ПРО ПРАЗЬКУ ШКОЛУ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОЛОГІЇ

Павло Пеняк

Як відомо, поразка в 1917 – 1921 роках національно-визвольних змагань в Україні, знищення більшовиками Української народної республіки привели в дію процеси чисельного зростання української еміграції в ряді європейських слов’янських країн. Для неї був притаманний високий рівень національної свідомості, який дозволив не лише поповнити уже існуючі українські спільноти, а й суттєво впливати на їх духовне життя.

У 20 – 30-х роках ХХ ст. одним з чільних осередків української еміграції стала Чехословаччина та її столиця Прага. Панівні кола країни, відомої своїм демократичним законодавством, з розумінням ставились до емігрантів з України, котрі тут, за її межами, мали можливість розвивати культуру і духовність, здобувати освіту, в тому числі вищу, отримувати стипендії, вести наукові дослідження. Натхненником цієї ідилії був перший Президент Чехословаччини Т.-Г.Масарик з його гаслом «pravda zvitězi».

Празькою школою умовно називають тих істориків і археологів, які залишили Україну в 20-х роках ХХ ст. і певний час працювали у Чехословаччині, зокрема, в Празі. Це лише формальна ознака. Більш суттєвим об’єднавчим чинником, на думку відомого славіста-мовознавця, історика української літератури, активного учасника наукового та культурного життя української еміграції Ю.Шевельова (Шереха), була віра в українську національну духовність, котра мала привести до здобуття державності, «ідеологія сильної, «не вгнутої» людини, аристократа, державника, войовника, лицаря, архітекта недосяжно високих надщоденних веж, майстра двосічного меча» [14, с. 447].

Українську археологію в Чехословаччині репрезентували добре відомий вчений Я.Пастернак, а також О.Кандиба (Ольжич), В.Щербаківський, Л.Чикаленко, І.Борковський. Окремі з них (Я.Пастернак, О.Кандиба, І.Борковський) відвідували семінари відомого чеського славіста Любора Нідерле, внісши вагомий вклад у розвиток як чеської, так і української археології. Вирвані з рідних пенатів, вони були позбавлені можливості експедиційної роботи в Україні й тому найбільше часу приділяли методології теорії археологічного знання, синтезу археологічних досліджень, перенесення досягнень української археології в обіг європейської науки та налагодження зв’язків вітчизняних учених з європейськими науковими колами. Особлива увага приділялась розробці тих питань і тем, на яких тривала заборона на батьківщині.

Окремих аспектів наукової діяльності українських археологів у Чехословаччині торкалися ряд вітчизняних і зарубіжних дослідників. Серед них Л.Крушельницька, О.Франко, П.Курінний, В. Петегирич, Я.Левкун, Л.Пекарська, Т.Романюк, Т.Іванівська, Я.Філіп та інші [ 14 ; 12; 3; 9, 10; 11; 5 ; 15; 1; 19].

Серед українських археологів празької школи найстаршим за віком був Вадим Михайлович Щербаківський (17.03. 1876 – 18.01.1957) – історик, археолог, етнограф, мистецтвознавець. Навчався у Петербурзькому, Московському та Київському університетах. З 1903 року проводив розкопки палеолітичних стоянок Гінці на Полтавщині і Сергіївка, трипільського селища в Лукашах, слов’янських селищ і городищ (Білгород, Переяслав, Липлява, Липово), татарської мечеті в Маяках на Полтавщині [3, с. 138 – 139]. Буремні події 1917 – 1920 років в Україні змусили вченого залишити батьківщину і емігрувати до Чехословаччини, до Праги - знаного на той час центру слов’янських студій в Європі. Чеська держава прихильно поставилася до української еміграції, створивши кафедру української літератури в Карловому університеті і дозволивши організувати Український вільний університет (УВУ). Це дало змогу налагодити не лише педагогічну, але й помітну наукову та видавничу діяльність. « Український університет у Празі, - наголошував один із його ректорів О.Колесса, - се один із граничних стовпів на гуманно-культурному шляху, яким ішов чесько-словацький нарід від Гуса та Коменського до Масарика» [2, с. 16].

Тодішній склад викладачів був нечисленний, але професійно доволі високий (С. Смаль-Стоцький, О.Колесса, Д.Антонович). Сенат університету запросив В.Щербаківського на кафедру праісторії і археології, де він розпочав педагогічну та наукову діяльність. У 1922 році обирається доцентом УВУ, 1926 році - професором. Протягом 1929 – 1930, 1938 – 1943 років обіймав посаду декана філософського факультету УВУ, водночас викладав археологію та етнографію в Українському вищому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова. У 1923 році В.Щербаківський став співзасновником Українського історико-філологічного товариства в Празі.

Празький період діяльності (1922 – 1945) виявився доволі плідним у науковому доробку вченого. Про це, наприклад, свідчить помітне число студій, як от: «Основні елементи орнаментації українських писанок і їхнє походження» (1925), «Тілопальні точки і мальована кераміка» (1926), «Концепція М.Грушевського про походження українського народу» (1940), «Формація української нації» (1941), «До питання про так звані точки трипільської культури» (1942). Вже у Мюнхені у 1947 році побачило видавничий світ фундаментальне дослідження «Кам’яна доба в Україні». Основну увагу В.Щербаківський звернув на синтетичне вивчення української археології, етнографії та мистецтва. Так як він був учнем професора В.Б.Антоновича, то в своїх поглядах приєднався до археологічної школи культурних кіл і став єдиним її представником в Україні.

Важливим здобутком вченого стала власна концепція походження українського народу, викладена у книзі «Формація української нації». Вона була сформульована на підставі опрацювання археологічних та етнографічних матеріалів на противагу загальноприйнятої схеми М.Грушевського. На думку вченого, «історія народу-нації є історією тієї території, яку цей народ займає »[15, с. 54]. Трипільську культуру (ІV – ІІІ тис. до н.е.) він вважав за землеробську, що належала до групи кавказько-малоазійських мов. До праслов’ян зараховано скіфські племена агафірсів, неврів, гелонів. На підставі виразної культурної традиції археолог стверджував, що ніякого переселення слов’ян не було, вони завжди жили на території України починаючи від доби неоліту. Тобто, В.Щербаківський був прихильником автохтонної концепції, започаткованої українським вченим, чехом за походженням, В.Хвойкою.

Під час перебування в Чехословаччині В.Щербаківський брав активну участь у численних міжнародних археологічних та етнографічних конференціях (Лондон, 1934 рік; Осло, 1936 рік; Софія, 1938 рік). Навесні 1932 р. в Празі відбувся ІІ Український науковий з’їзд, на якому працювала секція археології та історії мистецтв, де головував вчений. Був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, Словацького наукового товариства, Чеської академії наук, Міжнародного антропологічного інституту у Франції [8, c. 102].

Наступний представник празької школи української археології Левко Євгенович Чикаленко (3.03. 1888 – 7.03. 1965) - відомий громадсько-політичний діяч, член Української Центральної Ради (її секретар), історик, археолог, дійсний член НТШ (з 1932 р.) і Української вільної академії наук (з 1945 р.). Багато років його прізвище було забороненим (отримав клеймо «українського буржуазного націоналіста») і лише тепер повертається в українську науку із небуття. Важливе значення у становленні Л.Чикаленка як археолога відіграла участь у розкопках палеолітичної стоянки біля села Мізина на Чернігівщині, що проводилися під керівництвом професора Х.Вовка протягом 1912 – 1916 років і були перервані революційними подіями. Серед знайдених тут речей окрему групу склали кістяні вироби з своєрідним геометричним орнаментом, над вивченням якого в подальшому і працював вчений [1, с. 133].

Революційні події в Україні тимчасово перервали наукові студії Л.Чикаленка і в 1920 р. він опинився за межами батьківщини: спочатку в Польщі, а потім в Чехословаччині (протягом 1923 – 1926 років проживав у Празі) [9, с. 26]. Закінчив УВУ, у 1923 р. захистив тут дисертацію на тему «Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби», яка базувалася на матеріалах з розкопок мізинської стоянки і доповнених матеріалами з музеїв Європи (Прага, Брно, Відень, Софія). У 1924 р. отримав ступінь доктора філософії. Протягом 1923 – 1925 років викладав антропологію, етнологію, археологію, передісторію України в Українському педагогічному інституті ім. М.Драгоманова. Одночасно займав посаду лаборанта в передісторичному відділі Чеського Національного музею [1, с. 134].

Під час роботи в музеї вченого особливо зацікавила культура спіральмеандрової кераміки та близька до неї культура моравської мальованої кераміки. З метою більш глибокого ознайомлення з останньою він двічі відвідав Моравію, де опрацював численні колекції орнаментованої кераміки у музеях і в приватних осіб. Вивчення цих культур дало змогу прослідкувати зв’язки з трипільською культурою України, висунути цікаву теорію про походження та еволюцію орнаменту, за термінологією Л.Чикаленка, «ритмографіка» та «вівіфікаціонізм», тобто оживлення, породження тваринних та рослинних мотивів з геометричного орнаменту [13, с. 118].

Походження й хід розвитку первісного мистецтва Л.Чикаленко пояснював людською працею. Людина, на думку вченого, більше стомлюється від фізичних зусиль, якщо вони відбуваються чи хаотично, чи без перерви. Робота, що виконується через певні проміжки часу, ритмічними рухами, стає значно легшою через те, що тоді чергуються періоди напруження та ослаблення м’язів. Цю теорію Л.Чикаленко застосував і до графічного мистецтва. Так, окремі вироби з кістки Мізинської стоянки покриті карбованою штриховкою, лінії яких проставлені похило, на рівній віддалі одна від одної. Вчений намагався відповісти на питання: з якою метою зроблена штриховка. І прийшов до висновку про її практичне призначення. Якщо поверхня кістки гладка і якщо тримати її в руках чи вставити в дерев’яний держак, вона не буде міцно триматися, а буде ковзатися. Штриховка ж усуває гладкість поверхні, завдяки чому кістяне знаряддя праці укріплюється в держаку. Але якщо це не є мистецтвом, то навіщо лінії розміщені в певному порядку. На думку Л.Чикаленка, це і є ритміка [1, с. 136]. Штриховка на кістку наносилася спеціальним знаряддям - кремінцем, що вимагало відповідного напруження. Тому для полегшення роботи майстер проводив її ритмічними ударами.

Л.Чикаленко захоплювався еволюційною теорією, що визначило напрямок його студій в галузі первісної людської мистецької чинності. Знайомство з методикою кристалографічних досліджень стало підґрунтям для створення власного методу дослідження пам’яток первісного мистецтва. Він був автором особливого методу археологічного дослідження, що базувався на побудові еволюційних генетичних рядів орнаментальних композиційних елементів, за допомогою яких з’являється можливість виявити зниклі форми і відносну хронологію явищ [3, с. 142]. Свій метод вчений назвав морфологічно-еволюційним і теоретично відмежував його від формально-статистичного методу. Він заперечував відмінність і специфічність законів суспільного розвитку від загальних законів природи і розглядав розвиток соціальних форм людства за схемою природознавства.

У 1927 році Левко Чикаленко у доповіді на засіданні історико-філософської секції Українського наукового товариства у Празі висловив припущення про автохтонність носіїв культури шнурової кераміки у Східній Європі та її міграцію на захід. Згодом цю тезу підтримав І.Борковський [16, s. 89 – 148]. Серед праць, які побачили видавничий світ під час перебування вченого в Чехословаччині, слід назвати наступні: «Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби» (1923), «Техніка орнаментування керамічних виробів Мізинських неолітичних селищ» (1925), «Studie o vývoji ukrajinské neolithické malované keramiky» (1927), « Вівіфікаціонізм» (1938) та ін.

Ще один представник празької школи української археології Іван Борковський (8.09. 1897 – 17.03. 1976) був вихідцем з Прикарпаття (село Чортівець на Городенківщині). Боровся у лавах Української галицької армії (УГА) за державний суверенітет Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), був інтернований, а далі емігрував до Чехословаччини, оселившись у Празі. Вона, за висловом О.Олеся, була «колискою української свободи, політичним, науковим та культурним осередком української духовності» [5, с. 57]. Тут в 1920 році І.Борковський завершив гімназійні студії і вступив на філософський факультет Карлового університету. Під час навчання в університеті його наставником став всесвітньовідомий славіст Любор Нідерле, що і визначило подальшу долю І.Борковського. З квітня 1923 року працює волонтером в Державному археологічному інституті Чехословацької академії наук [6, с. 183].

В університеті І.Борковський зосередив увагу на проблемі пізнього неоліту і його магістерська робота (1928 - 1929) була присвячена культурі шнурової кераміки Центральної Європи «Vychodni oblast kulturni a otazka šnurove keramiky» [19, s. 430]. Тут він торкнувся проблеми походження неолітичної і культури шнурової кераміки, вказавши на їх східні мотиви і підґрунтя. На той час це було перше дослідження такого роду, адже всі попередні знання про культуру задовольнялись лише загальною картиною. Хоч рукопис і не був надрукований, але свідчив про становлення І.Борковського як вченого-археолога. Магістерська робота стала основою для появи цілого ряду студій, в яких автор не оминув і проблему особливостей культури шнурової кераміки та її елементів в Східній Європі, зокрема, на теренах України. Інтерес вченого до вивчення культури не припинявся навіть тоді, коли він став маститим вченим, а поле наукової діяльності поширилось на слов’янську добу і раннє середньовіччя. Тоді ж він став автором кількох праць, що стосувалися артефактів цієї культури на теренах України. Серед них «Шнурова кераміка в Україні» на французькій мові і «Знахідки в Майкопі та їх інтерпретація [4, с. 641].

У 1932 році після габілітації І.Борковський отримав звання приват-доцента й зайняв місце асистента на кафедрі передісторичної археології. Пізніше отримав посаду професора-неординатора (1936) та професора-ординатора (1939) зі спеціальності «передісторія та історія етнології». Протягом 1939 – 1940, 1941 – 1943 років обіймав посаду ректора УВУ [7, с. 122 – 123].

І.Борковського можна вважати одним із фундаторів вивчення епохи бронзи, зокрема, такого важливого елементу матеріальної культури як бронзові скарби на теренах Закарпаття (Підкарпатська Русь). У 1934 році вийшла стаття, в якій подано опис трьох скарбів: з Обави Мукачівського, Анталовець Ужгородського районів і Великого Березного [18, s. 1 - 5]. Кожний зі скарбів датувався з приведенням аналогій відповідним періодом доби бронзи. Наприклад, скарб з Обави віднесено до перехідного періоду від доби пізньої бронзи до гальштатської епохи, скарб з Анталовець - до другої фази ІV доби бронзи і початку гальштатської за Рейнеке, скарб з Великого Березного - до перехідного етапу від пізньої бронзи до гальштату. Наукова розвідка І.Борковського започаткувала серію публікацій про бронзові скарби Підкарпатської Русі, які на основі аналізу предметного (видового і типологічного) складу скарбів датували кожний окремо взятий скарб.

З 1925 року І.Борковському доручають цікаву ділянку роботи: вивчення кераміки Празького граду. Це стало підґрунтям для подальшого більш глибокого опрацювання слов’янської кераміки від перших століть І тис. н.е. до середньовіччя. На теренах Праги вчений провів розкопки у храмі Святого Віта (1925), костьолі Яна Прадла на Малостранській площі (1935), Лоретанській площі (1934 – 1935), Градчанській площі (1944), Лівого Градця (1940, 1947 – 1954), площі та собору Святого Їржека (1959 – 1963) [Левкун, 2010, с. 185]. Результатом цих робіт стала не тільки публікація нових знахідок, але й дослідження окремих сторінок історії слов’янської минувшини: матеріальної і духовної культури слов’ян, проблем соціальної структури тогочасного суспільства.

Одним із вагомих наслідків інтенсивної пошукової діяльності І.Борковського стала поява роботи «Давньослов’янська кераміка в Центральній Європі», яка для слов’янської археології мала важливе значення. Її перший розділ вийшов в «Pamatkach archeologickyck», а цілком побачила видавничий світ у 1940 році. Тут вперше на основі типологічного аналізу було дано визначення і введено до наукового обігу празький тип слов’янської кераміки як свідчення найдавнішого заселення слов’янами Центральної Європи не пізніше VI ст. н.е. Її витоки вчений шукав у більш ранній період, так як був переконаний у давньому заселенні слов’янами Центральної Європи.

Ім’я І.Борковського пов’язується також з дослідженням двох найбільш визначних місцезнаходжень, які є свідками зародження чеської держави та її стародавньої історії: Празького граду і Левего Градца. Для вивчення цих об’єктів у структурі Інституту археології Академії наук Чехословаччини створена група, керівником якої було призначено І.Борковського. Розкопки резиденції Пшемисловців на Лівому Градці розпочалися ще перед Другою світовою війною і тривали до 1954 року. Їх результати були опубліковані в ряді монографій: «Levy Hradec. Nejstarši sidlo Přemyslovcu», « Pražský hrad v dobe přemyslovskych knižat», « Svatojiřska bazilika a klašter na Pražskem hrade». Цій тематиці була присвячена і його докторська дисертація, захищена в Інституті археології Чехословацької академії наук у 1960 році «Pražský hrad ve světle nových výzkumů».

Науково-дослідницька діяльність представників празької школи вітчизняної археології - яскраве свідчення взаємозв’язків і взаємозбагачення української і чеської науки у вивченні найдавніших часів Східної і Центральної Європи.

Список використаних джерел:

1. Іванівська Т. Л.Є. Чикаленко як археолог // Український історик. – 1970. – Нью-Йорк. – Ч. 1 – 3. – С. 132 – 139.

2. Колесса О. Погляд на історію українсько-чеських взаємин від Х до ХХ в. – Прага, 1924.

3. Курінний П. Історія археологічного знання про Україну. – Умань, 2013. - 154 с.

4. Крушельницька Л. Праця українських археологів в еміграції (В.Щербаківський, Л.Чикаленко, І.Борковський) // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Праці Археологічної комісії. – 1998. – Т. ССХХХV. – C. 638 – 642.

5. Левкун Я. Археолог Іван Борковський: повернення у славі в Україну. – Снятин, 2007.

6. Левкун Я.І. Іван Борковський - європейський вчений, твій син, Україно // Інтелігенція і влада. – 2010. – Вип. 19. – С. 177 – 192.

7. Левкун Я. Іван Борковський та український науковий світ Праги // Схід. - 2012. - № 2. – С. 121 – 126.

8. Пекарська Л., Шкромида Д. Вадим Щербаківський // Київська старовина. – 1996. – Ч. 4 – 5. – С. 101 – 106.

9. Петегирич В. Археолог Левко Чикаленко (до 110 річниці з дня народження) // Постаті української археології. – Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині (далі МДАПВ). – 1998. – Вип 7. – С. 26 – 27.

10. Петегирич В. Іван Борковський - видатний археолог з Прикарпаття // Постаті української археології. - МДАПВ. – 1998. – Вип. 7. – С. 86 – 87.

11. Романюк Т. Наукова діяльність Івана Борковського в Чехословаччині // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – 2008. – Вип. 12. – С. 45 – 49.

12. Франко О. Вадим Щербаківський у Празі // На крутосхилах історії. – 2005. – Кн. 2. – С. 69 – 81.

13. Чикаленко Л. Нарис розвитку української неолітичної мальованої кераміки // Трипільська культура на Україні. – К., 1926. – Вип.1. – С. 113 – 118.

14. Шерех Ю. Третя сторожа. – К., 1993.

15. Щербаківський В. Формація української нації. – Прага, 1941.

16. Borkovsky I. Šňurova keramika v Ukrajine // Obzor Prehistoricky. – Praha, 1930 – 1931. – T. IX. – S. 89 – 148.

17. Borkovsky I. Slovanska keramika ve středni Evrope. – Praha, 1940.

18. Borkovsky I. Tři hromadné nálezy bronzů z Podkarpatské Rusi // Pamatky archeologické. – 1934/1935. – IV – V (dil. XXXX). – S. 1 – 5.

19. Filip J. Ivan Borkovsky // Archeologické rozhledy. – 1967. – XIX. – 4. – S. 429 – 432.

⇐ Предыдущая 12