Гостинний двір виглядає зараз таким, яким його планував Руска в 19-му сторіччі

Історія Подолу.Міста, як дерева, мають свої коріння, стовбур і крону. Здається коріння старого Києва на Подолі. Якщо ви хочете зрозуміти душу старого града, почути биття його серця, що пробивається крізь багатовіковий шар, відчути атмосферу міста спустіться на Поділ. Незважаючи на те, що в останні два століття він надзвичайно виріс і перемінився, на кожному кроці тут проступає вічність і все повітря пронизує тисячолітня людська думка і творчість. Поділ – історичний район Києва, один з найдавніших у місті. Входить до сучасного Подільського району. Лежить на правобережній низовині між гирлом р. Почайни і схилами Старокиївської гори, Замкової гори та гір Хоревиця і Щекавиця. Звідси походить назва місцевості – Подоліє (долішня місцевість), Поділ. Перші людські поселення на Подолі з’явилися на початку нашої ери. За часів Київської русі Поділ був торгово-ремісничим осередком міста. Тут містилися ремісничі квартали, зокрема Гончарі, Дігтярі, Кожум’яки, головний міський торг, гавань, митниця. Поділ мав лінію укріплень, що проходила по річці Глибочиці (тепер вулиці Верхній вал і Нижній вал). Центром Подолу було Торжище (тепер Контрактова площа).

На Подолі певною мірою відчуваєш, чому Київ вважали величезною святинею, православною віхою в долі країни. Саме тут ще за півстоліття до офіційного прийняття християнства діяв перший на Русі православний храм. На думку вчених, місцезнаходження древнього храму фіксує сучасна Іллінська церква. 988 р. у річці Почайни хрестили киян. А перед тим у Хрещатицькому джерелі було охрещено синів князя Володимира.

В середині 13 ст. у зв’язку із зруйнуванням верхньої частини міста під час монголо-татарської навали, Поділ фактично став головним районом Києва. З 15 по 19 ст. тут містилися магістрат, Київське братство, Києво-Могилянська академія тощо.

З кінця 17 ст. розгорнулася інтенсивна забудова Подолу. З 1797 р. на Подолі відбувалися щорічні контрактові ярмарки. Після пожежі 1811 р., коли згоріла більшість будівель Подолу, тут було прокладено нові вулиці, що в основному збереглися досі.

Вишукана візерунчастість українського бароко в архітектурі Подолу XVIII ст.. – це твори випускників академії І Григоровича-Барського: церква Миколи Набережного і Покровська, дзвіниця знищеної церкви Миколи Доброго, розкішне вбрання Кирилівської церкви, фонтан “Самсона”. Фонтан, до речі, одночасно був центральною частиною першого київського водопроводу. Він мав славу не меншу, ніж римський Треві.

Поділ - один з найдавніших районів Києва. Історія Подолу відправляє нас у глибину століть. Перші поселення людини на території сучасного Подолу відносяться до періоду пізнього палеоліту, в 1893 році на вулиці Кирилівській була виявлена древня стоянка людей, а біля підніжжя Замкової гори був розкопаний цілий міський квартал і дерев'яні кладки-тротуари IX-XI століть.

Відомості про Поділ і його кам'яних спорудах містяться в стародавніх літописах, в «Слові о полку Ігоревім», про давність Подолу свідчать й назви вулиць - Хорива, Щекавицька, Борисоглібська, Ігорівська, Волоська, Братська. За часів Київської Русі Поділ і його квартали Гончарі, Кожум'яки, Дегтяр були торгово-ремісничим центром Києва, гирло річки Почайни служило гаванню, ріка - однією з трас шляху «із варяг у греки».

У 1811 році на Подолі сталася пожежа, який різко змінив зовнішній вигляд району - згоріло більшість будівель. До пожежі Поділ був найбільш густонаселених районом міста - 2068 будинків із 3672 житлових будинків у Києві. Після пожежі Поділ був заново сплановано і почалося його відновлення. Були прокладені нові вулиці, що збереглися дотепер, були споруджені Гостинний двір, Контрактовий будинок, новий корпус Київської академії та інші будівлі.

У 1960-70-х роках була проведена велика робота по виявленню та вивченню історичного минулого Подолу, обстежено понад 3 тис. споруд На Подолі - 226 пам'яток історичної цінності, 431ансамблевое будову з ознаками архітектурного стилю, 99 меморіальних будівель.

У 1987 році постановою Кабінету Міністрів було створено Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ».Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 року "Про заснування Порядку визначення категорії пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України» державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» включено до переліку пам'яток національного значення.

До Подолу з Верхнього міста ведуть декілька узвозів. Найпопулярніший — Андріївський. Центр Подолу — велика Контрактова площа, де кожний будинок — пам’ятник. Старий корпус Києво-Могилянської академії — центру православного просвітництва слов’янських народів (заснована у 1632 р.). На Подолі також знаходяться будинок Петра І, де за переказами він зупинявся; пам’ятник українському філософуГ. С. Сковороді (1976, І. П. Кавалерідзе). На Покровській вулиці — Покровська церква (1766) у стиліукраїнського бароко архітектора І. Г. Григоровича-Барського, будинок золотих справ майстра Стрельбицького, дзвіниця церкви Миколи Доброго. На Контрактовій площі з 1798 р. щорічно проводилися Всеросійськіярмарки, для чого в центрі площі було збудовано Гостинний двір із 50 магазинами. Нині його відреставровано. Також відновлено церкву Богородиці Пирогощі (1136).

Кандидат історичних наук Наталія Білоус пише: "У 1571 році населення Києва становило 6500 чоловік, згідно зі складеним тоді податковим реєстром. Міське життя було зосереджено на Подолі, тут стояла дерев'яна ратуша, у якій засідав магістрат - орган міського самоврядування, як належало за Магдебурзьким правом. Кияни жили в дерев'яних будинках, мали коло них садки й городи, кам'яниць, як у західноєвропейських місцях, ще не зводили"[1]. Район неодноразово зазнавав затоплень, руйнацій і пожеж. Велика пожежасталась 9 липня 1811 року. Вогонь знищив більшість з 2068 подільських будинків, тобто понад половину забудови Києва: на той час у місті нараховувалось 3672 житлових споруди.^[1]

Планів перебудови Подолу було два. Перший, зроблений А. І. Меленським і датований 17 вересня 1811 року. У ньому передбачалося максимально зберегти містобудівну базу, систему вулиць, розподіл на квартали, що складався на Подолі сторіччями; природні умови і рельєф було пов’язано з історико-архітектурним середовищем. Планувалося зберегти вцілілі кам’яні будівлі: мережа вулиць прокладалася так, щоб ці споруди потрапляли на «червону лінію». Проте план відбудови А. І. Меленського не був затверджений у Петербурзі. Післяпожежне перепланування Подолу доручили петербурзькому архітектору Вільяму Гесте, на той час адміністратору Будівничого комітету при Міністерстві внутрішніх справ Російської імперії. Він, подякувавши Меленському за надані матеріали і розробки, апріорно наклав на існуючу планову підоснову сітку прямокутних кварталів. Не було враховано рельєф, існуючу систему комунікацій, водостоків, давню базово-планувальну структуру забудови, київські архітектурні традиції. 3 березня 1812 року цей план було затверджено [ЦНБ НАН України, відділ картографії № 22265, арк. 2]. До речі, оригінал плану В. Гесте досі не знайдено, збереглися окремі його фрагменти.^[1] Отже, Меленському як головному архітектору довелося втілювати в життя не свої, а чужі задуми. Поділ майже повністю переплановано, укрупнено квартали, замість звивистих, вузьких завулків прокладено прямі вулиці — лінії (давню конфігурацію зберегли тільки декілька вулиць — Боричів Тік, Покровська, Притисько-Микільська). Ця конфігурація вулиць Подолу збереглася до сьогодні.

Контрактова площа — одна з найстаріших у Києві, виникла ще за часів Київської Русі. У 1123–1136 роках тут було зведено церкву Богородиці Пирогощі. Після зруйнування Верхнього міста монголо-татарами, центр Києва перемістився на Поділ, і Контрактова площа стала центральною. У XV столітті тут було зведено ратушу, пізніше — старовинний колодязь-фонтан «Самсон». У XVI–XVIIIстолітті поблизу площі виник комплекс Братського монастиря. До 1834 року на площі проходили паради збройних сил магістрату, київських ремісничих цехів, так званого міщанського корпусу, кінних підрозділів.

За твердженням кандидата історичних наук Наталії Білоус, у XVI столітті площа мала назву Ринкової. На ній «купці тримали комори з крамом». Також на думку історика, що при соборній церкві Успіння Богородиці Пирогощі (тобто поблизу Контрактового майдану) знаходилось найпопулярніше кладовище того часу у Києві.

Назва Контрактова площа виникла через те, що купці Києва укладали контракти саме на цій площі, а з кінця XVIII століття тут щорічно проходили міжнародні контрактові ярмарки. Викликано це було тим, що Контрактова площа була розташована біля київського порту, який був основним джерелом експортно-імпортних поставок. Після розбудови мережі залізниць значення порту і Контрактової площі значно зменшилось, а центр ділового життя Києва перемістився до Хрещатика.

Після пожежі 1811 року почалася активна відбудова площі. На ній було зведено Гостинний двір, нову будівлю Контрактового будинку (перенесеного з Покровської вулиці) та суспільно-громадський центр.

У 1869 році площа отримала назву Олександрівська (рос. Александровская)^[3] (на честь російського імператора Олександра ІІ); з1919 року — Червона (або Красна). У грудні 1944 року було прийнято постанову про повернення Контрактовій площі її історичної назви^[4]. Проте деякий час паралельно існували обидві назви. З 1952 року знову утвердилася назва Червона^[5] — до 1990 року^[6], коли вдруге прийнято постанову про повернення площі назви Контрактова.

Той, хто мандрує Нижнім містом обов‘язково потрапить до Контрактової площі — стародавнього Вічового майдану, або ж Торговища, головної міської ринкової площі ще за часів Київської Русі.

На початку 1970-х років тут зроблено сенсаційні знахідки: під час будівництва метро було розкопано київську Помпею! На глибині 9-12 метрів від сучасної поверхні було знайдено зруби. Упродовж кількох століть в археологічній науці побутувала думка, що за житло тут правили землянки чи напівземлянки, а зруби були нібито поширені лише у північних землях. Але знахідки засвідчили, що забудова стародавнього Подолу була дерев‘яною, зрубною. За допомогою дендрохронологічного методу (визначення віку решток споруд за річними кільцями дерев), а також, використовуючи матеріали досліджень новгородських хідників, подільські зруби було датовано ІХ-ХІ століттями.

Таким чином, з‘явилась можливість точніше визначити час заселення Подолу, адже уперше в літописах він згадується під 945 р. У центрі Подолу вивищувались три кам‘яні храми, головним з яких був храм Богородиці Пирогощої. Зведено його було 1136 р. великим київським князем Мстиславом Володимировичем. Він згадується у славнозвісному «Слові о полку Ігоревім»: повернувшись із половецького полону, князь Ігор приїздить до Києва. Відвідавши Верхнє князівське місто на Горі, він їде вклонитися церкві Пирогощі:

Іде Ігор Боричевим
До святої Богородиці Пирогощі.

Тепер, коли Пирогощу відбудовано, можна простежити всі характерні особливості церковного зодчества XII ст.

Протягом своєї історії Храм зазнав численних перебудов. На початку XVII ст. він став п‘ятибанним. У XVIII ст. його ремонтував магістратський архітектор Іван Григорович-Барський, батько якого був церковним старостою Успенського собору (так тоді називалася Пирогоща). Значних перебудов зазнала церква після пожежі 1811 р., коли післяпожежний Поділ почав поступово відроджуватись, забудовуватись. Відновлювальними роботами керував головний міський архітектор Андрій Меленський.

А. Меленський відродив і подільський Успенський собор (Пирогощу), перебудувавши його, накинувши на нього, наче серпанок, нове класицистичне вбрання. У 30-х роках XX ст. Церкву було зруйновано. Перед знесенням Храму І. Моргилевський зробив його архітектурні обміри. Тривалий час глибоко під землею знаходилися підвалини стародавньої Пирогощі, глибше, ніж Софійського собору та Кирилівської церкви.

У 1998 р. було відновлено цю пам‘ятку давньоруської культури. Довго точилися суперечки щодо характеру відбудови Пирогощі. Вирішили, що вона має бути відновлена не у ренесансному, бароковому чи у класицистичному вигляді, а в давньоруському, що й було виконано. Але, мабуть-таки поквапилися, бо нижню частину Храму, де з часом мав бути його музей (верхня — діюча церква), майже одразу затопило, і довелося спішно евакуювати те, що там уже було зібрано для майбутнього музею; існували ж наміри створити там музей «Слова о полку Ігоревім».

Назву «Пирогощая» дослідники пов‘язують із грецьким словом «пирготис» — «баштова» (у Візантії так називались ікони, що розміщувались у монастирських вежах, або ж на яких зображувались башти). За часів панування уніатів на початку XVII ст. головний подільський Храм стає центральним митрополичим Храмом православного Києва. Соборна церква посідала чільне місце за часів магдебургії, у ній зберігалася найцінніша частина міського архіву. Саме сюди 14 жовтня 1615 р. прийшла Галшка Гулевичівна Лозка, щоб зробити у градських книгах дарчий напис, передаючи свою садибу для створення Братського монастиря та школи. Лише наприкінці XIX ст. дослідники ототожнили собор Успіння із стародавньою Пирогощею.

За старих часів головна подільська площа мала ще один архітектурний акцент, притаманний усім старовинним магдебурзьким містам,— ратушу.

З XVII ст. відомий фонтан на ратушній площі. Вода до нього надходила з джерел гори Киселівки. Новий ратушний фонтан у бароковому стилі та водогін облаштував у середині XVIII ст. І. Григорович-Барський. У 30-і роки XX ст. фонтан було знесено, а 1982 р. його відновлено за старими формами. Над фонтаном стоїть павільйон з арками на стовпах, прикрашеними подвійними колонами, та напівсферичною банею з напівскульптурним зображенням апостола Андрія з хрестом. Колись із ковшика, якого тримав янгол, лилася вода. На початку XIX ст., янгола змінила постать Самсона, який роздирає пащу лева. Раніше скульптура була дерев‘яною, розмальованою (нині вона знаходиться у Національному художньому музеї України, на площі ж — бетонна копія). Композиція ця була відома здавна, а дату встановлення її на подільській площі, близько 1809 р., не можна вважати роком її створення. Сюжет перемоги Самсона над левом широко використовувався у багатьох композиціях професійного та народного мистецтва за старих часів. Звичайно, у зображеннях Самсона підкреслювалась насамперед його фізична міць, а тут скульптурні постаті подані у стані спокою. Мотив лева був улюбленим; він зустрічався у різних видах українського народного мистецтва: кераміці, різьбленні по дереву, килимарстві, малярстві.

За переказами, у царя Давида було три сини — Йосип Прекрасний, Самсон Сильний та Соломон Премудрий. Сильний Самсон воював по всіх світах. Плив він якось Дніпром, і як тільки вийшов з води на берег — побачив лева. Схопивши його за пащу і наступивши на нього ногою, разом з ним скам‘янів. Так і зостався назавжди у Києві. Фонтан був відомий під іменем Самсона та святого Лева.

Побутувала легенда: хто нап‘ється води з «Лева», той зостанеться жити в Києві. Існував також звичай кидати монету у фонтан, щоб ще раз сюди повернутися. Наприкінці XVIII ст. фронтони павільйону над ратушним фонтаном прикрасилися сонячним годинником, виготовленим викладачем Київської академії Брульйоном. Ротонду було відбудовано 1982 р.

Навколо фонтана у XIX ст. вирував базар. Адже, як уже говорилося, Поділ завжди був найбільшим торговим центром Києва, де розміщувалися лавки, крамниці, гостині двори тощо. Після того, як згоріла ратуша, з‘явився Контрактовий будинок (1817).
Тоді Контрактова площа і її конфігурація набули класицистичного вигляду. Наприкінці XIX — початку XX ст. на площі з‘являються «прибуткові» будинки у стилі модерн.

У південно-східному куті Контрактової площі існував привабливий архітектурний ансамбль грецького Свято-Катерининського монастиря.

Грецькі купці з‘явилися на Києво-Подолі ще у XVII ст. Вони користувались особливою підтримкою Богдана Хмельницького і заснували тут велику колонію. 1738 р., на землі, яка належала грецькому купцеві Астматію Ніколаєву, за підтримки Синайського Преображенського монастиря було зведено грецьку Катерининську церкву. 1739 р. розпочинається будівництво нової кам‘яної однобанної церкви у бароковому стилі. Опікувався будівництвом грецький чернець, ігумен Євгеній, відряджений до Києва з монастиря на Синайській горі. Церкву було збудовано 1741 р. При ній 1748 р. заснували грецький монастир св. Катерини, підпорядкований безпосередньо Синайській горі.

Жили тут грецькі священики, молоді люди з греків та слов‘ян, які одержали освіту у Київській академії. Житлові покої монастиря збудував у другій половині XVIII ст. І. Григорович-Барський. У пожежі 1811 р. монастирська церква вціліла завдяки залізним дверям. Спочатку Катерининська церква була тридільною та трибанною, а наприкінці XIX ст. її зробили однобанною. 1857 р. у монастирі було збудовано двоповерхову кам‘яну дзвіницю, і одночасно на невеликому монастирському подвір‘ї збудували одноповерхові братські келії. У 1915 р. монастир збудував з комерційною метою будинок торгових складів, зведення якого призвело до того, що стара грецька Церква дала тріщини і у 1929 р. її було розібрано. А ще до того, на початку 1920-х років, було закрито монастир.

У Києво-грецькій Катерининській церкві знаходилась давня Тихвінська ікона Богоматері, свого часу передана полковником гусарського сербського полку, який повернувся з Фінляндії. Цю ікону було взято шведами з Новгорода і вона зберігалась у Фінляндії.

До нашого часу з монастирських будівель збереглися комерційний корпус (у стилі модерн) з літерами «АК» — Свята Катерина — над входом. Тут містилися монастирські крамниця та сховище, а нині — управління Нацбанку; і дзвіниця, збудована 1915 р. у стилі класицизму архітектором А. Ейснером.

Останнім часом інститутом «Укрпроектреставрація» було виконано надбудову дзвіниці, яка надала Контрактовій площі дещо «петербурзького » силуету; її добре видно з різних місць Подолу.

Там, де зараз знаходиться дитячий музичний театр, був колись двоповерховий, у стилі класицизму, будинок, що належав останньому київському війту Киселевському. Під час контрактових ярмарків у ньому розміщувалися найкращі крамниці, пізніше — мануфактура. У 1919 р. будинок згорів. У 1933 р. на його місці за проектом архітектора Н.І.Пехоніна збудовано клуб харчовиків, названий пізніше будинком культури «Славутич».

У 1976 р. на Контрактовому майдані було встановлено пам‘ятник Г. С. Сковороді (скульптор І. Кавалерідзе).

Архітектурний ансамбль Контрактової площі складався упродовж століть. На неї виходили споруди різних епох та стилів — українського бароко (існуючі та втрачені дзвіниці, собор Богоявлення Братського монастиря), класицизму, модерну. Постійним природним декором площі залишаються пагорби, що оточують її, та легка, ажурна Андріївська церква, що височить над нею.

Джерело: "Прогулянки старим Подолом", К., "Кий", 2003 рік

Контрактова площа у Києві - не тільки головна площа Подолу, але й одна з основних визначних пам'яток столиці України. Історія цього пам'ятника культури дуже багата і насичена різноманітними подіями. Так історично склалося, що ця площа була місцем для проведення торгів. Тут знаходився головний ринок міста, куди з'їжджалися торговці не лише з різних районів Києва, але й з прилеглих до міста територій. У 13-18 століттях на місці нинішньої площі проводилися Контрактові ярмарки, початок яким поклав російський самодержець Павло I. В жовтні 1797 року він видав наказ про проведення щорічних контрактових з'їздів дворянства всього південно-західного краю України. Тоді до Києва було перенесено Контракти, що представляли собою провідну торгову подію південної частини імперії. Перший подібний Контрактовий ярмарок відбувся 15 січня 1797 року. Олександрівська і Червона - ось історичні назви нинішньої Контрактової площі.

Однією з найдавніших пам'яток Контрактової площі є церква Богородиці Пирогощі, збудована великим Київським князем Мстиславом, сином Володимира Мономаха в 1132 році. Ця церква відігравала провідну роль у громадському житті міста, проте з часом з різноманітних причин її було декілька разів зруйновано. Найбільш болючими для церкви стали події 1935 року, коли її було повністю стерто з лиця землі. Трохи пізніше після отримання Україною статусу незалежної держави, а саме в 1997-1998 роках, церкву Богородиці Пирогощі відновили.

Дерев'яний Контрактовий будинок, ще один пам'ятник площі, було побудовано наприкінці 17 століття, проте після пожежі, яка зруйнувала практично весь Поділ, на території площі в 1815-1817 роках було зведено новий магістрат. Заради справедливості треба зауважити, що спочатку за проектом шотландського архітектора Гесте тут повинен був розташовуватися міський центр з новою будівлею магістрату і торговими рядами всередині Контрактового будинку. Але з усіх цих задумів втілилася в життя тільки мала частина - було побудовано дім по Спаській, 4, який тепер ми знаємо як Контрактовий дім. Пізніше ринок перенесено на територію Козячого болота, де зараз знаходиться Майдан Незалежності. Аж до 19 століття Контрактова площа залишалася адміністративним і торговим центром міста.

Криниця-фонтан під назвою Самсон - гордість Контрактової площі. Його будівництво зайняло майже рік (1748-1749), а остання реконструкція мала місце в 1982 році, коли фонтан було повністю відновлено, йому повернули історичний вигляд. Спочатку головною прикрасою фонтану була фігура ангела, що тримає в руках кухлик з водою, пізніше, в 19 столітті, композицію доповнили скульптурою під назвою Самсон, який розриває пащу лева, виконану з дерева.

Не менш важливою в історичному плані визначною пам'яткою нинішньої Контрактової площі у Києві є Гостинний двір, побудований за проектом архітектора Алоїзі Руські в 1809 році. Будівля зазнала масштабної перебудови, а вже в наші дні, в 1980-1982 роках, до неї було додано ще один поверх, який був позначений на початковому плані забудови. Києво-Могилянська академія також є однією з визначних пам'яток Контрактової площі. Саме цей навчальний заклад протягом двох сторіч був епіцентром культурного і громадського життя держави, тут готували і готують найкращих фахівців у сфері політики і суспільних наук. У 1992 році відбулося урочисте відкриття Національного університету Києво-Могилянська академія. Між Контрактовим будинком і Гостинним двором є невеликий сквер, тут у травні 2001 року встановлено пам'ятник видатному українському вченому, просвітителю, письменнику, історику та гуманістові Григорію Савичу Сковороді. На розі вулиці Петра Сагайдачного та Контрактової площі знаходиться Подільський універмаг, який в недавньому минулому було капітально відреставровано. Будинок, в якому зараз розташоване управління Національного банку по Києву, раніше був Синайський подвір'ям, знамениту дзвіницю якого відновили в 1995 році. Контрактова площа у Києві таїть у собі чимало цікавого, тому екскурсія цими місцями - це завжди незабутня подорож. На Контактовій площі в Києві функціонує однойменна станція метро.

Вважають, що перший басейн для води тут спорудили ще за часів Київської Руси. Воду для нього подавали по дерев'яних трубах.

В добу Відродження деякі багаті міста Західної Європи прикрасили свої площі невеликими фонтанами зі скульптурами. Мода на фонтани була підтримана і польськими магнатами, що прикрасили подібними фонтанами сади при власних замках чи їх внутрішні дворики. Серед найдавніших фонтанів України — фонтани Італійського саду замку Підгірці, створені в середині 17 століття (не збережені).

З'явився фонтан і на Подолі в Києві. Басейн мав дах у вигляді альтанки, а в середині стояв янгол з чашею, з якої текла вода. Ще один янгол прикрасив дах альтанки на кшталт флюгера.

В кінці XVII ст. на даху альтанки встановили сонячний годинник. Його спорудив викладач Києво-Могилянської академії, француз Брульйон.

У 1749 році. тут вперше поставили скульптурку біблійного персонажа Самсона, що роздирав пащу лева. У 1811 р. під час пожежі на Подолі альтанка була пошкоджена разом з сонячним годинником. Альтанку відновили, але вже без годинника.

У 1934 році Фонтан розібрали. Лише напередодні урочистостей з нагоди 1500-річчя Києва прийняли рішення відновити альтанку і фонтан. «Новий» Самсон створений за зразком стародавньої копії, збереженої в музеї. Відновлена і альтанка у формах українського бароко.

Історія фонтана Самсон на Подільскій площі (Контрактова площа).

За старих часів головна Подільська площа мала ще один архітектурний акцент, притаманний усім старовинним магдебурзьким містам, - ратушу.

З ХVII ст. відомий фонтан на ратушній площі. Вода до нього надходила з джерел гори Киселівки. Новий ратушний фонтан у бароковому стилі та водогін облаштував у середині ХVII ст. І. Григорович - Барський. У 30-і роки ХХ ст.. фонтан було знесено, а в 1982 р. його відновлено за старими формами. Над фонтаном стоїть павільйон з арками на стовпах, прикрашеними подвійними колонами, та напівсферичною банею з напівскульптурним зображенням апостола Андрія з хрестом.

Колись із ковшика, якого тримав янгол, лилася вода. На початку ХІХ ст., янгола змінила постать Самсона, який роздирає пащу лева. Раніше скульптура була дерев'яною, розмальованою (нині вона знаходиться у Національному художньому музеї України, на площі ж - бетонна копія). Композиція ця була відома здавна, а дату встановлення її на Подільській площі, близько 1809 р., не можна вважати роком її створення.

Сюжет перемоги Самсона над левом широко використовувався у багатьох композиціях професійного та народного мистецтва за старих часів. Звичайно, у зображеннях Самсона підкреслювалась насамперед його фізична міць, а тут скульптурні постаті подані у стані спокою. Мотив лева був улюбленим; він зустрічався у різних видах українського мистецтва: кераміці, різьбленні по дереву, килимарстві, малярстві.

За переказами, у царя Давида було три сини - Йосип Прекрасний, Самсон Сильний та Соломон Премудрий. Сильний Самсон воював по всіх світах. Плив він якось Дніпром, і як тільки вийшов з води на берег - побачив лева. Схопивши його за пащу і наступивши на нього, разом з ним скам'янів. Так і зостався назавжди у Києві. Фонтан був відомий під іменем Самсон та святого Лева.

Прочани, за звичаєм, розміщувалися на відпочинок ближче до фонтана, пили чисту джерельну воду, ставилися до нього з великим пошанівком, вішали на шию Самсонові хрестики, вшановували його як святиню. Прохолодна вода з фонтана вважалася цілющою. Побутувала легенда: хто нап'ється води з "Лева", той зостанеться жити в Києві. Існував також звичай кидати монету у фотан, щоб ще раз сюди повернутися. Наприкінці ХVIIІ ст. фронтони павільйону над ратушним фонтаном прикрасилися сонячним годинником, виготовленим викладачем Київської академії Бульйоном. Ротонду було відбудовано 1982 р. Навколо фонтану у ХІХ ст. був базар.

Інформація взята з книги:

"Прогулянка старим Подолом"

Ірина Плотнікова

2003 г.

На Подолі, біля Гостинного двору, було священне джерело. Оскільки поряд розташувався Магістрат, то за європейською традицією тут у 1749 році побудували і фонтан з альтанкою, яку доповнювала дерев'яна скульптура ангела. З чаші в руках ангела витікала вода. На верхівці альтанки з'явилася фігурка ще одного ангела, яку обертав вітер. Цей павільйон називали «Феліціаном». Його створили за проектом архітектора Івана Григоровича-Барського. У 1809 році дерев’яних ангелів змінив біблійний богатир Самсон, що поборює лева. Його появу приурочують до 100-річчя Полтавської битви. Тут Самсон, як герой Старого Завіту, ніби символізує Петра I.

У 1808 році архітектор Л. Руска запропонував новий проект Гостиного двору в стилі класицизму. Це мав бути монументальний торгівельний комплекс у вигляді замкненого прямокутника з внутрішнім службовим приміщенням, до якого вели шість воріт.

Одразу його завершити не вдалось через пожежу 1811 р., яка охопила велику частину Києва, а також через війну 1812 р. На той час збудували лише перший поверх будівлі, хоча за планом архітектора Л. Руски їх мало бути два. Довелось лише накрити перший дахом і залишити будинок одноповерховим. Зовнішні сторони двору були оточені арковими галереями, фасади (південний і північний — довжиною по 100 м, східний та західний — по 60 м) прикрашені пілястрами та пофарбовані в жовтий та білий кольори.

На літографії, яка зберігається у сімейному архіві києвознавця Владислави Осьмак, Гостинний Двір зображений наприкінці 40-х років XIX століття із ринком усередині^[2].

Перша реконструкція була проведена 1828 р. архітектором Андрієм Меленським після пожежі, а у другій половині XIX ст. будівля була знову перебудована (замуровані аркові галереї).

Наступна масштабна реконструкція проведена у 1980–1982 рр. до 1500-річчя Києва під керівництвом архітектора В. П. Шевченко. Тоді надбудували другий поверх, так як було заплановано ще першим проектом, та оновили будинок зсередини. Народний архітектор України, лауреат Державної премії за архітектуру станції метро «Золоті ворота», головний архітектор Києва у 1988-1992 рр. у свої книзі "Мои майданы" негативно оцінив надбудову другого поверху^[3].

Спроба масштабної перебудови[ред.]

Постановою Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2011 року № 1380 Гостиний двір було виключено зі списку пам'ятників архітектури України, що перебувають під охороною держави. 26 квітня 2012 Київрада надала дозвіл на розробку проекту землеустрою ПАТ «Укрреставрація» на Контрактовій площі, 4 для реконструкції будівлі під торгівельно-офісний центр з гостьовою стоянкою. За проголосувало 68 депутатів (згодом в ЗМІ був опублікований їх поіменний перелік). Опозиційні депутати заявили, що це виллється у перебудову Гостиного двору в торгівельно-офісний центр.^[4] Вранці наступного дня будівельники розпочали підготовку до «реконструкції» Гостиного двору. На територію двору заїхала бурова установка. Робітники розпочали роботу за наказом підрядника — компанії «Основа-Солсіф», не маючи дозвільних документів. При цьому рішення Київради набуває сили лише після підписання міським головою та оприлюднення у комунальних ЗМІ, а цього зроблено не було.^[5]

Реакція громади на проект реконструкції Гостиного двору[ред.]

У відповідь на плани влади зробити в Гостиному дворі торговий центр і частково його перебудувати київські активісти (зокрема, представники організацій «Збережи Старий Київ» та «Право на місто») розпочали акцію протесту. Створення чергового торгового центру, тим більше, в будівлі історичної пам'ятки, кияни вважають недоцільним.

26 травня 2012 року в Гостиному дворі розпочалося «альтернативне святкування Дня Києва»,^[6] яке продовжилося безстроковою акцією протесту. На початку святкування учасникизайняли внутрішній двір цієї споруди, який до того був зачиненим для відвідувачів. З того дня, перебуваючи на території Гостиного двору, активісти проводять численні культурні й творчі заходи. Їхня мета — створення у Гостиному дворі громадсько-культурного центру замість комерційного проекту влади.^[7]^[8]

Архітектор В. П. Шевченко вважає, що споруда Гостиного Двору має бути захищена державою та виступає проти проекту реконструкції, запропонованого Київській міськраді Андрієм Миргородським. За цим проектом у двоповерхової споруди має бути зміцнений фундамент для протидії вібрації від поїздів метрополітену. Внутрішнє подвір'я має бути накрите скляним дахом, горище перетвориться на третій поверх з вікнами, які виходитимуть усередину, додадуть центральні ворота, а зовнішні галереї буде засклено^[9].

В ніч з 8 на 9 лютого 2013 року відбувала доволі масштабна пожежа в горищному приміщенні на площі 200 кв.м. Як повідомив Ігор Луценко, через пожежу на даху з приміщення треба терміново відселяти бібліотеку та інститут реставрації. "Власне, це те, про що мріяв та що конче потребував зараз забудовник", - додав він.^[10].

Використання[ред.]

Гостиний двір мав 50 магазинів (а також майстерні), які були груповані у ряди — залізний, шовковий, суконний, хутровий тощо. Це були повністю конкурентноспроможні виробництва, які, одначе, поступилися своїм статусом лише у ІІ пол. XIX ст. — після скасування Маґдебурзького права у 1835 році та відкриття великих фабрик та заводів.

За Другої світової війни двір повністю занепав. Вже в післявоєнний час у приміщеннях Гостиного двору працювали всілякі гастрономторги, культторги, галантерейторги. Тут же розташовувались кравецька майстерня, контори будівельно-монтажних управлінь, централізовані склади і т. д. Підземні складські приміщення добре збереглися — у дворі постійно розвантажували всілякі товари і матеріали.

Зараз у приміщенні Гостиного двору розміщені магазини, бари, а також Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В. Г. Заболотного тощо.
Також після 26 травня 2012 року всередині Гостиного двору розташувалися активісти, що виступають за повернення цій споруді статусу пам'ятки архітектури і проти її перетворення на торговельний центр. Вони відкрили вільний прохід до внутрішнього двору та щодня ініціюють там проведення культурних і творчих заходів.

Гостинний двір виглядає зараз таким, яким його планував Руска в 19-му сторіччі

"Проект Руски не був типовим. Взагалі, такого поняття як типовий проект гостинних дворів, не існувало. Історія таких дворів тягнеться з Київської Русі. Спочатку вони дерев'яними були, а в центрі їх ішла торгівля, далі вони стали мати форму фортеці, а в XIX столітті – ось такої, яку ми бачимо", – пояснює Валентина Петрівна.

Загалом було два проекти: первинний, із двома поверхами, який не вдалось реалізувати через пожежу на Подолі 1811 року та війну 1812-го. І інший, з одним поверхом, який було затверджено імператором.

Гостинний двір на Подолі був реконструйований в 1828 році, після пожежі, архітектором Меленським. Він ввів замість легкого русківського стилю ампір. Тонкі красиві форми були замінені на грубіші. У другій половині XIX століття було замуровано аркові галереї.

Під час другої світової війни Гостинний двір дуже постраждав, і багато років знаходився в занедбаному стані.

У 70-х таки вирішили почати масштабну реконструкцію. Валентина Шевченко розповідає, що Двором збиралися займались три провідних архітектори-реставратори.

"Одна з них, Забвенко, прийшла, пофототографувала, побачила, у якому все страшному стані, – і відмовилась від роботи. Інша, Бакова, подивилась й сказала, що не хоче померти під цими аварійними арками. Цей же Отченашко, що дав зелене світло на виключення Двору з пам'яток, теж приходив, покопав-покопав і пішов. Тоді це все мені дісталось", – розказує Шевченко.

Реконструкція будівлі тягнулась 19 років: з 1971 по 1990 рік. Було два проекти пристосування її під торгівлю, але врешті-решт місто відмовилось розміщувати там заклади торгівлі, побуту за громадського харчування – через незадовільний стан Гостинного двору.

"Потім голова Держбуду Злобін викликав нас у Радмін, і сказав, що треба робити проект під реставраційний фонд, інакше Двір загине. Так і зробили", – говорить Шевченко.

При перебудові будівлю повністю розібрали. Залишити хоча б якусь частину було неможливо: кладка вже не витримувала й розвалювалась. Цегла була дуже якісною, а от розчин – поганим. "Все руйнувалось як вінегрет", – розповідає архітектор.

Гостинний двір мав усі шанси постраждати від будівництва метро на Подолі.

Тунель для нього хотіли зробити шляхом верхнього накладення, але при цьому необ