Лекція 2. Література

Лекція 2

Система вправ для формування навичок та вмінь іншомовного мовлення

1. Актуальність проблеми в світлі вимог сучасної методики, педагогіки та психології навчання іноземних мов.

2. Поняття “вправа” та “система вправ”.

3. Різні підходи до класифікації вправ.

4. Уявлення про систему вправ на сучасному етапі розвитку методики.

Ключові слова: вправа, система вправ, підсистема вправ; комунікативні, умовно-комунікативні та не комунікативні вправи

Література

1. Державна національна програма “Освіта”. Україна ХХІ століття. – К.: Райдуга, 1994. – 61с.

2. Державний освітній стандарт з іноземної мови (загальна середня освіта) У-ІХ класи / керівник авторського колективу С.Ю.Ніколаєва. – К.: Ленвіт, 1998. – 32с.

3. Закон України “Про освіту”. – К.: Генеза. – 1996. – 36с.

4. Методика обучения иностранным языкам в средней школе: Учебник / Гез Н.И., Ляховицкий М.В., Миролюбов А.А. и др. – М.: Высшая школа, 1982. – 373с.

5. Методика навчання іноземних мов у середніх навчальних закладах: Підручник. – К.: Ленвіт, 2002. – 320с.

6. Пассов Е.И. Основы методики обучения иностранным языкам. – М.: Рус.язик,1977. – 216с.

7. Пассов Е.И. Коммуникативный метод обучения иноязычному говорению. – М.: Просвещение, 1985.

У нормативних документах сьогодення перед вчителем поставлено завдання модернізації навчально-виховного процесу в середній загальноосвітній школі, яка спиралася би на такі фактори, як підвищення науковості викладання, посилення практичної спрямованості навчального процесу, гуманізація та гуманітарізація освіти, посилення комунікативної спрямованості уроків з предмету “Іноземна мова”, більш повна реалізація виховного потенціалу предмету. З врахуванням необхідності посилення комунікативної спрямованості навчального процесу з іноземної мови практичну мету навчання ІМ можна визначити як навчання видів мовленнєвої діяльності на іноземній мові – аудіювання, мовлення / говоріння, читання, писемного мовлення.

Оскільки вирішальне значення має комунікативна спрямованість навчання ІМ, освітній процес з іноземної мови має бути побудованим як модель комунікації (Бім І.Л., Пассов Ю.І.). Отже, метою і змістом уроків іноземної мови має бути формування мовленнєвих навичок та вмінь різного ступеня складності.

Що ж може виступати засобом формування навичок та вмінь іншомовної мовленнєвої діяльності? Психологи та методисти називають таким вправу. Науковий підхід до розробки вправ дозволяє досягти найбільш високих, точніше оптимальних, результатів для відповідних умов навчання. Звідси витікає, що для оволодіння повноцінною технологією навчання майбутній учитель має розуміти значущість вправ, уміти орієнтуватися в них.

Для визначення понять “вправа” та “система вправ” слід розглянути деякі вихідні поняття, що дозволяють краще зрозуміти механізми вправи.

Згідно з І.О. Зимньою, мовленнєва діяльність – це процес активної цілеспрямованої взаємодії людей між собою, що є опосередкованим мовою і обумовлений ситуацією спілкування. Розрізняють “мову” та “мовлення”.

“Мова” – це суворо нормалізований засіб спілкування (М.І. Жинкін). “Мовлення” – спосіб формування та формулювання думки (І.О. Зимня, М.І. Жинкін). Одиниця мовленнєвої діяльності – мовленнєва дія, що має такі компоненти: мотив, предмет, результат.

Поняття “мовленнєва дія” та “мовленнєва діяльність” співвідносяться із поняттями “мовленнєва навичка” та “мовленнєве вміння”. Навичка співвідноситься із дією, а вміння – з мовленнєвою діяльністю.

За визначенням Ю.І. Пассова, навичкою називають здатність здійснювати відносно самостійну мовленнєву дію у системі свідомо виконуваної діяльності. Уміння – здатність керувати мовленнєвою діяльністю при рішенні комунікативних завдань у нових ситуаціях спілкування (Ю.І. Пассов)

Навичка має такі характеристики: автоматизованість, сталість, гнучкість. Розрізняють три види мовленнєвих навичок: вимовні, лексичні, граматичні.

У вмінні мовленнєві навички зливаються. Основними якостями вміння є цілеспрямованість, динамічність, продуктивність, самостійність. Звідси витікає, що вправи поділяються на вправи для формування навичок та формування вмінь.

Що ж таке “вправа”? За визначенням І.Л. Бім, вправа є мінімальною одиницею організації навчальної діяльності.

Основна функція вправи – управління засвоєнням. Завдяки вправам дії з формування навичок та вмінь мають послідовний та суворо градуйований характер.

За визначенням психологів (Петровський) вправа є багаторазове виконання певних дій або видів діяльності, яке має за мету їх засвоєння, спирається на розуміння та супроводжується свідомим контролем та коректуванням.

Слідом за методистами, під “вправою” ми будемо розуміти певним чином організовану, багаторазово виконану дію, спрямовану на оволодіння самою цією дією.

До змісту вправи відносять упорядкований лінгвістичний матеріал та дії з ним.

До структури будь-якої вправи входять: сприйняття інструкції, її виконання, контроль / самоконтроль правильності виконання.

Іноді компоненти структури називають фазами вправи. Відповідно перша фаза вправи – завдання, друга – зразок виконання, третя виконання завдання, четверта – контроль (контроль з боку вчителя, взаємоконтроль або самоконтроль учнів).

Перша фаза є важливою, тому що має містити мотив до виконання певної мовленнєвої дії/діяльності, ситуацію мовлення, ролі комуні кантів тощо. Поряд з цим учневі слід пояснити, що він має зробити і як: усно чи письмово, в зошиті або на дошці, індивідуально, в парах, у групах чи командах.

Друга фаза вправи факультативна6 вона може мати місце, якщо у зразку виконання є потреба, і може бути відсутньою. При виконанні першої частини вправи учні, наприклад, користуються опорою, а зразок виконання їм не потрібний.

Третя фаза – контроль – може співпадати у часі з виконанням, якщо відповідає один з учнів, або слідувати за виконанням.

Щоб підібрати необхідні вправи для різних компонентів системи, слід визначити типи і види вправ за певними критеріям, охарактеризувати їх та виявити їх відповідність для формування тих чи інших навичок або вмінь мовлення.

	Критерії	Типи вправ
Основні	Спрямованість вправи на прийом або видачу інформації.	Рецептивні Репродуктивні Рецептивно-репродуктивні Продуктивні Рецептивно-продуктивні
	Комунікативність	Комунікативні (мовленнєві) Умовно-комунікативні (умовно-мовленнєві) Не комунікативні (або мовні)
Додаткові	Характер виконання	Усні та письмові
	Участь рідної мови	Одномовні, двомовні (перекладні)
	Функція у навчальному процесі	Тренувальні та контрольні
	Місце виконання	Класні, домашні, лабораторні

В рецептивних вправах учень сприймає вербальну інформацію через слуховий або зоровий канал, а потім тим чи іншим способом показує, що він впізнає, розрізняє звуки, графеми, граматичні структури і т.і., розуміє усне чи писемне висловлювання.

В репродуктивних вправах учень відтворює повністю або із змінами сприйнятий ним навчальний матеріал. Всі репродуктивні вправи фактично є рецептивно-репродуктивними, бо учень спочатку сприймає певну вербальну інформацію від учителя, диктора або з підручника, а вже потім репродукує її повністю, або частково.

У продуктивних вправах учень самостійно породжує висловлювання різних видів 9від рівня речення до рівня тексту) в усній або письмовій формі. Якщо продукуванню усного чи писемного висловлювання передує сприймання і розуміння тексту, то вправа – рецептивно-продуктивна.

Комунікативна вправи розглядається як спеціально організована форма спілкування(В.Б.Царькова), коли учень реалізує акт мовленнєвої діяльності іноземною мовою, що вивчається.

В умовно-комунікативних вправах передбачаються мовленнєві дії учнів у ситуативних умовах. Основні визначальні якості даного типу вправ – наявність мовленнєвого завдання і ситуативності. Якщо одна з цих ознак відсутня, вправу не можна віднести до умовно-комунікативних.

В некомунікативних вправах учні виконують дії з мовним матеріалом поза ситуацією мовлення, зосереджуючи увагу тільки на формі.

Характер вправи має відповідати тим навичкам та вмінням, які формуються за її допомогою. Враховуючи те, що практичною метою навчання у школі є спілкування в чотирьох основних видах мовленнєвої діяльності, система вправ повинна забезпечити формування навичок та вмінь мовлення. Отже у системі вправ основне місце посідають умовно-комунікативні та комунікативні вправи.

Некомунікативні вправи посідають підлегле місце. У разі можливості їм слід надавати ігрового характеру і виконувати у формі мовних ігор.

Є навички, що не мають мовленнєвого характеру, наприклад, артикуляційні, при формуванні яких не обійтися бех некомуніктивних вправ. Проте для формування мовленнєвих навичок (граматичних, лексичних, інтонаційних) потрібні умовно-комунікативні вправи.

Відповідно “систему вправ” можна представити як “організацію взаємозв’язаних дій, розміщених у порядку наростання мовних та операційних труднощів з врахуванням послідовності становлення мовленнєвих навичок та вмінь, а також характеру реально існуючих актів мовлення (Методика обучения...). Розрізняють такі рівні системності вправ (знизу догори):

І. Комплекси вправ (для засвоєння певного мовленнєвого матеріалу).

ІІ. Підсистеми вправ (для засвоєння різних боків мовленнєвої діяльності, наприклад, існує підсистема аудитивних вправ, спрямованих на подолання а) лінгвістичних труднощів, б) психологічних труднощів)

ІІІ. Окрема система вправ (для засвоєння окремих видів мовленнєвої діяльності: аудіювання, говоріння, читання, письма)

ІУ. Загальна система вправ (для засвоєння мовленнєвої діяльності на іноземній мові в цілому).

Сучасні рівні системності вправ мають свою історію.

Так, у перекладних методах, що засновані на двомовній основі, широко використовувались формально-граматичні вправи, наприклад, дослівний переклад.

Представники прямого методу мали за основу одномовну систему навчання, отже увага приділялась таким аспектним вправам, як імітація, утворення за аналогією, групування матеріалу (М. Вальтер, Г. Пальмер). Були розроблені деякі види вправ для навчання говоріння. Пальмер, наприклад, виділяв такі 5 видів вправ: рецептивні, на активне сприйняття, відтворення, вправи в умовній бесіді, природна бесіда.

Р. Ладо та Ч. Фріз виділяли вправи: на слухання, імітацію, підстановку, трансформацію, розширення, “питання-відповідь”. На жаль, ці вправи мали механічний характер. Методисти вважали, що мовленнєві навички та вміння утворюються за допомогою одних і тих самих тренувальних вправ через ускладнення одиниць мови та збільшення об’єму висловлювання (А. Хорнбі). “Прямити” не приймали принципової різниці між мовленнєвими, умовно-мовленнєвими та немовленнєвими вправами.

Російська методична школа зробила значний внесок у розробку теорії системності вправ. Значним виявилося положення І.В. Рахманова про те, що навчання будь-якої мовної діяльності неможливо поза мисленнєвої діяльності. Тобто до уваги прийняли психолінгвістичні основи іноземної мови, а саме різницю між мовою та мовленням. Отже, було виділено 2 типи вправ: мовні та мовленнєві. До мовних належали лексичні, граматичні, фонетичні та орфографічні вправи. До мовленнєвих – вправи у читанні, письмі, усному мовленні. Мовні вправи мали такі особливості: вони двомовні, мають аналітичний характер. На відміну від мовних, мовленнєві вправи мають цілісний характер, одномовні, будуються на зв’язному матеріалі, завжди ситуативно обумовлені.

Теорія мовних та мовленнєвих прав неодноразово критикувалася. Об’єктом критики були мовні вправи, спрямовані на закріплення окремих фактів мови без зв’язку з мовленням. Однак, донині мовні вправи є доцільними та результативними при навчанні різних аспектів іншомовного мовлення, наприклад, фонетики (вимовляння звуків та ритміко-інтонаційного оформлення мовлення), техніки письма (каліграфії, орфографії, пунктуації), граматики.

Наприкінці 50-х років Г.М. Кайзер та О. Д. Кліментенко запропонували таку типологію вправ: мовні – мовленнєво-підготовчі – суто мовленнєві.

Е.П. Шубін запровадив поняття “тренувальні синтетичні вправи”. Його тренувальні вправи за типологією нагадували аудіо-лінгвальні методи, але ще включали вправи на усний переклад. Е.П. Шубін першим зазначив, що вправи можуть мати комунікативну спрямованість.

Ю.І. Пассов вважав, що навичка має формуватися у мовленнєвих умовах, і запровадив поняття умовно-мовленнєвих вправ, тобто вправ, спрямованих на формування мовленнєвих навичок.

Дослідження методистів допомогли виділити критерії для класифікації вправ. Основним критерієм класифікації вправ вважають їх ціль.

За ціллю всі вправи поділяються на:

- вправи для формування навичок;

- вправи для удосконалення навичок та паралельно для розвитку вмінь;

- вправи для розвитку вмінь.

Тип вправ визначається за двома критеріями:

- по відношенню до мови та мовлення: мовні, умовно-мовленнєві (підготовчі) та мовленнєві;

- за характером психологічного процесу: рецептивні, репродуктивні, продуктивні.

Існують узагальнені вимоги до умовно-мовленнєвих вправ та мовленнєвих вправ.

До умовно-мовленнєвих вправ висувають такі вимоги:

- наявність мовленнєвого завдання;

- ситуативність;

- спрямованість уваги на зміст висловлювання;

- комплексність засвоєння трьох сторін мовленнєвої діяльності (фонетичної, лексичної, граматичної);

- комунікативна цінність фраз;

- однозначність фраз-реплік.

Мовленнєві вправи мають відповідати таким вимогам:

- наявність мовленнєво-мисленнєвої задачі;

- природна ситуативність або ситуативність, наближена до природної;

- новизна ситуації;

- індивідуалізація завдання у відповідності до особистих характеристик учня.

Сучасну класифікацію вправ для навчання іноземної мови можна представити у таблиці

Типи вправ	Некомунікативні (мовні)	Умовно-комунікативні (умовно-мовленнєві)	Комунікативні (мовленнєві)
Рецептивні	Сприйняття, впізнавання або розрізнення звука, термінального тону, орфограми, графеми, лексичної одиниці, граматичної структури	Аудіювання або читання повідомлень, запитань, розпоряджень тощо на рівні фрази/речення або групи речень	Аудіювання або читання тексту з метою одержання інформаії
Репродуктивні	Заучування напам’ять (лексичних одиниць, речень); заміна/вставка лексичних одиниць; зміна граматичної форми, переклад; звуження та розширення речень, обєднання простих речень у складне; складання речень; переказ тексту (відомого слухачам)	Імітація зразка мовлення (ЗМ), підстановка у ЗМ, трансформація ЗМ, завершення ЗМ, відповіді на запитання різних типів, переказ тексту (відомого слухачам, але від імені персонажа)	Переках тексту (невідомого слухачам)
Продуктивні	-	Об’єднання ЗМ (одно структурних і різноструктурних) у понад фразову єдність; обєднання ЗМ у діалогічні єдності: запитання-відповідь; запитання-контрзапитання; повідомлення-спонукання; спонукання-згода/відмова; спонукання-запитання і т.п.	Повідомлення якогось факту (фактів)4 опис (погоди, квартири, людини); розповідь про якісь події, факти; доказ якихось положень, фактів і т.п.; бесіда (між учнем/учнями і вчителем, між двома учнями; групова); написання записки, листа, плану, тез, анотації і т.п.

Як видно з таблиці, не існує такий тип вправ, як некомунікативний продуктивний. Навіть у назві очевидні суперечливості. Будь ласка, спробуйте пояснити, які ж саме суперечливості присутні у такій комбінації: некомунікативні продуктивні вправи.

Згідно з етапами формування навичок і вмінь мовлення до системи вправ спочатку увійдуть умовно-комунікативні вправи, призначені для формування навичок, а потім комунікативні, що використовуються для розвитку вмінь. Некомунікативні вправи можуть у разі потреби включатися до системи поряд з умовно-комунікативними.

В системах вправ для навчання рецептивних видів мовленнєвої діяльності – аудіювання та читання – переважатимуть рецептивні типи вправ; для навчання продуктивних видів мовленнєвої діяльності – говоріння та письма – вправи мають таку послідовність: рецептивно-репродуктивні, продуктивні.

Створення раціональної системи вправ є ключем до вирішення проблеми навчання іншомовного мовлення. Важливість системи вправ полягає в тому, що вона забезпечує як організацію процесу засвоєння, так і організацію процесу навчання.

З точки зору організації процесу засвоєння система вправ має забезпечити:

- підбір необхідних вправ, що відповідають характеру певної навички або певного вміння;

- визначення необхідної послідовності вправ;

- розташування навчального матеріалу та співвідношення його компонентів;

- систематичність/регулярність виконання певних вправ;

- взаємозв’язок різних видів мовленнєвої діяльності (Ю.І.Пассов)

З точки зору організації процесу навчання система вправ потребує матеріального втілення, яке вона знаходить у підручнику.

Система вправ має враховувати індивідуально-типологічні особливості учнів різних етапів навчання. Отже вчитель часто повинен розробляти додаткові підсистеми та комплекси вправ, щоб задовольнити інтереси, потреби та пізнавальні вимоги своїх учнів. У цьому разі відомості про системи вправ, що існували у процесі становлення методики викладання іноземної мови як науки і які існують у сучасній вітчизняній та зарубіжній методиках, мають допомогти вчителеві найбільш ефективно побудувати ці об’єднання вправ.

Сучасна система вправ представлена у джерелі № 2 на стор.70. Необхідно вивчити схему загальної системи вправ для навчання спілкування іноземною мовою, а також умовні позначення до схеми на стор. 71 та включити копію схеми до методичної папки. Треба бути готовими для коментування схеми.