РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Ганнусю вели на розстріл.

Літня серпнева днина палахкотіла на все поле квітками, світило сонце, голубіли небеса, щебетало птаство, сюрчали коники, а Ганнусю вели полем, поза городами, вели до Кривого провалля, де вони з Веремієм колись копали скудель на нову хату, а тепер — от як буває! — вона сама мусила лягти в цю глину, і не треба нічого копати, бо яма готова.

Гоцман тоді не приїхав до них через місяць, як нахвалявся, і Ганнуся з матір'ю вже плекали думку, що, може, він про них і забув, а це після Спаса прилетів із цілим загоном ББ, їх чоловік вісім гарцювало кіньми на подвір'ї, поки Гоцман востаннє допитував Ганнусю: «Значіт, єму дарожє бандітская жізнь, чєм ти і твой вилупок? Что ж, я саґласєн, пусть будєт так, но таґда, дараґая, прідьотся тєбє самой атвєтіть за всє єво злодєянія, таков нинє закон, ти єсть атвєтчіца, внєсєна в спіскі заложніков, і я, сука, паследній раз тєбя спрашіваю: ґдє твой бандіт?»

— Загинув, — сказала Ганнуся.

— Врьощ, блядіна! — Гоцман сіпнув прищавою шиєю, вихопив наган і наставив на колиску, де, налякана його криком, зайшлася плачем дитина. — Щас спєрва щєнка успокою, а патом тєбя!

— Мене вбий, мене! — кинулася до нього мати, але Гоцман так махнув навідліг наганом, що вона відлетіла до стіни й тихо осунулась на долівку…

— Ґаварі, тварь! — він ухопив Ганнусю за коси, зібрані клубком на потилиці, смикнув, аж свічки спалахнули в неї в очах, коси розтріпалися по плечах і грудях, а коли Гоцман вистрілив у колиску, в Ганнусиній голові щось боляче блиснуло, зрушилося, їй заклало вуха, і вона навіть не зрозуміла, що дитятко живе, хоча воно ще дужче зайшлося плачем, — Гоцман її поки що тільки лякав і пустив кулю мимо, однак Ганнуся вже не думала ні про дитину, ні про себе, а дивилася на це все, як на моторошне сновидіння, в яке втрутитися їй несила, і коли цей приходень наказав узяти дитя і йти з хати, вона так і зробила: взяла сповиток із колиски і, притискаючи його до грудей, пішла.

Її вели за село до Кривого провалля, десь позаду, опритомнівши, голосила мати, на руках кричала дитина, та Ганнуся їх зовсім не чула, вона тільки чула, як співають пташки, сюркочуть коники, бачила все неначе згори, відразу весь світ, де цвіли сокирки, волошки, незабудки, цвіли дрібненькі сині квіточки, яких найжалкіше було покидати, як і тих пташок, отих пташечок ріднесеньких, і Ганнуся, боса, розпатлана, і далі з усіх сил притискала до себе дитину, хоча й зовсім забула про неї, несла ніби якийсь згорточок і думала про весь світ, який вона бачила з високості, вбирала його очима з усіма пташками й квіточками синенькими і промовляла до нього, до світу, так голосно і печально, що люди це чули в селі і потім ще довго переказували одне одному, як Ганнуся, йдучи на розстріл, жалібно повторювала: «Прощавай, мій світе білесенький, прощавайте, пташки ріднесенькі…»

А Гоцман заскакував конем наперед, заглядаючи Ганнусі в обличчя, на яке спадали пасма волосся, і верещав писклявим голосом:

— Так єво анґєли укралі? Таґда пускай і тєбя сєйчас украдут, вєдьомскоє атродьє, а ми пасмотрім, как ето дєлаєтся!

Ганнуся вже давно його не помічала, Гоцмана не було в тому світі, з яким вона прощалася, і це його розлютило ще дужче, — він підвів її до краю провалля, де зяяла така глибина, що страшно було заглянути, а своїм «чопам»[38] наказав спішитися і стати «в ружйо!»

Вони зробили це швидко, стали кроків за десять від Ганнусі й наставили на неї рушниці, однак Гоцман ще не давав команду «аґонь», він хотів ще погратися з нею, допитати, збирався ще взяти в неї дитину й потримати за ніжку над прірвою, може, тоді язик їй розв'яжеться, тому підійшов до Ганнусі, — «дай сюда рєбьонка», — простягнув руки, але Гоцмана вже не було в її світі, там взагалі вже не було людей, а тільки дрібні квіточки-сокирки і маленькі пташки голосисті, які співали Ганнусі востаннє, і вона, також востаннє, сказала:

— Прощавай, мій світе білесенький, прощавайте, пташки ріднесенькі!

Сказала так і поточилася в провалля, не оступилася, ні, а сама кинулася в нього навзнак і полетіла разом з дитиною…

Ганнусю, Ганнусю, душе моя пречиста, хвилинки тобі не вистачило до порятунку, ти кинулась у прірву разом із дитятком, і як же так, як же так, як же так, що розум твій був потьмарений, а ти летіла у провалля з дитиною, так дивно її тримаючи, що коли ти впала на глинисте дно, то навіки затихла, лиш цівочка крові потекла з твого рота, а дитинка завмерла також, тільки не навіки, Ганнусю, чуєш, моя дорога, не навіки, — дитинка заціпеніла від того падіння, та потім знову заплакала, і плач той звістив, що вона жива, тільки поки що ніхто ще не чув того плачу, бо пролунав дужий крик:

— Атставіть!!!

Три червоноармійці вихопилися на конях з лісопосадки, що росла недалечко від Кривого провалля, такої ріденької посадки, що там і заєць не міг заховатися, а тут вискочило три вершники, мовби з якимось важливим донесенням поспішали, і прямо до Гоцмана:

— Атставіть! Єсть пріказ атставіть!

— Кто такіє? Какой часті? — сторопіло лупав на них очима.

Гоцман ще не прийшов до тями від того, що тільки-но сталося, а тут ці галопники десь узялися. — Я вас спрашіваю, какой часті?

— А ти что, аслєп? Па барьбє с бандітізмом!

Побачивши серед них китайця, Гоцман трохи заспокоївся, але що це воно за «пріказ атставіть» і хто його міг віддати, окрім нього самого, Гоцмана?

— За такоє самоуправство ми винуждєни вас арєстовать! — сказав їхній командир з такою страшною ікластою пикою, що в Гоцмана звело живота. — Ето пріказ самого начдіва Кацапінскаво!

— Каво-каво? — витріщив очі Гоцман.

— Потом узнаєш, — сказав ікластий і приставив дуло карабіна йому до тім'я. — Всєм сложіть оружіє на землю!

«Чопи» рипнулися було опинатися, проте Гоцман, тверезий від холодного дотику дула, подав їм знак підкоритися. Коли їхня зброя лягла на землю, Вовкулака, не маючи часу на вигадки, вистрілив, і тут-таки смальнули зі своїх карабінів Ходя й Біжу. Добра куля трапилася Вовкулаці — мозок бризнув із Гоцманового черепка на «чопів», які, падаючи вслід за ним, навіть не встигли второпати, хто їх отак — без суду і слідства — порішив на місці.

Вовкулака мерщій повернув коня до того краю провалля, звідки можна було в нього заїхати. Ганнуся так і лежала навзнак, бездиханна, ще не застигла, хоча цівочка крові біля кутика вуст уже не текла, пришерхла. Але ще й тепер вона тримала на грудях дитятко, яке пручалося в її обіймах і більше не кричало, а тихесенько зіпало, ловлячи ротиком повітря.

Вовкулака зіскочив з коня, став на коліна, торкнувся Ганнусиної шиї.

Перехрестився.

Потім вивільнив дитину з її обіймів, узяв на руки й не знав, що робити далі. «Аґу, аґу», — якомога лагідніше заагукав до немовляти, але те його «аґу» було схоже на вовче виття. Тоді, витягнувши губи в трубочку, він зацмокав — так само, як цмокав до коня, — і дитина притихла, всміхаючись до Вовкулаки.

Та він і далі не знав, як тут повестися, аж раптом побачив, що сюди біжить нажахана жінка, а за нею, шкутильгаючи, поспішає бабуся — то були Веремієва мати й сусідка її, Танасиха.

Мати впала біля Ганнусі і не зронила ні слова, тільки, заломивши на грудях руки, дивилася і дивилася на свою бездиханну невісточку, а Танасиха накинулась на Вовкулаку:

— Що ж ви, анцихристи, накоїли?

— Це, матусю, не ми, — сказав Вовкулака. — Ми свої.

Він знову зацмокав до дитини, а Танасиха вже голосила над Ганнусею:

— Відкрий же свої оченята, зіронько наша ясная, розтули свої калинові вустонька та промов до нас хоч словечко…

Вовкулака не міг такого слухати, він з дитиною на руках одійшов убік, відвернувся і, коли знов хотів зацмокати до немовляти, губи йому не склалися в трубочку. Вовкулака лиш плямкнув, дрібно закліпав обсмаленими повіками й далі не знав, що робити, але тут до нього озвалася Веремієва мати:

— Синочку-голубчику, Богом тебе благаю, візьми це дитя й заховай десь на хуторах у добрих людей, бо ці знов приїдуть і вб'ють його, а ти заховай, у вас є свої люди по селах і хуторах, хай приймуть його, тільки нікому не кажуть, що це отамана Веремія синочок, бо вони його знайдуть і там.

Вовкулака зовсім розгубився, адже мав іншу серйозну роботу, вони з Ходею і Біжу вже третій день шукали слідів «дайошів», та ще нічого не прочули за чужинця з червоною плямою на півщоки, оце ж у тих вивідинах вони й до цього села нагодилися і випадково натрапили на «чопів», вони, може, і їх обминули б, не маючи права ризикувати, бо ще не виконали загад отамана, але побачили, що нелюди привели на розстріл жінку з дитиною, то Вовкулака не витримав: їх небагато, впораємося.

Вони трохи спізнилися й не врятували цю молодесеньку жінку, живим застали тільки дитя, яке тепер ось треба забрати з собою, бо як тут відмовиш, і Вовкулака вже міркував, де його можна залишити бодай тимчасово по дорозі на Телепине й Пастирське — саме туди стелився їм шлях.

Хлопцям дитинка сподобалася, Ходя також узяв її на руки і так занявкав по-своєму, що немовля принишкло, як зачароване.

— А як його звати? — спитав Вовкулака.

— Ярко, — відказала Веремієва мати.

— Не побивайтесь, матусю… Ярка я в обиду не дам.

Перед тим, як повкидати трупи «чопів» у провалля, вони потрусили їхні кишені, й Вовкулака налапав у Гоцмана в галіфе дві золоті п'ятірки.

— От шкуродерська морда! — він гидливо витер руки об штани, чвиркнув через нижню губу і вже хотів було ногою зіштовхнути труп у прірву, та враз передумав. Розсупонив Гоцмана в поясі, стяг із нього чоботи (нелегка це робота — зняти з мертвого хромовики) і, взявши галіфе знизу, де звужуються холоші, так тріпонув, що Гоцман полетів у провалля, а галіфе зосталися в руках у Вовкулаки. А чого добру пропадати?

Старий чорний ворон, що сидів у посадці на ясені, і тут не проґавив нічого: він бачив, як Танасиха прикотила візочка, а потім вони удвох з Веремієвою матір'ю повезли Ганнусю додому. Чоловіки ж, поскидавши трупи в провалля, подалися своєю дорогою, і ворон пошкодував, що не встигне поживитися мертвечиною. Бо хто ж, як не він, мусив простежити за трьома молодцями й подивитися, де вони подінуть дитину.

Нарешті прибув до нас і Гамалій. Приїхали вони вдвох із Завірюхою на ту ж таки грабову просіку. Ми зумисне довго до них не виходили, придивлялися здалеку, як вони поведуться, — а раптом котрийсь спересердя обмовиться необережним словом чи ще якось видасть себе. Ми випробовували їхнє терпіння години зо дві.

Гості нервово виглядали нас на просіці і вже хотіли їхати геть, аж тут із лісу викотився на гнідій Ларіон Загородній зі своїм ад'ютантом Тимошем Компанійцем і ще одним козаком: даруйте, панове, вийшла прикра затримка, вибачився Загородній і повів усміхненими очима на огрядного чолов'ягу, значно суворішого за сотника Завірюху, навіть сердитого, може, через те, що примусили його топтатися на просіці ледь не до вечора.

А Завірюха мовив примирливо:

— Будьте знайомі, панове: полковник Гамалій — отаман Загородній.

Ларіон, довго не розбалакуючи, повів їх у бік села Водяного.

На одній із галявин простелив на землі кавказьку бурку: прошу сідати, панове, в ногах правди немає, і тільки тоді десь із-за чагарів, що ворушилися тінями, виплив Голик-Залізняк, з іншого боку виринув Гупало, а я взагалі не з'явився: одне, що почувався ще поганенько, а друге — хай не думають, що всі ми відразу затанцюємо під їхню дудку. Треба ще придивитися.

Гамалій, певна річ, відчував недовіру, відчував і навіть схвалював — а як же інакше? — тому, ніби між іншим, дістав десь із пазухи журнал «Син України»[39] і подав Загородньому.

— Киньте одним оком, пане отамане. Не сприйміть за хвальковитість, показую для ближчого знайомства.

Загородній розгорнув часопис і відразу побачив на фото усміхнене обличчя Гамалія, який ніби запитував у нього: ну як?

Під фотознімком зазначалося, що полковник генштабу Гамалій нещодавно призначений новим командувачем повстанських військ Південної України.

Побачивши, що знімок справив враження на отамана, Гамалій додав:

— Тютюнник наполягав, щоб, фотографуючись, я начепив Залізного хреста[40]. Але я цього не люблю. Не в нагородах доблесть. Хіба ні, пане отамане?

— Не в нагородах, — погодився Загородній, передаючи журнал Гупалові.

— А в чому? — Гамалій з цікавістю дивився отаману в очі. — У чому ж вона?

— Найвища доблесть — це померти в бою, — сказав Загородній.

— Браво, отамане! Але ми повинні вижити й принести на шаблях перемогу своєму краю. — Гамалій кинув оком на Гупала й Голика-Залізняка: а як їм «Син України»?

— Чорний Ворон запізнюється? — спитав він.

— Ні, його не буде, — сказав Загородній.

— Як то не буде?

— Ворон поранений.

— Так тяжко, що не зміг з'явитися на нашу зустріч?

— Він втратив багато крові.

— Он як, — спохмурнів Гамалій. — Бачу, пане отамане, ви не дуже поспішаєте виконувати накази штабу. Продовжуєте воювати, як і раніше, а в Цибулевому влаштували справжню різню.

— Як я міг виконувати накази людини, якої в очі не бачив? — здивувався Загородній.

— Невже ви не розумієте, що через такі окремі подвиги можна загубити загальну справу? По всій Україні п'ятий рік панує розгардіяш й отаманське свавілля, яке занапастило не один добрий намір. Усі погоджуються, що далі так працювати не можна, але знов і знов беруться за старе. Зрозумійте ж, нарешті, хто ви. Чи варто ризикувати життям, щоб убити десяток-другий більшовиків? Зараз треба приспати їхню пильність.

— Принаймні я воюю набагато чесніше, ніж вони, — сказав Загородній. — Чому мене називають бандитом, якщо я б'юся з ними відкрито, в бою? А чекісти, знаєте, до чого додумалися? Вони роздали всім лісникам отруйний порошок і під загрозою смерті наказали підсипати мені в їжу. Не вірите? Спитайте в Миколи Сильвестрова. То хто ж тоді з нас бандит?

— Це зрозуміло, — кивнув Гамалій — Але я не про те. Уже найближчим часом, вважайте, у вересні, ми з вами розпочинаємо справу, де неприпустима ніяка самодіяльність. Треба покінчити з розгулом отаманчиків і всіх підпорядкувати єдиному центру. Потрібно взяти на облік усі наші сили, кожного лісовика. Загони об'єднати в полки й дивізії, закріпивши за ними райони впливу. Пора нарешті розігнати кримінальників, які присмокталися до нашого руху, а непокірних знищити. До чого дійшло! Деякі отамани навіть тримають біля себе полюбовниць.

— Ви перебільшуєте, — заперечив Загородній. — Так, у загонах часом бувають жінки, але вони сумлінно роблять свою роботу. У Холодному Яру я зустрічав козачку Досю Апілат, то вона вартувала трьох чоловіків.

— Я категорично проти, щоб брати жінок до праці, — підвищив голос Гамалій. — П'ятирічний досвід переконав мене, старого партизана, що найбільші наші провали траплялися через жінок.

— То, може, ви нам забороните й… той? — почухав корінець свого оселедця Денис Гупало.

— Ні, те, про що ви кажете, дозволено й треба робити, — всміхнувся Гамалій. — Але на своєму місці. А допускати до справ можна, як виняток, лише тих жінок, що довели свою певність упродовж минулих років. Це переважно дружини чи сестри. Та навіть їх не варто посвячувати у наші плани, а використовувати лише як зв'язкових. Ось прочитайте мій наказ, — він подав Загородньому аркушик у клітинку, дрібно сцисаний від руки.

Пробігши очима вступ про важливість історичного моменту, Ларіон зачепився за суворе застереження: «Всі, хто піде проти інтересів Краю, а також отамани, для яких власний авторитет дорожчий за справу, будуть нищитися через терористичні відділи».

Далі були розпорядження, які прямо стосувалися присутніх отаманів:

«Командиром Першої кінної Холодноярської дивізії призначаю отамана Загороднього. Дивізії обняти такі терени: Єлисаветград, Новомиргород, Златопіль, Шпола по залізниці Бобринська, Медведівка до Дніпра, Чигирин, Знам'янка. Отаманові Загородньому взяти під свою команду всіх окремих ватагів та козаків, які діють самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїти і за невиконання наказу суворо карати аж до розстрілу.

Отаман Голик-Залізняк призначається командиром Першого дивізіону бронепотяга Чорноморської групи, а поки що формувати 1-й полк кінної дивізії.

Командиром 1-го полку призначається отаман Голик-Залізняк, 2-го полку — отаман Чорний Ворон-Лебединський[41], 3-го полку — отаман Гупало. Назви полків придумати і повідомити в штаб групи.

Командувач Чорноморської повстанчої групи

генштабу полковник Гамалій.

Начальник штабу групи сотник Завірюха.

24 серпня 1922 року. Запілля».

Загородній дочитав наказ, і якби не ота невідлучна смішинка в його очах, то можна було б сказати, що його лице стало зовсім серйозним. Він одразу хотів передати папір Голикові-Залізняку, але Гамалій його зупинив:

— Не треба! Кожен, кого це стосується, отримає персональний примірник. Яке ваше враження, пане Загородній?

— Усе це добре. Але мене цікавить дата початку повстання.

— Ви самі це визначите на отаманській раді, — нагадав Гамалій.

— А коли рада? І де вона відбудеться?

— Скоро. Конспіративне місце її проведення ми планували в Києві.

— Ну, ні, — крутнув головою Загородній. — До Києва я не поїду! Думаю, що й більшість отаманів не погодяться пхатися в такий світ. Давайте щось ближче.

— Тоді пропонуйте самі. Черкаси, Звенигородка, Сміла…

— Це інша річ. Може, Звенигородка? — прикинув Загородній. — А чого, було б непогано. Там і Ґонті-Лютому ближче, давненько його не бачив.

— Думайте, — сказав Гамалій. — Все у ваших руках. На раду прибудуть із-за кордону Тютюнник, Гулий-Гуленко, представники нашого уряду.

Коли пізніше Загородній переповідав цю розмову, щось мені в ній не сподобалося, але я не міг зрозуміти, що саме. Буває ж таке — ось воно крутиться в голові, виляє хвостиком, не дає тобі спокою, а впіймати його не можеш. У тій розмові все було логічно, як і в наказах полковника Гамалія, тому я подумав, що, може, саме ця залізна логіка і насторожує — коли все дуже правильно, бездоганно, тоді виникає сумнів.

Я сказав про це Загородньому, та він тільки засміявся:

— Здається, брате, і тут правда за Гамалієм: ми з тобою одвикли від розумних наказів з-за кордону, так само, як розучилися комусь підлягати.

— А якщо він скомандує знищити за непослух мене? — спитав я. — Ти також підкоришся його наказу?

— Хіба таке може бути? — Ларіон якось розгублено глянув на мене, і в його примружених очах я вперше не побачив усмішки.

«Объединенные банды Загороднего — Черного Ворона — Зализняка постоянно активизируются и в последнее время представляют особенно большую угрозу на железной дороге на отрезке Знамянка — Бобринская. Так, между станциями Треповка и Хировка бандиты остановили товарный поезд, забрали двадцать пять пудов вяленой рыбы, которую спрятали на краю Нерубаевского леса, а сами опять вернулись на ж/д, где застопорили пассажирский поезд. Они проверили документы в пассажиров и тут же расстреляли пятерых работников ГПУ, отняв у них ценный багаж и документы. Вернувшись к Нерубаевскому лесу, они обнаружили, что рыба исчезла, так как ее забрали милиционеры из села Михайловка, которые следили за партизанами.

Кто-то донес бандитам, куда девалась рыба, и это так их разозлило, что они ворвались среди бела дня в Михайловку, милиция разбежалась во все стороны, а банда забрала не только рыбу, но и четыре лошади с двумя телегами, пять мешков муки, три мешка гречневых круп, два бочонка масла, бочонок меда.

Вообще в последнее время замечено, что бандиты формируются в более крупные отряды, и банда Загороднего, по нашим сведениям, на данный момент насчитывает около полторы сотни сабель и до ста штыков, банда Черного Ворона — порядка сотни сабель, причем все его боевики как на подбор, ездят на хороших лошадях, одеты с иголочки. Им удалось переманить на свою сторону даже китайцев, во всяком случае, наш агент видел одного монголоидного бандита, владеющего какими-то особыми секретами рукопашного боя. Сам Черный Ворон чрезвычайно меткий стрелок, однажды выстрелом из револьвера спокойно выбил из рук своего подопечного бандита подсолнух, с которого тот щелкал семечки во время серьезного разговора.

Ныне, получив ранение, Черный Ворон отлеживается в логове атамана Гупало и постоянно что-то пишет в своей записной книжке — то ли стихи, то ли какие-то свои соображения…

Информатор Реут.

Верно: делопроизводитель Хлопушин».

(Із оперативного зведення Кременчуцького відділу ҐПУ від 30 серпня 1922 року.)

За п'ять днів Вовкулака, Ходя й Біжу повернулися до Чорного лісу і знайшли Чорного Ворона в іншому місці, щоправда, теж на галявинці, на тій же бекеші, з тим-таки записником, у якому він лежачи щось мережив олівчиком, тільки цього разу тримав олівчика в правій руці. Побачивши козаків, Ворон звівся на рівні, і Вовкулака завважив, що отаман уже без перев'язі, правиця його одужала, він вилюднів навіть з лиця, а Ворон помітив, що хлопці в доброму гуморі, видно, таки зробили щось путнє. Правда, коней загнали до білої піни а самі нівроку, світять до нього цятками очей на чорних, як засмалені горщики, фізіономіях.

Вовкулака тримав у мішку чималого кавуна, і Ворон ждав, що він зараз причепиться зі своїм частуванням (думає, що всяка червона їда збагачує кров), та якщо Вовкулака це зробить раніше, ніж розповість про їхні мандри, Ворон розтрощить того кавуна об його головешку.

Проте Вовкулаці стачило розуму почати з того, що треба, хоч зайшов він так здалеку (як вони виїхали, де ночували, кого зустрічали), що Ворон його перебив:

— То ви знайшли тих «дайошів» чи ні?

— Зажди, отамане, спершу послухай про все по порядку, бо я забуду головне сказати, — винувато закліпав Вовкулака і знов завів, як вони скрізь питали-розпитували, чи ніхто не бачив таких і таких, — ні, не бачили й не чули, — аж поки не доїхали до Веремієвого села, й ось там таке й таке трапилося; Ворон, почувши ту страшну новину, звісно, вже не перебивав Вовкулаку, і той тепер розкошував у мислі, як сам хотів, поки не добалакався до того, що саме малий Веремійчик-Ярко і вивів їх на банду «дайошів». От як буває в житті, дивувався Вовкулака, це ж треба, як воно часом збігається, філософствував він і так довго розводився про силу провидіння, що навіть Біжу не витримав і вставив свого гривеника:

— Тоді ми побігли на Деменці, прибігаємо, стали під лісом, рознюхали, і Вовкулака пішов до хати, щоб спершу домовитись за дитину, а я побіг…

— Цить! — гримнув Вовкулака на Біжу, аж той голову втягнув у плечі. — Мовчи, коли тебе не питають. Це тобі не Хранція!

І Вовкулака повів далі про те, як вони заїхали з того боку Холодного Яру на Лубенецький хутір біля села Деменці, звідки родом Прокіпко Квочка, а там же на хуторі — його старша сестра; з чоловіком, у них дітей ціла купа, одне від одного менше, Вовкулака у них колись гостював разом із Квочкою, бачив ту дрібноту, через яку чоловік Квоччиної сестри й до лісовиків не пішов, хоч йому в лісі було б краще, ніж дома; тож Вовкулака подумав, що коли ще одну дитинку вкинути в цей табунець малечі, то воно й непомітно буде, хай і цього пуцьвірінка водить-глядить Квочка, сестра Прокіпка.

Він зоставив хлопців з дитиною на узліссі, а сам пішов до Квоччиної хати, щоб спершу розвідати, що там робиться, чи нікого чужого чорти не принесли, — ні, не принесли; Вовкулаку одразу впізнали, чоловік Квоччиної сестри саме порався коло хліва, а вгледівши Вовкулаку, кинув вила, завів його в хату, де аж кишіло дітвори, яка, побачивши страшного дядька, відразу сипнула до маминої спідниці; Прокіпкова сестра сиділа на ліжку й саме годувала з цицьки дитину, вона зраділа Вовкулаці й навіть не думала ховати від нього повну, налиту молоком грудь, таку білу, аж голубу, а зраділа, бо думала розпитати його за брата, що вже рік не з'являвся додому, й ніхто Не знав, чи він хоч живий.

Не знав цього й Вовкулака, бо теж не бачив Прокіпка звідтоді, як вони — пам'ятаєш, отамане? — позаминулої осені зійшлися були докупи з отаманом Деркачем і витовкли сотню «червінців» у Жаботині, отоді ж Вовкулака й подружився з Квочкою, котрий воював у Деркача, й однієї ночі вони разом заглянули до сестри на хутір. Вовкулака знав, що минулого літа Деркач з багатьма козаками піддався на амнестію, може, серед них був і Прокіпко, хто його знає, та хіба зараз про це міркувати? — і Вовкулака відразу розповів Квоччиній сестрі та її чоловікові, з чим прийшов: чи не взяли б вони до себе дитятко бодай на тиждень-другий, поки йому підшукають надійне місце?

Сестра, утерши сльозу за Ганнусею, сказала: неси, та мерщій, воно ж там, бідне, голодне, а чоловік її якось так похитав головою, зам'явся: це ж ту дитину можуть шукати, а як хтось наведе і прийдуть до нас, то не будуть розбиратися, де тут Веремієва, а де не Веремієва дитина, порішать усіх. Отак зразу не прийдуть, заспокоїла його Прокіпкова сестра, а там далі — чув же? — вони заберуть дитину і десь притулять; неси швидше її сюди, звеліла вона Вовкулаці, поки я пазуху не застібнула. І він побіг, приніс немовля і хотів уже дати тягу, поки вони не передумали, та й сам же мав спішну роботу, але, задивившись, як мале Веремієня припало до цицьки, спитав у Квоччиної сестри, чи не заходять червоні на хутір.

— То як же це дитя вивело вас на «дайошів»? — урвався терпець у Чорного Ворона. — Що ж ти ото городив?

— А ти не перебивай, пане отамане, — перевів подих Вовкулака. — Послухай, як воно часом збігається завдяки Божому промислу і провидінню.

І він знов почав з того, як запитав, чи не заходять червоні на хутір, а Прокіпкова сестра й каже: ні, давно не було, тільки осьдего вчора вночі приблуди якісь забрели, добра б їм не було, — зайшли, покрали курей, півня і навіть забрали гарбузове насіння, що сушилося за хатою на рядюзі. Я й почув, додав її чоловік, як на сідалі кудахкають кури, здогадався, що то грабіжники, але ж спробуй вийди до них, то й сам чи живим зостанешся. Тоді таки виглянув у вікно, бачу, їх троє вже потягли до лісу.

Вовкулака послухав, поворушив мізками, а тоді, дивлячись на Ярка, що вже доминав спорожнілу цицьку, дістав із кишені дві золоті монети, які забрав у Гоцмана, й поклав на стіл. Це щоб у матусі молочко не пропадало, сором'язливо сказав Вовкулака, а ти, звернувся він до господаря, йди за мною. На узліссі, де стояла його кобила Тася (ця красуня замінила Вовкулаці вбитого румака), він витяг із сідельної сакви галіфе і віддав Прокіпковому шваґерові. Не переживай, я повернуся, запевнив його на прощання.

Вони так і поїхали б через ліс на Телепине, Пастирське, але тут на траві Вовкулака помітив лушпиння від гарбузового насіння — приблуди, видно, зголодніли, що відразу заходилися лузати зернята, й оскільки вони були піші й голодні, то далі як за версту не зайшли — зупинилися патрати здобич.

А стежка туди — ось вона, що не крок, то й гарбузове лушпиння. Вовкулака, Ходя й Біжу рушили слідом і за версту-півтори почули на ніс димок від багаття. Спішившись, підкралися ближче, а там біля струмка сидить троє обшарпаних, з плескатими мордами, варять у казанку якесь вариво, та яке ж, курку чи півня, звісно, доварюють, не відаючи, що ту птицю не їм доведеться їсти.

Козаки спокійно так до них підійшли, привіталися, як до своїх, не хапаючись за зброю, і хоч ті не зраділи зустрічі, але мовчки, навіть запопадливо дивилися на трьох богатирів — ікластого Іллю Муромця, кругловидого Альошу Поповича й косоокого Добриню Микитовича, бо чого проти них були варті ці троє приблуд — Тюха, Матюха й Ванька Долубай. Іншого разу Ілля Муромець навіть не глянув би в їхній бік, а тут у нього тенькнуло серце, коли вгледів на щоці одного обідранця велику родиму пляму бурякового кольору, і Муромець-Вовкулака звернувся до нього весело: здоров, ми з тобою бачилися в Лебедині, пам'ятаєш? — а той Тюха чи, може, Матюха, якщо не Ванька Долубай, засміявся до Муромця, мовляв, так-так, може бути, «прошлим летом ми там втрайом ґулялі на Маковєя», тоді Вовкулака моргнув Ході й Біжу, вони їх умить обеззброїли, повалили на землю і так «залоскотали», що друзяки, спихаючи вину одне на одного, виказали все до грамини.

Після цього «дайошів» було кастровано — Вовкулака власноруч вичистив їх, як кабанчиків, тільки кабанчики після того живуть і нарощують сало, а ці поздихали відразу.

— А я тим часом біжу… — знов устромив свого носа Біжу, але Вовкулака гримнув на нього:

— Цить! Цить мені, бо я тобі зараз як побіжу, то не знатимеш, у який кінець бігти!

І сам-таки доказав далі. Поки вони виховували «дайошів», у казані якраз і півень вкипів, тоді Вовкулака, Ходя й Біжу гарненько вимили у струмку руки і вкутали того півня, «хальос кукуліку», — прихвалював Ходя, перемелюючи зубами кістки, а потім накинувся на гарбузове насіння, відібране у грабіжників, тільки Вовкулака заборонив його лузати в дорозі, ти ж, Ходю, бачиш, чим це кінчається? «Кабацька хальос», — плямкнув Ходя, але послухався Вовкулаку і в дорозі жував лише дикі грушки, недостиглу шипшину, молоденькі ліщинові горішки, молотив кінський щавель та вовчі ягоди, від яких наш чоловік ще, чого доброго, врізав би дуба.

Нарозкошувавшись у слові та мислі, Вовкулака запевнив, що все казане ним є достеменна правда, он Ходя й Біжу не дадуть збрехати, а якщо хтось матиме сумнів, то осьде-го вам документ і печатка, — Вовкулака тріпнув мішечком і викотив з нього людську голову. На посинілій тварі[42] було видно кров'янисто-бурякову пляму на півщоки.

— Молодці, — похвалив Чорний Ворон, — добра робота. Тільки занесіть це стерво чимдалі, щоб не смерділо.

— Біжу! — вискочив наперед Біжу, вхопив якусь ломаку й закотив довбешку назад у мішок.

— Біжи та вертайся, будемо полуднувати, — сказав Ворон. — Там на чавунці ми прикупили в'яленої риби до картоплі.

У Ході на шиї заїздив борлак.

— Либа халясо, — ковтнув він слину.

— Іди вже, йди, — всміхнувся до нього Ворон. — Там вона тебе жде не діждеться, твоя либа.

Коли вони залишилися вдвох з Вовкулакою, отаман запитав упівголоса:

— А про самого Веремія ти там нічого не чув?

— Ніде нічого, — похитав головою Вовкулака.

— Гаразд, — сказав Ворон. — А за дитину не турбуйся. Я знаю, де її заховати.

* * *

Тижнів за два, вже у вересні, Чорний Ворон зустрівся в лісі Чута з Ларіоном Загороднім, який ожив духом. Раніше він нервувався, що Гамалій зволікає з отаманською радою (тобто не сам Гамалій, а хтось там нагорі вичікує слушної години, коли буде готовність і в партизанських лавах, і в українському війську, яке з дозволу поляків уже начебто зосереджувалося біля кордону), а це Ларіон збадьорився, почав переконувати Ворона, що Гамалій таки не кидає слів на вітер.

— Ось почитай ці накази, — Загородній перед тим, як відкрити польову сумку, подивився на Вовкулаку й свого ад'ютанта Тимоша Компанійця. — Хлопці, ану підіть пошукайте дикого цапа!

Це означало: залиште нас самих. Коли хлопці пішли «на лови», Ларіон засипав Ворона наказами Гамалія.

«Дуже таємно. Тільки для командирів дивізій, полків і начальників штабів персонально в руки. Після прочитання спалити.

Оперативний наказ № 6.

Негайно подати до штабу групи такі відомості, необхідні для пляну загального руху.

1)1109, 01249 7055 0199 мається на їхньому терені 63 09 4018, 7402 9953…

2) 7042, 8610 9738 7218 кожного і всіх загалом 6032, 0946…»

Це був наказ, закодований шифром «Заповіт», який вимагав цілковитого звіту щодо кількісного складу партизанських загонів та їхнього озброєння.

— Поки не буде справдешнього гасла, — мовив Ворон, — поки я не побачу, що все так і є, як він каже, нікому ніяких звітів не збираюся давати. І тобі, Ларику, не раджу.

— Тоді прочитай ось це, — спокійно сказав Загородній.

Інший наказ Гамалія, писаний на аркуші в лінійку, був, скоріше за все, декларацією.

«Дуже таємно.

Наказ № 8 військам Чорноморської повстанчої групи. За тяжкі роки боротьби із загальної маси вирізнилося не так багато лицарів-проводирів, котрі розуміють усю важливість нинішнього менту і все роблять для нашої перемоги. Багато маємо несвідомих отаманів, старшин та козаків, які не виконують наказів штабу групи і продовжують діяти на власний розсуд. Щотижня доводиться знищувати зрадників, які проникли в наші лави. Але, незважаючи на труднощі, настрій у Чорноморській групі бадьорий, справи успішно посуваються вперед. Усе це завдяки залізній волі та копіткій праці отаманів Загороднього, Чорного Ворона-Лебединського, Голика-Залізняка, Гупала, Лютого, а також їхніх старшин і козаків, які усвідомлюють свою відповідальність за долю Краю.

Одержані від отамана Гупала двісті мільйонів рублів — використати на організаційні питання групи.

Від уряду У. Н. Р. і Вищої Отаманської Ради приносю щиру подяку цим лицарям.

Прочитать усім дивізіям і загонам.

Командувач Чорноморської повстанчої групи генштабу полковник Гамалій.

Начальник штабу групи сотник Завірюха.

Запілля. 10 вересня 1922 року».

І знов щось насторожило Ворона в цьому наказі, щоправда, тепер він швидко впіймав комарика за хвіст і спитав:

— Ти, Ларику, нічого не бачиш тут дивного?

— А що там дивного може бути?

— Хоча б те, що декого за непослух убивають, а нам з тобою, Денисові й Мехтодю полковник Гамалій виносить подяку.

— А чого він вартий без нас? — задер носа Загородній. — З ким же тоді йти на повстання?

— Не знаю, щось мені тут не до шмиги.

— А в цьому листі й тобі є вітання, — Ларіон дістав із польової сумки ще один аркуш, де зверху олівцем було написано «п. Загородньому». І далі:

«Пане отамане, маймо терпіння, не впадайте в зневіру, бадьоріться, держіться сміливіше, і хай хлопці не падають духом. Я все, що треба, зробив і зроблю, ми, як ніколи, близькі до мети. Будьмо гідні нашого чину й покликання. Моє вітання отаманам і всім козакам!

Полковник Гамалій».

— Дякую за вітання, — не без іронії сказав Ворон, повертаючи лист. — Духом ми не впадемо, аби в декого штани не спали.

— Тоді прочитай і це, — Ларіон аж тремтів од збудження (Ворон його не бачив таким давно), коли діставав із сумки клаптик паперу. Це також була записка, адресована особисто йому, отаманові Загородньому, командирові Першої холодноярської кінної дивізії. Але почерк був інший:

«Іларіоне Захаровичу!

Опісля завтра я від'їжджаю до Звенигородки для остаточного визначення місця з'їзду. На превеликий жаль, я не зміг побачитися з Вами, але всі Ваші побажання взято до уваги. Кріпіться, зосталося зовсім мало.

Сотник Завірюха».

Оце вже діло!.. Та раптом і з цієї записки вилізла якась колька, хоча Ворон знову не міг допетрати, що його непокоїть.

— Ну як? — спитав Загородній.

— Що як? — думав про своє Ворон.

— Невже не второпав? Крига скресла. Готуйся до поїздки у Звенигородку.

— А я, Ларику, й зараз готовий.

Він ще раз перечитав записку, шукаючи, звідки вилізла колька, але все було правильно, обнадійливо. Комісар Дибенко й комбриг Кузякін, із якими Ворон вів у Звенигородці переговори, давно звідти пішли. Саме це містечко лежить якраз посередині між Чигирином та Уманню, і до нього найзручніше добиратися від Городища, Корсуня, Лисянки… Усе дуже правильно і логічно, дідько б його вхопив.

На мить Загородній теж спохмурнів.

— Якщо й цього разу нічого не вийде, то проситиму Гамалія, щоб перекинув мене за кордон, — сказав він. — У мене тут ні родини, ні хати, — додав, виправдовуючись.

Ворон дивився повз нього по-риб'ячому неживими очима.

— Як твоя рука? — раптом поцікавився Загородній.

— А так! — він узяв за стовбур молоденьку вільху і вирвав її з корінням.

— Немає на тебе Василя Чучупаки, — засміявся Ларіон. — Дав би він тобі двадцять шомполів за понівечене дерево.

— Немає, — сказав Ворон. — Як жаль, що з нами нема Василя… А в мене, Ларику, буде до тебе прохання. Хочу відлучитися днів на три.

— Справи сердечні? — прискалив око Загородній.

— Ні, маю роботу по той бік Холодного Яру.

— Їдь. Тільки не забарис

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒