Публікація праці “Арійський стандарт” у №2(4)-2000 нашого журналу спричинила певний суспільний резонанс, гострі запитання і зацікавлене обговорення. Особливий інтерес викликала висловлена у цій праці гіпотеза про зв’язок між великими расами (як цілісними

АНТРОПОЛОГІЯ

Публікація праці “Арійський стандарт” у №2(4)-2000 нашого журналу спричинила певний суспільний резонанс, гострі запитання і зацікавлене обговорення. Особливий інтерес викликала висловлена у цій праці гіпотеза про зв’язок між великими расами (як цілісними підсистемами людства) і домінуючими в них психоінформаційними рівнями розвитку: негроїдна — рівень 1 (“рівень особистого досвіду”), монголоїдна — 2 (“рівень колективного досвіду”), європеоїдна — 3 (“рівень творчості”). А як на цю проблему дивиться сучасна академічна наука? Чи справді існує виразна залежність між спадковістю (расою) і особливостями мислення, наприклад, пізнавальними здібностями? На ці питання відповідає Олександр Олександрович Нейфах — дійсний член Російської Академії природничих наук, завідувач лабораторії біохімічної ембріології Інституту біології розвитку Російської Академії Наук, автор близько 200 статей і п’яти книг російською та англійською мовами.

Раси, інтелект, спадковість

Олександр Нейфах

Доктор біологічних наук, професор (Росія)

Усі люди належать до одного виду, однак вони настільки відрізняються один від одного, що за зовнішністю або навіть за тембром голосу ми здатні легко упізнати знайомого серед багатьох інших людей. Немає сумнівів у тому, що ці відмінності визначаються генами. Кожна людина має практично неповторну комбінацію генів, яка у випадковий спосіб складається з генів її батьків. Тому діти в одній сім’ї можуть бути не дуже схожими на батька, на матір і один на одного. Відомий виняток із цього правила — однояйцеві близнюки (ОБ), чиї набори генів ідентичні, бо утворюються внаслідок ділення надвоє раннього зародку з уже створеною комбінацією генів. Разюча подібність ОБ, у яких так збігаються відбитки пальців і запах, що їх не розрізняють ні криміналісти, ані собаки, ілюструє те, наскільки точно наші ознаки визначаються генами. Усе це азбука сучасної генетики.

Проблеми — і наукові, і соціальні — виникають тоді, коли від очевидного генетичного контролю над анатомією або ж фізіологією людини ми переходимо до ролі спадковості у визначенні її розумових здібностей або особливостей вдачі і поведінки. Механізм роботи людського мозку є і, вочевидь, ще тривалий час буде найважчою проблемою біології. Особливість, яка принципово відрізняє людину від усіх інших живих істот, — це інтелект. І хоча зміст цього поняття інтуїтивно є зрозумілим, він і досі не має загальновизнаного визначення. У психологів є старий професійний жарт: «Ми хоч і не знаємо, що таке інтелект, але упевнені, що людина, яка вивчає інтелект, повинна сама ним володіти».

Цілком очевидно, що люди розрізняються за інтелектом не менше, ніж за зовнішністю, але як саме? Без об’єктивних кількісних вимірів інтелекту ми не здатні відповісти на прості практичні запитання: з якою роботою та чи інша людина краще упорається, а якщо вона ще вчиться, то в якій галузі знань їй краще вчитися та яких успіхів надалі від неї можна очікувати? У науковому ж сенсі ці виміри важливі для того, щоб оцінити роль генів у формуванні інтелекту, тобто з’ясувати, якою мірою людський інтелект створюється спадковістю, а якою залежить від зовнішніх умов, тобто від виховання і навчання.

Проблемам кількісних вимірів інтелекту присвячена велика й дуже серйозна книга Хернстейна (нині вже покійного) і Муррея, яка вийшла в Америці в 1994 році і наробила багато галасу. Її обговорювали газети, про неї писав найпопулярніший в Америці тижневик «Ньюсуїк», її рецензував такий серйозний науковий журнал, як «Сайнс». У газетах переважали упередження й осудження, у популярних журналах критика була трохи об’єктивнішою і стриманішою, а наукові видання прийняли книгу серйозно і загалом доброзичливо(тут і далі виділення наші. — Ред.). Прикро, однак, що основна увага навіть при науковому обговоренні книги була приділена не тій головній і тривожній проблемі, на котру, мабуть, уперше звернули увагу її автори (про цю проблему ітиметься далі), а уже вирішеному для науки питанню про відмінності інтелекту у етнічних груп населення Америки. Цьому останньому питанню автори відводять лише два розділи з двадцяти двох і добре відомі в науці факти викладають, на мій погляд, і об’єктивно, і дуже делікатно.

Але проблема етнічних відмінностей, особливо між чорними і білими, в американському суспільстві є настільки гарячою і політизованою, що на майже кожну згадку про неї одразу ж наліплюється ярлик расизму. Здавалося б, учені, незалежно від кольору їхньої шкіри, не повинні бути політично ангажованими. Та, на жаль, у нинішній Америці ризик набути слави расиста (не має значення, на якихось підставах чи без усяких підстав) тягне за собою реальну небезпеку не тільки суспільного остракізму, а й адміністративних наслідків. Тому більшість американських біологів і психологів у своєму соціальному конформізмі, який дуже нагадує наші нещодавні часи, воліють не торкатися ризикованих тем або говорять про них у такій академічній формі, що дуже важко зрозуміти, що вони насправді думають і чи відповідає це тому, що вони наважуються сказати.

Отже, книга Хернстейна і Муррея (R. J. Hernstain, Ch. Murrey. The Bell Curve. The Free Press, N. Y. 1994), назва якої перекладається як «Крива дзвона», або, що точніше, «Дзвоноподібна крива». Мова йде про криву нормального статистичного розподілу величини IQ (вимовляється: «ай-кью»), виміряної у досить великої групи людей. IQ — це коефіцієнт інтелектуальності, вимірюваний за здатністю швидкого розв’язання дуже нескладних завдань, котрі не потребують попередньої підготовки (спеціальних знань, навчання і навіть уміння читати). Задачки для оцінки IQ почали використовувати ще на початку століття (тоді цей тест називався інакше), і за 30—40 років безперервних удосконалень IQ зробили таким, що він вимірює переважно вроджені (спадкові) здібності і мало залежить від надбаних знань та умов виховання. IQ також мало змінюється з віком: ця величина формується до 8—10-ти років життя і після цього залишається практично постійною.

У випадковій вибірці з усієї популяції (наприклад, населення США) середнє значення (медіана, або вершина дзвона) береться за 100, а на крайні 5% по обидва боки припадають нижні значення IQ — 50—75 (це звичайно розумово відсталі люди) і верхні — 120—150 (звичайно це люди високообдаровані). Якщо ж група була спеціально підібрана (наприклад, студенти престижного університету або бездомні), то весь «дзвін» зсувається праворуч чи ліворуч. Приміром, для тих, хто з якихось причин не зміг закінчити школу, середнє значення IQ не 100, а 85, а для фізиків-теоретиків верхівка кривої припадає на 130.

Журналісти звичайно розпочинають критику книги із сумнівів у тому, що величина IQ справді характеризує інтелект, бо саме це поняття визначається (у книзі Хернстейна і Муррея. — Ред.) неточно. Автори добре це розуміють і вживають вужче, однак точніше поняття — пізнавальні здібності (cognitivability),оцінюючи їх за величиною IQ. Тому, що при цьому справді вимірюється, присвячені сотні праць, в яких, зокрема, була з’ясована відповідність (кореляція) між IQ школярів і їхньою «академічною успішністю» і, головне, їхніми подальшими успіхами. Діти з високим IQ (більше 100) не лише загалом краще вчаться, велика частина їх ще й продовжує своє навчання у коледжах, потрапляє у престижніші університети і успішно їх закінчує. Якщо вони потім йдуть у науку, то одержують більш високі вчені ступені, в армії досягають більших чинів, у бізнесі стають менеджерами або ж власниками більших компаній і мають більший прибуток. Навпаки, діти, котрі мали IQ нижче пересічного, згодом частіше кидали школу недовчившись, велика частина їх уривала шлюбні стосунки, мала позашлюбних дітей, ставала безробітними, жила на державну допомогу.

Отже, вимірювання IQ — це метод, який дозволяє оцінити розумові або пізнавальні здібності, тобто здібності до навчання і розумової праці, а також досягнення успіху при тому способі життя і за тими критеріями, котрі прийняті у розвинених демократичних країнах (таких, як сучасна Америка). Чи називати ці здібності інтелектом — справа смаку. Важливо пам’ятати, що кореляції між IQ та описаними тут успіхами або неуспіхами є статистичними, тобто стосуються не окремої людини, а групи осіб. Конкретний хлопчик із IQ=90 може вчитися краще і досягти в житті більшого, ніж інший хлопчик із IQ=110, але, поза всяким сумнівом, група із середнім IQ=90 вчитиметься загалом гірше, ніж група із середнім IQ=110.

Все сказане не означає, що інтелект сьогодні можна оцінювати тільки за величиною IQ. У найостанніші роки, наприклад, поширюється інший вид оцінки, іще не згаданий у книзі Хернстейна і Муррея. Це величина, що позначається як EQ («і-кью») і є коефіцієнтом емоційності. Він вимірюється за допомогою певних тестів і має на меті з’ясувати здатність розумно виявляти свої емоції. EQ так само, як і IQ, добре корелює з певними життєвими успіхами, але в однієї й тієї ж самої людини EQ може відрізнятися від IQ, і кореляція між ними є невеликою. Дослідження значення і змісту EQ, однак, поки що тільки розпочинається.

Переданню IQ у спадщину присвячені якщо не сотні, то багато десятків праць, результати котрих іноді значно різняться одні від одних. Отим-то зараз не прийнято спиратися на якусь одну, хай би навіть і дуже добру статтю, а результати кожної праці використовують лише як одну точку на графіку. Залежність подібності IQ у двох людей від ступеню родства між ними, тобто від числа спільних генів, виражають коефіцієнтами кореляції та успадкування (це — не одне й те ж саме), які можуть варіювати від 0 за відсутності будь-якої залежності до 1,0 за абсолютної залежності. Ця кореляція досить значна (0,4—0,5) у батьків і дітей або у братів та сестер. А у однояйцевих близнюків, у яких усі гени однакові, кореляція особливо висока — до 0,8.

Однак за суворого підходу це ще не дозволяє твердити, що IQ цілком визначається генами[1]. Адже брати і сестри, особливо ОБ, звичайно живуть разом, тобто в однакових умовах, які й можуть впливати на їхні IQ, зближуючи їхні значення. Вирішальними виявляються спостереження над так званими розділеними ОБ, тобто тими рідкими випадками, коли близнюки розлучалися і з дитинства опинялися в різних умовах (наприклад, при розлученні батьків). Зазначені випадки ретельно колекціонуються і вивчаються. В окремих працях випадало набрати декілька десятків пар таких розділених ОБ. Але і в цих випадках коефіцієнт кореляції виявився рівним 0,8.Однак Херстейн і Муррей з обережності пишуть про те, що IQ залежать від генів на 60—80%, а від зовнішніх умов — на решту 20—40%. Таким чином, пізнавальні здібності людини переважно, хоча і не винятково, визначаються її спадковістю. Вони залежать і від оточуючих умов, від виховання і навчання, але значно меншою мірою.

У цій статті хотілося б докладніше обговорити тільки два питання. Одне — про етнічні відмінності в IQ, який і викликав найбільший ажіотаж, а у широкій пресі й осуд усієї книги. Друге питання — про виокремлення в американському суспільстві двох крайніх груп з високим і з низьким IQ. Це питання — і важливе, і нове — у пресі чомусь майже не згадується, хоча, власне, йому якраз і присвячено книгу.

Те, що люди, які належать до різних рас і націй, відрізняються зовнішністю, частотою груп крові, національною вдачею тощо, загальновідомо і не викликає заперечень. Звичайно порівнюють криві нормального розподілу кількісних ознак, які у різних народів перекриваються одні одними, але можуть відрізнятися пересічною величиною, тобто вершиною «дзвона» (медіаною). Середні пізнавальні здібності, які вимірюються IQ і, як ми переконалися, значною мірою є спадковими, можуть слугувати такою ж характеристикою раси або нації, як колір шкіри, форма волосся чи розріз очей. Численні вимірювання IQ у різних етнічних груп, в основному в США, показали, що найбільші і найдостовірніші відмінності виявляються між чорним і білим населенням Америки. Достовірну, хоча й невелику перевагу перед білими мають представники жовтої раси — вихідці з Японії, Китаю та Південно-Східної Азії, які живуть у США. Серед білих трохи виділяються євреї-ашкенази, котрі на відміну від палестинських сефардів (корінних близькосхідних євреїв. — Ред.) пережили розпорошення і десятки століть прожили в європейських країнах[2] .

Якщо все населення Америки має середній IQ, рівний 100, то для чорних він рівний 85, а для білих — 105. Щоб покінчити з демагогією, яка часто супроводжує публікацію цих цифр, треба чітко сказати, що вони не дають ніяких підстав ні для расизму, ані для обвинувачень у тенденційності тих, хто вивчає IQ. Расизм, тобто твердження про те, що одна раса є вищою, а інша нижчою або що різні раси повинні мати різні права, не має до IQ ніякого стосунку. Більш високий IQ в американських японців не дає їм переваги у правах так само, як ці права не зменшуються через їхній пересічно менший зріст. Не дає підстав для расизму і те, що в американському спорті, особливо в боксі і баскетболі, переважають чорні[3] .

Несерйозними є і заперечення деяких американських професорів, які кажуть, що більш низький IQ у чорних пояснюється «білою ментальністю» укладачів цих тестів. Це спростовується тим, що за рівного IQ чорні і білі виявляються однаковими за тими критеріями, за якими ми взагалі судимо про те, що саме вимірюється за допомогою IQ. Група афроамериканців (чорних) із середнім IQ, рівним 110 (їхня частка серед чорних є помітно меншою, ніж серед білих), не відрізняється від групи білих із таким же IQ ні за успіхами в школі та в університеті, ні за іншими проявами пізнавальних здібностей.

Приналежність до групи з більш низьким IQ не повинна створювати почуття фатальної приреченості у окремої людини. По-перше, його власний IQ може бути вищим від середнього для його групи, по-друге, його особиста доля може скластися більш успішно, бо кореляція між IQ і успіхом не є абсолютною. І, нарешті, по-третє, його власні зусилля, що виявилися в одержанні кращої освіти, відіграють хоча й не вирішальну, та все ж таки цілком очевидну роль.

Тим не менш приналежність до раси з більш низьким у середньому IQ створює серйозні проблеми, на які важко заплющувати очі. Частка безробітних, низькооплачуваних, малоосвічених і тих, хто проживає на державну допомогу, а також наркоманів і злочинців значно вища серед чорного населення Америки.Значною мірою це зумовлюється «зачарованим колом» соціальних умов, та частково не може не залежати і від їх нижчого IQ. Щоб розірвати це порочне соціальне коло та компенсувати природну «несправедливість», уряд США увів програму «позитивних дій», яка дає низку переваг чорним, почасти латиноамериканцям, інвалідам і деяким іншим меншостям, котрі б інакше могли дискримінуватися. Хернстейн і Муррей обговорюють цю непросту ситуацію, що її нерідко сприймають як «зворотний расизм», тобто дискримінацію білих за кольором шкіри (а також за статтю, за здоров’ям, за неприналежністю до сексуальних меншостей). У американців є майже серйозний жарт: «Хто має зараз найкращі шанси при прийомі на роботу? — Однонога чорна лесбіянка!». Автори книги вважають, що штучне залучення осіб із недостатньо високим IQ до діяльності, яка вимагає високого інтелекту, не стільки розв’язує, скільки створює проблеми.

Тепер ми можемо перейти до другого питання, тієї, на мій погляд, основної проблеми, якій присвячено книгу, і тої небезпеки, про яку вона застерігає. Приблизно з початку 60-х років у США почалося розшарування суспільства, виділення з нього двох груп, які мало змішуються[4], — з високим і з низьким IQ. У ці роки в Америці підвищилася роль освіти — перехід до складніших технологій і систем управління, до загальної комп’ютеризації, що зробило високу освіченість не тільки престижною, але і необхідною для майже усіх видів успіху. Виняток, мабуть, становлять тільки мистецтво[5]і спорт.

Хернстейн і Муррей описують зв’язок багатьох процесів, які відбуваються в різних групах населення США, з величиною IQ. Вони показують, що за останні 20 — 40 років значно зріс середній IQ у молодих людей, які після школи поступають у коледжи. Якщо у 20-ті роки IQ студентів усіх коледжів перевищував IQ нестудентів на 10 пунктів (а в кращих коледжах на 15—20), то в наш час IQ студентів коледжів перевищує IQ нестудентів пересічно на 17 пунктів, а студентів 12-ти найкращих коледжів країни — на 25—35 пунктів. Якщо до початку 60-х років глави компаній рідко мали вищу освіту, бо одержували ці місця у спадщину і за діловою хваткою, то за наступні 20 років частка глав компаній з вищою освітою збільшилася в 5—7 разів. Причина цього очевидна. Між прибутками і тривалістю навчання, від семи років (ті, хто не закінчив школу) до вісімнадцяти (ті, хто закінчив університет), виникла пряма залежність: довше вчишся — більше отримуєш. А довше вчаться ті, у кого вище IQ.

Хернстейн і Муррей ділять усе американське суспільство за їх пізнавальною здатністю, вимірюваною в IQ, на п’ять класів: I — дуже висока (IQ=125—150, їх 5%, тобто в США 12,5 мільйонів); II — висока (110—125, їх 20%, або 50 мільйонів); III — нормальна (90—110, їх 50%, 125 мільйонів); IV — низька (75—90, 20%, або 50 мільйонів) і V — дуже низька (50—75, 5%, 12,5 мільйонів). Пов’язані з IQ процеси, котрі відбуваються в США, в останні десятиліття привели, на думку авторів, до створення в Америці з членів першого класу відособленої розумової еліти. Крім прямої залежності прибутків від IQ, свою генетичну роль у цьому відособленні відіграла перевага, що її носії високих IQ виявляють щодо один одного при укладенні шлюбів. За високого наслідування IQ це створює своєрідну самовідтворювану касту з людей, які належать до першого класу.Ця «розумова еліта» усе більше займає найпрестижніші та найвисокооплачуваніші посади в уряді, бізнесі, науці, медицині, юриспруденції. У цій групі повсякчас підвищується середній IQ, і вона усе більше відгороджується від іншого суспільства.

Викривленим дзеркальним відбитком привілейованої групи виглядає в США група «бідних», котра складається з осіб із низькою пізнавальною здатністю (V і частково IV класи, які мають IQ=50—80). Вони відрізняються від середніх класів, не кажучи вже про вищий, у цілій низці аспектів. Насамперед вони бідні (звичайно, за американськими уявленнями). Значною мірою їхня бідність визначається соціальним походженням: стаючи дорослими, діти бідних батьків виявляються бідними у 8 разів частіше, ніж діти багатих. Але роль IQ є більш значущою, ніж соціальне походження: у батьків з низьким IQ (V клас) діти стають бідними у 15 (!) разів частіше, ніж у батьків із високим IQ (I клас).Діти з низьким IQ значно частіше кидають школу, недовчившись. Серед осіб із низьким IQ значно більше і тих, хто не може, і тих, хто не хоче знайти роботу. Живуть на державну допомогу (велфер) переважно особи з низьким IQ. Середній IQ у порушників закону дорівнює 90, а у злочинців-рецидивістів він ще нижчий.Із IQ пов’язані і демографічні проблеми: у жінок з високим IQ (I і II класи) дітей менше і вони заводять їх пізніше, ніж жінки з низьким IQ. У США усе збільшується група жінок, котрі ще в шкільному віці заводять позашлюбних дітей, не шукають роботу і живуть на допомогу. Їхні дочки, як правило, обирають такий самий шлях, створюючи тим самим порочне соціальне коло, відтворюючи і збільшуючи нижчу касту. І не дивно, що за величиною IQ вони належать до двох нижчих класів.

Середній IQ у чорних, що поступили у престижні університети, повинний бути нижчим, ніж у білих, бо, згідно із програмою «позитивних дій», для них помітно знижено прохідний бал. На думку Хернстейна та Муррея, це створює особливі проблеми, позаяк чорні й інші меншості з нижчим IQ вчаться, природно, гірше за тих, у кого IQ вище, тобто білих, і це править за додатковий чинник расового антагонізму. Ці проблеми залишаються і по закінченні університету, при найманні на роботу, де також діє система привілеїв (для людей з низьким IQ. —Ред.). Таким чином, відособлення в американському суспільстві вищої і нижчих каст створює свої труднощі, яких важко позбутися шляхом штучних заходів (таких, приміром, як зміна правил прийому на навчання або роботу).

Автори книги звертають увагу на ті негативні наслідки, до яких призводить посилена увага уряду і суспільства до тих верств населення, котрі перебувають на нижніх щаблях соціальної драбини. Намагаючись досягти соціальної справедливості і зменшити відмінності в рівнях прибутків та освіти в суспільстві, американська адміністрація скеровує свою основну увагу та кошти платників податків на підтягування нижчих до вищих.Цьому слугує в першу чергу система, яка у найостанніший час, уже після виходу книги, піддається різкій критиці і є в США предметом основних розбіжностей між демократичною і республіканською партіями.

Ця ж негативна тенденція існує і в системі шкільної освіти, де вчителі, підручники та іспити орієнтовані не на кращих ба навіть не на середніх, а на відстаючих, які мають відповідно нижчі IQ. Тільки 0,1% коштів виділяється в США на спеціальне навчання особливо обдарованих школярів, які через це не можуть реалізувати свій високий потенціал, тобто генетично обумовлені значні пізнавальні здібності. У той же самий час на допомогу відстаючим школярам (з низьким IQ) витрачається 92% коштів. У результаті якість шкільної освіти в США знижується, і ті математичні задачі, що їх іще 100 років тому давали п’ятнадцятирічним школярам, їхні нинішні однолітки розв’язати не можуть.

Таким чином, основна мета книги Хернстейна і Муррея полягає зовсім не в тому, щоб показати етнічні відмінності в пізнавальних здібностях, якщо їх оцінювати за величиною IQ. І не в тому, щоб показати, що ці відмінності лише невеликою мірою зумовлюються соціальним середовищем, а в основному генетично визначені наперед. Ці об’єктивні і багаторазово повторені дані зараз не можуть бути предметом наукової суперечки, хоча і наражаються на палкі заперечення з боку політично заангажованих вчених і журналістів. Новим, добре обгрунтованим і тривожним є з’ясоване авторами книги виокремлення в американському суспільстві двох «каст»: з високим і з низьким інтелектом, або попросту «розумних» і «дурних». Їх ізоляція одне від одного і міра вираженості відмінностей між ними з часом збільшуються.

Спроби штучно поліпшити становище «дурних» досі були мало успішними, бо створюють значну групу людей, які паразитують за рахунок іншого суспільства і є джерелом злочинності і навіть тероризму, котрий загрожує демократичному ладові. Але чи не несе в майбутньому ще більшої загрози існування двох каст, розділених не тільки соціальним становищем, а і своєрідним біологічним бар’єром? Лише до деякої міри цей поділ збігається з поділом по расах. Але в основі такого поділу лежать не расові корені, а генетична неоднорідність людей[6], яка починає виявлятися і підсилюватися тоді, коли демократичне суспільство досягає високого рівня науки і технології.

Від редакції:

Сказавши “А” про генетичну неоднорідність людей, “яка починає виявлятися і підсилюватися тоді, коли демократичне суспільство досягає високого рівня науки і технології”, треба сказати й “Б”: викликаний розвитком науки і технологій наступ глобалізації дедалі більше виявлятиме і ті відмінності між націями, які викликані расовою специфікою в її біологічних, інтелектуальних і духовних аспектах.

СТАТИСТИКА

The Sydney Morning Herald, May 20, 1995

Згідно з останнім оглядом жертв злочинності, зробленим Департаментом юстиції США, щороку в Сполучених Штатах здійснюється понад 6,6 млн насильницьких злочинів (вбивства, згвалтування, напади і пограбування), з яких 20% (1,3 млн) є міжрасовими злочинами.

Згідно з оглядом “Головні факти 20-річного обстеження жертв злочинності”, опублікованим у 1993 році, більшість жертв расової злочинності — близько 90% — це білі. У 1992 році майже 1 млн білих американців було вбито, пограбовано, на них було здійснено напад або згвалтування чорними американцями, у порівнянні з 132000 чорними, яких було вбито, пограбовано, на яких було здійснено напад чи згвалтування білими. Про це йдеться в цьому ж огляді. Таким чином, чорними було здійснено в 7,5 разів більше насильницьких міжрасових злочинів, ніж білими, хоча чорне населення складає тільки 1/7 частку білого населення. Коли ці цифри наводити на душу населення, вони виказують надзвичайну нерівномірність: чорні здійснюють насильницьких расових злочинів щодо білих більше, ніж у 50 разів.

Згідно з останнім річним звітом ФБР про вбивства, більшість міжрасових вбивств є такими, де нападники — чорні, а жертви — білі. Частка вбивств чорними білих в 18 разів перевищує частку вбивств білими чорних. Ця вражаюча нерівномірність почала з’являтися в середині 60-х років, коли різко зросла злочинність чорних проти білих. Зростання злочинності невипадково збігається в часі з початком сучасного руху за громадянські права.

[1] Точніше, спадковістю, оскільки, ймовірно, крім генів, виховання є ще й інші канали передачі людських якостей від батьків до дітей (наприклад, через зв’язок з певними “родовими” локусами Загального інформаційного поля). — Ред.

[2] Незначна перевага в IQ вихідців з Азії і Європи елементарно пояснюється тим, що в США емігрували і продовжують емігрувати переважно найактивніші особистості. Додамо, що африканські негри, які нещодавно емігрували в США, як група демонструють вищий рівень розвитку в порівнянні з «корінними» американськими неграми. — Ред.

[3] Уточнимо, що темношкірі американські баскетболісти переважно є не чистокровними неграми, а мулатами (нащадками від шлюбів європеоїдів і негроїдів). — Ред.

[4] Див. статтю Роберта Каплана “Чи проіснують США до 2050 року?” у цьому числі журналу.

[5] Точніше, те, що сьогодні на Заході називається мистецтвом. — Ред.

[6] Яка, очевидно, значною мірою пов’язана з тими ж самими расовими коренями. — Ред.

⇐ Предыдущая 12