Основні течії ісламу.

2. Основні течії ісламу.

Взагалі, течії в усламі є немало. Серед них сунізм, шиїзм, суфізм, ваххабізм, салафізм, ісмаїлізм, друзи, алавіти, імаміти, зейдити, хараджизм. Проте основними напрямами в ісламі є: ортодоксальний - сунізм, опозиційний - шиїзм. Далі докладніше про кожен з них.

Суні́зм — це основний (ортодоксальний) напрям у ісламі, представники якого вважають, що халіфом може бути лише та людина, що має репутацію і знання богослова і правознавця вищого рангу (тобто мудра і фізично здорова людина).

Суніти роблять особливий акцент на виконання Сунни (вчинки і вислови Пророка, усна традиція, аналог усного Святого Предання у православ'ї) пророка Мухаммеда, на вірності традиції, на участі громади у виборі свого голови — халіфа. Основними ознаками приналежності до сунізму вважаються: визнання достовірності шести найбільших зведень хадисів (складених Бухарі, Муслімом, ат-Тирмізі, Абу Даудом, ан-Насаї и Ібн Маджі); приналежність до одного з чотирьох суннітських мазхабів (малікітського, шафіїтського, ханафітського і ханбалітського); визнання законності правління перших чотирьох («праведних») халіфів — Абу Бакра, Омара, Османа і Алі (шиїти визнають тільки Алі).

Суннізм як певна течія сформувався в XI столітті в боротьбі з шиїзмом і в протиставленні йому, але досі цей термін має набагато менш чіткий зміст, ніж термін «шиїзм».

СУННА (араб. ас-сунна) — в первинному сенсі означає «звичай, приклад, шлях, напрям (по якому слід йти)». Під цим поняттям мається на увазі життєвий шлях пророка Мухаммеда як приклад для всіх мусульман.

Ще до Мухаммеда кожне арабське плем'я мало свою «сунну», тобто неписанний збір морально-правових розпоряджень, «звичайне право» патріархально-громадського суспільства, які успадковані плем'ям від попередніх поколінь. Потреба в сунні — зведенні правил поведінки мусульманина у всіх життєвих ситуаціях — виникла після смерті пророка. Після його кончини виявилось, що розпоряджень, що містяться в Корані, недостатньо для вирішення всіх державних суспільних проблем. Виникла практика пошуку прецеденту, тобто, якщо рішення не можна було знайти в Корані, зверталися або до дій самого пророка (сунна), або до стародавніх звичаїв Медіни (тим паче, що Мухаммед не відкидав родо-племінних законів). В крайньому випадку, удавалися до думки (рай) судді, який мусив вирішувати «по справедливості». Таким чином, вже на ранньому етапі формування мусульманської громади виникли дві тенденції. Перша пропонувала користуватися розпорядженнями Корану, що виходили від пророка, тобто, ґрунтуючись на документально зафіксованих нормах, друга допускала незалежну думку факіха, який повинен був брати на себе відповідальність за ухвалення рішення.

Слідкування правилам, викладеним в сунні, вважається обов'язковим для членів мусульманської громади. Звідси виникла назва «сунніти» — ті, хто слідує шляхом. Після смерті Мухаммеда на основі сунни вирішувалися багато практичних питань життя громади і навіть халіфату. Пропагандистами сунни спочатку виступали сподвижники пророка і члени його сім'ї, які зберегли в пам'яті вислови пророка, його вчинки або навіть мовчання в деяких ситуаціях. Згодом в сунну стали включати приклади з життя чотирьох праведних халіфів — Абу Бакра, Умара, Усмана, Алі.

Проблема співвідношення сунни і Корану займає важливе місце в трактатах по основах релігії (Усул ад-Дін). У працях з основ фікха в 9-10 вв. обговорювалося питання припустимості інших джерел рішення правових казусів окрім Корану і сунни.

Суніти не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу халіфа Алі та особливе право його нащадків на імамат, керівництво громадою. Для сунітських мусульман Коран є джерелом фундаментальних поглядів, а Суна — першим авторитетним його коментарем. Суніти заперечують порядки і звичаї різних релігійних меншин, відрізняються від шиїтів підходами до прийняття юридичних рішень, ставленням до іновірців, особливостями молитов та іншими аспектами ритуалу, цивільного права.

Халіф, глава держави за доктриною сунізму,був у принципі виборною особою. Його право на владу обумовлювалося не прямим зв’язком із божеством, а зв’язком і угодою з общиною, яка доручала йому замінити попереднього халіфа, той – заміняв свого попередника, і так аж до Абу Бакра, який заступив пророка Мухаммада. Такий характер легітимації влади відбився й у виборах халіфів, і в ритуалі присяги, і, нарешті, у терміні валій льахд, що зазвичай перекладають як «спадкоємець престолу», але який насправді означає «спадкоємець угоди» (з общиною). Формально члени общини вибирали зі свого середовища найгіднішого, а він, своєю чергою, повинен був стежитиза правильністю дотримання вимог Ісламу.

Правила життя вже були дані людям, і халіф, як будь-який інший член общини, був відповідальний перед Богом за їхнє дотримання. В ідеалі халіф не мав права ні скасовувати, ні змінювати, ні перетлумачувати ці правила.

Шиї́ти — прихильники, група, партія, секта, розкольники) — загальний термін, що означає послідовників ряду течій ісламу, — імаміти (шиїти-двонадесятники), зейдити, алавіти, друзи, ісмаїліти і ін. У вузькому сенсі поняття, як правило, означає імамітів (шиїтів-двонадесятників), другого за числом прихильників (після сунітів) напряму в ісламі, які визнають єдино законними наступниками пророка Мухаммеда тільки Алі ібн Абі Таліба і його нащадків по головній лінії.

Як і всі мусульмани, шиїти вірять в посланницьку місію пророка Мухаммада. Відмінною рисою шиїтів є переконання в тому, що керівництво мусульманською громадою має належати Імамам - призначеним Богом, обраним особам з числа нащадків пророка, до яких вони відносять Алі ібн Абу Таліба і його нащадків від дочки Мухаммада Фатіми, а не виборним особам - халіфам. Шиїти критично ставляться до халіфату перших трьох халіфів Абу Бакра, Умара і Усмана. Оскільки Абу Бакр був обраний невеликим числом сподвижників, Умар був призначений Абу Бакром, а Усман був обраний з шури (ради) із семи претендентів, яких призначив Умар з такими умовами, що обрання кого-небудь, крім Усмана не було можливим. На думку шиїтів, обрання керівника - Імама мусульманської громади, подібне до обрання пророків і є прерогативою Бога.

Для шиїтів роль імама значно вища, ніж для сунітів. Вони сприймають імама, що підтвердив своє звання формальним або (рідко) неформальним шляхом, як тлумача прямої волі Всемогутнього. Також шиїтам властиво почитати своїх учених, що вважаються після заховання останнього дванадцятиго імама його заступниками. Цим пояснюється скажімо, захопливе шанування аятоли Хомейні в шиїтському Ірані.

Суннізм в більшості мусульманських країн став офіційною релігією. Шиїти — меншина, часто гнана. Вони складають приблизно 15 відсотків загального числа мусульман. У історії шиїти часто піддавалися гонінням, тому для них характерний культ мучеників.

Тепер послідовники різних шиїтських общин існують практично у всіх мусульманських, європейських і американських країнах. Шиїтського віровчення дотримується переважна більшість населення Ірану і Азербайджану, близько двох третин населення Бахрейну, третина населення Іраку, значна частина населення Лівану і Ємену, в Афганістані - фарсівани на заході країни і Хазарейці. До ісамаїлістської гілки шиїзму належить більшість жителів Гірничо-Бадахшанської області Таджикистану - памірські народи (крім частини язгулемців і ванчців). Чисельність шиїтів в Росії незначна. До цього напрямку ісламу належать проживають в Республіки Дагестан тати, лезгини селища Міскінджа, а також азербайджанські громади Дербенту, що говорять на місцевому діалекті азербайджанської мови. Крім того шиїтами є велика частина проживають в Росії азербайджанців (у самому Азербайджані шиїти складають до 85% населення).

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 789 10 Следующая ⇒