обласний конкурс робіт «Мирний космос»

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 3

Міністерство освіти і науки України
Житомирське регіональне відділення УМАКО «Сузір’я»

Коростенська станція юних техніків

17 обласний конкурс робіт «Мирний космос»

Напрямок: астрономія

Секція: Астрономія і астрофізика

Назва роботи:Інформаційні і духовні аспекти розвику людства

Автор: Мороз Діана Юріївна,
учениця 11 класу Коростенської ЗОШ №5

Науковий керівник: Ткачук Олена Михайлівна,
вчитель астрономії Коростенської ЗОШ №5

Коростень 2015

Зміст:
1)Вступ.
2)Перспективи розвитку людини і людства. Суспільний прогрес, його сутність та критерії.
3)Філософія про походження людини і природи.
4) Проблема сутності людини в міфічному світі.
5) Проблема сутності людини в історії філософії.
6) Висновок.

Вступ

Ще давні греки зрозуміли, що людина може почати філософствувати тільки з пізнання самої себе. Водночас знаменита теза Сократа «Пізнай самого себе» не реалізована дотепер, хоч кожна філософська система (школа) на кожному історичному етапі людської цивілізації намагалася висунути свою концепцію людини. Однак у цих концепціях природа людини не набула чітких і зрозумілих характеристик, а навпаки, породжувала ще більше запитань, аж до сумнівів щодо існування такої природи. Такий стан розв'язання цієї проблеми обумовлювався значною мірою загадковістю походження людини, складністю її структурних елементів та їхніх об'єднуючих чинників. Теорія антропогенезу в сучасній науковій картині світу також постає здебільшого як процес із багатьма невідомими. Це пояснюється тим, що, як зазначав відомий дослідник «феномена людини» французький філософ і антрополог П'єр Тейяр де Шарден, людина є найтаємничішим об'єктом науки, який постійно спантеличує дослідників.
Оскільки людина є вершиною еволюції, то розшифрувати її природу, на його думку, означає, по суті, не що інше, як спробу з'ясувати механізм утворення світу та його перспективу.

Перспективи розвитку людини і людства. Суспільний прогрес, його сутність та критерії
Сучасний світ надзвичайно складний, суперечливий і динамічний. У ньому постійно відбуваються глибокі й багатопланові зміни, трансформації. Людство постійно позбавляється застарілих форм суспільного життя і набуває нових, ефективніших зразків. Проте цей поступ не є однозначним. Для нього характерні як висхідна, так і низхідна тенденції. Часто спостерігається "тупцювання" на місці або рух по колу з повторенням пройденого та поверненням до висхідної основи. В зв'язку з цим особливої актуальності набуває проблема спрямованості руху, розвитку соціуму в цілому чи його окремих сфер.
Теоретичною й методологічною основою для розкриття цієї проблеми є знання закону заперечення заперечення. Механізм його дії дає змогу розкрити напрям цього розвитку й показати поетапне сходження суспільства (людства) до якісно вищих зразків. Такий процес розвитку характеризується як прогресивний.
Ідея суспільного прогресу складалась поступово, "пробиваючи" собі дорогу та утверджуючись у суспільній думці. Ці знання постійно змінювались і збагачувались соціальним досвідом. Нині вважається, що прогрес - це форма розвитку, яка характеризується спрямованістю, переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до все більш досконалого. Зворотний процес розвитку називається регресом. Ідея суспільного прогресу виходить із того, що людство невпинно рухається вперед, ускладнюється у своєму розвитку, набуваючи якісно нових форм (станів).
У філософській та науковій літературі існує розмаїття поглядів на прогрес, його місце в історії, форми і темпи розвитку та здійснення. В свій час В.І Ленін зазначав, що уявляти всесвітню історію тільки такою, що рівно й акуратно йде вперед, без гігантських стрибків назад, "не діалектично, не науково, теоретично невірно"1. Відповідно, й в історико-філософській думці прослідковуються як оптимістичні, так і песимістичні погляди на суспільний розвиток.
Песимістична лінія була започаткована ще давньогрецьким поетом Гесіодом, котрий вважав, що суспільство розвивалося по висхідній лінії лише до так званого "золотого віку", коли люди були бідні, але всі рівні між собою. Після цього розвиток пішов по низхідній і набув ознак регресу. Щастя, на його думку, належить минулому й тепер безнадійно втрачено.
Оптимістична лінія, у розумінні прогресу, своїми витоками теж сягає античної культури. Давньогрецькі філософи Демокріт та Епікур відмічали, що у суспільстві спостерігається поступовий рух уперед, а давньоримський філософ Лукрецій Кар акцентував увагу на необхідності руху вперед. Основними його віхами вважав використання вогню, відкриття заліза, появу освіти, утворення сім'ї, виникнення мистецтв та ін.
У період Середньовіччя ідея суспільного прогресу заперечувалась. Вважалося, що Бог створив світ (природу, суспільство, людину) у досконалій формі. Тому розвиватися й удосконалюватися їм немає куди. Оскільки людина - егоїстична істота і її бажанням немає меж, вона своїми діями втратила надію на рай, і їй залишається лише надіятися на месію, його пришестя.
Епоха Відродження актуалізувала ідею прогресу. Утвердження нового суспільного ладу (розуму і свободи) та віра в прогрес характерна для більшості ідеологів цієї доби. У цей період формується уявлення про мінливість суспільних відносин, про притаманні суспільству джерела його змін та активну роль людини у цьому. Характерною рисою прогресу цієї епохи був ідеалізм, оскільки його рушійною силою вважався розум людини, його здатність до безмежного вдосконалення. Звідси слідувало, що носіями прогресу могли бути лише розумні та високоосвічені люди, так звані "аристократи духу".
Оригінальну теорію прогресу сформулював Ж.-А.Кондорсе. Для нього прогрес, перш за все, був удосконаленням людського розуму та його здібностей Він стверджував, що від епохи до епохи прослідковується розвиток людських здібностей, умінь, навичок, який розглядався ним "як картина прогресу людського розуму". Вдосконаленню цього немає меж і немає сили, яка б його зупинила. "Без сумніву, - писав Кондорсе, - прогрес може бути швидшим або повільнішим, але ніколи розвиток неможливо повернути назад"1. Щодо регресу, то він вважав його результатом "заблуджень", котрих можливо уникнути, удосконалюючи розум у процесі освіти, навчання й виховання. На думку філософа, розвиток знання позитивно впливає на суспільство, сприяє зростанню його економіки й культури, ліквідації нерівності між людьми й, в кінцевому результаті, удосконаленню самої людини. Він щиро вірив, що прийде час, коли люди будуть вільні й рівні, і "не будуть визнавати іншого пана, окрім свого розуму"
Деякі філософи того періоду досить обережно ставились до ідеї прямолінійного прогресу. Так, Ж.-Ж.Руссо зазначав, що прогрес у науково-технічній сфері не завжди веде до соціального й морального прогресу і навіть може слугувати імпульсом негативних суспільних змін. Основна причина такого стану вбачалася ним у приватній власності.
Найглибше тлумачення суспільного прогресу в той час дав Г. Гегель. Розвиток суспільства він розглядав як діалектичне співвідношення прогресу й регресу, як діалектичну єдність і боротьбу протилежностей. При цьому, визначальним вважав тенденцію прогресу, а суспільне життя, діяльність розглядав як один із моментів саморозвитку абсолютної ідеї. "Розвиток, - зазначав він, - є рухом вперед від недосконалого до більш досконалого...", але цей процес "в той же час включає в себе свою власну протилежність", тобто регрес. Гегель вважав прогрес закономірним і необхідним явищем суспільного життя. Всесвітня історія розглядалася ним як прогрес в усвідомленні свободи, який ми повинні "пізнати у його необхідності".
Поряд з цими теоріями прогресу мали місце й теорії циклічного розвитку. Однією з них є "теорія коловороту" Дж. Віко, у якій він доводив, що суспільство (як і людина) у своєму розвиткові проходить три епохи: дитинство, юність, зрілість (божественну, героїчну та людську епохи). Епохи почергово змінюють одна одну, і таким чином суспільство рухається до своєї найвищої точки розвитку, досягнення якої - це не лише вершина прогресу, а й рух до свого початкового стану (дитинства), після чого процес знову і знову повторюється і таке ін. Кожна з цих епох, згідно Віко, переживає періоди народження, розквіту, занепаду й загибелі. Гинучи, уступає місце наступній епосі.
Слід зазначити, що теорії прогресу на етапах становлення капіталізму відігравали позитивну роль, але з утвердженням буржуазії ідеї суспільного прогресу суттєво змінилися. Вже у філософії О.Конта, прогрес розглядався як "поліпшення, удосконалення існуючого порядку". Останній розуміється як незмінна умова прогресу, котрий включає в себе у зародковому стані всі можливі досягнення людства і можливий лише в межах капіталістичного суспільства. Г.Спенсер розглядав прогрес як єдиний універсальний еволюційний процес переходу від одноманітні до різноманіття. Збільшення чисельності суспільства, його міцності супроводжувалось зростанням та урізноманітненням його політичної та економічної організацій, а також "мови, науки, мистецтва й літератури".
Історія XX століття ознаменувалася наростанням песимізму в розумінні даної проблеми. Показовою є позиція французького соціолога Р.Арона, який одну із своїх праць прямо назвав "Розчарування у прогресі". Для сучасних філософів і соціологів характерне вибіркове (половинчате) розуміння прогресу, як прогрес в одній із сфер життя, і як занепад й регрес у іншій. Такою ж є позиція К.Ясперса, котрий стверджував, що ні саме людське буття, ні його боротьба і мудрість не прогресують, а прогрес є лише у знаннях, у техніці. А.Вебер теж зазначав, що розвиток "технізації і бюрократизації" спричинив розмивання душевно-духовних якостей людей, перетворив їх у індиферентних роботів.
Серед сучасних мислителів характерним є і повернення до ідей коловороту. Сам прогрес часто витлумачується ними як циклічність, ріст, соціальна зміна тощо. Розвиток соціальної системи здійснюється у межах двох пар циклів. Перша ("маятник" і "коло") виражає ритміку функціонування, відтворення соціальної системи. Друга ("спіраль" і "хвиля") описує ритмічність розвитку, зміни системи. Цикли бувають різними і залежать від масштабів системи. Для малих систем найчастіше спостерігаються маятникові цикли; для середніх - колові й спіралевидні; для великих - колові й довгохвильові. Існують і різноманітні моделі циклічності й підходи до їх досліджень. У АЛ. Чижевського зустрічаємо 11 - літній цикл активності, котрий тісно пов'язує динаміку різних показників соціального середовища з динамікою фізичних параметрів Космосу і Землі Стверджується, що урожайність зернових культур, соціальна стабільність у суспільстві, кількість і вартість продуктів харчування, товарів, послуг залежать теж від циклів. Другий підхід ґрунтується на концепції гомеостатичної саморегуляції соціальної системи: соціальні організми подібно біологічним прагнуть до самозбереження й набуття положення рівноваги домінування реформізму й консерватизму в політичному житті, що значно підвищує адаптаційні можливості. І третій підхід, розглядає соціальні системи як відкриті, котрі перебувають у стані далекому від рівноваги, і в яких можуть складатися, утворюватися надзвичайно стійкі періодичні процеси (модель неврівноваженої соціодинаміки).
Цикл, який виражає динаміку товарних запасів триває 3 - 5 років; інвестиційний цикл - 5 - 10 років; грошово-фінансовий цикл - 7 - 11 років; цикл освіти і спецпідготовки - 10 - 15 років; цикл використання знарядь праці - 10 - 20 років; довгохвильовий цикл М. Кондратьєва, що фіксує кардинальні зрушення у технологічній базі суспільного відтворення - 40 - 60 років. У науковій літературі виокремлюють найрізноманітніші цикли суспільного розвитку, термін тривалості яких 3,5, 12,36,50,100,144 і більше років. Існує довільний поділ історії, суспільства на певні цикли: взаємно ворожі культурно-історичні типи у М Данилевського; регіонально несумісні цивілізації у А.Тойнбі; локальні культури у О.Шленглера; суперсистеми у П.Сорокіна; економічні, інвестиційні, цінові цикли та динаміка прибутків у М.Кондратьєва; а в подальшому в Й.Шумпетера, Г.Менша, М.Королькова тощо; цикли у релігійній сфері М. Вебера тощо.
З утвердженням на історичній арені пролетаріату (XIX ст.), його радикальної налаштованості на владу, для буржуазії та її ідеологів прогрес втратив свою привабливість1. Ця ситуація підштовхнула послідовників марксистської філософії для детального Й глибокого дослідження проблеми соціального прогресу. Ними було відзначено як позитивне, так і його суттєві недоліки (ідеалістичність, метафізичність, однобічність і таке інше).
Марксизм прийшов до висновку, що суспільний прогрес притаманний не лише окремим країнам, регіонам чи сферам суспільного життя, а й усьому людству. Суспільний прогрес - це об'єктивна закономірність, яка проявляється не лише у розвитку формацій, а й у межах кожної де постійно відбувається удосконалення й розвиток, набуття якісно нових, вищих станів. Не буває прогресу загалом, прогрес завжди історично "прив'язаний" до конкретного розвитку суспільства, прогрес в одну епоху може змінюватися регресом в іншу.
Марксизм не відкинув ролі розуму у прогресі, а навпаки, утвердив віру в його всесилля. При цьому довів, шо основою суспільного прогресу все ж таки є виробництво матеріальних благ. Його джерело - взаємодія між продуктивними силами і виробничими відносинами, а його рушійна сила - народні маси, які створюють своєю діяльністю матеріальні й духовні блага, творять історію й прогрес.
Філософія марксизму обґрунтувала, що потреби й інтереси є спонукальними мотивами й чинниками прогресу. Тому рушійні сили прогресу вибудовуються у струнку систему: виробництво матеріальних благ - потреби - інтереси - цілі - бажання - прагнення - діяльність людей.
Розкриваючи сутність суспільного прогресу, не слід уникати й проблем його критеріїв. Це питання і нині дискусійне1. Не сформований принцип критеріальності суспільного прогресу, немає однозначного розуміння, що таке критерій, чи можливий загальний критерій і в чому він полягає? Серед дослідників не існує єдиної думки щодо цього. Для переважної більшості характерний плюралістичний підхід. Спираючись на "теорію факторів", вони стверджують, що доцільно вести мову про декілька критеріїв. Інші констатують, що поряд з окремими має бути й загальний критерій суспільного прогресу.
Для багатьох живучою є думка, що розум, інтелект, окремі явища духовного життя є і понині критерієм суспільного прогресу. Інші за критерій беруть рівень розвитку продуктивних сил, доповнюючи його техніко-технологічною складовою. Виходячи з цього, ряд західних філософів стверджує, що СІНА та Японія є авангардом суспільного прогресу. Критерій прогресивного розвитку М.Понятовський, Е.Тоффлер, РАрон, У.Ростоу, Д.Белл, Г.Кан, Ж.Фураст'є, З.Бжезинський та інші вбачають у змінах соціалізму й капіталізму, але зберігши при цьому основні риси останнього.
Ряд дослідників вбачають критерій суспільного прогресу у рівні продуктивності праці. Значна частина марксистсько орієнтованих дослідників вважає, що критерій суспільного прогресу повинен бути комплексним. Окрім рівня розвитку продуктивних сил, засобів виробництва, техніки й технологій, слід включити ще й виробничі відносини.
Серед сучасних дослідників цієї проблеми немало прихильників (Бутенко А.П.), котрі вважають критерієм суспільного прогресу розвиток особистості, ступінь розвитку особистісних сил кожної людини.
Деякі політики і юристи критерієм суспільного прогресу вважають рівень розвитку прав і свобод людини. Так, З.Бжезинський зазначає, що для значної частини населення земної кулі права людини будуть ще довго залишатися актуальними і за рівнем їх розвитку можна буде судити про суспільний прогрес.
У зв'язку з різким погіршенням екологічного стану, зростаючим техногенним навантаженням на природне середовище та зміною клімату, утверджується думка про взаємо обумовленість суспільного прогресу й екологічних проблем, суспільного прогресу і глобальних проблем сучасності. Стверджується, що про суспільний прогрес можна говорити у тій мірі, у якій суспільство спроможне вирішувати глобальні проблеми, в тому числі й екологічні.
У зв'язку з ускладненням суспільного життя, його динамізмом, суперечливістю й розмаїттям, є сенс окрім виявлення загального критерію суспільного прогресу, доповнити його окремими, які характеризують рівень розвитку окремих сфер та галузей життя. Мова йде про конкретні критерії оцінки розвитку медицини й науки, культури і пізнання тощо. Тільки у єдності загального І одиничних критеріїв стане можливим дати об'єктивний аналіз суспільного розвитку, реалістичну оцінку суспільного прогресу.

Філософія про походження людини і природи
Біологічне в людині — людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю.Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його час-тина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин "на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, тривалість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише видова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Натомість вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).
Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.
Отже, людина є цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіативність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.
Перехід від тваринної істоти до істоти культурної передбачає наявність певних біологічних передумов:
— культура може існувати лише в спільноті, яка забезпечує неперервний процес самовідтворення культури. Це означає, що наші далекі тваринні предки повинні були жити стадами. До речі, життя термітів чимось дуже подібне до життя суспільства: в ньому існує біологічна ієрархія, своєрідний «поділ праці». Тобто уже сама організація біологічної спільності в чомусь ніби вивершується над біологічним рівнем;
— основою культури є розум, а його передумовою -високорозвинутий мозок, який визначає здібності істоти. Логічно припустити, що в наших тваринних предків мозок був значно розвинутіший від інших тварин;
— культура — це діяльність, праця, вона передбачає застосування знарядь праці. А це можливе лише за певної будови «робочих органів». Дельфіни і свині — досить здібні біологічні істоти, але через відсутність придатних кінцівок не можуть продукувати культуру і створити світ культури. Хобот слона може маніпулювати речами, але його можливості обмежені.
Отже, «місточок», через який наші тваринні предки перебралися в царство культури, був дуже вузьким, передбачав збіг багатьох сприятливих випадковостей. Незалежно від світоглядних засад більшість дослідників вважає, що праця (цілеспрямована діяльність) відіграла фундаментальну роль у формуванні особливого відношення людини до світу і до самої себе.
А. Гелен стверджував, що дія (а його розуміння дії тотожне праці) може бути відправним пунктом у розумінні людини: «Всю організацію людини можна зрозуміти, виходячи з дії... Під дією слід розуміти передбачувану спрямовану зміну дійсності, а сукупність змінених таким чином фактів... слід назвати культурою».
Праця суттєво змінила відношення предків людини до світу. Відомо, що тварина живе у вузькій екологічній ніші. її органи спеціалізовані та пристосовані до зовнішнього середовища, яке є ніби продовженням її тіла. Тварина реагує лише на сприятливі або небезпечні для неї подразники середовища. Всі інші залишаються поза її увагою.
Для людини, завдяки здатності планомірно перетворювати навколишні речі, не існує нейтральних подразників чи речей. Все (камінь, дерево, рослина тощо) може безпосередньо чи опосередковано бути придатним для виготовлення знарядь, одягу, їжі. Людина, як висловився засновник філософської антропології М. Шелер, на відміну від тварини, «відкрита світу», вона «має світ». Вона не включена у світ як його органічна частина, а підноситься над світом, між нею і світом існує своєрідна дистанція.
Дещо по-іншому осмислює специфіку людського відношення до світу Гелен. На його думку, людина створила своїм середовищем сферу культури. її відношення до світу опосередковане культурою. Завдяки цьому людина освоїла майже всю земну кулю і навіть вирвалася за межі Землі. Вона не цілком залежить від природного середовища, тому що захищена штучним середовищем — сферою культури, її «відв'язаність» від середовища існує не лише практично, ай у думках. Подумки людина здатна подолати обмежені просторово-часові параметри свого буття в навколишньому світі. Вона є істотою, «якій відкрита вся повнота простору».
Природа не передбачила механізмів, які могли б захистити істоту, що «взяла камінь» (озброєну неприродним чином), саму від себе. Голими руками людині важко вбити людину: під час боротьби агресивність спадає, а відчайдушні крики жертви «вмикають» у сильнішого психологічні механізми жалю. Каменем або ножем вбивають за мить.
Природні механізми погашення гальмування не встигають «увімкнутися». Сучасна техніка робить миттєвим акт знищення людей, дистанціює вбивцю й жертву. Одним натисненням кнопки можна приректи на смерть тисячі і навіть мільйони людей. І це може зробити навіть людина, яка не переносить на вигляд крові. Тому завдяки «знаряддю-зброї» первісна людина стала ворогом передусім сама собі, вона почала знищувати своїх родичів. Знаряддя створили загрозу її існуванню.
Людська спільнота істотно відрізняється від стада і щодо статевих стосунків. У стаді існує ендогамія, тобто потомство відтворюється на основі внутрішньостадних статевих зв'язків, а в суспільстві — екзогамія (зовнішні для роду зв'язки) або агамія (заборона шлюбів між близькими родичами). Етнографи спочатку вбачали в забороні інцесту здогад наших далеких предків стосовно несприятливих наслідків кровозмішування. Однак згодом вони відкинули цю
гіпотезу: первісна людина не завжди усвідомлювала навіть зв'язок між статевим актом і народженням дитини.
В основі заборони статевих зв'язків між близькими родичами були постійні сутички за володіння особами жіночої статі у первісному стаді, які через застосування знарядь спричиняли непередбачувані наслідки, постійно тримали стадо в напрузі, руйнували його здатність протидіяти зовнішній агресії.
Регулювання статевих відносин зумовило до створення шлюбу, завдяки якому людина окультурила оди; із найсильніших своїх інстинктів. Завдяки цьому виник рід — спільнота, заснована на природних зв'язках (його члени споріднені по крові), але відношення в якій регулюються мораллю. У процесі розвитку роль першого чинника (крові) у формуванні спільнот послаблювалася. На передній план вийшли економічні та культурні чинники, а надприродні норми регулювання відносин, які започаткувала мораль, зростали. Завдяки цьому почало формуватися суспільство.
Виміри сфери буття людини існують у нерозривній єдності. Тільки уві сні чи за психічного захворювання людина перетворюється на біологічний організм. А в нормі будь-який вияв людини включає майже всі виміри буття. Так, споживання їжі є задоволенням біологічних потреб, але воно здійснюється за участю свідомості та культурних норм; кохання є соціальним почуттям, але включає тілесність людини і культуру — один в коханій людині бачить вільну істоту, інший зводить її до речі.

Проблема сутності людини в міфічному світі
Перші цілісні уявлення про людину зародилися не у філософії і не в науці, а проявились у надрах релігійно-міфологічної віри: міфологія Давнього Сходу, антична релігійно-міфологічна традиція, християнська традиція (Біблія — Старий завіт) тощо. На первісних етапах історії людям притаманні різноманітні міфологічні та релігійні форми самосвідомості. У легендах, переказах, міфах, як частині історії духовного розвитку людства, й розкривається розуміння природи, призначення і сенсу людини та її буття.
У міфологічній свідомості поява і розвиток людини нерозривно пов'язані з генезою Космосу, з природою, невід'ємною частиною якої вона себе вважала. Так, у тібетських міфах Космос і Перша Людина народились із Світла і, по суті, складаються зі Світла. Спочатку люди були безстатеві, вони володіли внутрішнім світлом і випромінювали його. Сонця і Місяця не існувало. Коли у людини прокинувся сексуальний інстинкт і з'явилися статеві органи, Світло в ній погасло, а на небі з'явилися Сонце і Місяць.
Згідно з іншою поширеною міфологічною традицію (що існувала й на теренах сучасної України) первісні люди були «земнонародженими» (звідси й поширений культ Землі-матері). Вони жили в гармонії між собою і природою, «позбавлені пам'яті про минулі покоління». Зі зміною обертання Всесвіту земнонароджене плем'я було знищене, як писав. Платон. Коли нормальне обертання Всесвіту відновилося, живе створіння вже не могло зароджуватися в землі з частин іншого роду. Подібно до Космосу, якому Творець повелів бути у своєму розвитку самодостатнім, так і частинам його та сама влада наказала якомога самостійніше зачинати, народжувати і годувати потомство.
Основні уявлення людей міфологічного світогляду про їхні витоки, як і витоки живого взагалі, пов'язані з тотемічними символами. Ці символи об'єднують переважно назвою «чуринга» (видовжені пласкі камені (іноді галька) із реалістичним чи схематичним зображенням тотемічних пращурів), що уособлювала тіло тотема й водночас тіло (або його частину) хазяїна чуринги. Вона не лише втілювала історію народу і загальний початок усіх частин Всесвіту, які стосувалися людини та її життєдіяльності, а й була зосередженням зародків тварин, рослин і людини. Вважалося, що під час певних обрядових дій зародки (образи людей) «оживають», «вискакують» із чуринги, а закінчивши своє життєве коло, повертаються до неї. Чуринга сприймалася як вищий символ єднання минулого (героїчної епохи тотема) і сучасності, єднання людини, людства та природи.
За Овідієм, тотемом для створення людей є змішана з річковою водою земля, а перші люди створені Геєю-Землею з крові дітей Геї та Урана. У пізньоаккадському «Оповіданні про Атрахасиса» повідомляється про створення людей із глини і крові вбитого божества. Ймовірно, зазначає відомий український історик, автор оригинальної космо-археологічної концепції Микола Чмихов (1953—1994), глиняними були й камені-тотеми, які для забезпечення народжуваності дітей, за віруванням, скидало з неба на землю слов'янське божество Род. Індійці вважали, що люди виникли з тіла вселенського першопращура Пуруші (санск. — «людина», «чоловік»).
Для розуміння природи культурної еволюції суттєве значення має мутаційна теорія еволюції голландського вченого Хуго де Фріза (1848—1935). Згідно з нею нові види виникають стрибкоподібно в результаті великих одиничних мутацій у генному спадковому апараті. Ідея стрибкоподібного розвитку життя, зокрема й антропогенезу, набула розвитку в сальтаціоністських концепціях, представники яких, спираючись на найновіші досягнення молекулярної біології, біології розвитку, палеонтології та ін. наук, надають вирішального значення в еволюції випадковим явищам, зокрема глобальним катастрофам.
У своїй знаменитій праці «Феномен людини» Шарден доводить, що перехід до «феномена людини» відбувався не лише через морфологічні зміни і природний відбір, як у Дарвіна, а визначався, крім цього, ще й внутрішніми силами самого організму nоmо sapiens, трансформацією її свідомості, зокрема появою рефлексивної здатності, що полягає в усвідомленні своєї свідомості. Тварина, на думку дослідника, знає дещо про світ, але вона не знає, що саме вона знає. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить процес еволюції до нового рівня. Істотною властивістю людського життя, за Шарденом, є і його здатність використовувати для свого розвитку випадковості. Життя розвивається, зазначав він, через гру шансів, але впізнаних і схоплених, тобто психічно відібраних шансів.
Заслугою вченого є й те, що він у межах еволюційної концепції, яка має загалом нелінійний характер, обґрунтував єдність біологічної та соціальної природи людини. Т. де Шарден вибудував такий ланцюг еволюції людини; австралопітек — пітекантроп — синантроп — homo sapiens.
По-перше, у процесі еволюції постійно виникали нові розгалуження, більшість яких досить швидко зникала, а по-друге, у кожний період часу існувало багато паралельних еволюційних ліній, що походили від спільного нащадка. Нарешті, походження людини пов'язане із зародженням життя на Землі, що лишається поки що таємницею. Тому розглянуті точки зору є лише гіпотезами. Існує гіпотеза й про позаземне (космічне) походження людини. Згідно з нею земна людина є продуктом «селекційної діяльності» на Землі вищої цивілізації; еволюційний процес живого у земних умовах неодноразово коригували штучно.
У наукових розробках проблеми антропогенезу ще багато невідомого, не з'ясованого до кінця, не проаналізованого, а отже, такого, що підтримується однією групою вчених і водночас заперечується іншою. І це зрозуміло, оскільки йдеться про найдивовижніше творіння — людину.

Проблема сутності людини в історії філософії
У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи. Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики
Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів.
Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус.
Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».
Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної».
Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.
І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша і найлюдськіша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.
Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяева, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут — духовність.
Духовність — міра людяності як дань, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська інди-відуальність може реалізувати себе як особу.
У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи — її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу

⇐ Предыдущая 1 23