Західноєвропейська філософія епохи Відродження.

Західноєвропейська філософія епохи Відродження.

Епоха Відродження (ХV-ХVІ ст.) приходить на зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення буржуазного суспільства.

Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює «теоцентричний» тип світогляду, притаманний середнім вікам, на «антропоцентричний», тобто світогляд, орієнтований на людину. На цій основі формується нова гуманістична філософська антропологія. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Людина — це не «тварь», а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладено в ній Богом.

В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості.

В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, уявлення про безмежні можливості вдосконалення людської природи, яка розглядається не як раз і назавжди дана, а як така, що постійно вдосконалюється завдяки зусиллям самої людини. Бог лише закладає в людину певні можливості (задатки), а їх реалізація і розвиток залежить від самої людини. По-друге, уявлення про те, що людина, яка має вільну волю, сама приймає рішення стосовно своєї поведінки і тим самим сама визначає свій життєвий шлях. Індивід — творець свого життя.

Отже, якщо в епоху середньовіччя вважалося, що лише Бог має повну свободу і тільки він визначає людське життя, гуманісти Відродження стверджують: людина теж володіє свободою.

Відродження поставило у центр філософії людину, а не Бога. Внаслідок цього у філософську та й культурну загалом проблематику органічно вплітається питання про шляхи вдосконалення людини, виховання у неї справжніх чеснот: адже людина істота вільна, і вона повинна вміти правильно користуватися своєю свободою.

Вагоме місце в філософії Ренесансу належить пантеїстичній натурфілософії.

Спільними рисами натурфілософських концепцій Відродження були:

1. Всі вони є пантеїстичними вченнями, згідно з якими Бог є іманентним природі та

її законом;

2. В цих системах світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею

(гілозоїзм);

3. В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, співпадання

протилежностей.

4. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має

ідентичні їй властивості.

Відомими представниками філософії цих концепцій епохи Відродження були Микола Кузанський, Дж. Бруно, Галілео Галілей.