61.Функції мови.

-комунікативна (спілкування)

-номінативна(ф-ція називання-усе пізнане людиною одержує назву і так під цією мовною назвою існує в житті в свідомості мовців)

-експресивна (мова як засіб самовираження мовця)

-естетична(мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання своїх носіїв)

-ідентифікаційна (мова виступає засобом ідентифікації мовців, слугує засобом виявлення належності їх до однієї спільноти)

-мислетворча (мова як засіб формування і формулювання людської думки, «мова - орган, що творить думку»)

-гносеологічна (теорія пізнання реалій дійсності)

-акумулятивна (накопичення знань про світ).

-валюнтативна(як засіб вираження волі співрозмовників)

-культуроносна

-магічно-містична(людина вірила здавна у слово, як реальне дійство, здатне зупинити злі сили)

62. Полістуктурність мови. 1) Природна мова -мова, яка використовується для спілкування людей, створена не штучно, а тому вона не має автора. Сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок. Різновид цього комбінування у процесі вираження думок, якому властиві ті або інші характерні ознаки. 2) Штучна мова -спеціально створена семіотична система. Поняття «штучна мова» протиставляється поняттю «природня мова» (яке позначає мову, яка виникла природнім, випадковим шляхом). До штучних мов належать універсальні мови, створені для міжнародного спілкування, що представляють собою сурогати природних мов (есперанто, ідо, ложбан і т. д. ), і спеціалізовані знакові системи для запису необхідної інформації із певних галузей науки і техніки. Серед останніх виділяються штучні мови призначені для автоматичної переробки інформації. 3) Мови, які є невербальними знаковими системами, що лежать в основі текстів різних видів мистецтва-муз. твори, фотографії; 4)знакові системи, які застосовуються для утворення простих текстів, що регулюють побутову поведінку і трудову діяльність людей(різні сис-ми жестів, сигналів); 5)мова тварин. Усякий звук, що видається тваринами, наділений комунікативним змістом, не вимагає відповіді. Відповідно до цього мова тварин на відміну від л. мови, не орієнтується на конкретного співрозмовника, не прагне досягти певного розуміння.

63. Поняття соціокультурної комунікації. Соціокультурна комунікація- це процес обміну між людьми або іншими соціальними суб‘єктами цілісними повідомленнями, у яких відображена інформація, ідеї, емоції, творчість тощо, обумовлений цілим рядом соціально значимих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві. Соціокультурна комунікація здійснює інформаційну функцію, завдяки якій в суспільстві передається інформація про предмети, їх властивості, явища, дії. Прагматична функція спонукає людину до певної дії та реакції в процесі комунікації. Експресивна функція надає здатність передавати оцінюючу інформацію про предмети або явища. Соціокультурна комунікація включає знаки і знакові сис-ми. Знак-матер. Предмет, що в процесі спілкування людей виступає як представник якогось іншого предмета, властивостей, відношення і використання для придбання, зберігання, перетворення інформації. Сукупність знаків, упорядкованих за певними правилами, утворює знакову сис-му. Знак відіграє пізнавальну роль лише тоді, коли з ним зіставляється певний зміст, який наз. значенням знаку. Значення-зміст, по’язаний із певними знаками, зокрема мовними виразами. Застосування знаків і знак. Систем у соціокульт. Комунікації дає змогу спростити процеси зберігання і передачі л. знання. Символ-найвища форма вияву знаковості, чуттєве втілення будь-якого ідеального змісту.

64. Об’єм та предмет філософії історії. Термін " філософія історії" запровадив Вольтер. Місце і значення філософії історії в суспільствознавстві, її співвідношення з іншими його галузями зумовлюються природою філософсько-історичного пізнання, особливостями не тільки об'єкта, яким виступає історичний процес загалом, а й предмета цього пізнання, що є зрізом даного об'єкта, властивим саме і тільки для філософії історії. Історична дійсність, що становить об'єкт філософського дослідження, — утворення складне й багатогранне. Вона не тільки твориться, а й штеріоризується кожним із нас, утворюючи внутрішній, духовний світ особистості. Тому в певному розумінні не тільки всесвітня історія живе в людських індивідах, реалізується через людей — їх діяльність, стосунки, спілкування, свідомість та інші вияви буття, а й довільна особа носить у собі свою власну історію, сама є не тільки однією з незліченних граней всезагальної історії, а й її своєрідним, хай не завжди свідомим, уособленням. Тому зі смертю кожної людської особистості вмирає в одному зі своїх вимірів цілий історичний світ. Серед усіх рівнів і різновидів історії як галузі знань про минуле в аспекті розмежування об'єкта й предмета філософсько-історичного вивчення набуває особливої ваги розрізнення історії як системи спеціально-наукових знань про минуле та історії як системи таких знань про минуле, що мають характер філософських. Предмет філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямків ідеться, становить суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані у філософії історії багато спільного з історичною наукою. Але є й істотні відмінності. По-перше, історію цікавлять переважно локалізовані в просторі та часі суспільні події, процеси, явища, тоді як філософію історії — масштабні цілісні соціокультурні формоутворення. По-друге, історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, філософію ж історії — глибинні тенденції та закономірності цих змін.

65. Періодизація історії та її критерії. Поняття «критерій»– ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевірки на істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо. Періодизація історії — особливого роду систематизація, яка полягає в умовному діленні історичного процесу на певні хронологічні періоди. Ці періоди мають ті або інші відмітні особливості, які визначаються залежно від вибраної підстави (критерію) періодизації. Для періодизації можуть обиратися самі різні підстави: від зміни типу мислення (О. Конт, До. Ясперс) до зміни способів комунікації (М. Маклюен) і екологічних трансформацій. Багато учених, починаючи від мислителів XVIII століття до сучасних постіндустріалістов, спираються на економіко-виробничі критерії. Перші донаукові періодизації історії були розроблені ще в глибокій старовині (наприклад, від золотого століття людей до залізного), але наукові періодизації з'явилися тільки в Новий час, коли в результаті праць італійських гуманістів, але особливо Жана Бодена поступово затвердилося те, що збереглося і до теперішнього часу ділення історії на стародавню, середньовічну і нову (Вважається, що хронологічно найбільш чітке таке ділення було проведене в роботах німецького професора Келлера.

Загально відомо, що згідно із формаційним підходом до періодизації історії, де основним критерієм є економічна діяльність людини, історія поділяється на наступні етапи: первісне суспільство, рабовласницьке, феодальне, буржуазне, комуністичне. Оскільки виявилось, що така періодизація історії існує на рівні первіснообщинного, феодального і рабовласницького сусп., а не працює на рівні комунізму, то з’явилась нова ідея періодизації істр. Згідно із цією періодизацією історія ділиться на цілу низку цивілізацій, які перебувають в оригінальному стані розвитку. Періодизація — дуже ефективний метод аналізу і впорядкування матеріалу. Через періодизацію можна більш глибоко показати співвідношення розвитку історичного

процесу в цілому і окремих його аспектів. Вона володіє великим евристичним потенціалом, здатна додати стрункість теорії, багато в чому структурує її і — головне —дає їй шкалу вимірювання. Не випадково багато учених відзначають велику важливість періодизації для дослідження історії.

66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей. Спрямованість істр. процесу залежить від цілого ряду чинників(релігійні, моральні і т. д. ). В економічній сфері спрямованість істр. розвитку залежить від класової взаємодії і одночасно визначається спрямованість розвитком інтелекту, соціальної мобільності людини і нарешті кінець історії, який філ-ія істр. бачить по-різному. Наприклад, формаційний підхід бачить кінець істр. у комунізмі. Позитивним у цьому є те, що людина у своєму розвитку повертається до самої себе, своєї сутності. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальность, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії.

67. Поняття суспільного та соціального. Суспільство-це форма життєдіяльності людей, спобіб їх соціальної організації. Це система що розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як тотожне використовуеться поняття “соціум”. Соціум-це система суспільного співжиття людей. Соціум походить від латинського слова “соціо”, що означає зєднати, поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси первинне значення поняття “суспільство”, що означає спільність, союх, співпраця. Суспільство як сукупність всіх соціальних процесів вивчаеться багатьма суспільними дисциплінами; соціологією, антропологією, психологією, етнографією, мовознавством тощо. Соціальна філософія що базується на принципі антропоцентризму, досліджує стан суспільства як цілісної системи, всезагальні закони та рушійні сили його функціонування та розвитку, його взаємозвязок з природнім середовищем, навколишнім світом в цілому. Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого почтаку мало характерні риси. По-перше це специфічна системна організація, що відрізняеться від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо. По-друге суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування. По-третє, головною відміністтю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість. Суспільне -це та сукупність відносин, взаємодій, які виникають природно, тобто незалежно(між людьми, спільнотами). Поняття суспільного дозволяє звернути увагу на те, що оскільки воно виникає природнім шляхом воно підкреслює наступну думку: люди вступають у взаємодії, взаємовідношення незалежно від свого бажання, до цього їх спонукає сама природа. Соціальне -це той момент суспільно-істр. процесу, який створений людьми, як особистостями на противагу до об’єктивно існуючих. Тому, наприклад: суспільно-економічне-це те, що ми всі хочемо їсти, пити і т. д., а соціально-економічне-це те, як їмо, як ми одягаємося і як задовольняємо економічні інтереси.

68. Осн. характеристики сусп-ва. Суспільство – це сукупність способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких виражається їх всестороння залежність один від одного, що історично склалися. Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого почтаку мало характерні риси. По-перше це специфічна системна організація, що відрізняеться від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо. По-друге суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування. По-третє, головною відміністтю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.

1. суспільство є там і тоді, де існують люди; 2. в суспільство об’єднуються різні люди, бо з одного боку однакових не буває, а з іншого сама по собі людина за характером виникнення, способом існування людина сама повноцінно діяти не здатна; 3. суспільство існує тоді, коли людина виявляє себе у якості самодостатньої істоти; 4. суспільство існує там, де утворюється те, що на сьогодні називається спільнотою; 5. суспільство виникає там і тоді, де реалізовується те, що в філ-ії прийнято називати діяльністю. Воно володіє власною системою управління. Об'єднання існує довше за середню тривалість життя окремого індивіда (цілісність і стійкість). 8. Його об'єднує загальна система цінностей, звичаїв, традицій, вдач, яку

називають культурою. Складовимиелементами сус-ва є: 1) соціальні зв'язки і відносини; 2) соціальні дії і взаємодії; 3) соціальні цінності і норми.

Осн. рівні сус-ва: 1)Мікрорівень (рівень окремо взятого індивіда); 2)Мезорівень (рівень соціальних груп і соціальних інститутів); 3)Макрорівень (рівень суспільства в цілому).

Отже, суспільство-це природно-соціальна самодостатня спільність людей.

69. Соціальна структура суп-ва. Соціальна структура суспільства- це сукупність елементів, які в якості соціального суб’єкта складають суспільство, а також процес взаємозв’язку і взаємодії між ними. Соціальна структура суспільства означає об'єктивне ділення суспільства на окремі шари, групи, різні по їх соціальному положенню по їх відношенню до способу виробництва. Це стійкий зв'язок елементів в соціальній системі. Основними елементами соціальної структури є такі соціальні спільності, як класи і классоподобнi групи, етнічні професійні, соціально-демографічні групи, соціально територіальні спільності (місто, сіло, регіон). Кожний з цих елементів в свою чергу є складною соціальною системою з своїми підсистемами і зв'язками. Соціальна структура суспільства відображає особливості соціальних відносин класів, професійних, культурних, національно-етнічних і демографічних груп, які визначаються місцем і роллю кожній з них в системі економічних відносин. Соціальна структура як свого роду каркас всієї системи суспільних відносин, тобто як сукупність економічних, соціальних і політичних інститутів, організуючих суспільне життя. З одного боку ці інститути задають деяку мережу ролевих позицій і нормативних вимог по відношенню до конкретних членів суспільства. З іншого боку, вони є певними достатньо стійкими шляхами соціалізації індивідів. Головним принципом визначення соціальної структури суспільства винен бути пошук реальних суб'єктів соціальних процесів. Суб'єктами можуть бути і окремі індивіди, і соціальні групи різних розмірів, що виділяються по різних підставах: молодь, робочий клас, релігійна секта і так далі. З цієї точки зору соціальну структуру суспільства можна представити як більш менш стійке співвідношення соціальних шарів і груп. Для вивчення різноманіття ієрархічно розташованих соціальних шарів покликана теорія соціальної стратіфікациі. Спочатку ідея стратового представлення соціальної структури мала яскраво виражений ідеологічний відтінок і була покликана нейтралізувати Марксову ідею класового ідея суспільства і домінування в історії класових суперечностей. Але поступово ідея виділення соціальних шарів в якості складових суспільства елементів затвердилася в соціальній науці, бо вона дійсно відображала об'єктивні відмінності різних груп населення в рамках окремо взятого класу. Теорії Соціальної стратіфікациі виникли на противагу марксистко-ленінській теорії класів і класової боротьби. 1. людина-елемент соц. структури; 2. сім’я-це такий елемент, який характеризується насамперед наступними осн. властивостями: наявність шлюбу, кровна спорідненість, спільність проживання, виконання кожним членом сім’ї відповідних функцій; 3. соц. група-це такий елемент, який об’єднує в собі людей, завдяки спільності потреб і інтересів, вікових та інших чинників, що забезпечують взаємодію в суспільстві; 4. клас-це така соц. група, яка визначається насамперед спільністю економічних інтересів; 5. нація-це таке соц. явище, яке визначається наявністю спільної території, мови, культури, тією чи іншою мірою цілісністю правових відносин, релігійних, єдністю економічного плану потреб і інтересів.

70. Сім’я як соціальна ланка суспільства. Сім’я- це одна з найважливіших форм організації життя людей, яка має фундаментальне значення як для індивіда, особистості так і для суспільства. Сім’я – це така спільнота людей, яка спирається на шлюбний союз, родинні зв’язки, на різноманітні відносини між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, між самими дітьми та іншими членами родини, які живуть разом і ведуть господарство. Сім’я є осередком суспільства. Сімя дає змогу створити найоптимальніші умови для відтворення людини. Сімя дає змогу задовольнити частину фізичних і духовних потреб людини. Сім'я це не тільки досконала форма організації спільного життя людей, а і один із найвагоміших вимірів життя особи, у якому вона реалізує дуже важливі особистісні якості. Сімейні відносини- це складова суспільних відносин, і розвиток сім’ї- одна із найважливіших складових розвитку суспільства, його культури. Життя сім'ї — це дуже складні і різноманітні процеси або сторони життя людини: біологічні, економічні, моральні, правові, психологічні, естетичні, релігійні тощо. На цій підставі сім'я здатна виконувати такі свої функції. 1. Сім'я дає змогу створити найоптимальніші умови для відтворення людини: народження дитини, догляду за нею, виховання, навчання. Сім'я здійснює своєрідне накопичення, перерозподіл і передачу наступним поколінням досвіду, знань, навичок найнеобхідніших форм трудової діяльності і взаємодії із навколишнім середовищем, спілкування і співпраці з іншими людьми. Це найдосконаліша форма ведення власного господарства, побуту, відпочинку (з досить чітким розподілом функцій, прав і обов'язків). Сильні і здорові члени сім'ї працюють, малих і немічних доглядають, допомагають їм, підтримують їх матеріально і духовно. 2. Сім'я дає змогу задовольнити значну частину фізичних і духовних потреб людини. Це найбільш надійний духовний притулок особи. Англійці кажуть: " Мій дім — моя фортеця". Сім'я, дім — це те місце, те коло особистісно значимих людей, де кожного з нас чекають, люблять, готові зрозуміти і допомогти, де є однодумці, друзі, де панують взаємоповага, взаємна моральна і правова відповідальність. Це певна сукупність людей, які живуть одне для одного, які віддають своє життя одне одному і життя яких не просто спільне, а значною мірою єдине. Чоловік і дружина живуть одним життям. Діти — це істотна частина життя матері і батька. Життя матері і батька — це істотна частка життя дітей. Причому і матеріального, і економічного, і духовного. 3. Сім'я — це не тільки досконала форма організації спільного життя людей, це також один із найвагоміших вимірів життя особи, у якому вона реалізує дуже важливі особистісні якості. Так, особистість може реалізувати свої потенції і задатки в сфері матеріального виробництва, в науці, мистецтві, підприємливості тощо. Але бути добрим чоловіком чи жінкою, дбайливим батьком чи мамою, дідом чи бабусею, бути хорошим сином, онуком, братом тощо — це теж особистісні якості і важливі складові життя людини. І людина, природно, прагне до цього. Нормальна людина не може жити, не усвідомлюючи себе у таких якостях. А тому сім'я — це не тільки суспільна, а й особистісна цінність. Без сім'ї, сімейного, родинного життя особа не може повною мірою реалізувати свою природу, особистісні якості і не може бути повною мірою щасливою.

71. Нація як соціокультурний феномен. Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв'язків між окремими народностями, об'єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші фактори привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної спільноти людей — нації. Нація-це таке соціальне явище, яке визначається наявністю спільної території, мови, культури чи іншою мірою цілісністю правових відносин, релігійних, єдністю економічного плану потреб і інтересів. Нація-це історична форма спільності людей, яка виникає завдяки мові, літ-рі, економічному стану і консолідоване у політичному вимірі. Нація-це духовна спорідненість природно-соціального існування (етносу). Засновниками психологічної теорії нації є французький філософ та історик Е. Ренан і австромарксист О. Бауер. У психологічних концепціях закономірності формування та розвитку націй розглядались як похідні від свідомості і психіки окремої особистості, " психології народів". Так, в ренанівському трактуванні " нація — це душа, духовний принцип", що формується шляхом " узгодження" та " солідарності", утворюваної чуттям минулих та майбутніх поколінь. О. Бауер вважав, що нація являє собою " сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру". Виникнення культурологічних теорій націй пов'язане з іменем К. Рен-нера (Шпрингера). Він уявляв націю як безкласову духовну спільність індивідів, як суб'єктивну єдність чи культурний союз, породжений свідомістю етнічної приналежності людини. В основі культурницької теорії нації, таким чином, лежить спільність національної культури, зокрема національної мови. Досить значного поширення набула етнологічна теорія нації. Вона увібрала в себе деякі елементи як психологічної, так і культурологічної теорії. її прихильники етнологічної теорії вважають, що основними ознаками нації є спільність походження, етнічної самосвідомості, національних почуттів, прихильність до етнодуховних цінностей. Однак у більшості етнологічних концепцій нації, як і в попередніх теоріях, недооцінюється значення соціальних аспектів у розвитку націй. Розглянемо, нарешті, " історико-економічну" теорію нації, засновником якої є теоретик марксизму К. Каутський. У праці " Ознаки національності" він писав, що ознаками нації є загальна територія і мова а також спільність економічного життя та традицій. Головними ж ознаками нації, на його думку, є спільна територія та спільна мова. Навіть при відсутності чи втраті однієї або кількох ознак нації, вона, на думку К. Каутського,

продовжує існувати.

72. Ідеологія та утопія як форми організації суп-ва. Ідеологія- це логічний, послідовний характер порядкування тих ідей, які пропонується суспільством, як вибір напрямку діяльності. Ідеологія є ілюзорним явищем тому, що це приблизне, неточне, уявне, а іноді хибне визначення ідеалу, відповідно з яким живе чи може жити сусп. Різновиди ідеології: економічна, політична. Правова, культурна, релігійна, філософська тощо. Для реалізації ідеології в сусп. повинні існувати механізми, засоби її реалізації. Соціальна практика показала, що як правило ідеологія успішно реалізується державницька ідеологія. Утопія -це такий спосіб визначення ідеалів, в якому відсутнє теоретичне обґрунтування необхідності її реалізації, а мистецьки змальовується привабливий, конкретний образ майбутнього суспільства, в якому люди будуть щасливі. У розвитку утопії 2 шляхи: 1. перетворитися в ідеологію; 2. це ніколи не відбудеться. Ідеологія-ілюзорне бачення людиною дійсності, яке з необхідністю вимагає свого теорем. обґрунтування. Те, що робить будь-яку ідею логічно визначеною постає як ідеологія.

73. Рушійні сили та суб’єкти соціального процесу. Розвиток суспільства визначається рушійними силами соціального процесу. Точки зору щодо визначення рушійних сил соц. процесу: 1. марксиська точка зору, яка була ефективною і діяльною для пояснення джерел у класовому антагоністичному суспільстві. Це точка зору така: “класова боротьба є рушійною силою соц. процесу, а носієм є народні маси”; 2. філ-ія стверджує, що руш. силами є такі чинники, як інтелект людини, енергія молоді, як ефективна соц. діяльність сусп. в цілому. 3. рушійними силами соц. процесу є соц. протиріччя і особливо такий прояв соц. суперечностей, як конфлікт, який розгортається від рівня міжособистих стосунків сусп.; 4. руш. силами соц. процесу є дії людей, соціальних спільнот у напрямку здійснення реформ, модернізацій, перебудов, які з необхідністю змінюють докорінно суспільство, переводячи його із одного рівня існування в інший; 5. руш. силою сусп. є страх людини перед майбутнім. Суб'єкт -носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт. Суб'єктом соц. процесу є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як " переплавлені" в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії — в її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність. Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп та інших соціальних спільнот в історії — адже народ, нація взагалі самі собою не діють; ніяких їхніх дій, відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бути поза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Але особистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який не розчиняється ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях. Саме від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.

74. Дух, душа і духовність. Дух- притаманна людині здатність бути самосвідомим суб’єктом мислення, почуттів і волі, що виявляється в ціле покладанні і творчій діяльності. Дух містить у собі такі явища як розум, свідомість, воля, натхнення, але не зводиться до жодного з них, будучи інтегруючим принципом вн. і зн. світу людини. З поняттям дух тісно пов’язане і поняття душа. Душа-поняття, що виражає індивідуальну своєрідність вн. світу людини, здатність до переживання і співпереживання. У більшості ф. і реліг. систем душа протиставляється як тілу так і духу. Якщо дух розглядається як джерело креативних і раціон. можливостей людини, то душа-джерело морально-комунікативних можливостей. Духовність людини-не тотожна л. душі, психічному. Душа-суб’єкт духовності, а духовність-спосіб буття, що спрямовується духом. Духовність — об'єднуючі початки суспільства, що виражаються у вигляді моральних цінностей і традицій, сконцентровані в художніх образах мистецтва. Проекція духовності в індивідуальну свідомість називається совістю. Зміцнення духовності здійснюється в процесі проповіді (умовляння), освіти, ідейно-виховної або патріотичної роботи (пропаганда і агітація). У марксизмі духовність асоціюється з ідеологією. В умовах ідеологічного вакууму завжди спостерігається криза духовності як криза довіри і роз'єднаність. Це явище під ім'ям аномії описав соціолог Дюркгейм. Традиційно духовність ототожнюється з релігійністю традиційного толку, проте в сучасній соціології і соціальній філософії " світський" варіант духовності іменується соціальним капіталом.

75. Цінності як ядро духовного світу. Цінності — це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т. д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати " предметними цінностями", об'єктами ціннісного відношення. Суб'єктивні цінності — це оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини. Цінності — це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатах такої діяльності. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності — осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що — антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріп в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів. Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведніки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільне схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей е формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.

76. Гуманí зм — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей. 2. Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Філософія за своєю природою гуманістична, бо в простому розумінні філософія –це любов до мудрості. 1. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

77. Філософія економіки. Вчення про сутність, сенс, цінності відносин між людьми, які вступають в процес виробництва, який включає в себе створення речей і ідей, обмін, розподіл і споживання. Філософія економіки є по суті визначенням тих способів життєдіяльності людини, які приносять оптимальний результат в той чи інший момент розвитку людини і суспільства. Філософія економіки це науку про закономірності, умови та механізм економічного розвитку. Її можна розділити на два рівні – побутовий і державний. Побутовий – це рівень філософії людини, яка прагне шляхом генерування і реалізації своїх ідей забезпечити собі та своїй сім’ї нормальне життя. Державний рівень – це рівень державного мислення, сконцентрованих дій, спрямованих на розвиток економіки всієї країни, зростання продуктивних сил і національного багатства, підвищення добробуту народу. Державний рівень економічної філософії – найважливий рівень, який є філософською основою розвитку. Державно-економічна філософія ні в якому разі не може підмінятися побутовою філософією. Філософія економіки має власну історію розвитку, початок якої відносять до середини 90-х років XIX ст., але особливого розвитку вона набула на початку XX ст. Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів суспільного виробництва, оскільки воно вимагає для свого здійснення певних програм, проектів та ідей (а останнє і є продукт духовного виробництва, про яке мова буде далі); певної системи відносин людей до природи і між людьми (що складає продукт суспільних відносин); певного типу особистості, здатної до участі в конкретній суспільно-виробничій діяльності (тобто «виробництво людини», формування певного типу особистості); матеріальне виробництво є також виробництвом потреб. В структурі матеріального виробництва розрізняються дві взаємопов’язані підсистеми: з одного боку, технологічний спосіб виробництва, з іншого – економічний спосіб виробництва. Перший є способом взаємодії людей з предметами і засобами своєї праці і з цього приводу між собою у зв’язку з техніко-технологічними особливостями виробництва. Другий, тобто економічний, – це спосіб взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє суспільству нормально функціонувати на даному, конкретно-історичному етапі свого розвитку. Цей спосіб виробництва в літературі називають способом виробництва матеріальних благ, він є предметом вивчення як політичної економії, так і конкретних економічних наук: економіки промисловості, будівництва, транспорту тощо. Головною продуктивною силою суспільства є люди, трудящі, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес виробництва і характеризується деякими властивостями: по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил; по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями.

78. Суспільне виробництво та його різновиди. Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства.

Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом. Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним. Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву " виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва. У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі роз-поділу, обміну та споживання суспільного продукту. В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога. Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто — це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде

заробітна плата. За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей: 1) основне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3)соціальна інфраструктура. Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Виробничаінфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх

розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.

79. Власність та її форми. У філ-ому аспекті власність-це відносини між людьми стосовно присвоєння ними матеріальних умов суп. життя. Це озн., що власність-це не річ, предмет, а насамперед взаємозв’язок, взаємовідносини речей стосовно предмета. У філ-ому аспекті власність розгляд. У 4-ох вимірах: 1-ше- родова сутність власності, яка полягає у тому, що будь-яка власність є приватною, тобто в системі відношення людина-світ нічого нічийного немає, все комусь належить. Родова сутність є приватною,; 2-ге- видова сутність, яка поділяється на особисте (власність, при якій особа, фіз або юр, виявляє своє володіння, користування, розпорядження)- підприємство або автомобіль; суспільне- це відносини щодо присвоєння матеріальних умов суп. Вир-цтва, яке базується на двох принципах: обговорення проблем і особиста відповідальність за виконання прийнятих рішень.; 3-тє- типова сутність власності, яка належить виробнику- той, що результати вир-цтва спрямовує на соц. потреби і невиробнику –той, що результати спрямовує в особистих інтересах; 4-те- формоутворююча сутність власності: індивідуальна, особиста, колективна, акціонерна, комунальна, державна, профспілкова. Власність означає право на дії з речами, які підлягають обміну. Важливі типи власності включають нерухомість (земля), особисту власність (інша фізичне майно) та

інтелектуальну власність (права на артистичні творінням, винаходам і т. д. ). Право на власність пов'язано з власністю, яка встановлює відношення між товарами / послугами та іншими людьми або групами, запевняючи власника на право обійтися без власності в манері, яку він або вона вважає доцільною. Деякі філософи стверджують, що права власності є результатом соціального угоди. Інші знаходять походження для них в етиці або природному праві. Громадська власність - це будь-яка власність, якою керує держава або ціле співтовариство. Приватна власність - будь-яка власність, яка не є громадською власністю. Приватна власність може знаходитися під контролем єдиної людини або групи людей. Деякі філософи, як Карл Маркс, використовували дане поняття, щоб описати соціальні відносини між тими, хто продає їх трудову владу і тими, хто купує це.

80. НТР. Процес розвитку економічної сфери життєдіяльності суспільства забезпечується розвитком науки і техніки. Людство знає такі типи революцій: 1. промислова революція; 2. технічна революція; 3. наукова революція; 4. науково-технічна революція-це такі зміни, основною рисою яких є те, що наука стає безпосередньо продуктивною силою. Позитивним наслідком НТР є підняття рівня життя. Негативним – екологічна криза, демографічні зміни, збройні протистояння. Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:

— загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

— зміна взаємовідносин у системі " людина-техніка" (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);

— зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);

— зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті

обслуговуванням нової техніки і технології (це вивільняє трудові ресурси);

— підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

— прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї — в сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу (звідси можливість гармонійного розвитку особистості);

— " інтернаціоналізації" суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в

одній країні, не рахуючись з міжнародними стан дартами, цінами на світовому ринку, з

міжнародним поділом праці);

— втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів,

одностороння, технічна свідомість;

— Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка

складається з двох підсистем: базова освіта і додаткова (що має здійснюватися переважно

шляхом самостійної освіти). Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів.

81. Поняття політики. Політика- це відносини між елементами соціальної структури, між соціальною структурою і державою, між державами, відносини в суспільстві стосовно інтересів, які мають владний характер, а також організація і управління цими відносинами. Політика-це будь-які відносини стосовно влади, а також організація і управління цими відносинами. У структурному відношенні політика поділяється –за суб’єктами: державною, класовою, національною, бізнесмена, видатного діяча держави; - за функціональною датністю: економічна, правова, релігійна, мистецька; - з точки зору відносин між суб’єктами геоісторичного процесу: міждержавна, міжнаціональна, транснаціональної корпорації; - з точки зору прогресу і регресу- консервативна, ліберальна, демократична. Політика – це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволення своїх потреб з допомогою різних засобів. Політика втілюється в життя суспільства засобами влади. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада політичних лідерств, засобів масової інформації. Головною у політичній владі є влада державна, специфіка якої полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів та застосування, у разі необхідності, засобів примусу. Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який регулює основні суспільні інтереси і має свої особливості: вона володіє монополією на здійснення влади в масштабах всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні; забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля; має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в сфері управління. Політичні відносини у суспільстві характеризують відносини між класами, соціальними групами, націями, політичними інститутами, між державою і особою в зв’язку з виробленням і реалізацією політики. Тому вони виступають важливою умовою здійснення соціальних інтересів і реалізуються в системі суспільних відносин, визначають ступінь участі суб’єктів політики в здійсненні управління політичною та державною владою. Політичний режим – це способи й методи здійснення політичного володарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства й політичної влади. Це поняття дає можливість проаналізувати реальні механізми, засоби та методи функціонування держави і політичної системи суспільства. Загальноприйнятим є виділення тоталітарних, авторитарних та демократичних політичних режимів.

82. Політична система та її структура. Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який регулює основні суспільні інтереси і має свої особливості: вона володіє монополією на здійснення влади в масштабах всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні; забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля; має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в сфері управління. Політична система має свою структуру, основними компонентами якої є: політичні інститути й політичні організації, політичні відносини між класами, між державою і особою стосовно влади, політичні і правові норми, засоби масової інформації, політична свідомість, політична культура. До політичних інститутів і політичних організацій відносяться, насамперед, держава та її установи, партії, суспільно-політичні рухи, громадські організації, засоби масової інформації. Політичні відносини у суспільстві характеризують відносини між класами, соціальними групами, націями, політичними інститутами, між державою і особою в зв’язку з виробленням і реалізацією політики. Тому вони виступають важливою умовою здійснення соціальних інтересів і реалізуються в системі суспільних відносин, визначають ступінь участі суб’єктів політики в здійсненні управління політичною та державною владою. Політичні принципи і правові норми формують поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Вони закріплюються в Конституції (Основному Законі) держави, в основних законодавчих актах, які регулюють політичні відносини різних суб’єктів політичної системи. Політичні норми характеризують політичний режим, форми державного управління, сукупність загальнообов’язкових правил поведінки. Важливим елементом політичної системи є політична свідомість, яка є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, традиціях, уявленнях людини, соціальної групи, нації, народу. Вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок, про що мова буде далі. Значну роль в політичній системі суспільства відіграє політична культура. Політична система функціонує та розвивається через суб’єкти політики, а вони вносять в політику свої орієнтації, інтереси, настанови. Політична культура, як система політичних знань, орієнтацій і настанов включає також політичні погляди, політичні ідеї та політичні рішення.

83. Держава – складова політичної організації суп-ва. Держава – основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Вона володіє владою і визначає її верховенство щодо всіх інших організацій (партій, профспілок, громадських об’єднань, що становлять політичну систему суспільства), направляє діяльність людей на зміцнення суспільства, цементує суспільство, розділене на класи, верстви, прошарки, групи. Основними ознаками держави є:

організація влади за певним територіальним принципом на тій, чи іншій основі;

зобов’язання підтримувати внутрішній мир і порядок, захищати власну територію, регулювати класові, соціальні, національні, економічні відносини;

виключне право видавати обов’язкові для всіх громадян закони, здійснювати емісію грошових знаків, визначати і стягувати податки з громадян для формування загальнонаціонального бюджету, здійснювати бюджетну політику;

створювати, утримувати і використовувати особливу систему органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд та інші), які здійснюють функції державної влади;

здійснювати зовнішню політику.

Ці характерні ознаки держави обумовлюють систему її головних функцій:

захист існуючого державного ладу, її суверенітету та цілісності;

попередження і усунення небезпечних соціальних конфліктів;

регулювання економічних та інших суспільних відносин;

здійснення спільної для країни внутрішньої політики (економічної, соціальної, наукової, фінансової, освітньої, культурної тощо);

захист інтересів країни в зовнішньополітичній діяльності;

оборона країни та ведення збройної боротьби.

З функціями держави пов’язана форма державного правління. Поняття «форма державного правління» розкриває спосіб організації державної влади в країні, структуру і функції державних органів та їх взаємодію з громадянами. Розрізняють дві основні форми державного правління – монархія (абсолютна або конституційна) і республіка (влада народу).

84. Правова держава та громадянське сус-во. Держава – основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Вона володіє владою і визначає її верховенство щодо всіх інших організацій (партій, профспілок, громадських об’єднань, що становлять політичну систему суспільства), направляє діяльність людей на зміцнення суспільства, цементує суспільство, розділене на класи, верстви, прошарки, групи. Політичний режим – це способи й методи здійснення політичного володарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства й політичної влади. Це поняття дає можливість проаналізувати реальні механізми, засоби та методи функціонування держави і політичної системи суспільства. Загальноприйнятим є виділення тоталітарних, авторитарних та демократичних політичних режимів. Демократичний режим уособлює найбільш прогресивний устрій політичного життя і громадянського суспільства. За такого режиму формується правова держава і створюється механізм громадянського суспільства, досягається юридична рівність громадян, забезпечується широке коло особистих громадянських та політичних прав і свобод, здійснюється чіткий подів державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, дотримується верховенство закону, гарантуються права меншості та запобігання свавіллю більшості, легальна діяльність політичних партій та громадський організацій (діяльність яких не суперечить Конституції), тощо.

В сучасних умовах демократичний режим панує в багатьох постіндустріальних країнах світу. Він може поєднуватися з різними формами правління – парламентською, президентською республікою, конституційною монархією. Демократичний режим в значній мірі відповідає соціальній природі і соціальній сутності людини. Громадянське суспільство-це постійно функціонуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава, незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує законом кожній людині вільний вибір свого економічного буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин пов'язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.

85. Культура. Культуру визначають як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, розвитку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні, розглядають як сукупність результатів людської діяльності. Виділяють національну (українську, російську, французьку) культуру; регіональну (слов'янську, американську, африканську) культуру; культуру певних соціальних суб'єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т. д. Серед визначень культури досить чітко проглядаються три основних підходи.

Емпіричний, описовий підхід, згідно якого культура є сукупністю, результатом всієї людської діяльності, тобто сумою всіх речей і цінностей, з яких складається цей результат. Однобічність цього підходу в тому, що культура тут уявляється в статичному вигляді – у вигляді певного «набору» речей та цінностей, застиглих продуктів людської життєдіяльності. Аксеологічний, тобто оціночний підхід, за якого «культурність» і «некультурність», отже, і рівень культурності, оцінюється співставленням з певним еталоном. За такого підходу оцінки мають відносний і довільний характер: євроцентризм стає мірою культурності всіх останніх регіонів, не враховується те, що культура є пристосовництвом до конкретного середовища, як природного, так і соціального. Діяльнісний підхід розглядає культуру як специфічно людський спосіб діяльності, «позабіологічний» за своєю сутністю. Але культура є не самою діяльністю, а тим способом, яким здійснюється ця діяльність. Саме діяльнісний підхід до розуміння культури починає переважати у сучасній науковій літературі. Отже, під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства, які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.

У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.

86. Масова культура, контркультура, антикультура. Через те, що, культурні цінності перестали бути елітарним „до стоянням” та, егалітарний „урівноважений характер” зявилась масова культ, створена засобами масової інфо. Масова культ має на історічній меті забезпечені інфо широких прошарків населення про можливість культ, про ії мову, про навики необхідні для сприйняття мистецтва, але масова культ. не може замінити дотик з високим мистецтвом. Негативний зміст вияву масової культури полягає в тому, що часто не маса представляють можливість піднятися до рівня справжньої культ; Навпаки, сама культ підробляється під примітивні смаки відсталих прошарків населення. Розумні, висококваліфіковані може пре підносить щось сире, примітивне, а інколи щось спеціально одурманене, однак на будь якому рівні у широкому розумінні являє собою гуманістичне орієнтовану цінність. А усе, що, розглядає цю цінність є анти культурою.

Відштовхуючись від прийнятих масою цінностей, індивіди намагаються «офарбувати» себе іншими «кольорами цінностей» і виділитися з маси стандартизованих масовою культурою людей. Подібні явища одержали в літературі назву – контркультура. Вона виникла і існує на противагу чи як альтернатива масовій культурі і додатково підкреслює її характерні риси і специфіку сутність культури сучасного та індустріального та постіндустріального суспільства.

Все ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Подібного роду явища, відносини, процеси, поведінку називають «антикультурою » . Вона є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від загальнолюдських цінностей, пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що базуються на розумі, вірі, справжньому людинолюбстві. Відомо, що злодійству, брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають негативне оцінку, розглядають їх як антицінності, антикультуру.

87. Цивілізація - людська спільнота, яка протягом певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні вартості та ідеали, ментальність (світогляд). Слово Цивілізація вперше з'явилося у Франції в середині 19 століття. Воно виникло від латинського слова, що означало цивільний, державний. У Середньовіччі дане поняття одержало юридичний зміст і було віднесено до судової практики, у наступні періоди значення поняття розширилося. В епоху Реставрації стали створюватися різні теорії цивілізації. У 1827 році з'явилися " Думки про філософію людства" И. Гердера. У тому ж році вийшли " Принципи філософії історії" Дж-Б. Вико. Але одна людина особливо заволоділа, якщо можна так виразитися, самим поняттям " цивілізація". Це Франсуа Гизо, що писав про те, що людська історія може розглядатися тільки як збори матеріалів, підібраних для великої історії цивілізації роду людського. Гизо був переконаний у тім, що в людства загальна доля, що передача накопиченого людством досвіду створює загальну історію людства. Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини, як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння.

Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність. Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

88. Традиції і новаторство в культурі - два взаємопов'язані процеси її існування і розвитку. Культура характеризується безперервністю розвитку. Основою цього служить спосіб людського буття - діяльність, тобто постійне, активне творче перетворення людиною зовнішнього та внутрішнього світу. Як і діяльність, виробництво, культура характеризується створенням нового і відтворення старого. Традиція у перекладі з латини означає " передача ". Її сутність як соціального явища виражена в тому, що вона є основним механізмом соціального і культурного успадкування. За допомогою традицій зберігається не лише матеріальний і духовний досвід попередніх поколінь, але і відтворюється найцінніше в культурній спадщині, що має загальне значення для представників того чи іншого суспільства. Традиція - це " елементи соціальної та культурної спадщини, що передаються від покоління до покоління і зберігаються в суспільствах у продовж тривалого часу ". Традиція охоплює об'єкти соціального успадкування ( матеріальні та духовні цінності ) та його способи. Найчастіше традиції виступають у формі звичаїв, обрядів, що відтворюють норми поведінки. Культура, як правило, діє за принципом: те, що є вічним, є завжди сучасним. Доля дійсно великих творінь культури виявляється у тому, що вони набагато переживають те, чому спочатку служили, бо більшість із них зберігають своє неперехідне ціннісне значення. Процес діяльності у сфері культури завжди реалізується через свободу, власний вільний вибір серед різних можливостей, що відповідають потребам, ідеалам, цінностям людини. Але свобода, утверджуючись на ґрунті культури в усій своїй повноті, багатоманітності і багатовимірності, крім вільного вибору, передбачає і відповідальність за вибір, а отже, самообмеження. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого — смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій — традицій і нова- торства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

89. Співвіднош. національного і загальнолюдського в культурі. Виникнення культурологічних теорій націй пов'язане з іменем К. Реннера (Шпрингера). Він уявляв націю як безкласову духовну спільність індивідів, як суб'єктивну єдність чи культурний союз, породжений свідомістю етнічної приналежності людини. Нація, писав Р. Реннер, " це союз особистостей, які однаково розмовляють ", " культурний союз". В основі культурницької теорії нації, таким чином, лежить спільність національної культури, зокрема національної мови. Політична культура формує керівні принципи політичної поведінки, політичні норми й ідеали, що забезпечують єдність і взаємодію інститутів та організацій, надає цілісності й інтегрованості політичній сфері так само, як загальнонаціональна культура надає цілісності й інтегрованості суспільному життю в цілому.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження культури – суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, «живою природою», створеним людиною світом. Таким чином, культура – це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя. Особливе місце у світі культури займають її морально-етичні таестетичні аспекти. Мораль регулює життя людей у різних сферах – у побуті, сім’ї, нароботі, вполітиці, науці та ін. В моральних принципах і нормах відкладається все те, що має всезагальне, тобто загальнолюдське, значення, що складає культуру міжлюдських відносин.

90. Поняття міжкультурної комунікації. Ймовірно, датою народження міжкультурної комунікації як академічної дисципліни варто вважати 1954 рік, коли вийшла у світло книга Є. Хола і Д. Трагера („Культура як комунікація”), у якій автори вперше запропонували для широкого вживання термін „міжкультурна комунікація”, що відбивала, на їхню думку, особливу галузь людських відносин. Пізніше основні положення та ідеї міжкультурної комунікації були більш докладно розвинуті у відомій роботі Е. Хола („Німа мова”, 1959 р. ) де автор показав тісний зв’язок між культурою і комунікацією. Розвиваючи свої ідеї про взаємозв’язок культури і комунікації, Хол прийшов до висновку про необхідність навчання культурі. Термін „міжкультурна комунікація” у вузькому змісті з'явився в літературі в 1970-х роках. У відомій праці Л. Самовара і Р. Портера „Комунікація між культурами, вперше надрукованому в 1972 р., приводиться визначення міжкультурної комунікації. До цього часу сформувався і науковий напрямок, серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач і їхніх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування. Міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації припускає спілкування між носіями різних мов і різних культур. Співставлення мов і культур виявляє не тільки загальне, універсальне, але й специфічне, національне, самобутнє, що зумовлене розбіжностями в історії розвитку народів. Інтеркультурна комунікація має справу з розумінням та порозумінням, що означає: розуміти чуже і водночас бути зрозумілим, спілкуючись чужою мовою. Міжкультурнакомунікація характеризується тим, що її учасники при прямому контакті використовують спеціальні мовні варіанти і дискурсивні стратегії, відмінні від тих, які вони використовують при спілкуванні всередині однієї і тієї ж культури. Часто використовують термін „кроскультурна комунікація”, що зазвичай відносить ся до вивчення деякого конкретного феномену в двох або більше культурах і має додаткове значення порівнюючи комунікативні можливості різних культур. Здатність до розвитку комунікативних можливостей притаманна всім людям, але конкретна реалізація цієї здібності культурно обумовлена. Крім того, вона обумовлене унікальним індивідуальним досвідом кожної людини, з чого випливає, що при комунікації, яка є процесом обміну повідомленнями. Зрозуміло, що за наявності різних культур і різних мов комунікація ускладнюється. З народження людина належить до певної групи, і саме в ній формується комунікативна здатність. Більші групи, які зазвичай називаються культурами, суттєвим чином визначають когнітивну і прагматичну основи комунікативної діяльності.