Інтелект–це органічна єдність в людині здатності до мислення, до образного відтворення дійсності і оперування цим. Почуття – це безпосереднє переймання дійсністю. Почуття мають прояв як свобода, любов, віра, надія. Класифікація почуттів. 45.Свідомість як

Інтелект–це органічна єдність в людині здатності до мислення, до образного відтворення дійсності і оперування цим. Почуття – це безпосереднє переймання дійсністю. Почуття мають прояв як свобода, любов, віра, надія. Класифікація почуттів

1) моральні– втілюється ставлення людини до людини та суспільства. (Моральні любов, співпереживання, гуманність, відданість, чесність, безкорисливість, альтруїзм, патріотизм. Аморальні жадібність, егоїзм, жорстокість, самолюбство. ) 2) Інтелектуальні– подив, цікавість, допитливість, сумнів –засвідчують взаємопрникнення інтелектуальної та афектиктивної сфери. 3) Естетичні- пізнання спеціифічнох якості предмета –краси. 4) Світоглядні– найбільшу узагальнені почуття, які відображають ставлення людини до світу, інших людей,

Єдність почуттів і волі дає те, що ми називаємо розумом. Пам’ять -це здатність зберігати і використовувати інформацію. Людська пам’ять є особливою, бо людина використовує пам’ять у соціальній дії. (короткотривала і довготривала). Воля - це активність особистості в умовах подолання труднощів.

Регулюючі функції волі: 1) завдяки волі ми маємо вищі інших психічних процесів (уваги, процесів пам»яті та ін. ), які властиві лише людині; 2) воля сприяє становленню людини, здатної до самовизначення та свободи; 3) воля робить діяльність людини цілеспрямованою та впорядкованою

Всі ці здатності притаманні тільки людині. Поняття “інтелект” означає знання про події та людей, це знання може бути умовним, інтуїтивним, особистим, офіційним або тайним.

41. Співвіднош. понять людина, індивід, особа, особистість. Людина – це душевно означена природно-соціальна істота. Характеритистики людини як індивіда: виділяються два основні класи індивідуальних властивостей: 1) віково-статеві (вікові властивості та половий диморфізм); 2) індивідуально-типові (конституціональні особливості, нейродинамічні особливості мозку, особливості функціональної геометрії великих півкуль). Індивід -це людина, яка розглядається в абстрактному вимірі, як виокремлене в суспільстві явище. В цьому відношенні індивід визначається властивостями тіла. Людина має задатки таланту і він є індивідуальним і проявляється у кожного по-різному. Особа -л. індивід, взятий в аспекті його соціально-дух. якостей. Особистість -це соціалізована людина, тобто такий індивід, який або вплетений в систему сусп. відносин, або є творцем сусп. відносин. Особистість – це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначаються замученістю людини до конкретних суспільно-історичних та культурних відносин. Характеристики людини як особистості: 1) статус в суспільстві (економічне, політичне, правове, ідеологічне положення в суспільств); 2) статус спільності( в рамках якої формується особистість). На основі статусу та постійної взаємодії з ним формується системи: а) суспільні функції-ролі; б) цілі та ціннісні орієнтації. Індивідуальність-це міра реалізації людини у світі.

42. Проблема визначення сутності людини. у процесі еволюції людини її біологічна природа дедалі більше збагачувалася соціальними компонентами. Тому точніше говорити не про" біологічну і соціальну", а про " соціально-біологічну" і " соціальну" природу людини. Сутність же людини соціальна. Хоч і вона в свою чергу спирається на ще глибший фундамент — матінку-Природу. Людина – унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі: людина є політична істота (Арістотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б. Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К. Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К. Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К. Ясперс); людина актор, тобто яка грає (Хейзінга); за визначенням К. Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин. Ці визначення, як і інші, тут не названі (а їх можна нарахувати за 20), складалися поступово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на питання – хто ж вона є. І будь-яке його вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що кожна людина дає ці визначення сама собі. Природне в людині має вираження у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та багатьох інших процесах людського організму. Духовне в людині є самоцінним і саме воно лежить в основі людського «Я», адже саме як духовна істота людина виявляє себе свободним і творчо-активним діячем. Таким чином, людина є ціліснісною єдністю біологічного, психічного (або душевного) та соціального (соціокультурного), які сформувалися з двох чинників – природного та соціального. сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому сутність людини як об’єкта філософського аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про суперечливий рух пізнання від сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену людини, її сутності:

по-перше, людина є жива істота, але їй притаманний особливий тип тілесної організації – зокрема, прямоходіння тощо – тобто природна сутність людини є сутністю першого порядку;

по-друге, людина є там, де є її діяльність. Це – сутність наступного, другого порядку; сутність людської діяльності буде розглянуто в розділі про суспільне життя людини);

людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин – це сутність третього порядку, тобто мова йде про суспільність людини;

по-четверте, людська діяльність – праця – є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини (сутність наступного порядку);

по-п’яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа, про що йшла мова раніше і – на рівні суспільства – відбудеться повернення до духовного життя людини і суспільства. Отже, це сутність найглибшого у даному випадку порядку.

43. Проблема сенсу життя людини. В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається Людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу.. У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу.

44. Проблема свободи і відповідальності. Вибір власного життєвого шляху-це результат вільного волевиявлення людини, що неможливе без свободи. Свобода -це усвідомлений вибір людиною певної поведінки в даній ситуації, який залежить як від зовнішніх обставин, так і від духовного стану людини. Свобода також виражається здатністю людини змінювати реальну ситуацію, планувати і практично досягати нової ситуації. Проблема відповідальності розглядається в нерозривній єдності з категорією свободи, тому що відповідальність людей за свою свободу і дії завжди пов’язана з розумінням меж цієї свободи. Свобода і відповідальність-провідна тема екзистенціалізму. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя і т. д. Важливу роль у реалізації свободи та відповідальності людини відіграє воля. Воля –властивість психіки, що виявляється в здатності людини здійснювати свідому організацію і регуляцію своєї діяльності та поведінки, спрямовану на подолання труднощів при досягненні мети. Одиницею вольового процесу є вольовий акт . Одна із особливостей діяльності людини полягає в тому, що в ній гармонійнопоєднується два аспекти: детермінованість та свобода. Це проявляється в таких моментах:

- з одного боку, діяльність людини детермінована: à ) обумовлена складом особистості

(характером її потреб, мотивів та життєвих цілей та ін. ); б) життєвими обставинами людини (наприклад, фінансові складнощі в сім’ї заставляють студента працювати), - з іншого, детермінованість діяльності не означає, що психологічно вона усвідомлюється, як деяка зовнішня необхідність, що заставляє людину діяти певним чином, за здійснення чого людини не несе відповідальність. Дії людина здійснює як особистість, дії людини переживаються як акт, за який людина повністю відповідає, усвідомлює, що вона сама визначає свій життєвий шлях і долю, тобто несе відповідальність.

45. Свідомість як найвища форма відображ. Свідомість - це вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, що являє собою єдність психічних процесів, що активно беруть участь в осмисленні людиною об'єктивного світу і свого власного буття і визначається не безпосередньо її тілесною організацією (як у тварин), а здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій. Свідомість пов’язана з функцією мозку, яка полягає в узагальненому, оцінюючому і цілеспрямованому відображенні дійсності, у її конструктивно-творчому перетворенні, у випереджальному мисленному моделюванні дій, у передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини. Свідомість складається з почуттєвих образів предметів, що є відчуттям чи уявленням і тому володіють значенням і змістом, знання як сукупності відчуттів, відбитих у пам'яті, і узагальнень, створених у результаті вищої психічної діяльності, мислення і мови. Таким чином, свідомість є особливою формою взаємодії людини з дійсністю і управління нею. А. Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знаннями немає свідомоті. Усвідомити будь-який предмет– значити включити його в систему свіїх знань та віднести до певного класу предметів, явищ. Свідомість – це знання: -про зовнішній та внутрішній світ -про самого себе. Свідомість – це узагальнені знання навколишньої діяйсності. Б. Але свідомсть – це не лише знання, але це оцінкове, теоретичне і практичне

ставлення до дійсності. Тобто. іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до:

-обставин, які уже існують або передбачаються;

-до власної діяльності та її результатів;

-до інших людей;

- до того, що задвольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням тощо.

46. Феноменологічна концепція свідомості. У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга– констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція–матеріалістична. Друга–феноменологічна, ідеалістична. Феноменологічну концепцію свідомості представляють як Гуссерль, Гегель. У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологія духу”. Поняття “феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької)–явище, єдине, унікальне, неповторне. Феноменологічна свідомість розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як “строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту” свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Феноменологія- ф. вчення про феномен, який постає появою певної реальності, її самовияв і саморозкриття. Феномен не розкриває реальності, а засвідчує її такою, яка вона є.

47. Чуттєве, раціональне та емоційно-вольове у житті. ЧУТТЄВЕ- це відображення об’єктивно існуючої дійсності у таких формах, як: відчуття, сприйняття (сприймання), уявлення. РАЦІОНАЛЬНЕ- з одного боку- відображення об’єктивно існуючої дійсності, а з ін. творення –поняття, судження, умовивід. ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВЕ-полягає у тому, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, щоб їх емоційно-вольове освоєння, перетворювалось на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій структурі свідомості. Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції — це відображення об'єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін. ), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інтересів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям " психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процессом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

48. Евристична і творча функції інтуїції мають дискурсивний характер, тобто завдяки ним знання з’являється в процесі мовлення, роздумів, діалогу, риторичних процесів, в процесі диспуту. Тобто воно виникає як герменевтичне явище. Творчість відіграє особливу роль, оскільки саме вона дозволяє людині знайти декілька шляхів для розвитку діяльності і вибрати з них оптимальний. Евристична функція допомагає визначити те, без чого неможливий розвиток, спонукає до відкриття, до появи нового знання. Творчість є соціально історичним продуктом, не віддільним від поняття праці, пов'язаним з ним і історично і логічно. Творчість може бути як у великому, так і в малому; воно не залежить від масштабів діяльності, але разом з тим неможливо без вищого ступеня усвідомлення цілей і завдань цієї діяльності. Творчий процес детермінований самою природою людського мислення і є якісно вищою його формою. До певної міри це відноситься і до інтуїції, як елементу творчого мислення. Звичайно, не всяке інтуїтивне є творче в справжньому сенсі цього слова, але творчість як таке не може бути без “інтуїтивних прозрінь”, припущень, припущень. “Безінтуїтивна творчість” – не більше ніж психічна ілюзія. Нові знання, які не витікають із здобутих раніше систем правив, можуть бути отримані евристично, шляхом творчого пошуку, не гарантуючи наперед успіху: що шукає новее повинен бути готовий до того, що його пошуки можуть кінчитися невдачею. У інтуїції тісно стуляються мислення, відчуття і відчуття. Вона зближує наукове пізнання з художньою творчістю і навпаки.

49. Рівні і форми суспільної свідомості. Суспільна свідомість - це не емпірично існуюче самостійне духовне утворення, а суспільна свідомість, що позначає фундаментальну особливість соціальних суб'єктів відображати соціальну та природну дійсність при визначальному впливі суспільного бутя. Суспільна свідомість - частка суспільного буття, а само буття є суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Поділяються її багатогранні рівні, форми. По-перше, з точки зору носія, суб'єкта поділяють індивідуальне, групове (класове, національне та ін. ), суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точки зору конкретно-історичного підходу - міфологічна, релігійна, філософська; за епохами - антична, середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається - екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. По-четверте, за рівнем та глибиною проникнення у дійсність - буденна. та теоретична. Суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням суспільного буття. Природі в цілому байдужне існування людського розуму, а суспільство не могло б без нього не тільки виникнути і розвиватися, але і проіснувати жодного дня і години. Той факт, що суспільна свідомість містить у собі різні рівні і те, що кожним рівнем свідомості суспільне буття відбивається по-різному, саме і складає реальну складність у розумінні феномена суспільної свідомості. Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт соціальних відносин. Але і суспільство може бути названо суспільством лише тоді, коли склалися його основні елементи, у тому числі і суспільна свідомість. Сукупність узагальнених представлень, ідей, теорій, почуттів, удач, традицій, тобто всього того, що складає зміст суспільної свідомості, утворить духовну реальність, виступає складовою частиною суспільного буття. Але хоча матеріалізм і затверджує визначену роль суспільного буття стосовно суспільної свідомості, однак, не можна спрощено говорити про первинність першого і вторинності іншого. Суспільна свідомість виникла не через якийсь час після виникнення суспільного буття, а одночасно й у єдності з ним. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона у своєму впливі на буття може як би оцінювати його, розкривати його потаєний зміст, прогнозувати, через практичну діяльність людей перетворювати його. У цьому полягає та історично сформована функція суспільної свідомості, що робить його необхідним і реально існуючим елементом будь-якого суспільного пристрою. Ніякі реформи, якщо вони не підкріплюються суспільним усвідомленням їхнього змісту і необхідності, не дадуть очікуваних результатів.

50. Несвідоме, свідоме і над свідоме. Свідомість поділяється на 3 рівні: надсвідоме, свідоме і несвідоме. Несвідоме у структурі свідомості-це те об’єктивно існуюче начало, без якого не може відбуватися процес відображення дійсності. Несвідоме не залежить від індивіда. Саме по собі несвідоме-це тільки основа існування. суть несвідомого в тому, що на його основі виникає свідоме. Підсвідоме-це те, що насамперед проявляється через функціонування безумовних і умовних рефлексів, це прояв психічного. Надсвідоме-це те, що існує у якості, яка спрямовує діяльність у тому чи іншому напрямку незалежно від волі і свідомості люд. Надсвідоме-це те в людині, що дозволяє їй діяти так чи інакше цілеспрямовано відповідно до своїх інтересів і відбувається самочинно. Надсвідоме найчастіше розглядають як духовність у людині. Зв’язок свідомого та несвідомого розкрито, зокрема, австрійський психоаналітик

Зігмунд Фрейд наприкінці 19-на початку 20 ст. в рамках психоаналітичного

підходу. У анатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:

1. «Воно» - несвідомий компонент, який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, «киплячим котлом інстинктів», невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення.

2. »Я» - свідомий компонент, Який є посередником між «Воно» і зовнішнім світом. «Я» виконує функцію впливу цього світу на несвідоме.

3. «Над-я»- сукупність суп. норм і стандартів поведінки. Філософські ідеї психааналізу:

1Позитивні моменти: положення про складність та багатоплановість структури особистості; про свідоме та несвідоме; про внутрішні суперечності розвитку особистості.

2. Дискусійні моменти: мотивація людської поведінки пов»язується переважно з природженими, інстинктивними (сексуальними та руйнівними) потребами; визначається фатальний антагонізм між свідомим та несвідомим; між індивідом та суспільством.

51. Осн. складові пізнавальної д-сті. Пізнання-це процес особливого розвитку суб’єкта і об’єкта коли основним результатом постає знання. Під суб’єктом вважають людину або істоту із спільності людей, які реально функціонують(сім’я, група). Суб’єкт пізнання знаходиться в постійному процесі розвитку. Об’єктом пізнання є те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. В принципі об’єкт також знаходиться в процесі розвитку. Об’єкт і суб’єкт находяться в процесі взаємодії задля досягнення конкретної цілі і відповідно із обраної суб’єктом метою. Мета пізн. проц. -це те, чого прагне людина. Ціль -це ті конкретні результати, яких ми досягаємо на шляху до мети. Мету ми плануємо, а цілі здобуваємо. Суб'єкт пізнання, таким чином, - це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т. п. ), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність. Об'єкт пізнання - це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т. п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т. д.

52. Гносеологія та епістемологія. Гносеологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм. Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі? Відповіді на це питання дає: оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.

агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття. скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману. Епістемологія — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт — знання». Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з

об'єктивних структур самого знання. Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типии знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань (реальність).

53 . Можливості та межі пізнавального процесу. Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний) образ, суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить суб'єкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом об'єкта, а не самим об'єктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об'єкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності. Пізнання як процес складається з двох нерозривних моментів – чуттєвого та раціонального. Чуттєве пізнання – основа чуттєвого досвіду. Воно ґрунтується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це – слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, коли суб’єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання – це активне, живе споглядання, «мислення» образами.

Раціональне пізнання здійснюється на рівні мислення. Останнє є процесом узагальненого, суттєвого відображення дійсності в таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід. Поняття – логічна форма, в якій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи предметів. Судження – раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується. Умовивід – форма раціонального пізнання, з допомогою якої отримують нове знання на основі, принаймні, двох суджень. Універсальною формою мислення є, безумовно, категорії, в яких, як було показано вище, відображаються найбільш загальні ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, явищ чи процесів, що мають місце в об’єктивній дійсності. Яскравим прикладом єдності чуттєвого і раціонального у пізнанні може бути така його форма, як інтуїція Інтуїція – це здатність людини осягнути істину, передбачити ситуацію через безпосереднє чуттєве споглядання, без логічного, раціонального доведення. Це, так би мовити, пряме «бачення» сутності явища чи процесу. Звичайно, такою формою відображення дійсності володіє не кожна людина. Основними рисами такої інтуїції є: безпосередність (відсутні перехідні логічні ланки доведення). Несподіваність (раптовість) спалаху думки, неусвідомленість шляхів досягнення нового знання, яким чином це відбулося. Отже, людина намагається пізнати все у світі, це є її природним прагненням, однак природно існує міра можливості людини, яка обмежує коло того, що вона здатна пізнавати. З одного боку людина обмежує це свідомо, з іншого обмеження існує об’єктивно. Об’єктом пізнання може виступати весь світ. Але реально об’єктом пізнання стає лише те, зчим безпосередньо завдяки органам чуття та мислення має справу людина.

54. Проблема істини в теорії пізнання. Істина-це філ-ка категорія, яка разом з категоріями добра, краси, свободи відбиває глибинний смисл людського світовідношення і осягнення буття, шукань людського духу та творення гуманістичних ідеалів. Істина виражає сутнісний зміст та безпосередню мету пізнав. Процесу і хар-ує його результат- знання. Істина встан. через визначення відповідності пізнавального образу, знання реального стану речей в дійсності. Істина не є щось статичне і незмінне, а розгляд. Як безперервний процес послідовного наближення до повноти відтворення. В процесі пізнання істина реалізується через дотримання принципів об’єктивності, що вимагає розглядати об’єкт таким, який він є сам по собі, і об’єктивній реальності. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бути фактичним(за змістом) і логічним (пов'язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання. Об’єктивна істина – це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати. Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період.

Істині у процесі пізнання протистоїть заблудження. Заблудження – це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному змісту.

55. Абсолютність та відносність в теорії пізнання. Суть істини розкривається через її основні властивості. Основними властивостями є абсолютність, відносність. Абсолютністю істини є найбільш повне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Відносність істини-це окреме знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї дійсності. Aбсолютною істиною називається найбільш повне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Відносною істиною називається неповне, часткове, окреме, знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Наближеність і неповнота – специфічні властивості відносної істини. Оскільки людина не може пізнати світ, не фіксуючи своєї уваги на одних його сторонах і не відволікаючись від інших, остільки наближеність внутрішньо властива самому пізнавальному процесу. З іншого боку, робляться пошуки абсолютної істини в рамках готівкового знання. Абсолютна істина - це не вічна істина, перехідна від одного рівня знання до іншої, а властивість об'ектівно-істінного знання, що полягає в тому, що таке знання ніколи не відкидається. Такого роду знання завжди виступає передумовою глибших і фундаментальніших істин. Абсолютна істина виявляється в зростанні знання. Абсолютність і відносність - це дві сторони процесу існування дійсності, і вони знаходяться в діалектичному взаємозв’язку, тобто на певному етапі розвитку. Абсолютна істина стає відносною істиною, а з іншої сторони, сума відносних істин перетворюється у абсолютну істину.

56. Проблема критеріїв істини. Під критеріями ми розуміємо мірило, стандарт, правило, положення відповідно з якими знання перевіряється на предмет відповідності дійсності. Критеріями істини є логіка наукового пізнання. В тому випадку, коли буття людина сприймає, отримавши знання як реальність. Найбільш загальним критерієм істини в філософії прийнято називати практику. Практика - це чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність стосовно пізнання і перетворення дійсності. Існують основні види практики: 1) теоретична діяльність 2) духовна діяльність Маркс підкреслив, що питання про те, чи володіє людське мислення наочною істинністю, не може бути вирішений в рамках самого мислення. У науці подібного роду заборони грають надзвичайно важливу роль. Поняття «критерій»– ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевірки на істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо. Протягом тривалого часу проблема критерія істини у філософії залишалася відкритою. Одні філософи вважали, що критерія істини взагалі не існує; другі – намагалися звести цей критерій до спостереження, експерименту; треті – виходили з того, що критерієм, еталоном істини може бути лише людське мислення, духовне начало. Гегель вважав, наприклад, що еталоном достовірності є «вольова діяльність ідеї», тобто ідеї повинні перевірятися самими ідеями, судження – судженнями, теоретичні положення – теоретичними положеннями. Звідси і висновок, що критерій достовірності наших знань знаходиться не в площині матеріально-предметній діяльності людини, а в рамках її свідомості. деякі вчені, серед них є і наші співвітчизники, котрі вважають, що практика, матеріально-предметна діяльність людини – не єдиний критерій істини. Засоби перевірки на істинність того чи іншого наукового положення можуть бути різними, однак основним, фундаментальним критерієм істини, мірилом достовірності знань, їх відповідності об’єктивній дійсності в кінцевому рахунку є практика як сукупна людська предметна діяльність. Практика як сукупна людська предметна діяльність має достоїнство всезагальності. Знання може претендувати на істинність лише тоді, коли знайде своє підтвердження на практиці. Практика є універсальним, єдино достовірним критерієм перевірки знань на істинність. В цьому полягає абсолютність практики як критерія істини. Відносність практики як критерія істини полягає в тому, що не всі наукові положення можуть бути підтверджені практикою в даних конкретно-історичних умовах.

57. Істина і правда. Оптимальність визначається вченням про істину. Істина-це знання про дійсність, яке їй відповідає і отримує підтвердження цієї дійсності. Сутність істини розкривається через її основні властивості. Осн. властивостями є об’єктивність, абсолютність, відносність, конкретність. Пра́ вда — відповідність між розумом та річчю, фактом чи реальністю. Стан чи характер бути правдивим у стосунку до буття, знання чи мовлення. відповідність з правилом, стандартом, моделю, зразком чи ідеалом; -те, що є правдивим, твердження чи вірування, що відповідає реальності; -факт, як об'єкт правильного вірування, реальність; -тенденція чи нахил говорити чи розповідати лише те, що є правдивим, правдивість; -відповідність до вимог власного буття чи природи, щирість Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат— істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватнее відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання. Слово «правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв. 1. Правда - синонім терміну істина (у різних його значеннях), а також суб'єктивне

сприйняття істини. 2. Правда - синонім терміну справедливість (у різних його значеннях). У стихійній свідомості " Правда" визначає або виправдовує " легітимність" рішень і дій суб'єктів.

3. Правда - рідко використовуваний синонім терміну правдивість. Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського. Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття, а не функцією суб'єкта, що " пізнає".

58. Поняття методу та методології. МЕТОДОЛОГІЯ (від гр. - шлях дослідження чи пізнання). По-перше, методологія-це сукупність підходів, способів, методів, що застосовуються в процесі наук. пізнання та практичної діяльності для досягнення насамперед визначеної мети. Такою метою в наук. Пізнанні є отримання об’єктивного істинного наукового знання або побудова наук. теорії та її лог. обґрунтування. Так в основному говорять про методологію фізики, біологи, економіки. По-друге, МЕТОДОЛОГІЯ- це галузь теоретичних знагь і уявлень про сутність і форми, закони, проядок і умовт застосування підходів, способів, методів та процедур в процесі наук. пізнання та практичної діяльності. Методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Методологія ставить перед собою завдання з'сувати умови перетворення позитивних наук. знань про дійсність в метод подальшого пізнання цієї діяльності, виявити ефективність та границі продуктивного застосування методу. Метод – сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Метод – це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких пізнається предмет науки. Методика – це конкретизація методу.

59. Осн. форми наукового пізнання. У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія. Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності І спрямована на її перетворення. Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності. Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема — це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Проблема — це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст не відділений від суб'єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості. Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової. Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Усі форми наукового пізнання (ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія) діалектично взаємопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну.

60. Мова як засіб комунікації та знання. Мова-це засіб спілкування, коли мова і інформація передаються за допомогою слів і речень. При цьому мова функціонує у якості об’єктивного начала, а штучними мовами називають такий засіб спілкування, який твориться самою людиною. Спілкування-це процес передачі насамперед інформації. Інформацію надає речення. як засіб спілкування та пізнання.

Мова як засіб спілкування: А) функція власне спілкування, або комунікативну; Д) виразна, або експресивна (За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей). Ж)функція впливу (спонукання до дій та ін. ) Мова як засіб пізнання: А) функцію означення, або сигніфікативну, Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно-історичного досвіду людстваВ) забезпечення мисленевої діяльності;

1) в історичному розвитку

1. Мова виникла в процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови може бути пов’язане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова. 2. Той чи інший зміст, що означається у мові, фіксується, закріплюється потім в мові. Але для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, усвідомлено, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей. Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, яксусп. предмет. Мова та мовлення згодом стає не просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення. та пізннная Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного. 3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням

2) в індивідуальному розвитку: 1. Завдяки мовленню людина оволодіває знаннями(а це важлива складова формування свідомості). Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання і виховання особистсті. (Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається користуватися нею в мовленні). 2. Мовлення є засобом спілкування між людьми, сприяє перетворенню індивіда на особистість3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. (сприймання, пам»ті, мисленні та ін. ). які забезпечують пізнання навколишнього світу.. 4. У функціонування свідомості важливу роль відіграєвн. мовлення, яке обмірковування євн. дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності: виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.