Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

4.  Історичні форми постановки основного питання філ-ії.

1. Соціокультурна зумовленість філ-ії. Філософія одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років. Вона складна за своїм змістом, предметом та функціями. Філософія є одночасно: формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою. Філософію ще з давніх давен визначали як любов до мудрості. У суспільстві мають місце багатоманітні відносини: матеріальні (економічні), політичні, правові, моральні, культурні тощо. Але не всі вони рівнозначні. Матеріальні (економічні) відносини складають основу життя людини і суспільства. Вони є визначальними, однак, щоб зрозуміти складні взаємовідносини людини і суспільства, людини з людиною цього ще не достатньо. Бо люди у своїй діяльності керуються не лише матеріальними (економічними) інтересами, але і духовними. Вони мають відповідні політичні, правові, філософські, моральні, естетичні і т. п. ідеї та погляди. Останні виділяються, стають загальними для певних соціальних груп і носять суспільний характер. Вони складають суспільну свідомість. Філософська  галузь знань з’являється з одного боку, як нагальна потреба окремо взятої людини (бо вона хоче бути щасливою), так і суспільства в цілому. Це означає, що виникнення філ-ії має соціокультурну зумовленість. Соціокультурна зумовленість філ-ії привела до того, що філософський тип мислення з’являється насамперед, як необхідність масштабного бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає, що філософський тип мислення-це визначення місця, ролі і значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона знаходиться. Філософія як особливий тип знання має свою соціокультурну зумовленість(тобто філософія виникає як відгук на виклики, які створює людина, суспільство і взагалі історія людства). Філософія виникає тоді і там, де з’являється потреба в масштабному осмисленні дійсності. Це означає, що філософія як знання з’являється тоді, коли людина починає ставити себе у відношення до світу, виконуючи наступні умови: людина розглядається як головна, центральна, особлива, неповторна істота, а до світу вона ставиться із позиції такого відношення, коли вона з одного боку, осмислюючи себе, починає говорити, в якому відношенні до неї знаходиться предмет. Людина як найбільш досконала істота починає шукати оптимальний варіант свого життя. Філософія–почуття усвідомлення, теор. -практ. визначеність сутності, сенсу і цінностей всього сущого.

2. Філософське мислення і його специфіка. Мислення – це процес відображення світу в поняттях, судженнях, умовиводах шляхом узагальнення – виділення найбільш загальних, суттєвих ознак, зв’язків, властивостей, відношень речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Філософія, як форма суспільної свідомості, ґрунтується саме на такому узагальнюючому відображенні дійсності і це є досить важливим для розуміння її специфіки, відмінності від інших наук. Філософія, за висловом Гегеля “є сучасна епоха, котра осягнута в мисленні”. Філософський стиль мислення з’являється тоді, коли людина починає масштабно мислити і шукати оптимальний варіант свого життя. Філософія в перекладі – любов до мудрості. Філософський тип мислення є не тільки любов’ю до мудрості. Філософія дозволяє людині вирішити одне з найголовніших питань свого існування, а саме зайняти ту чи іншу життєву позицію(визначення осн. ідеї свого життя і обрання найбільш загальних шляхів її реалізації). Такі вибори людина може робити на 3-ьох осн. рівнях: -звичайний/буденний(почуття); -теоретичний(мислення); -практичний(на осн. почуття і мислення – визначеність і ідея). Філософія – почуття усвідомлення, теор. -практ. визначеність сутності, сенсу і цінностей всього сущого.

Соціокультурна зумовленість філ-ії привела до того, що філософський тип мислення з’являється насамперед, як необхідність масштабного бачення дійсності. Масштабне бачення дійсності означає, чщо філософський тип мислення -це визначення місця, ролі і значення людини у світі або прояв співвідношення між людьми і світом, це погляд на те, на своєму чи чужому місці у світі вона знаходиться.

3. Своєрідність предмету філ-ії.

Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Об’єктом філософії є цілісна система «людина-світ», а предметом є сутність, сенс і цінності, які існують у системі «людина-світ». Йоган Фіхте, представник німецької класичної філософії, вважав, що розвиток філософії може відбуватися двома основними шляхами – від речі до ідеї і від ідеї до речі. Фактично ж німецький філософ визначив два основних протилежних напрямки у філософії – матеріалістичний (“від речі до ідеї”) і ідеалістичний (“від ідеї до речі”). Виходячи з розуміння об’єкта і предмета філософії існує ціла низка проблем, які є «вічними»: питання про минуле, теперішнє і майбутнє, про л. долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про л. розум, його можливості і границі, про л. діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність і толерантність, приниження і самостверджуваність, про мету і сенс л. життя, про щастя і шляхи його досягнення…

Предметом філ-ії є відношення між об’єктивною і суб’єктивною реальністю в найбільш засильному її розумінні; тобто філ-ія спрямовує свій погляд як на людину, так і на світ. Це відношення має багатовекторний характер. Ця багатовекторність окреслює коло основних проблем, тобто філ-ія займається проблемою місця людини у світі, сутністю світу, сенсом існування людини і суспільства, цінностями світу. Таке розуміння дозволяє зробити висновок: філ-ія є критерієм організації діяльності як людини, так і соціокультурними критерієм епохи. Отже, при осмисленні основних проблем буття філософи так чи інакше розглядали їх через призму відношення “людина-світ”.

4.  Історичні форми постановки основного питання філ-ії.

  Основними питаннями в найбільш загальному розумінні є постановка і розв’язання проблеми, від якої залежить доля існування предмету. Осн. питання-від нього залежать усі інші питання, це граничне питання про існування і світ людини. Класичним вирішенням осн. питання філософії є питання про першооснову буття: «Що є первинним: матеріальне чи ідеальне? » З огляду на це існують різні форми матеріалізму Давньої Греції (метафізичні, вульгарні, діалектичні) та ідеалізму (об’єктивне і суб’єктивне).

Матеріалізм -ф. напрямок, який протилежний ідеалізму, виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними. Форми матеріалізму: 1) Давньої Греції-початкова форма, в межах якої предмети і навколишній світ розглядаються самі по собі. Дійсність складається з матеріальних утворень і елементів. 2) Метафізичний-ставить завдання вивчення природи, але вся багатоманітність її властивостей і відношень зводиться до механічної форми руху матерій. 3) Діалектичний-діалектика і матеріалізм виступають як органічна єдність. 4) Вульгарний-зводить ідеальне до матеріального, свідомість ототожнює з матерією.

Ідеалізм- ф. напрямок, протилежний матеріалізму, який намагається довести, що дух, свідомість, мислення ідеально є первинними. Форми ідеаліму: 1) Об’єктивний-проголошує незалежність ідеї, думки, ідеального начала і від матерії, і від свідомості людини. 2) Суб’єктивний-стверджує залежність зн. Світу, його властивостей і відношень від свідомості людини. Наступним щодо осн. питання філософії є питання про можливість пізнання світу.

5. Структура філософського знання. Під знанняму філософії розглядають системно-узагальнений елементарний відносно завершений образ дійсності. Система філософського знання найбільш яскраво представлена через осн. рівні філ-го знання і найважливіші підсистеми філ-ії. Осн. рівні філ-го знання: -онтологічний(вчення про буття, представляє знання, через яке рокривається сутність відношення «людина-світ» ), -теоретико-пізнавальний(подається як знання про метод, дає характеристику про знання, постає як вчення про істину і шляхиїї досягнення), - методологічний(знання про те, яким чином пізнається і перетворюється дійсність). Найважл. підсистеми ф. знання: 1) історія філ-ії-вчення про процес зародження і становлення ф. знань, вчення історії ф. мислення; 2) соц. філ-ія-знання про відносини в системі «людина-суспільство», які створюються завдяки інтелекту, діяльності людини, в процесі взаємовідносин між людьми; 3) філ-ія історії-вчення про сутність, сенс, цінності істор. процесу; 4) філ-ія економіки–знання про суть і цінність тих відносин, які стосуються процесів створення благ, обміну, розподілу, споживання, які реалізуються у сфері ек. діяльності людини і сус-ва; 5) філ-ія політики-розкриття сутності, сенсу і цінностей відносин стосовно влади, а також організації і управління цими відносинами; 7) філ-ія моралі л. поведінки (л. вчинків)-визначення взірця л. діяльності і міру відповідальності за його результати і вчинки; 8) філ-ія релігії- вчення про сутність, сенс, цінності, що характеризують відносини розуму і віри, а також визначення духовності, як сфери реалізації л. життя на основі визнання існування надприродного; 9) філ-ія естетики; 10) філ-ія мови; 11) філ-ія антропології- вчення про сутність, сенс, цінності виникнення людини, становлення її як особливої істоти; 12) філ-ія права-дає обґрунтування права, визначає цого сутність і зв’язок з мораллю і політикою і аналізує різні правові концепсії. Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі. Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхилення від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом.

6. Співвідношення філософських і загальнонаукових методів Метод -це спосіб побудови та обґрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. Загальнонаукові методи -це спосіб пошуку об’єктивної реальності залежно від галузі науки. Кожна наука, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомі методи філософського пізнання: метафізика, діалектика, герменевтика, психоаналіз, феноменологія. Діалектика -метод філософського дослідження, при якому речі, явища розглядаються гнучко, критично, послідовно з врахуванням їх внутрішніх протиріч, змін, розвитку, причин і наслідків, єдності і боротьби протилежностей. Метафізика —метод, протилежний діалектиці, при якому об'єкти розглядаються поза їх вн. зв’язком, не визнає вн. суперечностей як джерела саморуху. Феноменологія- ф. вчення про феномен, який постає появою певної реальності, її самовияв і саморозкриття. Феномен не розкриває реальності, а засвідчує її такою, яка вона є. Герменевтика -ф. метод тлумачення і розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому він існував і від культури суб’єкта, який здійснює цю інтерпретацію. Психоаналіз- вчення про позасвідоме, його роль у житті людини, конфлікти і гармонію позасвідомого і свідомого. Лінгвіст. аналіз -напрям суч. аналітичної філософії, який вважає гол. завданням аналіз буденної мови. Історизм -принцип наук. пізнання, згідно з яким процеси дійсності мають розглядатися в їх закономірному істор. розвитку, в тісному зв’зку з конкретно-істор. умовами. .

7. Діалектика та метафізика як ф. методи Діалектика – це філос. метод, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття та предмети в розвитку. Цей метод ґрунтується на основних принципах (базисна ідея): 1. об’єктивності(світ існує незалежно від волі і свідомості людини); 2. суб’єктивності(існує суттєва різниця між світом і поняттям світу; Світ–це об’єктивно існуюче, поняття світу–те, як людина формує бачення світу); 3. принцип розвитку(все у світі знаходиться в процесі змін, який має упорядкований характер); 4. принцип все загальності зв’язку(все у світі знаходиться у стані взаємовідношення); 5. сходження від абстрактного до конкретного; 6. єдності істор. і лог. Три закони діалектики: 1)закон взаємного переходу кількісних і якісних змін (розкривається через механізм розвитку-кількісні і якісні зміни відбуваються шляхом стрибка); 2)закон єдності і боротьби протилежностей(джерело розвитку–це внутрішні суперечності, а зміст розвитку–це саморозвиток), всякий закон є принцип, але не всякий принцип є закон. Суть закону розкривається через поняття: протилежність(сторони цілого, які одночасно визначають і виключають одна одну) і суперечність (процес розвитку і взаємодії між протилежностями); 3)закон заперечення заперечення(розвиток завжди має спрямований характер і здійснюється у формі циклу чи спіралі). Суть закону розкривається через поняття: просте заперечення, діалектичне, заперечення заперечення, циклічність.

Метафізика —метод, протилежний діалекціку, при якому об'єкти розглядаються поза їх вн. зв’язком, не визнає вн. суперечностей як джерела саморуху. З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика–це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика–це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика–це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є взаємно протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал.  

8. Функції філософії. Функції філософії–це види залежності між взаємно змінними величинами. Функції виявляються через: вплив філ-ії на людське життя і характер існування суспільства, на інші галузі знання, на людське мислення, на способи реалізації мислення та вплив сусп-а, людини на розвиток філ-ії. Основні фун-ії філ-ії: 1. світоглядна(дозволяє формувати цілісну картину світу, визначити життєву позицію людини); 2. методологічна(розкриває природу методів, дає їм класифікацію, показує залежність; доводить, що кожне перетворення дійсності здійснюється у свій спосіб; формує категоріальний апарат і вказує засади на яких створюються категорії інших наук); 3. пізнавальна(на основі узагальнення інших наук створює теорію пізнання); 4. соціальна(вказує на те, що з однієї сторони існують закономірності, а з іншої–реальні соціальні дії); 5. прогностична(філ-ія створює теорію майбутнього у соц. розвитку людини і суспільства); 6. еврестична(визначаючи те без чого неможливий розвиток спонукає до відкриття нового знання); 7. аксіологічна(визначає поняття цінності і вказує на відносний характер її існування); 8. творча(визначає, що таке творчість); 9. інтегративна (дозволяє сформулювати взаємозалежність між різними галузями знань); 10. осмислююча (розуміння через критику відношення до дійсності); 11. пояснювальна (через тлумачення пізнає і осягає дійсність).

9. Категорії філ-ії, як роди буття, форми діяльності та мислення. Філософські категорії — це найзагальніші (гранично широкі) поняття, що виражаютьуніверсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в які і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер. Категорії філ-ії відображують об’єкт реальності в цілому, тому що категорії як поняття поділяють світ на частини, а категорії як знання змінюють світ. Категорії філ-ії спонукають до формування правових категорій, категорій політики, культури тощо. Категорії філ-ії вперше створив мислитель Аристотель. В подальшому філ-кі категорії набули подальш. розвитку і на сьогодні можна розглядати наступні філ-кі категорії: - людина-світ; -мислення-буття; - необх-випадк; - зміст-форма; - можливість-дійсність; - причина-наслідок. Суть такої категорії як ЛЮДИНА полягає в тому, що вона відображує основне, визначальне в людині-це душевно означена природно-соц. істота. І. Кант виділяв форми споглядання (простір і час) та форми мислення (категорії). В нього ці поняття означали вже не об’єктивні умови буття, а необхідні умови досвіду і пізнання, що лежать у людському розумі. Категорії діалектики — універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, влас­тивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності. В ка­тегоріях сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність ба­гатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, в кот­рих знаходять своє відображення і матеріалізацію результати пізнан­ня, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діа­лектики є: об'єктивність, всезагальність, зв'язок з практикою, істо­ричність, рухливість. Діяльність — це активна взаємодія людини з навколишнім се­редовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок прояву у неї певної потреби. До основних видів діяльності відносяться: гра, навчання, праця. Вони являються основними видами активності людини, за допомогою яких людина пізнає та перетворює світ і себе. Основні характеристики таких видів діяльності: 1. Гра – це вид дільності, який: а) тренує дитину в оволодінні значеннями речей і явищ, які закріплені за допомогою мови, та в оперуванні цимизначеннями; б) розширює самосвідомість дитини - від сприйняття себе як до сприйняття себе як суб’єкта предметних дій до сприйняття себе як носія соціальної ролі, суб’єкта л. стосунків. До основних видів ігор відносяться: функціональні; конструктивні; сюжетно-рольові; ігри за правилами; 2. Навчання – це специфічний вид діяльності людини, спрямований на оволодіння людиною знаннями, уміннями та навичками. Роль навчання: а) підготовка людини до майбутньої трудової діяльності; б) розвиток людини. 3. Праця- це цілеспрямована діяльність людини на перетворення і освоєння природних і соціальних сил з метою задоволення потреб людини, в результаті якої створюються матеріальні і духовніцінності, формується сама людина. Метою трудової діяльності є створення: а) матеріальних речей, які споживаються людьми (продукти харчування, одежа); б) речей, які необхідні для виготовлення речей, які споживаються люди (енергія., верстати, книги); в) ідеологічних продуктиів (наука, мистецтво); г) дій, які організовують поведінку і працю людей (управління, контроль, виховання, навчання та ін).

10. Особливості розвитку та функціонування системи ф. категорій. Розвиток категорій —це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання. Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань. Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорій (" сутність", " кількість", " якість", " відношення", " місце", " час", " положення", " стан", " дія" " страждання" ). В новий час сформував свою систему категорій І. Кант. До неї ввійшли категорії: " кількість", " якість", " відношення", " модальність" (на його думку, додосвідні форми мислення). Це була досконаліша система, проте ще не наукова.

Гегель уперше ввів динамічну систему категорій. Вона розвивалась, у ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності.

Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, стверджуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі (Р. Карнап, О. Нейрат та ін. ) філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії—це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні (ідеальні) за формою. Важливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв’язок. На відміну від діалектико-матеріалістичного розуміння категорій, метафізики вважають, що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. Таке розуміння категорій не відповідає дійсності. Виходячи з діалектичного характеру світу, потрібно розглядати й поняття в їх русі, взаємозв'язках і взає-мопереходах. Філософські категорії виступають і як всезагальні форми мислення. Таким. чином, знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ. Філософські категорії виконують і ряд інших функцій. Найважливішими з них є світоглядна й методологічна. Перша проявляється у тому, що зміст кожної категорії формує певні уявлення про суттєві властивості й відношення об'єктивного світу, про ту чи іншу сторону об'єктивної реальності.  Методологічна функція категорій полягає в тому, що вони задають пізнанню початкові умови й перспективи його здійснення, розширюють його межі, утворюють критерії осмислення й розуміння реальності, організовують рух думки, прогнозують результати пізнання.

11. Особливості філософської думки в Стародавній Індії та Китаї. Більшість джерел вказує, що філ-фія виникає у 1тис. до н е. Існування пов’язано з виникненням ідей, як виникли в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї. Філ-фія Стар. Індії цікава і важлива тим, що в ній вперше філ. думка формується у якості релігійного містичного характеру. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі й тіла, духовного і тілесного. Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу. Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога)Фл-фія вперще ставить такі проблеми як першооснови світу і людського буття. Визначає критерії відповідно з якими вимірюється людське життя і сенс. Давньоіндійська філ-фія показує, що першооснова світу є дуалістичною, як пов’язана з природою і богами. Сенс людського життя проявляється у позбавленні людиною від страждань і здійснення саморозвитку людини за рахунок вдосконалення її внутрішнього світу. Таке вдосконалення відбувається за рахунок медитації, досягнення стану нірвани, визначеності з вірою і способами її реалізації. Більш високим станом у стародавньому світі є давньокитайська філ-фія. Особливості: 1. вперше почала носити науковий характер. 2. науковість філ-фії проявлялась перш за все в тому, що вона, опираючьсб на природознавтсво і виробництво стверджує, що началом всього існуючого у світі є те, що складає основу всіх речей, предметів і явищ. Вона дає назву тій основі, називаючи її дао(абстракція яка відображає основу). Дао має конкретну форму свого вираження і ця форма отримує форму Де. Дао існує тільки у звязку із Де. 3. Етичне вчення Конфуція(конфуціанство). Він стверджує, що основним визначальникм людського життя є мораль, яка постає у якості власних переконань людей, відповідно з якими вони діють. Взірцем носія таких переконань Конфуцій називає ідеальне явище. Цей взірець-це благородна людина. Ідея благородної людини викладена у багатьох офоризмах. Взірець моральної поведінки. Благородна людина - той, хто пронизаний почуттям самоповаги. Доброчинність- здатність нести добро. Вищим етапом є системна філ-фія. В ній зароджуються всі ті проблеми, які вирішуються до цих пір. Проблема начала, яка вказує, що цим началом є конкретно чуттєве, безпосередньо дане і його визначає людина.

12. Філософія античності. В античній філ-фії започатковується діалектичний метод: все в світі знаходиться в зоні постійних змін і взаємозалежних звязків. В ант. філ-фії створюється своя теорія пізнання, відповідно з яким істина має абстрактну форму існування, яка здобувається мисленням; ставиться питання, хто така людина і вперше визначає, що це досконалість у світі завдяки своїм тілесним формам і наявності мислення; вперше дається визначення політики, держави і виникає ідея ідеальної держави; вперше визначаються принципи, за якими людське пізнання визначається як безмежжя; започатковуються як філ. дисципліни так і етика і естетика. Найвидатнішим представником мілетської школи був, безумовно, Фалес. Фалес обґрунтував новий погляд на світ, суть якого полягає в тому, що всю його багатоманітність він звів до єдиної загальної першооснови – води. Філософське значення концепції Фалеса полягало в тому, що він вперше в історії людства поставив питання, котре в подальшому стало основним питанням всієї світової філософії, а саме: що є першим, єдиним, основоположним у цьому світі і дав відповідь на це: все є вода – матеріальний елемент природи. Останнім видатним представником мілетської школи був Анаксімен. Він продовжував розвивати уявлення своїх попередників про першооснову світу. Геракліт Ефеський– творець античної діалектики, Твір Геракліта, який дійшов до нас під назвою “Про природу” складається з трьох глав: про всесвіт, про державу і про богослів’я. Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу. можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення для філософії, для розкриття сутності діалектики та її розуміння:

Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходи.

Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаман­ні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

Піфагор– засновник піфагорійської філософської школи. Піфагор стверджував, що в основі всього існуючого, його першоелементом є число. Весь світ – це гармонія чисел та їх відношень. Він і його послідовники відкидали вчення мілетських філософів і Геракліта про єдине матеріальне начало, про розуміння розвитку, руху, космогонії тощо. Демокріт– видатний матеріаліст античності,

У природі немає випадкових явищ – все в ній знаходиться у зв’язку і взаємодії. Сократ–один з найбільш відомих філософів стародавньої Греції, перший крупний мислитель, котрий став родоначальником об’єктивного ідеалізму, спрямованого проти матеріалістичних вчень мілетської і ефеської філософських шкіл, автор так званого “сократичного методу”. Платон– найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Платон – засновник об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії. Арістотель– найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, “вчитель людства”. Арістотель створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, політичну економію, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну “теорію ідей”, спробу пояснити існування “світу речей” завдяки існуванню “світу ідей”.

  13. Специфіка філософської думки в період Середньовіччя. Після старод. філ-фії наступає етап середньовічної філ-фії. Вона носила релігійний характер та має такі досягнення: 1. пропонує єдність розуму і віри у бога і вершиною цієї єдності бачить гармонію. 2. проявом цієї гармонійності є те, що наука розглядається серед. філ-фією як засіб доведення досконалості божественного знанняі недосконалості, гріховності людини. 3. Філ-фія середньовіччя народжує оригінальну ідею суверенності. Відповідно до цієї ідеї, суверенність-це здатність обрати власний шлях розвитку і змога його реалізувати. Суверенним є той народ, який здатний вибрати із свого числа кервіника і потім усунути його від влади, якщо той переступає межу дозволеного.

Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі " Про поділ природи". Видатним представником середньовічної

схоластики є Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення. Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Фома – поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом. Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви. За своїми політичними поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як " Божу волю", а самого папу як " намісника" Бога. Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей. На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію " неотомізм".

14. Філософія Відродження. Саме термін Відродженння вказує на 2 основних моменти: 1. звернення до античних цінності. 2. їх переосмислення завдяки народженню нової ідеї розуміння людини. Це народження постає у наступному: 1. людина-цеєдність і досконалого і недосконалого, любити її потрібно такою, якою вона є. Вперше зявляється поняття гуманізму. Конфуцій “Бути гуманним означає бути здатним пожертвувати собою заради іншого задля справи. ” Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно античності. Відродження – перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм». Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких суперечить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина. У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження. Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й. Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л. Валла, М. Казанського та Д. Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в 1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей сконструював термометр, Копернік створює геліо- центричну систему. Це були успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формальнологічними конструкціями.

15. Філлософія Нового часу. Розробка та обгрунтування методів наукового пізнання - головна мета філософів Нового часу. Формується 2 основних методи і на їх основі виникають протилежні філ. напрямки: емпіризм і раціоналізм. Засновникои емпіризму вважається англ. філ Френсіс Бекон. Філ. нового часу негативно ставиться до середньовічної схоластики. Ф. Б. вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію “природної”філ-фії, яка базується на дослідному пізнанні. Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був франц. філ. Рене Декарт. Він принципиво по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона. Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який спрям. проти схоласт. знання, сліпої віри, спрям. на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу сис-ми знання про світ і людину.

Раціоналістичну методологію після Р. Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза " Етика" . Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р. Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод. Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуває знання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Розвиток раціоналістичної методології Р. Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623–1662), який, як Д. Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично-математичної методології. СЕНСУАЛІЗМ: Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк. Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття.

16. Класична німецька філософія. Клас. нім. філ-фія - розвиток нім. філ-фії, що охоплює період кінця18-пер. пол. 19ст. Для неї характерні такі основні риси: 1. відродження діалектичної традиції. 2. перехід від суб. ідеалізму до обєктивного на основі діалектичної методології. 3. критика традиціїної метаф. і прагнення подати філ-фію як сис-му нукового знання. 4. звернення до історії як філ. науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні

історії. Головними представн. клас. нім. філ були І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель. Нім. клас. філ. не мала єдиного напрямку. Кант був дуалістом, Й. Фіхте-субєктивнимі Г. Гегель-обєктивним ідеалістом. Але їх обєднувало те, що стрижневим принципом розвитку німецької класичної філ-фії було дослідження форм всезагальності. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизова-ною наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філосо-фія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т. д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької кла-сики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономір-ностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму Родоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст. ) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж. Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму.

17. Своєрідність філософії українського духу. Філософська концепція Г. Сковороди – пантеїзм. Бог і природа – це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Для Г. Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя – смерть, світло – тінь, безглуздя – мудрість, плач – сміх, безчестя – слава, лютість – милість, початок – кінець тощо. Усе в світі рухається між протилежностями у колі (“кільці”), початком якого є відпадання від Бога, а кінцем – повернення до нього. Після Г. Сковороди провісником філософії українського духу був Т. Г. Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні. Основою світогляду І. Франка є філософський матеріалізм. Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти.

1)українська філософія створює оригінальне вчення про духовність. Сковорода вперше на основі дослідження релігії говорить про духовність - це оригінальний момент своєрідного кільця, яке складається із наступних явищ: дух, душа і духовність. Душа - суб’єктивний прояв духу, духовність - єдність суб’єктивного і об’єктивного. Дух об’єктивний прояв.

2)ідея кордоцентричності. Суть кордоцентричності відповідно з яким серце розглядається як джерело, відповідно з яким воля діє індивідуально і соціально, тобто людина - це ірраціональна істота у своїй дії, а це означає, що почуття домінують по відношенню до розумуі це домінування є ситуативним.

3)українська філософія створює оригінальну ідею „сродної праці”. Гродна - це визначення того, що людина завдяки своїй природі схильна до того чи іншого роду діяльності, який вона може розвинути сама, індивідуально, і в цьому її сила. Основні риси української філософії.  

– Українська філософія класична тим, що сама має оригінальний екзистенціональний вимір і включає в себе філософію віри, надії, любові, які заключаються в свободі. Існує і своєрідний метод - кордоантейний - це опиратись насерце, але не відриватись від землі. формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;

– суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;

– відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель;

– переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики співзвучної з християнськими цінностями;

– дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття.

– “філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, долучення її до вищого, позаземного божественного світу;

– захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення;

– глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

18. Марксистська філософія. Марксистська філософія представлена Марксом, Меренг, Плеханов, Ленін, Лукаш, Павлов, Шинкарук.

Марксизм - філософія, яка охоплює кінець 50-х рр. 20 ст і по наш час. зробив наступний позитивний внесок. Безсумнівною заслугою марксизму є матеріалістичне розуміння історії, яка полягає у:

- марксизм стверджує, шо основою життєдіяльності людини і суспільства є економічна сфера, процес виробництва, в який люди вступають об’єктивно, тобто незалежно від волі.

- Згідно із матеріалістичним розумінням історія розвитку людства класифікується як суспільно-фрмаційний процес. Під суспільно-економічною формацією марксизм розуміє історичний етап розвитку людства, який визначається взаємодією, співвідношення економічного базиса з політичною надбудовою. Під економічним базисом насамперед розуміється сукупність виробничих відносин, насамперед відносин власності. Під політичною надбудовою розуміють насамперед держави, інші інститути політичної системи, які взаємодіють із економічним базисом і є його концентрованим виразом. Відповідно до поняття суспільно-економічної формації марксизм історію людства розділив на 3 етапи. 1) доформаційний період (первісно-общинний лад)

2) формаційний період (рабовласницький лад, феодалний і буржуазний лад).

3) Постформаційний період (комунізм).

- марксизм визначає джереле розвитку суспільно-економічної формації і цим джерелом є класова боротьба.

- Формою переходу від однієї суп. -екон. Формації до іншої є революція.

- Маркс дає цілком працездатне визначення комунізму, як мети соціального розвитку, стверджуючи, що комунізм - це такий етап розвитку людства, таке суспільство, у якому найбільш повно реалізується сутність і сенс людини. Комунізм - це н етап, як ціль, а дійсний рух (мета).

- Марксизм створює теорію матеріалістичної діалектики, це означає, що діалектику він розглядає, як вчення, що є формальною єдність об’єктивної і суб’єктивної діалектики( діалектики людського мислення). Плехановим було створено комуністичне вчення про роль особистості в історичному процесі, де головна роль відводиться видатній особистості. До досягнень марксизму слід віднести ідею Джорджа Лукаша, що по мірі розвитку суспільства класова боротьба перестає бути джерелом розвитку суспільства. ( у зв’язку з виникненням середнього класу) рушійною силою суспільства повинен постати інтилект і енергія молоді.

19. Філософська антропологія. В 20ст відбулося становлення спеціальної отрасли філософського знання, котре склалося в Германії в 20-ті роки і займається вивченням людини. Воно отримало назву філософської антропології. Її основоположником були німецький філософ Макс Шелер, а значний вклад в подальший розвиток зробили Г. Плесснер, А. Гелен. На думку Шелера, філософська антропологія-це наука про метафізичне походження людини, про її фізичні, духовні та психічні початки в світі, про ті сили і потенції, які нею керують й котрі людина приводить до руху. Термін «філософська антропологія» використовується у двох головних змістах. Часто під ним розуміють розділ філософського знання, присвячений всесторонньому розгляду проблеми людини. Разом з тим, термін «філософська антропологія» закріплений й за конкретною сучасною філософською школою, головними представниками якої були М. Шеллер, А. Гелен, Г. Плесснер Е. Ротхакер, Н. Е. Хенгстенберг, О. Д. Больнов. чотири основні антропологічні концепції:

- біологічна (Гелен, Портман): людина є " біологічно недостатньою" істотою і не має можливості вести виключно природне існування. історія, суспільство та його установи - це форми доповнення біологічної недостатності людини. в антисуспільній та протиприродній поведінці людини і утверджується її родова сутність;

- культурологічна (Ротхакер, Ландман): подолання абсолютизації як предметності, так і духовності людини, розгляд її як живої і творчої історичної особистості, що має три складові: 1) тваринне життя людини, 2) визначене пориваннями та почуттями Воно, 3) мисляче і самоусвідомлене Я. людина людина є творцем і носієм культури, а культура розглядається як специфічна форма висловлення творчої відповіді особистості на виклик природи, як стиль життя і спосіб орієнтації у світі;

- релігійна (Шелер, Хенгстенберг): становлення людини як духовної істоти є одночасно втіленням, здійсненням божественного в людині; людина як істота, відкрита для " ніщо" і для нескінченності; позиція ірраціоналізму, непізнаваність людини, пошук її споконвічної природи, яка розкривається в " життєвому світі" людини, непідвладному розуму та цілеспрямованому впливу;

- педагогічна (Больнов): вихід із екзистенційної кризи - відновлення звязків людини із зовнішньою реальністю- іншими людьми, суспільством загалом. людяності загрожують три основні фактори: нестримне прагнення до успіху, розчинення окремого у масовому, деградація людини і перетворення її на простий обєкт. суттєвими рисами людяності є співчуття, доброта, справедливість і терпимість. зберегти ці риси і врятувати людяність - мета історичного процесу

20. Екзистенціалізм є особливим тлумаченням буття. Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора. Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів. Фридрих Ніцше (1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно

переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер (1889–1976) і Жан-Поль Сартр (1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць «Буття і час» (1927) та «Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності.

Екзистенціалізм стверджує, що буття людини, суспільства – це насамперед реальний процес існування наших почуттів, тому суть буття – це переймання людини буттям суспільства. Основною проблемою екзистенціалізму буття є такі питання: що таке смерть, що таке безсмертя, як реальності буття? Екзистенціалізм говорить про правомірність індивідуального буття людини, яке не схоже на буття інших людей і це буття просякнуте, як оптимізмом, так і песимізмом. Екзистенціалізм не відводить належної ролі соціальним закономірностям, він абсолютизує випадковість у житті людини, він намагається окреслити сусп-е буття як просту механічну єдність буття людських індивідів.

21. Філософія життя. Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Лише християнство за К’єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К’єркегор висуває концепцію екзистенціальної (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних „життєвих” позицій.

Основа життя, за концепцією Ніцше-це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Нцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем „волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими моральноправовими нормами.

 Для Шпенглера життя – це „доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого – відокремлений від інших культурних утворень.

22. Філософські ідеї психоаналізу. Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Психоаналіз, як філ-ія і як метод цікавий насамперед тим, що З. Фрейд відзначив особливість в плані бачення особою дійсності. Психоаналітичний підхід є однією із найвидатніших теорій особистості. Її розробив австрійський психоаналітик Зігмунд Фройд (1856-1939) наприкінці 19-на початку 20 ст.

 У анатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:

1. «Воно» - несвідомий компонент, який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, «киплячим котлом інстинктів», невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення.

2. »Я» - свідомий компонент, Який є посередником між «Воно» і зовнішнім світом. «Я» виконує функцію впливу цього світу на несвідоме.

3. «Над-я»- сукупність суп. норм і стандартів поведінки.

Філософські ідеї психааналізу:

1Позитивні моменти: положення про складність та багатоплановість структури особистості; про свідоме та несвідоме; про внутрішні суперечності розвитку особистості.

2. Дискусійні моменти: мотивація людської поведінки пов»язується переважно з природженими, інстинктивними (сексуальними та руйнівними) потребами; визначається фатальний антагонізм між свідомим та несвідомим; між індивідом та суспільством.

 23. Герменевтика. Принципове положення про історичну конкретність теоретичної діяльності та про облік

широкого контексту різноманітного практичного життя суб'єкта в рамках теорії пізнання було вперше чітко сформульовано в марксистсько-ленінській філософії. Критикуючи вузький методологізм попередньої буржуазної філософії, К. Маркс бачив її основний недолік в тому, що знання розглядається як єдиний акт свідомості, «його єдине предметне ставлення». Саме материалістична постановка питання про розуміння історії та історично конкретних явищ, зокрема, дозволила критично подолати одностороннього зведення пізнавальних відношення тільки до його абстрактно-теоретичним характеристикам. На цьому грунтується діалектико-матеріалістичний аналіз та виявлення об'ективізованних форм свідомості про дійсність, починаючи від ідеалістичних уявлень буржуазної свідомості про історію культури і закінчуючи самими рафінірованимі поглядами західних фахівців на науку, її заснування, передумови, джерела розвитку. Одне з найбільш впливових в сучасної буржуазної філософії напрямків – герменевтична філософія - претендує на, не менш, ніж справді адекватне критичне розуміння наукового nізнання і самої проблеми розуміння. Межі цього напрямку, який складається з різних шкіл і концепцій, і його впливу на західне філософський світогляд виявляються сьогодні досить легко. Теорія герменевтичного розуміння в особистості таких її представників, як Г. -Г. Гадамер і К. -О, Апель в ФРН, П. Рікер у Франції, протиставляє себе науковому пізнанню і пояснення дійсності, а на підставі гуманітарного образу знання роблять спроби побудувати вже «некласичну» методологію і теорію філософії культури та історії.

Герменевтика з одного боку є теорією розуміння, вченням про розуміння, а з іншого боку герменевтика розглядається як течія сучасної філ-ії. Основне її питання – як влаштоване, упорядковане буття. Звідси 3 основні моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філ-ку течію: 1. герменевтика перетворюється з методології розуміння на її онтологію; 2. спостерігається відмова від підходу до свідомості як до поняття самодостатнього; 3. рефлекторний принцип обмежується принципом інтерпретаційним.

24. Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.

Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вченихструктуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60—70-ті роки. В даному випадку мова піде про структуралізм як філософську течію.

Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина. У зв'язку з цим Лакан проводить думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіжності, мають спільні риси: 1) виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури; 2) розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв'язують різнорідні пари елементів; 3) розкриття відношень перетворення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури; 4) виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці. Для цього етапу характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, відволікаючись від її розвитку.

Другий етап пов'язаний з поширенням методів структурної лінгвістики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяльності французького вченого К. Леві-Стросса. Він застосував цей метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Леві-Стросс формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втрачену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. А Р. Барт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлення європейських соціальних явищ.

Леві-Стросс та його однодумці складають школу етнологічного структуралізму. Етнологія, підкреслює Леві-Стросс, не є ні окремою наукою, ні наукою новою: вона найдавніша і найзагальніша форма того, що ми називаємо гуманізмом.

Структурна антропологія як методологічний напрямок у вивченні соціокультурних явищ традиційних суспільств спирається на такі основні принципи: 1) явище культури розглядається в єдності своїх внутрішніх і зовнішніх зв'язків; 2) явище культури аналізується як багаторівневе цілісне утворення; 3) дослідження явища проводиться в рамках конкретної культури. Кінцевим результатом дослідження є моделювання структури.

Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, поперше, ретельна розробка механізмів комунікацій; подруге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаковомовну систему.

25 Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу. Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. поняття “світогляд” –багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу. Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і

практично. Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т. п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).

 Світогляд — це серцевина духовного світу людини, спосіб його внутрішньої організації. Він функціонує у внутрішньому бутті особистості та в реальній життєдіяльності людей як спосіб духовно-практичного освоєння світу і форма самосвідомості суб'єкта. Це феномен, який робить людську свідомість власне людською, становить основну мету людського існування. Він являє со-бою цілісне усвідомлене переживання співвідношення «людина-світ» і виступає універсальним регулятором духовної і практичної діяльності людини. Щодо світу й самої людини світогляд виступає як духовно-практичний спосіб їх освоєння.

26. Структура світогляду. Світогляд-це цілісна картина світу в центрі якої людина, при цьому возвеличується людина чи інша сфера. Світогляд має свою структуру: 1. з боку елементарних складових(почуття, уявлення, переконання, вірування); 2. з боку основних рівнів (світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння); 3. з боку основних принципів формування(досвід, мудрість, плюралізм, скептицизм); 4. з боку історичності світогляду; 5. з боку системи (космоцентрична, теоцентрична, антропоцентрична); 6. з боку спрямування і досконалості розвитку(прогресивний, репресивний); 7. з боку дієвості(активний, пасивний). В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти:

1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т. д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т. д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. Цінність- це властивість якогось предмету, явища задовольняти потреби, бажання людей. У систему цінностей людини входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мету і сенс життя. Наприклад: життя - це головна цінність людини, безпека людини - це теж велика цінність, і т. д. Ціннісне відношення людини до світу і до самого себе формується в певну ієрархію цінностей, на вершині якої розташовуються свого роду абсолютні цінності, зафіксовані в тих або інших суспільних ідеалах. Наслідком стійкої оцінки людиною своїх відносин з іншими людьми, є соціальні норми: моральні, релігійні, правові і т. п. які регулюють повсякденне життя як окремої людини, так і всього суспільства. У них в більшій мірі, ніж в цінностях, присутній наказовий, зобов'язуючий момент, вимога поступати певним чином. Норми є тим засобом, який зближує цінностнозначиме для людини з його практичною поведінкою.

3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певноїпсихологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту.

4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він всеодно проектує і стимулює певний тип поведінки.

На основі вищевикладеного можна визначити світогляд як сукупність поглядів, оцінок,

норм і установок, що визначають відношення людини до світу і виступають як орієнтири і

регулятори його поведінки.

27. Історичні типи світогляду. З боку історичності світогляд має таку структуру: 1точка зору – міфологія, релігія, філ-ія; 2точка зору – міфологія, релігія, наука, філ-ія. В історичному плані структура світогляду виглядає як друга точка зору. Ця точка зору є більш дієвою тому що вона вказує на такі речі: 1. в людини виникає спочатку не інший світогляд, а цілісне явище світогляду, в якому є інші явища(міф, релігія, філ-ія); 2. в той чи інший істр. момент щось є домінуючим по відношенню до інших видів світогляду; 3. кожен із істр. типів світогляду має елементи: релігійності, міфологічності, науковості, філ-ії. Ці положення дозволяють стверджувати, що в системі названих істр. типів міфологія виконує тільки притаманні їй функції і показує, релігія-пояснює, наука-доводить, філ-ія-спрямовує.

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку сві-домості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л. Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф. Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного.  Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. Чітко розділяється суб'єкт і об'єкт. Долається характерна для міфу неподільність людини і природи. Закладаються основи специфічні для філос. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний та небесний, горний і дольний, природний і надприродний. Земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Віра -головний спосіб осягання буття. Зв'язок з Богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності реліг. світогл. та належ, до певної релігійної конфесії. Релігію творить народ - він об'єкт і суб'єкт реліг творчості, яка у історії виступала джерелом потужних суспільних зрушень. У релігії поряд із світовідчуттям добре розвинуте світорозуміння - є релігійна ідея, яка добре обґрунтовується теологами.

28. Класична онтологія. Онтологія – це загальна теорія буття. Згідно з цією теорією основною базисною категорією виступає буття. Онтологія – це вчення про все суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Цей термін запровадив у 17ст. нім. філософ Гаклініус. Поняття онтологія не має однозначного тлумачення у філ-ії. 3 значення цього поняття: 1. під онтологією розуміють ту частину філ-ії, яка з’ясовує основні, фундаментальні принципи буття; 2. онтологія вживається для з’ясування явищ, які існують незалежно від люд-и, її свідомості; 3. онтологія теж включає найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Основне питання онтології: що існує? Основні поняття онтології: буття, структура, властивості, форми буття (матеріальне, ідеальне, екзістенціальне), простір, час, рух. Онтологія, таким чином, являє собою спробу найбільш загального опису універсуму існуючого, який не обмежувався б даними окремих наук і, можливо, не зводився б до них. Найважливіший внесок у розробку онтологічної проблематики внесли Платон і Арістотель. У середньовічній філософії центральне місце посідала онтологічно проблема існування абстрактних об'єктів (універсалій). Основним предметом онтології є буття, яке визначається як повнота і єдність всіх видів реальності: об'єктивної, фізичної, суб'єктивною, соціальної та віртуальної. Оскільки мисленням і осягнення можливостей буття має тільки людина, то останнім часом (у феноменології та екзистенціалізмі) саме він ототожнюється з буттям. Однак у класичній метафізиці під буттям розуміється Бог. Людина як буття володіє свободою і волею.

29. Основні рівні буття. Буття - це не якась конкретна річ чи явище. Буття-це все те, що є, що існує. Хайдеггер писав, що буття- це присутність у часі. Буття-це філософська категорія найвищого рівня. Проблеми буття: а) Що існує? –Світ. Всесвіт; б) Де існує? –Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? –Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, ста­нів, людських та інших істот. В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

- світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

- природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

- за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Серед основних форм буття розглядають: - буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

- буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття;

- буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізоване духовне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;

- буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

30. «Матерія». Для філ-ів стародавнього світу матерія–це матеріал, з якого скл. тіла, предмети, а кожний предмет складається з матерії та форми, як духовного першопочатку. Матерія як філ-ка категорія визначає найбільш суттєві властивості реального буття світу-пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість і т. д. Системність як фундаментальна властивість матерії визначає методологію сучасного

наукового пізнання.

розрізняють такі структурні рівні матерії: неорганічний, органічний і соціальний.

Отже, в історії розвитку філософської думки поняття матерії проходить складний шлях розвитку, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу. Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.

Узагальнене визначення категорії " матерія" має базуватися на тому, що це—об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і пізнаванне людиною.

31. Рух як спосіб, простір і час як форми існування матерії. Рух- це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух-це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія. Джерело руху-сама матерія. Рух матерії-це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

Простір і час -це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філ-ію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції. Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Простір-це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час-це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

32. Некласична онтологія. Онтологія – це загальна теорія буття. Згідно з цією теорією основною базисною категорією виступає буття. Онтологія – це вчення про все суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Цей термін запровадив у 17ст. нім. філософ Гаклініус. Поняття онтологія не має однозначного тлумачення у філ-ії. 3 значення цього поняття: 1. під онтологією розуміють ту частину філ-ії, яка з’ясовує основні, фундаментальні принципи буття; 2. онтологія вживається для з’ясування явищ, які існують незалежно від люд-и, її свідомості; 3. онтологія теж включає найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Основне питання онтології: що існує? Основні поняття онтології: буття, структура, властивості, форми буття (матеріальне, ідеальне, екзістенціальне), простір, час, рух. Онтологія, таким чином, являє собою спробу найбільш загального опису універсуму існуючого, який не обмежувався б даними окремих наук і, можливо, не зводився б до них. Основним предметом онтології є буття, яке визначається як повнота і єдність всіх видів реальності: об'єктивної, фізичної, суб'єктивною, соціальної та віртуальної. Оскільки мисленням і осягнення можливостей буття має тільки людина, то останнім часом (у феноменології та екзистенціалізмі) саме він ототожнюється з буттям. Екзистенціальна онтологія багато в чому відрізняється від класичного філософського вчення про буття. Якщо філософи-класики розглядали буття як гранично широке поняття, то першоосновою онтології екзистенціалізму є Dasein (тут — буття). У праці М. Хайдеггера " Буття і час" (1927) Dasein фігурує як поняття, що визначає буття людини. Положення " Dasein — буття людини" та " Dasein притаманна історичність" посідають центральне місце в концепції Хайдеггера. Він називає їх фундаментальними екзистенціально-онтологічними висловлюваннями. Хайдеггер наполягає на історичному розумінні людини і світу, вірніше, на розумінні історичності людини і світу. Визнаючи певну правомірність об'єктивістського тлумачення історизму, Хайдеггер доводить, що цей погляд не єдино можливий. Є ще, на його думку, і онтологічний погляд на історичну реальність, що забезпечується феноменологією. Феноменологічний метод дає змогу розглядати людину в часі, яка не є абсолютно підвладною йому, тому що за способом свого буття вона сама є часом. Якщо суспільство і природа, світ у цілому мають історію, то людина сама є історією. Ще однією специфічною рисою онтології екзистенціалізму є виділення поняття буття-у-світі. Буття-у-світі розкривається через невід'ємне від людини " діяння", яке пояснюється, в свою чергу, через " турботу". (Турбота характеризує людське існування в цілому). За Хайдеггером, Dasein (людське буття) здатне не лише цікавитися буттям, а й дбати про себе як про своє буття, про смисл свого буття.

33. Категоріальні характеристики світу. Визначення змісту поняття " світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення " людина— світ". на противагу об'єктивно існуючому світу є " внутрішній світ людини". Наше сприйняття світу, його розуміння і пізнання, ставлення до нього виявляються у слові світогляд. В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася конкретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як " Космос", " Всесвіт", " Галактика", " Земля", " Природа", " Атмосфера", " Гідросфера", " Літосфера", " Душа" та ін. Отже, тільки порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуальності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо можливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована свідомість може здійснити пізнання об'єктивного, чужого й цілком відмінного від себе за допомогою саме відтворення — будівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідомо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ з'являється людині як творіння її (людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до виникнення людини? Той світ ми позначаємо поняттям " природа". Він існував і існуватиме об'єктивно, тобто незалежно від людини.

Світ – це все суще, що є в людині і поза нею. Світ – це все те, що реально існує і знаходиться у відношенні до людини чи може знаходиться у цьому відношенні. Світ – це те, що здатне з’являтись в понятті, через мислення людини і тому те, що ми називаємо світом і те, як ми називаємо, не є одним і тим же. Це дозволяє диференціювати світ на основі таких понять: 1. всесвіт-є поняттям світу, яке вказує на безмежність його існування, різнобарв’я світів; 2. космос; 3. хаос; 4. світ землі-це одна із планет, яка має протилежну їй масу. Світ має цілу низку визначальних проблем. Світ-це цілісне; світ-це універсальне; світ-це розвиток; світ-це співвідношення загального.

34. Поняття природи. Приро. да має кілька значень. • 1) У широкому розумінні — органічний і неорганічний матеріальний світ, Всесвіт, у всій сукупності і зв'язках його форм, що є об'єктом людської діяльності і пізнання, основний об'єкт вивчення науки. Все те, що не створене діяльністю людини. • 2) Сукупність природних умов існування людського співтовариства. В побуті слово

«природа» часто вживається у значенні природне середовище, в якому живе людина (все, що нас оточує, за винятком створеного людиною). • 3) Сукупність основних якостей, властивостей чого-небудь, сутність (напр., процесів, явищ тощо). • 4) «Друга природа» — створені людиною матеріальні умови її існування. Природа –це оптимальна множина умов існування людини і суспільства. Поняття природи конкретизується в залежності від того яку систему відношення людина-світ ми вибираємо. У філ-ому розумінні природа визначається як об’єктивна реальність, те, що існує незалежно від волі і свідомості людини. Отже, природа – це все те, що передувало виникненню людини; це те із чого людина черпає ресурси для свого існування; це те, що є в людині, суспільстві незалежно від них; це процес, який супроводжує процес життя людини.

35. Народонаселення як природжне явище. Населення, — сукупність людей, що постійно живуть в межах якоїсь конкретно вказанної території (районі, місті, області, частини країни, країні, континенту чи всієї земної кулі, тощо). Населення в сукупності з природними умовами, способом виробництва та системою соціальних відносин є основою людського

суспільства. Рівень розвитку суспільства визначається здатністю населення ефективно використовувати й відтворювати природні ресурси, що, в свою чергу, впливає на структуру й динаміку самого населення. Інтегральний показник, що відображує соціальні, економічні та екологічні умови життя, називається природним приростом, або коефіцієнтом природного приросту (КПП). КПП визначають як різницю між кількістю народжень і кількістю смертей на 1000 людей. А такий показник, як середня тривалість життя значною мірою залежить від якості життя й тому може бути опосередкованим індикатором розвитку того чи іншого суспільства. Населення також можна охарактеризувати деякими структурними показниками. Статева структура, тобто співвідношення кількості осіб чоловічої та жіночої статі дозволяє робити висновки про репродуктивний потенціал населення. Вікова структура, тобто розподіл

населення за віком, важлива в тому розумінні, що показує чисельність працездатної частини населення й перспективи його відтворення. Суттєвими для розуміння й прогнозування динаміки зростання населення є співвідношення міського та сільського населення, розподіл за національними ознаками, рівень освіти, грамотності, доходів, мовні та деякі інші показники. народження, старіння, смертності, зміни генерацій — у демографії звуться природним рухом населення. На відміну від нього — міграція називається механічним рухом населення.

Народонаселення вивчає наука ДЕМОГРАФІЯ. Вона досліджує динаміку чисельності населення, народжуваність, смертність, зайнятість тощо. Філософське бачення народонаселення полягає у тому, що демографічна система, по-перше, внутрішньо спрямована на самозбереження, само відтворення, і, по-друге, це-цілісність, динамічна система, яка змінюється з історичним розвитком суспільства. Найважливіший показник стану народонаселення-народжуваність. Поряд із ним важливою є характеристика типу відтворення населення(постійне оновлення поколінь). Для простого відтворення населення має бути 260-70 народжень на кожних 100 жінок. Дослідники викор. таке поняття, як дем. ситуація -такий стан дем. процесів, як народжуваність і смертність, шлюбність тощо. Від чого залежить рівень народжуваності? можна виділити багато факторів, але осн. є-1) демографічний; 2) економічний; 3) мед; 4) соц; 5) правовий; 6) психологічний; 7) екологічний.

36. Біосфера і ноосфера. Біосфе. ра — природна підсистема географічної оболонки, що являє собою глобальну планетарну екосистему (населена живими організмами), яка охоплює нижні шари атмосфери, всю гідросферу і літосферу Термін " біосфера" вперше застосував австрійський геолог Е. Зюсс (1875), називаючи ним окрему оболонку Землі, наповнену життям. Детально вчення про біосферу розробив В. І. Вернадський. У його наукових працях термін " біосфера" вперше з'явився у 1911 p. У 1926 p. він видав книгу " Біосфера", в якій виклав вчення про біосферу як особливу сферу Землі, що включає сферу поширення живої речовини. Біосфера неоднорідна і складається з відносно невеликих цілісних і стійких елементів. Ці елементи не існують окремо, а взаємодіють, утворюючи єдину цілісну систему. Біосфера не перебуває у сталому стані, а змінюється, поступово еволюціонує. Ноосфе. ра — сучасна стадія розвитку біосфери, пов'язана з появою в ній людства. Відповідно до оригінальної теорії Вернадського, ноосфера є третьою у послідовності таких основних фаз розвитку Землі як утворення геосфери (неживої природи) та біосфери (живої природи). Так само, як біосфера утворюється взаємодією усіх організмів на Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють. Ноосферу можна розглядати як єдність «природи» і культури (в широкому тлумаченні останньої — з техносферою включно), особливо починаючи з того моменту, коли «культура» досягає (за силою впливу на біосферу та геосферу) потужності «геологічної сили». Серед складових частин Н. виділяють антропосферу (сукупність людей як організмів), техносферу (сукупність штучних об’єктів, створених людиною, та природних об’єктів, змінених в результаті діяльності людства) та соціосферу (сукупність соціальних факторів, характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою).

37. Поняття глобалізації. Глобалізація - термін, який використовується для характеристики сучасних економічних, соціальних, політичних, торгових, фінансових, транспортних, трудових, міграційнх, інформаційних, комунікаційних таі інших процесів всеохоплюючого (всесвітнього) характеру.

 Глобалізація –це такий процес у розвитку світу, коли виникають такі проблеми: 1. з’являються питання, які стають надбанням всіх, хоча джерелами їх виникнення є окремі люди або народи; 2. виникають питання, які є такими, що зачіпають інтереси всіх жителів планети незалежно від їхньої волі і свідомості. Це означає, що існують об’єктивні і суб’єктивні чинники глобалізаційних процесів. У розумінні процесу глобалізації виникає таке поняття як глобалізм – це процес коли свідомо і цілеспрямовано інтереси одних нав’язуються всім. Позитивні та негативні наслідки ролі ТНК ( як вияву глобалізації:

1) позитивні наслідки: ТНК- позитивний процес, який прискорює соціально-економічний розвиток (поширення нових технологій, форм організації виробництва; ефективне використання трудових та природних ресурсів; здійснення великих міжнародних проектів та ін. );