Натурфілософія Мілетської школи.

34. Натурфілосо́ фія (лат. natura — «природа») — філософія природи, тлумачення природи, розглянутій в її цілісності. Кордони між натурфілософіею і природознавством, а також її місце у філософії історично змінювалися. Найбільшу роль натурфілософія відігравала у давнину. Натурфілософія стала першою історичною формою філософії і фактично зливалася з природознавством. В подальшому натурфілософія в основному називалася фізикою, тобто вченням про природу.

Натурфілософія Мілетської школи.

Перші, найдревніші вчення античної філософії отримали назву натурфілософських. Визначне місце в розвитку натурфілософії відіграла мілетська школа, що виникла в VI ст. до н. е. в Мілеті й була одним з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625—547 роки до н. е. ), Анаксімандр (610—546 роки до н. е. ), Анаксімен (588—525 pоки до н. е. ).

Вчення мілетців про природне походження світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з хаосу. Міфи про богів мілетці вважали зайвим припущенням про існування сторонніх сил, які світові не потрібні для виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні «слово», «смисл», «судження», «задум», «порядок», «гармонія», «закон»). Даний термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття «Логос». Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософи Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода — Фалес, повітря — Анаксімен, вогонь — Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про «апейрон», який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною. Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжуєвсю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу. Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса з Хаоса. Існування Логоса поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в світі через боротьбу протилежностей.

35. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.

Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття. За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.

Сутність гегелівської філософської системи . “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання.

Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.

Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності.

36. Наприкінці XVI — першій третині XVII ст. провідну роль у формуванні і прискоренні розвитку гуманістичних і реформаційних ідей як форми соціально-політичного та духовно-культурного протесту проти наступу католицизму й уніатства, антифеодальної ідеології беруть на себе організації православного населення міст — братства. Як зазначає І. Крип'якевич, ці давні церковні установи, зреформовані під впливом цехового устрою, сконцентрували в собі ідейну, освічену частину міщанства і стали вогнищами нового суспільного життя. Вони зміцнювали серед своїх членів солідарність і національну дисципліну, здійснювали широку культурну діяльність, будували школи, покровительствували освіті, закладали видавництво книжок. Тут зародилось нове письменство, що тісно пов'язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об'єдналися у міцний провідний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість мас.

Згадка про братства зустрічається в другій половині XV ст., проте широкий братський рух практично поширюється з 80-х років XVI ст. Створюючись при церквах і стаючи за формою національно-релігійними організаціями, братства охоплюють не тільки значну частину міст, а й деяких сіл України, беручи на себе далеко ширші функції навіть від тих, на які вказує І. Крип'якевич. У той час як магнати, значна частина шляхти і православних ієрархів прийняли унію, або католицизм, саме братства стають ідейними центрами опору іноземному поневоленню, осередками захисту мови, культури, віри, всіх духовних традицій українського народу, використовуючи гасло боротьби за віру прикриттям соціальної і політичної боротьби.

Вони прагнули визволити своїх громадян з-під опіки королівської влади та влади православних владик-відступників, здійснювали представництво на сеймах, відстоювали політичні, майнові, духовні інтереси українського населення, захищали його право на ремесло і торгівлю. Братства мали свій суд, спільну власність, скарбницю, фундували і утримували школи, друкарні, шпиталі, опікували бідних, хворих, обирали на своїх загальних зборах учителів, проповідників, священиків, старших братчиків. Основну масу братств становили ремісники, купці, службовці магістрату, місцевий простолюд, однак як демократичні організації, що тяжіли до самоврядування, братства допускали представництво усіх станів, тому до них входили нижче і середнє православне духівництво, патріотично настроєна православна шляхта. Братства підтримували тісний зв'язок між собою, обмінювалися підручниками, полемічними творами, учителями і проповідниками. Вони вносили світський напрям у духовну культуру України, сприяли секуляризації богослужіння. Підриваючи монополію духовенства на заняття наукою та інтелектуальною працею, вони закладали тенденцію до вивільнення знань із конфесійного контексту, розмежування філософії та теології, зрушення в типі світогляду і способу філософствування, переходу до духовно-теоретичного освоєння світу.

37. За своєю природою релігійний світогляд є антропоморфічним і теїстичним, тобто Бог сприймається як істота, що має людську подобу та людські властивості. Основою релігії та релігійного світогляду є ідея креаціонізму — створення Богом світу з нічого. На відміну від міфологічного, релігійний світогляд виходить із принципу монізму, а не плюралізму. Першоосновою і першопричиною світу, як правило, визнається першопочаток, який створює природу й людину, встановлює характер взаємовідносин між ними, а також між природою та людиною, з одного боку, і Богом —з другого. Релігії, особливо світові (буддизм, християнство, іслам), виникають на новому етапі розвитку суспільства, коли людина, її існування більшою мірою залежать не від сил природи, а від соціального середовища. У класовому суспільстві людина залежить від людини, тому і Бог, як вища сила, асоціюється вже не з явищами природи, а безпосередньо з людиною. Специфікою релігійного світогляду, як і міфологічного, є фаталізм — визнання наперед визначеності кимось життя людини, її долі. По суті, релігійний світогляд заперечує свободу в бутті людини. Тією чи іншою мірою це властиво всім релігіям, а найбільше — іудаїзму й мусульманству. Так, талмудист Елеазар Каннор повчав: «Знай, що все — по рахунку, відповідно до вчиненого; не запевняй себе, що могила для тебе — сховок, бо не своєю волею ти народився, не своєю волею живеш, не своєю волею умреш і не своєю волею відповіси перед царем царів, святим». [2, с. 54]Релігія і релігійний світогляд грунтуються на вірі — вірі у надприродне. Надприродне (Бог, ангели, диявол) — особлива духовна сутність, яка існує сама по собі. Вона протилежна і нерідко протистоїть матеріальному світові (природі) й не підкоряється його законам. Поділ світу на земний і божественний, тобто розділяння і протиставлення природного й надприродного проглядається вже у міфології. В релігії цей поділ завершується. Надприродне (Бог) визнається вищою, надсвітовою реально творчою силою. На відміну від космоцентризму міфологічного світогляду, релігійний світогляд — геоцентричний. Бог — центр світобудови, буття світу й людини.

Віра — це і соціально-психологічний механізм, і спосіб передачі досвіду від людини до людини, від покоління до покоління. Причому такого соціального й духовного досвіду, який з тих чи інших причин людині важко або неможливо перевірити у своєму житті, оскільки це пов'язано з певними наслідками для її існування. Цю особливість віри можна вважати однією з причин догматичності релігійного та міфологічного світогляду, які, як правило, не допускають сумнівів у правильності світоглядної настанови. Релігійний світогляд догматичний ще й тому, що він канонічний. Дані Богом ідеї, моральні цінності, норми поведінки та спілкування визнаються абсолютними, тобто всезагальними, істинними, історично незмінними. . Релігійний світогляд багато в чому не може бути основою переконань, оскільки переконання — це усвідомлена віра, яка пройшла процес самоусвідомлення, критичного осмислення вільною людиною змісту свого буття, його цілей, цінностей, способів їх реалізації. Оскільки предмет релігійної віри — надприродне, те, що перебуває за межами земного, поза дією законів природи та історії, то до віри неможливо підійти із звичними критеріями наукової і дослідної достовірності. Через це віра нерідко протиставлялася розуму. На відміну під наукового світогляду, релігійний і міфологічний світогляди засновані на чуттєво-емоційному ставленні до дійсності і до самого себе. Людина пізнає Бога, його творіння, сенс буття не розумом, а почуттями («божественним одкровенням», «переживанням», «інтуїцією віри» і т. д. ).

38. Розділ філософії, який вивчає буття називається онтологія. Поняття «буття» дає змогу позначити і описати все, що є, все що існує — все. Буття як реальність багатогранна, надзвичайно складна по структурі.

Фалес Мілетський стверджував, що «все утворюється із води» (або «все народжується із води»). Але натурфілософія пішла далі у розробленні зазначених термінів, висунувши поняття «першого початку всього» («архе»). Цим самим засвідчувалось, що у самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале із тих часів ототожнювали із буттям як таким, а мінливе поставало у якості образів його з'явлень. Саме таке тлумачення буття знаходимо у судженнях Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття «буття»: «Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є…»Грецькі філософи міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкість буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого. В обох випадках, на думку греків, із такого розуміння буття (як такого, що зникає та є нестійким) випливали б негативні моральні наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними. Так Фалес розглядав усе існуюче різноманіття речей і явищ природи як прояв єдиного, вічного початку - води. Усі речі виникають з води і, руйнуючись, знову перетворюються на воду. Випари води живлять небесні вогні - Сонце і інші світила, потім під час дощу вода знову повертається і переходить в землю, надалі із землі знову з'являється вода як підземні ключі, тумани, роси і кругообіг речей триває. " Боги" народної міфології ототожнюються із стихіями або світилами (Анаксимен) або " незліченними світами" (Анаксимандр. ), що виникли з єдиної правещества, яка само мислиться як вище і абсолютне " божество". Милетская школа уперше відмінила міфологічну картину світу, що протиставляла божественне (небесне) людському (земному) і ввела загальність фізичних законів. Головним для усіх милетских теоретиків залишається закон збереження або заперечення абсолютного " виникнення" і " знищення" (" народження" і " загибелі" ) як антропоморфних (людиноподібних) категорій. Філософія уперше виступає як реформа буденної мови, виробляється перша наукова термінологія. Анаксимандр замінює " народження" і " загибель" на " з'єднання" і " розподіл", Анаксимен описує усі фізичні процеси в термінах " згущування" і " розрідження". Однак у Геракліта вогонь — не просто поетичний образ, як, приміром, «ріка» сущого. Він визнає вогонь першим початком природи в прямому, фізичному змісті. З космічного першовогня утворяться всі речі і через якесь відміряний Логосом час Всесвіт знову звертається у вогонь, згорає, і ці періоди чергуються нескінченно. Угасаючи, вогонь спершу перетворюється у воду, а потім рівними частками в землю і повітря. Піфагор говорив, що «всі речі суть числа». Якщо це положення витлумачити у сучасному дусі, то в логічному відношенні воно здається нісенітницею. Але те, що розумів під цим положенням Піфагор, - не зовсім нісенітниця. Піфагор відкрив, що число має велике значення в музиці; про встановлену їм зв'язку між музикою і арифметикою нагадують до цих пір такі математичні вирази, як «гармонійне середнє» і «гармонійна прогресія». В його уяві числа, на зразок чисел на гральних кістках або картах, володіють формою. Ми все ще говоримо про квадратах і кубах чисел, і цими термінами ми зобов'язані Піфагору. Піфагор точно так само говорив про довгастих, трикутних, пірамідальних числах і т. д. Це були числа жмень гальки (або, більш природно для нас, числа жмень дробу), необхідні для утворення форми. Піфагор, очевидно, вважав, що світ складається з атомів, що тіла побудовані з молекул, що складаються в свою чергу з атомів, впорядкованих у різні форми. Таким чином, він сподівався зробити арифметику науковою основою у фізиці, так само як і в естетиці.

39. Людвіг Андреас Фейербах (1804 - 1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Геґеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступив із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки " Думки про смерть та безсмертя" ), був змушений покинути викладацьку діяльність. У 1837 - 1860 pp. Фейербах веде відлюдне життя у селі Брукберґ. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху. У філософії Л. Фейербах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній " логізовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейербах дійшов висновку про те, що релігія: втілює віковічні людські мрії та ідеали; змальовує досконалий світ; виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Звідси випливає висновок філософа: " " Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає власного, особливого змісту".

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейербахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейербах, усі її сутнісні сили чи властивості: " Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття". Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: " У чому полягає мій " метод"? У тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини".

Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейербах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейербахом, не душа, не мозок, а людина: " У палацах мислять інакше, ніж; у хатинках... ". Якщо ж ми повергаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає " не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".

На місце любові до Бога Фейербах закликає поставити любов до? людини, на місце віри в Бога - віру людини в себе саму. На думку ф Фейербаха, філософія любові здатна витіснйти релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом. * Отже, можна констатувати, що Л. Фейербах був чи не першим фиюсофом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю - німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки

40. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські " курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом/якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи. Професор академії І. Гізель (бл. 1600-1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів І. Пзелю і Г. Кониському уявляв собі процес здобуття істини Теофан Прокопович (1681-1736). Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т. Прокоповича, на відміну від курсу І. Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т. Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам. У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів. Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем, Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.

41. Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства. На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологія, релігія і філософія. Філософське знання має свою специфіку, яка докорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тім, що коли наукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним, однозначним і тому загальноприйнятим для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним,, плюралістичним. Це означає, що на одні і ті ж самі питання в різних філософських школах даються різні (неоднакові) відповіді, які, що суттєво важливо, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи,, в філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень. Саме тому філософія є особливим видом знання; це «софійне» знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення терміну філософія — від грецьких слів філео — любов і Софія — мудрість (любов до мудрості).

Філософське знання має свою специфіку, яка докорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тім, що коли наукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним, однозначним і тому загальноприйнятим для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним,, плюралістичним. Це означає, що на одні і ті ж самі питання в різних філософських школах даються різні (неоднакові) відповіді, які, що суттєво важливо, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи,, в філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень. Саме тому філософія є особливим видом знання; це «софійне» знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення терміну філософія — від грецьких слів філео — любов і Софія — мудрість (любов до мудрості).

Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом. Варто також зазначити, що світогляд у певній своїй формі притаманний будь-якому суспільству і будь-якій людині. Причому формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворенням релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. Відомо, наприклад, наскільки міфологічним був світогляд радянських людей стосовно проблем «світлого майбутнього», ролі вождів в його створенні і у відношенні до власного народу. Це ж стосується, хоча і в меншій мірі, й інших сучасних суспільств. Філософія як сфера духовної культури виконує певні соціальні функції. Найважливішими з них є світоглядна і методологічна. Світоглядна функція філософії виявляється в тому, що вона осмислює й обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює стратегію їх досягнення. У філософії відбувається рефлексія світоглядних проблем, виробляється понятійний інструментарій для аналізу і порівняння різних світоглядів, для обгрунтування переваг одного світогляду над іншим.

Прагнення обгрунтувати різні концепції, ідеали ставлення до світу потребує різних філософських підходів. Припустимо, релігійне і матеріалістичне відношення до світу виходять з принципово протилежних засад. Проте порівняння і обгрунтування неоднакових підходів до світу здійснюється за допомогою загальних законів мислення, що й дає філософії можливість виконувати світоглядну функцію.

42. У ряді перших натурфилософских гіпотез важливе місце займає атомістична гіпотеза, Левкиппом, що розробляється, який уперше ввів поняття атомів (з греч. букв. - неділимий) як далі вже неділимих часток буття, з яких складаються усі речі, і його учнем Демокритом (5 ст. до н. э), який прагнув створити на основі цього поняття ясне і обгрунтоване вчення. Згідно Левкиппу і Демокриту, атоми не мають яких-небудь якостей, відрізняючись один від одного лише фігурою, величиною і розташуванням в просторі і знаходяться в безперервному русі (Демокритом, що уподібнювався, руху порошинок в повітрі). Таким чином суть вчення про буття Демокрита зводилося до двох основних положень: 1. Усі речі утворюються з поєднання атомів: усе різноманіття світу виникає з їх з'єднання і розподілу. А тому речі розрізняються лише по кількості своїх атомів, по їх формі, порядку і положенню. 2. Атоми вічно рухаються в порожнечі, що оточує їх, : по відношенню до атома місце, займане їм, абсолютно випадково.

Теорія Демокрита носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів.

Філософія Левкіппа (прибл. 500-440 pp. до н. е. ) вперше поєднує поняття " буття" з поняттям " першоелемент" у понятті про атом — неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Про Левкіппа не збереглося майже жодних відомостей, однак про Демокріта, його видатного учня, існує досить велика кількість суперечливих фактів. Діяльність Демокріта (460-370 pp. до н. е. ), за свідченнями античних авторів, була спрямована на розвиток вчення Левкіппа. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія Левкіппа — Демокріта. В ній зберігається елейська концепція вічного, сталого і непорушного буття (як і самі атоми). Зберігається і характер чуттєвого існування (лише в уяві, а не в думці) розмаїття навколишнього світу: " Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча". На відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність даного в чуттях руху, Демокріт приймає ідею Емпедокла і Анаксагора про множинність фундаменту світу. Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів, дає змогу теоретично розв'язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів) Космосу.

Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів. Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй " людяності", але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно до свого місця в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова " атом" — " індивід".

43. Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в наявних концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об'єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми і т. д. Тому основне завдання сучасної філософії — вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношення між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль та ін. ) в усій різноманітності та суперечливій взаємодії різних пластів. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення. Можна виділити три ідеї, які мали вплив на філософську думку XX ст. По-перше, людина — це істота, яка володіє даром створювати символи. Жодна жива істота на землі не будує між собою і природою символічного середовища. Це здатна робити тільки людина (Е. Кассірер). По-друге, людина, отримавши відносну свободу від природи, набула можливості саморозвитку, перевтілення (М. Шел ер). По-третє, спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно і екзистенціальне, а й як біологічний вид (Е. Фромм).

Сучасна філософія характеризується наявністю великої кількості різноманітних напрямків та шкіл зі своїми специфічними ідеями, принципами, підходами до реалій життя.

Сучасність у філософії має свій внутрішній масштаб. За звичкою, початком сучасного етапу вважають кінець XIX ст., коли з'явилися " некласичні" форми філософствування, що стали в Європі домінуючими на початку XX ст.

Сучасний стан розвитку філософії є спадщиною критичного переосмислення класичної буржуазної філософії і філософії марксизму. Перш ніж детально розглядати її основні течії та школи, слід простежити, в якому напрямку пішов розвиток філософської думки після Канта, Гегеля, Фейербаха, Маркса.

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознаства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта.

44. Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г. С. Сковорода (1722-1794). Беручи до уваги досвід минулих наукових досліджень, не заперечуючи, а органічно переосмилюючи досвід та знання попередників. зробимо спробу проаналізувати філософію Г. Сковороди у світлі сучасного бачення. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г. Сковорода у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє — на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвій необхідності цих понять. На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія " щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г. Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г. Сковорода своїм власним життям утверджує оригінальну думку, що заклик " Пізнай себе" — це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання — це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г. Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г. Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення. У міркуваннях про щастя Г. Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Філософію розглядав як особливу галузь науки, яка охоплює " одні тільки генеральні пізнання про речі і справи людства", як визначальну роль соціального середовища у формуванні моральності людини. Він вказував, що просвіта і моральне вдосконалення народу можуть бути тільки результатом (а не передумовою, як вважали видатні представники французької філософії XVIII ст. ) звільнення народу від соціального пригнічення, " полегшення його труднощів". Я. Козельський критикував принципи християнської моралі. Він був переконаним противником будь-якого самодержавства, засуджував дармоїдів, які живуть за рахунок " чужого поту", пригнічуючи " суспільне корисних людей". Його ідеалом було суспільство, в якому нема ані розкоші, ні злиднів, а приватна власність обмежена особистою працею і заслугами перед співвітчизниками; це суспільство засноване на обов'язковій для всіх суспільне корисній праці, на взаємодопомозі і повазі гідності людини; праця в цьому суспільстві — обов'язок людини.