«Основи філософських знань» 10 страница

До них слід додати софістика і еклектики, які зародилися ще в стародавній Греції і використовувалися для «обгрунтування» істинних суджень, що були насправді явною брехнею. Так, знаменитий античний софізм «рогату» «доводив»: «Що ти не втрачав, те маєш; ти не втрачав роги: значить, у тебе роги ».

софістика і еклектика є, мабуть, найбільш «підступними та хитрими» різновидами антідіалектіческого способу мислення. Вони і сьогодні широко використовуються для «Докази» невірних висновків і «обгрунтування» неправедних справ, особливо в сфері політики.

Сутність софістики і еклектики полягає в тому, що мінливість, гнучкість понять вони застосовують не об'єктивно, тобто не як адекватне відображення розвивається дійсності, а довільно, чисто суб'єктивістською. Як правило, їх головна мета - свідоме, навмисне спотворення істини, перекручене уявлення дійсності, прагнення видати неправду за істину. Це досягається, як показано вище, за допомогою системи специфічних прийомів та хитрощів (софізмів), заснованих на порушенні принципів формальної і діалектичної логіки.

Основне відмінність софістики і еклектики - при всій їх схожості - полягає в тому, що характерними прийомами останньої є суб'єктивістською вихоплення лише окремих сторін предмета (або думок, поглядів, фактів і т. п. ) і їх довільне, механічне поєднання чисто зовнішнім образом. Результатом цієї процедури є агрегат, хаотичне безліч, а не цілісна, розвивається в єдності всіх своїх сторін і зв'язків.

софістика і еклектика, хоча і визнають гнучкість, діалектичністю понять (що, безсумнівно, є раціональним їх важливим моментом), але внаслідок свого свавілля і суб'єктивізму не доходять до реальної діалектики об'єктивної дійсності.

• внутрішні й зовнішні;

• прямі й непрямі;

• суттєві й несуттєві;

• стійкі й нестійкі;

• безпосередні й опосередковані;

• необхідні і випадкові;

• одиничні й загальні тощо.

За своєю природою і залежно від форм руху матерії зв'язки можуть бути механічними, фізичними, хімічними, біологічними та соціальними

Зв'язки притаманні матеріальним об'єктам, процесам, явищам, а також " ідеальним об'єктам" (думкам, ідеям, що виникають у процесі мислення як відображення зв'язків, які існують в об'єктивній дійсності).

Згідно з матеріалізмом, зв'язки об'єктивного світу є визначальними, а їх відображення у нашій свідомості — похідними.

34. Принципи та закони діалектики.

Відповідь:

Слово «діалектика» походить від грецького dialektike, що означало вести розмову, бесіду, діалог, зіткнення полярних суджень. Матеріалістична діалектика є вченням про найза-гальніші закони розвитку природи, суспільства і пізнання, людського мислення, що осягає світ. У сучасному розумінні — це спосіб світорозуміння, теорія і метод пізнання.

Гегель був першим, хто надав поняттю діалектика значення методу розумного пізнання, що пізнає світ в єдності протилежних визначень і тому в саморусі, саморозвитку.

Діалектика вчить про неосяжний зв'язок, що поєднує між собою всі речі, явища, процеси. Ці зв'язки проникають в їх сутність, тому вирвати явище з них неможливо, оскільки це позбавить нас глибокого і повного його розуміння.

Протилежний діалектиці метод — метафізика — розглядає речі, явища та їх мислені відображення, поняття окремо одне від одного, як обособлені, між собою не зв'язані (або зв'язані лише зовнішніми відношеннями). Вона розглядає речі, явища, а також і поняття поза процесом розвитку, як за суттю своєї незмінності (а якщо й визнає розвиток, то спрощено, поверхово, не розкриваючи його сутності й рушійних сил).

Діалектика — навпаки, обґрунтовує, що все існуюче може бути зрозумілим лише в розвитку і що останній слід розглядати як саморозвиток, що породжується внутрішніми імпульсами і включає в себе не лише поступові зміни, еволюцію, а й перерви поступовості, якісні стрибки, появу нового.

Діалектика визнає як зовнішні, так і внутрішні суперечності, притому у внутрішніх вбачає головний імпульс, рушійну силу саморуху, саморозвитку існуючого і тому на дослідження цих суперечностей звертає головну увагу.

Метафізика вважає речі і явища різними самим собі, са-мототожними, позбавленими внутрішніх протиріч. Нею визнаються лише зовнішні протиріччя — між різними предметами, — а також протиріччя формально-логічні, що виникають внаслідок непослідовності думки.

Уже в античні часи різні мислителі вкладали в поняття " діалектика" різний зміст: то як теорія розвитку, то як теорія пізнання (гносеологія), атояк наука про загальні закони іфор-ми руху мислення (діалектична логіка). З цього можна зробити висновок, що діалектика розвитку об'єктивної і діалектика суб'єктивної реальності, якщо й не збігаються, то в чомусь єдині. Згодом діалектику об'єктивної реальності стали називати об'єктивною, а діалектику суб'єктивної реальності - суб'єктивною. Г. Гегель на ідеалістичній, а В. І. Ленін на матеріалістичній основах обгрунтували, що діалектика яктеорія розвитку, теорія пізнання, діалектична логіка єдині і що їх закони та співвідносні категорії за змістом збігаються, будучи різними за формою.

У своєму історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми):

— першою була діалектика стародавніх (Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.

Потім шляхи матеріалізму і діалектики розійшлися. В XVII—XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм, панівними стають ідеї механіцизму (хоч іноді в деяких філософських вченнях все ж проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму зіграло в той час позитивну роль.

Проте це мало тимчасовий характер, оскільки розвиток природи та суспільного життя має діалектичний характер. Тому в той час діалектика почала інтенсивно розроблятись у німецькій класичній філософії, хоч і на ідеалістичній основі. Тому другою формою діалектики стала ідеалістична діалектика класичної німецької філософії (в першу чергу філософії Гегеля).

Три великі відкриття, суттєві зрушення в суспільному житті знову викликали необхідність поєднання матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння світу, але вже в іншій формі, на фунті науки й суспільного досвіду. Так виникає третя форма діалектики (марксистська). Будучи найдосконалішою, вона поєднана зі зрілим матеріалізмом.

Ця діалектика наукова й послідовна. Вона не замикає розвиток рамками " духу", показує, як нескінченний розвиток нескінченної матеріальної дійсності відображається в людському пізнанні. Матеріалістичний діалектичний метод у корені протилежний ідеалістичному діалектичному методу, оскільки об'єктивна діалектика первинна стосовно суб'єктивної. В ній принципи матеріальної єдності світу і принципи відображення перебувають у нерозривному зв'язку.

Діалектика, що основана на матеріалістичному розумінні природи суспільства, на розумінні людини як суспільної, конкретно-історичної істоти, може бути і є дійсно повним, всебічним, багатим за змістом вченням про розвиток. Обгрунтування й розкриття законів діалектики одночасно як законів буття і законів пізнання можливі лише за умови, що зрозуміла й досліджена роль суспільно-історичної практики як основного й визначального відношення людини до активної діяльності.

Діалектика як вчення має свою структуру. її елементами є поняття, що обіймають структурні одиниці різних рівнів, планів, аспектів (принципи, закони, категорії). Для розуміння сутності цих понять слід з'ясувати їх місце і роль у системі самої діалектики. А щоб зрозуміти діалектику як систему знань, потрібно вияснити її структуру, тобто проаналізувати її складові, елементи.

Принципи діалектики — це її вихідні (загальні, універсальні) теоретичні положення, на основі яких відбувається синтез відповідних понять у наукову систему. Вони відображають підвалини буття й пізнання, виражають їх найфунда-ментальніші особливості й відношення; виконують нормативну і регулюючу функції, орієнтуючи і спонукаючи людей до дії; виводяться з пізнання й супроводжують його; є способом розгляду й розуміння предметів.

До основних принципів діалектики відносять принцип розвитку й принцип взаємозв'язку. Є й інші принципи. Деякі з них будуть згадуватися пізніше.

Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все в світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Зміст цього принципу виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування.

Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, взаємоо-бумовленості, так і відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають єдність і багатоманітність світу. У них знаходить свій вираз матеріальна єдність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний із зв'язків предмет перестає бути собою.

Зв'язки завжди розуміються в єдності з рухом, взаємодією, розвитком. Самі зв'язки теж слід розглядати в розвитку, які проявляються і між речами, і між стадіями самої речі, мають нескінченну якісну різноманітність, специфіку. Вони проявляються: між формами існування матерії; між формами руху матерії; між структурними рівнями матерії; між предметами і явищами в межах однієї форми руху. Вони залежать від характеру відношень між об'єктами, а тому мають такі форми: внутрішні й зовнішні; прямі й непрямі; суттєві і несуттєві; стійкі й нестійкі; безпосередні й опосередковані; необхідні і випадкові; одиничні й загальні і т. д.

За своєю природою і залежно від форм руху матерії зв'язки можуть бути: механічними, фізичними, хімічними, біологічними та соціальними.

Зв'язки притаманні як матеріальним об'єктам, процесам, явищам, так і " ідеальним об'єктам" (думкам, ідеям, які виникають у процесі мислення як відображення зв'язків, що мають місце в об'єктивній дійсності).

Матеріалізм вважає зв'язки об'єктивного світу визначальними, а їх відображення в нашій свідомості похідними. Ідеалізм — навпаки. Як уже вказувалося, перший тип зв'язків досліджує об'єктивна діалектика, другий тип — суб'єктивна. Принцип взаємозв'язку є першим і основним правилом наукового дослідження загалом і матеріалістичної діалектики зокрема. В цьому ракурсі велике значення має принцип конкретно-історичного підходу, зокрема те, що кожне явище розглядається історично, в зв'язку з іншим, у зв'язку з конкретним досвідом.

Виходячи з цього, різний тип зв'язків має різний функціональний характер. Одні характеризують відносну стійкість предметів, інші -перехід у нову якісну визначеність і таке ін.

В науці важливо встановити не лише єдність і взаємозв'язок предметів та явищ, але й визначити, як внаслідок взаємодії виникають нові предмети і явища, як відображаються ці процеси у свідомості і т. д. Відповіді на ці питання пов'язані з виявленням особливих зв'язків (загальні, суттєві, необхідні, повторювальні і т. д. ), які називаються законами.

Принцип розвитку вказує нате, що матерія не просто існує і рухається в просторі й часі, але й змінюється в певному напрямку (це ж стосується і духовного життя). При найближчому розгляді цього принципу виявляється, що він перебуває в тісному зв'язку з попереднім принципом взаємозв'язку. Адже зв'язки існують завдяки руху (переносу матерії, енергії, інформації), а рух, в свою чергу, реалізується у взаємозв'язках. У поняттях зв'язку більше виражений статичний момент, а у взаємодії — динамічний. Взаємодія веде до руйнування, а в кінцевому підсумку — до перетворення чогось у щось.

Нове завжди зберігає зв'язок зі старим. Без цього зв'язку нема й розвитку. Тобто останній включається у зв'язок як необхідний момент, як цілісний внутрішньо пов'язаний процес самоперетворення предмета.

Ключ до розуміння зв'язків, якими характеризується будь-яка система, лежить в основі того процесу розвитку, результатом якого вона є. В свою чергу зв'язки, взаємодії, що лежать в основі цієї системи, є основою й передумовою її подальшого розвитку. Поняття розвитку набуває конкретного змісту, коли розглядається як внутрішньо обумовлений ряд, як послідовність системно-структурних перетворень, як перехід на нові рівні цілісності. При цьому диференціація тієї відносно простої основи — " тотожності", — з якої починається розвиток, супроводжується і доповнюється інтеграцією (відтворенням цілісності на більш високих рівнях).

Позитивний зміст, досягнутий на кожному рівні, стадії прогресу, в подальшому, зникаючи, інтегрується в нові системи зв'язків, які підпорядковуються вже новій " системній якості" і перетворюються в ній.

Таким чином, категорії розвитку і зв'язку (єдності), нерозривні за своєю суттю. Розвиток, " знімаючи" початкову, не-розчленовану єдність, відновлює її на все вищих рівнях, де виражається не лише в збереженні якоїсь " клітинки", а й у зв'язках, що створюють систему, яка відрізняється і внутрішньою диференційованістю і цілісністю. Ключ до розуміння системи дає історія її виникнення й розвитку, процесів диференціації та інтеграції, що розгорталися в часі, а системно-структурний аналіз виступає необхідним моментом вивчення процесів розвитку, без якого це вивчення не дозволяє вийти за межі загальних, абстрактних положень.

В цілому можна сказати, що зміст цього принципу є наслідком визнання розвитку, тобто змін особливого роду, які мають визначену спрямованість, незворотний характер, тенденцію до сходження від простого до складного, від нижчого до вищого. Це не прості зміни, а внутрішньо суперечливий процес, який не виключає й руху назад, супроводжується тимчасовими відхиленнями в той чи інший бік. Це зміни, які характеризуються поєднанням поступальності й наступності, подоланням старого новим, народженням нового, на відміну від еволюціоністського розуміння розвитку, при якому останній зводиться лише до збільшення чи зменшення одного й того самого. В еволюціоністській концепції розвитку в тіні залишається саморух, його рушійна сила, його джерело, його мотив. Діалектична концепція розуміє розвиток як єдність протилежностей, як взаємодію між ними. Вона пояснює рух як саморух, а розвиток — як саморозвиток.

Отже, діалектика виступає як вчення про загальні зв'язки і розвиток, як спосіб світорозуміння, що грунтується на цих принципах. При виході на теоретичний рівень розуміння визначається як загальна теорія розвитку, в якій дослідження форм і законів всякого розвитку включає як свою необхідну сторону, свій власний момент вивчення зв'язків, а значить — системи. Ці зв'язки і створені ними системи розглядаються не лише в статиці, а й у динаміці, в зміні, в перетворенні — в розвитку.

Сутність цих принципів виражається і формулюється в законах діалектики, в яких фіксуються внутрішньо стійкі, необхідні, найзагальніші властивості зв'язку, що найчастіше повторюються в процесі розвитку дійсності. Сутність закону розвитку — не в окремих явищах і не в механічній їх сукупності. Закон має істотний вимір явищ. Як вказував Гегель, це істотне відношення, основа явища. Закони діалектики універсальні. Вони мають необмежену сферу своєї дії і свого виявлення, оскільки виражають зв'язки між явищами, що притаманні як світу в цілому, так і окремим його сторонам, конкретним проявам.

У цих законах розкривається, ними характеризується сутність всякого розвитку (розвитку як такого). Закони діалектики, що сформульовані в певних судженнях, є відображенням об'єктивних законів, притому на науковому і світоглядному рівні, є узагальненим результатом не лише пізнання світу, а й самопізнання людської думки. Порівняно з законами наук вони всезагальні, оскільки їх дія охоплює всю дійсність. Вони і закони буття і закони пізнання. Кожний з них має свій зміст і займає певне місце в системі законів.

Закони діалектики невіддільні від категорій. З одного боку, будь-який закон виражається з допомогою категорій, з другого—відношення між категоріями (причина і наслідок та ін. ) є логічним вираженням певних закономірностей. Категорії матеріалістичної діалектики становлять систему, в якій вони взаємозв'язані, переходять одна в одну, одна з одної випливають і таким чином відображають зв'язки і розвиток самої дійсності.

Для розуміння взаємозв'язку і логічної послідовності категорій слід пам'ятати, що вони є підсумком, узагальненням всієї історії людського пізнання, логічними віхами на шляху духовного освоєння людиною світу. Категорії — це ступені пізнання, які виражають його рух від явища до сутності, від менш глибокої сутності до все більш глибокої, від неповного знання до все більш повного і всебічного, від абстрактного до конкретного, багатого зв'язками та визначеннями.

Діалектика, як обгрунтував Гегель, одночасно проявляється в ролі теорії розвитку, гносеології та діалектичної логіки. Як теорія розвитку вона досліджує сутність, загальні закони всякого розвитку, в системі своїх понять дає концептуальну модель розвитку, осягнутому в його сутності. Це стало можливим завдяки тому, що рух як спосіб буття цілісних матеріальних систем на більш високому рівні розгляду, був зрозумілий як послідовний процес самоперетворення систем, процес переходу на нові рівні цілісності, що характеризуються взаємообумовленими диференціацією та інтеграцією. Закони діалектики, вся послідовно розгорнута система категорій і є вираженням, розкриттям, обгрунтуванням цілісної наукової концепції розвитку.

Діалектика в розумінні Гегеля і Маркса включає в себе й те, що називається теорією пізнання, тобто дослідження того, як у пізнанні людини дедалі ширше, глибше, повніше й точніше відображається невичерпна дійсність, що постійно розвивається, в яких формах, за якими законами здійснюється цей процес.

Гносеологія вивчає діалектику суб'єкта й об'єкта в процесі пізнання, в основі якого лежить практична взаємодія людини з предметним світом, діалектика перетворення людиною світу.

Теорія пізнання вивчає рух від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. Це шлях пізнання істини, об'єктивної реальності. Сюди включається діалектика чуттєвого і раціонально-логічного, а також діалектика інтуїтивного і дискурсивного.

Гносеологія розглядає процес пізнання, осягнення об'єктивної істини в його діалектичній сутності, як все більше наближення до абсолютної істини через ряд відносних істин. Вона виглядить як специфічний різновид діалектики, хоч це вірно лише як момент, оскільки вона на основі практики підходить до виявлення загальних законів і форм думки, що осягає істину й ідеально відтворює дійсність. Цим самим вона виступає вже як логіка, тобто наука про правильне мислення.

Діалектична логіка - це і є саме діалектика, що виступає як логіка, як загальна теорія руху і розвитку людського мислення, за допомогою якого людина пізнає світ. Логіка досліджує, в яких формах мислення (поняттях, судженнях і т. д. ) і за якими законами здійснюється цей розвиток. На відміну від формальної логіки, форми думки, що досліджується діалектичною логікою, не абстраговані від змісту, а є змістовними формами, що виражають найзагальніші властивості, зв'язки, характеристики самої дійсності, що розглядається в її розвитку. В цих формах думки сконцентрована і резюмована вся історія людського пізнання світу, кристалізована структура людської думки, що ідеально відтворює структуру об'єктивної реальності. Саме в такому розумінні логіка і збігаєтсья з теорією пізнання, яка розглядається як відображення людиною природи, що вічно рухається й розвивається.

Діалектична логіка за своєю суттю збігається і з діалектикою як теорією розвитку, оскільки загальна теорія розвитку виражена у вигляді системи тих же понять, які одночасно відображають об'єктивні форми і закономірності розвитку всієї дійсності і є формою думки, яка пізнає цю дійсність.

Іншими словами, діалектика за своїм змістом є загальною теорією пізнання, а за формою — системою понять, що послідовно розвиваються, якрух думки, що осягає дійсність, тобто є логікою. В свою чергу логічні форми, за допомогою яких ми осягаємо світ, є одночасно формами буття і розвитку світу. І хоч логічні поняття суб'єктивні, вони в той же час виражають і речі в собі. Природа і конкретна, і абстрактна, явище і сутність, мить і відношення. Поняття хоч і суб'єктивні, проте об'єктивні в цілому, в процесі, в підсумку, в тенденції, в джерелі. Діалектика як система є аналогом дійсності.

Отже, об'єктивна діалектика на основі практики відображається в суб'єктивній діалектиці. Спочатку суб'єктивнадіалек-тика мала неусвідомлений характер, та з часом думка людини стала предметом дослідження для самої себе. В XIX ст. створюється

діалектика як вчення, яке стало своєрідним підсумком, логічно цілісним і послідовним синтезом всієї історії теоретичного освоєння світу і одночасно історією пізнання думкою самої себе, своїх форм і законів, які відображають форми і закони розвитку об'єктивної дійсності. В ролі такого вчення діалектика і є одночасно загальною теорією розвитку, теорією пізнання і логікою. У своїй внутрішній основі і світоглядній спрямованості вона єдина; у предметному виразі, засобах застосування й формах виявлення — і багатомірна, і різноманітна. Лише система принципів, законів і категорій описує розвиток конкретно.

35. Пізнавальна діяльність. Основні її форми.

Відповідь:

Пізнавальна діяльність: єдність емпіричного та теоретичного пізнання

Пізнання - суспільно-історичний процес діяльності людини, спрямований на відображення об'єктивної дійсності. Пізнання проходить шлях від аналізу явищ до аналізу сутності, від вивчення об'єкта до дослідження системи взаємозв'язків між об'єктами. У своєму розвитку пізнання проходить ряд рівнів, що відрізняються один від іншого за формою та методами.

Пізнавальна діяльність - нерозривна єдність емпіричного та теоретичного пізнання.

Емпіричне пізнання - відображення предметів у процесі взаємодії з ними людини. Специфічними методами цього рівня пізнання є спостереження й опис.

Спостереження - цілеспрямоване сприйняття інформації, обумовлене завданнями діяльності.

Опис - відтворення характеристик об'єкта з метою створення у свідомості інших образа цього об'єкта.

На цьому рівні пізнання відбувається збирання фактів, фіксація зовнішніх проявів, властивостей об'єкта дослідження.

Теоретичне пізнання - поглиблення людської думки в сутність явищ дійсності. Дійсність відображається людиною у формах: відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття - елементарний образ, відображення окремих властивостей предметів і явищ об'єктивного світу.

Сприйняття - конкретний образ, відображення цілісного образу предметів і явищ дійсності, сформований шляхом виділення й об'єднання різноманітних відчуттів.

Уявлення - конкретне, цілісне відображення у свідомості предметів і явищ. На відміну від відчуття і сприйняття уявлення формується поза органами почуттів людини.

Суттєві зв'язки між об'єктами, закономірності їхнього розвитку відображаються у формах абстрактного мислення: поняттях, судженнях, висновках (умовиводах).

Поняття - логічна форма, за допомогою якої формуються інші форми мислення. Формування поняття можливо лише шляхом абстракції. За допомогою понять виділяють суттєве, загальне (властивість, ознаку, функцію). Поняття характеризує не один предмет, а клас предметів, об'єднаних однією ознакою.

Судження - будь-яке висловлення про конкретний об'єкт, явище. Судження - зв'язок двох понять. Одне з них - суб'єкт (логічний підмет), друге - предикат (логічний присудок).

Висновок (умовивід) - логічна форма мислення, у якій з одного або декількох суджень (посилань) на основі правил логіки виводиться нове судження (наслідок). Умовивід - основний метод одержання нового знання.

У процесі пізнання дослідник використовує різноманітні логічні прийоми: аналіз і синтез, дедукцію й індукцію.

Аналіз і синтез - процеси фактичного або уявного розкладання цілого на частини і відтворення цілого з частин.

Дедукція - один з основних засобів суджень і умовиводів, методів дослідження. У формальній логіці дедукція розглядається як рух знання від загального до конкретного. У ІАР дедукція розуміється як доказ наслідків із посилань на основі законів логіки. З фактичного матеріалу вибирається сукупність початкових положень (аксіом) і за допомогою правил логіки виводиться нове знання.

Індукція - один з основних способів суджень і методів дослідження, що у формальній логіці розглядається як рух знання від конкретного до загального.

Наукове пізнання використовує такі методи як моделювання, формування гіпотез, створення теорій.

Моделювання - побудова моделі досліджуваного об'єкта. Модель - система елементів, що відображає визначені сторони, зв'язку, функції об'єкта дослідження. При інформаційно-аналітичних дослідженнях поширене математичне моделювання.

Гіпотеза - основа, принцип, - ще не доведена теоретична побудова.

Теорія - форма узагальненого відображення дійсності в мисленні. У широкому смислі - теорія - це наука, знання взагалі. У більш вузькому - це знання, що має строгу визначену форму.

У процесі пізнання того або іншого об'єкта дослідник починає з його зовнішнього опису, фіксує окремі його властивості, сторони. Розкриваючи сутність, дослідник може перейти до пояснення властивостей об'єкта, ув'язуючи знання про окремі сторони об'єкта в цілісну систему. Отримане в такий спосіб глибоке конкретне знання про об'єкт і є теорія, що характеризується визначеною внутрішньою логічною структурою.

36. Особливості наукового пізнання світу. Основні етапи розвитку науки. Дайте сучасну класифікацію наук

37. Способ виробництва людини. «Продуктивна сила», «Виробничі відносини».

38. Суспільна свідомість: будова, рівні, форми.

Відповідь:

1. Введення.

Людина володіє прекрасним даром - розумом з його допитливим польотом як у віддалене минуле, так і в прийдешнє, світом мрії і фантазії, творчим вирішенням практичних і теоретичних проблем, нарешті, утіленням самих сміливих задумів. Уже з глибокої стародавності мислителі напружено шукали розгадку таємниці феномена свідомості. Наука, філософія, література, мистецтво, техніка - словом, усі досягнення людства об'єднали свої зусилля, щоб розкрити таємні таємниці нашого духовного життя.

Протягом багатьох століть не замовкають гарячі суперечки навколо сутності свідомості і можливостей її пізнання. Богослови розглядають свідомість як крихітну іскру величного полум'я божественного розуму. Ідеалісти відстоюють думку про первинність свідомості стосовно матерії. Вириваючи свідомість з об'єктивних зв'язків реального світу і розглядаючи його як самостійну і сутність буття, об'єктивні ідеалісти трактують свідомість як щось споконвічне: воно не тільки не з'ясовано нічим, що існує поза ним, але саме із себе покликане пояснити все що відбувається в природі, історії і поведінці кожної окремої людини. Єдино достовірною реальністю визнають свідомість прихильники об'єктивного ідеалізму.

Якщо ідеалізм вириває прірву між розумом і світом, то матеріалізм шукає спільність, єдність між явищами свідомості і об'єктивним світом, виводячи духовне з матеріального. Матеріалістична філософія та психологія виходять у вирішенні цієї проблеми з двох кардинальних принципів: з визнання свідомості функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу.

2. Отраженіе як загальну властивість матерії.

2. 1. Відображення та інформація.

Свідомість сучасної людини є продукт усієї всесвітньої історії, підсумок багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності незліченних поколінь людей. І для того, щоб зрозуміти її сутність, необхідно з'ясувати питання про те, як вона зародилося. Свідомість має свою не тільки соціальну історію, але і природну передісторію - розвиток біологічних передумов у вигляді еволюції психіки тварин. Двадцять мільйонів років створювалися умови для виникнення розумної людини. Без цієї еволюції поява людської свідомості була б просто чудом. Але не меншим дивом було б і поява психіки у живих організмів без наявності властивості відображення у всієї матерії.

Відображення є загальна властивість матерії, що полягає у відтворенні ознак, властивостей і відносин відбиваного об'єкта. Здатність до відбиття, а також характер її прояви залежать від рівня організації матерії. Відображення в неорганічної природи, у світі рослин, тварин і, нарешті, людини виступає в якісно різних формах. Особливим і невід'ємним властивістю відображення у живого організму є подразливість та чутливість як специфічна властивість відбиття, взаємодій зовнішнього і внутрішнього середовища у вигляді збудження і у відповідь виборчої реакції.

Відображення у всьому різноманітті його форм, починаючи від простих механічних слідів і кінчаючи людським розумом, відбувається в процесі взаємодії різних систем матеріального світу. Ця взаємодія має своїм результатом взаімоотраженіе, яке в найпростіших випадках виступає у вигляді механічної деформації, в загальному ж випадку - у вигляді взаємної перебудови внутрішнього стану взаємодіючих систем: у зміні їх зв'язків або напрямків руху, як зовнішня реакція або як взаємна передача енергії та інформації. Відображення в загальному випадку являє собою процес, результатом якого є інформаційне відтворення властивостей відбиваного предмета. Будь-яке відображення включає інформаційний процес: воно є інформаційну взаємодію, одне залишає про себе пам'ять в іншому. Інформація є об'єктивна сторона процесів природи і як така загальна, що припускає її специфіку в різних сферах реального світу - в неорганічної природи, живих системах і соціальних процесах.

Все в світі знаходиться в безпосередньому або віддаляється в нескінченність опосередкованому взаємодії всього з усім - все несе інформацію про все. Це передбачає універсальне інформаційне поле світобудови, що є загальною формою зв'язку формою універсального взаємодії і тим самим єдності світу: адже все у світі " пам'ятає" про все! Це випливає з принципу відображення як загального властивості матерії.