«Основи філософських знань» 9 страница

Поширення біблійних книг у слов´ ян відбувалося завдяки перекладацькій діяльності християнських першоучителів Кирила і Мефодія, що припадає на другу половину IX ст. За основу вони брали грецькі списки біблійних книг, що побутували у Візантії. Наприкінці X ст. слов´ янські списки біблійних книг почали потрапляти з Болгарії до Русі, а в XI ст. східним слов´ янам були відомі основні південнослов´ янські біблійні переклади церковнослов´ янською (давньослов´ янською) мовою. У наступні століття в Русі було зроблено кілька нових перекладів біблійних книг, розгорнуто редакторську роботу над ними.

Кирило і Мефодій — творці першої філософської термінології слов´ яно-болгарською мовою. Їх перекладацька діяльність була одночасно і філософською термінотворчістю, пов´ язаною з глибоким осмисленням суті термінів, понять і категорій, які вони перекладали. Водночас давньоруські перекладачі збагачували руську філософську лексику і категоріально-понятійний апарат національної філософії.

Для зародження і становлення української філософії особливе значення мали і біблійні тексти, що супроводжувалися екзегетичними тлумаченнями. Екзегеза була характерною для філософії християнського середньовіччя. Середньовічна філософія вирізнялася пильною увагою до слова. За тогочасними уявленнями, кожний канонічний текст ніс у собі таїну, був багатозначним і символічним. Це спонукало до теоретизування про його приховану (сокровенну) суть. Найнижчими рівнями екзегетичного аналізу були семантичний, який вивчав значення слова і словосполучення, зміну цих значень, та етимологічний, пов´ язаний із вивченням походження слів. Наступним за значущістю вважали концептуальний аналіз, зосереджений на думках, ідеях автора. Найвищим рівнем середньовічної екзегези був спекулятивний (умоглядний, абстрактний, теоретичний, конструктивний) аналіз, у процесі якого текст (його частина) давав змогу автору розвивати власні ідеї і філософувати.

Тогочасна інтерпретація канонічних текстів здійснювалася і на таких рівнях:

а) буквальне (історичне) тлумачення, що інтерпретувало текст у його прямому значенні;

б) алегоричне тлумачення (іносказання), що мало на меті виявлення сокровенного смислу висловлювання, наприклад того, яке знаходить у певній події Старого Завіту потаємний смисл, що прозрівав, передбачав аналогічну подію в Завіті Новому;

в) дидактичне (повчальне, виховне) тлумачення, що полягає у знаходженні у стереотипному слововживанні переносного значення (наприклад, знаходження у подіях, вчинках, зображених у Святому Письмі, моральних зразків і настанов);

г) анагогічне тлумачення, що передбачало знаходження вищого потаємного смислу в певній події чи вчинку. Таке тлумачення є найцікавішим для історії ранньосередньовічної української філософії.

Уже в III ст. у православній філософії виокремилися літературно-історичний (Антіохійська богословсько-філософська школа) та умоглядно-алегоричний (Александрійська богословсько-філософська школа) підходи до розуміння Святого Письма, що зумовило вибір методів його тлумачення руськими книжниками. Основні ідеї ранньої української філософії містяться у перекладних та оригінальних джерелах.

29. Розвиток проблеми матеріальності світу в історії філософії. Поняття «матерія»

Відповідь:

З часів античності філософи розділилися на два табори: матеріалістичний і ідеалістичний. Матеріалізм і ідеалізм пропонують різні погляди на першосутність буття. Кожна із сторін абсолютизує або речовинний " субстрат", або духовний чинник буття.

В історії філософії бували періоди, коли нібито здавалося, що одна із ідеологій переважала і остаточно поборювала іншу. Особливо це вірно по відношенню до матеріалізму. В часи, коли наука робила значні кроки вперед та дивувала суспільство геніальними винаходами та відкриттям, люди вважали, що матеріалістичні принципи є єдино вірними, так як вони підтверджувалися емпіричним шляхом і надавали реальні, наочні результати. Але, навпаки, в періоди наукових криз або значних соціальних потрясінь, коли людство втрачало сенс буття і не знаходило наукових аргументів поясненню катаклізмів і потрясінь, – на перше місце виступали ідеалістичні обґрунтування світу.

Останнім часом, можна сказати, що позиції матеріалізму знов дещо похитнулися. Люди більше прагнуть до осмислення сенсу буття з точки зору ідеалізму. Матеріалізм, скоріш за усе, вже не дуже приваблює людство. Для порівняння матеріалістичних ідей з початку їх виникнення і до наших днів в цій роботі наданий історичний екскурс розвитку матеріалізму. Основна увага при цьому приділена аспекту матеріальної єдності світу, розрізненню понять " субстанція" і " матерія".

Висновки

Філософський зміст категорії “субстанція” виражають два основні аспекти: абсолютна самодостатність, незалежність від чого-небудь і першопричина, першооснова усього існуючого. Поняття “субстанція” співвідноситься із категорією буття, але ототожнювати їх не слід. Субстанція у наведеному сенсі виступає конкретизацією більш абстрактного поняття буття.

Матеріалісти ототожнюють субстанцію з матерією. Вони розглядають в якості основи всіх форм буття матеріалістичне начало. Їх філософський світогляд базується на матеріальному поясненні всіх речей світу, а також елементів духовного життя людини.

Позиція ідеалістів відносно якогось одного елемента, який би міг бути в основі єдності усіх речей, є дуже різнобарвною. Різноманітні думки ідеалістичного спрямування стосовно такого першоначала в багатьох випадках засновані на переконанні в ідеальні поняття, що в цілому зближує ідеалістичний філософський світогляд з релігійним, де все базується на вірі. Ідеалісти розрізняють поняття " субстанції" і " матерії". Субстанція, на їх думку, є вищим поняттям, ніж матерія. Вона є можливою сутністю (в деяких вченнях – альтернативною) всіх речей.

Тому проблему матеріальної єдності світу в філософії найбільш успішно розв'язують матеріалісти. Їх вчення постійно знаходить підтвердження в сфері наукових розробок і досліджень природи. Останні дані відносно мікроструктури будови тіл, призводять до думок, що такий єдиний першоелемент може існувати.

Матеріалізм у своєму розвитку пройшов тривалий шлях від " наївної" натурфілософії перших мислителів античності до наукового обґрунтування матеріальності світу в наші дні.

Мате́ рія (від лат. materia - деревина як будівельний матеріал) — поняття філософії, яке в різних історичних епохах, школах та філософських дисциплінах має різне значення. Перші формулювання поняття відомі з античної грецької філософії Платона, Аристотеля, стоїків. Особливого розвитку це поняття набуло в натурфілософії.

30. Рух, простір і час як форми існування матерії. Визначте форми руху матерії на особливості соціальної форми руху матерії.

Відповідь:

Рух – спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним.

Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”. Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні – інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється. Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.

Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна. Рух – це зміна взагалі.

Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:

1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);

2) фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);

3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);

4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);

5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

Простір і час як форми існування матерії. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?

Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).

Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час без матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.

Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.

Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).

Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.

Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.

Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.

Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта Ейнштейна (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.

Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:

Політ тіла тривалістю:

15 років – на Землі за цей час пройде 35 років;

20 років – на Землі пройде 80 років;

30 років – на Землі пройде 1200 років;

50 років – на Землі пройде 4700 років.

Тобто, час на Землі протікає швидше. У польоті – повільніше. Можна припустити, що той, хто проведе у такому польоті 50 років і повернеться на Землю – не застане нікого із своїх близьких та знайомих – бо на Землі за цей час пройде 4700 років.

Ілюзії простору і часу. Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості. Вони об’єктивні за своєю природою. Разом з тим, їх сприйняття не позбавлено і суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно – віддаль між цими об’єктами може скрадатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі; б) час може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від суб’єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.

Розповідають, що коли відомий російський художник Ілля Рєпін (1844 – 1930) малював свої картини, то так цим захоплювався, що цілу добу міг не виходити з майстерні. Йому навіть їжу ставили на віконце, котре було зроблене спеціально у дверях його майстерні.

Автора теорії відносності – Альберта Ейнштейна кореспонденти якось запитали, як розуміти його утвердження про те, що час – поняття відносне, може уповільнюватися, коли відомо, що час завжди в земних умовах протікає однаково. На це запитання маестро відповів у жартівливій формі: “Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша, – коли ви стоїте голими п’ятами на гарячій сковороді. Час для вас буде протікати по-різному. У першому випадку час буде для вас протікати швидко. У другому – надто повільно”.

Навіть залежно від віку люди сприймають час не однаково. Американський дослідник Петер Манган провів такий експеримент. Він відібрав три групи людей різного віку: тим, кому 19 – 24 роки; 45 – 50 років; 60 – 70 років. І попросив їх, зосередившись, повідомити, коли для них пройдуть три хвилини часу. Виявилася така картина: для групи осіб 19 – 24-ти річних оцінка трьох хвилин дорівнювала 3, 01 хвилини; для групи осіб 45 – 50-ти річних три хвилини дорівнювали 3, 25 хвилини; для групи осіб 60 – 70-ти річних три хвилини становили 3, 67 хвилини. Тобто, для літніх людей час проходить швидше, хоча об’єктивно час в земних умовах завжди протікає однаково, стабільно.

Такі, найбільш загальні характеристики простору і часу як філософських категорій і як природничо-наукових понять.

Оскільки простір і час взаємопов'язані із тією реальністю, яка існує і взаємодіє в них, властивості простору і часу можуть суттєво відрізнятися. Кожному структурному рівневі матерії відповідає специфічна форма простору і часу. Так, можемо спостерігати певні особливості простору і часу в неживій та живій природі, в суспільстві.

31. Проблема походження, розвитку й сутності свідомості.

Відповідь:

Свідомість - це вища, найбільш розвинута і складна форма, відображення, яка властива тільки людині. Виникнути вона могла лише завдяки тому, що становила собою подальший розвиток тих менш досконалих форм відображення, які сформувалися в процесі еволюції живих організмів.

Деякі з цих форм, наприклад, психіка високорозвинутих тварин – приматів, дуже подібні до людської свідомості, однак остання як форма відображення дійсності характеризується певними якісними відмінностями.

Насамперед людська свідомість існує у формі думок, цілей, норм тощо, в яких знаходять своє відображення різноманітні предмети та їх властивості, а також відношення між ними.

Крім того, свідомість нерозривно пов’язана з мовою. Наші думки втілюються у словах і мовних конструкціях, завдяки йому вони можуть зберігатися і передаватися іншим людям. Сприймаючи слова або речення, сказані чи написані кимсь іншим, людина знов-таки перетворює їх у форми своєї свідомості.

Нарешті, свідомість може існувати у формі не лише індивідуальної свідомості, тобто у формі понять або ідей якоїсь окремої людини, але й у формі групової (наприклад, національної чи класової) та суспільної свідомості.

Органом, за допомогою якого людиною здійснюється свідоме відображення дійсності, є мозок.

Але наявності тільки мозку ще не досить для виникнення Свідомості. Для розвитку свідомості людина повинна жити серед людей, постійно спілкуватися з ними. займатися різними видами діяльності. Це значить, що свідомість може розвиватися лише в суспільстві.

Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі спадові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.

Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво – це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.

Суспільна свідомість, таким чином, не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття.

Випереджаюча роль суспільної свідомості саме і проявляється в її соціальній активності. Вона пов'язана головним чином з науково-теоретичним рівнем відображення дійсності, глибоким усвідомленням суб'єктом своєї відповідальності за прогрес суспільства. Теорії, ідеї не можуть обмежуватись лише ідеальним існуванням, а, відображаючи певні інтереси людей, здатні перетворюватись у реальність, втілюватись у практику. Активність, функціонально-регулятивний зміст цінностей суспільної свідомості слід розуміти як цілеспрямований вплив на суспільну практику, на хід її розвитку шляхом мобілізації духовної енергії людей, підвищення їхньої соціальної активності. Реалізація регулятивної функції суспільної свідомості створює необхідні передумови для функціонування її як соціально-перетворюючої сили, що справляє значний вплив на активно-творчу діяльність людей, їхній світогляд, ідеали. Все це дає підстави говорити про те, що в сучасних умовах докорінних, якісних змін у суспільстві процес розвитку суспільної свідомості має розглядатися як важлива умова реалізації багатогранних завдань, що стоять перед людством, як активний, мобілізуючий, інтегруючий фактор прогресу суспільства, утвердження його свободи.

Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні її носії – людина, соціальні групи, спільності, конкретні особистості та інші суб'єкти. Без основних носіїв суспільної свідомості – конкретних людей – вона неможлива. Тому суспільна свідомість здатна існувати і повноцінно функціонувати тільки в індивідуальному, тобто через індивідуальну свідомість, що є духовним світом даної конкретної особистості, її поглядами, почуттями, уявленнями, настроями.

Суспільна та індивідуальна свідомість перебувають у діалектичній єдності, оскільки у них загальне джерело – буття людей, в основі якого лежить практика. Разом з тим діалектична єдність суспільної та індивідуальної свідомості не означає їхньої абсолютної ідентичності. Індивідуальна свідомість конкретніша, багатогранніша, ніж суспільна. Вона включає в себе неповторні, властиві тільки даній людині особливості, що формуються на основі специфічних особливостей її конкретного буття. Важливим є врахування тієї обставини, що свідомість індивіда є не тільки знання, а й ставлення до буття, до діяльності і до самої свідомості. З іншого боку, суспільна свідомість – це не просто арифметична сума індивідуальних свідомостей, а нова якість. Суспільна свідомість, порівняно з індивідуальною, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше, а отже, і багатше. Вона абстрагується від тих чи інших конкретних характеристик, властивостей індивідуальної свідомості, вбираючи в себе найбільш значиме, суттєве. Тим самим суспільна свідомість ніби підноситься над свідомістю індивідів. Однак зазначене не означає нівелювання свідомості індивіде Навпаки, врахування специфіки індивідуальної свідомості, її багатогранності, неповторності всього того. що становить сутність духовності особистості, є надзвичайно важливою умовою формування т розвитку цінностей духовної культури, свідомості людини.

Буденна і теоретична свідомість

Буденна і теоретична Суспільна свідомість є надзвичайно склад ним явищем, що має динамічну, склади: структуру, яка зумовлюється структурою суспільного буття. Одним з елементів структури суспільної свідомості ( її різні рівні – буденна і теоретична свідомість, ідеологія та суспільні психологія.

Буденна та теоретична свідомість характеризують певний зріз структури суспільної свідомості, фіксуючи її компоненти в міру проникнення в сутність тих явищ суспільного життя, що виступають об'єктом пізнання. Буденна свідомість як сукупність конкретних умов життєдіяльності людей розвивається на основі їхнього повсякденного досвіду. Вона охоплює об'єкт відображення, як правило, з неприхованої, очевидної сторони. Тому відображення об'єктивної дійсності шляхом буденної свідомості суперечливе, вона відстає від суспільного буття. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю. Теоретичний же рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього розвитку та функціонування. Тільки теоретична свідомість здатна вловити закономірні тенденції розвитку суспільного життя, складну діалектику його розвитку у всій її складності та багатогранності. Вона спрямована на виявлення найбільш суттєвих рис названих процесів.

Розглядаючи проблеми суперечливого характеру розвитку суспільної свідомості з погляду відображення об'єктивної реальності її носіями, для яких характерні як теоретичний, так і буденний її рівні, необхідно пам'ятати, що в практичній діяльності вони (рівні) перебувають у діалектичній єдності і взаємозалежності. Неприпустимий відрив теоретичного рівня такої свідомості від буденного, оскільки це неминуче призводить до схоластики, догматизму, відірваності від практики.

32. «Суспільна свідомість», «Підсвідомість».

Відповідь:

Суспі́ льна свідо́ мість - сукупність ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин.

Підсвідомість - це своєрідний резервуар свідомості людини, де зберігається незапитувана інформація із власного і чужого досвіду, а також закладені можливості різних комбінацій цієї інформації. Підсвідомість є також основою репродуктивної діяльності.

33. Історичні форми діалектики. Метафізика як антипод діалектики.

Відповідь:

Принципи діалектики — це її вихідні (загальні, універсальні) теоретичні положення, на основі яких відбувається синтез відповідних понять у наукову систему. Вони відображають підвалини буття й пізнання, виражають їхні найфундаментальніші особливості й відношення; виконують нормативну і регулюючу функції, орієнтуючи й спонукаючи людей до дії; виводяться з пізнання й супроводжують його; є способом розгляду й розуміння предметів.

Основними принципами діалектики є принцип взаємозв'язку та принцип розвитку. Проте існують й інші. Про деякі з них йтиметься далі.

Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все у світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Зміст цього принципу виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування.

Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, взаємообумов-леності, так і відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають як єдність, так і різноманітність світу. У них знахо-дить своє вираження матеріальна єдність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний зі зв'язків предмет перестає бути собою.

Зв'язки завжди перебувають в єдності з рухом, взаємодією, розвитком. Самі зв'язки теж необхідно розглядати в розвитку, які проявляються і між речами, і між стадіями самої речі, ма-ють нескінченну якісну різноманітність, специфіку.

Вони проявляються:

• між формами існування матерії;

• між формами руху матерії;

• між структурними рівнями матерії;

• між предметами і явищами в межах однієї форми руху.

Антиподом діалектики є метафізичного методу. Термін «метафізика» (від лат. Та мета та фізика - буквально «те, що йде після фізики) був введений в 1 в. до н. е.. коментатором Аристотеля А. Родоський. Систематизуючи твори великого давньогрецького мислителя, він розташував «після фізики» ті з них, де мова йшла про загальні питання буття і пізнання, про «першої філософії» (про сутність, причини і т. д. ), на відміну від «другого філософії» - приватно-наукового знання.

У сучасному суспільствознавство ТЕРМІН «Метафізика» МАЄ ТРИ ОСНОВНИХ ЗНАЧЕННЯ:

1. ФІЛОСОФІЯ ЯК НАУКА Про загальний, вихідним прообразом якої і було вчення Арістотеля про «Перша пологах сущого». Так, великий німецький філософ XX ст. М. Хайдеггер розглядав її як «рід пізнання, що має предметом суще в цілому». Основні її категорії - це граничні поняття, «охоплюють» одночасно і об'єкт, і суб'єкт пізнання.

2. Особлива філософська наука - онтологія, вчення про буття ЯК ТАКОМУ, незалежно від його приватних видів і в відволікання від питань теорії і логіки пізнання. У цьому значенні дане поняття вживалося як в минулому (Декарт, Лейбніц, Спіноза і тощо), так і в сьогоденні, особливо в сучасної західної філософії.

3. ФІЛОСОФСЬКИЙ СПОСІБ РЕЛІГІЯ (МИСЛЕННЯ) І ДІЇ, що протистоїть діалектичному методу як своєму антиподу. Саме про цей аспект поняття «метафізика» (антідіалектіка) нижче і йтиме мова.

Самая характерна, істотна риса метафізики - одностороння, абсолютизація однієї (байдуже який саме) сторони живого процесу пізнання, або ширше -- того чи іншого елемента цілого, моменту діяльності в будь-якій її формі.

Метафізика, як і діалектика, ніколи не була чимось раз назавжди даним. Вона змінювалася, виступала в різних історичних формах, з яких можна виділити два основних:

1. «СТАРА» Метафізика була характерна для філософії і науки в XVII-XIX ст. (метафізичний матеріалізм, натурфілософія, філософія історії і т. д. ). Специфіка цієї форми метафізики - заперечення загального зв'язку та розвитку, відсутність системного, цілісного погляду на світ (мислення за принципом «або-або»), переконаність у завершеності всіх світових зв'язків.

2. НОВА Метафізика, на відміну від старої, не відкидає ні загальний зв'язок явищ, ні їх розвиток. Це виглядало б абсурдом в епоху величезних досягнень науки і суспільної практики. Особливість антідіалектікі у новій формі -- зосередження зусиль на пошуках різних варіантів Ілюмінація, інтерпретації розвитку. Розвиток тут може розумітися в такий спосіб:

а) як простий, загальний і вічний зростання, збільшення або, навпаки, зменшення (т. зв. «плоский еволюціонізм »), тобто як тільки кількісні зміни,

б) як тільки якісні зміни, ланцюг суцільних стрибків ( «катастрофізм»);

в) як повторення, монотонний процес, що має строго лінійну спрямованість ( «Розвиток по прямій лінії»);

г) як вічне рух по колу, без виникнення нового (концепції «кругообігу»):

д) як рух, з якого вилучається його сутність - протиріччя;

е) як тільки прогрес, тобто сходження від нижчого до вищого, від простого до складного.

Можливі й інші, в тому числі й мішані інтерпретації розвитку, зв'язку і взаємодії.

ВИДИ Метафізика можуть бути виділені по різних підставах (критеріям). Так, метафізичним, антідіалектіческім може бути як метод пізнання, так і спосіб практичної детальності - бюрократизм, консерватизм, волюнтаризм, тобто будь-які односторонні дії.

Метафізичний спосіб пізнання включає в себе цілий ряд різновидів, які виникають у результаті абсолютизації окремих моментів, форм, етапів і т. п. пізнавального процесу. Раніше деякі з цих різновидів були названі -- ідеалізм, сенсуалізм, раціоналізм, емпіризм, догматизм, релятивізм та ін