«Основи філософських знань» 3 страница

Нове бачення світу засноване на містичних переживаннях, особливих станах свідомості (поза щоденністю і раціональністю), особливій мові, що описує реальну “загробну” життя в спеціальних поняттях. Інший важливий момент нового погляду в принципової “граничності” з наукою і практикою. Там, де практика не досягла упевненої регулярності, а наука не представляє упевненого пояснення, завжди знаходиться місце для магії, паранорммальних явищ і т. п. Оскільки природа невичерпна, то наука і практика завжди обмежені. І отже, ми завжди будемо зіштовхуватися з іраціонально-містичним, магічним представленням про світ.

Відомий внесок в іраціонально-містичну картину світу внесло психоаналітичний напрямок в психології і культури. Воно виникло як цілком раціональне вчення про особливості психіки людини, що пояснює глибини його підсвідомості, вплив емоцій, почуттів, вражень на поводження людини й особливості культури людини. Однак вчення засновників психоаналізу 3. Фрейда, К. Юнга, А. Арпера було витлумачено в іраціонально-містичній площині. Узявши за крапку відліку ідеї психоаналітиків про уродженість і спадковість “первинних потягів” людини, сексуальних комплексів, природи несвідомого як внутрішнього і сутнісного ядра людини, ряд їх послідовників (В. Рейх, Карен Хорни й ін. ) заговорили про принципову нез’ясовність людської діяльності, містичної сутності сексуальної волі і негативному розумі людства, що виключає раціоналістичній.

МІЛЕТСЬКА ШКОЛА

Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н. е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е. ), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е. ), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

ГЕРАКЛІТ

Гераклі́ т Ефе́ ський (дав. -гр. Ἡ ρ ά κ λ ε ι τ ο ς ὁ Ἐ φ έ σ ι ο ς ) — грецький філософ-досократик. Єдиний відомий твір — «Про природу». Автор відомих виразів: «Усе плине, усе змінюється» (дав. -гр. Π α ν τ α ρ ε ι κ α ι ο υ δ ε ν μ ε ν ε ι ) [1][2] та «Не можна двічі ввійти в одну і ту саму ріку».

За деякими даними, саме в працях Геракліта вперше фіксується поняття космополіта - громадянина космополії (всесвітнього града, всесвітнього суспільства), громадянина всесвіту.

Досягнення

Гераклітові належить філософський прозовий твір «Про природу» (не плутати з однойменною працею Анаксімандра). Виклад думок у цьому творі затемнений стилістично загадковістю, тому ідеї його не цілком чіткі, темні (недарма Геракліта називали «темним»). Проте мова Геракліта, на відміну від Анаксімена, проста й невимушена, багата метафорами і порівняннями, значно міфологізована. Дослідники відзначають, що у Геракліта міфології більше, ніж у мілетських філософів.

У вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську термінологію це поняття, яке у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості — здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу та мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, але й те, з чого все виникає. «Все існуюче, — вказує Геракліт, — завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає». Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. Згідно з цим законом, все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — «все тече».

Геракліт — один із перших філософів, хто помітив, що одне й те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, а суперечливість зближує протилежності. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос. У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все і має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. Це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного божественного закону — логосу.

ПІФАГОР

Філософське вчення

Введення терміну «філософ» приписують Піфагору, який назвав себе не мудрецем, а «тим, хто любить мудрість». Філософи належать до особливого типу людей, які замість того, щоб турбуватися про славу чи визнання, гроші чи прибуток, все життя присвячують вивченню природи речей.

Про Всесвіт

Піфагор був першим, хто назвав Всесвіт «Космосом» через ту впорядкованість, яка йому притаманна. За його вченням основоположні принципи світобудови можна висловити мовою математики. Початком, що об'єднує всі речі, виступають числові співвідношення, які виражають гармонію й порядок природи: «Всі речі суть числа».

Всесвіт, за Піфагором, — шароподібний і складається з десяти небесних сфер. В центрі Всесвіту розташований невидимий із землі «вогонь», який піфагорійці називають «стражем Зевса». Навколо нього обертаються всі сфери, в тому числі й Земля. Кожна сфера є визначена числом і дає притаманний лише їй звук, в результаті космос в цілому являє собою гармонійний світовий хор.

Про Бога

За вченням Піфагора, «Бог — це число чисел», це єдиний Бог, що містить в собі все. Бог виявляється як закон і сам є закон. А прийняття цього Закону — Клятва слухняності закону. Піфагорійці, даючи клятву, були впевнені, що справа, яку вони обіцяють виконати, освячена божественним Законом.

Клятва: «Клянуся ім'ям Тетрактис, що послана нашим душам. В ній джерело й корені вічно квітнучої природи».

Про сакральну математику

У своєму прагненні осягнути вічну Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення першопринципів, об'єднуючої сили космосу. З цієї точки зору, усе створене прив'язане до числових правил і пропорцій, які синтезовані числі десять — досконалому числі. До заслуг Піфагора (швидше, членів його ордену, оскільки в більшості випадків винаходи останніх за звичаєм приписувалися Піфагору) належить відкриття та доведення теореми Піфагора- однієї із ґрунтовних теорем евклідової геометрії.

Про гармонію

Гармонія присутня скрізь у Всесвіті: і в комбінації ритмів астрономічних тіл, за якими вони обертаються в просторі, відомій як «музика сфер», і в мистецтві музики, яка очищує душу. Гармонія встановлена не лише на фізичному рівні, але також і в зв'язках між космічним і моральним порядком. Піфагор увів звичай застосовувати музику для очищення душі й практикував лікування музикою. Деякі мелодії були проти пригнічуючих душу страждань — смутку й мук, другі — проти гніву й злості, а треті — проти пристрастей. Піфагорейцями було відкрито гармонійні співвідношення октави, квінти й кварти, а також числові закони, що ними керують.

Про еволюцію

Друга сторона вчення Піфагора говорить про Еволюцію, як закон космосу, єдиний для всього. Безсмертна душа людини, діючи згідно з цим законом, переходить з одного тіла в інше, набирає необхідного досвіду, пізнає світ, закони, Природу, завойовує Мудрість, щоб повернутися на свою Божественну Батьківщину.

Про дружбу

Піфагорійці високо цінували дружбу, яка розглядалась як невід'ємна умова спільного життя, що добре ілюструє відомий вислів: «між друзями всі речі — спільні». Піфагорійська дружба досі слугує гідним прикладом відданих, чесних, щирих стосунків між людьми.

Про перевтілення душі

За Піфагором, душа є безсмертною та перевтілюється після смерті в інші живі істоти, зокрема, у тварин. Грецький філософ Ксенофан висміював це бачення: «Одного разу Піфагор проходив біля людей, які знущалися з собаки. „Не бийте його. Це душа одного мого друга. Я впізнав її по голосу. “»

Філософські твори:

«Про природу»

«Про виховання»

«Про державу»

«Про світ»

«Про душу»

7. Визначте зміст, основні положення філософської теорії Демокрита та її значення для подальшого розвитку науки і філософії.

Відповідь:

Демокріт з Абдер - давньогрецький філософ - атоміст і вчений - енциклопедист, народився близько 460 р. до н. е., рік смерті невідомий, за деяким даними прожив більше ста років. Демокріт - нащадок багатого і знатного роду, величезну спадщину витратив на подорожі в далекі країни з метою одержання знань. По одній з легенд, на батьківщині був притягнутий до суду за марну розтрату спадщини; під час виправдувальної промови прочитав суддям один із своїх творів і був визнаний невинним.

Філософія Демокріта це атомістичний матеріалізм. Увесь світ, всі тіла, відповідно до цієї концепції, складаються з атомів (atomos - неподільний) - дрібних матеріальних неподільних часток. Рух - внутрішня властивість атомів (здогад про внутрішнє джерело матерії, яка є в русі); різноманіття явищ навколишнього світу пояснюється розходженням форм атомів. Послідовно проводячи матеріалізм, Демокріт вважав, що душа складається зі сферичних, рухливих, вогненних атомів. Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі, які чергуються з атомами тіла. Після смерті душі розпадаються і атоми розсіюються в просторі. Боги також мають атомарну структуру і складаються із круглих вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все-таки не вічні.

Космологія.

Демокріт розвиває концепцію Левкінпа про космічні вихри, які породжують незліченні світи, різні за розміром і структурою. В одних світах сонце і місяць більше наших, в інших - більша кількість світил, у третіх - немає зовсім. Світи, розрізняються за віком: одні тільки народжуються; інші - перебувають у розквіті; треті - гинуть зіштовхуючись один з одним.

Для філософії Демокріта характерний твердий детермінізм - заперечення випадковості; все, по Демокріту, закономірне і має свої причини. Філософ стверджував, що люди вигадали ідол випадку, щоб користуватися ним як приводом, який прикриває їх власну нерозсудливість. Демокріту приписують авторство забавної притчі: Один раз лиса людина йшла по пустельній місцевості і їй на голову з неба впав камінь. Людина померла. - Якщо ми не будемо затрудняти себе поясненнями, то скажемо, що це відбулося випадково. Однак, спробувавши знайти причину, ми довідаємося, що в цій місцевості живуть хижі птахи, які своєрідним способом полюють на черепах - піднімають у пазурах камінь і кидають його зверху на панцир черепахи її, розбиваючи його, ласують м'ясом черепахи. У нашому випадку птах лисину сприйняв за панцир. Мораль: завжди шукай причину, закономірність того, що відбувається.

Теорія пізнання.

Демокріт виділив два ступені пізнання: почуттєвий досвід, який виникає внаслідок витікання від об'єктів прозорих матеріальних образів, які попадають в наші органи почуттів і мислення. Почуття, що є джерелом будь-якого пізнання саме по собі може дати лише " темне", тобто неповне, поверхневе знання, тому що сутність речей - атоми, можуть бути осягненні умоглядним шляхом.

Етика Демокріта - це етика щастя - гедонізм. Метою життя філософ вважає гарний настрій - евтюмію, що означає безтурботний щасливий стан, коли людина не піддається дії пристрастей і страху. Найбільшою чеснотою є безтурботна мудрість, яка дає людині дар правильно мислити, правильно говорити і правильно поступати.

В соціально-політичних поглядах Демокріт був прихильником демократичного устрою держави, стверджуючи, що бідність у демократії настільки краще так званого благополуччя громадян при царях, наскільки свобода краще рабства.

8. Охарактеризуйте вчення Сократа та його місце філософії Давньої Греції. Назвіть послідовників цього мислителя.

Відповідь:

Вчення Сократа.

Певна демократична орієнтація основних представників софістики викликала дуже різкий протест проти тих мислителів, які стояли на боці аристократії, захищали її інтереси. Таку позицію зайняв і один з найвідоміших філософів античності — Сократ, учення якого знаменує поворот від матеріалістичного натуралізму до ідеалізму. Походив з бідної афінської сім'ї. Жив і вчився в Афінах, а потім і сам вчив в Афінах, де його слухали численні учні: Платон, Антісфен, Аристін, Евклід із Мегари. Активно критикував софістів за те, що «навчають мудрості за платню», стверджував, що є такі людські якості, які у людини від бога і священні. Це красота, мудрість та ін. І непристойно, аморально торгувати ними. Справжні погляди Сократа реконструювати дуже важко, складно. Сократ ніколи не вважав себе мудрим (софос). За думкою Сократа, він лише філософ, який любить мудрість. Один з відомих висловів: «знаю, що нічого не знаю» — є, справді, пояснення необхідності глибшого пізнання самого себе. Своїм важливішим устремлінням Сократ вважав «виховання людей», зміст якого бачив у дискусіях і бесідах, а не в систематичному засвоєнні якихось знань. Будова світу, фізична природа речей непізнанні, знати можемо тільки себе самих. Це розуміння предмета пізнання Сократ висловив формулою: «Пізнай самого себе». Центром філософії Сократа стає людина, її ставлення до сім'ї, суспільства, законів і не в останнє — ставлення до богів. У бесідах та дискусіях Сократ звертає увагу на пізнання суті доброчесності. А основними доброчесностями вважав стриманість (як підкоряти пристрасті), мужність (як подолати небезпеку) та справедливість (як дотримуватися божих та людських законів). Ці доброчесності людина дістає шляхом пізнання та самопізнання. У Сократа зустрічається також перша спроба класифікувати форму правління державою. Серед основних форм державного ладу Сократ виділяє: монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію, яку характеризує як владу невеликої кількості освічених і моральних людей. У бесідах, суперечках та дискусіях Сократа формувався філософський метод, названий діалектикою (від грецьк. — вести бесіду, розмовляти). Мета методу — досягнути істини виявленням суперечностей у твердженнях противника шляхом постановки правильно підібраних запитань. Життя Сократа закінчилося трагічно.

Ще за життя Сократа ряд його учнів, противників афінської демократії, покинули Афіни. Інші його послідовники пішли з Афін після його смерті. На початку 4 століття до н. е. деякі учні Сократа заснували власні філософські школи, які отримали назву сократівських, або сократичних. Серед них найбільш відомі: мегарська школа, елідо-еретрійська школа, кіренаїки, а також школа кініків. Перші три отримали свою назву за містом, де жили засновники шкіл, остання — за прізвиськом «пес», яке отримав її представник Діоген із Синопу (не плутати з Діогеном із Аполонії). Кожна з цих шкіл по-своєму розглядала поставлені Сократом питання про можливість пізнання, про предмет загальних понять, про цілі практичної діяльності, про вище благо. Школи часто виступали один проти одного і проти інших учнів Сократа (наприклад, Платона і Ксенофонта). Філософські відмінності були досить великі, у той час як мегарська і елідо-еретрійська школи тяжіли до ідеалізму, у кініків домінує матеріалістична орієнтація, а кіренаїки чітко проводять атеїстичну лінію.

9. Охарактеризуйте філософські погляди Платона та його проект ідеальної держави. Визначте його місце в історії філософії.

Відповідь:

Платон (427-347до н. е. ), учень Сократа, виклав свої погляди на державу, демократію, політичні режими і форми правління у своїй відомій роботі “Держава”. У своїх поглядах на державу Платон виходив з того, що існує ідеальна держава, ідеальний зразок і його багаторазові повторення-перекручування в реальному світі речей

На думку Платона, висловлену ним у трактаті “Держава”, головною основою ідеальної держави є справедливість. Вона полягає в тому, щоб кожному громадянину було відведено особливе заняття, найбільш відповідну його натурі роботу, тобто справедливість є відповідність реальної речі своїй ідеї, адже держава тоді є ідеальним, коли кожен громадянин діє в згоді зі своєю власною сутністю.

А оскільки між людьми існують індивідуальні розходження, Платон пропонує розподіл суспільства на стани: філософів-правителів, воїнів-стражів і ремісників-виробників. Ці стани Платон ототожнює з трьома початками в людській душі, а саме: розумним, лютим і надихаючим.

У підкріплення свого аристократичного ідеалу Платон пропонував вселяти громадянам міфи про те, як бог домісив у душі людей частки металів: у душі тих з них, що здатні правити і тому найбільш коштовні, він домісив золота, у душі їхніх помічників-і срібла, а в душі хліборобів і ремісник - заліза і міді. Якщо ж в останніх народиться дитина з домішкою шляхетних металів, то його переклад у вищі розряди можливий тільки з ініціативи правителів.

Для Платона ідеальна будова держави, де кожен громадянин тотожний у своїх інтересах суспільному цілому, не являє собою ще особистості, що претендує на індивідуальну самоцінність і повну автономію у вчинках. У нього держава і цивільне суспільство представлені в єдиному, цілісному, нерозчленованому понятті.

Для збереження станів Платон пропонує створити особливу систему виховання для нащадків правителів і стражів. В основу цієї системи покладені музичне і гімнастичні мистецтва.

Музичне зміцнює дух і виховує любов до батьківщини, гімнастичне зміцнює тіло і готує громадян до захисту своєї держави. Після закінчення навчання цим дисциплінам виявивших себе найбільш знаючими і доброчесними юнаком починають готувати до діяльності правителів. Вони вивчають мистецтво міркування і ведення споровши, а потім філософію, що вінчає всю систему знань.

Метою держави, що Платон вважав ідеальним, саме і є забезпечення для максимального числа їхніх громадян умов для доброчинного життя.

Платон виділяє наступні форми правління: царський лад (монархія), аристократія, тимократія, олігархія, демократія, тиранія. самим правильним і розумної він вважає царський лад і аристократію. Інші форми правління є послідовним відхиленням від ідеальної держави. Спершу аристократія як влада кращих вироджується в тимократію.

Аристократія - це правління кращих зі схваленням народу. Владою володіє і править той, хто вважається доблесним і мудрої. В основі такої форми правління лежить рівність по народженню. На думку Платона, на роль правителя ідеально підходить лише той, хто добровільно не захоче бути правителем і займатися виправленням чужих пороків. Найменш підходять люди, що керуються честолюбством, грошима, пошаною.

Щоб досягти однодумності і згуртованості двох вищих станів, що утворять разом клас стражів держави, Платон установлює для них спільність майна і бюта. “Насамперед ніхто не повинний володіти ніякою приватною власністю, якщо в тім немає крайньої необхідності.

Потім ні в кого не повинно бути такого чи житла комори, куди не мав би доступу всякий бажаючий”. Стражам забороняється мати родину, для них уводиться спільність дружин і дітей.

Громадянам третього стану дозволялося мати приватну власність, гроші, торгувати на ринках...

Геніально угадавши значення поділу праці в економічному житті суспільства, Платон проте виступав за обмеження господарської активності і збереження аграрно замкнутого, “самодостатнього “ держави.

Виродження аристократії мудрих, за його словами, спричиняє твердження приватної власності і звертання в рабів вільних землевласників із третього стану. Так виникає критсько-спартанськй тип держави, чи тимократия (“ тімі “- честь), панування найсильніших воїнів. Держава з тимократичним правлінням буде вічно воювати.

Наступний вид державного устрою-і олігархія-і з'являється в результаті скупчення багатства в приватних осіб. Цей лад заснований на майновому. Владу захоплюють деякі багаті, тоді як бідняки не беруть участь у керуванні.

Олігархічна держава, що роздирається ворожнечею багатіїв і бідняків, буде постійно воювати саме із собою.

Наступною формою державного правління, є демократія, що логічно випливає з олігархії. Перемога бідняків приводить до встановлення демократії - влади народу. Тут панують свавілля і безнаявність. Нарешті, надмірна воля обертається у свою протилежність - надмірне рабство.

Установлюється тиранія, найгірший вид держави. Влада тиранів тримається на віроломстві і насильстві. Головною причиною зміни усіх форм держави Платон вважала псування людських удач.

Вихід з порочних станів суспільства він зв'язував з поверненням до початку: правління мудрих.

Діалог “Закони” є останнім твором Платона. У ньому він зображує “другий по достоїнству” державний лад, наближаючи його до реальної дійсності грецьких полісів.

Основні відмінності діалогу “Закони” від діалогу “Держава” такі:

По-перше, Платон відмовляється від колективної власності філософів і воїнів і встановлює для громадян єдиний порядок користування майном. Земля є власністю держави. Вона поділяється на рівні по родючості ділянки. Кожен громадянин одержує земельний наділ і будинок, якими користається на правах володіння. Всі інші види майна громадяни можуть придбати в приватну власність, але її розміри обмежені.

По-друге, розподіл громадян на стани заміняється градацією по майновому цензі. Політичні права громадяни здобувають у залежності від розмірів майна, вписавшись в один з чотирьох класів. Чи розбагатівши зубожівши, вони переходять в інший клас. Усі разом громадяни утворять правлячу верхівку. Крім занять у власному господарстві їм ставиться в обов'язок служба у війську, відправлення тих чи інших державних посад, участь у спільних трапезах, жертвоприносини.

По-третє, виробничі потреби землеробства передбачається тепер цілком забезпечити за рахунок рабської праці. Разом з визнанням рабства в Платона з'являється і погане відношення до продуктивної праці. Передбачаючи виступу невільників, Платон радить землевласникам придбати як можна менше рабів однієї національності і не провокувати їхнє невдоволення жорстоким звертанням.

По-четверте, Платон докладно описує в діалозі організацію державної влади і закони найкращого ладу.

Ідеальним державним устроєм Платон називає правління, де сполучені початки демократії і монархії. До таких початків відносяться: демократичний принцип арифметичної рівності (вибори по більшості голосів) і монархічний принцип геометричної рівності(вибір по заслугах і достоїнству). Демократичні початки держави знаходять своє вираження в діяльності народних зборів.

Усі виборні державні органи і правителі зобов'язані діяти в точній відповідності з законом.

У діалозі “Закони” Платон писав: “ Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєюсь владою. Там же, де закон-владика над правителями, а його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть даровать державам боги”.

Викладені в діалогах Платона соціально-політичні програми були консервативними.

10. Охарактеризуйте філософське вчення Аристотеля та його місце в історії філософії.

Відповідь:

Аристотель (384-322 рр. до н. е. ) - провідний філософ класичного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу - Лікей.

Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: " Платон мені друг, але істина дорожча". З точки зору Аристотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, активний початок, тоді як матерія - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає чисту, очищену, звільнену від матерії, форму. Врешті-решт Аристотель здійснює відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун, котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Аристотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя десятками століть залучали його до фундаторів богослов'я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

1. Місце Аристотеля в філософії

У 367р. до н. е. слухачем " Академії" Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н. е. ). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в " Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: " Платон мені друг, але істина дорожча". Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою " Органон" (" Знаряддя" ). Головною ж його філософською працею є " Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова " метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси " те, що після фізики", тобто " метафізика".

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє " першу" і " другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але " друга". Предметом " першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. " Перша філософія, за Аристотелем, – наука " найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є " божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки " одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі " начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У " Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні