Тема: Розвиток політичної думки в Україні

Тема: Розвиток політичної думки в Україні

П л а н:

1. Формування політичної думки в княжу добу історії України.

2. Політичні ідеї періоду Козаччини та Гетьманської держави.

3. Національне відродження і розвиток української політичної думки в XIX - початку XX ст.

4. Українська політична думка після національної революції 1917-1921 pp.

1. Український народ є автохтонним, тобто таким, що проживає на власній території з давніх-давен. Його духовною основою є Трипільська культура - одна з найдавніших світових культур. Політична форма організації життя на території нинішньої України зародилася декілька тисячоліть тому. Історія пам'ятає державні утворення кіммерійців (XV-VII ст. до н. е. ), скіфів (VII-Ш ст. до н. е. ) і сарматів (III ст. до н. е. - III ст. н. е. ). В VI ст. н. е. заявили про себе як про політично організований народ східнослов'янські племена під іменем Антів. Однак вершини політичного розвитку давній український народ сягнув у державі Київська Русь, яка була одним з наймогутніших державних утворень того часу. Період Київської Русі (з 882 р. до середини XIII ст. ) разом з добою Галицько-Волинської (до середини XIV ст. ) і Литовсько-Руської ( з середини XIV - до кінця XV ст. ) держав становить перший етап розвитку української політичної думки.

Основними політичними проблемами, що знайшли відображення в літературі цього періоду, є осмислення сутності та походження держави і влади, закону та законності, обґрунтування кращих форм державного правління, рис, якими повинен володіти правитель, проблеми єдності держави, союзу руських князівств перед загрозою ворожого нашестя.

Першим у вітчизняній історії політичним трактом, який дійшов до наших часів є «Слово про закон і благодать» митрополита Ілларіона. «Слово» формувало політичну свідомість багатьох поколінь нашого народу і не втратило свого значення в новітній історії. Прийняття Руссю християнства було прилученням її до християнської родини народів. Однак, Ілларіон рішуче заперечує домінуючу в той час політико-церковну концепцію, згідно з якою правителі усіх середньовічних держав розглядалися як члени родини монархів, очолюваної Візантійським імператором. У автора «Слова» Київська Русь, її правителі, й, насамперед, князь Володимир - члени рівноправної спілки народів, що з'єднані християнською вірою. Митрополит Ілларіон акцентує увагу на основоположному для візантійської політичної ідеології пункті - про походження влади від Бога.

Ідеальному правителю держави (князю) притаманні, передусім, мудрість і знання. Митрополит називає Володимира вчителем і наставником, який владарює і живе розумінням: «воссиял разум в сердце его ». Перехід Володимира до Христової віри автор пояснює тільки «благим пониманием и остротой ума». Ілларіон одним з перших вітчизняних мислителів заговорив і про моральні якості, якими повинен володіти глава держави, про його відповідальність перед підданими.

Суспільно-політичними ідеями пройняті стародавні літописи „Повість минулих літ" літописця Нестора". Центральне місце тут займає розповідь про родовід Київських князів. Згідно з літописом, він йде від варязького князя Рюрика, якого слов'яни запросили для встановлення «порядку» в їх землях. Політичне значення цієї легенди полягало в тому, що, по-перше, так обґрунтовувалася теза про те, що княжий рід іде від іноземця і тому безпредметною є суперечка про те, який із місцевих родів є старшим, головнішим; по-друге, підкреслювалось значення київських князів, бо саме від них починається «порядок», держава на Русі.

У своєму «Повчанні дітям» київський князь Володимир Мономах застерігає синів не тільки не чинити самим, а й заборонити «служивим» творити беззаконня. Сила князівської влади саме в слідуванні законам. Князь для своїх підлеглих повинен бути не лише справедливим, але й милосердним. «Ухилися од зла, вчини добро, шукай миру, йди за ним і живи во віки віків», - писав Мономах.

Найважливішою пам'яткою, що зберегла давні норми звичаєвого права, була « Руська правда» («правда» означає закон). Тут також зібрані «княжі устави». Ці документи можна поділити на міжнародні угоди, договори князів між собою та народом. «Руська правда», її політико-правові ідеї знайшли продовження у наступні періоди життя України. Зокрема, цей документ був покладений в основу т. з. Литовських статутів, які регулювали життя в добу Литовсько-Руської держави.

Цінні політичні думки та традиції породила політична діяльність Данила Галицького. Модель державного правління Галицько-Волинського князівства не поступалася кращим тогочасним європейским зразкам. Міжнародні контракти Данила Галицького, його внутрішня політика базувалась на переконанні в тому, що руський народ історично і геополітично належить до європейської культури і що розвиток співробітництва з Заходом є важливою умовою прогресу краю.

2. Руйнація української державності та територіальне розчленування України істотно вплинули на стан і зміст політичної свідомості народу. Основними проблемами, які знайшли відображення в політичних ідеях України в ХУІ-ХУШ ст. є питання влади, походження та суті держави, розбудови української державності, прав і свобод членів суспільства. Серед багатьох імен українських мислителів та політичних діячів, у творчості яких знайшли відображення політичні погляди цього періоду, можна назвати С. Оріховського, І. Вишенського, П. Могилу, професорів Києво-Могилянської академії Й. Кононовича-Горбацького, С. Яворського, Ф. Прокоповича, гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепу, П. Орлика та ін.

Найбільш розповсюдженою в XVI ст. була монархічна концепція влади. Вважалося, що люди поділяються на особливі соціальні групи - селянство, дворян, шляхетство, духовенство, правителів держави, які різняться за роллю в суспільстві. Монарх, який стоїть на вершині цієї соціальної піраміди, є не лише єдиним джерелом влади, але й єдиним джерелом справедливості.

Опираючись на скарбницю античної думки, філософ і полеміст Станіслав Оріховський (Роксолян) (1513-1566) одним з перших мислителів епохи Відродження почав творчу розробку ідей природного права. На його погляд, основна умова реалізації прав і свобод людини - закон, законопослушність. Керівництво державою повинно здійснюватись методами переконання з використанням традицій і досвіду народу. У ранніх творах робив спробу відокремити політичну науку від теології, релігійну владу від світської. Пізніше зайняв компромісну позицію, поставивши на вершину трикутника влади Бога, а в інших кутах - церковну і світську влади. Важливе місце в суспільно-політичній думці України кінця XVI - початку XVII ст. посідав також Іван Вишенський - визначний мислитель, гуманіст і демократ. Він дійшов визнання основоположності первісно-демократичних засад раннього християнства як для церковного, так і світського життя. Християнська віра, твердив Вишенський, у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності, братерства, свободи і справедливості, а несправедливість і насильство походять від абсолютизації принад світського життя, від жадоби багатства й розкоші, необмеженої влади.

Значною фігурою в історії української політичної думки першої половини XVII ст. був митрополит і засновник Києво-Могилянської академії Петро Могила (1596-1647 ). Могила ставив церковну владу вище світської. Майбутнє української держави пов'язував з національно-визвольною боротьбою українського народу. На чолі цієї держави повинен стояти сильний православний володар, вірний Богові, від якого одержав владу, гуманний у стосунках з підданими.

Помітний внесок в історію політичної думки зробили також випускники і викладачі Києво-Могилянської' академії С. Яворський (1656-1722) та Ф. Прокопович (1681-1736). Магістр філософії та вільних наук, просвітитель і поет Стефан Яворський, звертаючись до біблійних прикладів, обґрунтовував думку про те, що церква підноситься над державою і повинна володіти не лише релігійною, але й світською владою, «Церковь святая, -зазначав він, имеет два меча: духовньй и вещественньй друг другу пособственньй. Когда мечь духовний мало успевает, мечь вещественний пособствует».

Феофан Прокопович навчався в Києві і Римі. У Київській академії викладав філософію, богослов'я, риторику та інші предмети, виконував обов'язки ректора. У 1716 р. за наказом Петра І прибув до Петербурга, де став ідеологом політичних і церковних реформ у Росії. Він гостро засуджував думку про верховенство духовної влади над світською та про непідпорядкованість духовенства і монашества державі. Вперше в умовах російської держави розробив концепцію освіченого абсолютизму, базуючись на теорії природного права й суспільного договору. Освіта і розвиток наук розглядалися Прокоповичем як основа історичного прогресу, сили держави і добробуту громадян. Верховним носієм державної влади визнавався лише високоосвічений володар -«філософ на троні».

Український народ та його еліта мріяли про відродження власної держави. Широку програму становлення української державності мав гетьман Б. Хмельницький. Зборівська угода 1649 р. Війська Запорозького з польським королем заклала фундамент української автономії у складі польської держави. Після смерті Б. Хмельницького І. Виговський продовжив державницьку політику щодо відновлення Великого князівства Руського. Початок такої діяльності покладено Корсунським трактатом зі Швецією, а згодом закріплено в Гадяцьких угодах. Одним з теоретиків даного договору був Ю. Немирович. Він обґрунтував ідею союзу трьох держав - Королівства Польського, Великого королівства Литовського та Війська Запорозького. Гетьман як великий князь Русі повинен був стати володарем України. Але дана програма не була реалізована через «революцію черні», стимульовану Москвою. Однак самостійницька ідея не залишала українських державних діячів. Особливо це стосується П. Дорошенка, І. Мазепи та П. Орлика.

Інший напрям української політичної думки має яскравий республіканський ідеал політичного устрою. Цей ідеал знайшов практичне втілення в Запорозькій Січі як специфічному утворенні (Козацька Християнська Республіка) та в Гетьманській державі, яка постала після переможної національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького і проіснувала більше ста років.

І. Мазепою та К. Гордієнком у 1709 р. розроблена Конституція, в якій проголошувалося створення Української Козацької Республіки. Правити нею повинен був гетьман, обраний народом, і Генеральна Рада, яка складалася з «генеральних радників», «виборних полкових постів» та послів Запорозької Січі. Після смерті І. Мазепи новий гетьман П. Орлик доповнює цей документ, розширює його і створює нову конституцію - «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», прийняті 5 квітня 1710 р. в м. Бендерах публічною ухвалою козацького зібрання. Цей рідкісний історичний документ є не лише цінною політико-правовою пам'яткою, але й яскравим свідченням сподівань і намагань українського суспільства того часу. Фактично це була, перша європейська конституція в сучасному її розумінні.

«Пакти й Кoнституція» містять такі основні положення: необхідність встановлення народного суверенітету і забезпечення демократичних прав людини; розмежування та взаємодія законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина і обрані представники від кожного полку) і судової влади; виборність усіх державних посад знизу догори; принципи внутрішньої і зовнішньої політики; соціальне забезпечення знедолених. Конституція П. Орлика діяла на Правобережній Україні лише до 1714 р., але її світоглядне, політологічне та юридичне значення важко переоцінити.

Актуальними й сьогодні є політичні ідеї українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди. Стоячи на засадах розробленої ним концепції «сродності» («природовідповідності»), він гостро виступав проти неефективної та злочинної влади. Вона постає тоді, коли люди без поклику своєї природи прагнуть різних посад. Особливу увагу мислитель приділив проблемам духовності: на його погляд для вдосконалення суспільного життя необхідне духовне відродження людини.

3. Новітній етап розвитку української політичної думки пов'язаний з лібералізацією суспільних відносин і підняттям могутньої хвилі українського національного відродження на початку XIX ст. Вагомий вклад у розвиток політичних поглядів у цьому сторіччі внесли представники різних сфер інтелектуальної діяльності: історики М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський, юристи О. Терлецький, М. Володимирський-Буданов, письменники Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та інші.

Після вбивства у 1801 р. імператора Павла І і на початку царювання Олександра І, в Росії розпочався період певної політичної лібералізації'. В 1804 р. у Харкові засновано перший в Україні університет, який став головним центром українського культурно-наукового життя. Дворянство, в т. ч. й українське, почало утворювати таємні гуртки (масонські ложі), в яких обговорювалися шляхи політичного розвитку Російської імперії та народів, які її населяли. Новгород-Сіверський-Полтавський гурток у 1818 р. видав «Історію Русів». Полтавська ложа «Любовь к истине», членами якої були І. Котляревський, українські дворяни, що були вихідцями із старовинних козацько-старшинських родів - С. Кочубей, В. Тарнавський, В. Лукашевич та ін., на чільне місце ставили питання відродження української державності. У катехизисі товариства говорилося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії.

Першим українським політологом слід вважати Миколу Костомарова (1817-1885). Він досконало знав історію України, інших слов'янських народів, у своїх дослідженнях опирався на досягнення світової філософської, історичної і соціологічної думки. Рушійною силою української історії вчений вважав народні маси, самосвідомість; чим свідоміший народ, підкреслював Костомаров, тим швидше він знайде самого себе і самовизволиться.

Т Політична концепція Костомарова обґрунтована в «Книзі буття українського народу», працях «Думки про федеративні начала у давній Русі», «Дві руські народності», «Риси народної південно-руської історії» та ін.

Костомаров був не лише вченим, але й громадсько-політичним діячем, одним з ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства поруч з такими видатними представниками української нації як Т. Шевченко, М. Гулак, О. Навроцький, П. Куліш. Основні завдання кирило-мефодіївців були такі: 1) побудова слов'янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютної царської влади в Російській імперії як необхідної умови заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ через здійснення християнського заповіту слов'янами. Члени товариства закликали всіх слов'ян об'єднатися, але за умови, що кожний народ зможе утворити свою суверенну державу, збудовану на демократичних засадах. Братчики прагнули досягти ідеалу не тільки шляхом державної реформи, але й поширенням освіти, проповідуванням християнських ідей, моральним удосконаленням людей.

У 30-40 х роках XIX ст. центр українського культурного життя переміщається із Харкова до Києва і Галичини (в 1834 р. засновано Київський університет, а у 1848 р. відкрита перша українознавча кафедра на філософському факультеті Львівського університету). Досліджували політичну історію України такі визначні вчені та громадські діячі як В. Антонович і М. Драгоманов.

Володимир Антонович (1834-1909) на відміну від М. Костомарова - не революціонер-романтик, а народник і демократ, культурник-поступовець, політичний реаліст. У своїй праці «Про козацькі часи на Україні » Антонович виклав власне розуміння політичної науки, „яка вимагає засобів аналізу більше математичних, ніж гуманітарних ": політик мусить добре знати розклад суспільних сил і передбачати, за що і коли слід боротися у тій чи іншій ситуації. Український національний тип Антонович характеризував як свого роду бездержавний, відзначаючи в ньому відсутність будь-яких намагань витворити власну державність. Учений підкреслював, що росіяни розвинули у своєму історичному типі принцип авторитету і монархічної влади, поляки - принцип аристократизму, а українці - громадської правди і рівності. Підтримуючи ідею слов'янського федералізму, В. Антонович водночас не раз висловлював думку про шкідливість для України зв'язків з Росією, насамперед у культурному відношенні.

Поруч з Костомаровим, одним із засновників української політології, є видатний учений, політичний та громадський діяч Михайло Драгоманов (1841-1895 ). Якщо Костомаров був більше істориком, ніж політологом, то Драгоманов більшість своїх праць присвятив політичній тематиці. Основними його політологічними дослідженнями є такі: «Рай і поступ», «Старі хартії вольностей», «Чуцацькі думки про українську справу», «Східна політика Німеччини і обрусіння» та ін. Політичний світогляд Драгоманова побудований на таких засадах: визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя; ідея еволюції політичної системи Росії як засобу проведення широких політичних реформ; ідея культурництва, тобто переконання в тому, що визвольна боротьба має вестися

лише просвітницькими засобами і що культура має стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; переконання в тому, що політична діяльність і боротьба мають базуватися на моральному грунті, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів»; ідея європеїзму: зв'язок України з Західною Європою є джерелом прогресу першої; переконання в тому, що історичний процес у Росії і Україні повинен пройти, як і в країнах Західної Європи, парламентсько-земський етап; ідеї федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальних умов перебудови Російської імперії на автономних засадах.

Наприкінці XIX на початку XX ст. центром українського національного відродження, своєрідним українським П'ємонтом, стали Західні терени України і, особливо, Галичина. Значний вклад у політичне пробудження українців-русинів внесла «Руська Трійця» (засновники М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, 1830 р. ), перша українська політична організація «Головна Руська Рада» (1848р. ), видання «народовцями» політичних часописів «Батьківщина» і «Діло», заснування в 1885 р. «Народної ради», а згодом і масових політичних партій. У Галичинні жили і творили переслідувані царським режимом М. Драгоманов, М. Грушевський, інші видатні літературні, наукові та політичні постаті Великої України. Серед місцевої інтелігенції' слід відзначити І. Франка, М. Павлика, К. Левицького, Є. Левицького, О. Барвінського, М. Ганкевича та ін.

Івана Франка (1856-1916) як філософа, письменника, громадсько-політичного діяча глибоко хвилювали теоретичні й практичні проблеми політичного розвитку української нації. Він прагнув проаналізувати сам історичний факт виникнення держави, її еволюцію, стан і роль у майбутньому соціалістичному суспільстві (Франка певний час полонили соціалістичні ідеї), зв'язок проблем українського відродження і побудови в Україні власної держави. У своїй праці «Поза межами можливого» Франко чітко сформулював ідеал політичної самостійності України. «Ідеал національної самостійності у всякому погляді, -підкреслював Каменяр, - культурнім і політичнім, лежить для нас поки що поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячі стежин, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами і тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи підемо тими стежинами в напрямі до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки».

Ключовою фігурою у розробці ідеології українського самостійності став Микола Міхновський (1873-1924) - автор відомої промови «Самостійна Україна», виголошеної у 1899 р. на шевченківському святі. На його погляд, головною умовою відродження української нації є державна самостійність України. Російське самодержавство порушило угоди українських гетьманів з московським царем, що дає політичні та правові підстави для розриву союзу України та Російської імперії. «Ми, - говорив Міхновський, -візьмем силою те, що нам справедливо належить». Ідеї українського самостійництва стали предтечею українського націоналізму.

Михайло Грушевський (1866-1934) як політик був засновником Національно-демократичної' партії Галичини, Товариства українських поступовців у Києві, творцем засад української' незалежної держави, першим президентом УНР. Але політична діяльність була лише доповненням до його титанічної наукової праці. Обізнаність Грушевського в сфері історії, літератури, мистецтва дали змогу виробити власне розуміння політичного процесу, його наукове пояснення. Головне місце в його суспільно-політичних поглядах посідали три категорії: «народ», «держава», «герой в історії». Як і українські народники, Грушевський під «народом» розумів «село, українське селянство». Саме «маса народна» є у нього справжнім творцем історії; її інтереси стоять вище інтересів держави. Народ проносить крізь віки, різні історичні обставини ідею «національної самооборони». Грушевський твердив, що вся історія українського народу - це розбудження енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті. На такій історичній основі виростають ідеали українського народу: ідеал справедливості, свободи, рівності та ін. По суті, поняття народу в Грушевського тотожне поняттю нації.

Грушевський був федералістом. Він сподівався на чесну і справедливу державну федерацію з Росією і тільки сувора політична дійсність переконала його в необхідності проголошення повного суверенітету УНР. Великий вклад вніс М. Грушевський у дослідження історії української державності, переконливо довівши, що Київська Русь у своїй етнічній суті була державою українців-русинів, а московське князівство, яке сформувалося після падіння Київської держави, мало окрему національну основу.

4. На початку XX століття в Україні з'явилася нова генерація політиків та дослідників політичного процесу - О. Бочковський (1885-1939), В. Винниченко (1880-1951), Д. Донцов (1883-1973), Д. Дністрянський (1870-1939), В. Кучабський (1895-1945), В. Липинський (1882-1931), Р. Лащенко (1872-1929), М. Міхновський (1873-1924), С. Петлюра (1879-1926), В. Старосольський (1878-1942), С. Томашівський (1875-1930), М. Хвильовий (1893-1933) та ін. Політична думка в цей час відображала перехід українського національно-визвольного руху із стадії культурного українофільства до політичної роботи в масах, безпосередньої боротьби за політичну владу та розбудову української державності. Однак українська народна революція 1917-1921 p. p. потерпіла поразку. У радянській Україні певна свобода політичного мислення існувала лише в 20-х роках. Більш сприятливі умови у цьому плані були в Галичині та на Волині. Велика група українських вчених та громадсько-політичних діячів виїхала за кордон, де створила емігрантські політичні організації та науково-освітні заклади. Вся українська громадськість глибоко переживала трагедію програної боротьби за створення власної держави. Це підштовхнуло політиків і вчених до переоцінки подій української революції.

Помітний вклад у розвиток української політології XX століття зробив В'ячеслав Липинський - випускник філософського факультету Ягелонсь-кого університету в Кракові (1905) і Вищої школи політичних наук у Женеві (1906), один з організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917), посол гетьмана Скоропадського та УНР у Відні( 1918-1919). Він скептично оцінював політику Центральної Ради і активно підтримував гетьманство, в якому вбачав здорові зародки реальної української держави. Липинський став одним із засновників консервативного напряму української політології і творцем концепції т. з. «трудової монархії». Він вважав, що парламентаризм характерний для буржуазної демократії і не підходить до хліборобського класу та загалом до такої хліборобської країни як Україна. Крім того, Липинський підкреслював, що жодна нація не розпочала і не може розпочати свого існування від демократії і що демократичні нації можуть існувати тільки там, де була чи є своя власна національна держава, або там, де вже були і правили свої власні аристократії. Отже українська держава, на думку вченого, повинна бути спадкоємною монархією, яку б очолював гетьман і в якій би була міцна централізована влада, здатна організувати націю на захист власних інтересів. Рушійною силою національного відродження Липинський вважав національно-державницьку ідеологію. Коли відродження нації, писав він, відбувається без національного ідеалізму, без любові до цілої нації в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом нової волі й незалежності нації, що йде в парі з відродженням усіх європейських народів, то внаслідок того з самого поняття нації викидається весь його живий творчий зміст. Українську державницьку ідеологію Липинський будував на давніх народних традиціях, зокрема, на державному досвіді гетьманської України XVII-XVIII ст. і давній культурі української хліборобської спільноти.

Важливою у концепції Липинського є теза про те, що державу можна збудувати лише за ініціативою провідної верстви нації - аристократії; саме вона здатна повести за собою пасивну більшість. «Без національної аристократії, - підкреслював Липинський, -без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування немає і не може бути нації». Але передумовою провідної ролі аристократії є її прагнення до влади, готовність боротьби за владу. Ці стани душі і розуму слід цілеспрямовано формувати.

Великий вплив на багатьох українських політичних діячів з 20-х років XX століття мав Дмитро Донцов - політик, публіцист, ідеолог. Передумовою створення власної держави він вбачав формування української нації як самосвідомої суспільної, культурної і політичної одиниці. Зміст своєї концепції «чистого» або «інтегрального націоналізму» Донцов виклав у праці «Націоналізм», яка вийшла в світ у 1926 р. і стала настільною книгою членів ОУН. Ідейно-теоретичними засадами інтегрального націоналізму були філософський волюнтаризм, політичний і соціальний ієрархізм, ідеї «правлячої касти», «ініціативної меншості» та «творчого насильства». В житті, вважав Донцов, панує закон соціального дарвінізму: сильніші нації перемагають слабші і нав'язують їм свій спосіб життя. Сила нації - у націоналізмі як певному світогляді. Щоб поширити і зміцнити його в українському народі потрібно, на думку Донцова, перетворити українця в людину, яка б горіла майже фанатичною любов'ю до своєї нації й визнавала б моральним і етичним тільки те, що зміцнює силу нації та забезпечує її зростання. Донцов відкрито пориває з принципом визнання права на самовизначення інших націй, які живуть в Україні, відкидає всі доктрини, що обмежують вплив національної волі українців. Саме у волі до життя й до влади він бачив початок усіх здорових людських поривань, «вічний невсипущий гін», який перетворює людину та ідеї. Поняття волі, на противагу інтелектові, є центральною тезою ідеології інтегрального націоналізму. «Ініціативна меншість», - за словами Донцова, - «група, яка формує неясну для неусвідомленої маси ідею, що робить її доступною цій масі і, нарешті, мобілізує «народ» на боротьбу за цю ідею». Щоб забезпечити перемогу національної ідеї, ініціативна меншість повинна застосувати «творче насильство». «Мусимо зняти з дороги, - говорив Донцов, - всі декадентські доктрини, що заважають консолідувати націю навколо одного ідеалу, всі ці лібералізми, демократизми, соціклізми, пацифізми».

Криза інтегрального націоналізму розпочалася на початку 40-х років, а згодом, в 1943 р. відбулася ґрунтовна ревізія ідейно-програмних засад цієї концепції і повернення до тих націоналістичних позицій, що їх накреслив до першої світової війни Микола Міхновський. Йшлося про звільнення націоналізму Донцова від елементів авторитарно-елітарного мислення, тоталітарної практики і перехід на позиції демократизму. Сьогодні демократичний націоналізм є однією з провідних політичних сил українського суспільства.

Крім монархічних і націоналістичних підходів до обґрунтування шляхів політичного розвитку України, цікавим є певний досвід національно-державницької трансформації в рамках комуністичної ідеології і практики. В зв'язку з цим показовими є ідеї Миколи Хвильового - комуніста, українського радянського публіциста і письменника.

«Впродовж століть політичної неволі в українців, - твердив М. Хвильовий, -виробився комплекс рабства. Україна стала простим географічним поняттям. Для зміни такого стану речей слід переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею: рішуче викоренити рабську психологію і змінити плаксиву «хохляцьку» розхлябаність і сахаринність, що породжували до цього часу тільки безвольних людей, знову на вольовий і мужній народ. Тільки це може відкрити перед Україною нову величну сторінку історії». Українська нація, вважав Хвильовий, йдучи шляхом духовно-культурного відродження, повинна втілити в собі кращі риси цивілізованої європейської людини. Хвильовий також підкреслював, що прийшов кінець не лише «малоросійщині, українофільству і просвітництву, але й задрипаному москвофільству». На його думку, українське суспільство, яке створює реальні передумови для самостійного економічного та інтелектуального розвитку не може погодитись на панівне становище російської культури на українській землі. Послідовно проводячи національну ідею у сфері культури й поширюючи її на економіку і культуру, Хвильовий дійшов висновку про необхідність зміцнення політичної незалежності України: «Ми під впливом своєї економіки прикладемо до нашої літератури не «слов'янську теорію самобутності», а теорію комуністичної самостійності. Росія не самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійні».

У 20-30-ті роки XX століття значних успіхів досягла зарубіжна українська політологія. В емігрантських колах діяло багато досвідчених політиків і науковців, які, озброївшись досягненнями світової політології, історіософії, соціології та інших суспільних наук, всебічно аналізували історію і сучасне життя України. В українському зарубіжному державознавстві в післявоєнний період розвивалися три основні наукові напрями: народницький (новонародницький), консервативний і національно-державницький (див.: Потульницький В. А. Теорія української політології.: Курс лекцій. - К., 1993). Їх відрізняють критерії історичної оцінки та методологічні підходи, політичні моделі подальшого розвитку України.

Ідеологія новонародників (М. Грушевський після його повернення в Україну, Р. Лащенко, С. Шелухін) відрізняється від поглядів народників XIX - початку XX століття, перш за все, більшим інтересом до історії української державності, форм українського державного будівництва. Представники цієї наукової школи досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, можливі федеративні союзи України з іншими народами, демократичні традиції в українському краї. У відсутності української державності новонародники звинувачували сусідні країни, в основному Росію та Польщу. За найвищий критерій історичного прогресу вважали народний добробут і народоправство. В силу історичних особливостей і традицій, психологічних характеристик та орієнтацій українського народу, Україна, на їхню думку, повинна бути республікою.

Представники консервативного напрямку в українській політології - С. Томашівський, В. Кучабський, В. Липннський - обґрунтовували необхідність монархічного ладу для України. Основною причиною втрати Україною своєї державності вони вважали внутрішню слабкість українського народу і, особливо, відсутність національної еліти. На їх думку, вирішення всіх державотворчих питань для України можливе лише за умови

створення суверенної незалежної держави, де єдиною спільною ознакою для людей різних національностей, релігій і мов стане громадянство української держави.

Учені національно-державницького напряму в українській політичній науці - С. Дністрянський, С. Рудницький, О. Ейхельман, В. Старосольський, О. Бочковськиий вимагали беззастережного визнання права кожної нації як історичної спільноти на власну державність. Основними критеріями історичної доцільності тієї чи іншої форми державного будівництва вони вважали інтереси нації, а національну ідею і національну психологію визначали як сутність нації, що скеровує народ на боротьбу за свої інтереси. В ідеях демократії і республікансько-демократичної державності представники цього напрямку політологічної думки бачили основу життя українського народу