ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 14 страница

за поштою треба йти лише у суботу, в усі інші дні

279 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

скриньку можна перевірити дорогою з роботи),

тому він зумисне, я в цьому переконана, загубив

ключа. Свої відмови перевіряти вміст поштової

скриньки Степан мотивує тим, що полковнику

ніхто не пише. Теж мені полковник знайшовся.

Довелося нам поділити обов'язки: домовилися,

що він без усяких нагадувань зобов'язується ви-

носити сміття, а я ходитиму за поштою.

Спускаюся сходами на перший поверх. Під'їз-

дом гуляє протяг. Виявляється, вхідні двері відчи-

нені. Цікаво, навіщо було ставити кодовий замок,

якщо двері навстіж? О, як би я хотіла жити в окре-

мому будиночку! Тільки в місті, щоб з усіма зруч-

ностями. Щоб басейник на подвір'ї. Щоб квіти

під вікнами. Щоб садівник троянди підстригав...

Сказитися можна, коли подумаю, що нічого

цього у мене не буде.

Визираю на вулицю — на асфальті ледве поміт-

ні сліди нічного дощу. Сонце сміється з дрібних

калюж.

Згинаюся до поштової скриньки, поділ халати-

ка ззаду підстрибує до самих сідниць. Повз мене

хтось проходить, і я рвучко випростуюся, не встиг-

нувши встромити ключ у замок. Притримуючи

поли халата, присідаю навпочіпки.

У скриньці біліє конверт. Від кого б це? Дивно!

На конверті друкованими літерами написане моє

прізвище та ім'я. Без адреси. Отже, листа вкинули

без посередництва пошти. Розриваю конверт, все-

редину — фотографія. На фотографії...

Книга третя: Жінка без косметики •

На фотографії... Мій чоловік і моя найкраща

подруга...

Очам своїм не вірю!

Бути цього не може!..

Лінка трималася за Степанів член, як поп-зірка

за мікрофон...

Та що там Лінка, це я ошелешено завмерла із

роззявленим ротом, наче риба перед мікрофоном!

Як оглушена риба перед мікрофоном.

ІСТЕРИКА

Біжу сходами, як дурнувата.

«Гад! Гад! Гад! Гад! » — пульсує у скронях.

Уб'ю! Порішу!

«Сволота! Сволота! Сволота! » — бовкає серце.

Вижену зараз же! Сьогодні ж подам на роз-

лучення!

Вдаряюся об двері своєї квартири. Оскажені-

ло шарпаю ручку, гупаю кулаками: «Відчиняй,

мерзотнику! »

Ключ ніяк не хоче потрапити в замкову щілину.

Аж раптом суцільну темряву мого мозку освіт-

лює думка: «Степана нема вдома».

Нема? А де ж він?

На роботі. У вихідний... Без сумніву, про роботу

він мені набрехав. Він зараз у Лінки. Так, у Лінки,

і вона смокче його немитий член...

В очах у мене знову темніє...

Зміюка! Дірка смердюча! Я їй усі патли по-

висмикую!

Ф Василь Слапнук. Дикі квіти

Це вона, це все вона... Степан — лопух, ним

хто хочеш підітреться... А ця стерва... Усю морду

заллю їй кислотою...

Навпомацки продовжую тицяти кудись клю-

чем, нарешті замок піддається. Вриваюся до квар-

тири. Бігаю з кутка в куток, витягую з шафи якісь

лахи й одразу ж кидаю на долівку, хапаю інші...

Що я хочу?! Що я хочу?!

Треба вдягнутися... Я впіймаю їх на гарячому, я...

Зрадники! Підлі зрадники!.. Я помщуся їм, я їм...

Моє обличчя мокре, хоча мені здавалося, що я

не плакала.

Несподівано мій погляд чіпляється за дзерка-

ло, що прикріплене на внутрішньому боці дверей

шафи... Я жахаюся.

Я бачу там розтріпану, розпатлану жінку зі спо-

твореним непривабливим лицем. Один червоний,

зашмарканий ніс чого вартий!

Це не я! Це не я!..

Заспокойся, бо справді збожеволієш, напоум-

ляю себе.

Поволі повертаюся в себе.

ЧОЛОВІЧА ЛОГІКА

В ЖІНОЧОМУ ВИКОНАННІ

А тепер я мушу холоднокровно осмислити об-

ставини, що склалися.

Аби не збитися манівці емоцій, мушу вдатися

до суто чоловічої логіки, яка б скеровувала мою

жіночу інтуїцію у правильне русло.

Книга третя: Жінка без косметики ф

Що власне трапилося?

Мені надіслали фотографію, яка свідчить про

те, що мій чоловік зрадив мене з моєю подругою.

Чи це моя подруг зрадила мені з моїм чоловіком?

Так чи інакше, але доказ — у моїх руках.

Вивчаю фото.

Так сказати б, дія відбувається в Ліниній квар-

тирі. Інтер'єр мені добре знайомий. Фотографува-

ли, мабуть, з балкона. Судячи зі всього — потай.

Хто?

Ні Степан, ні Ліна в такого роду рекламі не за-

цікавлені. Особливо ж вони дбали б, аби цей

шедевр анонімного фотохудожника не потрапив

на мої очі.

Однак це сталося.

Хто? Хто зацікавлений викрити коханців?

Це можуть бути мої доброзичливці або мої во-

роги, вороги Лінині або Степанові... Це може бути

хто завгодно.

Ні на мить не припускаю, що знімок робився

з дозволу цієї парочки. Принаймні Степан (ця зая-

ча душа) у жодному разі не погодився б. А Ліна...

Ліна така, що й голою по місту ходила б. Тіль-

ки ж навіщо?

Кому вигідно, щоб скандал відбувся?

Степанові — аж ніяк. Він напевно знає, що я

вижену його з дому, і він не матиме куди подітися.

Ліні? Що вона з цього може наскубти? Нічого.

Втрачає подругу, втрачає коханця...

Як трапилося, що вони не помітили фотографа?

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Зі Степаном усе зрозуміло. Прибіг з вулиці,

Ліна йому руку — в штани, Степанові очі —

на лоб... Ніц не бачить. А от яким дивом папараці

проник на балкон, а потім звідти вибрався, непо-

мічений Ліною — загадка.

Повертаюся до початку. Мій Степан зійшовся

з моєю подругою. Переконана, ініціатором була

Лінка, ця сучка дала Степанові понюхати під спід-

ницею, і він побіг за нею, як пес. Не думаю, що

в них це давно. Скоріше всього, з дня (чи то пак

ночі) Ліниного народження. Ой, дурна ж я, дурна!

Кому чоловіка довірила! Вже й не знати, кого з них

двох я недооцінила.

Зі Степаном більш-менш усе ясно. А от навіщо

цей Степан здався Ліні — хотіла б я знати? Вона

й без нього має кого через піську надувати. Може,

вона всерйоз зайнялася Степаном? Цілком імовір-

но. Впевнена, що вона завжди потай заздрила ме-

ні. Хіба не вона мене під Льончика поклала? А те-

пер, судячи з усього, збирається Степана назовсім

перетягнути у своє ліжко.

Усе сходиться. Ліна спокушає мого Степана,

починає його обробляти. Але Степан навряд чи

зважився б на розлучення, його й так усе влашто-

вує. Мене б він ще, можливо, проміняв, але Вови-

ка не покинув би, сина він любить, у цьому я

не сумніваюся. Звичайно Ліна могла б розповісти

Степанові про Льончика, але я усе спростувала б,

мовляв, наговорює на мене, бо хоче відбити чоло-

віка. Відтак ця хитра лисиця попросила когось

Книга третя: Жінка без косметики ф

(це могла бути її сусідка, вона у Лінки часто буває),

щоб клацнув її зі Степаном. А потім підкинула фо-

тографію у поштову скриньку. Вона напевно знає,

що пошту дістаю завжди я, і Степан послання

не перехопить. Далі ж — я б'ю Степана по морді

й виганяю в одних спортивних штанах, а моя под-

ружка підбирає його ще тепленького. Так би воно

й трапилося, якби Степан був удома.

Що ж, треба визнати, що Ліна не тільки ротом

вміє працювати (це, либонь, не відмовиться під-

твердити Степан, якщо його притиснути до стіни),

але й головою, про що я свідчу.

Але я її переграю.

Я її переграю.

ПЛАН

Голова моя світла й холодна, як зимовий моро-

зяний ранок.

У мене є план. Я знаю, що повинна робити.

Вони мене ще не знають! Я їм ще покажу!

— Я вам ще покажу! — вимовляю вголос.

Погроза моя стосується не лише Степана й

Ліни, а геть усіх.

Степан казав, що працюватиме сьогодні лише

півдня. До його повернення я повинна зварити

борщ, піти на пошту й купити конверт ідентичний

тому, що я розірвала (не виключено, що Степан

покаже його Ліні), з малюнком будівлі та написом

«м. Жмеринка. Залізничний вокзал», скопіювавши

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

літери, підписати його і опустити у власну пошто-

ву скриньку.

Пора брати бика за яйця, як каже ще одна моя

подружка Світлана.

ЗЕЛЕНИЙ БОРЩ

— О-о, як смачно пахне! — вигукує Степан,

заледве переступивши поріг. — Щось у лісі здох-

ло! Щавлевий борщик, засмажений шкварочка-

ми та ковбаскою, якщо мене нюхало не підво-

дить. А сметанка є?

Виходжу з кухні йому назустріч.

— Що ж там могло здохнути, коли ти сам казав,

що ліс вирубали.

— Ліс може й новий вирости.

У мого чоловіка чудовий настрій. Він перепов-

нений оптимізмом.

— За один день ліс не виросте, — зауважую.

Отака моя мораль.

— Я голодний, як дикий вепр, — роздуваючи

ніздрі, повідомляє Степан.

Мовляв, нехай лісами зелені займаються, а він

займеться зеленим борщиком.

— Степане, сходи, будь ласка, поки ти ще

не роззувся, до поштової скриньки, діти чогось

напхали в замок, і я не змогла відчинити. Я важ-

ливого листа чекаю, переживаю, щоб не пропав.

— Якого ще листа?! — Степан розігрує ревнив-

ця. — Від кого це?

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Сказала б тобі, що від коханця, але ж ти

не повіриш, — підтримую гру. Сходи, я тебе прошу.

— Дивись мені! — свариться пальцем. — Га-

разд, не можу не послухатися жінку, яка зварила

борщ на обід. — Втягує носом повітря. — Боже-

ственний запах.

Зараз він у мене лежатиме на підлозі обома

лопатками.

— Що там борщ, я маю намір на вечерю зварити

вареників.

— Вареники! Фантастика! — вигукує Степан. —

Я, мабуть, помилився квартирою. — Сміється.

Посмійся, посмійся, не довго ще тобі сміяти-

ся, — кажу йому подумки.

ПРОБНИЙ КАМІНЬ

Я задоволена собою. Виявляється, в мені пропа-

дають акторські здібності. Побачимо тепер, як Сте-

пан зіграє.

Степан бариться.

Чи не перестаралася я, стромляючи у замок

сірники?

Нарешті він повертається.

Чекаю його на кухні. Степан тягне, не поспішає

до свого борщу.

— Ну, що там? — Визираю в коридор.

Вигляд у Степана, наче він добу пролежав у мор-

зі, а хвилину тому ожив.

Запанікував сарака.

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

— Руки б їм повідривав, — лається на дітей. —

Ледве відчинив. Нема нічого, порожня скринька.

— Ти не поранився? Якийсь ти блідий...

— Ні, все нормально, — відказує, уникаючи

мого погляду. — Мабуть, тиск скаче. Понагинався

трохи — і щось голова заболіла.

Я ж — викапана мати Тереза:

— Треба Ліну попросити, щоб провела тебе

по лікарях — перевіришся, бо без знайомства

вони діагноз здалеку визначають.

Так би мовити, пробний камінь. Стежу за ре-

акцією.

У Степана на лівій скроні, біля ока нервово сі-

пається жилка, либонь, йому нелегко контролю-

вати м'язи лиця. Він нагинається за черевиками,

щоб поставити їх на місце. Коли підводить голо-

ву — його обличчя уже бурячкове. А щойно ж

було сірим. Кров у голову вдарила. І я вдоволено

думаю, що навряд чи тепер згадка про Ліну викли-

катиме в Степана ерекцію.

— Минеться, — каже мій чоловік. — Нема ко-

ли зараз по лікарях — робота.

Годувальнику ж ти мій!

— Мий руки, бо я вже наливаю. — (Господиня

знає, коли можна господарем керувати. )

Степан шмигає повз мене до ванної. А я повер-

таюся на кухню.

Не скажеш, що зелений борщ — улюблена Сте-

панова страва, хвилин з десять сидить над таріл-

кою, а справа не рухається.

Книга третя: Жінка без косметики ф

Як же він буде вареники їсти, коли йому борщ

не лізе в пельку?

— Казав, що за борщем скучив, а їси так, на-

че уже десь пообідав, — зауважую жартома.

Бідолашний Степан аж закашлявся, борщ йому

не в те горло втрапив.

— Чи, може, борщ не вдався? Закислий чи пе-

ресолила?

— Що ти! Борщ чудовий! Надзвичайно смач-

ний! — схарапудившись, активно починає за-

певняти Степан. — Просто я справді щось зле

почуваюся.

— Може, підеш на свіжому повітрі прогуля-

єшся?

Степан радо хапається за цю соломинку.

— Може, що купити треба? Я б заразом до

крамниці зайшов.

— Здається, нічого.

Збирається на вулицю.

Не сумніваюся: побіжить зараз до телефону-ав-

томата Лінці телефонувати.

Нехай.

ДИРИГЕНТ

Я навіть знаю, що він Лінці казатиме.

Битиме тривогу. Мовляв, життя іде крахом.

Хтось підкинув Ларисці фото, де ми... Ну, ти зна-

єш... (Хто нас міг сфотографувати?! ) Лише чудом

ця фотка не потрапила Ларисі в руки. А що, як ця

сволота їй зателефонує?! А якщо... Треба негайно

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

ховати кінці у воду. (Лінка в курсі, де треба ховати

кінці, але за неї я не говоритиму, її для мене вже не

існує. ) Степан нервуватиме, слинитиме трубку. Ми

далеко зайшли, ти як Ларисина подруга повинна

це розуміти. Те, що трапилося — лише коротко-

часне затьмарення розуму. Ми повинні порвати

наші стосунки... Принаймні на якийсь час. Мені

з тобою було надзвичайно... (Козел! )

Степана я знаю мов облупленого. Тому мені не-

складно вгадати, що він скаже Ліні. Я також здога-

дуюся, що йому відповість ця піранья. Так просто

й легко вона від Степана не відступиться, якщо

вже пішла на цей крок з фотографією. Вона ще

щось вигадає, буде тиснути на Степана, скидатиме

йому компромат на мене... Нехай собі, сучка, бреше.

Мені тільки цього й треба. Бо я буду лагідною дру-

жиною і надійною подругою. Я про неї слова лихо-

го не скажу Степанові. Я тільки буду дивуватися,

що з моєю подружкою щось коїться. Чи часом

не зацікавилася моїм чоловіком? Подібними жарта-

ми я не даватиму Степанові розслабитися. У цій грі

я не буду ні гравцем, ні інструментом.

Я буду диригувати.

ЩОСЬ ЗМІНИЛОСЯ

Щось у мені змінилося. Наразі важко сказати,

що саме. Я відчувала, як у моєму тілі циркулює

кров, гаряча й стрімка. Відчувала притік енергії.

Ніби мене викопали з вічної мерзлоти, і я поволі

розмерзаюся й починаю оживати.

Книга третя: Жінка без косметики ф

Починаю жити повнокровним життям.

Треба визнати, що на якомусь етапі земного

шляху я зневірилася і втратила інтерес до життя,

жила так, мовби забилася у глухий кут і звідти

спостерігала за життям, замість того, щоб бути

його учасником.

Я не цінувала того, що мала. А те, що видава-

лося мені цінним, мені не належало, мене не поли-

шало відчуття обділеності. Мене роз'їдала іржа

невдоволення...

У моїй свідомості відбувся якийсь зсув, змінив-

ши кут мого зору на життя. Воно набуло сенсу.

Своє треба відстоювати. Усе залежить від мене.

Щось змінилося, не знаю що. Не важливо. Зате

я знаю, що мені робити далі.

Там, де хтось сказав би: життя продовжується,

я скажу: життя розпочинається.

Таке у мене відчуття.

СІМ'Я

Повернувся Степан швидше, ніж я очікувала.

Повеселілий, правда, усміхався все ще винувато.

— Знаєш, я таки зайшов до крамниці, прику-

пив дещо... Гостинці для Степановича і всяке різ-

не. Ти вчора пропонувала поїхати до села, то я по-

думав... Ми ще встигнемо на останній автобус. Ти

не передумала? — Дивиться на мене запитально. —

Ми вже сто років не бачилися зі Степановичем.

Скучив за ним страшенно.

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Я теж скучила за Вовиком. Лише зараз це від-

чула, зрозуміла, як мені його не вистачає. Одра-

зу ж пробуджується відчуття вини перед сином.

— Він, мабуть, уже матюкає нас останніми

словами.

— Може, ми його заберемо додому? — не дуже

впевнено пропонує Степан. — Хоча б на якийсь

час. Я переконаний, що він уже виправився. Сім'я

повинна жити разом...

— Там побачимо, — відповідаю ухильно.

— То ти згідна їхати?

— Згідна.

Тоді треба збиратися.

2003—2004 рр.

Зміст

Книга перша:

Крихти хліба у бороді Конфуція... 5

Книга друга:

Калюжа пізнання 109

Книга третя:

Жінка без косметики 197