ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 13 страница

Тепер, аби Льончик міг зробити це зі мною, мені

треба було б підсунутися до самого стола так, щоб

аж упертися в нього животом, сісти на край стіль-

ця, розставити ноги і нарешті відгорнути труси-

ки, допомагаючи Льончикові, проникнути вели-

ким (цікаво, чи достатньо він великий? ) у себе.

Але Льончик, либонь, цього журналу не читав.

Від усіх цих думок у мене змокріли трусики,

мало по стегнах не текло. Ніякими словами не пе-

редати мого стану, навіть якби автор був жінкою.

Думала, що капець мені настане, що виверне мене

через вагіну серединою назовні. Я схопилася із-за

столу і кинулася шукати рятунку у Ліниному сан-

вузлі. Зачинившись, я власноруч своїми маленьки-

ми вказівним та середнім пальчиками швиденько

довела свої думки до логічного завершення. Я зці-

плювала зуби й мукала, мов німа корова, з усіх сил

стримуючи в собі зойк полегшення. Потім, заче-

кавши, коли вгамується дрож у тілі, підтерлася

туалетним папером, помила руки й повернулася

за стіл.

• 258

Книга третя: Жінка без косметики ф

Мої руки й ноги були все ще наче ватні, тому ру-

халася я не дуже впевнено.

Льончик зустрів мене приязною усмішкою та

коротким, але зухвалим, суть чоловічим, погля-

дом. А Степан — п'яним белькотанням. Він щось

запідозрив і з ревнощів напився. Причому напився

як ніколи. До свинячого вереску. Аби він цим ве-

реском не псував людям настрою, нам з Ліною до-

велося виштовхати його у той же санвузол, де він,

вгледівши ванну, вклався у ній спати. Я лише зня-

ла з нього піджака, щоб не забруднив, а штани

та сорочка — виперуться.

Якщо у мене щось сьогодні з Льончиком вийде,

подумала я, то Степан сам винуватий.

СОН II: КРИЛАТИЙ ЧОЛОВІК

Я стояла на зупинці. Ні, спочатку я просто

стояла, невідомо де. У повітрі кружляли величез-

ні, як голова кульбаби, сніжинки. Вони опускали-

ся на чорну, мов розоране поле, землю і зникали.

Мабуть, розтавали, бо земля була тепла — я відчу-

вала це стопами ніг. Я опустила погляд долу й за-

уважила, що боса. Мої ноги до колін — голі.

І вище теж голі. Я вся була гола! Щойно я це

усвідомила, як світ начебто перевернувся з ніг

на голову...

Я стояла на засніженому полі, а з неба сіялися

клапті сажі, схожі на попіл спаленого паперу. Я ще

И подумала, що, можливо, це попіл спалених лис-

тів. Напевно, їх було дуже багато. І чомусь мені

17» 259 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

видавалося, що ці листи — не читані. Мені зроби-

лося страшно. Клапті сажі липнули до мого голого

тіла, я намагалася стрясти їх, та лише розтирала

й розмазувала по шкірі, від чого та ставала чор-

ною. Мій страх посилюється і переходить у відчай,

бо я помічаю, що перетворилася на негритянку.

Який жах! Який жах! Що ж тепер зі мною буде?!

— Ти збезчестила моє ім'я, — скаже мені ма-

ти. — Я вимушена тебе зректися. Тепер ти —

не моя донька. Не хочу, щоб люди говорили,

що я згрішила з негром. Я — жінка порядна, я —

педагог із багатолітнім стажем...

А Вовик, мій синочок, чи впізнає він свою

маму?! Чи признається до мене? Може, не схоче

зі мною за одним столом сидіти і буде розповіда-

ти людям, що я його служниця, яку батьки випи-

сали для нього з Африки. Вовик безжальний,

як ку-клукс-клан, мій синочок нічого не проба-

чає. Він ще мені пригадає, що я його сплавила

до села.

— Ти — чорна задниця! — крикне Вовик. —

Головешка присмалена! Якщо ти ще хоч раз на

мене руку піднімеш, я згодую тебе крокодилам...

Вовик ще й не таке може сказати. І зробити

може.

Хіба що Степан зрадіє переміні, що зі мною від-

булася, він якось жартував, що мріє переспати

з гарненькою негритянкою. Тільки чи на довго

його вистачить?

Чого ж я тут стою, чого чекаю?

• 260

Книга третя: Жінка без косметики ф

Не встигла я себе про це запитати, як виявило-

ся, Що я стою на зупинці, довкола мене цілий на-

? овп людей, а я все ще гола. Проте мені не соромно

(мабуть, негритянки від природи розкуті), лише

зимно. До мене повертається високий худорля-

вий чоловік із ріденькою борідкою та впалими

щоками:

— Ти чекаєш на того, що з рогами?

— Ні, ні. — Заперечливо кручу головою. —

На того, що з німбом.

— Таксі чи що? — Чоловік не дивиться мені

в лице, а на груди, його очі втупилися у мої со-

ски. — І я не тпоблю тролейбусів. Вони б'ються

електричним струмом.

Я полегшено зітхаю, бо, признаюся, спочатку

подумала, що цей хирлявий має на увазі дідь-

ка. Я навіть готова розсміятися, якби не пильна

увага здохляка до мого голого і чорного тіла.

Як на зло в обох моїх руках — по господарській

сумці, я не маю змоги прикритися хоча б рукою.

— Раніше я була біла, — навіщось кажу, ніби

виправдовуюся.

Тип із розумінням справи киває і зізнається:

— Під одягом я теж голий.

Раптом мене осінило: я розмовляю з боже-

вільним!

Я більш ніж переконана, що під одягом у нього

окрім голого, худого і, можливо, синього тіла, при-

хована закривавлена сокира. Цей тип — вилитий

Убивця стареньких бабусь. Такому Достоєвський

261 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

присвятив цілий роман. Роману я не читала, але за-

просто могла б скласти фоторобот цього маніяка

за шкільною критикою, я ж як-не-як колишня

відмінниця.

Якщо спеціалізація мого співрозмовника обме-

жується пенсіонерками, то небезпека мені не за-

грожує, але, можливо, переді мною остаточний

збоченець, який не сортує жінок ні за віком, ні за

вродою, ні за іншими ознаками, а без перебору ки-

дається на усіх підряд із сокирою.

Озираюся, шукаючи у людей підтримки, однак

ніхто з них не звертає на нас уваги. Якби не була

гола — гукнула б пробі, але хто знає, як поведе

себе натовп, адже гола негритянка на зупинці біль-

ша дивовижа, ніж миршавий чоловічина з общи-

паною борідкою. Не відомо ще, хто з нас двох ви-

дасться їм божевільним.

Несподівано помічаю, що до зупинки наближа-

ється голий чоловік із крилами за плечима та нім-

бом над головою.

Це — Льончик. Я впізнала його.

— Ось він! — вказую на чоловіка пальцем. —

Це його я чекала.

Однак сіромаха, що докучав мені запитаннями

та нескромними поглядами, кудись подівся.

Тим часом чоловік минає зупинку.

— Леоніде Макаровичу! — гукаю, щоб привер-

нути до себе увагу. — Леоніде Макаровичу! Це я,

Лариса!

• 262

Книга третя: Жінка без косметики ф

Льончик сковзає неуважним поглядом по юрбі,

але чи то не помічає мене, що дуже сумнівно, чи то

не впізнає, що цілком зрозуміло.

— Льончику! — кричу так голосно, що на мене

всі озираються, але мені байдуже, я кидаюся на-

вздогін чоловікові, якого, можливо, чекала усе

своє попереднє життя.

Сумки, які я тримаю в руках, заважають мені

бігти. І лише коли чоловік змахнув крилами,

ніби зібрався здійнятися в повітря, я здогадала-

ся кинути свою ношу і прискорила біг.

— Леоніде Макаровичу! — Торкаюся до білого

крила, майже хапаю. — Льончику!

Чоловік озирається.

Я завмираю, мов паралізована.

Переді мною — мій Степан...

Я прокидаюся.

УСІ ЧОЛОВІКИ ОДНАКОВІ

В кімнаті темно, — темніше, ніж тоді, коли я

лягала, очевидно, небо затягнуте хмарами, — і до-

сить прохолодно. Пориви вітру розхитують топо-

лі, що в шеренгу вишикувалися уздовж будинку,

крізь відчинене вікно вриваються до приміщення.

Десь далеко гурчить грім. Скидається на те, що

наближається гроза.

Холод у моєму сні був справжнім — я змерзла.

Звечора було душно і я накрилася лише прости-

радлом. Пригадую, куди поклала коца. У роті пе-

ресохло, наче я цілий вечір пиячила. Проте лінь

263 •

ф Василь Слапчук

виявилася сильнішою від спраги. Якби Степан

приніс води... Але Степан хропе так, що грім вида-

ється лише відлунням його хропіння. Все одно, ма-

буть, доведеться вставати, щоб зачинити вікно,

бо вітер може шибку вибити.

Ні, нізащо, нехай Степан встає і зачиняє. Загор-

таюся в коц. Повертаюся до свого сновидіння.

Треба ж, щоб таке приверзлося!

Розкажу дівчатам — повмирають зі сміху. Оце

вже матиме Роза де розвернутися зі своїми тлума-

ченнями.

Цікаво, що б усе це могло значити. Те, що

Льончик виявився Степаном, мене зовсім не влаш-

товувало. Зрештою, якщо подумати, нема в цьому

нічого дивного.

Усі чоловіки — однакові.

Жінки мене зрозуміють.

ХУУ!

Льончик запропонував підвезти мене додому.

Я пригубила келих із вином й подивилася на ньо-

го з під вій. Посміхнулася. Моя усмішка пахла

вином.

— Не будь дурною, — напоумляла мене на кухні

Ліна, я допомагала їй подавати чай — вечірка за-

вершувалася. — Кращої нагоди підчепити Льончи-

ка у тебе не буде.

— Аби я чого іншого не підчепила, — мляво

відбиваюся.

• 264

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Сплюнь. — Від випитого міміка та жести

моєї подруги набули яскраво вираженої темпера-

ментності. — Але й презерватив не забудь йому

одягнути. Ти маєш з собою презервативи?

— Я думала, презервативи входять до джентль-

менського набору, а не дамського.

— Відстала ти від життя.

— По-справжньому я ще й не розпочинала жи-

ти, — кажу я.

До кухні заходить Світлана з брудними та-

рілками.

— Поквапся, подружко, поквапся, — радить

вона, почувши мою репліку.

Перекинувшись із нами кількома словами, вона

бере блюдця для торта й виходить.

— Я дам тобі кілька штук, — повертається

до нашої розмови Ліна.

— Ти впевнена, що вони мені знадобляться?

— Хуу! — коротко відповідає Ліна.

Звучить це впевнено, багатозначно і багато-

обіцяюче.

Гаразд, будемо вважати, що вона мене вмовила.

Я згідна, але...

— А Степан?

— Степан не в тому стані, щоб використати пре-

зерватив за призначенням, — Лінка не втримуєть-

ся, щоб не покепкувати.

Але мені зараз не до хихоньок-хаханьок. По-пер-

Сіае, я лиха на Степана (щоб я ще коли разом з ним

' Пішла в гості! ), по-друге, у мене — мандраж...

265 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

— Я сама бачу, в якому він стані, і ти мала б

розуміти!..

— Ну-ну-ну-ну-ну. — Ліна лагідно й заспокій-

ливо взяла мене за руку. — Ти чого на своїх кида-

єшся? Усе буде — клас, не переживай. — Її дотик

подіяв на мене підбадьорливо. — Полежить твій

Степан у моїй ванні, нічого з ним не трапиться.

Я розчулена Ліниною підтримкою. В одну мить

гостро відчула, яка це рідна, близька й дорога

для мене людина.

— Втішила, називається, — бурчу, щоб прихо-

вати збентеження. — Я переживаю, щоб зі мною

нічого не трапилося.

— Аз тобою трапиться. Обов'язково трапить-

ся. — Сміється Ліна. — І я навіть знаю що.

Знову з'явилася Світлана.

— Довго ви ще тут? Там Льончик уже всі кві-

точки з торта поїв.

Здивовано дивлюся на Ліну.

— Він любить солодке?

— Дивлячись де ти цим солодким помажеш, —

відповідає Ліна.

— Ти, подружко, зовсім од кохання вчаділа, —

каже Світлана.

Мої дівки регочуть.

УСМІХ У СВІТЛІ ВУЛИЧНОГО ЛІХТАРЯ

Гості розходяться.

Прощаюся з Ліною. Вона цілує мене в щоку,

шепоче: «Не підведи».

• 266

Книга третя: Жінка без косметики ф

За порогом Льончик бере мене під руку. І я

справді почуваюся захмелілою. Ні, це не кохан-

ня, думаю я, це останній келих вина, який дів-

чата налили мені «для хоробрості», був зайвим.

Я не врахувала того, що поряд з Льончиком вино

дужче п'янить. Можливо, це й на краще.

Мені весело. У мене розв'язується язик.

— Леоніде Макаровичу, у вас якої марки ма-

шина?

— А ти на якій любиш їздити?

Льончик перейшов на «ти», одразу після того,

як Степан вклався у ванній спочивати. Його «ти»

не видавалося мені фамільярним, скоріше натяка-

ло на близькість.

Або він не хвалько, або їздить на якомусь старо-

му недобитку.

— А ви часто сідаєте нетверезим за кермо?

— Намагаюся не сідати. В минулому — я війсь-

ковий пілот, і п'яному мені видається, що я знахо-

джуся за штурвалом літака, — сміється Льончик.

— То можемо сьогодні політати?

Сміх знесилює мене, якби не Льончикова твер-

да рука, я б напевно впала.

А так лише заточуюся. І сміюся.

І лаю себе: «Заткнись, дурепо. Бо подумає, що

ти безмозга баба. Трахне тебе (якщо не погидує)

отут біля смітника і покине. І підеш до ванної спати

валетом разом зі своїм Степаном».

Однак голос опозиційного розуму слабкий і не-

впевнений.

267 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

— А ви не боїтеся, що міліція відбере у вас

права?

— Звідкіля в повітрі міліція?

— Ха-ха-ха!

Підійшли до Льончикового легковика. Я не ро-

зуміюся на марках та моделях іноземних авто, але

біля банку чимало транспорту припарковується,

тому круту машину від тарадайки я й на око відріз-

ню. Я ледве стрималася, щоб не прицмокнути.

Льончик постукав у скло. Двері одразу ж відчи-

нилися. Шофер вистрибнув з машини і кинувся

відчиняти задні дверцята.

— Вибачте, Леоніде Макаровичу.

Льончик спинив його жестом. Сам відчинив пе-

реді мною дверці й допоміг сісти. Обійшовши ма-

шину, почекав, поки шофер йому відчинить, сів

поряд зі мною.

Чомусь шофер своєю появою приголомшив ме-

не. Він був третім. (Автора я не рахую, бо вже

звикла до нього. ) Він був свідком. Я розгубилася.

— Все нормально? — запитав Льончик.

— Так, — відповіла я.

Він взяв мене за руку. Його долоня була суха

й міцна.

Став розказувати якусь смішну історію, і я по-

волі заспокоювалася.

Шофер запитав адресу, не встигла я відповісти,

як ми вже приїхали.

Сказала, де зупинитися.

Ф 268

Книга третя: Жінка без косметики ф

Я шарпнулася, щоб відчиняти двері й виходи-

ти, але Льончик легесенько мене притримав.

Ми зачекали, поки шофер відчинить дверці

з боку Льончика, потім Льончик власноруч відчи-

нив дверці з мого боку й допоміг мені вийти.

Він знову взяв мене під лікоть і сказав:

— Я проведу тебе.

— А шофер? — бовкнула я.

— Сподіваюся, ти не хочеш запросити мого шо-

фера для компанії?

Мовив це не глузливо, та все одно я відчула

себе дурепою. Малолітньою шмаркачкою. Про-

столюдинкою, яка не знає, як їй поводитися з бла-

городним паном.

Навіть те, що я (перейнявши від Ліни) подумки

називала його «Льончиком», мов пацана, свідчило

проти мене. Навряд чи хтось від великого розуму

стане фамільярничати з цим меном.

Мені нічого не залишається, як вдатися до на-

хабства:

— Ні, я вагаюся, чи запрошувати мені тебе.

Бачу його усміх у світлі вуличного ліхтаря.

НЕМАЧО. НЕМА 40'

— Мені пора, — каже Льончик, не дивлячись

на годинник.

— Ти квапишся?

Я хотіла сказати, що до ранку ще далеко.

— Треба поспати зо дві години. О сьомій ви-

їжджаю до Києва.

269 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Усі київські потяги відправляються увечері.

Отже, Льончик їде автомобілем. Міг би взяти

мене. Здорово було б побути його подружкою бо-

дай кілька днів. Я, щаслива й щаслива (саме так,

подвійно), сиділа б на задньому сидінні, а він, по-

клавши голову мені на коліна, солодко спав би.

Але мені завтра на роботу. Але у мене — чоло-

вік. Але я — жінка горда.

І тому я відмовлюся, навіть якщо Льончик мені

запропонує.

Але він не запропонує.

Проводжу його до вхідних дверей.

— Обережно там, — кажу без підробної турбо-

ти. — Шофер натомився, а дорога далека.

— Шофер буде інший, — заспокоює мене

Льончик.

— А машина?

Пора б мені вхопитися за голову. Як каже Вєр-

ка Сердючка: «Що я морозю! » Виглядає так, ніби я

вивідую, скільки у нього автомобілів.

— І машина. — Коли Льончик усміхається, лі-

вий його вус наче відклеюється. — Тільки я той

самий.

Ну викапаний латинос. Який-небудь Хуліо Іг-

лесіас. (Чи, може, Іглесіас іспанець? )

Але не мачо.

— Ти ж дивись, високо над землею не здій-

майся.

Я теж усміхаюся. Моя усмішка, як зморшка

у кутику вуст.

• 270

Книга третя: Жінка без косметики ф

Все ще стоїмо біля вхідних дверей. Пора проща-

тися. Зараз Льончик мене поцілує.

У губи чи в щоку?

Що я йому підставлю?

Я б із задоволенням ще раз підставила йому всю

себе.

І якби він був мачо, то ще раз тут таки мене

взяв би.

Але, як уже було сказано вище, Льончик (чи на-

віть цілий Леонід Макарович) не мачо.

Нема чо'.

Пригортає мене і цілує за вушком.

За порогом Льончик зупиняється, ніби знагла

щось пригадав, повертається.

— Там на столі я лишив свою візитку. Нехай

твій чоловік підійде з нею на фірму. — Його тон

люб'язний, але сухуватий і діловий, тому мені не-

приємно це чути, хоча новина сама по собі й хоро-

ша, але цією звісткою він наче б заплатив мені

за ніч, мов повії. — Я візьму його на роботу. Він

мені сподобався.

«Більше, ніж я? » — кортить мені запитати.

— Дякую, — кажу я.

ТІНЬ АВТОРА

Я розплакалася.

Мені перехотілося жити.

Взяти б і вистрибнути з п'ятого поверху. І впа-

сти на Льончикове авто. Аби він на все своє життя

запам'ятав жінку, яка любила його до самої смерті.

271 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Аби уламки скла вп'ялися йому в обличчя, позна-

чивши його потворними шрамами, які б нагадува-

ли йому про незагоєні рани моєї душі.

— Ну ти, стара, завернула!

Це незапланована репліка автора з темного

кутка.

— Не смій називати мене старою! Ти — бездуш-

на машина, робот без серця і совісті. Навіщо ти за-

ставляєш мене мучитися?

— А що власне трапилося? — автор здивова-

ний. — Чого ти казишся?

— Для чого ти допустив, щоб я зрадила Сте-

панові?

Готова накинутися на нього, готова дряпатися

й кусатися. Але автор обачливий, лише його тінь

хилитається на стіні, а сам він десь ховається.

— Я ж тепер ще й винуватий. — Відверто

з мене сміється. — Ти мене не за того приймаєш.

Я не диктую тобі твоє життя. Я за тобою його

записую.

Бреше паскудник.

— У такому разі не заважай мені покінчити

з собою.

— Я міг би тебе запитати: чого ти цим доб'єшся?

Але я не маю звички сперечатися з персонажами

своїх романів. Я готовий тебе підтримати. Ти при-

йняла правильне рішення. Якщо ти стрибнеш цьо-

му перцеві на його круту тачку і покалічиш її своїм

(без епітета) тілом, він тебе надовго запам'ятає,

бо залетить на кілька штук...

• 272

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Заткнись!

У мене нема більше терпіння його слухати.

— Але від цього він не стане бідним, і тим біль-

ше, повір мені, не відчує себе нещасним, він навіть

не розізлиться. Він тільки подумає: «І коли ці дуре-

пи перестануть з неба падати?! »

— Помовч! — кричу я.

Автор замовкає.

Схлипую.

— Мовчи. Мовчи і записуй, як я плачу.

— Не плач, — просить автор. — Усе налад-

нається.

І я йому вірю. Хоч він не диктує мені моє життя,

а тільки записує його слідом за мною.

ГРІМ І БЛИСКАВКА

Докурюю третю цигарку.

За вікном у листі дерев шелестить дощ. Спала-

хи блискавки освітлюють кімнату. Гроза лише

чорним краєм зачепила місто. Хмара наробила

більше гуркоту, ніж пролила води.

Кожен виляск грому змушує мене здригатися,

а спалах блискавки — щулитися й замружувати

очі.

Мені страшно. За себе. За своє життя.

Зараз я боюся усього на світі. І поганого, і

Доброго. Бо не знаю, що добре, а що погане.

Я — Єва, яка з'їла заборонений плід, але нічого

не довідалася.

— 4-2167 273 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Я плачу, як тодішньої ночі. І знову мене нікому

розрадити.

Курю і плачу.

— Май совість, — дорікає автор. — Від твоїх

сліз рукопис від сирів.

— Це від дощу, — кажу я.

— Перестань диміти, — доколупується. — Я за-

дихаюся, я отруєний нікотином...

— Будеш чіплятися — твої рукописи задим-

лять, — погрожую.

— Мокрі рукописи не горять, — автор модерні-

зує булгаківський слоган.

Але не довго він гордився власною винахід-

ливістю.

— Бензин теж мокрий, — зауважую єхидно.

— Якби ти плакала бензином — ціни б тобі

не було, — миркає присоромлений автор і замовкає.

Степан же — як хропів, так і хропе. У носі він

має моє безсоння. А також усі природні стихії.

Наче почувши мене, Степан пробуджується.

Я впевнена, що зумисне для того, аби заперечити

мої слова. Це автор віддячує мені за кпини.

— Ти чого не спиш? — невдоволено запитує

Степан.

— Грому злякалася.

Мені хочеться, щоб Степан пожалів мене.

Хай би навіть перейшов з дивана на ліжко, я б

не перечила. Але він тільки перевертається з бо-

ку на бік (добре, що не ліг горілиць, бо тоді його

хропіння нестерпне).

• 274

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Ти прямо, як маленька. — Степанові мене

не жаль. — Дитсадок якийсь.

Він невдоволений, наче я зумисне його по-

тривожила.

— Якщо ти такий хоробрий, то чому боїшся

моєї мами? — не втримуюся, щоб не наступити

йому на болючий мозоль.

— Бо твоя мама — моя теща, — сопе Степан. —

Бо твоя мама — Баба Яга, Змій Горинич і Кощій

Безсмертний в одній особі.

— Не чіпляйся до моєї матері.

— Ти сама перша про неї згадала.

— То й що?! Я можу згадувати свою маму скіль-

ки завгодно, коли завгодно і як завгодно. Бо це моя

мама. А ти за будь-яких умов повинен ставитися

до неї з повагою.

Степан не озивається. Напевно, я вбила його

наповал.

— Щоб я здох. — Степан зібрався з силами. —

Тьху-тьху-тьху!

Виявляється, лише поранила.

— Відколи це ти почав у герої лізти?

— Що ж мені усе життя в лайні сидіти?

Заривається.

Моя мама здатна кому хочеш життя отруїти. Не

згірш від ціанистого калію. Але й Степан — живу-

чий, як щур. Нічим його не вгробиш.

Можливо, Степан і правий, але, ображаючи

мою маму, він свідомо чи підсвідомо ображає мене.

18» 275 •

9 Василь Слапчук. Дикі квіти

— Якщо вже ти згадав про лайно, то герой

з тебе такий, як із лайна куля.

Грім і блискавка.

У Степана закінчуються аргументи.

Я центральними вулицями крокую у перемож-

ному марші. Ущент розбитий Степан відповзає

до лісу.

Степан ображений, а коли він ображений, то

починає говорити підкреслено ввічливо, на що

я завжди відповідаю взаємністю.

— Дякую, — мав би сказати Степан.

Його ввічливість — захисний щит, яким він

прикриває свою поразку.

— Будь ласка, — мала б відповісти я.

Моя ввічливість — остання стріла, пущена на-

вздогін, що підтверджує мою вікторію.

Степан мовчить. А коли розтуляє рота, то чую

я зовсім не те, що очікувала:

— Боїшся грому — так тобі й треба, — каже він.

Я навіть розгубилася.

— Зате моя мама нічого не боїться.

Оце й усе, на що я спромоглася.

Поводжуся, мов дівчинка, яка не знає, як дош-

кулити хлопчикові, що її кривдить.

— Хто б сумнівався, — бубонить Степан. —

Грім твоєї мами не заб'є.

Він з жалем зітхає. Позіхнувши, додає:

— І я теж.

Степан засинає. Цебто знову розпочинає хропіти.

Т7С

Книга третя: Жінка без косметики ф

Це ж які треба нерви мати! Це ж якому дубово-

му треба бути!

Щоб отак зневажливо заснути після емоційної

(назвемо це так) розмови з дружиною.

Ніколи не прощу йому цієї душевної черствості

й розумової тупості.

Після того, як я влаштувала його на роботу,

Степан відчутно й помітно змінився. Став гонор

виявляти. Дарма я йому Льончика за приклад

ставила.

Бо той Льончик справжній скурвий син.

Як пішов тоді, то — ні духу, ні слуху.

Якби хто знав, як мене це мучить!

СУЧАСНА ЖІНКА

Вимучившись різними дурними думками, я на-

решті заснула, та так міцно, що й не чула, як Сте-

пан збирався на роботу.

Пробудилася біля одинадцятої. Як не дивно —

з хорошим настроєм. Не дарма кажуть, що ранок

мудріший від вечора. Нашвидкуруч умила лице

й почистила зуби. Заваривши кави, сіла біля роз-

чиненого вікна й підставила обличчя сонцю. І так

я розслабилася, що дозволила собі посолодити

каву. Страшенно люблю солодощі, але навіть за-

бороняю собі про них думати. Від солодкого я на

очах товстію.

— Перестань себе мордувати, — часто каже

мені Степан. — Я однаково буду тебе кохати

277 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

і худу, і товсту, ти для мене завжди зоставати-

мешся красивою.

Вдає, що жаліє мене. Насправді ж поряд із тлу-

стою жінкою він перестав би соромитися за свою

зовнішність.

— Я не для тебе стараюся, — відповідаю зумис-

не жорстко, аби його присадити, оскільки він мені

в цій справі не підтримка, а спокуса.

— Цими дієтами ти виснажиш свій організм.

Невже осина талія для тебе важливіша, ніж твоє

здоров'я?! Невже для тебе так багато важать захо-

плені чоловічі та заздрісні жіночі погляди, що за-

ради них ти згідна жертвувати насолодою смачно й

ситно поїсти?!

— Коли на мене на вулиці озираються незнайо-

мі люди, я знаю, що я є.

Степан цього не зрозуміє. Бо тоді, коли я прагну

знаходитися в центрі уваги, він намагається заби-

тися у куток.

— На мене ніхто не озирається, але я теж знаю,

що я є.

— Ти так думаєш, бо не бачиш різниці між

афішною тумбою і скульптурою.

Не хочу бути тумбою.

Ні, ні, ні, ні.

Коли я помічу, що стаю потворною, то зумисне

стану переходити вулицю на червоне світло.

Я хочу померти красивою.

Замружившись сиджу і сьорбаю ароматну й со-

лодку каву. Відверто насолоджуюся життям.

• 278

Книга третя: Жінка без косметики ф

Як мало людині потрібно для щастя!

Кілька сонячних зайчиків на обличчі. Чашечка

кави в долонях.

Але завжди знайдеться хтось, хто заступить то-

бі сонце. У світі товпиться безліч бажаючих випи-

ти твою ранкову каву.

Та хіба я не сучасна жінка?! Я самостійна і впев-

нена в собі. Я переконана, що спроможна вижити

у цих жорстких умовах конкуренції.

Вночі я боялася самотності. А зараз тішуся сво-

єю самотністю.

РИБА ПЕРЕД МІКРОФОНОМ

Ліфта не дочекаєшся. Тисну кнопку, а він їз-

дить уверх-униз, дверима грюкає, і на мій ви-

клик — два нулі уваги. Мабуть, знову хтось цеглу

або пісок на гору. возить — взялися усі враз євро-

ремонти у квартирах робити. Плюю на той ліфт,

ясна річ, у переносному смислі, бо в буквальному

сходи та майданчики між ними і без мене так за-

плювали, що гидко дивитися.

Пошту завжди я дістаю. Власне, там і дістава-

ти нема чого — усякі рекламні видання, які вки-

дають безкоштовно, та вряди-годи лист від ко-

гось із родичів чи знайомих. У часи, коли Степан

ще передплачував газети, він залюбки заглядав

до поштової скриньки, тепер же — газети купує

в кіоску і зазирати до скриньки для нього вже не

потреба, а навантаження (попри те, що зумисне