ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 12 страница

бурет рипить.

— Степанку, зізнайся: ти — закохався.

— Не при людях, квіточко, не при людях.

Світлана трясе розставленими у різні боки, як

у кози, цицьками.

— А чого це Розі вся любов?! Чим я гірша? —

Рухом п'яної стриптизерки оголює плече. — Стьо-

по, скажи мені щось ніжне та збудливе.

— Банан.

Світлана кривиться:

— Ну й обласкав!

— А що? Усе, як замовляла. На вигляд збудли-

вий, на смак ніжний...

— Фе, який натуралізм! — насмішкувато гугня-

вить Роза.

Степан наїжачує вуса:

— Коли соловейко росою горло полоще, це,

квіточко, не натуралізм, це — пісня. — Роза від по-

диву забуває стулити рот, і голова її віддалено на-

гадує шпаківню, Степан же повагом продовжує: —

А солов'їне яєчко, загорнуте у трояндові пелюст-

ки, по-твоєму, — натуралізм? Ні, квіточко, це —

поезія. А поезія, до речі, як і солов'їні яєчка, по-

требує делікатності. Зваж на це, квіточко. Пелю-

сточками, листочками виражай себе, а не колюч-

ками. Бо соловейко, квіточко, може звити яєчко

• 238

Книга третя: Жінка без косметики ф

і в іншому місці, скажімо, в заглиблення Світлани-

ної ключиці...

У Рози від хвилювання аж окуляри запітніли.

Світлана вдоволено плеще в долоні.

— О! О! О! О! Нарешті і я діждалася.

— У тебе що, оргазм? — іронізую.

Чим жвавіше та веселіше тече розмова моїх

подруг з моїм чоловіком, тим похмуріше у мене

на душі. Щось, схоже на ревнощі, дошкуляє мені.

І це замість того, аби радіти, що вони нарешті по-

розумілися. Повірити в це не можу.

— Майже, — озивається Світлана.

Степан цілує свої пучки і здмухує поцілунок їй

на оголене рамено.

— Твоє плече, як сонячний зайчик у темній

кімнаті, — продекламував, наче рядок із вірша.

— Все! — кричить Світлана. — Степане, я, ма-

буть, від тебе народжу.

Дівки ржуть, мов дикі кобилиці, а цей лисий

мерин вдає з себе неприборканого жеребця. А я

взагалі, як віз без дишла посеред роздоріжжя, усі

мене ззаду мають. Моя лепта у цих бурхливих весе-

лощах — рахітна усмішечка.

«І чого я так злюся?! » — запитую себе.

Лише запитую. Не відповідаю собі.

— Степане, браво! — горлає Світлана. — Не па-

м'ятаю, аби мені який хряк бодай жартома отаке

колись казав!

Роза й собі аплодує:

— Викликаємо на біс!

239 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Поки вони бісяться, роблю для Степана каву.

Нехай бере — і забирається. Свою каву він п'є пе-

ред телевізором.

Завжди пив.

Сьогодні він вирішив попити з дівчатами.

Не-чу-ва-но!

Я шокована, як любить висловлюватися Світ-

лана. Або, як каже роза: абзац!

Степан ставить горня з кавою біля себе на під-

віконня, знову цілиться пальцем у стелю, намірив-

шись виголосити чергову сентенцію Конфуція.

— Якого це ти нам пальця все показуєш? — ці-

кавиться Світлана. — Чи не середнього часом?

Га-га-га! Хі-хі-хі!

Мене прориває:

— Задовбав ти своїм Конфуцієм! Скільки мож-

на?! Дай з людьми спокійно поговорити!..

Степан осікся, прямо таки отетерів, подивив-

ся на мене, мов безвинно насварена дитина (ні,

не так, як Вовик, мій син — камінець, а чоло-

вік — грудка, яка від першого ж натиску роз-

сипається), ніяково і, як завжди, винувато по-

сміхнувся...

Ну і нехай!.. Нехай вимітається. Це мої подруги!

Тим часом подруги позирали на мене здивова-

но, начебто й самі ошелешені.

А Степан уже оговтався.

— Вибачайте дівчата, заговорив я вас.

Чемненько так потюпав до дверей. І горнят-

ка не забув прихопити. Аякже! Не вигідно йому

• 240

Книга третя: Жінка без косметики ф

психувати — без кави зостанеться. Перед дверима

спинився.

— «Трудно мати діло з жінками та дрібними

людьми. Коли їх наблизиш, вони стають непокір-

ними. А якщо віддалиш — нарікають», — виголо-

сив, силкуючись звести ситуацію на жарт, до-

дав: — Один мудрий китаєць вирік. Не скажу,

як його звати. — Степанова усмішка повернулася

у звичне русло (чи береги? ). — Дівчата, ви були

неперевершені. — Він підморгнув. — Про родичів

говорити не буду.

ПРОБОЇНА В ПІДВОДНОМУ ЧОВНІ

Щось порушилося. Виникло загальне відчуття

незручності та дискомфорту, яке зазвичай з'явля-

ється у близьких свідків сварки, що зчинилася

у колі друзів. Але ж сварка не відбулася! Я просто

розставила все на свої звичні місця. Хоча ніхто

з моїх подруг мені не дорікнув, але й жодна, я це

відчувала, мене не підтримує.

Першою шаснула в кущі Роза, воно й зрозумі-

ло —- «гнила інтелігенція».

— Лоро, вибачай, я вже буду збиратися, — ква-

пливо звелася на ноги. — Мушу в справах до коле-

ги по роботі зайти.

— Я, певно, теж піду, — слідом за Розою підхо-

пилася Світлана. — Ліна, скоріше всього, вже не

прийде.

Я почувалася зрадженою.

— 4-2167 241 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Вийшла з подругами в коридор. Не хотілося

на такій гнітючій ноті розставатися. Вирішила про-

вести їх до ліфта або й на вулицю (зняла кофту з ві-

шака) — пройдуся з дівчатами до зупинки, дарма

ми одразу не пішли на прогулянку.

Спиняємося біля ліфта.

— Мені наставили годин з предметів, до яких

я маю відношення стільки ж, як до ракетобудуван-

ня, — торохтіла Роза. — Треба лекції готувати.

Прибув ліфт. Ми увійшли.

— Моя сестра у відпустку збирається, лишає на

мене свою канарейку і хом'ячка, — не вгаває Роза.

Таке враження, що говорить про будь-що, аби

тільки не мовчати. Мабуть, мовчання видається їй

діркою, через яку проникає у наші відчуття напру-

га і незручність, і вона з усіх сил старається заткну-

ти пробоїну у підводному човні нашої команди.

(«Ми — одна команда», — нагадую собі. ) Роза

бадьориться. Світлана ж — набурмосилася, наче

це їй доведеться доглядати цю здохлу канарейку

і смердючого хом'ячка.

Виходимо з ліфта.

— Ну, чого ви такі кислі? — хапаюся і я за пом-

пу та кидаюся викачувати воду. — Можна подума-

ти, що я вашого коханця образила.

— Ну ти, блін, скажеш теж! — відгаркнулася

Світлана.

— Нічого ж не трапилося, — переконую под-

руг. — Наче я його перший раз із кухні виганяю —

переживе...

• 242

Книга третя: Жінка без косметики ф

— У тому то й справа, що ми вперше так класно

сиділи, — не погоджується Світлана. — Я мало

не всцялася з Степана. А ти все зіпсувала.

— І ми переживемо, — філософськи підсумовує

Роза. — Я думала — твій Степан — чайник, а він, ви-

являється, хлопець не простий. У нього така образна

мова! — не приховує захоплення. — Він щось читає?

— Усе підряд, — бурчу і без ентузіазму пояс-

нюю: — На попередній роботі він мав купу часу —

сидів у каптьорці та читав.

Світлана й собі вирішила освідчитися мені в не-

жданих симпатіях до Степана:

— Я теж думала, що він зануда, а він приколіст.

На вулиці сутеніє. Вечір тепліший, ніж здавало-

ся з приміщення.

Після того, як мої подруги висловили мені своє

невдоволення моїм негідним вчинком, їхній на-

стрій відчутно поліпшився. Але не мій.

Мені перехотілося проводити їх до зупинки.

— Все нормально, подруго, — підбадьорливо

каже на прощання Світлана.

— Па-па! — махає рукою Роза.

— Зідзвонимося, — кидаю я.

ЗОРІ НАД ГОЛОВОЮ

І все-таки я почувалася зрадженою. Подруги

мене покинули. І не просто покинули, а перебігли

У табір противника. Степан навішав їм локшини

на вуха, а вони й раді, аж труси зволожилися

від збудження. Кози фарбовані.

іб* 243 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Я сердита.

На подружок, які поставили дурні теревені

зі Степаном вище від нашої інтимної розмови.

На Степана, з яким ще треба розібратися, відшу-

кати причину цих дивних і несподіваних мета-

морфоз, що так вразили моїх подруг. На автора,

який лізе в душу. І, ясна річ, на себе.

Повертатися додому — до Степана з телевізо-

ром — нема ніякого бажання. Шкода, що не взяла

цигарки, можна було б покурити на вулиці.

Сутінки густішають. Задираю голову. У небі

займаються зорі. Поки що ледве помітні, тьмаві.

Давненько я у небо дивилася. Ловлю себе на цій

думці, і виникає відчуття якоїсь непомірної втрати.

Ну зовсім я розклеїлась. Бо яка там втрата — ось

воно небо, до моїх послуг. А втраченого не у небі

треба шукати, а на землі. Попри те я все ще див-

люся у небо і навіть починаю рахувати зорі, які

спалахують.

Щось там Кант казав про зоряне небо над голо-

вою. Не пам'ятаю. Це Степан любить філософів ци-

тувати. А на мою думку, усі філософи — теоретики.

Лише теоретики, абсолютно відділені від практики.

А я практик. І як собі хочете, так і розумійте. Я дові-

ряю тільки власному досвідові. І власним виснов-

кам. Я хочу мати, а не думати, що маю. Коли я їм, то

хочу відчувати смак і задоволення. Тому моя їжа по-

винна бути реальною. Я не хочу споживати крихти

під столом у філософів, як це робить мій Степан.

Дістав мене цей Степан! Ой, дістав!

• 244

Книга третя: Жінка без косметики ф

ЦІНА МИНУЛОГО КОХАННЯ

- Я не кохаю Степана.

Не кохаю й ніколи не кохала. І не приховую

цього. Але й заміж за нього вийшла не тому, що,

як пліткує моя свекруха (нехай їй язик відсохне),

завагітніла від іншого, і треба було гріх ховати, ні,

заміж я вийшла, щоб дошкулити іншому. Бо інший

їаки був. Звали його Ігорем.

; Ігоря я кохала.

Наші батьки вже домовилися про день весіл-

ля. Але мої подружки застукали мого нареченого

з якоюсь хвойдою. Ця історія довга й дурна. Ко-

хання, весілля — усе полетіло шкереберть. Моя

мати замість того, щоб підтримати мене і якось

втішити, стала переконувати мене, що подружня

вірність у сім'ї не головне («ти думаєш, батько

твій святий?! »), а головне — достаток та злагода.

Мати страшенно боялася втратити таку приваб-

ливу кандидатуру на роль її зятя, якою був Ігор.

Моїй мамі подобався не так сам наречений, як

його батьки — люди заможні та при посадах.

Отже, достаток буде. А щоб була злагода, треба

знати, коли і на що очі заплющувати, а коли на-

полягати на своєму.

— Пізніше ти йому це пригадаєш, а зараз поми-

рися з ним. Я тебе дуже прошу, — напоумляла

мати.

Материна наука прибила мене до решти. Я ви-

рішила, якщо життя таке паскудне, то й жити

Не варто. І тут-таки, не відкладаючи, напилася

О/і с

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

йоду. Добре, що зробила це у матері на очах.

У мене вчасно відібрали пляшечку і заставили ви-

пити два літри молока. А потім батько відвіз мене

до районної лікарні, де мене промивали, зали-

ваючи воду та якісь розчини мало не у всі отвори.

До цих пір гидко, як згадаю. А молока відтоді тер-

піти не можу.

Я не передумала. Ігор на колінах повзав, по землі

переді мною валявся, але я не простила. Отоді мені

й потрапив під руку Степан. Отак на зло всім та собі

я вийшла заміж. Я тоді закінчувала четвертий курс.

Десь одразу ж після весілля Ігор прийшов до

мене в гуртожиток. Кімната, в якій я мешкала, зна-

ходилася на восьмому поверсі. Ігор відчинив на-

встіж вікно, став на підвіконні, вимагаючи, аби я

йому простила, бо інакше він вистрибне. Аби він

не наклав на себе руки, я змушена була сказати, що

прощаю. А потім і простила. Потім ми обоє плака-

ли. Потім сміялися. Завершилося наше примирен-

ня на вузькому гуртожитському ліжку.

Ми почали знову зустрічатися, тільки тепер

таємно. Я не могла піти від Степана отак одразу.

Ясна річ, йшлося не про мого чоловіка, а про мою

маму. Хоч як вона не любила свого зятя, але якби

я сказала, що подаю на розлучення через тиждень

після весілля, моя матуся власноруч простягнула б

мені пляшку з йодом, аби я не ганьбила її перед

людьми.

Ми трахалися з Ігорем, як собаки, у парку під

кущами, на будівельних майданчиках, на пустирях,

• 246

Книга третя: Жінка без косметики ф

у підвалах та на горищах будинків... Я тоді вперше

відчула оргазм. Я була п'яна від кохання. Аж поки

нас не застукали... Це було бридкіше, ніж проми-

вання. Мені після цього захотілося по-справжньо-

му отруїтися. Думала, що про моє стидовище дізна-

ється усе місто.

Я злякалася. Так злякалася, що замість того,

щоб порвати зі Степаном, порвала з Ігорем.

Недавно випадково зустріла його в місті. П'яню-

чий, заслинений, ще з одним таким, як сам, крутив-

ся біля якогось бару. Спочатку причепився, щоб я

склала їм компанію, а врешті попросив позичити

п'ять гривень. У мене була лише десятка — довело-

ся віддати.

Дешево ж я відбулася, подумалося мені пізніше.

ТАРГАН ПІД ПЛІНТУСОМ

Степан на кухні мив чашки. Прибирав після

мене та моїх подруг. Для нього це звичне заняття.

І для мене: Степан біля мийки — на своєму місці.

Однак щось схоже на відчуття вини закралося

в душу. Наче протяг по спині. Може, і справді да-

ремно я до нього причепилася. Але, навіть якщо

Це й так, вибачатися я не збираюся.

— Якщо хочеш їсти — засмаж собі яєчню. —

Аби Степан мене почув за хлюпанням води, підви-

щую голос, але в цей час він закручує кран, і вигля-

дає так, ніби я зумисне кричу. Мені стає ніяково.

Степан старанно витирає рушником руки.

247 Ф

0 Василь Слапчук. Дикі квіти

— Угу, — озивається, окинувши мене незво-

рушним поглядом. — Дякую.

Проте вечерю собі Степан не береться готувати.

Лише випиває чашку води з-під крана. І знову всі-

дається перед телевізором.

Ну що ж, не хоче, то, значить, в іншому місці

наївся. Степан не з тих, у кого апетит псується

від того, що дружина не так (не те) слово скаже,

інакше б жиром не обріс. Це я з дієти не злажу, одні

салатики та кашку вівсяну жую.

Іду до ванної змивати з лиця косметику.

Дивлюся на себе в дзеркало. Такою мене ба-

чить лише Степан. Та ще, може, автор. Десь він

тут, десь поруч. Причаївся, мов тарган під плінту-

сом. Зирить на мене крізь якусь щілину або дірку.

— Спробуй тільки опиши мене такою! — по-

грожую.

— За кого ти мене маєш? — Автор лежить

у ванній, наче дитина в колисці, на щастя, одягну-

тий. — Я не Стівен Кінг, щоб жахіття описувати.

— Ти з глузду з'їхав! Не смій втручатися у моє

приватне життя!

— Ти щось казала? — гукає від телевізора

Степан.

— Ні, нічого. — Щільніше причиняю двері і

зачиняюся зсередини, повертаюся до автора: —

Якщо Степан тебе тут побачить, то порішить на

місці! Знаєш, який він ревнивий?!

— Ще б пак, — єхидно всміхається. — Твій Сте-

пан — натуральний монстр.

А? йЯ

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Не юродствуй, бо зараз води у ванну напущу.

— Ця вже було у першому розділі. — Дивиться

на мене з-під напівприплющених повік. — Правда,

не зі мною.

— Що ти маєш на увазі?

— На сексуальні домагання не сподівайся. —

Відверто кпить із беззахисної жінки. — Цьом-

цьом. Па-па!

Автор поволі, мовби чеширський кіт, розчи-

няється у повітрі. Останньою, як і належить,

зникає його глумлива усмішка.

І дуже вчасно. Бо я роздратована, як тигриця.

— Негідник!

' Жбурляю масажною щіткою у ванну, цілячись

у те місце, де щойно мені ввижалася голова автора.

Я ж не дурна, знаю, на що він натякає. Але

справжній чоловік не повинен нагадувати жінці

про обставини, які її компрометують. Ні за які

гонорари.

— Негідник! — Мені на очі накочуються сльози.

Я плачу.

З жалю до себе. На докір авторові. На науку

читачеві.

Я буду плакати довго і рясно, аж поки не на-

плачу повну ванну, а потім якась незнана ме-

ні посестра-читачка зануриться у мої сльози —

і зцілиться, і прозріє... А мужикам я не раджу за-

лазити у цю купіль, для них мої сльози стануть

сірчаною кислотою...

— Негідники!

249 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Послужлива рука автора затикає у ванні злив.

Але очі мої сухі.

Не діждетесь!

СУМНІВИ

Я Степанові, можна сказати, не зраджувала.

Ігоря я не рахую, бо вважаю, що в тодішній ситуа-

ції він мав на мене більше прав, ніж законний чо-

ловік. Ігор був першим. А перший чоловік стоїть

вище від законного.

Не буду вдавати з себе праведницю (було б без-

глуздо зберігати вірність нелюбові), зустрічалися

мені чоловіки, з якими я не відмовилася б пофлір-

тувати, закрутити роман, яких готова була впустити

у свій потаємний світ, піти з ними аж до солодкого

кінця. Так би мовити. Але якось не складалося.

До якогось часу я над цим не задумувалася.

Жила поряд із банальним, посереднім чоловіком,

тішачи себе мріями про якогось кіношного Алена

Делона чи бодай Бельмондо, який з дня на день му-

сив зійти до мене з екрану. Бо я того вартувала.

Бо я не просто не мала чим жити, я не мала чого

згадувати.

Я потай заздрила Ліні. Особливо її багатому

сексуальному досвіду.

Ліна косила мужиків, згрібала і складала в ко-

пиці.

У Ліни — вічний сезон жнив. А мої врожаї

як не посуха винищувала, то дощі заливали. Вічне

стихійне лихо.

• 250

Книга третя: Жінка без косметики ф

І хоч як мене не влаштовував отакий стан

справ, я настільки звикла до особистих втрат

на інтимному фронті, що мало не провалила Лі-

нин проект стосовно Льончика.

Мене долали сумніви. Одна справа, коли мужик

тебе сам чіпляє, і ти лише погоджуєшся з його про-

позиціями — це нормальний хід, канони та традиції

не порушені. За такого сценарію жінці начебто

й діватися нема куди. Усі правила пристойності ви-

тримані. Та коли жінка сама планує своє «моральне

падіння», діючи не емоційно, а раціонально, втра-

чається мотив виправдання. Мимоволі почуваєш-

ся стервою. Щоб не сказати вульгарніше.

— Ну не можу я так! — Виправдовуюся перед

Ліною.

— Ти прямо як целка, — глузує подруга. —

Доки ти будеш покладатися на ініціативу цих

інертних самців? Пора самій вирішувати власну

долю. Пора брати справу у свої руки.

Руки в мене свербіли, але з цього боку до цієї

справи братися мені було, нуу-дуу-же незручно!

Наближався Лінин день народження.

ХРОНІЧНА ВІДСУТНІСТЬ АКВАРІУМА

Коли я вийшла з ванної, Степан уже вимкнув

телевізор і сидів у майці, позіхаючи на весь рот.

— Якщо ти не заперечуєш, я постелю собі

на дивані, — каже він і, звівшись, шаркає тапка-

МИ до ванної чистити зуби. — Геть розбитий,

Ніби у каменоломні дві зміни відгепав.

251 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

З моїм чоловіком явно щось діється. Ще ніко-

ли він не виявляв бажання спати окремо. Це я,

коли бажала виказати невдоволення чоловіком,

відправляла його на диван відбувати покарання.

Не втримуюся від зауваження:

— Мабуть, щось у лісі здохло.

Степан віджартовується:

— Ні, у лісі всі живі, це лісу не стало —

вирубали.

Не подобаються мені ці жарти. Вони на зразок

байки з мораллю наприкінці. Сама байка начебто

зрозуміла, а от моралі я щось не втямлю.

Чекаю, поки Степан хлюпається біля раковини.

Не скажу, щоб мене надто непокоїла Степано-

ва поведінка, час від часу він бунтувався і вики-

дав якогось коника, але я завжди контролювала

цей процес. Не складно було передбачити, чим ці

повстання пригніченого духу завершаться. Та,

очевидно, Степан змінив тактику, а я цей момент

проґавила. Таке враження, що від силового ви-

рішення проблеми він вдався до якоїсь хитрої

гри, якої я ще не розгадала. І це мене турбувало.

А що як Степан знайшов собі коханку?! Стала

крутити цю думку в голові. Нова робота, но-

ве оточення... Ні, малоймовірно. Навряд чи він

встиг освоїтися на свіжому місці. Це він вдома

з моїми подругами такий хоробрий, а на людях —

тюхтій тюхтієм. А з жінками взагалі тушується,

нижчим трави стає. Якби я його не приватизува-

ла, то, мабуть, досі у парубках ходив би або й

• 252

Книга третя: Жінка без косметики ф

до бомжа скотився. Сили волі — нуль. Тютя на-

туральна. Проте всяке трапляється. Треба буде

промацати його на рахунок цього.

Перериваю свої роздуми:

— Може, поїдемо завтра до села — Вовика про-

відаємо? — пропоную.

— Я завтра працюю, — відповідає Степан.

— Завтра ж субота!

— То й що? — бубнить собі під ніс, влягаючись

на диван. — Робота, яку ти для мене знайшла —

без вихідних.

— Ти мені дорікаєш, що я знайшла тобі роботу?!

— Я тобі уклінно вдячний. — Степан позіхає.

Мене дратує, коли він позіхає, не прикриваючи

рота.

— Якщо ти так втомлюєшся, то звільняйся і

знову сідай мені на шию, — починаю заводитися.

— Я не від роботи втомлююся, я втомлююся

від твоїх наїздів, — відказує з нехіттю і повертаєть-

ся лицем до стіни. — Пора спати. Мені завтра рано

вставати.

— Я тебе втомлюю?!

Вогонь все ближче до діжки з порохом.

— Не перекручуй.

Чути його не хочу! Не хочу бачити!

— Якщо я тебе втомлюю, то можеш звідси за-

биратися. — Мої слова не гучні, лише покриті іне-

— Зрозумів?

— Я подумаю. — Голос у Степана сонний і бід-

ний на емоції. — Добраніч.

253 •

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Де віт тільки такий люб'язний вискіпався на

мою голову! Злощуся, аж в гарячку мене кидає.

Гаразд, я тобі ще це пригадаю.

Гашу горішні лампи, вмикаю нічника. Рожевий

абажур хитається, по стінах пливуть чорні тіні риб.

Якби у нас був акваріум, я б його зараз розбила.

Який жаль!

ПРАКТИЧНА ПОРАДА БУДДИСТІВ

Роздягаюся.

Нема сил розвішувати чи акуратно складати

одяг, як належить жінці, що отримала хороше ви-

ховання, недбало кидаю його на стілець. Розсті-

баю ліфчик, він летить на купу. Напевно, ліфчик

ще перебував у повітрі, коли я відчула на собі

погляд автора. Автоматично схрестивши руки на

грудях, повертаюся до автора спиною. Але автор

дивиться на мене звідусюди. Тягнуся до вимикача

світла, та на півдорозі моя рука спиняється: як-

що автор спроможний читати мої думки, то, ма-

буть, йому нескладно роздивитися мене в темряві,

мов при світлі. До того ж і дивиться він на мене

без хтивості, скоріше навіть навпаки — співчут-

ливо й підбадьорливо, ніби на якусь покалічену

античну скульптуру. Воно й не дивно, він мене

знає всю, він мене знає зсередини. Мабуть, я йому

огидна.

— Перестань, ти симпатична жінка, — чую

заспокійливе.

Так я йому й повірила.

г> Е А

Книга третя: Жінка без косметики ф

Пригадалося: Степан мені із якоїсь книжки за-

читував, що буддисти радять тим, хто прагне звіль-

нитися від прив'язаності, медитувати, уявляючи

собі внутрішні органи тієї людини, до якої при-

в'язані. Якщо людина здатна уявити внутрішності

об'єкта своєї закоханості, але прив'язаність не зни-

кає, то це не прив'язаність, а чисте кохання.

Ось так!

Цікаво, у чиї кишки я змогла б закохатися?

Стягую труси, кидаю їх на стілець і сміюся, уя-

вивши, що вони падають авторові на лице.

— Досмієшся ти в мене, — страшить автор.

Він повернув мені гарний настрій.

Щоб подражнити його, трясу (сподіваюся, пе-

ред самим його носом) своїми пружкими грудьми

і вимикаю світло.

ЗОЙК ПОЛЕГШЕННЯ

Не спиться. Простирадло муляє якимись неви-

димими складками, подушка тверда і чимось под-

разливо пахне.

Лягаю горілиць. Лежу із заплющеними очима.

Льончик пахнув гаванськими сигарами. Він си-

дів навпроти, наші ноги під столом дотикалися.

Вперше це трапилося випадково, принаймні з мого

боку. Наштовхнувшись своєю ногою на мою, він

звернувся до мене поглядом, наші очі зустріли-

ся. Від цього дотику та погляду мене наче стру-

мом пронизало. Льончик усміхнувся чемно і до-

брозичливо, що навіть Степан, який сидів поряд

Окс; А

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

і від якого уже після третьої тхнуло лише олів'є

(хоч він теж порскався якимсь дезодорантом), ще

раніше, ніж він упав у свій улюблений салат лицем,

нічого не запідозрив.

— Не перебільшуй, — це автор із темряви. —

Подумаєш одна зелена горошина у вусах застряла!

До того ж потрапила вона туди під час природної

подачі салату до рота, а не в результаті повної втра-

ти координації рухів. Якби ти мала вуса, то, може

б, у них взагалі вовки завелися. Так що не треба,

лице Степан зберіг чистим.

— А ти не лізь у адвокати, — огризаюся. —

Пиши, що тобі Муза диктує, і не сунься в мої сімей-

ні справи. Як хочеш знати, я висловилася образно,

а не буквально.

Тиша. Чи то пак мовчання автора. Бо тиша ле-

жить долу, розтерзана Степановим хропінням.

Злощуся, а коли я злощуся, мені кортить кури-

ти. Аж голова паморочиться. Іду за цигарками.

Не хочеться стояти на протязі біля кватирки, по-

вертаюся з цигаркою в ліжко. У кімнаті (про ліж-

ко й мови нема) я не курю, але все колись трапляє-

ться вперше. Вдихаю заспокійливий дим.

Так, Льончик пахнув гаванськими сигарами.

Наші ноги діткнулися, мене пронизало стру-

мом, м'язи мої скоротилися, і я підігнула ногу

під стілець.

Але не надовго.

Я боялася, що Льончик ненавмисне заче-

пить мене взуттям (він єдиний з гостей чомусь

• 256

Книга третя: Жінка без косметики ф

не роззувся — пан великий), подере колготки

чи щось таке, але рухи його ноги були напро-

чуд точними і ніжними, він пестив щиколоткою

своєї ноги внутрішній бік моєї, рухаючись лит-

кою від щиколотки до коліна. Спочатку я так на-

пружувалася і затискалася, що кусок у горло

не ліз, а Льончик, прилащуючи мене, спокійно

говорив мені компліменти, обмінювався репліка-

ми зі Степаном, чи, скоріше, слухав його п'яне

базікання. З усього видно, що чоловік уміє три-

мати себе в руках.

Ми з Льончиком жували, виголошували тости

за іменинницю, вели світські, якщо буде дозволено

мені так висловитися, розмови, однак усе це було

лише відволікання уваги від того, що відбувалося

під столом, а там наші ноги вели німий, але багатий

відчуттями діалог..

Наші ноги освідчувалися одна одній в коханні.

Наші ноги кохалися.

Коли Льончик торкнувся до моєї ноги усією

стопою, я здригнулася — його нога була роззута.

Чомусь це викликало у мене шалене наростаюче

збудження, аж я налякалася, що — ще мить — і за-

кричу на весь голос від оргазму.

Десь я читала, здається це був еротичний,

а може, дорогий глянцевий журнал для жінок

про можливі любовні ігри чоловіка й жінки на

людях. Мені запам'ятався один із пропонованих

нехитрих способів. Наприклад, якщо парі кохан-

ців приспічить зайнятися сексом, а вони у цей

— 4-2167 957 А

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

час обідають у ресторані й сидять за столиком

одне навпроти одного (як оце ми з Льончиком),

то, аби хоч трохи зняти сексуальне збудження,

чоловік може роззутися, непомітно зняти шкар-

петку, дотягнутися ногою до лона коханки і ве-

ликим пальцем надати їй першу і невідкладну

еротичну допомогу. Я тоді лише подумала: це ж

треба, щоб у чоловіка ноги не пітніли та шкар-

петки були чисті. А зараз...