ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 11 страница

— Заспокойся. Цей шмаркач не вартий тебе,

Не вартий твоїх сліз, він навіть оцього розбитого

горняти не вартий.

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

ОДНА КОМАНДА

Роза зиркає на наручний годинник.

— Де це Ліна запропастилася?

— Мінет своєму Головному робить, аж білий

ковпак на голові димиться, — каже Світлана і, від-

тягнувши виріз кофти, видихає цигарковий дим

собі за пазуху.

Непристойні жарти, аж до найвульгарніших

і такого роду приколи цілком у її стилі. Запевняє,

що до цього її штовхає нудьга та повна зневіра

у людях. Загалом же вона, хоч і цинічна, але не

злоблива і навіть по-своєму порядна жінка.

«Головний» — це головний лікар центру нетради-

ційної медицини «Золотий лотос». Він підчепив Лін-

ку, коли та була ще студенткою медучилшца, а він

головним лікарем міської поліклініки. Не знаю, на

скільки Ліна професійна як медсестра, але працюва-

ти вона вміє, бо щойно Головний зайнявся при-

ватним лікувальним бізнесом і створив Центр, то

першим ділом узяв до себе Ліну. Зрозуміло, що в Го-

ловного — сім'я і все таке, і Ліна у тому возі —

лише п'яте колесо, але він — із тих чоловіків, які

«запасці» ціну знають. Хоча є у них свої проблеми.

Роза прилучилася до компанії порівняно недав-

но, вона вже в курсі усіх наших справ, проте знайо-

ма з ними тільки у загальних рисах, а її, без сумніву,

цікавлять і деталі.

— Він що, любить, коли йому?.. — запитує Роза

голосом дівчинки, яка тільки-но стала на шлях

статевого дозрівання.

• 218

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Ні, це в неї з дитинства звичка зосталася пха-

ти до рота що попало.

Світлана регоче

— Це не що попало. — У Рози вигляд невдово-

леної людини, яка стримується.

— Тобі видніше, — піддражнює її Світлана.

— Чого це?

Коли Роза сердиться, чорний пушок над верх-

ньою губою стає виразнішим.

— Дівчата! Ми — одна команда, — подаю голос

і покладаю край їхній легенькій перепалці. — Ліна

телефонувала мені, попереджала, що припізнить-

ся. До неї мав прийти сантехнік.

— Дурниці, — відмахується Світлана. — У Лін-

ки свіжий мен. Я вам кажу.

— Як це? — не розуміє Роза. — А Головний?

— Головний — він і є головний, але ж не єди-

ний, — пояснює Світлана.

Ліну можна зрозуміти, Головний старший від

неї більш як на двадцять років, а оскільки рвати їй

з ним не резон, то мусить поєднувати корисне

з приємним. Вона цього не приховує. Я ж, як най-

ближча подруга, посвячена в усі її таємниці.

— Ні, — хитаю головою. — Ліна б мені роз-

повіла.

ПРАЦІВНИК НЕВИДИМОГО ФРОНТУ

— А що це твого Степанка не видно? — поціка-

вилася Роза. — На плантації до села відправила?

— Мій Степанко на роботі.

219 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Чоловік, що пристав до мене, ставши зі мною

одним тілом, так довго тинявся без діла, що тепер,

вимовляючи ці сова, я можу не приховувати стри-

маної гордості.

— Ще один невтомний працівник невидимого

фронту. — Разом зі сміхом Світлана викашлює з гру-

дей клубок диму. — Якщо чоловік допізна затримує-

ться на роботі, а приходить додому тверезий, то

це вже не сімейний тандем, а любовний трикутник.

Дивлюся на Світлану дещо здивовано (де це

вона цих премудростей нахапалася? ), але промов-

чую, бо ще подумає, що мене ця проблема турбує.

— А мені здається, що Степан — весь як на до-

лоні. — Роза стає на захист мого благовірного. —

Він із тих чоловіків, яких де поклала, там і забереш.

— Так не буває, •— рішуче заперечує Світла-

на. — Якась не дуже перебірлива накриє спідницею

і замете — сліду не лишиться. — Робить такий рух

щелепою та губами, наче збирається сплюнути. —

Ви бачили колишнього мого? Та там і дивитися

не було на що. Я з ним по молодості зв'язалася,

коли втямила, що залетіла. Дурна була. Але, вияв-

ляється, є ще дурніші... — Безнадійно махає рукою

і замість того, щоб загасити цигарку у попільниці,

вистрілює нею у відчинене вікно. — Тому чоловіків

треба у гаманці носити, разом із дріб'язком. Бряж-

чить — значить, на місці.

— А мого... нареченого разом із гаманцем поцу-

пили. — Роза посміхається, але таке враження, що

посмішка викроєна невмілими дитячими руками.

• 220

Книга третя: Жінка без косметики ф

Я за Степана спокійна. Чи то пак — за себе.

Тому з легкістю можу сказати:

— Ну й мундштук із ними!

Це наша найулюбленіша лайка. Степан ко-

лись мені розповів, які вони лайки вигадували

з хлопцями-музикантами — він із дванадцяти ро-

ків грав у духовому оркестрі. Інші я забула, а ця

запам'яталася. Роза у нас в усіх смислах цнотли-

ва. Ліна вдається до матюків, коли, на її думку,

це доречно. Світлана ж полюбляє ввернути міц-

не слівце і з приводом, і без приводу. їй, власне,

я і запропонувала цей замінник.

Роза наморщила низьке чоло. (Мене завжди

дивує: як це вона така розумна і така вузьколоба?! )

Постукала фільтром незапаленої цигарки об ко-

робку.

— У тім то й справа, що інструмент тільки тоді

має цінність, коли він із мундштуком. Інакше

на ньому не можливо грати. Це якби мундштук

з тобою лишався, мала б певність, що на інстру-

менті окрім тебе ніхто не зіграє.

Клацаю запальничкою, даю Розі прикурити.

— Так, — погоджуюся я. — Проте мундштук

без інструмента — це вже також не гра, а мас-

турбація.

— Ох, ти б уже й зіграла! — Кривляється Світ-

лана у бік Рози.

— До чого тут я? — стенає та вутлим плечем.

Замовкаємо. Щоб виправдати заминку, усі троє

синхронно підносимо до уст цигарки, затягуємося.

221 Ф

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

—- Під вечір стає холодно, — каже Роза.

Зводжуся, щоб зачинити вікно.

«Скоро осінь, — думаю я. — Квіти відцвітуть

раніше, аніж хтось збереться мені їх подарувати».

СТАРА ГУМОВА ГРІЛКА

Після невдалої спроби закрутити службовий

роман у мене розпочалася депресія. Я почувала

себе пораненою тигрицею, а кидалася на всіх,

ніби скажена сучка, Степана ж взагалі готова

була живцем на клумбі зарити. Мабуть, я виділя-

ла якісь флюїди агресії, бо на мене навіть перехо-

жі на вулиці з острахом озиралися.

Дівчатам про свій облом не хотілося зізнавати-

ся. Але хіба ж від них щось приховаєш! Взяли мене

на перехресний допит — і я нарозтіж відкрила їм

зневажену душу.

— Каструвати його — і всі діла! — вирекла

Світлана.

Ліна порадила їй вгамувати свої садистські

замашки.

— Нам треба думати, як Ларисі настрій підня-

ти, — сказала вона.

Світлана непоступливо сіпнула підборіддям:

— А в мене піднявся б настрій, якби я дізнала-

ся, що в нього ні на кого більше не підніметься, —

запевнила нас.

Лише Роза не розцінювала мою любовну істо-

рію як облом.

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Ти не повіриш, Ларисо, але я тобі заздрю.

Я б так хотіла закохатися!..

— Ну ти зовсім убога! — у запалі вигукнула

Світлана. — Яз вас дивуюся. Одна матку собі ви-

вертає через якогось недоноска, а друга готова ту

матку в трилітровий слоїк зі спиртом закатати,

щоб усе життя на неї любуватися. Та ви що,

дівчата! Нам веселитися треба! Треба брати від

життя усе, що не заважає вільно пересуватися.

Не можна прив'язувати себе до якихось ласих

шматків. Бо це — мишоловка. Попробувала —

не вийшло, ну і в рот йому трембіту. Самому тре-

ба ями копати, а не потрапляти в них...

Я, Ліна і Роза вражено перезирнулися.

— Ну ти даєш! — похитала головою Роза.

— Кому треба — даю, а кого хочу — на оцей

ваш довбаний мундштук посилаю, — відрізала

Світлана. — Маєте мене за дурепу, а я, між іншим,

із культурними людьми спілкуюся. Я зі своїми

клієнтами такий лікбез пройшла, що вам з ваши-

ми книжками і не снилося!

Ганьба нам: Роза науковець, читання книг —

її робота, Ліна заглядає до книжок зі східної

медицини та масажу, я почитую любовні романи.

— Можу собі уявити. — Ліна іронічна.

Роза чемно-глузлива:

— Можна ми не будемо виправдовуватися?

Про мене, здається, забули.

А я схожа на стару гумову грілку. Яка не гріє.

Яка пропускає воду.

223 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

— Дівчата, — нагадую їм про своє горе, — я пла-

чу льодяними сльозами.

— Нічого, подружко, — заспокоює Світла-

на, — ти ще кип'ятком будеш пісяти.

Ліна зирить на мене примруженими очима:

— Я тебе вилікую.

льончик

Ліна слів на вітер не кидає. І справ у довгу шух-

ляду не відкладає. Не далі як наступного дня вона

повернулася до цієї теми.

— Ти пам'ятаєш Льончика?

Ми сідаємо за білий пластиковий столик у літ-

ньому кафе неподалік від пам'ятника Шевченкові.

Тарас Григорович стоїть, повернувшись плечима

до приміщення колишнього обкому партії, і ди-

виться понад людськими головами на парк імені

Лесі Українки. Сумніваюся, що пейзаж цей ті-

шить зір Кобзаря, бо останнім часом комунальни-

ки наполегливо проріджували парк, аж поки від

нього не зосталося саме лише ім'я та ще, може,

дитячі спогади Оксани Забужко, якими вона ді-

литься з лучанами, повертаючи їм цей парк у ви-

гляді міфу.

— Якого ще Льончика?

Я дещо апатична. Зайнявши місце під яскра-

во-червоним парасолем, починаємо його обживати.

Викладаю з сумочки цигарки та запальничку. Офі-

ціантка ставить перед нами чисту попільницю. Ро-

бимо замовлення. Неуважно роззираюся довкола.

• 224

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Я тебе з ним у Центрі познайомила, — нага-

дує Ліна. — Він до Головного на п'ять хвилин за-

бігав, а затримався біля тебе на півгодини. При-

гадуєш? Він тобі сподобався, симпатичний такий

мужчина, ти так і сказала. Ну, Леонід Макаро-

вич. Він ще тобі візитку дав...

Леоніда Макаровича я пам'ятала. (До цього

солідного чоловіка Лінине фамільярне «Льончик»

аж ніяк не личить, тому я й не зметикувала одра-

зу, про кого вона мову веде. ) Років за сорок,

може, й під п'ятдесят. Каштанові очі. Сивина

у вусах (вуса не тюленячі, як у Степана, а короткі

й жорсткі), на скронях срібні павутинки у гус-

тому чубі. Пахне наче після купання в одеколоні

викачався у тютюні. Виглядає високим, підтягну-

тим. Я ще пожартувала, що він схожий на спорт-

смена на пенсії, на що вона мені відповіла, що

спортсмени-пенсіонери зазвичай виглядають так,

як мій Степан. Насправді ж Леонід Макарович

нагадував мені іспанського чи мексиканського ак-

тора, але я не хотіла виказувати перед Ліною

свого захоплення. Єдине, що мені в ньому не спо-

добалося: він тримався так, ніби його щомиті фо-

тографують. Та коли чоловік зовні привабливий

і до того ж багатий, йому можна багато чого

вибачити.

Ліна розповідала, що піднявся Льончик (на-

зиваючи його так, давала знати, що вона з цим

чоловіком запанібрата) на пральному порошку,

але так круто піднявся, ніби торгував порошком

15 — 4-2167 225 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

для нюхання (що теж цілком ймовірно, зауважи-

ла подружка), і тепер у нього широкий бізнес

у різних сферах, навіть із Головним якісь справи

крутять. Але це їхні, чоловічі, справи, а її, як

жінку, приємно вражає те, що Льончик не ску-

пий, як усі ці свіжоспечені багачі, взяти хоча б

Головного — жмикрут страшенний.

Офіціантка принесла йогурт для мене й для

Ліни, окрім цього для неї ще якісь тістечка —

подружка охляла. Дико їй заздрю: їсть, скільки

хоче і коли хоче — і жодного зайвого кілогра-

ма. Офіціантка запитує, подавати каву зараз чи

пізніше.

— Ну, пам'ятаю я твого Льончика, — озиваюся

мляво. — Що далі?

— Будемо його розробляти.

ЗОЛОТИЙ ЛАНЦЮЖОК НА ЗАСМАГЛІЙ

ЩИКОЛОТЦІ

За сусіднім столиком двоє бритоголових, роз-

валившись на стільцях (до речі, стільці досить

зручні: є на що спиною опертися і на що лікті по-

класти), почергово підносять то склянки з пивом

до рота, то мобільники до вух. Гучні голоси, дурна

мова, примітивні лиця. Облизуючи піну з губ, по-

зирають у наш бік.

— Тобто? — видихаю клубок цигаркового ди-

му, він зависає перед Ліниним лицем у формі знака

питання. — Що ти маєш на увазі?

• 226

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Що тут незрозумілого? — Ліна облизує паль-

ці, якими тримала тістечко. — Він тобі симпатич-

ний, ти його зацікавила — треба знайти для цих

сприятливих обставин логічне продовження.

— Звідкіля ти взяла, що я його зацікавила?

Наша розмова стає мені цікавою.

— Він кілька разів про тебе запитував. Вивіду-

вав: хто ти й що ти?

— Чому ж ти одразу мені цього не сказала?

Я готова на Ліну образитися. Ніби вона в голод-

ний рік шматок хліба від мене приховала. Ніби до

нитки обікрала мене, сироту нещасну.

— Якщо по правді, то з Льончиком я пов'язувала

деякі свої далекоглядні плани. — Зачерпнувши ло-

жечкою йогурту, Ліна тримає її над посудиною, мов-

би за розмовою забула дорогу до рота. — Справа

в тому, що він уже довгий час, як розлучений. Тож

я вирішила, що буду останньою дурепою, коли не

скористаюся цим шансом. — Роззявлений Лінин рот

приймає довгоочікувану ложечку з йогуртом.

— І що? — Не терпиться мені.

— Як тобі відомо, сьогодні я таж сама мед-сест-

ричка Лінка, а не, як цього бажалося, високопо-

важна пані Стрільницька. Мій задум провалився

із великим пшиком.

— Ти з ним спала?

Це ревнощі. Зізнаюся. Все одно автор не дав би

збрехати. Так, я ревную і була б несказанно рада,

якби Ліна зараз ненавмисне хляпнула собі йогуртом

113 спідницю. Або хоч би їй яка крихта до підборіддя

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

прилипла, аби я могла вказати їй на її непривабли-

вий вигляд. Проте Ліна не належить до тих жінок,

які під час їжі стають схожими на відразливих тва-

ринок, навпаки, моя подружка поглинає їжу над-

звичайно еротично. Навряд чи Ліна за обіднім сто-

лом викличе в уяві когось із чоловіків відразливу

систему травлення, скоріше всього їхні (не менш

відразливі) думки крутитимуться довкола тих місць,

які слугують для єднання чоловіка й жінки після

того, як вони наситяться.

— Ось. — Ліна відставляє ногу, демонструючи

на щиколотці золотого ланцюжка. — Він мені по-

дарував. На знак того, що оцінив мої серйозні намі-

ри і все таке інше.

— Я так і не втямила: ти спала з ним чи ні?

Наповратилась я. Нехай краще мене мучить від-

повідь, аніж запитання.

— Ну, спала, спала! — здається Ліна. — Чого

причепилася? Може, ти знаєш якийсь інший спо-

сіб привести мужика до загсу? То прошу дуже —

порекомендуй. — Ліна облизує ложечку і відкла-

дає її — з йогуртом покінчено, я ж до свого ще й не

торкалася. — Але по-справжньому лише раз, а то

все так, як та коза: «бігла через місточок, вхопила

листочок... »

— Знаю я тебе, козу. — Приступаю до свого йо-

гурту. — Але, поясни мені, з якої речі ти цього від-

ставного козла збираєшся мені сплавити?

— Льончик не козел. — Ліна витирає пальці

серветкою. — Він — правильний мужик.

• 228

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Чого ж заміж тебе не взяв?

— Тому й не взяв, що правильний. Сказав,

що не відбиває коханок у своїх компаньйонів.

Але й перед моїми чарами не зумів устояти... Я до

нього претензій не маю. За носа він мене не водив,

а що мені його не вдалося... Шкода звичайно. —

Лінка продемонструвала в усмішці добре підігнані

зуби і підморгнула мені. — Хіба я стала б підсову-

вати тобі фуфло?

Ми жартома чокаємося чашками з кавою.

Скошую око під стіл, щоб зиркнути на золотий

Ланцюжок на засмаглій щиколотці.

ПРОДОВЖЕННЯ РОЗМОВИ

ПІДЧЕРВОНИМ ПАРАСОЛЕМ

— Гаразд, — кажу я. — Ти мене переконала:

Льончик — правильний мужик. А тепер питається:

на фіга я йому здалася? Можеш мені пояснити?

Подивися, які кругом фіфочки ходять. — Картин-

ним жестом провінційної актриси вказую рукою на

всю ту многоту дівчаток-пуп'янків, які запрудили

вулицю, і в порівнянні з якими така тітка, як я,

те витримує ніякої конкуренції. — А він зі своїми

< 1? Шіми цих фіфочок може пучками скуповувати

і У своєму ліжку складати.

— Ну, по-перше: він ще не такий старий, щоб

на серйозі на малоліток западати, — розважливо

Говорить Ліна. — По-друге, можливо, він так і ро-

бить. Але у будь-якому випадку йому потрібна жін-

яка могла б оцінити усі його позитивні особисті

229 Ф

# Василь Слапчук. Дикі квіти

якості, якими він, без сумніву, обдарований, і яка

змогла б йому дати те, чого він ніколи не зможе от-

римати від цих недоумкуватих Лоліт, для яких він

тільки — старий пердун із грубим гаманцем.

Якщо моє запитання, так би мовити, передбача-

лося протоколом, то відповідь від Ліни вимагалася

суттєва і переконлива. Подружка не підвела.

— Як ти собі це уявляєш? — У Ліни закінчили-

ся цигарки і я підсовую їй свої. — Що я прийду і за-

пропоную йому себе?

Збиралася посилити речення порівнянням «на-

че повія», але вчасно прикусила язика. Бо як-

що я сама собі буду такі компліменти відпускати,

то люди й зовсім заплюють. Мудрість полягає не

в словах, як вважає мій Степан, а у мовчанні.

Тому наразі у сенсі істини, можливо, більше зна-

чить не те, про що ми з Ліною розмовляємо, а те,

що ми оминаємо словами. І нехай автор укусить

себе за лікоть.

— А подруга в тебе для чого? — Ліна пожвавлю-

ється. — Я все організую, можеш не перейматися.

Я готова розчулитися. Якби автор був красно-

мовніший і замість того, щоб за крайнім від Шев-

ченка столиком пити пиво з крабовими паличками

й робити якісь неістотні позначки у записнику, на-

брався сміливості й змалював би для читача кар-

тину, на якій я, втративши душевну рівновагу, зне-

вірена бовтаюся над проваллям депресії, шукаючи

очима опори, а Ліна самовіддано тягнеться до мене,

подаючи, наче паличку-виручалочку, Льончиків

оол

Книга третя: Жінка без косметики ф

член (уже перевірений нею на надійність), то і чи-

тач би розчулився.

І все ж я продовжую сумніватися:

— Чи ж варто? Цей твій проект від початку

приречений. Навіть якщо ми викрешемо якусь іс-

корку кохання. А незручностей та проблем —

не оберешся. Я, між іншим, заміжня жінка...

— Це його тільки підігріватиме. — Ліна злег-

коважила моїми сумнівами. — Тобі що потрібно?

Тобі потрібен красивий роман. З квітами, ресто-

раном, подарунками, з ліжком, врешті-решт...

Чого там приховувати? Викинь із голови свої

вагання. Усе трапиться саме собою, ти навіть

не помітиш.

— Усе життя мріяла, щоб мене трахнули, а я

цього не помітила.

Навряд чи це був вдалий жарт, але Ліні він

сподобався.

— Зі мною колись таке трапилося, — пересмі-

явшись повідомила вона.

Цікаво було б довідатися, але іншим разом. На-

разі мова йде про мене.

— Добре, — погоджуюся. — Коли у нас справа

дійде до ліжка, де воно буде стояти?

— Не зрозуміла. Що ти маєш на увазі? — Ліна

витріщає на мене очі. — Якщо б ти й мала перейма-

тися, аби у цій справі щось стояло, то на сто про-

центів це мало б бути не ліжко.

— Я про те, що до нього додому, чи куди він там

запропонує, не поїду. Може, він який збоченець

231 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

і все це знімає на відео. До себе я його теж не можу

привести — Степана на півдня з дому не випреш.

Що ж мені у під'їзді стоячи йому віддаватися чи

на задньому сидінні авто?..

Ліна знову розсміялася:

— А що?! Згадаєш молодість.

— Моя молодість не така бурхлива, як твоя.

Ліна погукала офіціантку й замовила чіпси.

(«Щось наїстися не можу». )

— Якщо будеш така вередлива, то на цій тихій

хвилі до самої старості доживеш, — продовжує пе-

рервану розмову. — Сама ти збочена. Відеокамери

їй у голові!.. Кіно б менше дивилася.

— Мені треба дбати про безпеку, — борони-

лася я. — У мене — сім'я, кар'єра... У мене

мама — праведниця. Ти ж не хочеш, щоб мене

мама зреклася?

Хихочемо, як дурнуваті.

— Ти краще подбай, щоб у сумочці лежала зай-

ва пара презервативів, — радить Ліна. — А ліжком

я для тебе своїм поступлюся. Будете зустрічатися

в мене — без проблем.

Останні Лінині слова прозвучали як резолюція

під моєю згодою.

Подружка смачно хрумтить чіпсами.

— Завтра я йому потелефоную і домовлюся

про зустріч.

— І що ти йому скажеш? — запитую.

Ліна здвигає плечем. На мить задумується.

• 232

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Скажу, що ти хочеш поговорити з ним про

працевлаштування свого чоловіка, відомого нам

під іменем Степан.

— Та ти з глузду з'їхала! Він пошле мене подалі,

разом із моїм Степаном...

— Чому це пошле?! Не пошле, — запевняє мене

Ліна. — Нормальна зачіпка. Навіть коли відмо-

вить — нічого страшного. А якщо вдасться одним

пострілом вбити двох зайців!.. О-о-о, Ларисо, вік

не розрахуєшся. — Задоволена собою, Ліна клац-

нула пальцями. — Відправить він твого Степана

у якесь довічне відрядження, і надсилатиме твій

глава сім'ї з цього прекрасного далеку тобі гроши-

ки, а ти будеш виставляти нам могоричі...

— Розмріялася. — До вуст моїх липне усмішка,

стрясаю її, оскільки мова зайшла про справи сер-

йозні, а кожна жінка, яку б романтичну особу вона

з себе не вдавала, завжди, особливо, коли на шиї

у неї безробітний чоловік та малолітня дитина,

у всякій рожевій замрії шукає якусь практичну ос-

\ нову. — Справді, було б незле, якби Леонід Мака-

рович прилаштував мого Степана хоч би на яких

двісті гривень — я б йому ноги цілувала...

— У деталі можеш мене не посвячувати, —

єхидствує Ліна.

— Тільки ж чи не буде це виглядати як плата

за секс?

— Ну, я не можу з тобою! — Ліна дістає з су-

мочки великі чорні окуляри (я згадую, що забула

Ьвої на роботі), ховає за ними половину лиця. —

233 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Ти раніш домовся, а потім скажеш, що Степан

знайшов іншу роботу, і будеш спати з Льончиком

безплатно. Якщо ти така педантична. До речі,

кава — з тебе.

Ми встаємо. Осмикуємо спідниці.

За столиком, якого займав автор, сидить компа-

нія підлітків.

Я підкликаю офіціантку й розраховуюся за двох.

ХВИЛИНА СМІХУ

— Лоро, що ти там таке цікаве вгледіла? — за-

питує Роза.

— Нічого особливого. — Зачиняю вікно й по-

вертаюся до столу. — Просто вечір дивовижний.

Можна було б піти прогулятися, але Ліна не буде

знати, де нас шукати.

Світлана морщить носа.

— Не хочу гуляти. Мене там знову ці дикі пси

обслинять.

Ми з Розою пирскаємо сміхом.

— Сама ти дика. — Розин ніс кумедно наїжджає

на верхню губу. — Пси були породисті.

— Смішно вам! — Світлана бридливо кри-

виться. — А я трохи не впісялася, коли ця потво-

ра стала мене обнюхувати, а потім взялася лиза-

ти... А коли цей другий стрибнув мені на груди,

добре, що я вже була приперта до загорожі,

а то б повалив, як дембель майорілу на матрац,

а в самого член стирчить, як пістолет з міліцей-

ської кобури, то у мене матка до самих колін

• 234

Книга третя: Жінка без косметики ф

опустилася. Все, думаю, звіздец тобі, Свєтік, тут

тебе вони і зґвалтують на очах у твоїх щасливих

подруг!..

Регочемо з Розою, мало по долівці не соваємося.

— У тебе одне в голові. — Роза витирає сльози

з очей. — Я боялася, щоб вони тебе не зажерли.

У мене від сміху аж м'язи на лиці звело. Ледве

вимовляю:

— Хто ж тобі винуватий, що ти сучкою пахнеш?

— Самі ви — сучки безсовісні. Без усякої пова-

ги до моєї цноти ставитеся.

Світлана не витримує серйозного тону і рже ра-

зом з нами, мов коняка.

•— Ми вшануємо твою цноту хвилиною сміху. —

Зіпаю роззявленим ротом, силкуючись перевести

подих.

— А як ми тоді всі верещали! — Роза зсовується

з табурета.

Її червоне від сміху лице зачинає синіти.

ЧЕСНОТИ БЛАГОРОДНОГО МУЖА

Степан не дзвонить, а відкриває двері своїм

ключем. З порога:

— А накурили! А надимили! Як ви тут тільки

не позадихаєтеся?!

Це в його дусі.

А Роза солоденьким голосом, щоб його з на-

їждженої колії вибити:

— Здрастуй, Степанку! Як ся маєш?

235 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

А Світлана, наче гусар після третьої пляшки

шампанського:

— Степане, звіре заморський, привіт!

Степан перезувається й проходить на кухню.

— Здрастуй, квіточко! — Нахилившись, нюхає

Розину голову. — Здрастуй, запахуща! Маюся, ой,

маюся!

(Ми зі Світланою корчимо глумливі міни, Ро-

за — спантеличену. )

З відстані одного кроку робить Світлані руч-

кою:

— Привіт, укротителько заокеанська, повели-

телько моєї шерсті!

(Ми з Розою хихикаємо, а в Світлани провалю-

ються щоки, ніби вона всі свої зуби ковтнула. )

Цілує мене в щоку:

— Вітаю тебе, берегине мого родинного вог-

нища!

(Мої подруги прикривають долонями сповзаю-

чі по підборіддях роти, силкуючись притримати їх,

і закріпити перекошені сміхом уста на серйозному

обличчі. )

Оце вже щось нове!

Ми перезираємося. Наші щелепи висять нижче

від грудей.

Треба визнати, що навіть мене Степан здивував.

А я свого Степана можу із заплющеними очима розі-

брати до останнього гвинтика, а потім скласти у зво-

ротному порядку, а коли треба, то й підправити

дещо. Для мене не новина, що Степан вміє клеїти

• 236

Книга третя: Жінка без косметики ф

дурня, але дивно, коли він це робить у присутності

моїх подруг, яких він до останнього часу, м'яко ка-

жучи, недолюблював. Найперше я подумала: підпи-

лий. Але на це не скидалося. Було очевидно: зі Сте-

паном щось не так, однак я не знала що. І це мене

непокоїло. Попри те, що змінився він на краще.

Щось я проґавила. Чогось не догледіла.

Степан підняв догори палець, закликаючи до

уваги, і прорік:

— Конфуцій сказав: «Чесноти благородного

мужа — це вітер, а якості низької людини —

це трава, тому завжди вітер буде дути, а трава —

схилятися перед ним».

Оскільки всі табурети на кухні зайняті, Степан

сідає на підвіконня.

Простодушна Роза не забарилася висловити

словами те, про що подумали ми всі троє:

— Степанку, ти п'яний! — вигукнула вона, її

тон губився між вдаваним обуренням та щасливим

захопленням.

— Ні, квіточко, я не п'ю, — заперечив Степан

і роздув ніздрі. — Я нюхаю клей «Момент».

Спостерігаю за Розою і думаю, що баба вона

і з трьома кандидатськими зостається бабою. Це ж

Степан відверто кпить із неї, називаючи квіточ-

кою, а ця розумниця пришелепувата шаріється

(дійсно — цвіте та пахне), наче він не знати які ніж-

ності їй на вухо шепоче. А «нюхання», яким Степан

; Грубо натякає їй на її шнобель, вперто не бажає

Зауважувати.

237 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Дівки мої регочуть зі Степанових дотепів, під-

дражнюють та піддрочують цього новоявленого

аматора сцени.

Роза від збудження так гузном крутить, аж та-