![]()
|
|||
ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 10 страницаи» юс • Ф Василь Слапчук. Дикі квіти — Яз вами більше не граюся, — заявляю спан- теличеному Максові. Ми розходимося. ЗНОВУ КАЛЮЖА Макс, напевно, подався шукати Ірцю. А я на- правляюся до калюжі. Мені є над чим подумати. Книга третя: ЖІНКА БЕЗ КОСМЕТИКИ — Це все, що у мене є, — каже вона. (У смислі — те, що на ній. ) Річард Бротіган. «Давним-давно люди вирішили жити в Америці» А жінка... жінка тільки того й чекала... Хуліо Кортасар. «Слина диявола» Мама рішуче це заперечила. Юстейн Гордер. «Апельсинова Дівчина» СОН — Ларисо! Хтось мене покликав. Я озираюся — нікого. Завжди — нікого. Відчуваю себе обманутою, гірко до сліз. ЛЯ сиджу на великому камені і плачу. Мої сльо- зі ^скапують у пісок і проростають смарагдовою Ш 197 • Ф Василь Слапчук. Дикі квіти травою. Між трави — жовті та рожеві квіти. Вони схожі на ірис. «Жовті — це розлука», — ду- маю я. Тягнуся босою ногою (лівою, бо права чи то взута у якийсь черевик на зразок ортопе- дичного, чи то тісно перебинтована, як це роби- ли в давнину китаянки-аристократки, оскільки лише крихітна ніжка вважалася красивою), аби зірвати рожеву квітку. Мені це легко вдаєть- ся. Затискаючи між пальців стебло, підношу її до лиця. Моя нога гнучка й слухняна, навіть не доводиться нахилятися, щоб понюхати квітку. Пелюстки пахнуть морськими водоростями. Зне- нацька внизу живота прокидається біль, збирає- ться в грудку. Видаюся собі мушлею, у якій зріє перлина. Я заплющую очі. Глибше вдихаю аро- мат квітки. Мої перса набрякають, соски тверді- ють. Так пахне спітнілий чоловік. Але не тим по- том, яким він покривається у ході роботи, а тим, що з'являється від дотикань під час кохання з жінкою. — Ларисо! Я здригаюся. Мені страшно. Я боюся озирнути- ся. Боюся розклепити повіки... Я прокидаюся. РОЗМОВА В ОБРАМЛЕННІ ПАУЗ Відпиваю кави. Зволожую вуста. Кава вистиг- ла. Захопившись розповіддю, я геть забула про неї. У Рози теж чашечка не зачеплена. Світлана свою опорожнила до половини. Подруги мовчать. А 10Д Книга третя: Жінка без косметики ф Для мене ця пауза несподівана, мов ямка в калюжі. Я потрапляю в цю ямку обома ногами. Мені ніяко- во: я так старалася відтворити усі деталі сну, на- стільки заглибилася в себе, що перестала стежити за реакцією подруг і, здається, приспала їх. Припа- даю губами до цигарки — не куриться. Я й не заува- жила, коли вона згасла. Сердито кусаю фільтр. Клацаю запальничкою. Цей звук виводить моїх ко- лежанок із заціпеніння. — Тобі б, подруго, книжки писати, — каже Світлана й глибоко затягується. Книжок ця кобіта не читає. Її репліка може оз- начати лише те, що вона посилає мене разом з усі- ма моїми снами подалі. Для Світлани подібний стиль поведінки й манера розмови характерні. Тому мене її слова бентежать менше, аніж попе- редня пауза. — Яка ти, Лоро, щаслива, — зітхає Роза. За скельцями окулярів очі в Рози такого ж ко- льору, як кава у горнятках. Тільки трохи затягнуті поволокою замрії, наче над тими горнятками здій- мається пара. Роза тягнеться рукою до попільниці, цей її порух абсолютно неконтрольований, бо не донісши цигарку, стрясає довгий стовпчик попелу на скатертину й не помічає цього. А вона у нас дів- чина акуратна. — Що це з вами? — намагаюся їх розтермоси- ти. — Якісь ви отетерілі, наче після сеансу у якої- небудь народної цілительки баби Варки. 199 Ф ф Василь Слапчук. Дикі квіти — Отож, отож, — у такт слів киває Світлана. — Ти й справді, наче відьмочка, туману напустила, словами одурманила... — А мені сподобалося, — не підтримала її Роза. — Ти так і кокаїн привчишся нюхати, — зіроні- зувала Світлана, здмухуючи з очей пасмо вибіле- ного волосся. Роза відбилася від неї поблажливим порухом кутика уст: — Натуралістка. Мені страх як не хочеться, аби вони, відволік- шись на свою пікіровку, відхилилися од теми, і я без усяких хитрощів завертаю їх, мов корів до стійла. — То що ви скажете про мій сон? — Я скажу, що ти все це вигадала. — Світлана рішучим рухом загасила недопалка. Я змушена, поклавши руку на серце, запри- сягтися: — Клянуся вам! — А я скажу, що заздрю тобі. — Роза дивиться на мене, наче фрейліна на імператрицю. Відповідаю їй вдячною усмішкою. І знову з нашої розмови, наче бульбашка з води, вигулькнула ще пауза. Забагато висячих пауз, як для однієї душевної розмови, подумалося мені. • 200 Книга третя: Жінка без косметики ф ФРИГІДНІСТЬ СПРАВЕДЛИВОСТІ — Мені лише іспити сняться, — печалиться Роза. Розу не назвеш потворною, однак трохи вели- куватий ніс спільно з вічно суворими рисами об- личчя роблять її непривабливою для чоловіків, від чого вона, сарака, неймовірно страждає, хоча й виду не подає. — Як ти студентів мордуєш? — Світлана допиває каву й відсовує філіжанку ближче до центру стола. — Це ще б півбіди. — Роза знімає окуляри, і лице її набуває беззахисного виразу. — У своїх снах я не приймаю іспити, а здаю. Найчастіше — зі спеціальності. Це жах! Я завжди неготова, я не можу відповісти... Це такий сором, такий страх на мене нападає!.. Пробуджуся, а ще хвилин п'ят- надцять від цього кошмару не можу відійти. — Треба було ж стільки вчитися, щоб тепер і уві сні спокою не мати, — співчуває їй Світлана. На розумників Світлана дивиться дещо зверх- ньо. (Роза — виняток. ) Сама вона закінчила, здає- ться, торгівельний технікум, про який, якщо й згадує, то зневажливо називає його бурсою. Цей безрадісний період її біографії майже повністю стерся з пам'яті. До технікуму її запхали батьки. Світлана ж із дитинства мріяла стати перукарем. І, як мовиться, виявила характер і свого домогла- ся. Степан, він завше прискіпується до моїх под- руг, запевняє мене, що це не характер, недалеко- глядна впертість. От якби вона прагнула стати 201 Ф ф Василь Слапчук. Дикі квіти космонавтом — і стала б, оце був би характер. А я переконана, що якби в космосі були потрібні пе- рукарі, то Світлана першою стала б космічним перукарем. — А ще мені сниться, як я копаю картоплю, — продовжує Роза. — Величезне чорне поле, таке велике, що я розумію: цього поля вистачить мені на все життя. У відчаї деру пальцями землю, аж нігті ламаю, бо мама звеліла мені вибрати все до останньої картоплинки. — Бідолашка ти наша. Світлана посміюється. Де вже їй зрозуміти весь трагізм і безвихідь Розиного сновидіння: батьки для неї не авторитет, як картоплю вибирають — дрібного уявлення не має. Світлана єдина з нас на- родилася в міс А от мені... — Світлана відхиляється на спин- ку стільця, задирає лице до стелі, розкидає ноги. — Мені така крута еротика сниться! Що пальчики і все на світі оближеш... — Порнушниця ти наша, — не залишається в боргу Роза. — Оргазм уві сні — це щось із чимось. Ніби тебе проткнули вертелом і на вогні підсмажують. З жодним реальним мужиком такої гостроти ор- газму я не відчувала, — Світлана видобуває з тіла протяжний стогін, який завершується вигуком: — Клас! — Вона заходиться реготом. Дивлячись на неї, не можу втриматись від посмішки: • 202 Книга третя: Жінка без косметики ф — Дурнувата. Роза з виглядом ображеної дівчинки витирає хустинкою скельця окулярів. — Ну і де справедливість? Можна подумати, тобі наяву оргазмів мало, — каже вона і цими сло- вами крає нам серце. Ми з Світланою готові її удочерити, щоб по- тім успішно видати заміж за якого-небудь не- об'їждженого негра (на негрів у нас остання на- дія), аби той у міру своєї нестримної потенції компенсував їй усі ті жіночі втрати, яких Роза за- знає на картопляній плантації і студентських ау- диторіях. Та ось Роза чіпляє окуляри на ніс, і до неї повертається звичний вираз трохи зануд- ної, трохи сердитої, трохи переляканої училки. Нам зі Світланою — наче камінь з душі. Світлана закидає ногу за ногу. — Про справедливість, подружко, не згадуй. — Кривить тонкі губи. — Від справедливості фригід- ністю тхне. У коридорі щось із грюкотом падає. Роза здригається і так міняється в лиці, ніби рідний тато застав її за мастурбацією. Світлана лише зводить ниточки брів, ховаючи їх під стріхою волосся. — Що це було?! — Роза дивиться на мене запи- тально й стривожено. — Ти завела кота? — Досить з мене Степана, — відповідаю їй. — Коханця ховає, — каже Світлана, витрясаю- чи з пачки цигарку. 203 Ф ф Василь Слапчук. Дикі квіти По ідеї я мала б відповісти їй тими ж самими словами, що й Розі, та замість цього я торочу їм щось про відчинені вікна, протяг і таке інше. ГНІВНА РЕПЛІКА У БІК АВТОРА Мило усміхаюся до подруг, баки їм забиваю, а сама готова від злості лопнути. Мало того, що цей тип (автор) підглядає за мною, підслуховує мої інтимні розмови, а потім оприлюднює результати своїх спостережень, то він ще й не спроможний робити це так, щоб не привертати до себе увагу! І це вже не перший раз. Недавно Степан мало не застав його у нашій спальні. Питається, що йому було там робити? Може, він мою білизну розглядає та нюхає? Звісно, що не Степан. Степан обнюхує лише каструлі на кухні. А цей — натуральний збо- ченець. Цьому їсти не давай — дозволь тільки у чу- жому житі попорпатися. Сьогодні вранці, коли зі сну розчісувалася, вгледіла у дзеркалі авторове відображення. Він мені нахабно підморгнув: — Не переживайте, я не скажу Степанові, що ви в зимових трусах (і то де?! і то хто?! — банків- ський працівник) ховаєте від нього гроші. Мені мову відібрало. Готова була розчовпти дзеркало. — Як ти смієш! Це підло! Це... А тут Степан під руку: — Ти щось казала, люба? • 204 Книга третя: Жінка без косметики ф Я б його за цю «любу» на дрібні шматочки порва- ла. Ненавиджу ці порожні слівця, ці тарахкальця. Чоловік природній, коли називає жінку сукою, а ко- ли він для неї різні словечка («люба», «мила», «коха- на») у липкій слині вивалює, то або хоче обдурити, або забув, як її звати. Та головне, що у Степана при цьому — вигляд абсолютно щасливого чоловіка. — Ні, любий, це, очевидно, у тобі заговорив го- лос совісті. Степан зачинився в туалеті. Автор якось так каверзно посміхається. І я, мов та остання дурепа, змушена пошепки (що ще більш принизливо) виправдовуватися: — А він хіба від мене не ховає? Скільки разів я знаходила його заначки... А він мовби й не чує, лише пальцем по відобра- женню рубчика моєї нічної сорочки провів, усміш- ку у виріз закотив: — І звідкіля у тебе звичка ховати гроші в трусах? — Бо мій чоловік у мої труси точно не полізе... Автор послав мені повітряний поцілунок і зникає з мого дзеркала. Щоб тепер виявитися в коридорі. Гаразд, я ще з тобою розберуся, погрожую йому. Ще побачимо, хто кому автор. ТЛУМАЧЕННЯ ЛАРИСИНОГО СНУ СВІТЛАНОЮ — Залетіла ти, подружко. Світлана стромляє між тонкі, підведені фіолето- вим (у неї зараз фіолетовий період) губи сигарету. 205 Ф Ф Василь Слапчук. Дикі квіти Затягуючись, вбирає щоки (вона любить кривля- тися, каже, що це фіззарядка для м'язів лиця — профілактика від ранніх зморщок), від чого стає схожою на рибу, яка випірнула з води, щоб попро- сити в рибака прикурити, а замість цього дістала веслом по голові. На хвилю затримує дим у собі, потім складає губи трубочкою і спрямовує тонень- кий струмінь прямо перед собою, опісля, відкопи- ливши нижню губу, випускає струмінь спочатку з лівого кутика уст, відтак — з правого. Вигляд у неї, як у вокзальної курви з десятилітнім стажем після виробничої травми. — В якому смислі? — запитую. — У тебе місячні коли були? Тепер я розумію, до чого вона хилить. — Тьху, тьху, тьху! — стукаю по дерев'яній ніж- ці стола. — А що, все сходиться, — не вгаває Світла- на. — Пісок у вагіні, біль у животі, вічний страх вагітності... — Не пісок у вагіні, а перлина у мушлі, — по- правляє її Роза. — Яка різниця? — відмахується Світлана. — Перлина утворюється з піщинки, що потрапляє між стулки черепашки... — А ти звідки знаєш? — Роза здивована. — Одна постійна клієнтка розповідала, поки я їй лобок обробляла. Вона на них помішана. — На перлинах? Л 9ПР, Книга третя: Жінка без косметики ф — Ні, на цих ваших мушлях та черепашках. Вона — активна лесбіянка. Тільки те й робила б, що золоті перлини зі щілин виколупувала. — Та ти що! — Роза округлює очі так, що вони стають більшими за скельця окулярів. — А вона до тебе не пристає? — Ображаєш. — На обличчі в Світлани вираз зневаги, як у вуличного хлопчака. — Я професіо- нал, я з бритвою працюю! Коли що — то зроблю з двох дірок одну і оком не кліпну. Роза із зусиллям ковтає слину, часто моргає — її чорні вії, вони у неї від природи довгі, густі, за- гнуті на кінчиках, під скельцями, мов автомобільні двірники з внутрішнього боку лобового скла. — Страшна ти жінка, — каже вона. Світлана понад усе прагне бути ефектною, а ос- кільки природа чимось особливим її не нагороди- ла, то вона змушена вдаватися до епатажу. У неї — вічно пальці віялом. Не проминає нагоди, щоб не покепкувати з Рози: — А тобі чого боятися? Ти ж у нас — дівчина з традиційною орієнтацією. Я лише театрально закочую до стелі очі й при- криваю їх повіками. * ТЛУМАЧЕННЯ ЛАРИСИНОГО СНУ РОЗОЮ Але й Роза у нас — дама з сюрпризами. Набрид- ло їй, мабуть, за бруствером кафедри відсиджува- лися, хижо виблискуючи оптикою, пішла у наступ: І4- ПГ\~7 ф Василь Слапчук. Дикі квіти — Не слухай її. Це надто вульгарне тлумачен- ня. — Роза не приховувала, що ображена і навіть обурена цією профанацією. — Твій сон — ціла по- ема, зіткана із символів та різного роду знаків... Світлана скорчила міну, але перебивати Розу не стала. Я підтримала нашу розумницю кивком голо- ви. Вона продовжувала: — Сьогодні сонник можна знайти на будь-якій книжковій ятці, але це, так би мовити, любитель- щина. Фрейд пішов значно далі, поставивши тлу- мачення снів на наукову основу. Я не фахівець у цій сфері, тому спробую розгадати твій сон, опираю- чись лише на логіку. — Роза випрямила завжди згорблену спину, її голос набирав сили. — Тобі вчувається, що тебе окликають на ім'я, це може оз- начати, що ти перебуваєш у стані очікування, твоя душа прагне до чогось незнаного (ти озираєш- ся й нікого/нічого не бачиш), звідси у тебе пе- чаль і сльози. Але тобі не треба боятися цих сліз, бо вони обернуться на щось прекрасне (уві сні — квіти) — те, що принесе тобі радість. У тебе навіть буде вибір (квіти були різного кольору, і ти свідо- мо зупинилася на рожевому). Та обставина, що ти зірвала квітку ногою, а не рукою, ймовірно, може означати, що для того, аби отримати бажане, тобі доведеться подолати певний шлях. Дві обставини вказують на те, що цей шлях буде трудним. Пер- ша: одна твоя нога взута, інша — боса. Це свід- чить про роздвоєння: ти будеш і прагнути до ме- ти, і стримуватимеш себе. Друга обставина: у тебе • 208 Книга третя: Жінка без косметики ф забинтована нога, за твоїми словами, як у китаян- ки. Справді, така традиція існувала. Жінки від цьо- го неймовірно страждали. (Краса вимагає жертв. ) Це ж не про тісне взуття йдеться. По суті вони себе калічили (зрозуміло, що на догоду чоловікам) — ноги китаянок не були надійною опорою для тіла. Коли на Китай нападали північні варвари, чолові- ки втікали, полишаючи жінок на глум нападникам, оскільки жінки через свої маленькі ступні не могли пішки долати великі відстані. — От же ж гади! — не втрималася Світлана. Я цитьнула на неї. А сама подумала: «Хіба я не перебинтовую усю себе на догоду Степанові?! Хіба я себе не покалічила!.. Прямісінько в суть Роза втрапила». Роза спокійно перечекала, коли вгамуються «на задніх рядах», і перейшла до наступного вузлика на сюжетній нитці мого сну: — Запах моря, напевно, треба розуміти як під- казку, що історія очікується романтична. Муш- ля ж із перлиною, либонь, означає, що в тобі ви- зріває істина. А запах чоловіка — що це буде історія кохання. Наприкінці сну тебе окликають повторно. Це не що інше, як нагадування. Акцент на тому, що все це не випадковість. А страх — при- родна реакція на можливі переміни, завжди нелег- ко розплющити очі на незвідане, якого не уяв- ляєш. Якщо підсумувати вищесказане, то резюме таке: на тебе чекають переміни, яких ти прагнеш, але ще повністю до них не готова. М — 4-2167 209 • Ф Василь Слапчук. Дикі квіти Завершивши, Роза скромно втупилася у чаш- ку, ніби перевіряла, чи за час її монологу там не завелися жаби. Однак усім своїм виглядом да- вала знати, що лекція їй вдалася, власним красно- мовством вона задоволена і, небезпідставно, очі- кує на аплодисменти. І я готова плескати в долоні. Готова була ви- кликати її на біс. Але поки я давала раду емоціям, із залу на сцену вискочила Світлана: — Ху-у-у-у! — видихнула вона. — Оце нагор- нула! Та в тебе талант для того, щоб людям мозки полоскати. Слухай, давай скооперуємося — об- лаштуємо тобі робоче місце поряд з моїм. Поки я буду біля їхніх геніталій ножицями клацати, ти їм їхні сни будеш розгадувати... Гроші скуб- тимеш усім докторам наук на заздрість. Ну як, згідна? Роза кволо посміхнулася. Дивиться на мене. Вона чекає на моє слово. — Дякую, Розочко. Хто б мені ще щось утішне сказав, якби не ти? Роза шаріється, мов учениця після похвали учительки. Я справді їй вдячна. Хоча й розумію, що з цього воза мені вже не випрягтися, але, але, але... Так хочеться вдихнути запах моря! — За це треба випити, — вигукує Світлана. Книга третя: Жінка без косметики ф П'ЯТДЕСЯТ ГРАМІВ КОНЬЯКУ — А що! Давайте — по п'ятдесят грамів, — під- тримую пропозицію. Дістаю з холодильника розпочату пляшку коньяку. Закарпатський, трьохзірковий. Це мені недавно на роботі хабара дали. То ми з колежан- ками уже дегустували. Я на коньяках (і взагалі на спиртному) не розуміюся, а хлопці з валютного відділу кажуть, що з цим коньяком ніякі закор- донні не зрівняються. Хочеться вірити. Як мо- виться, підтримай «своє». — О-о-о! — Світлана зводиться, ніби я прапора внесла... — Розкішно живеш, подружко. Чого ж ти мовчала? — дорікає мені і, наче добре вишколений солдат, вгадуючи наступну команду, біжить до кім- нати за чарками. Наливати також доручаємо Світлані. У неї рука набита. Ліна — та взагалі спец у цих справах. До речі, довго щось її нема. — Ну що? — Світлана піднімає чарку. — За піт- них мужиків у наших спальнях! — Щоб наші чоловіки пахли морем. — Роза на- дає тостові естетичного звучання. Я приєднуюся. Наші чарки зустрічаються: дз-з-зе-е-нь! «Може, авторові накапати і винести у коридор, як котові на блюдечку? Все-таки за чоловіків п ємо», — ця думка мене розвеселила, і я не стала ї'вмувати сміху. 14* 211 • Ф Василь Слапчук. Дикі квіти — От Ларисі добре, ще не встигла пригубити, а вже п'яна, — каже Світлана, тягнучись до запаль- нички (ми всі троє прикурюємо). — А ти чого така кисла? — Переводить очі на Розу. — І коньяк тобі не в поміч. Хочеш, зроблю тобі класну стрижку на лобку? — І кому я її буду показувати? Студентам на лекціях? — Ну, ти з однієї крайності — в іншу. Це ж не напоказ робиться. Це щось на зразок корекції карми. — Не думала, що карма знаходиться у цьому місці. — Нижня Розина губа з'їхала убік. — А ти не перебивай, — Світлана розходилася не на жарт. — Бо ти, Розо, хоч і розумна, але дурна, як оцей корок. — Для наочності взяла зі столу за- тичку від пляшки. — Вибач мені, звичайно. Ти ду- маєш тебе ніс псує чи ще щось зовнішнє? Ні, ти псуєшся зсередини. І з цим треба боротися... — Та я готова, — запевняє її Роза. — Я он Ларисці зробила — у неї справи сердеч- ні одразу ж інакше пішли. — Правда?! — Роза пожвавлюється. — А що за справи? Чому я про це нічого не знаю? Вона запитально дивиться на мене. — Бо це таємниця — за сімома банківськими замками, — кажу їй. Світлана береться за пляшку: — Ну що, панії? У п'ятдесятьох грамах коньяку горя бабського не втопиш. Може, ще по п'ятдесят? Книга третя: Жінка без косметики ф Роза вагається, адже в хороших господарів, у добрій хаті парну кількість чарок не п'ють: — Тоді ж доведеться і по третій — за любов. СТРИЖКА НА ЛОБКУ А мені не хочеться за любов пити. Хіба що рот пополоскати. І виплюнути. І — вся любов. Світлана не вигадує, вона справді зробила мені на лобку стрижку. В один період, в якийсь момент мені здалося, що я матиму, як каже Роза, кому цю стрижку показати. Я не хотіла, щоб стрижка була абстрактна, я бажала чогось конкретного. Світлана вистригла мені там метелика і пофар- бувала у яскраво-зелений колір. — А чому він зелений? — Я не зрозуміла худож- нього замислу. — Під траву маскується, — пояснила Світла- на. — Побачимо, чи твій юний натураліст зуміє 'його впіймати. Я закохалася у хлопчика з кредитного відділу. Хлопчик як хлопчик. Симпатичний, чемний. •Головне у тому хлопчикові було те, що він робив мені якісь знаки уваги, на які я готова була відпові- сти взаємністю. і На якомусь із зібрань в актовому залі (не па- м'ятаю, з якої нагоди) я зауважила на собі чийсь *в©гляд. Відстеживши джерело (навпроти зліва), „Наштовхнулася на хлопчинку — костюмчик, біла Јорочка, краваточка — таких у банку чимало. Хлопець відвів очі, але за кілька хвилин я знову 213 Ф Ф Василь Слапчук. Дикі квіти відчула на собі його погляд. Коли ми вдруге зуст- рілися очима, він ледь усміхнувся, однак з таким багатозначним виразом, ніби хотів зазначити, що ця усмішка — лише краєчок візитки, з якої роз- почнеться наше знайомство. Другого дня ми зіштовхнулися в коридорі. — Добридень, пані Ларисо! — привітався він. У банку нема традиції величати одне одного па- нами та паніями. Молодші послуговувалися іме- нами, трохи старші — ім'ям і по батькові. У широ- кому обігу були прізвища. А цей мені: «Пані! » Від несподіванки я призупинилася. Він негайно ж із цього скористався: — У вас дивовижні парфуми. А у мене й не парфуми, а якась олійка з про- бірочки. — О-о, цей малий швидко запрягає, — подума- ла тоді я. Малого звали Дімою. Він по кілька разів на день знаходив причину, аби навідатися до нас у де- партамент розвитку банку. Спочатку я не надавала цим гостинам особливого значення. Та одного дня наблизився час обіду, а Діма так і не з'явився. І тоді я звелася, осмикнула спідницю, вхопила яко- гось папірця та й взяла курс до кредитного відділу- По справах, по справах, по справах... — Привіт! — Я спинилася перед Діминим сто- лом. — Кредити надаєте? — Під заставу, — відповів Діма. Книга третя: Жінка без косметики ф Кредит — це завжди ризик. Але я таки зважи- лася на заставу. Отож, я закохалася. Не скажу, що це почуття заскочило мене зненацька. Я його довго вирощува- ла в собі. Бракувало лише об'єкта для спрямування. Я купила нову білизну. Він звертався до мене на «ви» і продовжував на- зивати «пані Ларисою», я йому «тикала». Іноді жар- тома кликала Дімочкою. Якось у розмові, коли ми зосталися наодинці (я встала зі свого місця, бо збиралася кудись іти, а він у цей момент зайшов), сказала: — Припини називати мене панією, я ще не така стара. Він зазирнув у глиб моїх очей і відповів: — Ти завжди будеш моєю панією, бо я — твій слуга. Після цих слів Діма опустився переді мною на коліна й, обхопивши руками мої ноги, уткнувся лицем у моє лоно. Це було так несподівано і я так розгубилася, Що втратила дар мови. Я белькотіла щось нерозбір- ливе і пестила його коротко стрижену потилицю... Як я боялася, що хтось може зайти! І як бажа- ла, аби цей момент тривав вічно! Я внесла заставу. Це був розум. Хоча перші натяки начебто вказува- ли на те, що мова йде про тіло. Але тіло все ще ли- шалося при мені (охоплене його руками), а розум •вже втратила. ф Василь Слапчук. Дикі квіти Того ж дня я звернулася за послугами до Світ- лани. Підходила черга тіла. Ми зустрілися на сходах між першим і другим поверхом. Він стояв на дві, може, й на три приступ- ці нижче. Його очі знаходилися близько моїх ніг. Він розглядав мої туфельки, поволі підіймався ви- ще. Спочатку я відчувала Дімин погляд на своєму тілі, як мурашку. Мені було лоскітно. Проте по- гляд підіймався вище і одночасно проникав мені під шкіру... Діма їв моє тіло очима. Потім торкнувся кінчиками пальців до моєї но- ги на рівні коліна із зовнішнього боку стегна. Його пучки рухались угору. Він наче розтинав моє тіло по шву. — Ти приголомшлива! У цей момент я готова була віддатися йому в туалеті. — Ну що, бойфренд скубе метелика за кри- ла? — запитувала при зустрічах Світлана. До метелика у нас із Дімою не дійшло. Якоїсь неділі я зустріла його на вулиці у цен- трі міста з якоюсь дівулею. Але справа навіть не в тому. — Якби ти бачила, якими очима він на неї дивив- ся! — сповідалася я Ліні, своїй найкращій подрузі. Діма мене мало з ніг не збив, але навіть не помі- тив. Він бачив лише її — ту дівку, якої я навіть не запам'ятала. Книга третя: Жінка без косметики ф Якщо він стояв переді мною на колінах, якщо був мені слугою, то цій дівці він кидав себе під ноги, він був їй рабом. Ліна скорчила презирливу гримасу і холодно констатувала: — Мужики — козли. Шукаю очима автора (де він там причаївся), по- грожую поглядом: — Спробуй тільки викреслити ці слова! Проте Ліна, виявляється, ще не завершила: — Козли смердючі, але й без них нам, нормаль- ним бабам, теж не обійтися... Автор за спиною у Ліни розводить руками і від- ступає в коридор (лише двері легенько рипнули), зоставляючи для мене на дверній шибі, мов відби- ток губ, іронічну усмішку. Смішно йому, бачите. За хвилину автор просовує в двері голову, і я чи- таю по його губах: — Твоя стрижка на лобку варта захоплення. І вічно буде шкодувати той, хто втратив можли- вість її оцінити. Мабуть, він хотів мене підтримати. Але, на ту пору, мені видалося, що він дражниться. Я хапаю зі столу горня і запускаю в автора. Ліна обіймає мене за плечі:
|
|||
|