ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 10 страница

и» юс •

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

— Яз вами більше не граюся, — заявляю спан-

теличеному Максові.

Ми розходимося.

ЗНОВУ КАЛЮЖА

Макс, напевно, подався шукати Ірцю. А я на-

правляюся до калюжі.

Мені є над чим подумати.

Книга третя:

ЖІНКА БЕЗ КОСМЕТИКИ

— Це все, що у мене є, — каже вона.

(У смислі — те, що на ній. )

Річард Бротіган. «Давним-давно

люди вирішили жити в Америці»

А жінка... жінка тільки того й чекала...

Хуліо Кортасар. «Слина диявола»

Мама рішуче це заперечила.

Юстейн Гордер. «Апельсинова Дівчина»

СОН

— Ларисо!

Хтось мене покликав. Я озираюся — нікого.

Завжди — нікого. Відчуваю себе обманутою,

гірко до сліз.

ЛЯ сиджу на великому камені і плачу. Мої сльо-

зі ^скапують у пісок і проростають смарагдовою

Ш 197 •

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

травою. Між трави — жовті та рожеві квіти.

Вони схожі на ірис. «Жовті — це розлука», — ду-

маю я. Тягнуся босою ногою (лівою, бо права

чи то взута у якийсь черевик на зразок ортопе-

дичного, чи то тісно перебинтована, як це роби-

ли в давнину китаянки-аристократки, оскільки

лише крихітна ніжка вважалася красивою), аби

зірвати рожеву квітку. Мені це легко вдаєть-

ся. Затискаючи між пальців стебло, підношу її

до лиця. Моя нога гнучка й слухняна, навіть

не доводиться нахилятися, щоб понюхати квітку.

Пелюстки пахнуть морськими водоростями. Зне-

нацька внизу живота прокидається біль, збирає-

ться в грудку. Видаюся собі мушлею, у якій зріє

перлина. Я заплющую очі. Глибше вдихаю аро-

мат квітки. Мої перса набрякають, соски тверді-

ють. Так пахне спітнілий чоловік. Але не тим по-

том, яким він покривається у ході роботи, а тим,

що з'являється від дотикань під час кохання

з жінкою.

— Ларисо!

Я здригаюся. Мені страшно. Я боюся озирнути-

ся. Боюся розклепити повіки...

Я прокидаюся.

РОЗМОВА В ОБРАМЛЕННІ ПАУЗ

Відпиваю кави. Зволожую вуста. Кава вистиг-

ла. Захопившись розповіддю, я геть забула про

неї. У Рози теж чашечка не зачеплена. Світлана

свою опорожнила до половини. Подруги мовчать.

А 10Д

Книга третя: Жінка без косметики ф

Для мене ця пауза несподівана, мов ямка в калюжі.

Я потрапляю в цю ямку обома ногами. Мені ніяко-

во: я так старалася відтворити усі деталі сну, на-

стільки заглибилася в себе, що перестала стежити

за реакцією подруг і, здається, приспала їх. Припа-

даю губами до цигарки — не куриться. Я й не заува-

жила, коли вона згасла. Сердито кусаю фільтр.

Клацаю запальничкою. Цей звук виводить моїх ко-

лежанок із заціпеніння.

— Тобі б, подруго, книжки писати, — каже

Світлана й глибоко затягується.

Книжок ця кобіта не читає. Її репліка може оз-

начати лише те, що вона посилає мене разом з усі-

ма моїми снами подалі. Для Світлани подібний

стиль поведінки й манера розмови характерні.

Тому мене її слова бентежать менше, аніж попе-

редня пауза.

— Яка ти, Лоро, щаслива, — зітхає Роза.

За скельцями окулярів очі в Рози такого ж ко-

льору, як кава у горнятках. Тільки трохи затягнуті

поволокою замрії, наче над тими горнятками здій-

мається пара. Роза тягнеться рукою до попільниці,

цей її порух абсолютно неконтрольований, бо не

донісши цигарку, стрясає довгий стовпчик попелу

на скатертину й не помічає цього. А вона у нас дів-

чина акуратна.

— Що це з вами? — намагаюся їх розтермоси-

ти. — Якісь ви отетерілі, наче після сеансу у якої-

небудь народної цілительки баби Варки.

199 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

— Отож, отож, — у такт слів киває Світлана. —

Ти й справді, наче відьмочка, туману напустила,

словами одурманила...

— А мені сподобалося, — не підтримала її Роза.

— Ти так і кокаїн привчишся нюхати, — зіроні-

зувала Світлана, здмухуючи з очей пасмо вибіле-

ного волосся.

Роза відбилася від неї поблажливим порухом

кутика уст:

— Натуралістка.

Мені страх як не хочеться, аби вони, відволік-

шись на свою пікіровку, відхилилися од теми,

і я без усяких хитрощів завертаю їх, мов корів

до стійла.

— То що ви скажете про мій сон?

— Я скажу, що ти все це вигадала. — Світлана

рішучим рухом загасила недопалка.

Я змушена, поклавши руку на серце, запри-

сягтися:

— Клянуся вам!

— А я скажу, що заздрю тобі. — Роза дивиться

на мене, наче фрейліна на імператрицю.

Відповідаю їй вдячною усмішкою.

І знову з нашої розмови, наче бульбашка з води,

вигулькнула ще пауза.

Забагато висячих пауз, як для однієї душевної

розмови, подумалося мені.

• 200

Книга третя: Жінка без косметики ф

ФРИГІДНІСТЬ СПРАВЕДЛИВОСТІ

— Мені лише іспити сняться, — печалиться

Роза.

Розу не назвеш потворною, однак трохи вели-

куватий ніс спільно з вічно суворими рисами об-

личчя роблять її непривабливою для чоловіків,

від чого вона, сарака, неймовірно страждає, хоча й

виду не подає.

— Як ти студентів мордуєш? — Світлана допиває

каву й відсовує філіжанку ближче до центру стола.

— Це ще б півбіди. — Роза знімає окуляри,

і лице її набуває беззахисного виразу. — У своїх

снах я не приймаю іспити, а здаю. Найчастіше —

зі спеціальності. Це жах! Я завжди неготова, я не

можу відповісти... Це такий сором, такий страх

на мене нападає!.. Пробуджуся, а ще хвилин п'ят-

надцять від цього кошмару не можу відійти.

— Треба було ж стільки вчитися, щоб тепер

і уві сні спокою не мати, — співчуває їй Світлана.

На розумників Світлана дивиться дещо зверх-

ньо. (Роза — виняток. ) Сама вона закінчила, здає-

ться, торгівельний технікум, про який, якщо й

згадує, то зневажливо називає його бурсою. Цей

безрадісний період її біографії майже повністю

стерся з пам'яті. До технікуму її запхали батьки.

Світлана ж із дитинства мріяла стати перукарем.

І, як мовиться, виявила характер і свого домогла-

ся. Степан, він завше прискіпується до моїх под-

руг, запевняє мене, що це не характер, недалеко-

глядна впертість. От якби вона прагнула стати

201 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

космонавтом — і стала б, оце був би характер. А я

переконана, що якби в космосі були потрібні пе-

рукарі, то Світлана першою стала б космічним

перукарем.

— А ще мені сниться, як я копаю картоплю, —

продовжує Роза. — Величезне чорне поле, таке

велике, що я розумію: цього поля вистачить мені

на все життя. У відчаї деру пальцями землю,

аж нігті ламаю, бо мама звеліла мені вибрати все

до останньої картоплинки.

— Бідолашка ти наша.

Світлана посміюється. Де вже їй зрозуміти весь

трагізм і безвихідь Розиного сновидіння: батьки

для неї не авторитет, як картоплю вибирають —

дрібного уявлення не має. Світлана єдина з нас на-

родилася в міс А от мені... — Світлана відхиляється на спин-

ку стільця, задирає лице до стелі, розкидає ноги. —

Мені така крута еротика сниться! Що пальчики

і все на світі оближеш...

— Порнушниця ти наша, — не залишається

в боргу Роза.

— Оргазм уві сні — це щось із чимось. Ніби

тебе проткнули вертелом і на вогні підсмажують.

З жодним реальним мужиком такої гостроти ор-

газму я не відчувала, — Світлана видобуває з тіла

протяжний стогін, який завершується вигуком: —

Клас! — Вона заходиться реготом.

Дивлячись на неї, не можу втриматись від

посмішки:

• 202

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Дурнувата.

Роза з виглядом ображеної дівчинки витирає

хустинкою скельця окулярів.

— Ну і де справедливість? Можна подумати,

тобі наяву оргазмів мало, — каже вона і цими сло-

вами крає нам серце.

Ми з Світланою готові її удочерити, щоб по-

тім успішно видати заміж за якого-небудь не-

об'їждженого негра (на негрів у нас остання на-

дія), аби той у міру своєї нестримної потенції

компенсував їй усі ті жіночі втрати, яких Роза за-

знає на картопляній плантації і студентських ау-

диторіях. Та ось Роза чіпляє окуляри на ніс,

і до неї повертається звичний вираз трохи зануд-

ної, трохи сердитої, трохи переляканої училки.

Нам зі Світланою — наче камінь з душі.

Світлана закидає ногу за ногу.

— Про справедливість, подружко, не згадуй. —

Кривить тонкі губи. — Від справедливості фригід-

ністю тхне.

У коридорі щось із грюкотом падає.

Роза здригається і так міняється в лиці, ніби

рідний тато застав її за мастурбацією. Світлана

лише зводить ниточки брів, ховаючи їх під стріхою

волосся.

— Що це було?! — Роза дивиться на мене запи-

тально й стривожено. — Ти завела кота?

— Досить з мене Степана, — відповідаю їй.

— Коханця ховає, — каже Світлана, витрясаю-

чи з пачки цигарку.

203 Ф

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

По ідеї я мала б відповісти їй тими ж самими

словами, що й Розі, та замість цього я торочу їм

щось про відчинені вікна, протяг і таке інше.

ГНІВНА РЕПЛІКА У БІК АВТОРА

Мило усміхаюся до подруг, баки їм забиваю,

а сама готова від злості лопнути. Мало того, що

цей тип (автор) підглядає за мною, підслуховує мої

інтимні розмови, а потім оприлюднює результати

своїх спостережень, то він ще й не спроможний

робити це так, щоб не привертати до себе увагу!

І це вже не перший раз. Недавно Степан мало

не застав його у нашій спальні. Питається, що йому

було там робити? Може, він мою білизну розглядає

та нюхає? Звісно, що не Степан. Степан обнюхує

лише каструлі на кухні. А цей — натуральний збо-

ченець. Цьому їсти не давай — дозволь тільки у чу-

жому житі попорпатися.

Сьогодні вранці, коли зі сну розчісувалася,

вгледіла у дзеркалі авторове відображення. Він

мені нахабно підморгнув:

— Не переживайте, я не скажу Степанові, що

ви в зимових трусах (і то де?! і то хто?! — банків-

ський працівник) ховаєте від нього гроші.

Мені мову відібрало. Готова була розчовпти

дзеркало.

— Як ти смієш! Це підло! Це...

А тут Степан під руку:

— Ти щось казала, люба?

• 204

Книга третя: Жінка без косметики ф

Я б його за цю «любу» на дрібні шматочки порва-

ла. Ненавиджу ці порожні слівця, ці тарахкальця.

Чоловік природній, коли називає жінку сукою, а ко-

ли він для неї різні словечка («люба», «мила», «коха-

на») у липкій слині вивалює, то або хоче обдурити,

або забув, як її звати. Та головне, що у Степана

при цьому — вигляд абсолютно щасливого чоловіка.

— Ні, любий, це, очевидно, у тобі заговорив го-

лос совісті.

Степан зачинився в туалеті.

Автор якось так каверзно посміхається. І я,

мов та остання дурепа, змушена пошепки (що ще

більш принизливо) виправдовуватися:

— А він хіба від мене не ховає? Скільки разів

я знаходила його заначки...

А він мовби й не чує, лише пальцем по відобра-

женню рубчика моєї нічної сорочки провів, усміш-

ку у виріз закотив:

— І звідкіля у тебе звичка ховати гроші в трусах?

— Бо мій чоловік у мої труси точно не полізе...

Автор послав мені повітряний поцілунок і зникає

з мого дзеркала. Щоб тепер виявитися в коридорі.

Гаразд, я ще з тобою розберуся, погрожую

йому. Ще побачимо, хто кому автор.

ТЛУМАЧЕННЯ ЛАРИСИНОГО СНУ

СВІТЛАНОЮ

— Залетіла ти, подружко.

Світлана стромляє між тонкі, підведені фіолето-

вим (у неї зараз фіолетовий період) губи сигарету.

205 Ф

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Затягуючись, вбирає щоки (вона любить кривля-

тися, каже, що це фіззарядка для м'язів лиця —

профілактика від ранніх зморщок), від чого стає

схожою на рибу, яка випірнула з води, щоб попро-

сити в рибака прикурити, а замість цього дістала

веслом по голові. На хвилю затримує дим у собі,

потім складає губи трубочкою і спрямовує тонень-

кий струмінь прямо перед собою, опісля, відкопи-

ливши нижню губу, випускає струмінь спочатку

з лівого кутика уст, відтак — з правого. Вигляд

у неї, як у вокзальної курви з десятилітнім стажем

після виробничої травми.

— В якому смислі? — запитую.

— У тебе місячні коли були?

Тепер я розумію, до чого вона хилить.

— Тьху, тьху, тьху! — стукаю по дерев'яній ніж-

ці стола.

— А що, все сходиться, — не вгаває Світла-

на. — Пісок у вагіні, біль у животі, вічний страх

вагітності...

— Не пісок у вагіні, а перлина у мушлі, — по-

правляє її Роза.

— Яка різниця? — відмахується Світлана. —

Перлина утворюється з піщинки, що потрапляє

між стулки черепашки...

— А ти звідки знаєш? — Роза здивована.

— Одна постійна клієнтка розповідала, поки я

їй лобок обробляла. Вона на них помішана.

— На перлинах?

Л 9ПР,

Книга третя: Жінка без косметики ф

— Ні, на цих ваших мушлях та черепашках.

Вона — активна лесбіянка. Тільки те й робила б,

що золоті перлини зі щілин виколупувала.

— Та ти що! — Роза округлює очі так, що вони

стають більшими за скельця окулярів. — А вона

до тебе не пристає?

— Ображаєш. — На обличчі в Світлани вираз

зневаги, як у вуличного хлопчака. — Я професіо-

нал, я з бритвою працюю! Коли що — то зроблю

з двох дірок одну і оком не кліпну.

Роза із зусиллям ковтає слину, часто моргає —

її чорні вії, вони у неї від природи довгі, густі, за-

гнуті на кінчиках, під скельцями, мов автомобільні

двірники з внутрішнього боку лобового скла.

— Страшна ти жінка, — каже вона.

Світлана понад усе прагне бути ефектною, а ос-

кільки природа чимось особливим її не нагороди-

ла, то вона змушена вдаватися до епатажу. У неї —

вічно пальці віялом. Не проминає нагоди, щоб

не покепкувати з Рози:

— А тобі чого боятися? Ти ж у нас — дівчина

з традиційною орієнтацією.

Я лише театрально закочую до стелі очі й при-

криваю їх повіками.

* ТЛУМАЧЕННЯ ЛАРИСИНОГО СНУ РОЗОЮ

Але й Роза у нас — дама з сюрпризами. Набрид-

ло їй, мабуть, за бруствером кафедри відсиджува-

лися, хижо виблискуючи оптикою, пішла у наступ:

І4-

ПГ\~7

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

— Не слухай її. Це надто вульгарне тлумачен-

ня. — Роза не приховувала, що ображена і навіть

обурена цією профанацією. — Твій сон — ціла по-

ема, зіткана із символів та різного роду знаків...

Світлана скорчила міну, але перебивати Розу не

стала. Я підтримала нашу розумницю кивком голо-

ви. Вона продовжувала:

— Сьогодні сонник можна знайти на будь-якій

книжковій ятці, але це, так би мовити, любитель-

щина. Фрейд пішов значно далі, поставивши тлу-

мачення снів на наукову основу. Я не фахівець у цій

сфері, тому спробую розгадати твій сон, опираю-

чись лише на логіку. — Роза випрямила завжди

згорблену спину, її голос набирав сили. — Тобі

вчувається, що тебе окликають на ім'я, це може оз-

начати, що ти перебуваєш у стані очікування, твоя

душа прагне до чогось незнаного (ти озираєш-

ся й нікого/нічого не бачиш), звідси у тебе пе-

чаль і сльози. Але тобі не треба боятися цих сліз,

бо вони обернуться на щось прекрасне (уві сні —

квіти) — те, що принесе тобі радість. У тебе навіть

буде вибір (квіти були різного кольору, і ти свідо-

мо зупинилася на рожевому). Та обставина, що ти

зірвала квітку ногою, а не рукою, ймовірно, може

означати, що для того, аби отримати бажане, тобі

доведеться подолати певний шлях. Дві обставини

вказують на те, що цей шлях буде трудним. Пер-

ша: одна твоя нога взута, інша — боса. Це свід-

чить про роздвоєння: ти будеш і прагнути до ме-

ти, і стримуватимеш себе. Друга обставина: у тебе

• 208

Книга третя: Жінка без косметики ф

забинтована нога, за твоїми словами, як у китаян-

ки. Справді, така традиція існувала. Жінки від цьо-

го неймовірно страждали. (Краса вимагає жертв. )

Це ж не про тісне взуття йдеться. По суті вони себе

калічили (зрозуміло, що на догоду чоловікам) —

ноги китаянок не були надійною опорою для тіла.

Коли на Китай нападали північні варвари, чолові-

ки втікали, полишаючи жінок на глум нападникам,

оскільки жінки через свої маленькі ступні не могли

пішки долати великі відстані.

— От же ж гади! — не втрималася Світлана.

Я цитьнула на неї. А сама подумала: «Хіба я

не перебинтовую усю себе на догоду Степанові?!

Хіба я себе не покалічила!.. Прямісінько в суть

Роза втрапила».

Роза спокійно перечекала, коли вгамуються «на

задніх рядах», і перейшла до наступного вузлика

на сюжетній нитці мого сну:

— Запах моря, напевно, треба розуміти як під-

казку, що історія очікується романтична. Муш-

ля ж із перлиною, либонь, означає, що в тобі ви-

зріває істина. А запах чоловіка — що це буде

історія кохання. Наприкінці сну тебе окликають

повторно. Це не що інше, як нагадування. Акцент

на тому, що все це не випадковість. А страх — при-

родна реакція на можливі переміни, завжди нелег-

ко розплющити очі на незвідане, якого не уяв-

ляєш. Якщо підсумувати вищесказане, то резюме

таке: на тебе чекають переміни, яких ти прагнеш,

але ще повністю до них не готова.

М — 4-2167 209 •

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Завершивши, Роза скромно втупилася у чаш-

ку, ніби перевіряла, чи за час її монологу там

не завелися жаби. Однак усім своїм виглядом да-

вала знати, що лекція їй вдалася, власним красно-

мовством вона задоволена і, небезпідставно, очі-

кує на аплодисменти.

І я готова плескати в долоні. Готова була ви-

кликати її на біс. Але поки я давала раду емоціям,

із залу на сцену вискочила Світлана:

— Ху-у-у-у! — видихнула вона. — Оце нагор-

нула! Та в тебе талант для того, щоб людям мозки

полоскати. Слухай, давай скооперуємося — об-

лаштуємо тобі робоче місце поряд з моїм. Поки

я буду біля їхніх геніталій ножицями клацати,

ти їм їхні сни будеш розгадувати... Гроші скуб-

тимеш усім докторам наук на заздрість. Ну як,

згідна?

Роза кволо посміхнулася. Дивиться на мене.

Вона чекає на моє слово.

— Дякую, Розочко. Хто б мені ще щось утішне

сказав, якби не ти?

Роза шаріється, мов учениця після похвали

учительки.

Я справді їй вдячна. Хоча й розумію, що з цього

воза мені вже не випрягтися, але, але, але... Так

хочеться вдихнути запах моря!

— За це треба випити, — вигукує Світлана.

Книга третя: Жінка без косметики ф

П'ЯТДЕСЯТ ГРАМІВ КОНЬЯКУ

— А що! Давайте — по п'ятдесят грамів, — під-

тримую пропозицію.

Дістаю з холодильника розпочату пляшку

коньяку. Закарпатський, трьохзірковий. Це мені

недавно на роботі хабара дали. То ми з колежан-

ками уже дегустували. Я на коньяках (і взагалі

на спиртному) не розуміюся, а хлопці з валютного

відділу кажуть, що з цим коньяком ніякі закор-

донні не зрівняються. Хочеться вірити. Як мо-

виться, підтримай «своє».

— О-о-о! — Світлана зводиться, ніби я прапора

внесла... — Розкішно живеш, подружко. Чого ж ти

мовчала? — дорікає мені і, наче добре вишколений

солдат, вгадуючи наступну команду, біжить до кім-

нати за чарками.

Наливати також доручаємо Світлані. У неї рука

набита. Ліна — та взагалі спец у цих справах.

До речі, довго щось її нема.

— Ну що? — Світлана піднімає чарку. — За піт-

них мужиків у наших спальнях!

— Щоб наші чоловіки пахли морем. — Роза на-

дає тостові естетичного звучання.

Я приєднуюся.

Наші чарки зустрічаються: дз-з-зе-е-нь!

«Може, авторові накапати і винести у коридор,

як котові на блюдечку? Все-таки за чоловіків

п ємо», — ця думка мене розвеселила, і я не стала

ї'вмувати сміху.

14* 211 •

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

— От Ларисі добре, ще не встигла пригубити,

а вже п'яна, — каже Світлана, тягнучись до запаль-

нички (ми всі троє прикурюємо). — А ти чого така

кисла? — Переводить очі на Розу. — І коньяк тобі

не в поміч. Хочеш, зроблю тобі класну стрижку

на лобку?

— І кому я її буду показувати? Студентам на

лекціях?

— Ну, ти з однієї крайності — в іншу. Це ж

не напоказ робиться. Це щось на зразок корекції

карми.

— Не думала, що карма знаходиться у цьому

місці. — Нижня Розина губа з'їхала убік.

— А ти не перебивай, — Світлана розходилася

не на жарт. — Бо ти, Розо, хоч і розумна, але дурна,

як оцей корок. — Для наочності взяла зі столу за-

тичку від пляшки. — Вибач мені, звичайно. Ти ду-

маєш тебе ніс псує чи ще щось зовнішнє? Ні, ти

псуєшся зсередини. І з цим треба боротися...

— Та я готова, — запевняє її Роза.

— Я он Ларисці зробила — у неї справи сердеч-

ні одразу ж інакше пішли.

— Правда?! — Роза пожвавлюється. — А що

за справи? Чому я про це нічого не знаю?

Вона запитально дивиться на мене.

— Бо це таємниця — за сімома банківськими

замками, — кажу їй.

Світлана береться за пляшку:

— Ну що, панії? У п'ятдесятьох грамах коньяку

горя бабського не втопиш. Може, ще по п'ятдесят?

Книга третя: Жінка без косметики ф

Роза вагається, адже в хороших господарів,

у добрій хаті парну кількість чарок не п'ють:

— Тоді ж доведеться і по третій — за любов.

СТРИЖКА НА ЛОБКУ

А мені не хочеться за любов пити. Хіба що рот

пополоскати. І виплюнути. І — вся любов.

Світлана не вигадує, вона справді зробила мені

на лобку стрижку. В один період, в якийсь момент

мені здалося, що я матиму, як каже Роза, кому цю

стрижку показати. Я не хотіла, щоб стрижка була

абстрактна, я бажала чогось конкретного.

Світлана вистригла мені там метелика і пофар-

бувала у яскраво-зелений колір.

— А чому він зелений? — Я не зрозуміла худож-

нього замислу.

— Під траву маскується, — пояснила Світла-

на. — Побачимо, чи твій юний натураліст зуміє

'його впіймати.

Я закохалася у хлопчика з кредитного відділу.

Хлопчик як хлопчик. Симпатичний, чемний.

•Головне у тому хлопчикові було те, що він робив

мені якісь знаки уваги, на які я готова була відпові-

сти взаємністю.

і На якомусь із зібрань в актовому залі (не па-

м'ятаю, з якої нагоди) я зауважила на собі чийсь

„Наштовхнулася на хлопчинку — костюмчик, біла

Јорочка, краваточка — таких у банку чимало.

Хлопець відвів очі, але за кілька хвилин я знову

213 Ф

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

відчула на собі його погляд. Коли ми вдруге зуст-

рілися очима, він ледь усміхнувся, однак з таким

багатозначним виразом, ніби хотів зазначити, що

ця усмішка — лише краєчок візитки, з якої роз-

почнеться наше знайомство.

Другого дня ми зіштовхнулися в коридорі.

— Добридень, пані Ларисо! — привітався він.

У банку нема традиції величати одне одного па-

нами та паніями. Молодші послуговувалися іме-

нами, трохи старші — ім'ям і по батькові. У широ-

кому обігу були прізвища. А цей мені: «Пані! » Від

несподіванки я призупинилася. Він негайно ж

із цього скористався:

— У вас дивовижні парфуми.

А у мене й не парфуми, а якась олійка з про-

бірочки.

— О-о, цей малий швидко запрягає, — подума-

ла тоді я.

Малого звали Дімою. Він по кілька разів на

день знаходив причину, аби навідатися до нас у де-

партамент розвитку банку. Спочатку я не надавала

цим гостинам особливого значення. Та одного дня

наблизився час обіду, а Діма так і не з'явився.

І тоді я звелася, осмикнула спідницю, вхопила яко-

гось папірця та й взяла курс до кредитного відділу-

По справах, по справах, по справах...

— Привіт! — Я спинилася перед Діминим сто-

лом. — Кредити надаєте?

— Під заставу, — відповів Діма.

Книга третя: Жінка без косметики ф

Кредит — це завжди ризик. Але я таки зважи-

лася на заставу.

Отож, я закохалася. Не скажу, що це почуття

заскочило мене зненацька. Я його довго вирощува-

ла в собі. Бракувало лише об'єкта для спрямування.

Я купила нову білизну.

Він звертався до мене на «ви» і продовжував на-

зивати «пані Ларисою», я йому «тикала». Іноді жар-

тома кликала Дімочкою.

Якось у розмові, коли ми зосталися наодинці

(я встала зі свого місця, бо збиралася кудись іти,

а він у цей момент зайшов), сказала:

— Припини називати мене панією, я ще не така

стара.

Він зазирнув у глиб моїх очей і відповів:

— Ти завжди будеш моєю панією, бо я — твій

слуга.

Після цих слів Діма опустився переді мною

на коліна й, обхопивши руками мої ноги, уткнувся

лицем у моє лоно.

Це було так несподівано і я так розгубилася,

Що втратила дар мови. Я белькотіла щось нерозбір-

ливе і пестила його коротко стрижену потилицю...

Як я боялася, що хтось може зайти! І як бажа-

ла, аби цей момент тривав вічно! Я внесла заставу.

Це був розум. Хоча перші натяки начебто вказува-

ли на те, що мова йде про тіло. Але тіло все ще ли-

шалося при мені (охоплене його руками), а розум

•вже втратила.

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Того ж дня я звернулася за послугами до Світ-

лани.

Підходила черга тіла.

Ми зустрілися на сходах між першим і другим

поверхом. Він стояв на дві, може, й на три приступ-

ці нижче. Його очі знаходилися близько моїх ніг.

Він розглядав мої туфельки, поволі підіймався ви-

ще. Спочатку я відчувала Дімин погляд на своєму

тілі, як мурашку. Мені було лоскітно. Проте по-

гляд підіймався вище і одночасно проникав мені

під шкіру...

Діма їв моє тіло очима.

Потім торкнувся кінчиками пальців до моєї но-

ги на рівні коліна із зовнішнього боку стегна. Його

пучки рухались угору. Він наче розтинав моє тіло

по шву.

— Ти приголомшлива!

У цей момент я готова була віддатися йому

в туалеті.

— Ну що, бойфренд скубе метелика за кри-

ла? — запитувала при зустрічах Світлана.

До метелика у нас із Дімою не дійшло.

Якоїсь неділі я зустріла його на вулиці у цен-

трі міста з якоюсь дівулею. Але справа навіть

не в тому.

— Якби ти бачила, якими очима він на неї дивив-

ся! — сповідалася я Ліні, своїй найкращій подрузі.

Діма мене мало з ніг не збив, але навіть не помі-

тив. Він бачив лише її — ту дівку, якої я навіть не

запам'ятала.

Книга третя: Жінка без косметики ф

Якщо він стояв переді мною на колінах, якщо

був мені слугою, то цій дівці він кидав себе під

ноги, він був їй рабом.

Ліна скорчила презирливу гримасу і холодно

констатувала:

— Мужики — козли.

Шукаю очима автора (де він там причаївся), по-

грожую поглядом:

— Спробуй тільки викреслити ці слова!

Проте Ліна, виявляється, ще не завершила:

— Козли смердючі, але й без них нам, нормаль-

ним бабам, теж не обійтися...

Автор за спиною у Ліни розводить руками і від-

ступає в коридор (лише двері легенько рипнули),

зоставляючи для мене на дверній шибі, мов відби-

ток губ, іронічну усмішку. Смішно йому, бачите.

За хвилину автор просовує в двері голову, і я чи-

таю по його губах:

— Твоя стрижка на лобку варта захоплення.

І вічно буде шкодувати той, хто втратив можли-

вість її оцінити.

Мабуть, він хотів мене підтримати. Але, на ту

пору, мені видалося, що він дражниться.

Я хапаю зі столу горня і запускаю в автора.

Ліна обіймає мене за плечі: