ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 9 страница

ням кожного перехожого. Я кивав на підтвер-

дження слів баби Нелі. Після ситної вечері гово-

рити не хотілося. Та й не було потреби. Баба Неля

встигала за двох.

— А ще завучка! — цим обуреним вигуком вона

завершувала кожен свій монолог.

Мені стало нудно слухати ці теревені. Сид-

жу на лавці, ногами бовтаю. Ситуацію аналізую.

• 174

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

1) Штани на мені сухі. 2) Я добряче виспався.

3) Ще корів з пасовиська не пригнали, а я вже по-

вечеряв. Висновок: цілий день без баби Зіни Фе-

дотівни прожив — і нічого мені не бракує.

Цікаво, як то вона без мене поживає.

ДІД

Сиджу й тривожуся. Сутеніти розпочало, а за

мною ніхто не приходить. За правилами цієї гри

баба Зіна Федотівна повинна б уже вести мене за

руку (у крайньому випадку — за вухо) додому.

А якщо так дуже зайнята, могла б тітку Риту при-

слати. Іноді вона так робить. Жодного разу я ще

не ночував у баби Нелі. Бабі Зіні Федотівні гонор

не дозволяє поступитися першістю головної баби.

Я й так підриваю її авторитет людини з великої бу-

кви, адже односельці можуть подумати, що мені

у баби Нелі краще, ніж у неї. Особливо ж страждає

її репутація педагога: якби в райвно дізналися,

що вона, заслужений вчитель України, не може

приборкати якогось клопа, цебто мене — ганьба їй!

Як я не тужив і не розжалоблював себе, що ні-

кому не потрібен, та коли вчув від дороги дідів ка-

шель — не дуже зрадів.

У мене дві баби, а дід лише один. Хоч він мене

й пальцем ніколи не зачепив — я його побоююсь.

Бо він мало говорить. У діда важка хода і важкий

погляд. Він багато курить і багато кашляє. А ще —

він чорний, як солдатський чобіт. Значно чорні-

ший від Майкла Джексона, але трохи світліший,

175 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

ніж Майк Тайсон. Я думав, його баба собі з Афри-

ки виписала. Але тато каже, що дід зчорнів уже пі-

сля того, як потрапив у руки баби Зіни Федотівни.

Все одно я його боюся. Добре, що ми рідко бачи-

мося. Дід фермер — бичків відгодовує, тому завше

зайнятий.

— Діду, не підходьте до мене близько, — хо-

ваюся за дверима веранди. — Якщо ви здерете

з мене шкіру, то я вам спалю хліва, — попере-

джаю його.

Дід мовчки докурює цигарку, кидає її на землю

й розтирає підошвою черевика. Це ж отак дід і

мене може розтоптати. Мені стає страшно.

— Підеш додому чи тут будеш ночувати? — за-

питує дід, так ніби йому все одно, що я відповім.

— А ви на бойню мене не здасте?

Дід не встигає відповісти, бо з'являється баба

Неля:

— Щось ви забарилися, свате.

— Та оце ж — поки яйця продав...

Дід дістає з кишені пачку з цигарками, витрясає

одну й, відкашлявшись, розпочинає прикурювати.

Швидко ж інформація розповсюджується!

— Може, виручкою поділитеся? — баба Неля

сокоче, ніби курочка перед півнем. їй нітрохи

не соромно за своє пліткування.

— Було б чим, — дід затягується, кашляє. —

Яйця — товар делікатний, б'ються часто...

А мій дід, виявляється, приколіст. Мабуть, таки

піду з ним додому.

• 176

Книга друга: Калюжа пізнання #

— Привіт свасі передавайте, — каже баба Неля.

— Уже передали, — бухикає в кулак дід.

Ми залишаємо освітлене подвір'я. Виходимо

на дорогу.

— Коли дуже допече — заходьте, — баба Неля

проводжає нас до воріт. — Я знайду чим ті яйця

обмотати.

Дід крякає. Смокче цигарку та кашляє. Баба

Неля сміється нам вслід. Я й не знав, що вона вміє

сміятися. Та ще так, як дівчата біля клубу.

Дивина. Я озираюся: де ж той автор? Чи всти-

гає він у темряві за мною записувати?

ДОРОГА ДОДОМУ

— Діду, ви мене бачите?

— Бачу.

— А я вас — ні. Діду!.. — чекаю, щоб він відгук-

нувся. — Діду, а я в яму з вапном не впаду?

Дід бере мене за руку.

— Діду, ви любите ночами босоніж по камінцях

та склі ходити?

— Не дуже.

— Я теж.

Дід спиняється.

— Ти босий?

— Та-а-а, — тягну недбало. — Трохи босий.

— Як це трохи?

— Яв шкарпетках.

— Де ж твої сандалі?

12-4-2167 177 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Я вже й сам себе про це запитував. Точної від-

повіді у мене не було. Однак здогадом своїм я з ді-

дом поділився:

— Поштарка вкрала.

— Поштарка?!

— Ну! А хто ж іще?! Я скільки просив її, щоб

листа від тата й мами мені принесла, а вона, корова

така, тільки обіцяє.

Дід заходиться кашлем. Затоптує щойно запа-

лену цигарку. Каже хрипко:

— Яз нею розберуся.

Виявляється, мій дід сильний. Майже як тато.

Він підхоплює мене на руки й садовить собі на плечі.

— Діду, обережніше, щоб я головою об небо

не вдарився, — задираю лице догори — зорі зовсім

близько, як ластовиння на носі. — Діду, а якщо

яка зірка мені у волосся впаде — я не обсмалюся?

Я хитаюся у такт дідової ходи. Мені здається,

що земля під його кроками вгинається.

Проходимо повз клуб. Біля входу гомонить гурт

молоді. Чути музику. Але не дуже гучну, бо ще

рано. За кілька хат — наша.

— Діду, ходімо до клубу на танці.

— Рано тобі ще, — дід не втрачає спокою. —

А мені вже пізно, — і ніби просить вибачення

за відмову: — Іншим разом, Влодку.

Нарешті зважуюся звернутися до діда з питан-

ням, яке давно мене непокоїть:

— Діду, а ви не негр?

•І-70

Книга друга: Калюжа пізнання #

РОЗМОВА

Звичайно ж баба не чекала блудного внука

з розкритими обіймами. Та коли вона не вийшла

зустрічати мене лайкою, я здивувався.

— їсти хочеш? — запитав дід.

Я прислухався до свого живота. Потім приню-

хався, чи нічим смачним не пахне. Непевно зни-

зав плечем. Ніяка ситість не завадить мені з'їсти

зо два налисники з сиром, але просити в діда

меню не випадало.

— Не хочу.

— Тоді мий ноги — і марш спати.

Дід налив у тазик води. Поставив у квадрат

світла, що падав з дверей літньої кухні. Став біля

мене з рушником у руці.

— Діду, ви мені тапок не дали, — роблю за-

уваження.

— Мийся... Я тебе занесу.

Ще не було такого, щоб дід мене спати вкладав.

— Діду, а де наша баба?

— Нема баби, — коротко відказав дід, даючи

знати, що йому обридло наді мною стояти.

Чомусь мені від цієї звістки не полегшало.

— Назовсім нема чи натрохи? — занепокоївся я.

— А ти б як хотів?

Позаду мене на хатній стіні ворушиться чорна

волохата тінь.

— Діду, мені страшно. Поговорімо про щось.

12* 179 •

0 Василь Слалчук. Дикі квіти

БАБИНІ СЛЬОЗИ

Дід обіцяв посидіти біля мене, поки я не за-

сну. Мабуть, я таки задрімав на якусь хвильку,

бо коли розплющив очі, діда поряд не було. Спо-

чатку я злякався, що й він мене покинув. Але по-

тім почув голоси й заспокоївся. Мені стало ціка-

во, про що дід з бабою говорять.

Тихенько прочинив двері до кухні — порож-

ньо. Розмовляли на веранді.

— Завтра подзвоню — нехай забирають... Тер-

піння більше мого нема!

Я не впізнав, кому належить цей голос.

— Заспокойся.

Це дід сказав.

Хтось голосно висякався.

— Щоб про мене отаке люди базікали! — з підви-

ванням продовжував незнайомий голос. — Щоб я

на старості посміховиськом зробилася! За що ж ме-

ні така кара?! Я ж у нього всю душу вкладаю...

Що то за дитина така безсердечна!.. Усі нерви мені

вимотав...

Чути схлипування. Знову хтось сякає.

— Вгамуйся, Зіно. Випий барбовалу. Зараз я

тобі накапаю...

Поволі я починаю розуміти (та все одно не ві-

риться), що це моя баба Зіна Федотівна говорить

незнайомим голосом. Тут-таки здогадуюся, що на-

рікає вона на мене. І нарешті до мене доходить,

що баба плаче.

Л ійп

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

Я беруся за дверну ручку. Стаю на поріг. Але

мене перехоплює дід. Випихає з веранди на кухню.

— Не йди сюди, — зачиняє за собою двері.

Я опираюся:

— Я хочу побачити, як баба плаче.

Я вражений. Я б повірив, що пригоди, які під-

стерігають героїв у казках, можуть трапитися

зі мною в житті. Але повірити, що баба вміє пла-

кати — нізащо. Якби сам не бачив... Не вірю

своїм очам. Якщо бабині сльози справжні, то, ви-

ходить, нема ніяких підстав для певності, що зав-

тра зійде сонце. Бабин плач підриває основи усіх

моїх знань про цей світ.

Напевно, це сон, думаю я й дозволяю дідові від-

вести мене до ліжка.

Все, як раніше: я лежу на ліжку під коцом, дід

сидить біля мене, як і обіцяв. Мабуть, я задрімав

одним оком. Добре, що це тільки сон.

Перед тим, як заплющити очі, запитую в діда:

— Діду, баба мене не любить?

— А ти її любиш?

Слово важче, ніж сон. Слово поринає у сон.

Я пірнаю за ним до самого дна.

СОН

Спочатку мені приснилася Ірця. Вона була

одягнута в чорні шкіряні труси. У лівій руці три-

мала дідового батога, а в правій — мого пістолета.

Батогом цьвохкала мене по ногах, а пістолетом

розмахувала й штурхала мене в лице, викрикуючи

181 •

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

суворим голосом баби Зіни Федотівни: «Відкрий

рота, котячий посліде! Відкрий рота! » Я одра-

зу ж вирішив: не відкрию. Знаю я ці штучки.

Роззявлю пащу, а вона мені туди стрельне. Нема

дурних.

А ще мене непокоїла думка: звідкіля в Ірці мій

пістолет? Спитати в Ірці, зважаючи на її грізний

вигляд, я не зважувався. Це вона мені так мстить-

ся за те, що я поцупив у неї обід, подумав я.

Коли Ірця лупонула мене руків'ям пістолета по го-

лові — довелося розтулити писка. Я приготувався

до найгіршого.

Несподівано Ірця змінилася: із агресивної сади-

стки перевтілилася в ніжну україночку (котра, як

квіточка). Вона видобула з кишеньки своєї суке-

ночки зернятко пшениці й поклала мені до рота:

«Іж, Волику. Це мій обід за півроку. Я їм стільки ж

як Дюймовочка».

А ще Ірця сказала, що мене любить і готова

з голоду померти, аби тільки я був ситий. Я кивав

на знак згоди, мовляв, чудово її розумію.

Чим довше я розжовував зернятко, тим більше

заповнювався мій рот. Як не силкувався слово мо-

вити — не зміг. Ясна річ, квапився подякувати Ірці

за любов, але в першу чергу кортіло з'ясувати,

чи не згубила Ірця мого пістолета.

Безпорадно стояв із заліпленим ротом і вилуп-

леними на красиву Ірцю очима. Несподівано бант

у неї на голові закрутився, наче пропелер. Ір-

ця здійнялася в повітря. Помахала на прощання

• 182

Книга друга: Калюжа пізнання #

рукою й зникла, мовби ранкова роса на сонці.

А я страшенно опечалився.

Не встиг я досхочу натужитися, як побачив

у небі цятку. Цятка збільшувалася. Я затамував

подих, очікуючи повернення Ірці. Але це була

не Ірця. Із неба на мене опускалася величезна

сова. Така велика, наче хата.

Від страху я закричав. І прокинувся.

МІСЦЕ ДЛЯ ЧІПА

Кімнату залила темрява. Хоча й не дуже. Речі

можна було розгледіти, але виглядали вони не-

правдиво. Я схопився з ліжка й підбіг до дверей,

що вели в сусідню кімнату, де спали дід з бабою.

Поки я шльопав босими ногами по підлозі, кату-

вався думкою, що двері не піддадуться. Чомусь був

переконаний (страх протинав мене наскрізь): двері

замкнені. І навіть згадка про автора, який мусив би

бути десь неподалік, не підбадьорила мене. Не ду-

же-то я довіряю цим авторам — ненадійний вони

народ і безвідповідальний. Скажімо, я надіюся, що

мій автор мене з халепи виручить, а він замість того,

щоб мої дитячі страхи описувати, сидить у барі й го-

рілкою заливається або дівчат розглядає.

Двері ледь чутно рипнули.

— Зіно Федотівно! — покликав я з порога. —

Зіно Федотівно!

Баба не озивалася. Я несміливо наближаюся

до ліжка.

— Зіно Федотівно!

183 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Ти чого встав?

Голос у баби зовсім не сонний. Але якийсь чу-

жий. Ніби вона не моя баба. Або я не її внук. Чи то

від бабиного голосу, чи від холодної підлоги у мене

починають мерзнути ноги. Може, бабу справді під-

мінили, а дід не помітив. Ця думка наганяє мені хо-

лоду під піжаму.

— Мені приснилася страшна сова, — у мене ж

голос — жалібний, і я б на місці баби розчулив-

ся. — Вона хотіла кігтями роздерти мені живота

й витягнути кишки... Я ледве встиг пробудитися.

— Дурниці, — Зіна Федотівна незворушна. —

Зачини двері з того боку. Я не хочу з тобою

розмовляти.

— Ви на мене образилися?

— Образилася, — голос у баби здригається, ро-

биться живим. — Я зрікаюся тебе. Бо ти мене не лю-

биш. Ти збиточний, брехливий і огидний хлопець...

До усіх трьох пунктів у мене були поправки,

які я готовий був захищати. Але не зараз. Зараз

я згідний і котячим послідом (пригадалася Ірця

зі сну) назватися, аби лиш поряд мене яка-небудь

жива людина знаходилася.

Хочу пообіцяти бабі, що більше не буду, але

кажу щось зовсім інше:

— Якщо ви мене зречетеся, то люди вас осудять.

Баба розгнівалася. Відкинула ковдру, звелася

на ліжку та як закричить:

— Десь я маю тих людей!.. Разом із тобою!..

• 184

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

Ви не повірите, я аж зрадів. Нарешті я побачив

свою рідну бабу. Це додало мені хоробрості.

— Вчительки не повинні так говорити, — роб-

лю зауваження.

— Забирайся звідси — я сказала! — гримає

баба й ліжко зойкає під нею.

Переступаю з ноги на ногу. Думаю, що якби

баба мені наснилася, то це був би першокласний

кошмар. Жахливіший, аніж із совою. У сутінках

баба нагадує кіношного космічного монстра.

Нарешті в ній таки пробудилося щось схоже

на жалість до мене:

— Бракує тільки, щоб ти змерз і застудився.

— Не змерзну, — запевняю, а потім кажу так,

наче питаюся дозволу: — Я трохи біля вас постою.

— Нема чого тут стояти.

Роблю вигляд, що не чую. Підкидаю до нашої

розмови іншу тему:

— Зіно Федотівно, а де ви поділи мого діда?

— Його на ферму викликали.

— А ви не дурите мене?

— Я ж не таке брехло, як ти.

— А я вже думав, вас підмінили. Або у вас підсе-

лився інопланетянин, — пояснюю бабі свою триво-

гу. — Думав, ви діда порішили й заховали в холо-

дильнику, а мені в голову хочете вмонтувати чіпа.

— Отже ж базікало! Язик ніби помело, —

каже баба тоном, немов знайшла нарешті причи-

ну для гордості за внука. — У дупу б тобі вмонту-

вати того чіпа.

185 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Останнє речення свідчить, що баба простила

мене.

— Можна я ляжу біля вас? — даю зрозуміти,

що і я на бабу не серджуся.

А сам думаю, що холодильника на всякий випа-

док треба було б перевірити.

ПЛАЧ: ШКОДА І КОРИСТЬ

Баба була велика й тепла. У неї під боком я від-

чув себе на диво затишно.

— Зіно Федотівно, ви вмієте плакати?

— Всі люди вміють плакати, — рівним голосом

відповіла баба.

Я сумнівався. Люди тільки вміють доводити ін-

ших до плачу. Люди розучилися плакати, тому

в їхньому тілі збирається багато солі. А від солі їм

кістки болять. Коли ж подивляться на чужі сльо-

зи — їм ненадовго легшає. Так мені одна дівчина

пояснювала. Вона мене знайшла, коли я у Луцьку

заблудився. Я про це ні Максові, ні Ірці не розпові-

дав — будуть сміятися. Вони ж не знають, що

в місті людей більше, ніж дерев у лісі. А дівчина та,

напевно, була казковою феєю. Казала, що про

сльози знає геть усе. Довго плакати шкідливо.

А коли зовсім трішки, то навіть корисно.

— Зіно Федотівно, коли мама з татом приїдуть?

— Скоро приїдуть, — невиразно каже баба.

— Завтра?

— Завтра — ні, — баба голосно позіхає.

Мені стає сумно, самотньо й образливо.

• 186

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

— Зіно Федотівно, ви ще не спіть, — прошу

бабу й пропоную: — Давайте, разом поплачемо.

Баба зітхає й обнімає мене, ніби я її головний

внук:

— Спи вже, каро моя.

Я слухняно погоджуюся. Перед самою завісою

сну пригадую:

— А баба Неля до нашого діда сміялася. Отак:

ги-хи-хи-ги! Хі-хи-ха-хі!

На мою звістку баба Зіна Федотівна відгукуєть-

ся такими словами, яких не тільки завучці, але й

конюхові вимовляти в людних місцях не варто,

особливо ж у присутності дітей із вразливою пси-

хікою, як оце я, та лошаток, які їдять з долоні хліб

і думають, що всі люди добрі.

Хоча, ймовірно, мені це почулося. Адже одним

оком я вже спав.

Не хочу, щоб мене вважали брехлом.

Завтра автора запитаю.

ДОБРЕ СТВОРІННЯ

Більше цієї ночі я ніяких снів не бачив.

Прокинувся я з таким відчуттям, що всі події

вчорашнього дня мені також наснилися. Я готовий

був у це повірити. Не знати з яких педагогічних

міркувань Зіна Федотівна не тільки не сварила

мене за вчорашні подвиги, але й не згадувала про

наші непорозуміння. Мене це і тішило, і непокоїло.

Напевно, я ще не звик до думки, що Зіна Федотів-

на не яка-небудь кіборг-баба, а добре створіння

187 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

з американського мультика. Вони там усі трохи

потворні.

Про всяк випадок після сніданку я ненадовго

затримався в хаті. Але перед тим, як вийти, я піді-

йшов до баби.

— Бабо... Зіно Федотівно...

Я чомусь зніяковів. Баба обмацала мене здиво-

ваними очима.

— Ви не подумайте, що я хочу до Луцька, бо мені

у вас погано... Мені без тата й мами скучно...

Я не знав, що маю казати далі. Засоромився

й вибіг на вулицю.

Там мене дожидався Макс.

ПОВІДОМЛЕННЯ ДЛЯ ІРЦІ

Макс виглядав щасливим. Зустрів мене беззу-

бою усмішкою.

— Але й Ірця на тебе лиха! — зробив страшні

очі. — Казала передати тобі, що більше ніколи

не буде з тобою гратися, — зробив паузу, аби на-

солодитися мовленим. — За те, що ти її обід зжер.

— Що ж я мав з голоду здохнути?

Макс регоче. Його будь-яка версія влаштовує.

Тепер я йому не конкурент.

Мій гарний ранковий настрій вивітрюється від

одного Максового подиху в мій бік. За домашніми

перипетіями я зовсім забув, що на мене ще чекають

«розборки» з Ірцею.

— Ми ж домовлялися влаштувати Ірці бой-

кот, — нагадую Максові.

• 188

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

Макс скривився, потім зробив нахабну морду

й каже:

— А я передумав.

Я міряю його презирливим поглядом:

— Ти більше мені не брат, я тебе зрікаюся, —

і повертаюся до Макса спиною та йду геть. Але,

здається, звістка не дуже його вразила.

— Що Ірці передати? — гукнув навздогін Макс.

Я став підбирати найдошкульніші, найобраз-

ливіші, найогидніші слова й уже зібрався випо-

вісти їх Максові, як несподівано мені попустило.

Я передумав. Якщо сьогодні моя баба Зіна Федо-

тівна зі мною добра, а це настільки неймовірно,

що Макс мені не повірив, то і я з Ірцею буду доб-

рим, хоч вона явно цього не заслуговує.

— Передай, що вона мені снилася, — інформую

Макса. — Але я не розкажу як, — я спльовую

під ноги й ховаюся за рогом хати.

ПІСТОЛЕТ

Ви, мабуть, пам'ятаєте, що у моєму сні Ірця роз-

махувала моїм пістолетом. З Ірцею більш-менш усе

ясно. До неї я ще повернуся. А зараз, поки не пере-

вірю, чи на місці моя суперзброя, ні про яку Ірцю

мені не нагадуйте.

Я виглянув з-за хати, аби переконатися, що

Макс побіг до Ірці, а не крадеться потайки

за мною. Потім роззирнувся навкруги і, лише пе-

ресвідчившись, що ніяка ворожа сила не підгля-

дає за моїми діями, я рушив до своєї схованки,

189 •

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

яку я обладнав на дідовій пасіці. Більш надійного

місця не знайти — окрім діда на пасіці ніхто не

буває.

Свого пістолета я заховав у старому вулику,

бджоли в ньому не живуть, тому дід до нього не за-

глядає. Тут знайшлося б місце для цілого арсеналу.

Ось він, мій красень. Нікуди не подівся. Я загорнув

його в Ірцині колготки, аби ця, дорога для мене річ,

якось пов'язалася з дорогою для мене людиною.

Звичайно, була тут і практична ціль: зброю потріб-

но зберігати в чистоті. Колготи, ясна річ, я зняв

не з Ірці, а з мотузки, де вони сохнули після прання.

Нарешті здоровенний пістолет зблиснув чор-

ною пластмасою у моїй руці. Не втримавшись,

я поцілував його. Ірцині колготки лише понюхав,

а цілувати не став. Нехай Макс цілує.

Цього чудового пневматичного пістоля мені по-

дарував тато. Він стріляє пластмасовими кульками.

Дуже здорово лупить. Ви вже знаєте.

Піти б та розстріляти усі набої в Макса. А один

лишити для Ірці. І так довго в неї цілитися, щоб

вона померла від страху.

Але я стримуюся. Надто багато бажаючих мене

роззброїти.

Налюбувавшись пістолетом, кладу його до схов-

ку. Востаннє нюхаю Ірцині колготки й виходжу

з пасіки, ніби заходив сюди дізнатися, як бджоли

поживають.

•л пп

Книга друга: Калюжа пізнання #

ВАГОМИЙ АРГУМЕНТ

Я раніше об'явив Ірці бойкот, ніж вона сказала,

що не буде зі мною гратися. Ця думка мене заспо-

коювала. Ірцю ж, мабуть, навпаки — непокоїла.

Бо скоро знову прибіг її посильний — Макс.

— Ірця каже, якщо ти відмовишся від бойкоту,

то вона готова забути, що ти вже два рази вкрав її

обід, — випалив він щойно перевів подих.

— Нізащо, — я вирішив бути невмолимим. —

І не два рази, а тільки раз, — уточнюю я, чужа сла-

ва мені не потрібна.

— А якщо ти розкажеш, як вона тобі снила-

ся, — продовжував Макс, — то вона, можливо,

буде з тобою гратися.

— Не розкажу. Це був таємний сон.

— Дурний! — вилуплює очі Макс. — Вона нам

свою піську покаже!

Це достатньо вагомий і переконливий аргу-

мент. Перед таким аргументом ніякі принципи

не встоять. Тим паче, що вони в мене ще цілком

не сформувалися й не зміцніли. Я готовий сказати

«так». А кажу:

— Велике діло! Що я піськи ніколи не бачив?!

У Макса відпадає щелепа і він підтримує її

рукою.

— А що — бачив?! — він не вірить.

- — У Луцьку їх мільйон. Яка тобі подобається,

ва ту й дивися. Хоч по три штуки на день. Прямо

°чі від них болять.

191 •

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Макс аж чорніє від заздрості. Зітхає так, ніби

збирається вивернутися серединою назовні.

— Добре вам, городським.

МОЯ ТІНЬ

Сиджу на подвір'ї, чекаю Макса. Ледве себе

стримую, щоб самому не кинутися бігти до Ірці.

І побіг би, коли б знаття, що Макс правду казав.

Побачимо, що Ірця тепер заспіває. А ну ж нагніва-

ється й не пришле Макса на переговори. А я буду

тут сидіти, як дурень... Сумніви з усіх боків кида-

лися на мене, ніби собаки.

Коли уздрів, що Макс іде до мене не один,

а з Ірцею, моє серце спочатку підстрибнуло ку-

дись угору, а потім провалилося кудись униз.

Ірця зупинилася біля загорожі на такій відстані,

що між нами спокійно розминулися б дві підводи.

Наче я заразний або смерджу хтозна чим. Присів-

ши навпочіпки, колупала пальцем землю, час від

часу гостро зиркаючи у мій бік з-під насуплених

брів. Макс крутився біля неї, щось нашіптував

на вухо й також глипав на мене. Аж я став шкоду-

вати, що не послухався інстинкту й не прихопив

свого надійного друга пістолета. Нарешті Ірця ви-

терла пальця об сукенку, пройшлася вздовж заго-

рожі такою ходою, ніби на лузі квіточки збирає.

Ступила кілька кроків, а коли голова моєї тіні опи-

нилася в неї під ногами, Ірця прицілилася в мене

своїми ангельськими оченятами:

— Ти бачив, як паруються бедрики?

Книга друга: Калюжа пізнання Ф

Запитання настільки несподіване, що я не всти-

гаю зібратися з думками й кажу правду:

— Ні.

Ледве видушив з себе. Язик мені пересох і при-

лип до піднебіння. Може, ще й тому відповів так

коротко.

— А Макс бачив.

Макс від гордощів мало по швах не розхо-

диться.

Я стримую зітхання: не бачити мені Ірциної

піськи.

Раптом очі в Ірці спалахують, із них на мене

вихлюпується дивне світло. Від цього погляду

зі мною діється щось незвичне. Я б дременув

від неї з усіх ніг, якби Ірця не наступила на мою

тінь.

— Я справді тобі снилася?

Я киваю. Ірця усміхається:

— Але ж ти й Вовцюра!

ХМАРА НАД КОМИНОМ

Забираємося в квітник. Ірця спиняється біля

куща півонії, а ми з Максом штовхаємося біля неї,

аби зайняти найбільш вигідне місце. Це не заважає

мені відзначити, що серед усіх цих квітів Ірця най-

гарніша. Отак дивився б на неї усе життя. І більше

нічого мені не треба.

Ірця не поспішає оголюватися, але не тому, що

соромиться — нас роздрочує.

ІЗ — А 133 Л

Ф Василь Слапчук. Дикі квіти

— По черзі будете дивитися чи разом? — зир-

кає то на мене, то на Макса.

Ми одразу ж вирішуємо, що не будемо вибо-

| рювати право першості (бо коли дійде до бійки,

десь ми матимемо Ірцю з її піською), а споглядати-

мемо Ірцю як рівноправні партнери. Нашій под-

ії ружці наша відповідь не сподобалася. На її думку,

І справжні чоловіки мали б поводитися інакше.

І Вона скорчила презирливу гримасу й ображеним

] голосом мовила:

— Як собі хочете, бо мені все одно.

Натренованим рухом Ірця стягує труси до ко-

лін. Потім задирає сукенку.

Звичайно ж, я знав, що у дівчаток там не так,

! і як у хлопчиків. Але на тому місці, де я сподівався

в Ірці щось побачити, абсолютно нічого не було —

| гладке місце! Із потворною зморшкою, як у баби

1 Зіни Федотівни між другим і третім підборіддям.

і Макс присідає перед Ірцею навпочіпки. Я авто-

|і

матично вклякаю поряд, хоча мені вже цілком зро-

), зуміло, що ні зблизька, ні здалеку тут дивитися

[' 1 нема на що. Макс тягнеться до Ірці брудним паль-

! цем, вона б'є його по руці:

— Граблями не лізь!

А сама дивиться на мене, чекає, мабуть, коли я

почну запевняти, що в Луцьку таких, як в Ірці,

: удень зі свічкою не знайти. Погляд в Ірці ви-

{ могливий.

і; І це за неї я виходив на дуель! Оце так облом!

Книга друга: Калюжа пізнання Ф

Зводжу голову й бачу в небі над комином хати

величезну хмару в формі слона, якому поміняли

місцями хвоста з хоботом.

— Ви чого по квітках товчетеся! — кричить

з подвір'я баба.

Ми всі троє кидаємося навтьоки. Ірця трохи

припізнилася, бо мусила ще підтягнути труси.

— Я ж вам зараз покажу! — грозиться навздо-

гін баба.

Одна вже показала, думаю я, додаючи швид-

кості.

РОЗЧАРУВАННЯ

Прошелестівши кукурудзою, спиняємося. Нема

чого боятися. У погоню баба не кинеться. Нам

аби тільки очі їй не муляти. Ірці не видно. Мабуть,

побігла в інший бік.

— Ну, як тобі? — цікавиться Макс.

Він виглядає збудженим. Очі неспокійно біга-

ють і блищать. На губах — дурнувата усмішка.

-— Класна, правда?!

Я ж почуваюся обманутим і розчарованим, як

ніколи в житті. Аби й Максові трохи настрій зіпсу-

вати, відповідаю:

— Я бачив і ліпші.

А сам думаю: це ж треба! До чого ж декотрі не-

вибагливі! Злість мене на Макса розбирає. Пока-

зали йому голе місце, а він тепер буде всім розказу-

вати, що бачив Ірцину піську. Ще й буде просити

мене, аби я підтвердив.