ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 8 страница

на причілку хати ціла балія води на сонці грієть-

ся. Я й не дуже-то крився. Чого мені боятися,

коли Ірцині батьки на роботі, а окрім неї вдома —

стара баба, але така квола, що навіть з хати

не виходить.

Як був одягнутий, так і заліз у балію, лише сан-

далі зняв. Бовтався до тих пір, поки штанці мої

своєю чистотою не зрівнялися з бабиною совістю.

Баба любить наголошувати, що скільки б на неї

бруду не лили — її совість чиста. Вода ж після мене

У балії зосталася така, ніби в ній трактора помили.

Нічого страшного, як Ірця один день некупаною

спати ляже. А як дуже їй кортить, нехай після мене

миється. Не корова, не здохне.

153 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Операцію завершено. Я зникаю, ніким не помі-

чений. Наче ніндзя.

НІНДЗЯ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

За городами — кооперативне поле. Жито ще зе-

лене, але високе, як ліс. У цьому лісі я зібрався пе-

ресидіти мокрий період моїх штанів.

Одяг сохне повільно. Та й баба ще не скоро за-

спокоїться. А перекусити я б уже й зараз не проти.

Можна піти до Макса. Щось їстівне у нього на-

певно б знайшлося. Тільки ж тітка Рита, мабуть,

скоро прийде на обід. А вона обіцяла мені вуха по-

відривати. За Максове прострілене чоло. І ще там

за щось. Я вже й не пам'ятаю. А тітка Рита не забу-

ла. Список цей у неї чималенький. Хоча, порівня-

но з бабиним, це все рівно, що носовичок поряд

з парашутом.

Я скрушно зітхаю. Життя в мене, як у Колобка.

Весь час від когось доводиться втікати.

Якби ж то можна було й від голоду втекти.

Неподалік від мене щось шелеснуло. Я зачаї-

вся. Аж це — Ірцин кіт. Либонь, мишей ловить.

Не щодня ж йому Ірциними котлетами живитися.

Я вже й забув, що сам був кота виправдав...

Стоп, кажу я собі. Стоп!

Якщо Ірцин обід знову зникне — ніхто не зди-

вується. Нехай це стане традицією, вирішую.

Тінню прокрадаюся до Ірці у двір.

Книга друга: Калюжа пізнання #

ЩЕ ОДИН ПЛЮС ДЛЯ ІРЦІ

На ситій людині штани значно швидше сох-

нуть. Ця істина стала очевидною після завершення

трапези. Тепер мене баба не заманить у пастку

шматком сала. До вечора протримаюся. А увечері,

може, в баби склероз розпочнеться.

Я розслабився. Стягнув із себе шорти й фут-

болку — нехай сохнуть окремо від мене. А сам ви-

тягнувся навзнак на килимку, якого завбачливо

прихопив у Ірці (на загорожі вивітрювався).

Лежу. Сонечко пригріває. Відчуваю, що й усе-

редині мене якесь тепло народжується. І подумало-

ся мені, що Ірцина мама дуже гарна господиня. Ку-

ховарить вона надзвичайно смачно. Для Ірці це ще

один плюс.

Став я Ірцині плюси рахувати. І дійшов ви-

сновку, що якби вона не була такою стервозною,

то була б досконалою.

Я зрозумів, що зсередини мене гріє любов.

ГЕКТАР РОБОТИ

Від любові сльозяться очі.

Сьогодні п'ятниця. А якщо сьогодні п'ятниця,

то завтра — субота. А в суботу зазвичай приїжджа-

ють мої батьки. Незадовго перед обідом. У цей

день ми обідаємо разом. У неділю також. Але це

вже прощальний обід.

Уявляю, як біжу їм назустріч.

Тато підхоплює мене на руки. А мама цілує.

А потім, сміючись, витирає з моїх щік губну помаду.

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Після цих поцілунків я до самого вечора пахну ма-

мою. Мама пахне ще смачніше, ніж Ірця.

Ще не було такого, аби не з'явилася субота.

Я виглядаю батьків, аж поки баба не кличе

мене їсти. Знехотя плетуся до обіднього столу —

моя субота закінчилася.

Тоді я починаю докучати бабі запитаннями:

— Бабо, коли мама з татом приїдуть?

— Тоді, як зжеруть усе те, чим минулого разу

торби понабивали, — сердито бурчить баба.

Напевно, вона за ними також скучила, тільки

не хоче зізнатися. А сердиться, бо окрім мене

на тата й маму в селі чекає цілий гектар роботи.

ТАТО

— За що тебе мама полюбила, за вуса чи за ли-

сину? — запитую в тата.

Це я на той випадок цікавлюся, щоб знати, чим

мені Ірцю приваблювати. Мушу ж я мати над

Максом якусь перевагу. Ділюся з татком своїми

проблемами.

— Думаєш, лисина — це перевага? — сумніває-

ться тато.

— Ще й яка, — запевняю. — Лисиною можна

у саме серце вразити.

— Це ти влучно сказав, — визнає тато. — Так

воно з нашою мамою й трапилося.

— То вона на твою лисину клюнула?

— Не зовсім. Коли ми побралися, у мене ще

не було лисини. Я ж тобі показував фотографії, —

• 156

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

нагадав мені тато. — Пам'ятаєш? Я там чубатий,

як Йосиф Кобзон.

Як не силкуюся пригадати — марно. Я більше

відика люблю дивитися, ніж фотографії. Але, щоб

не засмучувати тата, киваю.

— Наша мама вважає, що лисині на голові в чо-

ловіка не місце, — продовжує тато. Кажучи це, він

мацає свою голову, ніби перевіряє, чи його лисина

не змінила дислокацію.

— А де ж їй місце?

Западає коротка пауза. Тато вагається. Напев-

но, мучиться питанням: чи достатньо я дорослий,

аби довірити мені цю таємницю.

— На попі? — роблю припущення.

Тато вражений моєю здогадливістю. Скоріше

всього, він вражений неприємно. Хоча й старанно

приховує це.

— Можливо, ти випадково підслухав мамині

слова? Може, вона кому про це говорила? — став

допитуватися.

Таке враження, ніби він і не здогадується про

логічне мислення.

— Ні, — заспокоюю тата. — Вона говорила

тільки про те, як вириває волосся в себе на ногах.

Тато покашлює в кулак. Чимось він збентеже-

ний. Нарешті каже:

— Ти вгадав. Саме це місце для моєї лисини

мама й виділила. Правда, іншими словами.

Я пожвавився:

— Інші слова я теж знаю.

157 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Яв курсі, — сказав тато, роблячи обома ру-

ками благальний жест, з якого я зрозумів, що

достатньо з нього й попи з лисиною.

Я не став наполягати й змінив тему:

— Коли ви мене заберете додому? Я хочу жити

разом з вами.

Тато починає говорити, ніби йому до рота за-

пхали сімнадцять жуйок:

— Розумієш, зараз така ситуація... Треба трохи

почекати... Ти ж дорослий хлопець... Вже скоро...

— Не хочу зоставатися в баби, — на відміну

від тата, я вимовляю слова чітко й голосно. —

Вона мене мучить.

Тато мене чудово розуміє. І співчуває мені. Мій

тато в моєї баби Зіни Федотівни — приймак. Він

тут не має повного голосу. Тому обіймає мене й ви-

нувато бубнить:

— Потерпи ще трошки, Степановичу.

— Мені кажете: потерпи, — їжачуся я, — а самі

мене терпіти не хочете!..

Тато мацає лисину, потім дивиться на долоню.

І знову тягнеться рукою до лисини. Вигляд у нього

стурбований.

У тата завжди слова закінчуються раніше, ніж

у мене.

— Ви мене не любите?

Я запитую зовсім тихо.

— Та ти що, Степановичу?! — тато хапає мене

попід руки й закидає собі на плечі. — І думати

• 158

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

такого не смій. Ти для нас — найголовніша люди-

на у світі.

Чомусь я певен, що він каже правду. Мені хоче-

ться у це вірити.

З висоти батькового зросту (плюс половина

мого власного) махаю рукою авторові. Мовляв,

чув, що мені батько сказав? Я — найголовніша лю-

дина на всьому білому світі.

Ніжно гладжу татову лисину.

— А нащо ж ти її завів?

Тато зітхає і каже тоном людини, що вірить

у фатум:

— Вона сама завелася. Це одна з проблем силь-

ної половини роду людського, — пояснює тато. —

Чоловік безсилий щось змінити.

— А що є й інші проблеми?

— Ну, може, їх і не так багато, але ж, у таких ви-

падках, достатньо однієї, аби підірвати авторитет

мужчини.

— І що, та одна дошкульніша від лисини?

— Лисина — легенький кашель у порівнянні

із запаленням легень, здуттям живота, запаморо-

ченням голови і зламаною ногою.

Я кручу головою.

— Е, ні! Я так жити не згідний.

МІНОРНИЙ ОПТИМІЗМ

Вчора тато з дідом до самого вечора кропили

якоюсь білою гидотою картоплі (на тому горо-

ді, що за селом) — труїли колорадських жуків.

159 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Мама з бабою теж з городу не вилазили (з того,

що біля хати). А сьогодні неділя. Баба пішла

до церкви, а дід поїхав мотоциклом до Горохова

на базар. Я залишився вдома з мамою й татом.

Тато виніс у садок розкладачку. Для мами.

— Тобі на сонці поставити чи в холодку?

— Спочатку на сонці, а потім пересунеш у холо-

док, — розпорядилася мама.

Мама наша прагматик і прагне отримати від

життя по повній програмі. Тато каже, що їй треба

було народитися принцесою. У крайньому випад-

ку, Попелюшкою. Тоді б гарбуз перетворювався

на «мерседес», а...

— Шкода, що я того гарбуза тобі не підсуну-

ла, — перебиває його мама.

— Ти доклала чимало зусиль, аби я шкодував

за тією втратою, — каже тато.

Тато з мамою цілий ранок отак гиркаються.

Мабуть, учора перетомилися. А ще баба нервову

обстановку створює. Бабина аура паралізує татові

нервові центри. Баби функціонує у двох режимах.

Коли вона сердита, то діє, наче напалм, а як доб-

ра, то ніби мікрохвильова духовка. У будь-якому

випадку, не встигнеш зогледітися, як уже під-

смажений.

Я вже вам розповідав, що Максові батьки збу-

дували хату на нашому городі. А потім відгородили

нашого садка собі. Дід мусив нового насаджувати.

Тому в нашому саду деревця молоді. Лише над

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

дорогою кілька розлогих яблунь та біля хати дві

груші. Земля засіяна травою.

Мама скидає халатика, одягає чорні окуляри

і лягає на розкладачку. Ми з татом сідаємо поряд.

— Не заступайте мені сонця, — гримає на нас

мама.

Ми відповзаємо вбік і лягаємо на розстелене

рядно. Тато розгортає газету.

— Ви вже всю роботу переробили? — запитую

в тата.

— Українцеві роботи на все життя вистачить, —

відповідає тато.

Він налаштований філософськи. Ні газетні но-

вини, ні «робота на все життя» не здатні порушити

його мінорного оптимізму.

Мене ж чомусь жаль розібрав. Тата мені шкода.

А може, ситуація не зовсім безнадійна.

— А ти українець? — уточнюю про всяк ви-

падок.

— З діда-прадіда.

— А я?

— А ти — мій син.

Озираюся навсібіч. То що ж це виходить?

Уся ця безкінечна робота тільки й чекає, коли

я виросту?!

А фіг вам! Розстрілюю з дулі все, що мені на очі

потрапляє.

161 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

УКРАЇНЦІ

За хатою виспівує якась пташина. Із дрібних

пташок я розпізнаю лише горобця та ластівку. А з

крупніших — голуба, ворону й сороку. А ще знаю,

що зозуля кукає, а соловейко тьохкає. Напевно,

за нашою хатою соловей дає концерт.

— Тату, а соловейко якої нації?

Тато, не відриваючись від газети:

— Українець, ясна річ.

Над татовою лисиною робить повільне коло

бджола. Навряд чи тато натирає лисину цукром,

аби приваблювати бджіл. Либонь, це бджола-

практикантка, вона збилася з дороги й виріши-

ла, що татова лисина — запасний бджолиний

аеродром. А може, подумала, що це квітка лото-

са. Лотос, здається, квітка іноземна. Бджола ж,

мабуть, місцева.

— А бджоли?

— І бджоли.

Бідолашка, думаю. Проте бджолу проганяю.

Нема чого їй робити (безкінечно) на татовій (невіч-

ній) лисині.

Щось лоскоче мені литку. Мурашка кудись пре-

ться. І то так упевнено, наче напевно знає, що

під коліном у мене — сільмаг, а під шортами бар ці-

лодобово працює. Перегороджую мурашці шлях.

Вона залазить мені на палець. Підношу руку до уст

і здмухую мурашку в траву. Там їх цілий мільйон.

Ганяють одна за одною, мовби легковики по авто-

магістралі. Щось совають, кудись лізуть. Не знати,

Книга друга: Калюжа пізнання #

чи є толк із їхньої біганини, але вигляд у всіх над-

звичайно заклопотаний.

— Тату, а мурашки теж українці?

— Аякже.

Тепер ясно, чого вони ганяють без спочинку.

Мабуть, і не здогадуються ці Божі створіння, як їм

не поталанило, поспівчував я мурашкам. Сумно

мені стало, а в той же час гордість груди розпирає:

яка ж ми все-таки величезна нація!

У тата на лисині піт проступив. Крапелька ско-

тилася з чола на ніс, носом пробігла наче по ринві,

зависла на кінчику — крап! — впала на газету.

Павутина в повітрі зблиснула. Це павук з ви-

шеньки на землю спускається. Наче спецназівець

у чорній масці. Зараз розгойдається на мотузці та й

вломиться через вікно в приміщення, а там, як роз-

почне ногами копатися, терористів — мордою до

підлоги, руки за голову — класти, стріляти напра-

во й наліво, заручників визволяти, матюками лая-

тися та інші банзай викрикувати, усіх газом трави-

ти, нема часу сортувати...

— А павук?

Тато нахмурив чоло.

— Павук — москаль. Шляк би його трафив!

Значить — смерть йому. Нема чого по україн-

ських вишнях лазити, газами українців травити,

миролюбний народ від роботи відволікати...

— Не чіпай комашку, — сварить мене мама. —

Павук теж користь приносить, він мух ловить, —

мотивує власну симпатію до москалів.

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— А мухи якої нації?

— Мухи? — тато задумується, згортає газету

й відкладає вбік. — Татарва монгольська, — відпо-

відає впевнено.

Знизую плечем. Мені, що мухи, що павуки —

все одно. Рішучою рукою обриваю павутину, па-

вук падає в траву. Заношу над ним ногу.

— Я кому сказала! — мама йде на принцип.

Шукаю підтримки в тата. Тато втомленим рухом

витирає лисину.

— Припікає, — каже він.

Не впевнений, сонце він має на увазі чи маму.

Поки у тата не відібрали мікрофон, ставлю ос-

таннє питання:

— А наша мама українка?

Дивлюся на тата і з його вигляду здогадуюсь,

що наша мама належить до невідомої йому нації.

МАМА

— Хочу моря! — голосно каже мама.

Ми з татом перезираємося.

— Хочу моря, — мама вимовляє скоріше вимог-

ливо, аніж мрійливо. — 3 дельфінами, медузами,

бокалом холодного шампанського і двома ложеч-

ками морозива...

Тато перевертається з живота на спину. По-

вільно й лінькувато, наче кіт-пенсіонер. Накри-

ває обличчя газетою — лисину від сонця ховає.

З-під газети телеграфує до мене:

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

— Степановичу, збігай-но, дізнайся, чи до сіль-

магу море завезли.

Ги-ги-ги! Даю знати, що зрозумів татків гумор.

Тато — веселий філософ. Ніби Сковорода, схре-

щений із Остапом Вишнею. Ги-ги-ги!

— Нє-е, — кручу головою. — Море навіть

до Луцька не щодня завозять.

— Тоді доведеться нашій мамі сьогодні • задо-

вольнитися баюрою з гусячим послідом, кисляком

та борщем з квасолею.

Мама татів гумор теж зрозуміла, але не сприй-

няла.

— Я у вас для того, щоб ви мною захоплювали-

ся чи щоб насміхалися з мене?! — поставила питан-

ня руба.

Кинула на нас поверх чорних окулярів грізний

погляд.

Татові добре — він під газетою, а мені —

за обох відповідай. Погляд у мами, як лазер.

У мене аж щоки запашіли, а на татові ось-ось га-

зета займеться.

— Ви тільки й можете погоду зіпсувати, — зне-

важливо каже мама й відвертається.

А тато бубнить собі з-під прикриття:

— Зрештою, що таке море? — запитує й тут-та-

ки відповідає: — Море — це солона вода. То нев-

же ми, Степановичу, не зуміємо забезпечити нашу

маму солоною водою? Ти що на себе береш: сіль чи

воду?

165 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Сіль, — відповідаю, подумавши. Солі треба

менше. До того ж, я знаю, де баба її зберігає.

А воду — замучишся носити. Тільки, щоб грядки

підлити — десять відер мало. А для моря й трьох

криниць не вистачить.

Тато ляпає себе по грудях. По тому місці,

де щойно сиділа муха. Скошує очі на маму. Кряк-

нувши, зводиться.

— Піду — ласти одягну.

— Добре, що ти на свого батька не схожий, —

каже мама, не ворухнувши жодним м'язом на лиці.

Її слова рикошетом відбиваються від татової

спини.

Тато не спиняється. Лише міняє ходу. Його

гола спина видається мені зовсім беззахисною.

І таким безпомічним він виглядає без моря й без

ласт, що рука мимоволі тягнеться за рятувальним

кругом.

— Тату! — гукаю йому навздогін. — Скільки

солі потрібно для моря?

— Цієї солі, що в нас є, вистачить лише для

сліз, — відповідає тато.

Він не спиняється. Не озирається.

Мама мовчить. Ховається під сонцезахисними

окулярами. Коли вона в доброму гуморі, то нази-

ває мене сонечком.

— А на кого я схожий? — підступаю до роз-

кладачки.

— На мене.

В мені наростає нелюбов до моря. Штормить.

• 164

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

— Ти в чорних окулярах страшна, — кажу мамі.

Тепер моя черга пірнати без акваланга.

ДОТИК КРОПИВИ

— Що?!

Мама з демонстративною повільністю (аби на-

гнати більшого страху) зводиться, сідає на розкла-

дачці. Так само повільно знімає окуляри. Настіль-

ки повільно, що я міг би сто п'ятдесят разів утекти.

А оскільки я не втік, мама розцінює це як виклик і

сердиться ще дужче. її моя втеча цілком би влаш-

тувала. У неї в голові зараз море шумить. А че-

рез мене у її рожеве вітрило мрії вітер не дме.

Я ні на дельфіна, ні на медузу не схожий. Я ніби

прикра телеграма. Без крапок і ком. Незалежно від

того, буде мама її читати чи ні — все одно мусить

розписатися, що отримала.

Мама втуплює очі мені у перенісся:

— Що ти сказав?!

Це не означає, що моя матуся недочуває. І на-

вряд чи моя фраза сподобалася мамі настільки,

що вона бажає почути її ще раз, аби закарбувати в

пам'яті назавжди. Здається, їй не дуже кортить мі-

рятися зі мною характерами. Вона тягне час. І на

моєму місці давно дала б драла.

Я розглядаю траву у себе під ногами. Дарма

вона так наполягає. Доведеться бути послідовним.

— Те, що чула, — слова злітають з уст й пада-

ють долу, губляться в траві.

167 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Від мами потягнуло страшенним холодом.

Ще хвилина такої суворості — й доведеться мені

зі своїх вій іній обтрясати. Дарма я це сказав.

— Проси вибачення, — наказує мама. — Негай-

но проси вибачення! — і як гестапівець на допи-

ті: — Дивися мені в очі!

— Не буду.

— Це так ти любиш свою маму! — бере мене

за підборіддя й заглядає спочатку в ліве око, по-

тім — у праве.

— Люблю... — вивільняюся з її рук, глипаю

на маму з-під лоба, я теж сердитий і набурмосе-

ний. — Коли тебе нема — люблю...

— Он як! Тоді я й приїжджати не буду.

— Ну й не приїжджай.

Якщо я їй не потрібний, то й мені її не треба.

— Ах так!

Мама різко встає на ноги. Я з несподіванки зад-

кую. Але мама не кидається мене лупцювати. Вона

піднімає з землі газету, потім вириває біля загоро-

жі кілька стебел кропиви, попередньо обгорнувши

їх газетою, аби самій не обпектися.

— Будеш просити пробачення?

— Не буду.

Вона ж у тата не просить вибачення.

Мама шмагає мене кропивою по голому тілу.

На мій вереск прибігає тато. Відбирає в мами

жалючого букета.

— Це ти його налаштовуєш проти мене, — кри-

чить мама. — Він завжди стає на твій бік.

• 168

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

— Як справжній мужчина він підтримує слаб-

ших, — тато пробує жартувати, та одразу ж бачить

марність своїх потуг, із сумом визнаючи мамину пра-

воту. — Він таки не схожий на мене, — каже так,

ніби прощення просить (ненавиджу його за це).

Я лежу у них під ногами в траві й гірко плачу.

Та ніхто мене не заспокоює. Зараз я їм про себе

нагадаю.

— Ти й без окулярів страшна, — видушую

крізь схлипування.

Батьки замовкають. У мами ображений вигляд.

Тато в кутиках уст під вусами ховає посмішку.

Смішно йому, бачиш.

— А ти — лисий, лисий!..

ПРОБУДЖЕННЯ

Напевно, я задрімав. Можливо, мені щось і на-

снилося — не пригадую, пам'ятаю тільки, що ду-

мав перед цим про тата з мамою. Мабуть, часу чи-

мало збігло, бо й шорти висохли, аж зашкарубіли,

і сонце животом мало до обрію не дістає. Виснажи-

ли мене всі ці дуелі та переділи територій, от і за-

снув богатирським сном. А ще після ситного обіду.

Думка про обід не випадково спливла на по-

верхню свідомості. Скаламутив мою свідомість

високий і верескливий голос Ірциної матері. Я од-

разу ж упізнав цей голос. А почув його, щойно очі

продер. Либонь, і пробудився від цього крику.

А лементувала й побивалася тітка Оля так, аж

У мене в грудях похолонуло. Злякався, що Ірця

169 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

померла. Проте швидко все з'ясувалося. Якась

зараза засікла мене біля літньої кухні з Ірциним

обідом у руках. Знав би хто — дві обойми увігнав

би. Не могли ж вони там відеокамер наставити.

От же ж халепа! Чого доброго завтра по телевізо-

ру покажуть, як я чужі харчі викрадаю.

А тут ще, як на зло, тіло пашить, ніби мама

щойно мене кропивою відшмагала. Мабуть, з нер-

вів. А всім байдуже. Ніхто хворого хлопчика не

пожаліє.

Тепер, якщо в цілому селі у когось кіт шматок

хліба чи кавалок сала поцупить — усі будуть дума-

ти на мене. Кожен схоче мене у діжці з водою

втопити.

Додому мені дорога відрізана. Доведеться до

баби Нелі, татової мами, городами прокрадатися.

Правда, я минулого разу їхню каструлю-скоро-

варку випадково в колодязі втопив і вже зовсім

ненавмисне виделку в розетку застромив, через

що у них пробки погоріли й ще дещо. Хоча я тоді

найбільше постраждав, бо тільки мене током вда-

рило. І то так мною кинуло, що я купу посуду

зі столу змів. Сподіваюся, баба Неля про це вже

забула. Аби тільки хлопці сільські дорогою не пе-

рестріли — можуть набити. Хоча після того, як

я налякав їх дідовою сокирою, вони тільки здале-

ку грудками кидаються.

Востаннє зиркаю на подвір'я, де Ірцина мама

циркуляркою свого голосу на очах (у вухах) моєї

баби розрізає мене вздовж і впоперек, і рачки

• 170

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

відступаю у глиб жита. Відповзши на безпечну від-

стань, випростуюся й людськими городами беру

курс на хату моєї другої баби.

Замість власної тіні попереду мене хилитається

тінь автора. Ще він буде мені під ногами плутатися.

БАБА НЕЛЯ

Баба Неля зустріла мене скоріше стримано, ніж

привітно. Мабуть, каструлю-скороварку все ще не

виловили з криниці. Треба її чимось потішити.

— Я перебираюся до вас жити, — повідомляю.

— Знову щось учверив? — баба Неля дивиться

на мене з підозрою (я заперечливо кручу голо-

вою), вона продовжує: — Інакше б ти не прийшов.

Це вже як закон: наробиш шкоди, а ховатися

до баби Нелі біжиш...

— Тільки не жалійтеся, що я рідко у вас бу-

ваю, — перебиваю бабу Нелю.

Вона відвертається до газової плити. У казанку

булькає якесь вариво. Либонь, свиням їсти готує,

бо нічим смачним не пахне.

Баба Неля — протилежність баби Зіни Федо-

тівни: маленька, худенька, ніби на сонці підсушена.

Баба Зіна Федотівна схожа на машину «Камаз».

Баба Неля поряд з нею — сухоребрий мотоцикл.

Однак страшенно деренчливий. Без глушителів.

Ще не знати, хто б кого перекричав.

— Ще якби батько твій коли заглянув, — каже

баба Неля, не обертаючись.

171 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Я йому передам, — обіцяю. — Я й сам його

давно бачив. Ще як жуків кропили. Ми з татом

збиралися вас провідати, але він дуже натомився.

— На тещу спину гнути в нього знаходяться

сили, а старій хворій матері помогти — нема, — гні-

вається баба Неля. — Рідної матері відрікся.

Баба підносить руку до лиця, витирає сльозу.

Дуже вона тонкосльоза. Я ще не бачив, щоб хтось

із дорослих плакав частіше від неї. Якби всі її ви-

плакані сльози зібрати в одному місці, там могли б

кораблі плавати.

— Я ж вас не відрікся, — заспокоюю бабу

Нелю й намащую її черствий окраєць хліба густим

і запашним медом лестощів: — Я приходжу до вас,

бо ви добра. А та друга моя баба, ну ви знаєте,

лиха, — кажу я, але слова мої звучать не достатньо

переконливо. — Вона змушує мене з людських

курників яйця красти, — зненацька зривається

з язика. Першої миті мені хочеться затулити собі

долонею рота, але наступної я вже вірю, що так

воно й було.

— Бреши більше, — висловлює недовіру баба

Неля, але не в тому сенсі, щоб заткнувся, а да-

вай-давай, мовляв, — послухаємо.

Слухає баба Неля уважно, очі збуджено поли-

скують. Про усі свої баняки забула. А я натхненно

оповідаю. Відчуваю на собі погляд автора. Навряд

чи його відвідувало подібне натхнення.

— Ви думаєте, чого вона така груба? Від яєць.

По сім штук на день зжирає. Решту ж дід возить

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

на базар. А коли я відмовляюся красти — вона

не дає мені їсти. Так мордує мене голодом, що я

просто змушений з'їдати чужі обіди.

— Ти сьогодні хоч їв? — нарешті баба Неля зга-

дує, якими словами потрібно зустрічати внука.

Хитаю головою й часто кліпаю віями.

— Бідна дитина, — баба гладить мене по голові.

Від усієї несправедливості, що коїться стосовно

мене, страшний жаль душу мою пройняв, сльози

до очей підкотилися — ось-ось заплачу. Однак

я мужньо продовжую:

— Вона каже, що з другим зятем їй не пощасти-

ло ще більше, ніж із першим.

— їй би такого зятя, щоб довкола хати її щодня

гонив, — баба брязкає покришкою від каструлі. —

Золотий хлопець був, тільки дурним у руки потра-

пив. Занапастили мені дитину. Обпоїли, причару-

вали, вважай, зі світу звели...

Уявляю, як тато ганяється за Зіною Федотів-

ною, і ледве стримуюся від сміху — не той момент.

Фіксую увагу на останній фразі баби Нелі.

— Еге ж. Я сам бачив, як вона моєму татові

у борщ цілу жменю здохлих колорадських жуків

вкинула.

Баба розширює очі. Одначе тут-таки хмурить

брови. Зараз вона вижене мене зі своєї довіри,

як баба Зіна Федотівна вигнала з калюжі.

— І що ж він не побачив?!

Я вирішив не поступатись здобутою терито-

рією.

173 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— їв ще й прицмокував. Вона їх зі шкварками

підсмажила.

Баба Неля киває, зневажливо кривить губи:

— Твій батько з рук своєї тещі й гі... на наївся б.

З городу приходить тітка Леся, бабина невістка,

а моя дядина. Я її не люблю, вона завжди сувора,

як лікар. Дивиться на мене так, ніби хоче перекона-

тися, чи не чикає у мене в животі її золотий годин-

ник. І як це вона мені тоді черева не розпорола?!

— Ти чуєш, що дитина розказує?!

Бабця переповідає почуте від мене. Дещо й

від себе добавляє.

— І ви вірите цьому монстрикові?!

Ясна річ, вірить. Баба Неля повірила б на-

віть якби я їй розповів, що баба Зіна Федотівна

підсмажує на вертелі учнів молодшого класу і по-

їдає їх із хроном, а старшокласників калічить

і продає циганам, які змушують калік просити

милостиню... Так баба Неля любить бабу Зіну

Федотівну, що повірила б.

— Чуєте, що дитина розказує?

Баба стояла біля загорожі й спиняла цим питан-