ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 7 страница

Перед моїм носом хилитаються червоні Ір-

цині сандалі. Дивлюся на них і щораз більше

• 132

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

переконуюся: червоний колір їй до лиця. Санда-

лики теж. Не зважаючи на те, що Ірця носить їх

на ногах.

СТО СІМДЕСЯТ ТРИ ЖАЙВОРОНКИ СМІХУ

Після того, як Макс приніс газету на вісім сторі-

нок й Ірця віддерла від неї шматочок та, послинив-

ши, приліпила собі до носа, моєму суперникові теж

було дозволено зайняти почесне місце біля її ніг.

— У що це ви таке гралися в садку? — запитала

Ірця.

Оскільки нікого з нас вона поглядом не удо-

стоїла, а розглядала себе в осколку дзеркала, то

я вирішив, що нічого страшного не станеться,

коли я на якийсь час поступлюся ініціативою

Максові. Нехай відповідає. Може, ще яку дурни-

цю ляпне.

— Ми не гралися, — Макс ревниво скошує

на мене очі, потім молитовно закочує їх під лоб —

дивиться на Ірцю. — Ми територію ділили.

— Позначали, — уточнюю. — Як собаки.

Я пояснюю. А Ірця регоче. Аж її сандалики

вище наших голів здіймаються. Макс і собі запо-

бігливо хихикає. Ірця прямо душиться сміхом.

Силкується крізь сміх щось сказати. Нарешті лед-

ве вимовляє:

— Собаки дикі.

І знову розсипається горошинками сміху. Ірця

сміється, наче сто сімдесят три жайворонки співає.

А Макс гигоче, ніби кінь контужений.

133 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Мені теж весело. І сміюся я не за компанію,

а від душі. Мов із величезної сковзкої гірки донизу

лечу з аж у попу лоскітно.

Напевно, ми мали вигляд справжніх недоумків,

бігаючи від куща до куща. Ірця вже охрипла від

сміху, скоро розпочне, як ворона, каркати, а все

не вгамується.

— Ви тільки штани свої позначили, — видихає

вона, мов після довгого бігу.

Ми з Максом одночасно опускаємо голови, щоб

провести ревізію штанів. Ірця не вигадувала. Ми

до того старанно позначили свої штани, що ні з яки-

ми іншими сухими їх ніхто б не сплутав. Позначки ці

були настільки характерними, що ніякий дощ, яко-

го не спостерігалося, ніяка водойма не допомогли б

нам відвести підозру від тієї думки, що напрошува-

лася при першому погляді на наші штанці. Отож,

поки підстави для сміху не просохли, нам з Максом

не зоставалося нічого іншого, як вдавати, що саме

такого результату ми й прагнули домогтися. Я ти-

каю пальцем у бік його штанів, він тикає у бік моїх,

і ми продовжуємо реготати. Уже не так щиро, як

раніше, але значно голосніше.

Тільки знесилившись ми перестаємо сміятися.

ІРЦЯ У СТАНІ ЕКСТАЗУ

Ірці набридло гратися в панянку, вона склала

свою червону парасолю й, наче списа, метнула її

в курку, що грабалася неподалік. Курка схарапудже-

но підстрибнула й кинулася навтьоки. Потім Ірця

• 134

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

зішкребла присохлий до носа клапоть паперу. Очи-

стивши носа зовні, мабуть, вирішила, що не завадить

[ всередині навести порядок. Якийсь час ретельно

колупалася, чи не всіма пальцями (почергово, ясна

річ), перебираючись із однієї дірки до іншої. Ми

з Максом зачаровано спостерігали, не зважуючись

не те що словом, ненавмисним звуком порушити на-

тхненне Ірцине сопіння.

Нарешті ритуал закінчено. Повиганявши з носа

усіх кіз, Ірця перевіряє його на продувність. Тя-

га відмінна. Втішена прекрасним функціонуванням

нюхального органу, Ірця витирає пальці об рукав

моєї футболки. Поки я вагаюся, честь це для мене

чи образа, наша бойова подруга остаточно розпро-

щалася зі станом екстазу.

Повернувшись до реальності, Ірця першим ді-

лом цікавиться:

— Ви вже помирилися?

Людина, яка почистила носа (і пальці), може

собі дозволити з'ясувати чи достатньо чиста со-

вість у її ближніх. Якщо декому очищення стайні

за подвиг пораховано, то в Ірці не менше підстав

претендувати на геройський вчинок.

— Ні!

Ми активно крутимо головами і відсовуємося

один від одного.

— А збираєтеся?

— Якщо він у мене пробачення попросить, —

висунув умову Макс.

Ірця переводить на мене погляд.

135 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Будеш просити?

Чесно зізнаюся, мені легше сім разів попросити

в Макса жувачку чи цукерку, ніж один раз проба-

чення. Але якщо Ірці слава матері Терези не дає

спокою і вона категорично наполягає, я готовий

наступити на горло своїй пісні.

Ірця проявила толерантність. Як і личить мате-

рі Терезі, вона, либонь, вирішила залагодити кон-

флікт, вдаючись не до сили, а до мудрості.

— Я придумала ідею! — повідомила Ірця.

ІДЕЯ

— Якщо ви мене так любите, то доведеться вам

зійтися у чесному двобої, — сказала нам Ірця. —

Хто переможе, за того я вийду заміж.

Зиркаю на Макса з неприязню. Він так само во-

роже коситься у мій бік. Шанси у нас приблизно

рівні. Хоча Макс кремезніший і дужчий. Зате я

психований. От зараз здеру з Ірці червоного санда-

лика і дам ним Максові по морді, побачимо тоді,

чи червоний колір йому до лиця.

— Вже можеш на моє прізвище переписувати-

ся, — каже Макс Ірці. — Я його однією рукою

по землі розмажу.

— Не слухай цього хвалька, — прошу Ірцю. —

Я його раніше на десять метрів у землю закопаю!

Ірця начеб і не чує. Поки ми обмінюємося образ-

ливими репліками, володарка наших мрій дістає

з ридикюля зеленого олівця і, видивляючись у лю-

бий їй уламок дзеркала, старанно підмальовує собі

• 136

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

брови. І тільки коли ми від слів зібралися перейти

І до справи, Ірця відривається від свого заняття.

; — Но-но! Це вам не бійка під клубом. За любов

треба помирати красиво.

Я починаю сердитися: і чого вона тягне кота

за хвіст?! Сказала б уже, в який спосіб маємо по-

рішити один одного. Сама ж у будь-якому випад-

ку заміж вийде. Проте мало їй одного весілля,

похорони їй на закуску подавай! Це ще треба зва-

жити, чи варта ця кровожерлива леді, аби я за-

ради неї життя собі вкорочував. Зовсім невчасно

сумніви мене підстерегли. Так чого доброго і дух

мій бойовий зламається. А може, сказати, що я

їсти хочу й іду додому? На щастя, я не піддався

цій зрадницькій думці. Це ж би так осоромився,

що потім довелося б зо два хліви спалити, аби від

цієї ганьби очиститися.

— Ти мене любиш? — Зелені Ірцині брови су-

воро супляться у бік Макса.

Добре, що не з мене розпочала, думаю я. Макс

знічується, потуплює очі:

-Ну.

— Що «ну»?! — Ірця нервово мне та смикає сво-

го ридикюля. — Кажи: любиш чи ні?

— А чого я?! — комизиться Макс. — Хай він

перший скаже, — киває на мене.

— От зараза!

Ірцин ридикюль летить під ноги.

— Ну, люблю! — квапливо освідчується Макс,

наче лихому собаці кістку в зуби встромляє.

137 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— То виклич його на дуель, — Ірця штрикає

мене пальчиком під ребро.

— Ага! У нього пістолет! — знову заходився ко-

верзувати Макс, демонстративно мацаючи свою

рану. — А я беззбройний... Знайшла дурного.

— Сам так назвався, — Ірця повернулася до

Макса задом, а до мене передом. — А ти мене

любиш?

— На всю обойму, — відповідаю бадьоро.

Я готовий стріляти в кожного, хто підступить

до Ірці ближче як на три метри. Готовий викли-

кати на дуель усе живе, що торкнеться до Ірці

без мого дозволу.

— Я вас теж люблю, — потішила нас Ірця. —

То хто з вас першим буде просити в мене руку

й серце?

І з надією на мене позирає. В Максові вона,

мабуть, уже розчарувалася. Але ж я не маніяк

який-небудь, мені Ірця цілою потрібна, а не по

частинах.

— Я б таких тупих, як ви обидва, з мосту ски-

дала, — каже Ірця, наступаючи каблуком на ри-

дикюль. У ньому щось хрумкає. Здогадуюсь, що

тепер замість одного уламка дзеркала Ірця має

кілька.

Наше щастя, що в селі нема річки, а отже, нема

й моста. В Ірці б рука не здригнулася. Уявляю,

як після Ірциного штурхана в спину я з криком па-

даю з мосту, як приземляюся чи то пак привод-

нююся комусь на голову. Максову, кому ж іще.

• 138

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

І не встигаю я кинути: «Привіт, Максі», як Ірця

скидає на мене ще якогось бідолаху. Тупих хлопців

на світі багато. Ірця зуміла б греблю загатити.

І тоді б у нашому селі збудували гідроелектро-

станцію. Аби тільки річка з мостом.

Нарешті, зневірившись у наших розумових

здібностях, Ірця облишає усі викрутаси з церемо-

ніями й переходить до суті справи. На її думку, ми

повинні обрати такий вид зброї, який би дозво-

ляв нам на рівних умовах боротися за її серце

та інші внутрішні органи.

— Змагатися будете на пісюнах, — повідомила

Ірця.

Спочатку в нас щелепи відпали, ми витріщи-

ли на неї очі, а потім полегшено зітхнули. Це ми

скільки завгодно. Така ідея нам до душі. З такою

зброєю усі серця та руки наші.

— Хто кого більше обпісяє з трьох кроків, той

і виграв, — пояснює Ірця правила дуелі, а щоб ми

не розслаблялися, нагадує: — А хто виграє, за того

я вийду заміж.

— А той, хто програє? — запитую.

Програвати я не збираюся, просто цікавлюся

долею нещасного Макса.

— Той буде моїм коханцем.

ПІДГОТОВКА ДО ДУЕЛІ

Соромно зізнатися, але, попри нашу палку

любов до Ірці, з деяких технічних причин наша

139 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

з Максом дуель не могла відбутися — у наших ор-

ганізмах не виявилося жодної краплі рідини.

— Вір після цього чоловікам, — Ірця розчаро-

вана, Ірця гнівається: — Як по кущах люрити, то є

чим, а жінку відстояти — нема!

Її можна зрозуміти, ледве-ледве вдалося їй ста-

ти причиною дуелі, як з'ясувалося, що дуель,

якщо взагалі не відміняється, то переноситься на

невизначений термін тільки через те, що чоловіки

наділені недосконалим організмом. Напевно, вона

зараз почуває себе обдуреною, викинутою на сміт-

ник лялькою. Зараз би їй згодився хто-небудь

третій, вона б йому на нас пожалілася, а він би її

заспокоїв. А ми б його з Максом відлупцювали.

Поперебивали б йому ноги, щоб він не зміг з Ір-

цею йти до шлюбу.

Я роблю смутне обличчя й тяжко зітхаю — де-

монструю Ірці, як мені страшенно прикро. Макс

теж кривиться, наче мавпа в клітці, вдаючи з себе

вбитого горем. Однак Ірця не з тих дівчат, які пі-

сля перших труднощів зрікаються своїх мрій і ми-

ряться з буденною реальністю.

— Я знаю, що треба робити! — каже вона.

— Що?!

— Вам треба заправитися водою.

Треба ж! І як це я не додумався?! Мабуть, увесь

мій розум був зайнятий виробленням стратегії й

тактики перемоги. Одна справа дати суперникові

копняка або заїхати йому червоним сандаликом

по писку і зовсім інша — перемогти супротивника

• 140

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

на дуелі. Тим паче, що я у цих дуельних колізіях

абсолютний новачок.

А от Ірця... Мало того, що вона красива, то ще

й розумом не обділена. Треба буде попросити авто-

ра, аби не забув цього відзначити.

— Сидіть тут, — наказує Ірця. — Я зараз

повернуся.

Коли б Ірця з якихось причин не повернулася,

як обіцяла, а зникла назавжди й безповоротно

(з жінками, яких любиш, таке часто трапляється),

нам з Максом на пам'ять зосталися б парасоля

й ридикюль. Я, либонь, вибрав би собі парасолю,

нехай Макс з цим дурнуватим ридикюлем носить-

ся. А ні, то трісну парасолею по голові... Отак роз-

мірковуючи, я мимохіть повірив, що Ірці нам біль-

ше не бачити. Піддавшись настроєві, безпросвітно

затужив я за своєю втраченою любов'ю, а тут ще,

помічаю, Макс на мою (єдине, що від Ірці зоста-

лося) парасолю скоса зиркає. Парасоля ж усе ще

знаходилася там, куди її Ірця, ціляючи в курку,

закинула. Ну ні, думаю, ще однієї втрати я не пере-

живу. Поки я вагався, кидатися мені на Макса

чи бігти за парасолею, Ірця повідомила про своє

наближення голосним сопінням та кректанням.

Оці раніше не характерні для Ірці стогони

та зітхання під час ходи наштовхнули мене на

припущення: Ірця, після того, як не зуміла зник-

нути з нашого життя повністю (давні почуття

дали себе знати), не витримала й вирішила по-

вернутися до нас у вигляді старенької бабусі.

141 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Ось зараз з-за рогу хліва вигулькне згорблена,

покрита зморшками Ірця з костуром у тремтячій

руці...

Вміє Ірця змусити чоловіка похвилюватися.

Я ледве не посивів, чекаючи, поки вона донесе

свої старі кості, і все дарма — Ірця і не зникла,

і зовнішності не поміняла, тільки розжилася на дво-

літрову пластикову пляшку з-під кока-коли, ущерть

заповнену водою. Вона підтримувала пляшку за дно,

притискаючи до живота, і від натуги аж перегинала-

ся назад. Не дивно, що наша краля пихкає, як доре-

волюційний потяг.

Ми терпляче дочекалися, коли навантажена

Ірця підрулить до нас.

— Ху-у! — видихнула Ірця.

Пляшка, наче бомба, впала нам під ноги. Наше

спасіння, що не вибухнула. Хоча, як казав Вінні

Пух, іменини ще не розпочалися.

— Спробуйте не випити! — Ірця показує нам за-

мурзаного кулака.

А подарунки вже закінчилися, завершив думку

Вінні Пуха П'ятачок.

Свині нам не авторитет, кажу собі. Однак тре-

ба бути набитим тирсою, щоб прославитися опти-

містом. Тим паче, що день народження, як завж-

ди, у крокодила Гени, а вуха, традиційно, відри-

вають Чебурашці. І ясна річ, що Карлсонові з даху

видніше...

От же ж дістали! Не голова, а якийсь звіринець.

— Хто перший?

• 142

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

Як на зло, спрага мене не мучить.

— Нехай він розпочинає, — каже Макс. —

Я першим тобі в коханні зізнавався, — нагадує.

Якщо мислити логічно, то чим більше я вип'ю,

тим більше у мене шансів перемогти. Ковтаю теплу,

неприємну на смак, воду. Вода чіпляється за зуби,

за язик, стає поперек горла. Коли добре подумати,

то я згідний і на роль коханця. Тільки гонор не до-

зволяє мені зізнатися. Продовжую заливати в себе

воду.

— Пий ти, — передаю пляшку Максові. —

Я трохи перепочину.

Нігтем роблю на пляшці позначку.

У Макса результати ні трохи не кращі. Мені од-

разу ж відчутно полегшало.

— Якби це був компот, — каже Макс.

— Може, ти пива попросиш? — кпить Ірця.

Макс гигикає. Пляшка знову переходить до мене.

Отак поволі ми набираємося по самі вінця, чи то пак

по зав'язку. Аж поки вода не стала мені носом вер-

татися. А в животі — хлюпає й булькає, наче в аква-

ріумі. Можна які-небудь креветки на продаж ви-

рощувати.

Сидимо ми з Максом, відпочиваємо. А Ірцю

нетерплячка розбирає:

— Ну що?!

Я прислухаюся до свого організму. Одначе діа-

лог у мене з ним не налагоджується.

— Поки що нічого, — відповідаю.

— Я теж, — підхоплює Макс.

143 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— І де ви вирвалися на мою голову! — журить-

ся Ірця.

Жалкує, мабуть, що народилася у цьому глухо-

му кутку. Якби вона жила на сусідній вулиці, то

там хлопців стільки, що вистачило б не тільки

для дуелі, цілу війну могли б у її честь влаштувати.

Правда, там і дівчаток чимало. Це тут вона в нас

одна — царівна-королівна. А там би вона телят

завертала...

Кортить запитати Ірцю, де вона набирала воду,

але щось мене стримує.

— Ти воду біля криниці наливала? — цікавить-

ся Макс.

У нього пізнє запалення. До нього думка прихо-

дить після того, як я вже цю думку обдумав-обсли-

нив, висякався в неї й відкинув.

— Мені мама не дозволяє до криниці підходи-

ти, — відказує Ірця.

— А де? — не відстає Макс.

— У бочці з дощівкою.

Макс блідне. Зараз блювоне, думаю не без зло-

втіхи. Самого ж мене не знудило тільки тому, що

шлунок піднявся догори й затулив горло.

Не давніше, як учора ми в цій бочці топили

кота. Не на смерть, а для науки. Щоб знало капос-

не створіння, хто чиї котлети їсть. Ми підозрюва-

ли, що цей котяра вкрав Ірцин обід, який мати їй

залишила в літній кухні.

— Та ж які ви!.. — Ірця сміється. — Я по-

жартувала.

• 144

Книга друга: Калюжа пізнання #

— Не брешеш? — Макс заглядає їй в лице. —

Скажи... Правда?

— Звісно ж, — Ірця безтурботна.

Макс продовжує допит. А я лише очима лупаю.

Не тому, що мені шкода для Ірці кілька теплих

слів — боюся рота роззявляти, щоб звідти нічого

не вихлюпнулося.

— Яв балії набрала. Там вода чиста.

— А в якій? — непокоїться Макс. — У тій,

що навпроти кухні чи в тій, що на причілку хати?

— На причілку, — Ірця закочує очі під лоб, пока-

зуючи, як цей зануда Макс дістав її. — Мама зранку

налляла, щоб грілася. Ввечері я буду митися.

— А вчора ти в цій балії милася?

— Милася, — Ірця міняє тональність. — Але ж

мама воду поміняла.

Зараз вона розпочне коники викидати.

Мене ж як на те один здогад непокоїть.

— А коти їдять огірки? — запитую.

Макс з Ірцею дивляться на мене, як на бевзя,

але не дивуються. Якби хто інший запитав, то зди-

вувалися б. Така от в мене пільга.

— Ти що, зовсім дурний? — Макс крутить паль-

цем біля скроні.

— Сирих огірків коти не " їдять, — чітко відпові-

дає Ірця, мабуть, щоб зайвий раз мене не травмува-

ти. — Хіба що, може, квашені.

— Тобі мати квашені зоставила чи сирі?

— Сирі. Тепличні, — уточнює Ірця. — Мама

з Луцька привезла.

10-4-2167 145 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— А вони пропали разом з котлетами чи зо-

сталися?

— Пропали.

Я вже про все запитав. А вони дивляться на

мене і, либонь, гордяться своїм тяжким дитинством.

Мовляв, поки інші діти в садочку передшкільних

премудростей навчалися, вони мусили з психом не-

нормальним гратися.

Переводжу очі на автора. Сидить, кульковою

ручкою у вусі длубається. Замислився. (Завжди

так: варто мені якісь свої унікальні (позитивні)

здібності проявити — ніхто у свідки не зголошує-

ться. ) Було б над чим. Аби тільки встигав за мною

записувати.

— Значить, даремно ми кота мордували, — ка-

жу я і зводжуся. — Здається, я дозрів до дуелі.

ДУЕЛЬ

Ірця тупає ногою об землю.

— Ставай отут! — наказує мені.

Я займаю бойову позицію. Зброї поки що не

видобуваю.

Ірця відміряє три кроки й спиняється, повер-

нувшись у мій бік, вивчає відстань. То задкує, від-

даляючись, то підступає. Нарешті тупає ногою

вдруге й командує Максові:

— А ти йди сюди.

Макс стає навпроти мене.

— Ага-а! — кричить він. — Я так не згідний!

• 146

Книга друга: Калюжа пізнання #

Йому видається, що Ірця мені підсуджує. Я див-

люся на Ірцю з вдячністю, хоча мені видається,

що для Макса вона вибрала краще місце.

— Ага-а-а! — кричить Макс. — Вона так намі-

ряла, що тобі до мене близько, а мені до тебе

далеко.

Він встромляє на своєму місці палицю й зачинає

переміряти.

Я тим часом озираюся на автора: мовляв, відій-

ди, аби рикошетом не зачепило. Нам зайві жертви

не потрібні. І щоб від порад утримувався.

Для дуелянтів реакція та швидкість рухів ва-

жить надзвичайно багато, одначе почерговість теж

не маловажна. Колись я бачив по телеку, як один

ковбой розпочав стріляти раніше, ніж вихопив ре-

вольвера із кобури.

— Приготувалися? — запитує Ірця.

Сама вона завжди готова дивитися на двох

(і більше) недоумків, які згідні виборювати її один

в одного.

«Далекобійним... Вогонь! » — командую собі.

Однак далекобійним не вийшло. На щастя,

і Максові заклинило. Ми одночасно пішли на

зближення. Наче два самураї. І кожен з нас став

розстрілювати противника упритул. Ірця вере-

щала від захоплення на всеньке село. Мабуть,

це неабияке щастя бути причиною дуелі.

Наш з Максом двобій завершився раніше, ніж

у Ірці закінчився напад сміху.

10* 147 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Я був налаштований серйозно. І дав про це

знати:

— Ну?!

— Хто переміг? — сіпався Макс.

Ми чекали на рішення Ірці.

У крайньому випадку, кожен із нас міг розрахо-

вувати на нічию.

Пересміявшись, Ірця оглянула нас і наморщила

носа.

— Фу-у! — сказала Ірця.

Так вона сказала.

Потім Ірця гидливо скривилася:

— Не буду з вами гратися.

Мені, гадаю, що й Максові, заціпило. Ми стояли

й мовчки спостерігали, як Ірця збирає свої речі: ри-

дикюль та парасолю.

Зараз вона піде й зоставить нас помирати від

ран, нею ж завданих, подумалося мені. Ні, Ірця

проявила милосердя — добила нас:

— Ви обидва — смердючі сцикуни.

А трупи після себе прибирати не жіноча справа.

КЛЯТВА

Ірця пішла, зоставивши нас, наче якийсь не-

потріб, за хлівом. Хай би він їй на голову завалився.

— Щоб я ще коли через якусь дурнувату на дуе-

лі бився! — вигукнув я і зарікся: — Ні за що в світі!

— Я так само, — підтримав мене Макс.

Ну, ось ми й помирилися.

• 148

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

Оглянули ми один одного і кожен себе —

обидва мокрі від пояса й нижче, аж у санда-

лях чвакає. Принюхалися: невже від нас так не-

стерпно смердить?

— Я їй цього ніколи не прощу! — вдарив я себе

в груди.

— Я так само, — знову підтримав мене Макс.

Ми з Максом уклали союз, домовившись, що від

оцього моменту Ірці для нас не існує. Не дозволимо

з себе дурнів робити. Це не вона з нами, це ми з нею

не будемо гратися. Навіть якби нам за це цукерками

платили. Вона ще в нас поплаче. Буде знати, як чіпа-

ти нашу чоловічу гордість.

І ми врочисто скріпили спільне рішення клят-

вою:

— Клянуся! — сказав я.

— Клянуся! — сказав Макс.

А якщо ми порушимо цю клятву, то щоб від

нас завжди отак смерділо, запропонував я про-

довження до нашої клятви. Макс шморгнув но-

сом і погодився.

— Піду, перевдягнуся, поки мамки нема, — мо-

вив він.

МАЛЕНЬКА ЗОРЯНА ВІЙНА

Мені ж додому носа ліпше не показувати. Мене

баба збиралася забити, коли я ще в сухих штанах

був, а вже що вона зі мною зробить, коли я заяв-

люся в мокрих — страшно подумати.

149 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Викрасти чисті штани з хати мені навряд чи

вдасться. Простіше запрати ті, що на мені. Та й усі

справи. До того часу, як їсти захочеться — ви-

сохнуть.

Самі розумієте, кишенькової пральної машин-

ки в мене немає. Тому взяв я півлітрового слоїка

та й подався до корита, що біля криниці (з нього

наша корова воду п'є). Стою, черпаю слоїком

воду й на штани вихлюпую. Шкода, що нема

чим піни наробити. Чистота — від піни. Згадую,

що біля дідового рукомийника, він прибитий до

стовпчика під старою яблунею (якась допотопна

модель, ніде більше такого не бачив, дід після

роботи довго горбиться біля нього, відшкрібає

руки, брязкає стержнем; іноді баба й мене зму-

шує вмиватися біля цієї штуки), лежить мило.

Мені головне, аби сморід змити.

Щоб тій Ірці на все життя прищіпкою носа

затиснули.

З отакими думками перу я штани (а одночасно

й купаюся). Не встиг ще два рази похвалити себе

за винахідливість, як весь мій проект піддався ни-

щівній критиці:

— Люди кохані! — зойкнула від хати баба.

Я від несподіванки слоїка в кориті втопив.

— Здуріла дитина!

Отакий нестерпний у моєї баби характер. Одра-

зу ж про погане думає. Це тому, що в неї виховання

старорежимне. А якби я бабу за подібним заняттям

застав (нормальний прикол! ), то лише посміявся б

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

разом з нею. Вона ж, не розібравшись, без дрібки

делікатності дауна з мене робить.

— Влодку, ти навіщо у штани воду заливаєш?!

Все одно вона мені не повірить, якщо я скажу,

що у мене там сільська рада загорілася, і вогонь

ось-ось на школу перекинеться...

Угледівши в моїй руці мило, баба здригнулася

усім своїм огрядним тілом, наче в неї з гранатомета

вистрілили.

— Скурвий же ти сину!

Не зайве було нагадати, що я син її доньки.

Пізніше я зрозумів, що допустився помилки.

Моє уточнення подіяло на бабу, як озвірин на ко-

та Леопольда. Баба кинулася до мене з такою

швидкістю, що я очам своїм не повірив. Тут-таки

в мої думки закралася підозра, що який-небудь

потворний інопланетянин зайняв оболонку моєї

баби або ж підмінив її роботом-убивцею. Я з ди-

ким криком кинувся втікати. Навіть з того пере-

ляку трохи розплакався.

Щойно я вибіг на дорогу, як, перечепившись,

з усього розмаху гепнувся в куряву! На щастя

від погоні я вже відірвався. Однак до моїх мокрих

штанів прилипло сто кілограмів куряви, яка одра-

зу ж перетворилася в грязюку. Виглядав я так,

наче спереду мене покрили штукатуркою. Добре,

що впав я не на очах у баби. Обов'язково сказала

б, що я вмисне вивалявся, аби їй дошкулити.

— Чекай-чекай! — сварилася з подвір'я ба-

ба. — Дід з тебе шкіру здере!

151 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Баба випоминала всі мої провини, але найбільше

шпетила мене за те, що я нібито

запаскудив воду

в кориті. Тепер треба наливати свіжу, бо якщо ко-

рова нап'ється води з милом, то захворіє.

Переконавшись, що небезпеки мені вдалося

уникнути, я розмазав по щоках сльози і розпочав

із бабою переговори.

— Я мила в воду не пхав, — повідомив, склав-

ши долоні рупором.

Баба відповідала лайкою.

Однак не це мене турбувало. Я все ще не з'я-

сував, хибне чи правильне моє недавнє припущен-

ня. Здалеку придивлявся до баби, навіть подумував

кинути в неї грудкою, щоб перевірити, яка вона

на звук. Проте мусив признати цю затію однаково

небезпечною незалежно від імовірності моїх здога-

дів. Довелося вдатися до прямого запитання:

— Бабо, признавайтеся: ви інопланетна потво-

ра чи ви моя баба Зіна Федотівна?

— От же ж виродок!

Баба прямо-таки зеленіла від злості. Що, ясна

річ, тільки підгодовувало мої підозри. Бо, скажіть,

хто з вас, землян, має бабцю зеленого кольору?

— Порішу нендзу! Хай-но ти прийдеш додому!..

— Бабо, як будете сваритися, то я заявлю на

вас дільничному Чопикові, — довелося мені при-

грозити. — Хай він вас арештує за те, що ви

в школі глобуса вкрали. Я розкажу йому, що ви

не моя баба Зіна Федотівна, а робот-убивця, що

ви людям у криниці отруту підсипаєте...

•1 со

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

І тут баба гукнула пробі. Заволала, мов несамо-

вита, благаючи, аби люди її зв'язали, бо інакше

вона візьме гріх на душу й розчавить мене, як ку-

зьку... І вона певна, що Бог їй цього гріха не по-

рахує, а розцінить його як благий вчинок, за який

їй спишуться усі гріхи молодості...

І я відступив, справедливо вирішивши, що на-

разі мені цієї зоряної війни не виграти.

ШТАНЦІ ЧИСТІ, ЯК СОВІСТЬ

Відступив я в городи. Пересидів бабин лемент

у нашій кукурудзі. А коли буча вляглася, попо-

взом через Максову пшеницю перебрався на Ір-

цине обійстя. Треба ж мені було десь собі люд-

ський вигляд повернути. А в Ірці, як я пам'ятаю,