ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 6 страница

дядям і тьотям віршика.

111 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Вовчик ховається під стіл. Він ще не звик ви-

ступати перед публікою. Поламавшись для годить-

ся, піддається на вмовляння й зачинає декламува-

ти з-під столу сонети й октави. Тато це називає

виступом по радіо: чути, але не видно. А коли Во-

вик розохотиться й, набравшись сміливості, вила-

зить із-під столу — передачею по телевізору: і вид-

но, і чути.

— Вундеркінд, — визнавали дяді й тьоті.

На жаль на цьому репертуар Вовикової само-

діяльності не вичерпувався, коронним номером

вважалася промова з панцерника: ангелочок сто-

яв на стільчику й крив гостей відбірним матом.

(Мушу визнати, траплялися такі прикрі інци-

денти. )

Промова з панцерника не була моєю найбіль-

шою провиною, однак саме після неї відбулося

засідання трійки (тато, мама і найкраща подруга

моєї мами — тьотя Ліна), яка прийняла рішен-

ня заслати мене на перевиховання в село, сві-

жим повітрям та нерозведеним молоком нерви

укріплювати. Вирішальним стало слово тьоті Лі-

ни (як спеціаліста), позаяк окрім диплома медсе-

стри вона володіла сертифікатом від китайців,

що дозволяв їй застосовувати до хворих нетра-

диційну медицину.

— Дитина психом росте, а тобі байдуже! — кри-

чала мама на тата.

Як ви розумієте, гарним настроєм вона не завжди

могла похвалитися. Коли сердилася, то називала

• 112

Книга друга: Калюжа пізнання #

мене Володькою. І вимовляла це ім'я таким холод-

ним тоном, наче кубик льоду мені за комір кидала.

Але я хлопець загартований. Навіть якби мене у хо-

лодильнику зачиняли, я все одно пробачення не ста-

ну просити.

— Степанович, май совість! —дорікав тато.

Тато стабільніший від курсу долара, завжди

(незалежно від того, веселий він чи сердитий)

звертається до мене однаково — по батькові.

— Егоїст! — звинувачувала мама тата. — Ти на-

віть дитину по батькові називаєш на честь себе.

— Що ж мені його Петровичем звати?! Чи Ми-

хайловичем?! Чи хто там ще за тобою упадав?!

Мій тато нормальний кореш. Хіба ні?!

— Степанович, ремінь за тобою скучає.

Степанович не любить оцих безпідставних роз-

мов про ремінь чи будь-які інші засоби інквізиції.

Однак найдовша безпредметна розмова краща від

короткого зіткнення з предметом, за яким він, Сте-

панович, зовсім не скучив.

Через те, що тато мене ще жодного разу не від-

лупцював (хоч я аж зі шкіри лізу, так прошуся —

мамині слова), мама прозиває його філософом.

Моя ж баба Зіна Федотівна (мамина мама) має

не це свою думку і своє слово.

— Наш Влодик у тата вдався.

Вмисне так каже, щоб одразу одним махом об-

разити і мене, і татка.

— Влодку, не пхай різного непотребу до ро-

та! — свариться баба й жаліється сусідці: — Вже й

8-4-2167 113 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

не знати за які гріхи покарав Бог мою доньку спо-

чатку чоловіком, а потім синочком.

Свіже повітря та молоко Влодкові не дуже

помагало.

Я в баби не головний внук. У неї Макс у фаво-

ритах ходить — мій двоюрідний брат. У нього

не всі зуби спереду.

— А в тебе не всі вдома, — Макс здалеку корчить

мені пику й дражниться: — Сосиска! Сосиска теляча!

Таке мені, гад, поганяло придумав.

А все через маму. «Уявляєте! Нашого Вовика

шоколадом не годуй, тільки дай сосиску. М'яса

чи котлету не змусиш його з'їсти, а сосисок, як-

що не догледиш, може всі два кілограми ум'яти».

Дарма тато їй зауважує, що харчування належить

до інтимної сфери. А я собі думаю: «І коли це в на-

шому холодильнику було два кілограми сосисок?! »

— Піди, хай тебе Ірця гірчицею намаже, — кри-

чить Макс беззубим ротом і регоче, як навіжений.

Ірця часом буває зі мною ніжною. Особливо,

коли Макс перед нею чимось провиниться. Тоді

вона зве мене Воликом.

Волик кладе всю свою сумирну силу Ірці до ніг,

кориться кожному її жесту. Ірця ж уквітчує золоті

Воликові роги вінками, наче короною.

Але зазвичай Ірця енергійно-агресивна, мов

амазонка. Вона з однією лише палицею посилає

мене на мамонта — їй треба тонну м'яса. Вона від-

бирає у мене палицю й ставить навколішки, пере-

творює на хижака.

• 114

Книга друга: Калюжа пізнання #

— Але ж ти й Вовчисько! — верещить за-

хоплено.

Від цієї похвали на Вовчиськові шерсть дибки

здіймається.

Я б Ірці ні на які сосиски не проміняв, якби

тільки вона з Максом не гралася.

Коли мене кличуть, я відгукуюся. Коли до ме-

не звертаються, я озиваюся. Кожен може імену-

вати мене, як йому заманеться. Але ж ім'я дається

не для того, аби до столу гукати. Ім'я повинне ви-

ражати суть.

Я ще не знаю імені, яким би хотів сам себе

назвати.

ЗІНА ФЕДОТІВНА

— Холера б тебе забрала!

Баба вдає. з себе інтелігентку, влітку етажерку

з книжками до самих воріт виносить (начебто

книжки провітрює), щоб люди бачили і поважа-

ли, сама ж лається, як остання буфетниця.

— Каро ж ти моя!.. Чого тебе у баюру в шкар-

петках понесло?! Я ж тобі тільки сьогодні чисті

дала!..

— Щоб ноги не забруднити.

Баба не вірить. Баба не повірила б мені навіть

якби я по воді пройшовся, наче по суходолу.

Такий уже в мене імідж склався. Баба перекона-

на, що я живу лише їй та всім добрим людям

на пакість.

8* 115 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Я не зробив нічого лихого. Тільки увійшов

у калюжу, щоб подумати...

Оскільки баба знає все заздалегідь, то катего-

рично відкидає саме припущення, що в фізич-

но та розумово здорової людини може виникати

потреба тривалого мислення.

— Нема чого думати. Давно вже все придума-

ли. Слухай тільки і роби, що кажуть. Розумник

знайшовся!..

— Бабо, не кричіть. Ви не на уроці.

— Попащекуй мені ще, попащекуй! — друге

і третє бабине підборіддя здригається від гніву. —

Скільки тебе вчити: не називай мене бабою. Звер-

тайся, як усі люди: Зіна Федотівна.

— А ви мене чого, як тато, Степановичем

не величаєте?

— А по дупі не хочеш! — баба замахується,

ніби збирається мене вдарити.

Про всяк випадок ухиляюся, відступаю на без-

печну відстань.

— Культурні люди так не висловлюються.

— Ах ти ж лайнюку малий!

Баба повертається до культури спиною, а до

мене лицем. І лице її не віщує для мене нічого

хорошого.

Шугаю в щілину в загорожі. Подаю голос із ку-

щів порічок:

— Як будете битися, я піду жити до своєї другої

баби.

— Дуже вона тебе чекає. Порося таке невмиване.

• 116

Книга друга: Калюжа пізнання ф

Западає пауза. За хлівом кудкудакає курка.

Дорогою продеренчав мотоцикл. Гілка порічки

лоскоче мене листячком за вухом.

— Зіно Федотівно! — виглядаю з-за штахетника.

Баба не відповідає.

— Зіно Федотівно!

— Чого тобі, злидню? — чутно, як з бабиного

серця опадає крига.

— Як будете прозиватися свинею, я розкажу

людям, що ви мене зачиняєте в льосі й не даєте їсти.

— Забила б! — каже баба у бік землі та неба

й зникає за дверми літньої кухні.

ОСА

Хоча й не поталанило мені бути в баби голов-

ним внуком, з тону її останньої репліки видно,

що і я їй не байдужий.

Я теж ніколи не забуваю нагадати бабі, що люб-

лю її.

Загроза минула, та я не кваплюся повертати-

ся на подвір'я. Сиджу в м'якій теплій куряві —

у цьому місці кури приймають ванни. Мабуть, вони

купаються в поросі тому, що не вміють плавати

й бояться води. Мені подобається ця місцинка.

Що корисне курям, те й мені не зашкодить.

Перед моїм лицем кружляє оса. Мені мало очі

з орбіт не вилазять, так стежу за її віражами невід-

ривним поглядом. Важливо не проґавити момент,

коли оса зважиться скуштувати мене на смак.

— Солоденький мій хлопчик!

117 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Після цих слів мама зазвичай мене цілує. Це о:

начає, що ми давно не бачилися і вона за мною сю

чила. Мама любить солодощі, але дуже потерпа*

аби не розтовстіти. А я ненавиджу усі ці дієті

Можливо, якби мама дозволяла собі більше с<

лодкого, то мене б і до села не заслали.

Моя мама красива, як оса.

Оси красиві й добре розуміються на солодоща:

Оси мені подобаються. Хоч я їх трохи й побоююсь

Боятися ос зовсім не соромно. їх навіть дорослі б<

яться. Один дядько їв грушу, а на неї сіла ос

а дядько, роззява, відкусив шматок разом із осоь

а оса вжалила дядька в горло, а він взяв і помер..

Різним бабиним притчам я не дуже то й віри

але про всякий випадок поряд з осами рота не ро:

зявляю. Тато запевняє, що це чудова звичка. Я:

думаю, що коли довго тримати рот на замку, і

може зіпсуватися язик.

Оса продовжує описувати кола перед моїм НОСОІ

Напевно, я й справді смачний і гарно пахну.

Якби баба почула мої слова, обов'язково сплк

нула б. І дарма. Он Макс — і цукерки більше їст

і миється частіше, а на нього лише мухи сідают

А мене оси люблять. І бджоли. І джмелі.

— Мабуть, я на квіточку схожий, — хвалюся.

Ні мама, ні тато не заперечують. Тільки баба у

три свої підборіддя надуває:

— Якби ти вмивався після того, як варення їси

Я затуляю вуха. Я гуду й завиваю, наче зіпсов

ний пилосос. Нестерпно, коли на тебе наговорюют

• 118

Книга друга: Калюжа пізнання ф

— При-пи-ни!

Це я читаю по маминих устах.

Мама не стане терпіти зіпсутого пилососа. Вона

вимагає, щоб все було справним. А зіпсутим ре-

чам — місце на смітнику.

Замовкаю. Забираю долоні з вух.

—... і ніяка сарана тебе не з'їсть, — завершує

баба свою тираду.

Звичайно, мене не назвеш золотим. І срібним

не назвеш. Хоча на мені вже нема де проби ставити.

Та як би мене не клеймили, поки мама не зреклася

свого Вовика (а не раз уже погрожувала), вона ні-

защо не дозволить знущатися над своєю дитин-

кою, особистість руйнувати. Нікому. І бабі (своїй

мамі) теж!

— Мамо, ви ж педагог! Як ви можете таке дити-

ні казати?!

Я розцвітаю широченною посмішкою.

Баба Зіна Федотівна людина принципова, а коли

чіпають її професійну гордість — то й надміру.

— Чого ж ти сама не займешся вихованням сво-

єї дитини, як така мудра?!

Тато квапиться до виходу. Кличе мене:

— Ходімо, подивимося, чи в криниці риба не за-

велася.

Тато притримує рукою линву. Крутить корбу.

Я помагаю йому.

Першим п'є тато. Прямо з відра. (Добре, що

баба не бачить. ) Вдоволено крякає. Тильним бо-

ком долоні витирає мокре підборіддя.

119 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Чудо, а не водичка!

— Чудо, а не водичка! — підтверджую і кря-

каю так голосно, що аж кури злякано озираються

в наш бік.

— Наша мама в цій битві переможе, — каже

тато.

Я киваю.

— Ще й як переможе.

Хто б сумнівався.

— Пийнемо ще? — заохочую тата.

Це ж коли мені ще така приємність випаде: ра-

зом із татком хлебтати воду прямо з відра!

— Якщо пити багато води, у животі жаби роз-

почнуть квакати, — застерігає тато.

— Якщо одразу попісяти — не розпочнуть, —

запевняю його.

Тато покладається на мій досвід. І ми п'ємо

воду, як спраглі коні.

Коли оса наближається так, що починає лоско-

тати мене крильцями, я відхиляюся, але не від-

махуюся. У такий спосіб власні нерви випробовую.

Та й осу з її жалом дратувати не хочеться.

Маму я теж трохи боюся. І тато. Ми з ним філо-

софи. А для однієї родини з трьох осіб, два філосо-

фи — явний перебір. Мама — наш каральний ор-

ган. Я зітхаю. Не знати, як він там без мене з нею

справляється.

Цікаво, якби люди мали жала, як оси, чи жали-

ли б вони одні одних, знаючи, що після цього

помруть?

• 120

Книга друга: Калюжа пізнання ф

За осою тягнеться сонячний промінець. А оса

кружляє довкола мене й ніяк не вибере куди мені

його заволікти.

Я, мружачись, дивлюся крізь гілки порічки

на сонце. Але не так, як позирають на годинник.

А так, як дивляться людині в лице.

Зводжуся. Кілька разів, для годиться, луплю

долонею по штанцях — обтрясаю. Залишаю свій

сховок.

Звільняю місце для автора.

МАКС

— Руки вгору, покидьку! — спиняє мене гріз-

ний окрик.

Сховавшись за стовбуром яблуні, Макс цілить-

ся в мене з фабричного «калаша». Не так давно

оця диркавка з блимавкою на кінці ствола вида-

валася мені суперзброєю. Я заздрив Максові чор-

ною заздрістю.

Але не тепер.

— Кому сказав?! — Макс вибігає із засідки,

продовжує тримати мене на мушці. — Бо розмажу

зараз по землі!

Я зустрічаю його глумливою посмішкою:

— Шмаркалі ти в себе під носом розмажеш.

Макс натискає на спусковий гачок.

Др-р-р-р-р! Др-р-р-р-р! Др-р-р-р-р-р-р-р!

Червона лампочка імітує полум'я від пострілів.

121 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Тобі капець! — Макс верещить, наче псих,

який щойно вирвався з ув'язнення. — Я наробив

у тобі дірок, як у друшляку.

Макс спиняється неподалік. Як досвідчений

вояк, він не довіряє трупам, особливо тим, які

не квапляться визнавати себе мертвими.

Чоло в Макса заплямлене зеленкою.

Це я його зі свого пістолета підстрілив. Про сво-

го пістолета я вам іншим разом розповім. Бо зараз

мушу за цим дурнуватим Максом пантрувати.

— Мене твої кулі не беруть, — кажу йому. —

Я зачарований.

— А прикладом по голові не хочеш? — Макс

стає у бойову позицію.

— Тільки виродки нападають на беззброй-

них, — апелюю до знаменитої (бабиними старання-

ми) Максової совісті. — Треба бути недоношеним

вилупком, щоб на брата руку підняти, — про всяк

випадок підстраховуюся.

Макс вагається. Я тим часом кидаю оком дов-

кола, у пошуках якої-небудь чарівної палиці чи ря-

тівного камінця на всю долоню. Іншим оком не пе-

рестаю стежити за Максом — совісті в нього вдвоє

менше, ніж у мене бруду під нігтями.

— Коли ти в мене стріляв, я теж був без

зброї, — нагадує мені Макс, мацаючи зелену пля-

му на лобі.

Макс повністю розв'язав собі руки. Але мене

це вже не турбує. Я мчу до старої вишні, під якою

• 122

Книга друга: Калюжа пізнання ф

угледів чималу суху гілку. Макс кидається навздо-

гін. Однак пізно, я хапаю гілку й замахуюся.

Скажіть, хіба не лох цей Макс?! Його батько

такі грошиська за «калаша» виклав — горобцям

на сміх. А я зі своєю безплатною палицею можу

всю ту фабрику «калашну» розбомбити!

— Моя мама ще тебе відлупцює за те, що ти

мені трохи ока не вибив, — грозиться Макс.

— О-йо-йо-й! Дуже ти мене налякав! — корчу

морду. — Яв неї всю обойму вистріляю.

— Тоді мій тато тобі всю задницю паском роз-

пише...

— Тоді моя мама твого тата на куски порве...

Стоїмо й міряємо один одного поглядами.

А Макс ще й мою палицю переміряє та зважує.

І битися ми не збираємося, і миритися не хочемо.

Але й по домівках нема бажання розходитися.

Здалеку можна подумати, що два хлопчики

в саду пасуть каченят, тільки каченят у траві

не видно і дурнувата квока, що качині яйця виси-

діла, не тямить, хто їй ворог, а хто друг — з усіма

б'ється. Тому хлопчики й озброїлися.

ПОДІЛ ТЕРИТОРІЇ

Пастушки — це ідилія. Казочка для дорослих.

Дорослі люблять казочки. У казочках — уся їхня

мораль. Уявна ідилія здатна розчулити їх до сліз.

А дитячий плач лише дратує. Тому й вигідніше

видавати бажане за дійсне.

123 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Ми ж із Максом звикли дивитися правді у вічі.

І його, і моя правда — у всеозброєнні.

— Ти чого у наші порічки заліз? — Макс хму-

рить заляпане зеленкою чоло.

— А ви чого на нашому городі свою хату збуду-

вали? — зневажливо кривлю рота. — Це наш го-

род! І порічки наші!

— Ти тут ніхто. Тут все наше. Тебе твої батьки

моїй бабці підкинули. У тебе тільки балкон у Лу-

цьку, — скоромовкою випалює Макс. — Всі тобі

це скажуть.

Десь я маю всіх. Я сам можу, коли мене дістати,

що завгодно будь-кому сказати. Якби я всіх слухав,

то мусив би собі рота й очі зашити. Зробитися вуха-

ми на двох ногах.

— Це моя територія, — заявляю я й обводжу

поглядом довколишні горизонти. — Геть усе моє.

Зрозумів?! І цей кущ. І оцей, — показую пальцем.

Несподівано в мої думки забіг якийсь приблуд-

ний пес. Цей пес нагадав мені (якраз вчасно, бо я

вже нагнувся за грудкою), що собаки мають звич-

ку позначати межі своєї території. Показав навіть

у який спосіб. Чудова ідея. Хіба людина не друг

собаці?!

Я підбігаю до куща порічок, зсовую спереду

шорти й пускаю цівку.

— Це мій кущ!

Перебігаю до яблуні. Розписуюся на стовбурі.

— Це моя яблуня!

• 124

Книга друга: Калюжа пізнання ф

Рухаюся не вздовж загорожі, а углиб саду, щоб

захопити щонайбільше території. Позначаю все,

що вивищується над землею.

Макс хоч і беззубий, але одразу здогадався,

що я замислив. Не розгубившись, забіг наперед і,

приспустивши штани, став відрізати мені шлях

до будинку, злякався, мабуть, щоб я його житла не

привласнив. Я кинувся до хати, проте Макс випе-

редив мене. Піснувши на підмурівок, закричав:

— Це моя хата!

Міг би й не дуже квапитися, у мене все одно рі-

дина в організмі закінчилася.

— Гей, ви!

Ми з Максом здригнулися. Хоча ми й не ґеї,

але, без сумніву, зверталися до нас. Ми навіть зна-

ли, хто нас окликнув. Наші гумки в штанах одно-

часно ляснули по животах, ховаючи те, що повин-

не бути схованим.

— А я все бачила!

Крізь металеву сітку загорожі на нас дивилася

Ірця.

Ми зашарілися. Макс від несподіванки. А я

від сорому.

Я сором'язливий.

«Як дівчинка», — каже мама. А тато каже: «Ін-

телігентний хлопчик». Тато ближчий до правди.

У мами застарілі уявлення про світ.

Ірця притиснулася лицем до сітки, аж дріт їй

у тіло в'їдався, ніби збиралася просунути у вічко

свою кудлату голову.

125 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

ІРЦЯ

Ірця мала вигляд небожительки. У неповтор-

ні хвилини захоплення мені здавалося, що я бачу

за плечима у цієї дивовижної дівчинки великі,

то сніжно-білі, то прозорі, як у бабки, крила.

Це видіння час від часу підстерігало мене, наче

запаморочення.

— Ти бачив? Бачив?! — шарпав я Макса.

Макс обзивав мене шизиком. Хоча сам з-під Ір-

циного каблука ні на мить не вилазив. Проте фан-

тазії йому явно бракувало.

Дорослі теж посміювалися з моїх візій. Лише

Ірця з повагою ставилася до мого вміння бачити те,

чого не бачать інші. І навіть винагородила за це:

— Волику, ти будеш батьком моєї Барбі.

Макс здіймав крик, що не хто інший, а він

батько цієї ляльки. Адже Ірця сама його в цьому

запевняла.

— Заспокойся, — одним невловимим порухом

Ірця захомутала Макса. — Ти будеш батьком мого

Буратіно.

Як я пізніше став здогадуватися, ляльок у Ірці

на всіх вистачить. Однак існувала ієрархія. І мені

несподівано пощастило бути першим. Правда уже

після Макса. Але все рівно першим.

Ще до того, як мене заслали до села, в одній

із книжечок мені трапився малюнок дівчинки.

Мама запевняла, що це ангелик. Але я знав: дів-

чинка. І так мені ця дівчинка сподобалася, що я

• 126

Ш Книга друга: Калюжа пізнання #

не лягав спати, поки не покладу книжечку під

подушку.

Коли я вперше побачив Ірцю, то так їй і сказав:

— Я читав про тебе в книжечці.

Ірця подивилася на мене уважно: мовляв, чи

можна довіряти цьому незнайомцю?

— Ти вмієш читати?

— Ні, — мусив я зізнатися. — Я тільки вмію

дивитися.

Макс розреготався. Ірця штовхнула його в бік,

і він замовк. Ірці сподобалося, як я на неї дивлюся.

Вона зовсім не здивувалася, що про неї пишуть

у книжках.

— Я буду називати тебе Вовчиськом. Коли я на-

кажу, будеш відкушувати людям носи, а мені бу-

деш лизати руки...

Я не вагаючись погодився.

В Ірці золоте волосся. Кучеряве й пухнасте.

Не голова, а велика м'яка куля. Волосся в Ірці зав-

жди таке. (Баба дражнить Ірцю рудою. За що Ірця

звеліла мені відкусити бабі носа. Тепер Ірця кожен

раз, коли бачить, що моя баба все ще з носом, ди-

виться на мене зневажливо. ) А одягається вона

коли як. Зараз на ній рожева сукенка з каченям на

грудях. Голубі колготки. А взута вона у червоні ла-

ковані сандалики.

Ірця наша з Максом бойова подруга. Ми з ним

між собою б'ємося, а вона за це з нами дружить.

Ми з Максом поклялися любити Ірцю до самого

гробу.

127 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Буде вам гроб, — пообіцяла велелюбна Ір-

ця. — Кожному окремий.

А щоб ми не розслаблялися, вдавалася до ін-

триги:

— Та тільки один — на коліщатах.

За Ірцю треба було боротися.

— Бачила я, бачила! — сипле сміхом Ірця.

Це ж і автор бачив, думаю я. Треба буде запита-

ти, чи встигає він за мною записувати.

СОРОК ТИСЯЧ СКАЖЕНИХ ПСІВ

— Вас собака скажений покусав?

Ірця прямо світиться (наче лампочка на сто

ват) від надії почути у відповідь щось таке веселе,

аж моторошне, щось таке страшне, щоб аж смія-

тися хотілося. Саме таких новин чекала від нас

Ірця. Але Макс зовсім не розуміється на жіночій

психології.

— Нє-а, — каже він.

— Скажений собака не нас покусав, — продов-

жую я. — Він укусив нашу бабу (Зіну Федотівну).

А наша баба (Зіна Федотівна) сказилася й почала

нас кусати. — Ірця на моїх очах з лампочки пере-

творюється в люстру, я натхненно продовжую: —

Мене за палець хапнула, — демонструю пальця,

якого вчора гвіздком поранив. — А Макса —

за ногу. У двох місцях сандалю прокусила.

Ірця не зводить із мене завороженого погляду.

Та чим дужче світиться Ірця, тим похмурішим

стає Макс. З ним прямо якесь затемнення Місяця

• 128

Книга друга: Калюжа пізнання #

відбувається. Видасть він мене, гад. Кишками від-

чуваю. Ще й гонорар від баби отримає.

— А де ваша баба зараз?

— Погналася до сільмагу. Вона на продавщицю

лиха, та її на тридцять шість копійок обманула.

А дорогою бабі (Зіні Федотівні) стрівся Петро Ма-

русин, він нашій баба (Зіні Федотівні) нічого не ви-

нен, але вона все одно йому руку трохи не до самого

ліктя відгризла.

А тут якраз дорогою Петро Марусин йде, і рука

в нього перебинтована й до живота прив'язана.

Коли Ірця угледіла, то аж волосся на ній завору-

шилося. Як заверещить:

— Дядьку! Дядьку, вас, правда, їхня баба, Зіна

Федотівна, покусала?

Дядько витер чоло здоровою рукою й зітхнув.

— Та-а, їхня баба кого хочеш на запчастини

розбере.

Ірця очі розширила. Навіть Макс з пантелику

збився. Бо дядько хоч і не відповів прямо, але ска-

зане ним означало радше «так», аніж «ні». Петро

Марусин поправив поранену руку й пішов собі

далі. Мабуть, він колишній бабин учень.

— Думаю, що тепер нашу бабу (Зіну Федотівну)

застрілять, — завершую оповідь і з того, як Ірця

зойкає, здогадуюся: щойно вона побувала на вер-

шині задоволення.

У Макса здають нерви:

— Бреше він все, бреше! — ца очі йому набіга-

ють сльози. — Не кусала нас бабця... Нікуди вона

9 — 4-2167 129 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

не погналася. Вона вдома. Ба-а-абцю-ю-ю! — кри-

чить він.

Поки я думаю, чим би це заткнути Максову без-

зубу пельку, Ірця кривить пухленькі губенята:

— Ну і йди, грайся зі своєю бабцею.

Макс одразу ж заткнувся, як каністра зі спир-

том. (У діда є така. Її навіть догори дном переки-

неш — не проливається. )

— То ви не скажені? — Ірця хитренько по-

сміхається.

Бідний Макс, на нього шкода дивитися. Від хви-

лювання на носі в нього піт виступив. Ніяк у своїй

темній голові правильної відповіді не відшукає.

— Тільки трошки, — нарешті видушує з себе.

Мені ж уже обридло вдавати з себе скаженого:

— Уже ні, — кажу я. — Ми випісяли усю свою

скажену кров. Скоро тут все зав'яне й засохне.

— То ви не будете мене кусати?

Голосок у Ірці наче мед із побитого слоїка. І со-

лоденький, але й шматочки скла трапляються.

На місці очей — вузенькі щілини.

Ми з Максом переглядаємося і обидва, з вигля-

ду Ірці, розуміємо: якщо ми зараз її не покусаємо —

гріш нам ціна.

— Будемо! — кричимо в одне горло.

Мов навіжені, кидаємося до загорожі. Аж сітка

під нами вгинається.

— Будемо!

Ірця верещить із таким задоволенням, наче на

неї сорок тисяч скажених собак накинулися. А ми

• 130

Книга друга: Калюжа пізнання #

й раді старатися. Тільки ж їй не вгодиш. За хвили-

ну насупилася, даючи зрозуміти, що гра закінчена.

Ми підібгали хвости й запінені морди долу

опустили.

— Чекаю вас у себе за хлівом, — кинула нам

Ірця через плече.

І зникла, мов п'ятдесят гривень із дірявої ки-

шені.

ЧЕРВОНИЙ КОЛІР

Ірця дожидалася нас під червоною парасолею.

Вона сиділа на сосновій колоді. На колінах в неї

лежав червоний ридикюль.

Я подумки відзначив, що червоний колір Ірці

надзвичайно личить. Не треба навіть близько під-

ходити, аби з'ясувати, що Ірця наділена вишука-

ним смаком. Здалеку видно. Якби я був биком чи

індиком, то обов'язково зацікавився б.

А от Макс усієї цієї естетики не зрозумів і знову

проколовся.

— Дощу ждеш? — бовкнув він.

Не чекаючи, поки Ірця складе парасолю й на-

стукає нею нам по голові, я квапливо (аби й мене

до стовпів неотесаних не зарахувала) заходив-

ся пояснювати Максові, що благородні панянки

(до яких, безумовно, належить наша Ірця) хова-

ються під парасолькою не від дощу, а від сонця.

Дощ панянкам не страшний. Будь-яка простово-

лосою (в одній легесенькій сукенчині) залюб-

ки пробіжить два-три кілометри (не перестаючи

9* 131 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

грайливо сміятися) під густою зливою і в ду-

пі вона має запалення легень та іншу простуду.

А ось перед сонцем панянки безсилі, якщо не

прикриються парасолькою чи яким лопухом —

зомлівають.

Ірця кивала на кожне слово моєї оповіді й, на-

певно, шкодувала, що зараз не падає дощ, а то б

вона показала, як панянки гасають по баюрах.

— Особливо панянки оберігають носа — на-

ліплюють на нього шматки газети, — завершую

я свою просвітницьку діяльність.

Ірця зводить очі на своєму куцому носі. Ймо-

вірно, панянки одягають подібний вираз лиця пе-

ред тим, як збираються зомліти, аби кавалери

впору підхопили їх попідруки. Сонячні удари —

це не жарти. Навіть чоловіки від цієї халепи не за-

страховані. Хоча чоловіки, зазвичай, ударяються

якимось іншими предметами.

Ірця задоволена почутим. Милостиво киває.

Пальцем вказує на місце біля своїх ніг:

— Сідай!

Я з гордістю примощуюся в підніжжі Ірциного

трону. А бідолашний Макс стоїть, переминається

з ноги на ногу. Щулиться під суворим Ірциним

поглядом.

— А ти... — Ірця робить багатозначну паузу,

ніби вагається, карати їй Макса чи милувати. —

Принеси мені клапоть газети, — наказує.