ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 5 страница

не забули), але я налаштовую свою психіку так,

аби кожен черговий облом, що фіксується свідомі-

стю, стирав із пам'яті попередній. Так що більше

одного облому на раз у мене не буває. Принаймні

я не без умислу, але щиро намагаюся себе в цьому

переконати).

Лариса вимкнула нічника ще до того, як вкла-

лася в ліжко, вдала, ніби не помітила, що я дожи-

даюся її з розплющеними очима. Намагаючись

не торкнутися до мене, мовчки лягла на краю ліж-

ка, повернувшися спиною.

Дружина збудливо пахла милом, яке мало аро-

мат зеленого яблука.

— Рисочко! — лагідно муркочу, кладучи руку їй

на талію. — Ти недобре почуваєшся?

— Я втомилася, — відповіла тоном, яким ка-

жуть «відчепися».

— Хочеш, я зроблю тобі масаж? Розітру спинку...

— Ще чого! — Лариса смикає плечем, аби я за-

брав руку.

• 90

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

Я міняю тактику й відверто починаю пристава-

ти до дружини. Пробую закотити на ній нічну со-

рочку. Сорочка піддалася, дружина ні:

— Припини, бо підеш спати на диван.

— Ну, чого ти? — канючу. — Я скучив за тобою...

— Ти сьогодні покараний. — Лариса також

зі мною відверта. — Сам знаєш за що. — Зумисне

туману напустила, щоб я всю ніч не спав, грі-

хи свої перебираючи: через котрий у немилість

потрапив?

Ну й мундштук з тобою, сказав я по думки. Я ж

не проститутку знімаю, щоб торгуватися. Ні то й ні.

Втім, мундштук, як і був, при мені, але музика

вся трубою накрилася.

Я теж відвертаюся. Лежимо в темряві, спина —

до спини. Від наших доторків хребтами по всій кім-

наті снопами розсипаються іскри відчуження.

Серед ночі мене будить відчуття, що я на по-

вільному вогні підсмажуюся у духовці й щораз

дужче починаю шкварчати.

Лариса навалилася на мене голим гарячим ті-

лом, а її чіпка п'ятірня пестила мою чоловічу гід-

ність (звучить дещо старомодно, однак надзвичай-

но точно, хоча й прикро, що ця гідність зазвичай

зморщена та невеличка, проте гордістю проймаєш-

ся, коли вона у відповідальний момент повстає

в усій своїй величі й красі).

Перш ніж забратися своїм язиком у мій рот,

Дружина прошепотіла:

91 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Знаєш, мені тут наснилося, що в тебе є по-

м'якшувальні обставини.

Ну що ж, сон їй у руку. І куди там іще...

ДОБРИЙ РАНОК

Будильник пищав, мов надокучливий комар —

неголосно, але дошкульно. Лариси поряд зі мною

в ліжку вже не було. Найперше, що вона робить,

розклепивши очі — запалює конфорку під чайни-

ком, і тільки після цього приступає до ранкового

туалету. А першим ділом мала б вимкнути будиль-

ника, думаю я, і ця моя думка суціль вкрита вра-

нішньою росою роздратування. Зараза така, вмис-

не старається, аби мене з ліжка зігнати. І чайником

по плиті гучно соває, і радіо на кухні увімкнула

на повну потужність, і двері до ванної навстіж

зоставила, даючи мені можливість послухати ши-

піння води в бачку та плюскіт у ванні... Хіба ж

вона простить мені, якщо я посплю на годинку

довше, ніж вдалося їй! Ні-і, це не жінка, це Мюл-

лер у спідниці.

Тягнуся до будильника (а так не хотілося роз-

плющувати очі! ), натискаю кнопку. Перевертаюся

на інший бік. Ще не все втрачено — дрімота пухна-

стим звірятком примостилася на подушці й солод-

ко дихає мені у вічі.

Трах-тарабах — забігає до кімнати Лариса, ха-

пає якусь лаху.

— То що ти надумав?

• 92

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

Таким голосом поганий мент цікавиться в ареш-

•Врованого, чи збирається він колотися. Лариса явно

Жревдоволена, знайшовши мене там, де зоставила.

моєму становищі найкраще було б заявити, що

Шда всі запитання я відповідатиму лише в присутно-

; ||сгі свого адвоката.

Вхопивши лаху, дружина у тому ж темпі поли-

шає кімнату і вже звіддалік уточнює запитання:

— Поїдеш до села?

Ось воно що!

Дрімота, мов напуджена кицька, зістрибує

з ліжка.

Перекидаюся на спину. Позіхаю. Тру кулака-

ми очі.

Ще надто рано, аби телефонувати адвокату.

А відповідати доведеться.

Лариса нервово метається по всій квартирі й

сердито пирхає.

— Я думав, ми вчора порозумілися, — озиваю-

ся хрипким зі сну голосом.

Щоб мати стільки сексу вночі й отакою незадо-

воленою прокидатися вранці — незбагненно! Мо-

же, вона фригідна, а всі ці шалені оргазми —

імітація?

— Давай все-таки разом поїдемо на вихідні...

— А чому б тобі разом зі мною не піти на

роботу?

Шафа мало навзнак не перекидається, з такою

силою Лариса хряпає стулками. (А що ж вона ви-

роблятиме, коли доживе до клімаксу? ) Вирішую,

93 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

що мені краще вдавати, ніби шафа у нас у інший

спосіб і не зачиняється. Мукаю лагідним телятком:

— З тобою мені легше буде акліматизуватися...

— Скільки ти будеш чіплятися за мою спідни-

цю, як мала дитина?!

Чую, як Лариса на кухні видзвонює ложечкою

об стінки чашки — розмішує ту єдину ложечку

цукру, що дозволяє собі вранці. Можливо, вона

тому й така лиха, що мало споживає солодкого

та мучного.

— Я зостануся там на цілий тиждень...

— З понеділка ти вже повинен вийти на робо-

ту. — Наче штамп у трудову книжку, ставить чаш-

ку з недопитим чаєм на стіл. — Я вже про все з Ле-

онідом Макаровичем домовилася...

— З яким Леонідом Макаровичем?! — Я сідаю

на ліжку. — Чому я тільки зараз дізнаюся про це?

Могла б зі мною порадитися.

— Це солідна приватна фірма. Візьмуть тебе

на сто доларів, пізніше можливе підвищення... Дя-

куй Ліні. — Лариса вже взувала босоніжки.

А до чого тут Ліна, хотів запитати я, але прига-

дав: Леонід Макарович — це той слимакуватий

Льончик, а тепер, виявляється, мій благодійник.

— А ким же я буду працювати?

Та вже грюкнули вхідні двері. Протяг, наче

мати малу дитину, заспокійливо погладив мене

по лисині.

Доброго ранку, Степане!

• 94

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

ЧИСТИЙ І НЕ ПОЖМАКАНИЙ

Натягую спортивні штани. Ненавиджу, коли

щось пузате й лисе совається по квартирі в одних

сімейних трусах. Хоча стіни не обвішані дзеркала-

ми, однак навіть не переобтяженої образністю та

естетичними забаганками моєї уяви технаря до-

статньо, аби глипнувши на себе збоку (наче краєч-

ком ока зауважуєш власне відображення у шибці

серванта), не скривитися, пройнявшись до побаче-

ного відразою. І хай Лариса не каже, ніби я пота-

каю усім своїм ґанджам та вадам і не піддаю себе

самокритиці...

А ну-ну-ну-ну! Ах ти ж!.. Що ж цей гад пише?!

Не буду приховувати, що час від часу дозво-

ляю собі зазирнути через плече автора (все-таки

від мого імені оповідає), щоб, так би мовити,

звірити реальну дійсність (у якій я, приміром,

як оце зараз, стою і чухаю живота) із її гологра-

мою, творячи яку автор, замість того, аби прагну-

ти до ідентичності, немилосердно спотворює ху-

дожнім вимислом, якщо виражатися літератур-

но, або ж перекручує факти, виставляючи мене

в непривабливому світлі, а отже, зводить наклеп,

як оце щойно з'ясувалося...

Ой даремно цензуру відмінили! Ой даремно!..

Душити їх треба, брати за горло — нехай за кож-

не слово відповідають. Як вони над персонажами

збиткуються, так і їм цензура мала б допікати.

Несподівано автор відкидається на спинку

стільця, якби трохи різкіше, то зламав би мені

95 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

потилицею перенісся. Стукнути б його по тій по-

тилиці друкарською машинкою, щоб аж літери

посипалися. Виявивши мене в себе за плечима,

автор не здригається від несподіванки й не диву-

ється. Лише дивиться докірливо:

— Я вважав тебе демократом.

— Тому ти з мене глумишся? — вдало пари-

рую. — Хіба я тобі зробив щось погане, що ти мене

перед читачами на сміх виставляєш? Я думав, ми

друзі. Душу перед тобою вивертав...

— Я хотів як ліпше, — не дуже то й ніяковіючи,

виправдовується автор.

— Якби ти хотів як ліпше, то змалював би мене

з гантелями за ранковою гімнастикою — подав би

читачеві приклад...

— Якщо ти хочеш бути читачеві прикладом, то

розправ плечі, а не випинай живота? — порадив,

невдоволений моєю критикою, автор і ні з того

ні з сього запитав: — Як по-твоєму, ти схожий на

інопланетянина?

Я мимоволі напружився, остерігаючись потра-

пити в пастку, яку автор ледве прикрив глумливим

запитаннячком, бо, як кажуть, не буває дурних за-

питань, бувають дурні відповіді. Моя ж відповідь

швидка, категорична, навіть трохи (вимушено) аг-

ресивна. Мушу ж я якось боронитися від кпин.

Бо я хоч і товстий, але ж не зелений, і ніс у мене

без присоски, а якщо я й почуваюся чужинцем

на цій планеті, то лише з тієї причини, що держава

моя українська ставиться до мене не як до рідного,

• 96

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

а за її межами й зовсім я нікому не потрібен,

ніби шкіра в мене чорніша, ніж у негра, око вужче,

ніж у якого-небудь китайця, а розумом я — чукча

чукчею. Тому й кажу з упевненістю:

— Певно ж що ні.

— Правильно, — спокійно підтверджує ав-

тор, — бо я фантастики не пишу. А якби я змалю-

вав тебе, як ти просиш, із гантелями — це була б

чистої води фантастика.

— Чим же твій брутальний натуралізм кращий

від фантастики?

— Бо він не відступає від істини.

— Он як! — вигукнув я дещо театрально, ос-

кільки програму свою я відкатав на Ларисі, а вона

любить, аби все було, як у провінційному театрі:

голосно й із кривляннями — інакше її не розчу-

лиш. — А я — не відступаю від свої принципів.

Я забороняю тобі зображати мене білим тюленем.

— Як скажеш. — Автор із незворушним вигля-

дом витягує аркуш із машинки і, навіть не зиркнув-

ши на мереживо літер, жмакає його та викидає

у кошик, потім бере ще кілька аркушів і чинить

із ними те ж саме.

— Ти що робиш?! — не втримуюся від окри-

ку. — Ти ж викинув у смітник кілька днів мого

життя!

— Ти сам напросився, — відмахується від мене

автор.

— Усе мені до рядочка наново перепишеш, —

обіцяю йому з погрозою.

7-4-2167 97 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Автор дивиться на мене, як на чистий аркуш па-

перу, стенає плечем.

— Якщо ти зумієш наново прожити своє життя...

Легко йому сказати.

— Що, з першої сторінки? — гороїжуся. —

Це ти загнув, братику.

Автор встає з-за столу, потягується, розминає

суглоби. А потім так люб'язненько, наче собесів-

ський працівник повідомляє своїй мамі, що їй пен-

сію добавили, і каже мені:

— Будеш мене діставати — викину друкарську

машинку через вікно й піду в запій, а ти підеш

на фіг.

Здається мені, що нинішній ранок не найкра-

щий, аби стати нульовою позначкою для нового

життя. Сьогодні я почуваюся пожмаканим арку-

шем паперу в руках автора, таким собі паперовим

м'ячиком, якого ось-ось пожбурять до кошика

зі сміттям.

Я заплющую очі й вирівнюю дихання.

Я ЧИСТИЙ І НЕ ПОЖМАКАНИЙ.

Після третього повтору формули мені полегша-

ло — я надзвичайно легко піддаюся самонавіюван-

ню. Відтягую гумку спортивних штанів і відпускаю,

вона лунко й весело ляпає по череву. Мугикаючи

собі під ніс якусь пісеньку, направляюся до кухні.

— Частку «не» психологи не радять використо-

вувати при самонавіюванні, — із менторськими

• 98

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

нотками в голосі каже автор, наступаючи мені

на п'яти.

Роблю вигляд, що не чую. Зачиняю двері

на кухню перед самим його носом.

ЧОТИРИ РАНКОВИХ СОНЕЧКА

Коли не спиш — хочеться їсти. Маршрут від

ліжка до стола у мене добряче протоптаний. Нія-

ких зусиль не треба докладати — пливу собі, як

ріка, що ніколи не міняла русла. Як величний

Дніпро. І нема мені ніякої справи до автора, який

сів на мілину перед порогом. Бо я тепер запоро-

жець і величатиму себе козаком, а його татарином

незваним...

З'їсти зранку яєчню з трьох яєць — не велика

розкіш, однак настрою яєчнею ніколи собі не зіп-

суєш, не залежно від того, зі шкварками вона,

на маслі чи на олії. Хоча три яйці, звичайно,

це не та кількість, що забезпечує тривалу ситість,

три яйці — це (моя) зумисне занижена (Ларисою)

норма — дружина з фанатизмом, що іноді дохо-

див до оскаженіння, на одному фронті переможно

боролася зі свою схильністю до повноти, дієта-

ми відсікаючи все те, що потворило лінію талії,

на іншому зазнавала нищівної поразки, змагаю-

чись із моїми зайвими кілограмами. На якусь хви-

лю я завагався: омлет зробити чи окату? Спра-

ва в тому, що у зв'язку з різного роду подіями

та деякими новинами, які стали для мене стре-

совими й виснажили мій стражденний організм,

7* 99 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

я дозволив собі збільшити кількість яєць до чоти-

рьох (більше в холодильнику не виявилося), і ко-

ли їх швиденько вибити й збовтати, то виглядати-

муть вони точнісінько так само, як і три, отже, із

міркувань конспірації та маскування годилося б

обрати омлет, але тоді б я позбавив себе можли-

вості візуальної насолоди від акцентації на тій

кількісній зміні, яка відбулася на сковороді...

Ось вони, мої чотири ранкових сонечка!

У сусідів скавучить собака. У сінцях шарудить

автор. Може, на вулицю збирається, а може, під-

глядає за мною. Бідолашний пес, думаю співчутли-

во, це ж, мабуть, ніхто з ним не гуляє, залишили

його самотнім у квартирі, якщо й годують харчами

собачими з вітамінами, то не йде йому це на ко-

ристь, бо яка може бути втіха від того, що шерсть

на ньому блищить, коли до цієї хати ніяка порядна

сука носа не потикає. Знаходжу підставку, ставлю

сковороду на стіл — люблю їсти прямо зі сковоро-

ди, хлібчик у гарячий жир мочати — смакота!

Сідаю спиною до дверей, заступаючи собою па-

тельню від автора. Буде тут мені яйця рахувати.

У ліву руку беру окраєць хліба, у праву — виделку.

До ножа не привчений. Як казав епізодичний пер-

сонаж одного фільму: «Ми без претензії, ми —

пальцями».

РОЗМОВА, ПРИКРАШЕНА ЦИТАТОЮ

Відчиняю тумбочку під раковиною, щоб вкину-

ти до відра зі сміттям яєчну шкаралущу — відро

• 100

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

довнене ущерть. Звідкіля лише Лариса такими

зськими темпами його видобуває? Позавчо-

ж викидав. Не жінка, а якась сміттєфабрика.

ІІВсби так щось добре у неї множилося. А най-

т^Йльше мене дістає те, що викидання сміття вона

^рс-вважає роботою, хоча сама навіть не знає у яко-

жу боці цей сміттєпровід знаходиться.

^ Утрамбовую сміття у відрі, збираю те, що роз-

сипалося. Дружина моя ще до місця праці не доб-

? далася, а я вже господарством займаюся. І я ще

° й після цього ледащо! А вона, бачите, до роботи

рветься, як та Попелюшка задрипана. Ледве стри-

1 муюся, аби не грюкнути дверима, коли виходжу

з відром на площадку. Біля вікна стоїть Славик

{мешкає над нами), він курить і без цікавості пози-

рає крізь шибку. Вгледівши мене, вітає:

— Здоров!

Ми ручкаємося.

— Будеш? — Славик пропонує цигарку.

— Ні, — кручу головою. — Не курю.

— Здоров'я бережеш чи гроші? — Дивиться

чи то зневажливо чи осудливо — не добереш.

— Та ні, не звик просто, — пояснюю, нама-

гаючись триматися якомога незалежніше, аби не

виглядало, що я виправдовуюся.

— А-а-а! — із розумінням віднісся Славик. —

А ти ж ніби курив. Давно покинув? Бо я вже сто

одинадцять разів пробував — довше трьох днів

не витримую.

Знизую плечем.

101 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Може, випивший був. Як вип'ю, то, буває,

подимлю за компанію...

Славик пожвавлюється:

— Ти шо після обіду робиш? Бо до обіду я

не п'ю...

Треба ж — і не помітив, як зі своїм відром

до Європи втрапив! Отак, як був, у старих капцях

та зі сміттячком... А тут — на тобі! — до обіду

не п'ють.

— До села збираюся їхати, — даю знати, що пі-

сля обіду я зайнятий.

Славик втрачає інтерес.

Відкривши люк, вивалюю сміття у трубу.

— Ти бачиш, шо, б ля, робиться?! — Славик

востаннє сердито затягується й кидає недопалка

під ноги. — Падлюки!

Я озираю пошрамлені надписами стіни, гадаю-

чи, що Славик вказує мені на якісь свіжі дитячі

збитки — це перше спало мені на думку, потім

дивлюся собі під ноги, на брудну, устелену різним

непотребом долівку, може, співрозмовник лається

на сусідів, які висипають сміття повз люк.

— Та нє, — дратується моєю нетямущістю Сла-

вик. — Я про нашу державу довбану. Відчуваєш,

у яку позу вони нас поставили? — Емоції хлюпаю-

ться зі співрозмовника, наче горілка із по вінця на-

повненої першої похмільної чарки в тремтячій руці

алкаша. — Ти взагалі за кого?

— За незалежну Україну, — відповідаю обе-

режно.

• 102

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

— А я — за народ!

Ми помовчали, поволечки зважуючи: означає

це, що ми однодумці чи ні? За звичкою, я не втри-

мався, аби не прикрасити розмову доречною цита-

тою. Хоча після того, як мене скоротили, за пора-

дами до китайського філософа я звертаюся значно

рідше. Не виправдав він моєї довіри.

— Конфуцій сказав, — роблю коротку паузу, —

що народ можна змусити рухатися потрібним шля-

хом, але йому неможливо пояснити чому.

— То він шо, тіпа за Кучму? — Славик їжачить-

ся триденною щетиною.

— Як він може бути за Кучму, коли він жив

п'ять століть до нашої ери? — ганьблю невігласа.

— То чого ти його приплів? — зовсім не збенте-

жився Славик.

— Я просто послався.

— А-а, ну хіба шо! — заспокоюється співроз-

мовник. — Думаєш, я не послав би їх усіх, якби сам

мав куди подітися?!

Славик спльовує під ноги й рушає сходами вго-

ру. А я тюпаю донизу.

Дійсно, складна ситуація в державі: є кого пос-

лати, але нема як, бо самі це місце займаємо.

Не відаю, що б на це сказав Конфуцій, але на-

певне знаю, що ніхто б із ним і не радився.

Ф-факт!

(Звучить наче лайка англійською. )

103 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

ЗБУДЛИВІ МУРАШКИ СМІХУ

Щойно я взявся за дверну ручку, як у сін-

цях пролунав телефонний дзвінок (телефон у нас

один, а розетки дві: в кімнаті й у передпокої,

який я вперто, по-сільському, називаю сінями,

а Лариса, наче вроджена міщанка, величає при-

хожою), я квапливо витер підошви капців об ки-

лимок, що лежав перед порогом, і зачинив двері

зсередини. Знімаю слухавку:

— Алло!

— Привіт! — сказала Ліна (я її впізнав по го-

лосу). — Це я.

— Ага! — відповів я. — Лариси нема.

— Я знаю. Вона мені й не потрібна, я — до

тебе. — Дивно, зазвичай у наших з Ліною теле-

фонних розмовах мені відводилася роль автовід-

повідача. Може, у неї що-небудь із дому пропало,

і вона тепер мене підозрює, стривожився я. —

Хочу подякувати...

У-ух-х! Відлягло від серця.

— Кехим! — відкашлююся. — Нема за що.

— Ну, чому ж? — Лінин сміх тихий та дзвінкий,

але є в ньому якась незавершеність, ледве влови-

мий ґандж, наче кришталева чарка зі щербин-

кою, хоча (я прислухався) звучить досить щиро,

цей сміх вихоплюється зі слухавки й, здійнявшись

до стелі, сиплеться звідти мені за комір сорочки

й збудливо лоскоче межи лопатками. — Таку гору

посуду перемив, що я б за три дні не справилася.

Я була вражена. Ти покорив моє серце. — І знову

• 104

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

запускає під мою сорочку своїх мурашок сміху, а ті

жваво бігають уздовж хребта, настирливо лізуть

у штани.

— Та це так... Що мав робити?

Смішно сказати, але я зашарівся.

— З мене пляшка. — Ще ніколи Ліна не була

зі мною такою щедрою. Як не дивно, після вчо-

рашнього (гм! ) непорозуміння вона стала до мене

значно прихильнішою. Якби ще я знав, чим цю

прихильність пояснити. Невже лише вимитими та-

рілками? Смішно...

— Аякже, обов'язково колись вип'ємо, — ста-

раюся говорити невимушено, навіть трохи роз-

в'язно.

— А чого відкладати? — Ліна мовби килимка

у мене з-під ніг висмикує. — Навіть сьогодні

можемо.

— Я завжди готовий, — підхоплюю її тон. —

Приходь після роботи. Я піццу приготую. Поси-

димо.

— Ну, це само собою. Я вже домовилася з Ла-

рисою. Але до тебе в мене окрема справа, — Ліна

міняє інтонацію. — Знаєш, виявилося, що моя ван-

на не розрахована на двох, після того, як ми разом

з тобою у ній покупалися — бідненька стала проті-

кати. Мабуть, зрушили, вона ж у мене не вмурова-

на. Боюся, аби сусідів не затопити. Ти щось тямиш

У сантехніці?

— Як кожен нормальний чоловік. — Я вирішив

бути скромним.

105 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

— Ну, до ненормального я і не звернулася б, —

Ліна знову розсміялася. — Ти зміг би підійти

на дванадцяту? Я відпрошуся з роботи... Якщо ти,

звичайно, згідний.

Мене непокоїло одне питання. Прямо-таки му-

чило.

— Про це ти теж із Ларисою домовилася? —

зважуюся з'ясувати.

— Та ти що! — театрально жахається Ліна. —

Хоч Лариса й моя подруга, але якби я розказала їй,

що ми удвох з тобою приймали душ, вона б мене

порішила.

Обличчя моє приємно пашить від однієї згад-

ки про наше купання. Пробую уявити Лінине

лице, але вимальовуються тільки її сіднички.

Відтак, не скажу, що кров моя рівномірно розпо-

ділялася по усьому тілу, відринувши від голови,

тут таки вся зібралася в іншому, зайве уточнюва-

ти, у якому, місці.

— У тебе є якісь інструменти чи мені з собою

брати?

— Ну, щось візьми з собою, щось у мене по-

шукаємо.

Розмову завершено.

Як мовиться: чекаю, люблю, цілую.

Наче дурень, стою посеред сіней із порожнім

відром і пускаю слину.

• 106

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

ЧЕСНЕ СЛОВО САНТЕХНІКА

Маю підозру, що Лариса поставила авторові

могорич, аби він виставляв мене перед читачами

отаким непривабливим опудалом городнім, а той

і радий старатися, усі свої ґанджі мені переадре-

сував, мало того, що зобразив мене ледачим, то

тепер ще й грубо пальцем вказує на мою сексуа-

льну заклопотаність. Що це я — пацан якийсь,

котрий ще живої голої тітки не бачив, щоб від

однієї думки про Лінину задницю у мене слина

потекла чи, даруй на слові, вельмишановний чи-

тачу, ерекція розігралася, подібно до авторської

уяви! Ні, я чоловік стриманий і розважливий,

а посеред сіней із порожнім відром стовбичу,

бо замислився, пригадуючи, на якій антресолі ін-

струменти маю шукати, і нічий задок моїм думка-

ми не присвічував. Чесне слово сантехніка! Про-

сто пройнявся клопотами самотньої жінки, яка

без чоловіка ні цвяха в стіну забити, ні каналіза-

цію почистити не тямить. І, не зважаючи на те,

що мені створили імідж ледаща, збирався цій

жінці допомогти. А щоб автор і надалі не робив

із мене варіята, я твердо вирішив, навіть якщо

він попреться слідом за мною, далі Ліниного по-

рогу йому не бути. Мені помічники не потрібні.

А як на те пішло, то й свідки також. Я розриваю

нашу угоду, відтепер він мені не автор, а я йому

не персонаж і навіть не прототип, нехай собі з ін-

ших простаків сіреньких героїв для биття ліпить.

Ставлю відро на місце.

107 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Та-ак, котра в нас година? Ага, у час вкладаю-

ся. Фест. Власне, мені збиратися — тільки душ

прийняти та зуби не забути почистити.

ІЗ ФРЕЙДОМ ЧИ БЕЗ?

За десять дванадцята я вже стояв перед двери-

ма Ліниної квартири. Замість квітів у руці я три-

мав розвідного ключа. Двері відчинилися, щойно

я торкнув пипку (мов жіночий сосок) дзвоника.

Ліна пропустила мене всередину.

Все це нагадувало мені сон у тлумаченні доктора

Фрейда.

Книга друга:

КАЛЮЖА ПІЗНАННЯ

Діти (вони уособлюють всесвіт).

Орхан Памук. «Мене звуть Червоний»

«Що може відбуватися у світі

в таку пізню пору? » — здивувався хлопчик.

Хцрукі Муракамі. «Хроніки Заводного Птаха»

Не дивуйся, якщо твої батьки

покажуть себе з незвичного для тебе боку...

Юстейн Гордер. «Апельсинова Дівчина»

Я заплющую очі й підгинаю одну ногу. У цій позі

краще думається. Я завжди так роблю, якщо мені

треба щось осмислити. Особливо гарно метикуєть-

ся, коли стоїш у калюжі і під ногами в тебе — небо.

Я розмірковую над тим, що повідав би читаче-

ві про себе, якби був на місці автора. Але для того,

109 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

аби зайняти місце автора, я мушу поступитися

йому власним місцем, яке обрав, для того, щоб об-

думати: чи спроможний порозумітися дорослий

з дитиною?

Серйозне питання.

Зазвичай дорослі, розпочинаючи розмову, ці-

кавляться:

— Скільки тобі років?

Аби відповісти на всі дурні запитання дорослих,

потрібно добряче запастися дурними відповідями.

Заздалегідь попереджаю, що на моєму одязі зама-

ло кишень.

Чи може порозумітися дорослий з дорослим?

Якщо вранішнє сонце світить мені в спину —

у моїй тіні може сховатися маленьке дерево. Мій

вік легко визначити, замірявши висоту деревця.

Коли довго стоїш на одній нозі, міцно скле-

пивши повіки, стає страшно. Сам для себе гу-

бишся у глибині баюри та висоті неба. Страшно,

що після того, як розплющиш очі, темрява зо-

станеться. Страшно, що зникне все, окрім тебе.

Боязко, що розплющивши очі, осліплений світ-

лом, не знайдеш себе посеред баюри і неба.

Я думаю про те, що у цій калюжі і в цьому небі

цілком вистачить місця для нас двох — для мене

і для автора.

Чи може порозумітися дитина з дитиною?

Це вже третє запитання, яке проявляється, наче

розбита пляшка під босою ногою. Це вже третя від-

повідь, якої я не знаходжу ні з розплющеними

• 110

Книга друга: Калюжа пізнання ф

очима в темряві, ні зі склепленими повіками при

світлі.

— Як ти звешся?

Ще одне дурне запитання дорослих.

Лізу рукою до кишеньки на шортах.

Прикро мені, що жодного разу ніхто не поціка-

вився:

— На якій нозі ти стоїш — лівій чи правій?

Страшно, коли довго стоїш на одній нозі із за-

плющеними очима.

— Вло-одику-у!

Ну ось, завжди знайдеться хтось, хто прожене

твій страх перш ніж ти навчишся його бороти.

— Влодку!.. Отже ж кляте зілля! Негайно ж

вилізь з баюри!..

Це лише одне з імен, на які я відгукуюся.

МОЄ ІМ'Я

Мама, якщо в доброму настрої, кличе мене

Вовиком.

— Вовику, сонечко, поцілуй маму.

Вовик слинить мамі щоку й засоромлено потуп-

лює очі. Він не любить, коли його змушують при-

людно цілуватися.

— Розумниця ж ти моя! — розчулена мама від-

повідає гучним чмоком. — Наш Вовик — диво-

вижна дитина! Він вже двадцять три вірші знає на-

пам'ять, — вихваляє синочка. — Вовику, розкажи