![]()
|
|||
ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 4 страницати — в місті, а бачилися б раз на місяць, так? Чи, може, ти готова на переїзд? Тоді давай, збирай речі. Я буду в твого батька правою рукою, ти — лівою, а твоя мама буде усіма поганяти... До мене враз повертається хороший настрій. Таки знайшов слушний момент, припер розумаху до стінки. — Я й у місті роботою забезпечена, — відгав- кується дружина. • 70 ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф Тепер настала моя черга зловтішатися. — Та-а, жінки декабриста з тебе не вийде, — глузливо розтягую слова. — Як і з тебе декабриста. ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ ПРОТИ КІННОТИ БУДЬОННОГО Лариса все ще заспокоює нерви, сидячи на краю ванни або ж на кришці унітаза. Напевно, вже дру- гу докурює. У ванну потужним струменем котить із крана вода. Це на той випадок, якби я продовжу- вав докучати їй своїми репліками. Глушить мене, як совєти «Голос Америки». До того ж, Ліна напле- ла Ларисі, що коли довший час посидіти біля про- точної води, то покращується енергетика. Я не проминув нагоди покепкувати: — Все приглядаюся, чи над твоєю головою ще німб не світиться. Дружина відповіла усмішечкою: — До святих мене навряд чи зачислять, а вели- комученицею з таким чоловіком обов'язково стану. Що називається, сам напросився. Довгий час я вважав, що Лариса абсолютно по- збавлена почуття гумору, однак згодом з'ясувалося, що воно у неї є, але дуже рідко ночує вдома. Поки дружина курінням заспокоює нерви, а во- дою підправляє карму, я також знаходжу спосіб підтримати свій виснажений організм — знаходжу в холодильнику відкупореного слоїка із помідора- ми (тещине виробництво) й випиваю весь розсіл. 71 • # Василь Слапчук. Дикі квіти Зазвичай же, аби мої нерви були нарівні з Ла- рисиними, а справедливість цього вимагає, я при- думав альтернативу курінню — карамельки: вгамо- вував нервовий трем цукерками. У буфеті стоїть моя особиста ваза, з якої я, як мовиться в рекламі, черпаю енергію та насолоду. Якщо по-правді, то наразі я не мав певності, чи кортить мені солодко- го, одначе за звичкою зазирнув до вази. Замість залежів карамельок та розсипів льодяників дожи- далися мене там дві худенькі, злиплі й замацані, бомжацького вигляду цукерки. То це я повинен отаким непотребом заспокою- вати свої зношені до краю нерви й покращувати зниклий безвісти настрій, у той час як моя дружи- на прокопчує власне нутро ароматним димом яко- го-небудь «Президента»! Автор думає, що якоюсь однією паличкою зна- ка оклику він зуміє передати ступінь мого гніву. Та для цього йому довелося б вибудувати цілий штахетник зі знаків оклику. Я чому розсердився? Розсердився я тому, що дбати, аби я ніколи у цій вазі не бачив дна, доруче- но моїй благовірній. Такою була наша домовле- ність. Якщо їй конче хочеться травити себе димом, то я не маю нічого проти, сказав я, але нехай тоді, коли закуповує для себе цигарки, не забуває запа- сатися для мене карамельками. Якщо мені нема чого за щоку кинути, то і їй не буде дозволено шкідливим звичкам віддавати- ся. Зараз я її витурю з насадженого місця. І в мене • 72 ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф %*же бути купа різних справ у ванній, тим паче, |цо ванна й туалет у нас нероздільні. Шарпаю двері — зачинені зсередини. Наполег- ? зтво стукаю. — Чого тобі? — виринає з шуму води невдово- * Лвний голос. — Відчиняй мерщій, — продовжую стукати. Лариса бубнить щось нерозбірливе. Знаючи її дарактер, можу висловити припущення, що вона ; пропонує мені постукати головою. Та це лише здогад, тому й ображатися не варто. Навпаки, > я міняю нетерпляче-дратівливий тон на нетерп- ляче-жартів ливий: , — Виходь, — наполягаю. — У мене там зустріч з унітазом. Здається, подіяло. Шум води стихає — Лариса закручує крани. Натомість вибухає шипінням ба- чок над унітазом, змиваючи недопалки. Брязкає кришка. Двері відчиняються. Як завжди, Лариса вірна своїй стервозній нату- рі. Нахабно дивлячись мені в лице, украй нахабно каже: — Хто б іще погодився з тобою зустрічатися. Ти й погодилася, хочеться мені нагадати, але не в моїх правилах ловити людей на необережному сло- ві. До того ж, це відверта провокація, я підігрувати ворожим силам не збираюся. Я веду власну гру. Нас розділяє поріг. Перш ніж поступитися дорогою, я майже невинно (дружні кпини) ці- кавлюся: 73 • # Василь Слапчук. Дикі квіти — Що це за тип, з яким ти вчора цілий вечір переморгувалася? Лариса нітиться, шаріється, щоки займаються, наче небо на горизонті під час заходу (схід я рідко бачу) сонця. Із цим дівочим рум'янцем на щоках вона надзвичайно приваблива, тому я не зводжу з неї чіпкого погляду, чим ще більше бентежу її. — Я переморгувалася?! — вона з усіх сил нама- гається вдавати з себе безтурботну й незворушну, а збагнувши, що це їй погано вдається, не знахо- дить ліпшого виходу, як розсердитися. — Що ти вигадуєш?! Коли не маєш більше за що до мене причепитися, то так і скажи. У мене від задоволення аж долоні сверблять, хочеться потерти їх одна об одну, поаплодувати собі. Рідко коли мені вдається заскочити дружину зненацька, на всі мої підступи у неї завжди в резер- ві яка-небудь кіннота Будьонного прихована, котра вилітає з-за лісу, із байраку й змітає моїх піхотин- ців, топче їх, бере в полон і в пучки в'яже. Отакі розклади. Але сьогодні й я на Троянському коні до неї під'їхав. Шпори в боки — і вперед, розвива- ти успіх: — Ще й так інтимно називала його Льончи- ком. — Це я для приколу, це Ліна так позаочі нази- вала цього типа, а в очі усі йому люб'язненько: Ле- оніде Макаровичу, Леоніде Макаровичу... Лариса робить рвучкий рух, ніби збирається буцнути мене головою в живіт, але тільки піднімає з долівки рушника й чіпляє його на вішак, рушник • 74 ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф -таки знову падає, однак вона цього чи то не за- жує, чи, може, їй видається, що я з цим рушни- ком змовився, і ми спільно діємо проти неї, тому іне буде вона більше перед ним (а отже, і переді Ліною) кланятися. — Дістали вже мене твої ревнощі, — вигукує нервово й проскакує повз мене, наче п'яний даїш- ник через перехрестя. Вчасно я відступився. Не рухаюся, лише завер- таю услід за нею голову. — Льончик — Лінин френд, — запально вигу- кує з кімнати. — І я до нього зверталася не інакше, як на ім'я та по батькові. Мені відомо, ким Льончик доводиться Ліні. Але кидав він оком у бік Лариси, кидав. Тільки ж, якби я реагував на подібні погляди як на злочин (спроба прелюбодіяння з моєю дружиною у мене на очах), то мусив би перебити на вулиці всіх чо- ловіків, котрі вилуплюють на Ларису безсоромні баньки, абсолютно ігноруючи мою присутність. А що Льончик від спокуси не втримався, то нехай із ним Ліна розбирається. Попри це я не переби- ваю дружину. Мене тішить, що Лариса змушена виправдову- ватися. — Я не настільки фамільярна, щоб після тре- тього тосту лізти до всіх з обіймами та поцілунка- ми, як це робив ти... Ну, не треба перебільшувати. Що я робив пі- сля третьої, я пам'ятаю. Оскільки третій тост — 75 • # Василь Слапчук. Дикі квіти за любов, то, може, після п'ятого я запізно зреа- гував. До того ж, інформація, яку щойно мені скинула дружина, ніяк мене не компрометує. На- впаки, свідчить про те, що я й у нетверезому ста- ні привітний, добрий, люблячий... У той час, як інші лізуть битися. Стою перед відчиненими дверима ванної. — Якщо не віриш мені, у Ліни запитай, — не вгаває дружина, мабуть, сприймає моє мовчан- ня за недовіру. Я посміхаюся. Зачиняю двері. Нема мені чого у сортирі робити. РОЗДУМИ ІЗ ЗУБОЧИСТКОЮ Після вечері я, длубаючись сірником у зубах, традиційно, якщо не сказати зумисне, довго вагав- ся: зостатися мені вдома, щоб засісти перед телеві- зором чи вийти на вулицю, щоб засісти з мужиками за стіл (треба ж мені зрідка в товаристві бувати)? Як уже відзначалося, з вибором я не квапився, ос- кільки і сам процес навівав блаженний стан, тому трохи ліньки було шукати ще якоїсь поживи для за- доволення. Це з одного боку, а з іншого — питання не таке вже й дріб'язкове, як може видатися на пер- ший погляд. Якщо виберу телевізор — обов'язково зав'яжеться суперечка з Ларисою, бо вона схоче дивитися який-небудь свій серіал, а я їх терпіти не можу. І хоч плац перед телевізором врешті-решт контролюю таки я, дружина завжди готова запере- чити подібний стан речей, тому перегляд телевізії • 76 ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф ирає у мене чимало сил. Знову ж таки, якщо на вулицю — мужики за столиком при- як рідного, знайдеться з ким і в дурня пе- гися, і в шахи зіграти, але грають тут ж на інтерес, або потім скидаються на пиво, ї ж, як не втомлюється мені нагадувати дружи- , безробітний. Окрім цього, я вважаю, цілком ономірно обставини склалися так, що старші ловіки ставляться до мене з повагою та пієте- : м, наче я не звичайний інженер, а щонайменше вловний інженер величезного підприємства, яке Постачає продукцію для сорока армій світу й зна- ходиться під землею, зовні маскуючись під взут- вву фабрику. Аби молодші з ревнощів не іроні- зували й не підсміювалися з мене, мені доводить- ся, підігруючи старшим, вдавати з себе крутого. Недавно я між іншим кинув фразу, що пере- йшов у приватний бізнес і тепер мій робочий день не нормований. Лариса не була б донькою своєї матері, якби не скористалася ситуацією. — От візьму й розповім твоїм дружкам, що ти за фрукт. — Вони мені не дружки, а сусіди, — вказую Ла- рисі на суттєві неточності її бачення ситуації. — І твої, між іншим. — Яз ними в карти не граю і байок їм про те, як твою полковницьку папаху міль поїла, не розка- зую, — мовить моя дружинонька й хихикає, і так витончено мене цим смішком травмує, що автор 77 • # Василь Слапчук. Дикі квіти безсилий підібрати до нього адекватного епітета. Ну не зараза? — Та це був жарт. Розумієш? Я з ними жартую, з тобою жартую... Розумієш? Просто я людина з гумором. Розумієш? — Ро-зу-мі-ю, котику, ро-зу-мі-ю, — муркоче кицею. — І я пожартую. Мені теж гумор підпирає, прямо ради нема. І я також розумію, що вона дражниться, але й мені нічим зарадити, так мене її дурна мова заво- дить. Бо на відміну від моїх, її жарти не такі вже й безневинні. Забив би цю Пашу Морозову. Нічого у неї святого нема! — Яка ж тобі з цього користь? —- Мені користі ніякої, зате в тебе — неприєм- ності, — розставляє акценти, обдаровуючи мене усмішкою міс (місіс) Чарівність. Я б волів не гратися у подібні ігри — надто вузька межа між серйозними речами та жартом, на якій ми штовхаємося, спихаючи одне одного так, щоб витоптати як можна більше грядок на чу- жому городі. — Отже, це шантаж? — обурююся. Ясна річ, обурення моє вдаване, на показ, таке собі сю-сю-сю. Тут, як мовиться, або жартуй, або подавай на розлучення. Справжнє ж моє обурення сидить у шафі чи, може, голеньке хо- вається під ліжком у вдаваного, рахує поверх і зубами на гумор скрегоче, що так не в пору приперся. • 78 ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф — Шантаж, — радо визнає дружинонька, наче я по її ерогенних зонах язиком пройшовся. Що це таке? Ротик. А це? Циці. А оце?.. Ага! Клітор — це та ж сама червона кнопка для за- пуску ядерної зброї у валізі президента, лише без належної охорони. З одного боку, добре коли вона завше в чолові- ка під рукою, з іншого, не можна людство весь час у страху тримати. — То ти мене, люба, шантажуєш? — Шантажую, любий. Шантаж розпочинається там, де й статевий потяг. Ніякий чоловік не спроможний поперти проти потяга, тож із. цієї проблеми я собі комплексу мен- шовартості не витворюю. Єдине: немилосердно мордує мене думка: чому саме мені випала неза- видна роль бовтатися в останньому вагоні цього потяга? Відтак знову моя репліка. Дія наближається до фіналу. — Що ти від мене хочеш? Або ж до кульмінації. Це залежить від того, що відповість Лариса. У цьому місці доноситься сміх із залу. Сміється автор. Він не гірше від дійових осіб знає, що все, їцо я міг дати своїй дружині, я вже віддав. І ніякої мені за це ані вдячності, ні шани. 79 • # Василь Слапчук. Дикі квіти Дарма, писарчук, втішається. Бо не автор сміє- ться останнім. Останнім сміється читач. — Агов! — Лариса штурхає мене у те місце, де в чоловіка було ребро, з якого Бог сотворив жінку. — Ти що, заснув? Втретє до тебе звертаюся. А в результаті — у жінки все на місці, а чоло- вік — каліка. — Вибач, задумався. Викидаю сірника, яким колупався в зубах, у відро зі сміттям. ГІРКОТИ БУТТЯ Й СОЛОД КАРАМЕЛІ — Ти ще не забув, що в тебе є син? — Лариса вистрибує зі звинуваченням, наче коза з конопель. Знайшла-таки тему, аби відігратися. Зараз роз- почне описувати, який я поганий батько. — Яз ним бачився не давніше, ніж ти, — відпо- відаю спокійно, трохи розтягуючи слова, натис- каючи на кожне й зумисне роблячи між ними ши- рокі пробіли. Нема чого мене крайнім виставляти, це не я відмовлявся давати дитині цицьку, щоб не зіпсувалася форма грудей. — А міг би й бачитися частіше, — дорікає дру- жина. — Це в мене лише два вихідних, а в тебе всі дні вільні. Знову за своє. Найнявся б уран видобувати, аби тільки писка стулила. — Я міг би бачитися з ним щодня, якби ти не спровадила його до своєї мами. • 80 Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція # Таки розхитала мене, вивела з рівноваги. Зму- сила матір пом'янути. — А що, може, твоя мамуня його прийняла б? — Лариса сіпається, мов шаман з бубном. — Вона ж Вовика за внука не вважає. — Я зробив наголос на тому, що Степановича взагалі не треба було віддавати, а ти шукаєш за- чіпки для скандалу, хоча й прекрасно розумієш, що я маю на увазі. Мені дуже не подобається твій екстремізм. Довкола Лариси такої сили магнітне поле утво- рилося, що, коли ближче підступаюся, волосся на руках дибки стає. — Сам перший мою маму згадав. — Згоден, що проти ночі не варто було б. — Не юродствуй. Моя мама заслуговує на пова- гу, хоча б тому, що виховує твою дитину, поки ти байдики б'єш. — Твоїй мамі в зоні за зеками наглядати, а не дітей виховувати, — знову не втримуюся від кри- тичного зауваження. На лиці в дружини застигає зневажлива грима- са, зирить на мене зверхньо, з погордою, трішечки навіть бридливо, наче на таргана, котрий щойно з-під умивальника виліз. Отже ж порода капосна! Донечка ще й маму перевершила. Губки скривила. Зараз розпочне правити, скільки колишніх вихо- ванців її матері стали професорами та академіками, генералами та народними депутатами... Зачитає довжелезний список знаменитостей. А я підсічу її 6 — 4-2167 81 • # Василь Слапчук. Дикі квіти фразою: «А от космонавта нема». Хороша фраза. Я давно її приготував для цього випадку. Лариса кривить губки, єхидненько посміхається: — А ти візьми й скажи це моїй мамі. Несподівана пропозиція. Я зі своєю фразою, наче заєць із палкою ковбаси, і не пик, і не мик. Заклинило. На щастя, сум'яття було внутрішнім і коротким. — Скажу, — обіцяю. — Колись я їй все ска- жу, — погрожую. Зауважую, що Лариса дивиться на мене не як супротивник, а наче рефері, що після нокдауна розпочав відрахунок: раз, два, три... На «сім» я вже звівся на ноги... Від нокауту в цьому раунді мене врятував лише гонг. — Треба Вовика провідати, — каже Лариса зовсім іншим тоном, як любляча дружина й тур- ботлива мити. — Може, ти поїдеш завтра, побудеш там кілька днів, батькові щось допоможеш, з Вови- ком пограєшся, а я прищу на вихідні — повернемо- ся разом? Коли Лариса поводиться зі мною по-людськи й розмовляє по-хорошому, у мене одразу ж вини- кає відчуття, ніби я чимось перед нею завинив. — Я б із задоволенням... Страшенно скучив за Степановичем, — мимрю, жую слова. — Я б там усю роботу переробив... Але... Ти знаєш... Зіна Федотівна, вона діє на мене гірше, ніж радіа- ція. Це при тому, що я не маю нічого проти твоєї мами. Тобі відомо, яке в неї потужне біополе... • 82 ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф У мене розпочинається депресія, я починаю хво- ріти... У мене на шкірі прищі висипаються. Я ж не вигадую, ти знаєш. Ще коли ми з тобою разом, то я відчуваю себе захищеним... Зовсім небагато зосталося, аби я розплакався. Лариса киває, на знак того, що розуміє мене й співчуває. — Тоді поживеш у своєї матері, — пропонує. — Ти ж знаєш, що з матір'ю в мене напружені стосунки, — ставлю іншу заїжджену платівку. — Вона за ці дні з мене всі кишки вимотає. Лариса зітхає наді мною усіма зневаженим і на- правляється до ванної. Поки вона курить, я смокчу бомжацького ви- гляду карамельку, але життя від цього не стає мені солодшим. Наче відправив я її мимо рота. СТЕПАНОВИЧ Лариса права, Степановича обов'язково треба провідати найближчим часом. Теща й так каже, що ми зреклися дитини. Це ж, напевно, два або й три тижні минуло, як ми востаннє були в селі. Здається, тоді як із тестем кошару для худоби ро- били. Ні, кошару будували раніше, а востаннє я фарбував підлогу у великій кімнаті. Точно, Сте- панович ще зелених та білих квіточок на ній пона- мальовував, то я мусив по-новому... Як же я, буває, заздрю своєму синові! Коли б хто знав, як іноді хочеться вилізти на стілець, по- давитися на всіх згори й послати до бісової матері! 83 • # Василь Слапчук. Дикі квіти Степанович молодець, він собі в борщ не дасть наплювати. Мені б його характер. Коли народився син, я зрадів: буде мені під- тримка. Виховаю для себе спільника. Разом пов- станемо проти сімейного матріархату. Зрештою, так воно й вийшло. Більше того, син навіть пере- вершив мої сподівання — він не рахується ні з ким, не визнає авторитетів, не страшиться покарань. Загалом, Степанович — нормальний пацан. Як усі інші діти його віку. І до матері лащиться, і з батькових рук не злазить. Довгий час, коли його запитували, кого він любить більше, тата чи маму, він відповідав, що тата. Я страшенно цим тішився й почувався на вершині блаженст- ва, Лариса ж ревнувала й сердилася. Потім Сте- панович підріс і зробився хитрішим, став казати, що обох. Але любить він нас, поки добрий. Якби Степанович був механізмом, то про нього можна було б висловитися, що працює він у двох режимах «добрий» і «неконтрольований». Коли Степанович «добрий», це не значить, що він не бешкетує, але в цьому режимі він адекват- но реагує на зауваження та покарання. За якусь шкоду його можна відлупцювати чи насварити й поставити в куток, а він буде плакати, хникати, проситися... Із «неконтрольованим» Степановичем ліпше не здибатися. Пам'ятаю, минулого літа трапив- ся в мене з ним конфуз. У вихідні ми поїхали • 84 ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф де Свитязь, чудова погода, прекрасний відпочи- нок... Лариса кудись відійшла, здається, за моро- зивом, ми зі Степановичем гралися біля води. І якби ж я його по дупі ляпнув чи прикрикнув да нього, а то ж просто щось сказав... Як він роз- водився, як він став крити мене матом! А в матю- ках тих поверхів — у Луцьку такої висоти будин- ків не зводять. І де тільки навчився?! Я ні при дітях, ні при жінках ніколи не дозволяю собі ні- чого подібного. Навіть під час сутичок із Лари- сою, як вона не напрошувалася — не вдавався до популярних конструкцій. А Степанович та- кими перлами сипле, що диву даєшся. Спочат- ку я намагався його заспокоїти, однак добив- ся лише зворотного результату. До цих пір ме- ні зле робиться, як пригадаю. Це ж пляж, людей стільки, що не протовпишся — і враз я опинив- ся в центрі загальної уваги. Я готовий був крізь землю провалитися, а оскільки земля мене не приймала, я поліз у воду. І тільки коли відплив на кільканадцять метрів від берега, Степанович замовк. За хвилин десять спробував я причали- ти — новий потік лайки. Довелося мені бовтати- ся і киснути у воді, аж поки моє чадо не вгамува- лося. Головне, що й Лариса, аби не ганьбитися, не поспішала признаватися до своєї дитини. Мо- розиво розтавало в неї в руках, однак вона не ри- зикнула вийти на авансцену. Звичайно ж, Лариса не втрималася, щоб не роз- казати про цей (як їм тоді видавалося, прикольний) 85 • # Василь Слапчук. Дикі квіти випадок своїм подружкам. Може, до цих пір під- сміювалися б наді мною, якби на святкуванні Ла- рисиного дня народження номер не повторився. Тільки на цей раз Степанович звернувся із послан- ням до всього товариства. А що серед гостей був Ларисин начальник, якому особисто обломилося від Степановича кілька шлакоблоків, дружина моя вирішила тут-таки присікти неподобство. З'ясува- лося, що биттям проблемі не зарадиш, тільки ве- реску додалося. У дитину наче злий дух вселився. Закінчилося все Ларисиною істерикою й осудом гостей, які мусили розходитися по домівках тве- резими. А вже другого дня після цього крутого скандалу Лариса прийняла рішення віддати Степановича на перевиховання своїй матері. Підкріпила це рі- шення консультацією у психіатра (Ліна порадила) і моєю згодою. Ох, як не хотілося мені кидати свого сина під колеса Студобекеру! Але що я міг їм протиставити?! Власне, моя згода була лише формальністю, якої від мене вимагали. У душі ж я протестував і мучився совістю. Зіна Федотівна не відмовила собі в задоволенні проїхатися по мені: — Якійсь соплі ради не можете дати. А батько для чого? Теща колола мене тим, що Степанович вдався в мою матір, мовляв, це вона психована. Мати ж • 86 ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф ліоя зовсім обухом по голові мене влупила: сказала, що ніякого стосунку не має до цього вилупка, Лариса нагуляла його... Зізнаюся, що інколи й у мою душу закрадаєть- ся підозра, надто вже мій син не схожий на мене. Однак, із іншого боку, я б і не бажав, аби він був моєю копією, бо нема ні в моїй зовнішності, ні в моєму характері чогось такого, чим би я міг поділитися зі своїм сином і це йому пригодило- ся б у житті. Відтак мені нема на що нарікати. Хіба не про такого сина я мріяв? Хіба не таким мріяв бути в дитинстві? І ось, коли природа пода- рувала мені втілення цієї мрії, я став сумніватися, що це можливо. Я засумнівався в собі: чи можу я бути батьком такого сина? На щастя напади само- їдства трапляються не так уже й часто та й трива- ють недовго* Віддавши сина в руки тещі, я цілих два тижні почувався зрадником, уявляючи, яким тортурам піддає його це лихе бабисько. Та коли з'ясувалося, що за ці два тижні моя теща схудла на сім кіло, а син не скорився супостату, я зрадів у своєму сер- ці, а душа моя заспокоїлася. Та, мабуть, великою кров'ю дістаються моєму синові перемоги в цій за- пеклій борні, бо, мені здається, він так і не простив нам, своїм батькам, відлучення від дому й заслання в село, на каторгу до баби. Він любив нас, але не бачив у нас своїх спільників. І коли якийсь сіль- ський дядько чи тітка запитували його: — Ти чий? 87 • # Василь Слапчук. Дикі квіти Степанович відповідав: — Я сам по собі. Лариса з неприхованою образою переповідала це подругам. — Це ж треба вдатися таким свинтусом! Я не втримався, щоб не втрутитися: — І хто, по-твоєму, винуватий? СОН У РУКУ Я лежав у ліжку й налаштовувався на сон. Може тому, що перед сном у дружини більше справ у ванній, ніж у мене, віддавна склалося так, що я перший стрибаю у цю ладцю кохання, а потім нетерпляче (особливо на початку нашого шлюбу) або дратуючись (Лариса завжди бариться), опіс- ля — із деяким збайдужінням, лише підкоряючись ритуалу, а траплялося, що й відчалював я, заколи- саний хвилями сну, не дочекавшись своєї попутни- ці та партнерки. У ванній шуміла вода. Та я більш ніж певен, що Лариса сидить на краю ванни й, мружачи ліве око, різко видихає тугий струмінь диму. Цигарка пе- ред тим, як почистити зуби — це теж її давня звичка. Я лежав із заплющеними очима й чекаїв. Якщо чесно, то ні про яке сексуальне задоволення чи подружній обов'язок я не думав — дожидався сну, а не дружини. М'яка хода годинника, ніби котяче муркотіння, підманює дрімоту, спочатку моя голова глибше втискається в подушку, щоб за кілька секунд віддатись невагомості... І в цей • 88 ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф час із якихось чорних глибин повнею вигулькує світлий і акуратненький (згадати приємно) Лінин задок, а пеніс мій, наче пес, що морду задер, аби на місяць повити, тут таки голову догори здійняв. Годинник лупить, мов із кулемета. Сон із пере- ляку в щілини між паркетом забився... Капець йому приходить. У мене виникає сповнене гарячого й поглибле- ного дихання, доречне запитання: де ж та моя поло- вина, з якою я міг би (мушу) негайно з'єднатися? Тобто — моя дружина Лариса. Бо хоча збуджувала мене візія Ліниної дупці, розраховувати наразі дово- дилося лише на дружину. Яка, до речі, все ще не показувала носа з ванної, ніби курила там не зви- чайну цигарку, а сигару, що не поступається розмі- рами гуцульській трембіті. Ледве дочекався я при неоновому світлі Ліни- них сідничок своєї жаданої. Лариса вступила до кімнати, і я з прикрістю за- уважив, що вдягнута вона не у халат, а в нічну сорочку. Нічна сорочка на дружині — поганий знак. Лариса полюбляє спати або зовсім оголеною, або ж у самих трусиках, нічну сорочку натягує під час місячних та ще тоді, коли з якихось причин накладає табу на мої домагання самця чи, знову ж таки, з невідомих мені мотивів, обітницею присікає власний чуттєвий пломінь, уподібнюючись до вбра- ної в біле пір'ячко невинної голубки. 89 • # Василь Слапчук. Дикі квіти Нічна сорочка на дружині означає, що кохатися сьогодні ми не будемо. Дарма я одразу не накрив світильник Ліниної попи абажуром й не заховав до шафи. Треба ж було стільки розпалюватися, щоб тепер з цієї на- громадженої енергії вийшов великий пшик. Оце так облом! (Можна було б навіть доповнити: облом за об- ломом (стараннями автора читачі, мабуть, про них
|
|||
|