ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 4 страница

ти — в місті, а бачилися б раз на місяць, так?

Чи, може, ти готова на переїзд? Тоді давай, збирай

речі. Я буду в твого батька правою рукою, ти —

лівою, а твоя мама буде усіма поганяти...

До мене враз повертається хороший настрій.

Таки знайшов слушний момент, припер розумаху

до стінки.

— Я й у місті роботою забезпечена, — відгав-

кується дружина.

• 70

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

Тепер настала моя черга зловтішатися.

— Та-а, жінки декабриста з тебе не вийде, —

глузливо розтягую слова.

— Як і з тебе декабриста.

ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ

ПРОТИ КІННОТИ БУДЬОННОГО

Лариса все ще заспокоює нерви, сидячи на краю

ванни або ж на кришці унітаза. Напевно, вже дру-

гу докурює. У ванну потужним струменем котить

із крана вода. Це на той випадок, якби я продовжу-

вав докучати їй своїми репліками. Глушить мене,

як совєти «Голос Америки». До того ж, Ліна напле-

ла Ларисі, що коли довший час посидіти біля про-

точної води, то покращується енергетика.

Я не проминув нагоди покепкувати:

— Все приглядаюся, чи над твоєю головою ще

німб не світиться.

Дружина відповіла усмішечкою:

— До святих мене навряд чи зачислять, а вели-

комученицею з таким чоловіком обов'язково стану.

Що називається, сам напросився.

Довгий час я вважав, що Лариса абсолютно по-

збавлена почуття гумору, однак згодом з'ясувалося,

що воно у неї є, але дуже рідко ночує вдома.

Поки дружина курінням заспокоює нерви, а во-

дою підправляє карму, я також знаходжу спосіб

підтримати свій виснажений організм — знаходжу

в холодильнику відкупореного слоїка із помідора-

ми (тещине виробництво) й випиваю весь розсіл.

71 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Зазвичай же, аби мої нерви були нарівні з Ла-

рисиними, а справедливість цього вимагає, я при-

думав альтернативу курінню — карамельки: вгамо-

вував нервовий трем цукерками. У буфеті стоїть

моя особиста ваза, з якої я, як мовиться в рекламі,

черпаю енергію та насолоду. Якщо по-правді, то

наразі я не мав певності, чи кортить мені солодко-

го, одначе за звичкою зазирнув до вази. Замість

залежів карамельок та розсипів льодяників дожи-

далися мене там дві худенькі, злиплі й замацані,

бомжацького вигляду цукерки.

То це я повинен отаким непотребом заспокою-

вати свої зношені до краю нерви й покращувати

зниклий безвісти настрій, у той час як моя дружи-

на прокопчує власне нутро ароматним димом яко-

го-небудь «Президента»!

Автор думає, що якоюсь однією паличкою зна-

ка оклику він зуміє передати ступінь мого гніву.

Та для цього йому довелося б вибудувати цілий

штахетник зі знаків оклику.

Я чому розсердився? Розсердився я тому, що

дбати, аби я ніколи у цій вазі не бачив дна, доруче-

но моїй благовірній. Такою була наша домовле-

ність. Якщо їй конче хочеться травити себе димом,

то я не маю нічого проти, сказав я, але нехай тоді,

коли закуповує для себе цигарки, не забуває запа-

сатися для мене карамельками.

Якщо мені нема чого за щоку кинути, то і їй

не буде дозволено шкідливим звичкам віддавати-

ся. Зараз я її витурю з насадженого місця. І в мене

• 72

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

%*же бути купа різних справ у ванній, тим паче,

|цо ванна й туалет у нас нероздільні.

Шарпаю двері — зачинені зсередини. Наполег-

? зтво стукаю.

— Чого тобі? — виринає з шуму води невдово-

* Лвний голос.

— Відчиняй мерщій, — продовжую стукати.

Лариса бубнить щось нерозбірливе. Знаючи її

дарактер, можу висловити припущення, що вона

; пропонує мені постукати головою. Та це лише

здогад, тому й ображатися не варто. Навпаки,

> я міняю нетерпляче-дратівливий тон на нетерп-

ляче-жартів ливий:

, — Виходь, — наполягаю. — У мене там зустріч

з унітазом.

Здається, подіяло. Шум води стихає — Лариса

закручує крани. Натомість вибухає шипінням ба-

чок над унітазом, змиваючи недопалки. Брязкає

кришка. Двері відчиняються.

Як завжди, Лариса вірна своїй стервозній нату-

рі. Нахабно дивлячись мені в лице, украй нахабно

каже:

— Хто б іще погодився з тобою зустрічатися.

Ти й погодилася, хочеться мені нагадати, але не

в моїх правилах ловити людей на необережному сло-

ві. До того ж, це відверта провокація, я підігрувати

ворожим силам не збираюся. Я веду власну гру.

Нас розділяє поріг. Перш ніж поступитися

дорогою, я майже невинно (дружні кпини) ці-

кавлюся:

73 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Що це за тип, з яким ти вчора цілий вечір

переморгувалася?

Лариса нітиться, шаріється, щоки займаються,

наче небо на горизонті під час заходу (схід я рідко

бачу) сонця. Із цим дівочим рум'янцем на щоках

вона надзвичайно приваблива, тому я не зводжу

з неї чіпкого погляду, чим ще більше бентежу її.

— Я переморгувалася?! — вона з усіх сил нама-

гається вдавати з себе безтурботну й незворушну,

а збагнувши, що це їй погано вдається, не знахо-

дить ліпшого виходу, як розсердитися. — Що ти

вигадуєш?! Коли не маєш більше за що до мене

причепитися, то так і скажи.

У мене від задоволення аж долоні сверблять,

хочеться потерти їх одна об одну, поаплодувати

собі. Рідко коли мені вдається заскочити дружину

зненацька, на всі мої підступи у неї завжди в резер-

ві яка-небудь кіннота Будьонного прихована, котра

вилітає з-за лісу, із байраку й змітає моїх піхотин-

ців, топче їх, бере в полон і в пучки в'яже. Отакі

розклади. Але сьогодні й я на Троянському коні

до неї під'їхав. Шпори в боки — і вперед, розвива-

ти успіх:

— Ще й так інтимно називала його Льончи-

ком. — Це я для приколу, це Ліна так позаочі нази-

вала цього типа, а в очі усі йому люб'язненько: Ле-

оніде Макаровичу, Леоніде Макаровичу...

Лариса робить рвучкий рух, ніби збирається

буцнути мене головою в живіт, але тільки піднімає

з долівки рушника й чіпляє його на вішак, рушник

• 74

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

-таки знову падає, однак вона цього чи то не за-

жує, чи, може, їй видається, що я з цим рушни-

ком змовився, і ми спільно діємо проти неї, тому

іне буде вона більше перед ним (а отже, і переді

Ліною) кланятися.

— Дістали вже мене твої ревнощі, — вигукує

нервово й проскакує повз мене, наче п'яний даїш-

ник через перехрестя.

Вчасно я відступився. Не рухаюся, лише завер-

таю услід за нею голову.

— Льончик — Лінин френд, — запально вигу-

кує з кімнати. — І я до нього зверталася не інакше,

як на ім'я та по батькові.

Мені відомо, ким Льончик доводиться Ліні.

Але кидав він оком у бік Лариси, кидав. Тільки ж,

якби я реагував на подібні погляди як на злочин

(спроба прелюбодіяння з моєю дружиною у мене

на очах), то мусив би перебити на вулиці всіх чо-

ловіків, котрі вилуплюють на Ларису безсоромні

баньки, абсолютно ігноруючи мою присутність.

А що Льончик від спокуси не втримався, то нехай

із ним Ліна розбирається. Попри це я не переби-

ваю дружину.

Мене тішить, що Лариса змушена виправдову-

ватися.

— Я не настільки фамільярна, щоб після тре-

тього тосту лізти до всіх з обіймами та поцілунка-

ми, як це робив ти...

Ну, не треба перебільшувати. Що я робив пі-

сля третьої, я пам'ятаю. Оскільки третій тост —

75 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

за любов, то, може, після п'ятого я запізно зреа-

гував. До того ж, інформація, яку щойно мені

скинула дружина, ніяк мене не компрометує. На-

впаки, свідчить про те, що я й у нетверезому ста-

ні привітний, добрий, люблячий... У той час,

як інші лізуть битися.

Стою перед відчиненими дверима ванної.

— Якщо не віриш мені, у Ліни запитай, —

не вгаває дружина, мабуть, сприймає моє мовчан-

ня за недовіру.

Я посміхаюся. Зачиняю двері. Нема мені чого

у сортирі робити.

РОЗДУМИ ІЗ ЗУБОЧИСТКОЮ

Після вечері я, длубаючись сірником у зубах,

традиційно, якщо не сказати зумисне, довго вагав-

ся: зостатися мені вдома, щоб засісти перед телеві-

зором чи вийти на вулицю, щоб засісти з мужиками

за стіл (треба ж мені зрідка в товаристві бувати)?

Як уже відзначалося, з вибором я не квапився, ос-

кільки і сам процес навівав блаженний стан, тому

трохи ліньки було шукати ще якоїсь поживи для за-

доволення. Це з одного боку, а з іншого — питання

не таке вже й дріб'язкове, як може видатися на пер-

ший погляд. Якщо виберу телевізор — обов'язково

зав'яжеться суперечка з Ларисою, бо вона схоче

дивитися який-небудь свій серіал, а я їх терпіти не

можу. І хоч плац перед телевізором врешті-решт

контролюю таки я, дружина завжди готова запере-

чити подібний стан речей, тому перегляд телевізії

• 76

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

ирає у мене чимало сил. Знову ж таки, якщо

на вулицю — мужики за столиком при-

як рідного, знайдеться з ким і в дурня пе-

гися, і в шахи зіграти, але грають тут

ж на інтерес, або потім скидаються на пиво,

ї ж, як не втомлюється мені нагадувати дружи-

, безробітний. Окрім цього, я вважаю, цілком

ономірно обставини склалися так, що старші

ловіки ставляться до мене з повагою та пієте-

: м, наче я не звичайний інженер, а щонайменше

вловний інженер величезного підприємства, яке

Постачає продукцію для сорока армій світу й зна-

ходиться під землею, зовні маскуючись під взут-

вву фабрику. Аби молодші з ревнощів не іроні-

зували й не підсміювалися з мене, мені доводить-

ся, підігруючи старшим, вдавати з себе крутого.

Недавно я між іншим кинув фразу, що пере-

йшов у приватний бізнес і тепер мій робочий день

не нормований.

Лариса не була б донькою своєї матері, якби

не скористалася ситуацією.

— От візьму й розповім твоїм дружкам, що ти

за фрукт.

— Вони мені не дружки, а сусіди, — вказую Ла-

рисі на суттєві неточності її бачення ситуації. —

І твої, між іншим.

— Яз ними в карти не граю і байок їм про те,

як твою полковницьку папаху міль поїла, не розка-

зую, — мовить моя дружинонька й хихикає, і так

витончено мене цим смішком травмує, що автор

77 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

безсилий підібрати до нього адекватного епітета.

Ну не зараза?

— Та це був жарт. Розумієш? Я з ними жартую,

з тобою жартую... Розумієш? Просто я людина

з гумором. Розумієш?

— Ро-зу-мі-ю, котику, ро-зу-мі-ю, — муркоче

кицею. — І я пожартую. Мені теж гумор підпирає,

прямо ради нема.

І я також розумію, що вона дражниться, але й

мені нічим зарадити, так мене її дурна мова заво-

дить. Бо на відміну від моїх, її жарти не такі вже й

безневинні. Забив би цю Пашу Морозову. Нічого

у неї святого нема!

— Яка ж тобі з цього користь?

—- Мені користі ніякої, зате в тебе — неприєм-

ності, — розставляє акценти, обдаровуючи мене

усмішкою міс (місіс) Чарівність.

Я б волів не гратися у подібні ігри — надто

вузька межа між серйозними речами та жартом,

на якій ми штовхаємося, спихаючи одне одного

так, щоб витоптати як можна більше грядок на чу-

жому городі.

— Отже, це шантаж? — обурююся.

Ясна річ, обурення моє вдаване, на показ, таке

собі сю-сю-сю. Тут, як мовиться, або жартуй,

або подавай на розлучення. Справжнє ж моє

обурення сидить у шафі чи, може, голеньке хо-

вається під ліжком у вдаваного, рахує поверх

і зубами на гумор скрегоче, що так не в пору

приперся.

• 78

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

— Шантаж, — радо визнає дружинонька, наче

я по її ерогенних зонах язиком пройшовся.

Що це таке? Ротик. А це? Циці. А оце?..

Ага!

Клітор — це та ж сама червона кнопка для за-

пуску ядерної зброї у валізі президента, лише без

належної охорони.

З одного боку, добре коли вона завше в чолові-

ка під рукою, з іншого, не можна людство весь час

у страху тримати.

— То ти мене, люба, шантажуєш?

— Шантажую, любий.

Шантаж розпочинається там, де й статевий

потяг.

Ніякий чоловік не спроможний поперти проти

потяга, тож із. цієї проблеми я собі комплексу мен-

шовартості не витворюю. Єдине: немилосердно

мордує мене думка: чому саме мені випала неза-

видна роль бовтатися в останньому вагоні цього

потяга?

Відтак знову моя репліка. Дія наближається

до фіналу.

— Що ти від мене хочеш?

Або ж до кульмінації. Це залежить від того,

що відповість Лариса.

У цьому місці доноситься сміх із залу.

Сміється автор. Він не гірше від дійових осіб

знає, що все, їцо я міг дати своїй дружині, я

вже віддав. І ніякої мені за це ані вдячності, ні

шани.

79 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Дарма, писарчук, втішається. Бо не автор сміє-

ться останнім. Останнім сміється читач.

— Агов! — Лариса штурхає мене у те місце,

де в чоловіка було ребро, з якого Бог сотворив

жінку. — Ти що, заснув? Втретє до тебе звертаюся.

А в результаті — у жінки все на місці, а чоло-

вік — каліка.

— Вибач, задумався.

Викидаю сірника, яким колупався в зубах,

у відро зі сміттям.

ГІРКОТИ БУТТЯ Й СОЛОД КАРАМЕЛІ

— Ти ще не забув, що в тебе є син? — Лариса

вистрибує зі звинуваченням, наче коза з конопель.

Знайшла-таки тему, аби відігратися. Зараз роз-

почне описувати, який я поганий батько.

— Яз ним бачився не давніше, ніж ти, — відпо-

відаю спокійно, трохи розтягуючи слова, натис-

каючи на кожне й зумисне роблячи між ними ши-

рокі пробіли. Нема чого мене крайнім виставляти,

це не я відмовлявся давати дитині цицьку, щоб

не зіпсувалася форма грудей.

— А міг би й бачитися частіше, — дорікає дру-

жина. — Це в мене лише два вихідних, а в тебе всі

дні вільні.

Знову за своє. Найнявся б уран видобувати, аби

тільки писка стулила.

— Я міг би бачитися з ним щодня, якби ти не

спровадила його до своєї мами.

• 80

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

Таки розхитала мене, вивела з рівноваги. Зму-

сила матір пом'янути.

— А що, може, твоя мамуня його прийняла

б? — Лариса сіпається, мов шаман з бубном. —

Вона ж Вовика за внука не вважає.

— Я зробив наголос на тому, що Степановича

взагалі не треба було віддавати, а ти шукаєш за-

чіпки для скандалу, хоча й прекрасно розумієш,

що я маю на увазі. Мені дуже не подобається твій

екстремізм.

Довкола Лариси такої сили магнітне поле утво-

рилося, що, коли ближче підступаюся, волосся

на руках дибки стає.

— Сам перший мою маму згадав.

— Згоден, що проти ночі не варто було б.

— Не юродствуй. Моя мама заслуговує на пова-

гу, хоча б тому, що виховує твою дитину, поки ти

байдики б'єш.

— Твоїй мамі в зоні за зеками наглядати, а не

дітей виховувати, — знову не втримуюся від кри-

тичного зауваження.

На лиці в дружини застигає зневажлива грима-

са, зирить на мене зверхньо, з погордою, трішечки

навіть бридливо, наче на таргана, котрий щойно

з-під умивальника виліз. Отже ж порода капосна!

Донечка ще й маму перевершила. Губки скривила.

Зараз розпочне правити, скільки колишніх вихо-

ванців її матері стали професорами та академіками,

генералами та народними депутатами... Зачитає

довжелезний список знаменитостей. А я підсічу її

6 — 4-2167 81 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

фразою: «А от космонавта нема». Хороша фраза.

Я давно її приготував для цього випадку.

Лариса кривить губки, єхидненько посміхається:

— А ти візьми й скажи це моїй мамі.

Несподівана пропозиція. Я зі своєю фразою,

наче заєць із палкою ковбаси, і не пик, і не мик.

Заклинило. На щастя, сум'яття було внутрішнім і

коротким.

— Скажу, — обіцяю. — Колись я їй все ска-

жу, — погрожую.

Зауважую, що Лариса дивиться на мене не як

супротивник, а наче рефері, що після нокдауна

розпочав відрахунок: раз, два, три...

На «сім» я вже звівся на ноги... Від нокауту

в цьому раунді мене врятував лише гонг.

— Треба Вовика провідати, — каже Лариса

зовсім іншим тоном, як любляча дружина й тур-

ботлива мити. — Може, ти поїдеш завтра, побудеш

там кілька днів, батькові щось допоможеш, з Вови-

ком пограєшся, а я прищу на вихідні — повернемо-

ся разом?

Коли Лариса поводиться зі мною по-людськи

й розмовляє по-хорошому, у мене одразу ж вини-

кає відчуття, ніби я чимось перед нею завинив.

— Я б із задоволенням... Страшенно скучив

за Степановичем, — мимрю, жую слова. — Я б

там усю роботу переробив... Але... Ти знаєш...

Зіна Федотівна, вона діє на мене гірше, ніж радіа-

ція. Це при тому, що я не маю нічого проти твоєї

мами. Тобі відомо, яке в неї потужне біополе...

• 82

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

У мене розпочинається депресія, я починаю хво-

ріти... У мене на шкірі прищі висипаються. Я ж

не вигадую, ти знаєш. Ще коли ми з тобою разом,

то я відчуваю себе захищеним...

Зовсім небагато зосталося, аби я розплакався.

Лариса киває, на знак того, що розуміє мене

й співчуває.

— Тоді поживеш у своєї матері, — пропонує.

— Ти ж знаєш, що з матір'ю в мене напружені

стосунки, — ставлю іншу заїжджену платівку. —

Вона за ці дні з мене всі кишки вимотає.

Лариса зітхає наді мною усіма зневаженим і на-

правляється до ванної.

Поки вона курить, я смокчу бомжацького ви-

гляду карамельку, але життя від цього не стає мені

солодшим. Наче відправив я її мимо рота.

СТЕПАНОВИЧ

Лариса права, Степановича обов'язково треба

провідати найближчим часом. Теща й так каже,

що ми зреклися дитини. Це ж, напевно, два або

й три тижні минуло, як ми востаннє були в селі.

Здається, тоді як із тестем кошару для худоби ро-

били. Ні, кошару будували раніше, а востаннє

я фарбував підлогу у великій кімнаті. Точно, Сте-

панович ще зелених та білих квіточок на ній пона-

мальовував, то я мусив по-новому...

Як же я, буває, заздрю своєму синові! Коли б

хто знав, як іноді хочеться вилізти на стілець, по-

давитися на всіх згори й послати до бісової матері!

83 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Степанович молодець, він собі в борщ не дасть

наплювати.

Мені б його характер.

Коли народився син, я зрадів: буде мені під-

тримка. Виховаю для себе спільника. Разом пов-

станемо проти сімейного матріархату. Зрештою,

так воно й вийшло. Більше того, син навіть пере-

вершив мої сподівання — він не рахується ні з ким,

не визнає авторитетів, не страшиться покарань.

Загалом, Степанович — нормальний пацан.

Як усі інші діти його віку. І до матері лащиться,

і з батькових рук не злазить. Довгий час, коли

його запитували, кого він любить більше, тата

чи маму, він відповідав, що тата. Я страшенно

цим тішився й почувався на вершині блаженст-

ва, Лариса ж ревнувала й сердилася. Потім Сте-

панович підріс і зробився хитрішим, став казати,

що обох. Але любить він нас, поки добрий.

Якби Степанович був механізмом, то про нього

можна було б висловитися, що працює він у двох

режимах «добрий» і «неконтрольований».

Коли Степанович «добрий», це не значить, що

він не бешкетує, але в цьому режимі він адекват-

но реагує на зауваження та покарання. За якусь

шкоду його можна відлупцювати чи насварити й

поставити в куток, а він буде плакати, хникати,

проситися...

Із «неконтрольованим» Степановичем ліпше

не здибатися. Пам'ятаю, минулого літа трапив-

ся в мене з ним конфуз. У вихідні ми поїхали

• 84

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

де Свитязь, чудова погода, прекрасний відпочи-

нок... Лариса кудись відійшла, здається, за моро-

зивом, ми зі Степановичем гралися біля води.

І якби ж я його по дупі ляпнув чи прикрикнув

да нього, а то ж просто щось сказав... Як він роз-

водився, як він став крити мене матом! А в матю-

ках тих поверхів — у Луцьку такої висоти будин-

ків не зводять. І де тільки навчився?! Я ні при

дітях, ні при жінках ніколи не дозволяю собі ні-

чого подібного. Навіть під час сутичок із Лари-

сою, як вона не напрошувалася — не вдавався

до популярних конструкцій. А Степанович та-

кими перлами сипле, що диву даєшся. Спочат-

ку я намагався його заспокоїти, однак добив-

ся лише зворотного результату. До цих пір ме-

ні зле робиться, як пригадаю. Це ж пляж, людей

стільки, що не протовпишся — і враз я опинив-

ся в центрі загальної уваги. Я готовий був крізь

землю провалитися, а оскільки земля мене не

приймала, я поліз у воду. І тільки коли відплив

на кільканадцять метрів від берега, Степанович

замовк. За хвилин десять спробував я причали-

ти — новий потік лайки. Довелося мені бовтати-

ся і киснути у воді, аж поки моє чадо не вгамува-

лося. Головне, що й Лариса, аби не ганьбитися,

не поспішала признаватися до своєї дитини. Мо-

розиво розтавало в неї в руках, однак вона не ри-

зикнула вийти на авансцену.

Звичайно ж, Лариса не втрималася, щоб не роз-

казати про цей (як їм тоді видавалося, прикольний)

85 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

випадок своїм подружкам. Може, до цих пір під-

сміювалися б наді мною, якби на святкуванні Ла-

рисиного дня народження номер не повторився.

Тільки на цей раз Степанович звернувся із послан-

ням до всього товариства. А що серед гостей був

Ларисин начальник, якому особисто обломилося

від Степановича кілька шлакоблоків, дружина моя

вирішила тут-таки присікти неподобство. З'ясува-

лося, що биттям проблемі не зарадиш, тільки ве-

реску додалося. У дитину наче злий дух вселився.

Закінчилося все Ларисиною істерикою й осудом

гостей, які мусили розходитися по домівках тве-

резими.

А вже другого дня після цього крутого скандалу

Лариса прийняла рішення віддати Степановича

на перевиховання своїй матері. Підкріпила це рі-

шення консультацією у психіатра (Ліна порадила)

і моєю згодою.

Ох, як не хотілося мені кидати свого сина під

колеса Студобекеру!

Але що я міг їм протиставити?!

Власне, моя згода була лише формальністю,

якої від мене вимагали. У душі ж я протестував

і мучився совістю.

Зіна Федотівна не відмовила собі в задоволенні

проїхатися по мені:

— Якійсь соплі ради не можете дати. А батько

для чого?

Теща колола мене тим, що Степанович вдався

в мою матір, мовляв, це вона психована. Мати ж

• 86

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

ліоя зовсім обухом по голові мене влупила: сказала,

що ніякого стосунку не має до цього вилупка,

Лариса нагуляла його...

Зізнаюся, що інколи й у мою душу закрадаєть-

ся підозра, надто вже мій син не схожий на мене.

Однак, із іншого боку, я б і не бажав, аби він

був моєю копією, бо нема ні в моїй зовнішності,

ні в моєму характері чогось такого, чим би я міг

поділитися зі своїм сином і це йому пригодило-

ся б у житті. Відтак мені нема на що нарікати.

Хіба не про такого сина я мріяв? Хіба не таким

мріяв бути в дитинстві? І ось, коли природа пода-

рувала мені втілення цієї мрії, я став сумніватися,

що це можливо. Я засумнівався в собі: чи можу я

бути батьком такого сина? На щастя напади само-

їдства трапляються не так уже й часто та й трива-

ють недовго*

Віддавши сина в руки тещі, я цілих два тижні

почувався зрадником, уявляючи, яким тортурам

піддає його це лихе бабисько. Та коли з'ясувалося,

що за ці два тижні моя теща схудла на сім кіло,

а син не скорився супостату, я зрадів у своєму сер-

ці, а душа моя заспокоїлася. Та, мабуть, великою

кров'ю дістаються моєму синові перемоги в цій за-

пеклій борні, бо, мені здається, він так і не простив

нам, своїм батькам, відлучення від дому й заслання

в село, на каторгу до баби. Він любив нас, але не

бачив у нас своїх спільників. І коли якийсь сіль-

ський дядько чи тітка запитували його:

— Ти чий?

87 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Степанович відповідав:

— Я сам по собі.

Лариса з неприхованою образою переповідала

це подругам.

— Це ж треба вдатися таким свинтусом!

Я не втримався, щоб не втрутитися:

— І хто, по-твоєму, винуватий?

СОН У РУКУ

Я лежав у ліжку й налаштовувався на сон.

Може тому, що перед сном у дружини більше

справ у ванній, ніж у мене, віддавна склалося так,

що я перший стрибаю у цю ладцю кохання, а потім

нетерпляче (особливо на початку нашого шлюбу)

або дратуючись (Лариса завжди бариться), опіс-

ля — із деяким збайдужінням, лише підкоряючись

ритуалу, а траплялося, що й відчалював я, заколи-

саний хвилями сну, не дочекавшись своєї попутни-

ці та партнерки.

У ванній шуміла вода. Та я більш ніж певен,

що Лариса сидить на краю ванни й, мружачи ліве

око, різко видихає тугий струмінь диму. Цигарка пе-

ред тим, як почистити зуби — це теж її давня звичка.

Я лежав із заплющеними очима й чекаїв. Якщо

чесно, то ні про яке сексуальне задоволення чи

подружній обов'язок я не думав — дожидався

сну, а не дружини. М'яка хода годинника, ніби

котяче муркотіння, підманює дрімоту, спочатку

моя голова глибше втискається в подушку, щоб

за кілька секунд віддатись невагомості... І в цей

• 88

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

час із якихось чорних глибин повнею вигулькує

світлий і акуратненький (згадати приємно) Лінин

задок, а пеніс мій, наче пес, що морду задер,

аби на місяць повити, тут таки голову догори

здійняв.

Годинник лупить, мов із кулемета. Сон із пере-

ляку в щілини між паркетом забився... Капець

йому приходить.

У мене виникає сповнене гарячого й поглибле-

ного дихання, доречне запитання: де ж та моя поло-

вина, з якою я міг би (мушу) негайно з'єднатися?

Тобто — моя дружина Лариса. Бо хоча збуджувала

мене візія Ліниної дупці, розраховувати наразі дово-

дилося лише на дружину. Яка, до речі, все ще

не показувала носа з ванної, ніби курила там не зви-

чайну цигарку, а сигару, що не поступається розмі-

рами гуцульській трембіті.

Ледве дочекався я при неоновому світлі Ліни-

них сідничок своєї жаданої.

Лариса вступила до кімнати, і я з прикрістю за-

уважив, що вдягнута вона не у халат, а в нічну

сорочку.

Нічна сорочка на дружині — поганий знак.

Лариса полюбляє спати або зовсім оголеною,

або ж у самих трусиках, нічну сорочку натягує під

час місячних та ще тоді, коли з якихось причин

накладає табу на мої домагання самця чи, знову ж

таки, з невідомих мені мотивів, обітницею присікає

власний чуттєвий пломінь, уподібнюючись до вбра-

ної в біле пір'ячко невинної голубки.

89 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Нічна сорочка на дружині означає, що кохатися

сьогодні ми не будемо.

Дарма я одразу не накрив світильник Ліниної

попи абажуром й не заховав до шафи. Треба ж

було стільки розпалюватися, щоб тепер з цієї на-

громадженої енергії вийшов великий пшик.

Оце так облом!

(Можна було б навіть доповнити: облом за об-

ломом (стараннями автора читачі, мабуть, про них