ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 3 страница

му — заняття надзвичайно моральне, і якби котрась

санітарка не надала допомоги людині, що потребує

її специфічних послуг, цей вчинок був би амораль-

ним, навіть таким, що підлягає осуду або й покаран-

ню (у випадку, якщо відмова санітарки призвела

до погіршення здоров'я хворого чи його смерті).

А те, чим займається твоя Світлана — ганьба.

— Чи не тому санітарці за клізми копійки пла-

тять, а Свєта бере грубі гроші. До речі, тобі такі

й не снилися.

— Ясна річ, я ж не стрижу лобків усяким...

Лариса не дає мені підібрати доречне слівце.

— Ти не тільки лобків не стрижеш, ти навіть

своєї задниці не чухаєш, щоб яку копійчину додо-

му принести.

• 50

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

Людина, яка визнала пріоритетними духовні

цінності, не буде по сорок раз на день згадувати

про гроші. Ця, так вдало сформульована теза,

могла б стати тим вагомим аргументом, який ви-

бив би опору з під ніг опонента, здер би личину

з лицедія... За умови, що ще раніше я не викрив

свою кохану в підміні цінностей. Тому-то вона те-

пер і не маскується...

— До речі, — передражнюю дружину, — хто ж її

клієнти? У чоловічому чи жіночому залі вона но-

жицями клацає?

Намагаюся вкласти у запитання якомога біль-

ше іронії, аби замаскувати свою обивательську ці-

кавість інтересом дослідника.

— Тобі потрібна статистика? — процент іронії

не нижчий, ніж у мене. — Світлана робить за-

чіски усім бажаючим. Хочеш — замовлю за тебе

словечко?

їй смішно! їй, виявляється, наша розмова на-

стрій покращила. Це ж під яким кутом зору по-

трібно розглядати проблему?! Жах! Жах! І ще раз:

жах! І тричі з трьома знаками оклику: (!!! ).

Може, я справді чогось не розумію?

Закипаю, мов чайник. Кришку парою зносить.

Коли нема змоги змінити ситуацію, не залишає-

ться нічого іншого, як глибоко вдихнути — і ви-

дихнути. Правильне дихання заспокоює.

— Була б вона моєю жінкою, я б їй вправив

мізки!

4* 51 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

На жаль (чи на щастя) чужих жінок напоумля-

ти не в моїй компетенції.

Лариса пирскає сміхом, давиться реготом:

— Свєтка відповідає тобі взаємністю. — Аж

сльози на очі набігли. — Якось вона казала, що

якби ти був її чоловіком, вона у свій статевий ор-

ган вставила б зуби.

— Дуже потішно...

Досить мені було лише уявити цей капкан (зра-

зок жіночої підступності) — як у паху заболіло.

На щастя, біль цей не фантомний.

Цікаво мені: де тільки вони ті зачіски де-

монструють?

СЕРЙОЗНА РОЗМОВА

Я сказав собі, що довго цей бедлам у моєму домі

продовжуватися не може.

Не повинен!

Я мушу грюкнути по кухонному столі кулаком,

щоб аж попільниця підстрибнула вище холодиль-

ника, щоб у стола ніжки роз'їхалися... Щоб усі ці

Рози та Свєти зі страху обпісялися. О-о!

Отаким буде моє «ні»!

Треба рятувати дружину від згубного впливу

отих пройдисвіток та авантюристок, бо якщо вони

й надалі будуть підказувати їй, до кого і якими гу-

бами посміхатися, то для мене у неї залишаться

самі кривляння.

• 52

Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9

* Я покладу кінець цим шабашам, навіть якщо

мені доведеться повикидати цих відьмочок із п'ято-

го поверху.

Рішення моє визріло якогось похмурого ран-

ку, коли я стояв біля раковини і мив горнята

З-під кави, що чекали на мене з учорашнього ве-

чора. За кольором губної помади на вінцях легко

було визначити, котра з кобіт із якої філіжанки

сьорбала. А вони вчора веселилися тут у повному

складі.

Перемив брудні тарілки, взяв з плити кастру-

лю — відшкріб до повної чистоти. Готовий був

драїти старі сковорідки з жиром та пригарами,

аби лиш не торкатися до цих заквацяних помадою

чашок, наче це хтозна яка гидота.

Ледве дочекався, поки Лариса повернеться

з роботи.

— Маю до тебе серйозну розмову, — попере-

див її.

Лариса переодягалася. Цебто спочатку оголи-

ла, а потім прикрила своє статурне тіло. Робила

це без поспіху, однак, що мене зачепило за живе,

зовсім не переймаючись, чи пасу я її при цьому за-

коханим (бодай хтивим) поглядом.

Напевно, вона звикла до свого гідного похва-

ли тіла.

Або ж звикла до мене.

— Знаєш у чому твоя проблема? — застебну-

ла останнього ґудзика на блузці. — Ти настільки

53 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

серйозний, що збоку на тебе без сміху не можна

дивитися.

Емоцій у слова Лариса вкладала не більше, ніж

у прання моїх сорочок.

— Кожну мою позитивну рису характеру ти на-

магаєшся видати за ґандж. — Я почуваюся неза-

служено ображеним.

— У зв'язку з цим завданням у мене небагато

клопоту.

Іронізує.

Я парирую:

— У тебе зі мною взагалі небагато клопоту.

Пауза.

Отже, рахунок — нічийний. Можна розпочати

спочатку.

— Напевно тобі це буде неприємно чути, але я

мушу сказати...

— Усі твої серйозні розмови закінчуються бит-

тям посуду, — зауважує дружина тоном, мовби

йдеться про вчорашню негоду.

Нічого собі звинувачення! Жіноча логіка в усій

красі. Нагадую:

— Не забудь уточнити, що посуд човпеш ти.

— Ти мене провокуєш.

Косуля з вологими очима. Ягнятко безвинне.

Забив би заразу!

Гаразд, зайду з іншого боку:

— Що б ти мені сказала, якби на нашій кухні

щодня товклися два-три мужики?

— Що ти змінив орієнтацію.

• 54

Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9

Вона ще й жартує!

— Я серйозно, — намагаюся тримати себе в ру-

ках, ніби коштовну китайську вазу. — Як би тобі

це подобалося?

Лариса не відповідає, коротким рухом поправ-

ляє перед дзеркалом волосся і мовчки виходить

із кімнати на кухню (ближче до посуду), чим уже

зневажила мене: адже я її попередив, що маю

до неї розмову, і наголосив, що розмова ця сер-

йозна. Однак мушу бігати за нею, як цуцик. Безпе-

речно, вона вже здогадалася, куди я хилю, тому

й так демонстративно ігнорує мою ініціативу.

На кухні дружина бере зі столу сірникову ко-

робку, трясе нею біля правого вуха, перевіряючи

чи та не порожня, однак з таким виглядом, ніби лі-

вим прислухається до чогось потойбічного. Ясна

річ, сцена ця розігрується для мене: мовляв, що

сірникова коробка торохтить, що я говорю — їй

все рівно.

— Можливо, котрийсь із них спромігся б зава-

рити мені чаю, — відповідає нарешті, ніби через

слухавку у вусі підказку отримала. — Ти ж у нас

серйозними розмовами зайнятий.

Говорячи це, Лариса не дивиться у мій бік. Сло-

ва її не без жовчі, але тон досить мирний, навіть

байдужий. Переміщаючись по кухні, то до холо-

дильника, то до навісної шафки, вона весь час зму-

шена оминати мене, мовби відро зі сміттям. І ро-

бить це із не характерною для неї терплячістю,

Що змушує мене з подвійною гостротою відчувати

55 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

свою недоречність і непотрібність у цьому помеш-

канні та цілому світі.

Так, де стіл?! Де кухонний стіл, по якому я зби-

рався грюкнути?!

Де мій кулак?!

Чаю вона хоче! А я не хочу щодня свіжий борщ

їсти?! Тільки ж чи пригадає вони, коли востаннє

його варила? Може, такі рідкісні події в історичні

хроніки вписують? Аж піднебіння свербить, так

кортить мені озвучити цю тираду, але, як чоловік

раціональний, а не емоційний, переконую себе, що

питання борщу не на часі. А стола покалічити зав-

жди вспіється. Уже не пригадую, що з цього при-

воду сказав би Конфуцій, але, я певен, він би мене

підтримав.

Злість витісняє відчуття образи. Гідність повер-

тається на своє місце.

— Тобі не здається, що своїм подругам ти при-

діляєш більше уваги, ніж своєму чоловікові?

— У якому сенсі?

Вона, бачите, не розуміє! Мене дратує та впер-

тість, з якою дружина уникає відвертої розмови.

Гаразд, буду прямим і конкретним.

— Якби хтось сторонній захотів скласти думку

про твої чесноти, оцінюючи моральні якості твоїх

подруг, то безперечно ця думка була б негативною.

— Он як!

Тільки й мовила.

Сьогодні вона неприродно стримана.

Відтак і я почуваюся не в своєму руслі.

• 56

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

Знагла мене пронизує тривожне припущення:

а що, коли Лариса хвора?! Може, у неї (тьху-

тьху-тьху! ) у груді якимсь чином пухлина вияви-

лася. Може, в очікуванні результатів аналізів

(злоякісна чи доброякісна? ), які будуть лише за

кілька днів, вона страждає у передчутті можли-

вої близької смерті, переосмислює прожите...

Сльози набігають мені на очі.

— Як ти себе почуваєш? — Ступаю до Лариси

крок, щоб обійняти. — Якась ти дивна сьогодні.

Ти здорова?

Дивиться на мене, наче я, обвішавшись із го-

лови до ніг годинниками, запитую в неї, котра

година.

— Дь-а-кую.

Ні, якщо й думає вона про чиюсь смерть, то не

про власну.

Роблю два кроки назад. Спиняюся в дверях.

Я серджуся на себе й ображаюся на Ларису.

Встановлений мною діагноз виявився хибним.

Вона, як у кіно, прикинулася мертвою, щоб вима-

нити мене із засідки й підпустити ближче, аби,

діждавшись, коли я розм'якну серцем, запустити

в мою ніжність кігті. Ну хіба не собака жіночого

роду?! Обіцяю собі, що ніколи більше не куплюся

на ці дешеві трюки, не буду реагувати на гримаски

й потакати симулянтці...

Почуваюся йолопом. Наче виставив себе по-

сміховиськом, зробивши хтозна яку недоречність.

57 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Скажімо, кинувся за аптечкою, вчувши, як жінка

зойкає під час оргазму. Ну хіба не бевзь?!

— Чому ти завжди захищаєш своїх подружок?!

— Бо вони мої подружки.

— Але ж я твій чоловік!

— Одного чоловіка значно легше знайти, ніж

трьох подруг.

— Он як!

Автор, не зважаючи на делікатність ситуації,

глумливо зазначає на берегах нашою з дружиною

розмови, що цю репліку я вкрав у Лариси. Мож-

на подумати, вона її запатентувала. Я у свій ви-

гук привніс таку палітру емоційних відтінків, що

між сказаним мною і сказаним Ларисою стільки ж

спільного, як у вогню з водою. Ясна річ, я йому

сказав, де я його бачив разом із його друкарською

машинкою. Сам напросився. Буде ще у мою сім'ю

лізти. Хай краще за розділовими знаками пильнує.

Ну не знайшов я чого сказати, не знайшов!

— Ти, напевно, не здивуєшся, якщо я скажу,

що твій гумор мені не подобається? — Запитання,

звичайно ж, риторичне, я використовую його як

трамплін. — І я знаю, чий це вплив. Тому я заборо-

няю тобі зустрічатися, принаймні у моєаду домі,

з цими вульгарними, безсоромними... з цими роз-

бещеними істотами!

Роблю паузу, щоб оцінити реакцію дружини,

чи не зависоку ноту я взяв.

— Що ти називаєш своїм домом? — цікавиться

Лариса, розмазуючи по скибці хліба масло.

• 58

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

т Як це що?.. Наше з тобою житло. Нашу

Ічуім'к). Все те, що ми збудували.

— То все-таки наше, а не твоє?

— Не присікуйся. Ти знаєш, що я хотів сказати.

Лариса киває:

— Знаю, чудово знаю. А тому нагадую: ти, го-

лубе, тут у зятях, квартиру цю купили мої батьки

(ти й пальцем об палець не вдарив, аби щось збу-

дувати), і це я тебе утримую, а не ти мене...

Кладе на окраєць скибочку сиру, облизує пальці.

Мене чомусь найбільше образило те, що вона

обізвала мене голубом.

— А тепер сам зваж, чи маєш ти хоча б якесь

миршавеньке право вказувати мені, з ким я повин-

на дружити?

І знову ж таки, мене дивує не те, що я чую, а те,

як Лариса це каже: наче її вже спіткало осяян-

ня дзеном. Ніяких надмірних пристрастей, ніяких

емоцій, голос рівний, розважливий, трохи пов-

чальний (так добрі цьоці говорять з поганими

дітьми). Таке враження, ніби дух її здійнявся що-

найменше до рівня стелі й звідти спостерігає за ті-

лесною вовтузнею наших сімейних стосунків.

Я не на жарт занепокоївся: а що як у моєї дру-

жини зароджується тиха форма божевілля, яка

при її характері з легкістю може перейти в буйну?!

Закінчивши приготування, Лариса збирається

сідати до столу, але тільки тепер помічає: чайник

на плиті такий же холодний, як труп коханого. їй,

мабуть, прикро, що за дурними розмовами забула

59 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

запалити конфорку під чайником, а найбільше її

печалить те, що я не заварив чаю до її приходу,

і вона певна: інший чоловік на моєму місці увесь її

робочий день зігрівав би цього чайника своєю лю-

бов'ю, аби лиш вона сьорбнула гаряченького — зі-

гріла неспокійну душі та натомлене тіло...

Дружина знову бере сірникову коробку, знову то-

рохтить сірниками, тільки до вуха не підносить. По-

тім видобуває одного. Тримає його двома пальцями

й пильно розглядає, наче це колода в оці ближнього.

Дорого б я заплатив, аби дізнатися, над чим

вона в цей час метикує.

Це мені так спочатку подумалося. Але я одра-

зу ж розкаявся й вибачився перед собою, мов-

ляв, даруй, рідний, це я не подумавши подумав.

Не треба мені зайвої інформації, обмежуся теле-

візійними новинами. Я й без цього плачу непо-

мірну ціну за те, що одного разу дозволив собі

проявити інтерес до цієї леді.

Нарешті Лариса викрешує вогонь. Але замість

того, щоб повернутися до плити, повертається

у мій бік. Вона тримає запаленого сірника на рівні

обличчя й спостерігає за тим, як той горить. По-

тім переводить погляд і дивиться поверх полум'я

на мене, одначе не так, як оглядають зовнішність,

а ніби внутрішні органи роздивляється. Під цим

зором я почуваюся надзвичайно незатишно. Кор-

тить чи то озирнутися, чи то прикритися...

• 60

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

Роблю кілька зайвих рухів: поправляю комір

сорочки, смикаю плечем, чухаю за вухом... І все

для того, щоб сховати кудись очі.

Сірник догоряє. Зараз Лариса задмухне його

або тріпне рукою й загасить.

Лариса продовжує вивчати мою середину.

Полум'я торкається пучок, лиже наманікюрені

нігтики...

Ларисині очі розширюються, чоловічки збіль-

шуються до розмірів двокопієчної монети. Потім

у неї відкривається рот...

Коли бікфордів шнур догорає до кінця, відбува-

ється вибух.

Вибуховою хвилею мене викидає у передпокій,

де я наштовхуюся, трохи не збиваю з ніг, на авто-

ра, що підслуховував за дверима. Автор шмигає

кудись під вішак, мені зараз не до нього, а я грю-

каю вхідними дверима.

Ларисин вереск наздоганяє мене на сходах.

На кухні щось падає й розбивається. Моя три-

вога розвіюється. Богу дякувати, здорова моя

половина.

Поверхом нижче мене перестріває сусідка, ба-

дьоренька бабця — її яскраво намальовані губи

нагадують дорожній знак, що закопаний посеред

городу:

— Ви по якій програмі дивитеся? — прислухає-

ться. — Я б заборонила усі ці американські страхіт-

тя по телевізору показувати. Це ж ніякі залізні

нерви не витримають!

61 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Факт, — киваю на знак осуду американської

експансії.

Лариса — ось моя Америка. Мої Сполучені

Штати.

Не вийшло у нас серйозної розмови.

КРИТИЧНІ ДНІ

Лариса й раніше не відзначалася врівноваже-

ним характером, її тонка натура відгукувалася

на місячні, на повню, на новий Місяць, на маг-

нітні бурі, на сонячну активність, на затяжний

дощ... Коротше кажучи, на всі порухи та поди-

хи природи. А найбільшим негативним подраз-

ником для багатостраждального організму моєї

дружини, за її ж таки словами, був — я.

— Мені бридко від того, що ти мене порівнюєш

із місячними! — На моєму місці не тільки Конфуцій

образився б, але й сам смиренний Сковорода.

— Це мені на чоловіків дивитися бридко! —

спалахує гнівом Лариса. — Та я одна від двана-

дцяти літ більше крові пролила, ніж усі чоловіки,

котрі оцю хвалену незалежність виборювали!

— Ну знаєш! — Хіба ця дурна жінка тямить,

що верзе! — Ти б затулила свою рану й мовчала!..

— Що, не подобається? — І стільки у її словах

та виразі лиця єхидства й зловтіхи, Що я готовий

забити цю безмозгу курку й утекти до Канади

(усі патріоти України мешкають у Канаді), там

мене зрозуміють і виправдають. — Правда в очі

коле?!

• 62

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

— Не чіпай святого! — кричу, втративши терпін-

ня. — Не лізь зі своїми прокладками! Ти знаєш

скільки лицарів голови поклали, виборюючи для

України волю?! Знаєш, яких страшних втрат зазнав

наш народ?!

— І знати не хочу! — кричить Лариса. — Це мій

батько голови рахує, бо він худобу на м'ясо ви-

рощує...

— Припини! Не оскверняй мого слуху вульгар-

ними аналогіями!

— Справжні чоловіки повинні носити голову

на плечах і користуватися нею, а не складати при

першій нагоді. А ви носитеся зі своїми втратами,

як із набутками, гордитеся поразками, наче це пе-

ремоги... Кому потрібна така ваша Україна?!

— А чого це ти відмежовуєшся від України?

— Бо не хочу мати з цією Україною нічого спіль-

ного. — Окинула мене презирливим поглядом. —

Це ви, чоловіки, пропонуєте мені цю Україну.

— Вибач, шановна, Україна в нас одна на всіх.

— Це голова у вас одна на всіх, і та не пра-

цює! — Лариса продовжує набирати обороти. —

А ти не ховайся за всіх, знайди себе у цій масі,

а потім окремий ти піди і вибори волю для окре-

мої мене.

— Та я усі мітинги відстояв, я обком в облогу

брав, я собор штурмував, я... Думаєш, це я не зара-

ди тебе?

— Ти що, зовсім по тих мітингах мозки роз-

тряс?! Не розумієш про що я говорю?! Ти мене

63 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

не спроможний визволити з цього рабства, з цієї

захланності, а весь час борцем за Україну себе ви-

ставляєш. Який ти — така й твоя Україна!

— Думаєш, ти мене образила? А мені за себе

не соромно. І Україну я приймаю, наче матір, і буду

любити її й гордитися нею, якою б вона не була.

— То ж певне! Якщо мати алкоголічка, то й ди-

тина недоумкувата...

Оце вже занадто! Через мене мовби розряд

струму пропустили.

— Це твоя мати — комуняка, тому й ти Украї-

ни не любиш. Твоя мати на Великдень під церк-

вою чергувала, дітей із храму за вухо виводила...

Що, не було такого?! Не було?!

— Моя мама розкаялася, і Бог їй простив. Вона

тепер набожна — жодної служби не пропускає.

Вона причащається частіше, ніж ти ванну прий-

маєш. Зрозумів? А ви як були євнухами, так і зо-

сталися. Оце й уся ваша політика!

Помічаю, що перестав устигати за Ларисиною

логікою: хто такі «ми», до яких вона мене зарахо-

вує, що спільного у євнухів з політикою? Та й по-

рохівниця моя, здається, спорожніла. Не заби-

ти ж мені насправді свою жінку за те, що вона

дурепа. До того ж, якщо вже братися за цю бруд-

ну й мокру роботу, то першою довелося б заду-

шити її маму.

— Що ти в політиці розумієш?! — безнадійно

махаю рукою, даючи знати, що не бачу сенсу про-

довжувати обговорення теми. — Це не для жінок.

• 64

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

— Чому це не для жінок? — Лариса сіпається,

наче відьмочка на шабаші. — Та з однієї мініатюр-

ної Юльки можна настругати чоловіків, яких би

вистачило на два парламенти, ще й на уряд зо-

сталося б.

Я не беруся сперечатися. Я вже все сказав. Але й

доморощеному фе-мінізму потакати не збираюся.

Із жартом (повинен зачепити за живе) виходжу

з розмови, обігравши термін опонента «настругати»:

— Тільки жінка здатна звести політику до сексу.

Лариса визнала мій гумор низькопробним і вуль-

гарним.

— Якщо вже ти згадав про секс, то це вас раком

ставлять, це ви опущеними ходите...

Ось він вплив подружок. Може, у котроїсь

із них кримінальне минуле?

Останні фрази дружина вигукує мені в спину.

Щойно я власним політичним рішенням уник-

нув громадянської війни у межах сім'ї. Однак це

не відступ. Лише зміна вектора.

Отака мила бесіда. Аби тільки автор встигав

записувати.

Як я вже сказав, Лариса ніколи не відзначалася

врівноваженістю, а останнім часом (здається, відто-

ді, як я втратив роботу) і зовсім із колії вибилася.

Кидає її з однієї крайності в іншу: із мовчазної заду-

ми в істеричний вереск, із меланхолії в ейфорію.

Ніби й не дівчинка у період статевого дозрівання —

давно минулося, начебто й до клімаксу ще дале-

ко... Кому такий фемінізм сподобається? Особливо,

5 — 4-2167 65 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

коли жінці по тендеру, що чоловік забув, які варе-

ники на вигляд, так давно вони йому під руку

не траплялися. Надто ж, коли чоловік — патріот

вареників, сала й усього їстівного, сиріч україн-

ського.

Сутужно мені доводилося, але я терпів. З одно-

го боку — звик до екстремальних сімейних умов, то

й уваги не звертав на емоційні зашкалювання дру-

жини, з іншого — можливо, не надто виразне, але

досить надокучливе відчуття провини стримувало

мене від непопулярних заходів, що нині є надзви-

чайно популярними при розв'язанні побутових сі-

мейних конфліктів.

От влаштуюся на роботу, тоді й висловлю їй

свої побажання, втішав я себе думкою в критичні

дні моєї Лариси.

У КОНТЕКСТІ БАТЬКІВЩИНИ

Пошуки роботи затягувалися. Лариса щораз

глумливіше, безжальніше й категоричніше комен-

тувала мої напрацювання у цьому напрямі.

— Ти так змальовуєш ситуацію, ніби я пере-

ховуюся від роботи, — ображаюся, серджуся,

обурююся.

Лариса відповідає смішком:

— Якби знайшлася така робота, що сама відшу-

кала б тебе на дивані й стягнула з нього за ноги,

а потім на копняках з хати винесла...

— Я щодня ходжу до центру зайнятості, — нага-

дую дружині, надто вже розігралася в неї фантазія.

• 66

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

( „. ТОДІ б ТИ, без сумніву, злився з нею у єдино-

риві. — Знущається наді мною, як тільки

г«іба ЩО волосків мені з носа не висмикує. —

іе голими руками в Стиру риби наловлю,

; ти знайдеш роботу.

|Г! Як представник українського народу, який Ла-

і в моїй особі зневажила, вдавшись до фальси-

кадії й перекручування фактів, я зобов'язаний

^ виступити із спростуванням.

— Як хочеш знати, українці найпрацелюбніша

> Щщія, — розпочав я з аксіоми.

/ Я тільки й чую про це, — не прийняла дру-

^ша положення.

—Ми трудимося по всій Європі, по всьому

4 Той самий глумливий смішок:

V — Може, хтось і трудиться, ти ж — так виби-

раєш роботу, як сліпий наречену, і так тебе до тієї

роботи тягне, як гомика до дівчат. — Це вже не

смішок, це кривляння (напевно, давно вже приду-

мала ці образливі порівняння і тільки дожидалася

слушної нагоди, аби їх проти мене застосувати). —

Та оскільки ти сам про це заговорив, то дозволь

запитати: чому б тобі самому не податися на заро-

бітки до якої-небудь Португалії чи Італії?

— Україну треба розбудовувати, а не на чужого

ДЗДька працювати, — відповідаю сердито.

— А тобі не здається, що ти сам собі перечиш?

Мені не здавалося.

5* 67 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Я — цілісна людина й живу у злагоді з са-

мим собою, — мова моя зумисне зухвала, прагну

подратувати Ларису: нехай знає, що їй як жінці

ще далеко до тієї душевної гармонії, яку я осяг-

нув, живлячи чоловічий інтелект східною та за-

хідною філософією.

Вона розчула те, чого я не озвучив про неї,

і тут-таки помстилася:

— Хочеш сказати, що совість тебе, ледаря,

не мучить?

Ну ні, це вже занадто, цього я не потерплю!

Аж кров мені в голову вдарила. Спалахнув, наче

дерево, вражене блискавкою.

— Це я ледар?! Та я тільки в дитинстві переро-

бив більше роботи, ніж ти за усе своє життя спро-

можешся! Тебе ще з ложечки годували — за маму,

за тата, а я вже пахав, за того ж таки тата, за маму

та ще за якогось дядька чи дідька А за мою пра-

цю на виробництві — у мене одні лише подяки.

— То обміняй їх на долари, якщо вони такі цін-

ні, — Лариса зневажливо копилить губу.

— Ти б усе на долари проміняла, — я заводжу-

ся й ледве стримуюся, щоб не перейти на крик. —

І честь, і гідність...

— Проміняла б! — з викликом вигукує'дружи-

на. — Бо в мене дитина росте, бо я мушу тебе що-

дня годувати... Бо я не хочу почуватися злидаркою

і не хочу, щоб мій син виріс нікчемою! А що його

чекає з отією м'ятою гривнею, якої ти для нього

ще не спромігся заробити? У кого гроші — у того

• 68

ЩШ Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція ф

[ість, — підсумувала агресивно й зверхньо,

не плюнула у мій бік.

: Отакі, як ти, й розпродують нашу Батьків-

за кордон, — даю волю гніву: нехай не ди-

на мене, як на покидька. У контексті Бать-

[ мені якось легше боронити себе.

• Кому вона потрібна твоя Батьківщина, коли

сам від неї морду вернеш! Це такі патріоти,

та, погубили Україну. — Лариса не залишаєть-

боргу. — Ви ж тільки базікаєте, а нічого

> бите.

Тільки не треба валити із хворої голови

здорову, — жестом регулювальника перепи-

даю бурхливий і каламутний потік звинувачень.

" йн—Це ще треба розібратися, чия голова хво-

ф*, — не поступається Лариса,

к На цьому можна було б і завершити нашу диску-

у якій кожен знайшов красномовне підтвер-

дження власної рації, однак моїй дружині замало

цього, вона прагне вийти абсолютним переможцем,

для цього їй потрібно зрівняти мене з землею.

Вона по крихті збирає динаміт, аби зробити мені ве-

ликий і остаточний «бабах». Вона докладає максим-

ум зусиль, щоб я відчув себе порожнім місцем.

— Якщо ти такий будівничий України, то чому

не погодився зайнятися фермерством? Мій батько

Не раз пропонував тобі стати його компаньйоном.

Чи твоє село задрипане для тебе не Україна?

А от від некоректних та провокаційних запитань

могла б утриматися, все-таки з одного села родом.

69 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Я не для того вчився п'ять років, щоб тепер

бикам хвости крутити. І вчився, зауваж, не на ве-

теринара чи зоотехніка. Ти ж чомусь не йдеш

зі своєю вищою освітою в двірники. І я тебе, зно-

ву ж таки, до цього не спонукаю. — Мене розпирає

злість: це ж треба було вибрати таку дружину,

яка не вагаючись продасть чоловіка на галери,

аби тільки їй куш солідний дістався.

— Більшість із тих, що стоять на базарі, мають

вищу освіту, — холодно зауважує Лариса. — Не ти

один такий освічений. Але люди до обставин при-

стосовуються, а ти щоки від безпідставного гонору

роздуваєш.

Вічно вона з мене карикатуру ліпить. Те, що

ця карикатуристка називає гонором — звичайна

людська гідність, якої декотрі зреклися заради

власної вигоди. Та й до щік моїх нема чого чіпля-

тися, вони хоча й не бліді й запалі, як у аскета,

але вух поки що не заступають. Я їй не ховрах

який-небудь.

— І як ти собі це уявляєш? Я жив би в селі,