![]()
|
|||
ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 2 страницавлаштовувати скандалу при сторонніх. Приступи нудоти не полишали мене, шлунок підкочувався до горла й знизу тиснув на голову з такою брутальністю, що й без того поодинокі (не більше ніж депутатів на ранковому засідан- ні Верховної Ради) думки вдалися до поспішної евакуації. Котрась мимохіть просигналила: якщо не хочеш заблювати весь під'їзд — шуруй до хати. • ЗО Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9 Однією рукою я встромляв ключ у замок, ін- шою тиснув на кнопку дзвінка, ледве стримую- чись, аби не грюкнути носаком у двері. Якщо уп- родовж кількох секунд я не зумію здолати цієї перепони, доведеться мені присвятити найближ- чі півгодини зішкрібанню олів'є з бетону. На відміну від мене Лариса мала досить часу, щоб виліпити на своїй вродливій мордочці вираз, який би відповідав усій непривабливості обста- вин нашої сьогочасної зустрічі. Однак накинутий нею у чорновому варіанті (навряд чи стала б вона старанно виводити літери й прикрашати сторінки витятими з листівок квіточками, як робила це у шкільні роки із зошитом для потаємних думок) сценарій мого повернення у лоно сім'ї змело протя- гом відчинених дверей. Головну роль Лариса, не без підстав, відводила собі. Для мене ж головнішим виявився унітаз. Я відсторонив дружину, майже відштовхнув. Хоті- лося б мені бодай ще раз побачити її отаку. Таке лице для мене вона приміряла вперше. І тільки після того, як унітаз опинився в моїх обіймах, я відчув полегшення. ЖІНКА МІЖ ГАЗОВОЮ ПЛИТОЮ ТА ХОЛОДИЛЬНИКОМ Сполоскавши рот і вмивши обличчя, залишаю санвузол. — Ну-у?! — стає мені на дорозі Лариса. 31 • # Василь Слапчук. Дикі квіти Я водночас знизую плечима, розводжу руками і корчу морду, даючи знати, що не беруся коменту- вати подій минулої доби. Найбільше мене зараз не- покоїть, чи телефонувала Ліна Ларисі, а якщо так, то чи оповіла їй про мої сексуальні домагання? Ця стерва чужу сім'ю зруйнує і оком не моргне. — Після слів, на які ти заслуговуєш, мені також довелося б полоскати рот, — Лариса бридливо зсовує вуста вниз по підборіддю. Можу собі уявити, що вона мені збирається ска- зати. Якби ж то ще я знав, де шукати слів для влас- ного виправдання. Крути не крути, а вранішня моя поведінка дає Ларисі всі підстави звинуватити мене у подружній зраді. Одначе скидається на те, що моя дружинонька не збирається обливати мене помия- ми. Подібне благородство зазвичай не характерне для моєї коханої, а відтак мене пронизує думка: Лариса подала на розлучення! А як же Степанович? Про дитину вона подумала?! Тільки зараз я збагнув, як боюся втратити сина й дружину. Це катастрофа! За будь-яку ціну треба зберегти сім'ю. Не мовчи, бовдуре, не мовчи, роззяв писка. — Я думав, ти на роботі, — кажу, ніби цеглину з даху кидаю. Не навмисне, від несподіванки з рук випала. — Я вже півроку працюю за двох. — Лариса різко повертається й іде на кухню, я, мов хвіст за собакою, сунуся слідом. — А ти і не мукаєш, і не телишся! • 32 Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція # Лариса стоїть біля вікна, майже торкається чо- лом шибки. Малесенька жінка між газовою пли- тою та холодильником. Коротке волоссячко (дав- но минули ті часи, коли вона носила довгі коси) на потилиці беззахисно стирчить у різні боки. — Вибач, я... винуватий. — Ззаду обіймаю дружину за плечі. — Все це трапилося тому, що я тебе кохаю. Прямо збожеволів з ревнощів, — ці- лую її в маківку, потім легесенько зволожую ніж- ну шкіру на шийці між коміром та волоссям, пра- ва моя рука проникає у виріз халата — Лариса без ліфчика, ліва пестить стегно, щораз вище за- дираючи поділ — якщо на Ларисі й трусів нема, то за якусь хвилю я зумію довести їй свою лю- бов. Заодно й потенцію перевірю, бо ще чого доброго який-небудь комплекс витвориться пі- сля недавньої невдачі. — Перестань! — дружина крутнулася у мене під рукою, вивільняючись із обіймів, наче дів- чинка на першому побаченні. — Що це на тебе найшло? — І вже з кімнати нагадує мені: — Ти на сьогодні домовлявся про зустріч з роботодав- цем. Забув? Так ти дбаєш про сімейні статки. А я щойно тобі в коханні освідчився. Хотілося мені крикнути. Ти забула? Нехай ніколи не запев- няє мене, що для неї духовні цінності важливіші від матеріальних. „ Я їй про любов, а вона мені про гроші. Правильно я Лінку за задницю хапав. Конфуцїй з цього приводу висловився неодно- значно: той, хто прагне пізнати правильний шлях, 3 — 4-2167 33 • # Василь Слапчук. Дикі квіти але соромиться поганого одягу та їжі, не гідний, аби з ним вести бесіду. Мені б прислухатися до фі- лософа, але мене прорвало. — Якщо ти пам'ятала, то чого ж ти мене в чу- жій ванні лишила? — підвищив я голос, оскільки Лариса знаходилася в кімнаті, а я в кухні. — Як я тобі після цього можу довіряти?! — Залишаю кухню, аби бачити реакцію дружини. — Де гаран- тія, що завтра ти мене хворого чи пораненого на вулиці помирати не покинеш? — Зазираю їй у вічі. Хоча відстань між нами скоротилася до мініму- му, я вже не годен був понизити гучність власного голосу. Мій голос, заповнюючи кімнату, зривався до стелі, бився об стіни, дрібними скалками опадав на підлогу до Ларисиних ніг. Ось вона — чоловіча істерика. ОДНОРАЗОВИЙ ЧОЛОВІЧИЙ костюм Лариса завжди дає мені можливість викричати- ся. Після цього я роблюся м'якшим від гумового іграшкового зайця, з якого виколупали свистунця. — Те, що в тебе було важке дитинство, ще не дає тобі права бризкати мені в обличчю сли- ною. — Під маскою холодної чемності проглядає- ться гримаса відрази. — Нема чого демонструвати мені свої Едіпові комплекси. Чого ти оженився, якщо не спроможний сім'ю утримувати?! Оброб- ляв би своїй мамці город, а вона б тобі до цих пір шмаркалі витирала... • 34 Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9 Лариса вміє мене принизити. Знає усі мої бо- льові точки. А головне, не визнає жодних правил. Копнути чоловіка в пах (у переносному значенні) для неї — задоволення. Ніколи не пропустить слушної нагоди. Навіть якщо бризнула на неї кра- плина моєї слини — чого ж мені цим очі колоти? Можна подумати, я її ніколи зашмарканою не ба- чив. А зі слиною, як на те пішло, може бути по- в'язано скільки завгодно еротичних переживань. Чому ж після її слів я почуваюся бородавчатою жабою? Дивлюся на себе очима дружини і розу- мію, що не може вона мене такого кохати. І ніко- ли не кохала. Лише використала мене, оскільки їй прийшла пора виходити заміж. Використала, наче річ. Ніби весільну сукню, якої я після того, як ми взяли шлюб, більше не бачив. Я ж свого весільного костюма зносив ще до того, як став поправлятися. Порівняння (можливо, навіть ме- тафора — я не філолог) видалося мені досить красномовним, а нагоди, аби висловити цю, у му- ках народжену, думку, не довелося довго вичіку- вати. І знаєте, що Лариса мені відповіла?! Вва- жайте, ганчіркою обізвала (автор свідок): — Сам ти зносився ще раніше, ніж твій кос- тюм. — І так на мене подивилася, мовби я взагалі який-небудь презерватив одноразовий. І це мені сказала мати мого сина. Жінка, яка ночами обхоплює мій стан ногами, дряпає нігтя- ми спину і здавлено стогне мені на вухо: «Сте- панцю, ще трошки!.. Ще! Ой, не можу більше! 35 • # Василь Слапчук. Дикі квіти Ще, Степанцю!.. » Таке враження, ніби це не од- на, а дві різних жінки: нічна та денна. Ларисі подобається віддаватися в темряві. Ми з нею лише кілька разів кохалися завидна, ще до шлю- бу. Робили це нашвидкуруч, не роздягаючись, власне, це я був спонукав Ларису до зляган- ня, розпалюючись від самих лише думок про її тіло. Я наполягав і домагався свого, хоча й помі- чав, що вона не отримує задоволення від наших любощів. Однак дуже скоро Лариса перехопила віжки наших інтимних стосунків у свої ніжні тен- дітні рученята. І чим нестерпнішою вона була зі мною за дня, тим палкішою я знаходив її вночі в ліжку. «Ой, Степанцю!.. Ой, коханий мій!.. Ой, не можу!.. » Іноді мені також здається, що я біль- ше не можу, що настає кінець моєму терпінню. Подумати страшно: вісім років нашого шлюбу я прожив, мов сліпець — у темряві. От би вистачило в мене мужності направду плюнути у це таке кохане й таке ненависне врод- ливе лице. — Що ти знаєш про моє дитинство?! Чого ти чі- пляєшся до моєї матері?! Хвиля мого крику востаннє здіймається й від- кочується, залишаючи мене перед дружиною без- формного й драглистого, наче медуза на піску. Мені виповнилося десять років, коли батько впав у силосну яму. Одні казали, що він помер від переохолодження, інші, що згорів від горілки. На похороні я плакав разом зі своїм молодшим • 36 Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9 (він ще й до школи не ходив) братом, але, якщо чесно, не дуже шкодував за батьком. Мені здава- лося, що він не любив мене: завше гримав на ме- не, часто лупцював, тож я мав потаємну думку, що нарешті то я полегшено зітхну. Вийшло ж на- впаки — на мою голову звалилася вся чоловіча робота, і мати стояла наді мною, ніби німець з на- гайкою. Я втік із села при першій же нагоді: якби після восьмого класу не вдалося поступити до технікуму, подався б до будь-якого ПТУ. Лариса не повинна була користатися з того, що я їй як найближчій, найріднішій людині від- кривав свою зранену дитячу душу. Вона як ніхто знає про всі мої тодішні поневіряння. Так нечесно, непорядно... — Тобі мою матір дозволено з лайном мішати, а я на твою повинна молитися, так? У моєї дружини власні моральні критерії. Вона сама собі Маргарет Тетчер. Незламна, безкомпро- місна залізна пані. — Іди ти — знаєш куди? — зі своєю мамою! Завершальні мої слова, наче підпис під ка- пітуляцією. — Я то піду, піду!.. А доки ти будеш прикрива- тися моїм статевим органом? Це щось нове у репертуарі моєї дружини, але в мене вже нема ні сил, ні бажання їй перечити. Справді, мій чоловічий костюм зносився, зім'яв- ся, повністю втратив форму. 37 • ф Василь Слапчук. Дикі квіти СТУДОБЕКЕР Перед своєю тещею, Зіною Федотівною, я до цих пір почуваюся учнем, який знову не вивчив уроків. Та й вона на мене дивиться, як на хронічного беш- кетника-невдаху, у якого назбиралося стільки про- вин, що коли б їх перенести у вигляді значків на гео- графічну карту — на ній би не знайшлося жодної світлої плями. Для школярів завуч Зіна Федотівна була біль- шою грозою, ніж сам директор. Це огрядне баби- сько на непропорційно тоненьких ніжках не ви- знавало компромісів. Учні її не любили й побою- валися. А я то й взагалі готовий був залізти під парту й обпісятися там від страху, щойно вона зиркала у мій бік. Прозивали мою тещу — Студобекером. Зіна Федотівна наїжджала на своїх вихованців усіма чотирма колесами, а мене просто готова була розчавити й розмазати по шкільній дошці. Як я не зубрив домашні завдання (вона викладала нам географію), вище трійки училка мені не ставила, прискіпуючись і збиткуючись, ніколи не промина- ла нагоди виставити мене перед класом ідіотом. («Із твоїм знанням географії ти з власного, городу не виберешся». ) Я значився першим у її чорному списку найгірших, попри те, що більшість предме- тів «тягнув» майже на відмінно. Спочатку я не міг збагнути, чим не догодив учительосі, однак не- вдовзі очі мені відкрилася у прямому й переносно- му значенні. Бо хоч яким міцним був мій сон, • 38 Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9 Я не міг не чути, як риплять вхідні двері, пропуска- ючи до хати завфермою Трача, як мати з ним ше- почеться та хихикає, як рипить під ними ліжко... Прислухаючись до материних смішків, я плакав у подушку від злості, що вона проміняла нас із бра- том на цього племінного бугая. Мати тоді працюва- ла дояркою. Трач же належав до касти сільських начальничків: у різні періоди своєї кар'єри був і завфермою, і бригадиром, і головою сільради... Я штурханами розбудив малого брата (ми спа- ли на одному ліжку), спросоння він не тямив, чого я від нього хочу, й розпочав хникати, однак я не полишав його, аж поки не довів до плачу. — Мабуть, йому щось страшне приснилося, — збрехав я. Але мати одразу ж розкусила мене. — Ще раз котресь пікне — повиганяю надвір, — пригрозила й повернулася до свого завфермою. Вранці мати мене попередила: — Ляпнеш кому — заб'ю. Напевно, мені легше було б пережити материні хихоньки-хахоньки, якби Трач не був чоловіком Зіни Федотівни. Якщо коли-небудь я втраплю на сповідь до пси- хоаналітика, я розповім йому, що в дитинстві мене збив Студобекер, завдавши невигойних травм. Я описав би йому лице моєї матері, яка сиділа за рулем. 39 • # Василь Слапчук. Дикі квіти БИЧОК У ПОПІЛЬНИЧЦІ Лариса зачинилася у ванній — нікотином нерви заспокоює. У кімнаті вона рідко курить, хіба, коли мене вдома нема. Зазвичай димить (при зачинених дверях і відчиненій кватирці) на кухні — ця терито- рія належить їй повністю. Тут вона з подружками віддається дрібним гріхам: їхні теревені, приправ- лені нікотином та кофеїном, можуть тривати безкі- нечно. Буває, що й мені чашечку наллють, але тут- таки котрась жартома попросить: — Піди-но, Стьопо, почитай Конфуція, бо нам треба нову модель тампакса обговорити. І без усяких церемоній зі сміхом та кпинами ви- проводжають мене за двері, які я тісно причи- няю — не люблю нюхати цигарковий дим та слу- хати жіночі верески. Випиваю свою каву перед телевізором або за газетою. Я до цигарок не привчився, а Лариса курить зі студентських років, але — що найбільше мене дістає — досі ховається від батьків. А по-моєму, коли ти вважаєш себе зрілою самостійною жінкою, то, будь ласкава, або визнай, що те, із чим ти хова- єшся, гідне осуду, і ти — погана дівчинка, або дове- ди, що ти сформована особистість, і зумій відстояти власні вподобання. Тільки ж вона хоче бути і пога- ною дівчинкою, і залишатися маминою доцею. — Сьогодні в обід мама повинна приїхати, — нагадує мені по телефону. — Не забудь її зустрі- ти, — і суворо (так командир запитує підлеглого, чи перевірив він пости): — Ти попільниці заховав? • 40 Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9 — Доки ти будеш, як та школярка, що в туалеті в кулак курить? — А доки тобі кортітиме підглядати, що дів- чатка в туалеті роблять? — Як завжди, їй прикро говорити зі мною подібним тоном, але я зумисне провокую її на це своєю безпардонністю (при- близно так Лариса пояснює й виправдовує будь- які власні відступи від правил коректної поведін- ки). — Це мої батьки, і я сама буду вирішувати, що їм треба про мене знати, а що — ні. Якщо ти вечорами онанізмом займаєшся, чому не повідо- миш про це своїй мамці? — Груба ти жінка, Ларисо. — У подібних ви- падках я завжди хапаюся за соломинку гумору. — От візьму й розповім Зіні Федотівні (ще й докази продемонструю), як ти непристойною поведінкою ганьбиш її чесне й незаплямлене ім'я. Чи цього вона тебе вчила? — Тільки спробуй! — дружина скрегоче зуба- ми, наче зібралася телефонний дріт перекусити. — Ніколи тобі не прощу. — Зрештою, куріння — це лише трата грошей на дим, і немає нічого спільного із зароблянням грошей тілом, — заспокоюю кохану. В уявленні моєї тещі, кожна жінка, яка ку- рить — повія. — Я не жартую. — Коли Лариса сердиться, У неї загострюється носик, таким носиком запросто можна виколоти ближньому око. — Того ж дня подам на розлучення. 41 • # Василь Слапчук. Дикі квіти Шантаж та погрози... Хтось завжди зловживає любов'ю іншого. Як не намагаюся привчити себе до цього глуму, все одно страждаю. А мені відомі чоловіки, для яких звістка про розлучення означа- ла б амністію. — Вибач, люба, тебе погано чути, — кажу я й кладу слухавку. Витрясаю з попільниць (їх у нас дві: одна скляна, схожа на салатницю, друга керамічна — цю я подарував Ларисі на 8 Березня) недопалки й ставлю зверху на шафу — сподіваюся, теща не вилазитиме на стільчик, аби туди заглянути. Якоїсь більш надійної схованки я не можу вига- дати, оскільки в усі шухляди й тумби Зіна Федо- тівна обов'язково зазирне. Мені здається, що саме з метою ревізії вона й навідується до нас. Якби теща дізналася, що її доня курить, обо- в'язково звинуватила б мене: мовляв, це ти, скур- вий сину, став причиною морального падіння моєї дівчинки... Але якщо й доклав тут хтось руку, то це не я. Тільки ж спробуй тепер доведи, що дружина моя і курити ще до мене привчилася, і цноту без моєї до- помоги втратила. Поки Лариса у ванній заспокоює нерви, я хо- джу кімнатою: два кроки від дверей до вікна, два від вікна до дверей. Не стільки йдеш, скільки кру- тишся на місці. Аж голова паморочиться. Можна подумати, у мене нервів нема. • 42 Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9 Може, я тому й не курю, що з такими нервами, як у мене, неможливо недопалком у попільницю втрапити. Як мовиться, у кожного чоловіка своя карма: хтось живе, як вареник у сметані, а хтось, як бичок у попільничці. НЕРВИ Таки правда, нерви мої у гіршому стані, ніж оці кімнатні капці — зносилися до краю. Вистав ці капці до смітника — ніякий бомж не спокуситься. А я з такими нервами мушу жити. Автор за тридев'ять земель пером скрипить, а мене шляк трафляє, він літерки в рядочки в'яже, а з мене, мовби кишки вимотують. А вже коли за свою довбану друкарську машинку засяде — спасу мені нема. Не нерви, а павутинка бабиного літа. А ко- лись же були — дріт сталевий. І ще: питання мене мучить: звідки у письменни- ків задоволення від письма? Я також пробував писати — не виходить. Стос списаного паперу, задоволення ж — ніякого. Маю підозру, що друкарська машинка у них відіграє роль вібратора. Прийдеться напроситися (інший би з нього щодня могорич вимагав) до автора на пи- во — розпитати. — Ну як воно, пишеться? — Поплескування по плечу. — Пора, старий, на комп'ютер пе- реходити. 43 • # Василь Слапчук. Дикі квіти — Та ж гонорарів не платять... — Спонсорів шукай, старий. Усі знані пись- менники давно зреклися механічного задоволен- ня і перейшли на віртуальне. — Оце закінчу роман, то, може... Прибідняється гад. — За це, старий, варто ще по одній. Ти замов, а я поки в туалет збігаю. Згадка про пиво викликає спрагу. Іду на кухню, випиваю дві чашки води. Не легшає. А як мені може полегшати, коли я напевне знаю, що комп'ютер у цього типа з'явиться раніше, ніж у мене нові кімнатні тапки. Сподіваюся вентилятор у його комп'ютері шу- мітиме заспокійливо. РУЧКА БЕЗ ДВЕРЦЯТ Я й раніше не дуже високо котувався у жіно- чок, що збираються в моєї дружини на кухні, а пі- сля того, як став безробітним, вони мене мають за ручку без дверцят. Кплять із мене з такою регу- лярністю та ретельністю, ніби прийоми ближньо- го бою на манекені відпрацьовують. Якщо вони мені в лице такі жартики відпускають, то зовсім не тяжко (тільки ж неприємно) уявити, з яким багном вони мене позаочі мішають. Однак, аби не виставити себе ще більшим йолопом, доводиться ковтати усю ту жіночу жовч, що перепадає мені разом із горнятком кави. Втішаю себе думкою. • 44 Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9 що, можливо, Сократ став видатним філософом саме завдяки своїм сварливим дружинам. Інак- ше б йому довелося випити цикуту значно раніше. Цей достойник двічі брав шлюб: першою лаяти філософа мала честь Ксантиппа, опісля це право отримала Мірто. Тож якщо оці міні-шабаші, що відбуваються в моєму домі на кухні не доведуть мене до сказу, я також прославлюся як філософ. Клянусь собакою. НЕСВІЖЕ ЛІБІДО Окрім Ліни найчастіше до Лариси вчащають дві кобіти: перукарка Світлана та, віднедавна, ще якась Роза, про яку я тільки й знав (бачив), що вона з носом. — Сам ти завжди зостаєшся з носом, — захи- щає Лариса подружку. — А таку розумницю, як Роза, ще пошукати треба. Тобі он валянків не довіряють виготовляти, а вона кандидатську дисертацію написала! — А що їй з таким шнобелем лишається роби- ти? — недбало стинаю плечем, зауваження стосов- но валянків пропускаю повз вуха. — Тільки дисер- тації писати. Здавалося б, тема вичерпана, однак моя дружи- на зайняла позицію, що давала всі підстави, аби її кваліфікувати як активний глухий захист, а якби Лариса була китаянкою, то цей її стиль у східних єдиноборствах носив би назву стилю їжачка. 45 • # Василь Слапчук. Дикі квіти — Ображаючи моїх подруг, свідомо чи підсві- домо ти намагаєшся принизити особисто мене, — не кліпнувши оком, знайшла чергову безпідставну причину для чергової сімейної сварки. Я завжди в окремих випадках захоплювався широтою її мис- лення. їй, аби лиш дід Мазай був, а заяча шапка сама знайдеться. — Давай домовимося, що доктору Фрейду у нашій спальні під ліжком нема місця, у гробу б він перевернувся з усією своєю підсвідомістю, — я не втримався, щоб не копнути ошкірений череп батька психоаналізу. — Якби я цю Розу тобі на подарунок із поліна вистругав з отаким ру- бильником, тоді б ти мала підстави для претен- зій. Я тільки констатую факт. Твоя Роза — це ніс на кривеньких ніжках. А коли ти почуваєшся приниженою в тіні її нюхала — я тут ні до чого. Не розумію, чого тобі закортіло на мене обра- зитися? — А якби я обізвала тебе членом на коліщатах, ти б не образився? — Ну, знаєш! — я образився. — Як підказує мені мій доволі скромних розмірів ніс: від тебе й твоїх подружок тхне несвіжим лібідо... ОДВІЧНИЙ ВИБІР ЖІНКИ Та хай він скапає той ніс. Просто до слова при- йшовся. Мені жодного діла нема до усіх тих по- друг та їхніх зовнішніх і внутрішніх органів. Навіть якби в кожної з них на фейсі красувалося по дві • 46 Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція # гіпертрофовані кирпи — я пережив би це безболіс- но й безрадісно. З філософським спокоєм, її Якби ж вони тільки мовчали. Довелося мені недавно підслухати притчу. У тролейбусі один мужик оповідав іншому про жінку, яка чимось так провинилася перед плем'ям, що старійшини вирішили її покарати. І присудили їй зашити або рот, або статевий орган — на вибір. А оскільки знайшлося якесь пом'якшення її вини, то жінці дали право вибору. — І яким, думаєш, був вибір жінки? — запитав оповідач слухача. У цей час тролейбус під'їхав до зупинки й за- гримів дверима, мужики вийшли. Я ледве стри- мався, аби не вибігти за ними слідом, щоб почути завершення притчі. Конфуцій у подібних питаннях не авторитет. Фрейд, ясна річ, з цього приводу розродився б ці- лою теорією. Мене ж цікавить, яке рішення жінка прийняла на практиці. Відповісти мені на це міг би хіба що Левко. Старший прапорщик мусить знати. Особисто я тій жінці не порадник. КАНАРЕЙКА НА ФІКУСІ Якби ж мова йшла про мою дружину та її под- руг, я б їм вибору не дав. — Ти б собі вуха позатикав, замість того, щоб нам роти зашивати. Доля рації в Ларисиних словах є, не запере- чую. Глухий Бетховен музику писав, я ж навіть 47 • # Василь Слапчук. Дикі квіти на піаніно не граю. Запросто міг би вуха ватою за- коркувати, а зверху ще й воском залляти. Однак цим жіночкам тільки поступися, то завтра будеш змушений осліпити себе, а післязавтра погодити- ся на кастрацію... Так що — ні, дорогі леді, це ви, будьте добрі заткніться! Леді ж десь мають окремих джентльменів із їхні- ми побажаннями. Леді балакають про літературу: — Правильно Забужко про чоловіків писала: усі вони козли, імпотенти та затрахані педера- сти, — схвалює поступ вітчизняної літератури пе- рукарка Світлана. І тут я кидаюся з вилами на потяг: — Забужко такого про чоловіків не писала! Мусить же хтось гідність чоловічу відстоювати. — Але вона мала це на увазі, — жінки схрещу- ють на мені погляди. Чому я ранимий та ніжний повинен це терпіти? Не хочу бачити цих тіточок у своєму домі, хочу, щоб на підвіконнях стояли вазони з квітами. Хочу канарейку на фікусі. Хочу бодай раз на тиждень Єву. Голу, але ще не спокушену. Хочу маленького раю. Натомість маю пекло кухні з безсоромними бабиськами. У медсестрички Ліни на оці новенький сим- патичний лікар. Але він тільки про хворих дбає, тільки про хворих. Прямо якийсь фанат болящих. • 48 Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція # А ти б усміхнулася до нього великими й ма- губамрі... Чого доброго від цих вульгарних ослиць може шитися моя дружина? ч Терпіти не можу цієї вузьколобої та збоченої пе- рукарки. Уявіть собі: зачіски вона робить не на людських головах, а на лобках! Я пережив справж- |ИЙ шок, коли від неї ж довідався про це. — А що тут такого?! $ Як завжди, Лариса, наче пройда адвокат, нама- гається «відмазати» колежанку. Я гніваюся: — Може, й ти не проти таким чином гроші заробляти? — А що тут такого?! — повторює Лариса. Фраза в її устах звучить щораз переконливіше. Я вражений до глибини душі: — Ти мене дивуєш! — Іншими словами, це озна- чає, що я був про Ларису кращої думки. Для мене важливо, аби вона відчула усю глибину й прикрість мого розчарування. Лариса всім своїм виглядом демонструє, що плю- вати вона хотіла на всі мої розчарування із цен- тральної вежі замку Любарта. Стенає плечиком: — Вона справжній професіонал, висококлас- ний спеціаліст, майстер своєї справи... — Знаю я ці справи! — обриваю дружину. — Зовсім подуріли! Одні від жиру казяться, а інші їм готові... Гидко й подумати! 4-4-2167 49 • ф Василь Слапчук. Дикі квіти Обурення спонукає мене стати під знамено цно- ти. Втім, радше навпаки: вроджена (можливо, що й набута) цнота змушує обуритися: — А де ж моральні критерії? Де власна гідність? Сором, врешті-решт?! — Щось я не пам'ятаю, щоб ти згадував про мо- ральні критерії, коли тобі в лікарні клізму стави- ли, — корчить єхидну мордочку, ну що, мовляв, піймав об лизня. — Чи ти вважаєш, що порядну жінку клізма прикрашає, що їй одне задоволення длубатися у твоїй дупі? Якщо по правді, то я навіть трохи розгубився: у Лариси талант валити із хворої голови на здорову. — Ну ти й порівняла! Праця санітарки хоча й не престижна, але благородна, бо ставити людям кліз-
|
|||
|