ТУГИЙ ВУЗОЛ КРАВАТКИ 2 страница

влаштовувати скандалу при сторонніх.

Приступи нудоти не полишали мене, шлунок

підкочувався до горла й знизу тиснув на голову

з такою брутальністю, що й без того поодинокі

(не більше ніж депутатів на ранковому засідан-

ні Верховної Ради) думки вдалися до поспішної

евакуації. Котрась мимохіть просигналила: якщо

не хочеш заблювати весь під'їзд — шуруй до хати.

• ЗО

Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9

Однією рукою я встромляв ключ у замок, ін-

шою тиснув на кнопку дзвінка, ледве стримую-

чись, аби не грюкнути носаком у двері. Якщо уп-

родовж кількох секунд я не зумію здолати цієї

перепони, доведеться мені присвятити найближ-

чі півгодини зішкрібанню олів'є з бетону.

На відміну від мене Лариса мала досить часу,

щоб виліпити на своїй вродливій мордочці вираз,

який би відповідав усій непривабливості обста-

вин нашої сьогочасної зустрічі. Однак накинутий

нею у чорновому варіанті (навряд чи стала б вона

старанно виводити літери й прикрашати сторінки

витятими з листівок квіточками, як робила це

у шкільні роки із зошитом для потаємних думок)

сценарій мого повернення у лоно сім'ї змело протя-

гом відчинених дверей.

Головну роль Лариса, не без підстав, відводила

собі. Для мене ж головнішим виявився унітаз.

Я відсторонив дружину, майже відштовхнув. Хоті-

лося б мені бодай ще раз побачити її отаку. Таке

лице для мене вона приміряла вперше.

І тільки після того, як унітаз опинився в моїх

обіймах, я відчув полегшення.

ЖІНКА МІЖ ГАЗОВОЮ ПЛИТОЮ

ТА ХОЛОДИЛЬНИКОМ

Сполоскавши рот і вмивши обличчя, залишаю

санвузол.

— Ну-у?! — стає мені на дорозі Лариса.

31 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Я водночас знизую плечима, розводжу руками

і корчу морду, даючи знати, що не беруся коменту-

вати подій минулої доби. Найбільше мене зараз не-

покоїть, чи телефонувала Ліна Ларисі, а якщо так,

то чи оповіла їй про мої сексуальні домагання? Ця

стерва чужу сім'ю зруйнує і оком не моргне.

— Після слів, на які ти заслуговуєш, мені також

довелося б полоскати рот, — Лариса бридливо

зсовує вуста вниз по підборіддю.

Можу собі уявити, що вона мені збирається ска-

зати. Якби ж то ще я знав, де шукати слів для влас-

ного виправдання. Крути не крути, а вранішня моя

поведінка дає Ларисі всі підстави звинуватити мене

у подружній зраді. Одначе скидається на те, що моя

дружинонька не збирається обливати мене помия-

ми. Подібне благородство зазвичай не характерне

для моєї коханої, а відтак мене пронизує думка:

Лариса подала на розлучення! А як же Степанович?

Про дитину вона подумала?! Тільки зараз я збагнув,

як боюся втратити сина й дружину. Це катастрофа!

За будь-яку ціну треба зберегти сім'ю. Не мовчи,

бовдуре, не мовчи, роззяв писка.

— Я думав, ти на роботі, — кажу, ніби цеглину

з даху кидаю. Не навмисне, від несподіванки з рук

випала.

— Я вже півроку працюю за двох. — Лариса

різко повертається й іде на кухню, я, мов хвіст

за собакою, сунуся слідом. — А ти і не мукаєш, і не

телишся!

• 32

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

Лариса стоїть біля вікна, майже торкається чо-

лом шибки. Малесенька жінка між газовою пли-

тою та холодильником. Коротке волоссячко (дав-

но минули ті часи, коли вона носила довгі коси)

на потилиці беззахисно стирчить у різні боки.

— Вибач, я... винуватий. — Ззаду обіймаю

дружину за плечі. — Все це трапилося тому, що я

тебе кохаю. Прямо збожеволів з ревнощів, — ці-

лую її в маківку, потім легесенько зволожую ніж-

ну шкіру на шийці між коміром та волоссям, пра-

ва моя рука проникає у виріз халата — Лариса

без ліфчика, ліва пестить стегно, щораз вище за-

дираючи поділ — якщо на Ларисі й трусів нема,

то за якусь хвилю я зумію довести їй свою лю-

бов. Заодно й потенцію перевірю, бо ще чого

доброго який-небудь комплекс витвориться пі-

сля недавньої невдачі.

— Перестань! — дружина крутнулася у мене

під рукою, вивільняючись із обіймів, наче дів-

чинка на першому побаченні. — Що це на тебе

найшло? — І вже з кімнати нагадує мені: — Ти

на сьогодні домовлявся про зустріч з роботодав-

цем. Забув? Так ти дбаєш про сімейні статки.

А я щойно тобі в коханні освідчився. Хотілося

мені крикнути. Ти забула? Нехай ніколи не запев-

няє мене, що для неї духовні цінності важливіші

від матеріальних. „ Я їй про любов, а вона мені

про гроші. Правильно я Лінку за задницю хапав.

Конфуцїй з цього приводу висловився неодно-

значно: той, хто прагне пізнати правильний шлях,

3 — 4-2167 33 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

але соромиться поганого одягу та їжі, не гідний,

аби з ним вести бесіду. Мені б прислухатися до фі-

лософа, але мене прорвало.

— Якщо ти пам'ятала, то чого ж ти мене в чу-

жій ванні лишила? — підвищив я голос, оскільки

Лариса знаходилася в кімнаті, а я в кухні. —

Як я тобі після цього можу довіряти?! — Залишаю

кухню, аби бачити реакцію дружини. — Де гаран-

тія, що завтра ти мене хворого чи пораненого

на вулиці помирати не покинеш? — Зазираю їй

у вічі.

Хоча відстань між нами скоротилася до мініму-

му, я вже не годен був понизити гучність власного

голосу. Мій голос, заповнюючи кімнату, зривався

до стелі, бився об стіни, дрібними скалками опадав

на підлогу до Ларисиних ніг.

Ось вона — чоловіча істерика.

ОДНОРАЗОВИЙ ЧОЛОВІЧИЙ костюм

Лариса завжди дає мені можливість викричати-

ся. Після цього я роблюся м'якшим від гумового

іграшкового зайця, з якого виколупали свистунця.

— Те, що в тебе було важке дитинство, ще

не дає тобі права бризкати мені в обличчю сли-

ною. — Під маскою холодної чемності проглядає-

ться гримаса відрази. — Нема чого демонструвати

мені свої Едіпові комплекси. Чого ти оженився,

якщо не спроможний сім'ю утримувати?! Оброб-

ляв би своїй мамці город, а вона б тобі до цих пір

шмаркалі витирала...

• 34

Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9

Лариса вміє мене принизити. Знає усі мої бо-

льові точки. А головне, не визнає жодних правил.

Копнути чоловіка в пах (у переносному значенні)

для неї — задоволення. Ніколи не пропустить

слушної нагоди. Навіть якщо бризнула на неї кра-

плина моєї слини — чого ж мені цим очі колоти?

Можна подумати, я її ніколи зашмарканою не ба-

чив. А зі слиною, як на те пішло, може бути по-

в'язано скільки завгодно еротичних переживань.

Чому ж після її слів я почуваюся бородавчатою

жабою? Дивлюся на себе очима дружини і розу-

мію, що не може вона мене такого кохати. І ніко-

ли не кохала. Лише використала мене, оскільки

їй прийшла пора виходити заміж. Використала,

наче річ. Ніби весільну сукню, якої я після того,

як ми взяли шлюб, більше не бачив. Я ж свого

весільного костюма зносив ще до того, як став

поправлятися. Порівняння (можливо, навіть ме-

тафора — я не філолог) видалося мені досить

красномовним, а нагоди, аби висловити цю, у му-

ках народжену, думку, не довелося довго вичіку-

вати. І знаєте, що Лариса мені відповіла?! Вва-

жайте, ганчіркою обізвала (автор свідок):

— Сам ти зносився ще раніше, ніж твій кос-

тюм. — І так на мене подивилася, мовби я взагалі

який-небудь презерватив одноразовий.

І це мені сказала мати мого сина. Жінка, яка

ночами обхоплює мій стан ногами, дряпає нігтя-

ми спину і здавлено стогне мені на вухо: «Сте-

панцю, ще трошки!.. Ще! Ой, не можу більше!

35 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Ще, Степанцю!.. » Таке враження, ніби це не од-

на, а дві різних жінки: нічна та денна. Ларисі

подобається віддаватися в темряві. Ми з нею

лише кілька разів кохалися завидна, ще до шлю-

бу. Робили це нашвидкуруч, не роздягаючись,

власне, це я був спонукав Ларису до зляган-

ня, розпалюючись від самих лише думок про її

тіло. Я наполягав і домагався свого, хоча й помі-

чав, що вона не отримує задоволення від наших

любощів. Однак дуже скоро Лариса перехопила

віжки наших інтимних стосунків у свої ніжні тен-

дітні рученята. І чим нестерпнішою вона була

зі мною за дня, тим палкішою я знаходив її вночі

в ліжку. «Ой, Степанцю!.. Ой, коханий мій!.. Ой,

не можу!.. » Іноді мені також здається, що я біль-

ше не можу, що настає кінець моєму терпінню.

Подумати страшно: вісім років нашого шлюбу я

прожив, мов сліпець — у темряві.

От би вистачило в мене мужності направду

плюнути у це таке кохане й таке ненависне врод-

ливе лице.

— Що ти знаєш про моє дитинство?! Чого ти чі-

пляєшся до моєї матері?!

Хвиля мого крику востаннє здіймається й від-

кочується, залишаючи мене перед дружиною без-

формного й драглистого, наче медуза на піску.

Мені виповнилося десять років, коли батько

впав у силосну яму. Одні казали, що він помер

від переохолодження, інші, що згорів від горілки.

На похороні я плакав разом зі своїм молодшим

• 36

Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9

(він ще й до школи не ходив) братом, але, якщо

чесно, не дуже шкодував за батьком. Мені здава-

лося, що він не любив мене: завше гримав на ме-

не, часто лупцював, тож я мав потаємну думку,

що нарешті то я полегшено зітхну. Вийшло ж на-

впаки — на мою голову звалилася вся чоловіча

робота, і мати стояла наді мною, ніби німець з на-

гайкою. Я втік із села при першій же нагоді:

якби після восьмого класу не вдалося поступити

до технікуму, подався б до будь-якого ПТУ.

Лариса не повинна була користатися з того,

що я їй як найближчій, найріднішій людині від-

кривав свою зранену дитячу душу. Вона як ніхто

знає про всі мої тодішні поневіряння. Так нечесно,

непорядно...

— Тобі мою матір дозволено з лайном мішати,

а я на твою повинна молитися, так?

У моєї дружини власні моральні критерії. Вона

сама собі Маргарет Тетчер. Незламна, безкомпро-

місна залізна пані.

— Іди ти — знаєш куди? — зі своєю мамою!

Завершальні мої слова, наче підпис під ка-

пітуляцією.

— Я то піду, піду!.. А доки ти будеш прикрива-

тися моїм статевим органом?

Це щось нове у репертуарі моєї дружини, але в

мене вже нема ні сил, ні бажання їй перечити.

Справді, мій чоловічий костюм зносився, зім'яв-

ся, повністю втратив форму.

37 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

СТУДОБЕКЕР

Перед своєю тещею, Зіною Федотівною, я до цих

пір почуваюся учнем, який знову не вивчив уроків.

Та й вона на мене дивиться, як на хронічного беш-

кетника-невдаху, у якого назбиралося стільки про-

вин, що коли б їх перенести у вигляді значків на гео-

графічну карту — на ній би не знайшлося жодної

світлої плями.

Для школярів завуч Зіна Федотівна була біль-

шою грозою, ніж сам директор. Це огрядне баби-

сько на непропорційно тоненьких ніжках не ви-

знавало компромісів. Учні її не любили й побою-

валися. А я то й взагалі готовий був залізти під

парту й обпісятися там від страху, щойно вона

зиркала у мій бік.

Прозивали мою тещу — Студобекером.

Зіна Федотівна наїжджала на своїх вихованців

усіма чотирма колесами, а мене просто готова була

розчавити й розмазати по шкільній дошці. Як я

не зубрив домашні завдання (вона викладала нам

географію), вище трійки училка мені не ставила,

прискіпуючись і збиткуючись, ніколи не промина-

ла нагоди виставити мене перед класом ідіотом.

(«Із твоїм знанням географії ти з власного, городу

не виберешся». ) Я значився першим у її чорному

списку найгірших, попри те, що більшість предме-

тів «тягнув» майже на відмінно. Спочатку я не міг

збагнути, чим не догодив учительосі, однак не-

вдовзі очі мені відкрилася у прямому й переносно-

му значенні. Бо хоч яким міцним був мій сон,

• 38

Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9

Я не міг не чути, як риплять вхідні двері, пропуска-

ючи до хати завфермою Трача, як мати з ним ше-

почеться та хихикає, як рипить під ними ліжко...

Прислухаючись до материних смішків, я плакав

у подушку від злості, що вона проміняла нас із бра-

том на цього племінного бугая. Мати тоді працюва-

ла дояркою. Трач же належав до касти сільських

начальничків: у різні періоди своєї кар'єри був

і завфермою, і бригадиром, і головою сільради...

Я штурханами розбудив малого брата (ми спа-

ли на одному ліжку), спросоння він не тямив,

чого я від нього хочу, й розпочав хникати, однак

я не полишав його, аж поки не довів до плачу.

— Мабуть, йому щось страшне приснилося, —

збрехав я.

Але мати одразу ж розкусила мене.

— Ще раз котресь пікне — повиганяю надвір, —

пригрозила й повернулася до свого завфермою.

Вранці мати мене попередила:

— Ляпнеш кому — заб'ю.

Напевно, мені легше було б пережити материні

хихоньки-хахоньки, якби Трач не був чоловіком

Зіни Федотівни.

Якщо коли-небудь я втраплю на сповідь до пси-

хоаналітика, я розповім йому, що в дитинстві мене

збив Студобекер, завдавши невигойних травм.

Я описав би йому лице моєї матері, яка сиділа

за рулем.

39 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

БИЧОК У ПОПІЛЬНИЧЦІ

Лариса зачинилася у ванній — нікотином нерви

заспокоює. У кімнаті вона рідко курить, хіба, коли

мене вдома нема. Зазвичай димить (при зачинених

дверях і відчиненій кватирці) на кухні — ця терито-

рія належить їй повністю. Тут вона з подружками

віддається дрібним гріхам: їхні теревені, приправ-

лені нікотином та кофеїном, можуть тривати безкі-

нечно. Буває, що й мені чашечку наллють, але тут-

таки котрась жартома попросить:

— Піди-но, Стьопо, почитай Конфуція, бо нам

треба нову модель тампакса обговорити.

І без усяких церемоній зі сміхом та кпинами ви-

проводжають мене за двері, які я тісно причи-

няю — не люблю нюхати цигарковий дим та слу-

хати жіночі верески. Випиваю свою каву перед

телевізором або за газетою.

Я до цигарок не привчився, а Лариса курить

зі студентських років, але — що найбільше мене

дістає — досі ховається від батьків. А по-моєму,

коли ти вважаєш себе зрілою самостійною жінкою,

то, будь ласкава, або визнай, що те, із чим ти хова-

єшся, гідне осуду, і ти — погана дівчинка, або дове-

ди, що ти сформована особистість, і зумій відстояти

власні вподобання. Тільки ж вона хоче бути і пога-

ною дівчинкою, і залишатися маминою доцею.

— Сьогодні в обід мама повинна приїхати, —

нагадує мені по телефону. — Не забудь її зустрі-

ти, — і суворо (так командир запитує підлеглого,

чи перевірив він пости): — Ти попільниці заховав?

• 40

Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9

— Доки ти будеш, як та школярка, що в туалеті

в кулак курить?

— А доки тобі кортітиме підглядати, що дів-

чатка в туалеті роблять? — Як завжди, їй прикро

говорити зі мною подібним тоном, але я зумисне

провокую її на це своєю безпардонністю (при-

близно так Лариса пояснює й виправдовує будь-

які власні відступи від правил коректної поведін-

ки). — Це мої батьки, і я сама буду вирішувати,

що їм треба про мене знати, а що — ні. Якщо ти

вечорами онанізмом займаєшся, чому не повідо-

миш про це своїй мамці?

— Груба ти жінка, Ларисо. — У подібних ви-

падках я завжди хапаюся за соломинку гумору. —

От візьму й розповім Зіні Федотівні (ще й докази

продемонструю), як ти непристойною поведінкою

ганьбиш її чесне й незаплямлене ім'я. Чи цього

вона тебе вчила?

— Тільки спробуй! — дружина скрегоче зуба-

ми, наче зібралася телефонний дріт перекусити. —

Ніколи тобі не прощу.

— Зрештою, куріння — це лише трата грошей

на дим, і немає нічого спільного із зароблянням

грошей тілом, — заспокоюю кохану.

В уявленні моєї тещі, кожна жінка, яка ку-

рить — повія.

— Я не жартую. — Коли Лариса сердиться,

У неї загострюється носик, таким носиком запросто

можна виколоти ближньому око. — Того ж дня

подам на розлучення.

41 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Шантаж та погрози... Хтось завжди зловживає

любов'ю іншого. Як не намагаюся привчити себе

до цього глуму, все одно страждаю. А мені відомі

чоловіки, для яких звістка про розлучення означа-

ла б амністію.

— Вибач, люба, тебе погано чути, — кажу

я й кладу слухавку.

Витрясаю з попільниць (їх у нас дві: одна

скляна, схожа на салатницю, друга керамічна —

цю я подарував Ларисі на 8 Березня) недопалки

й ставлю зверху на шафу — сподіваюся, теща

не вилазитиме на стільчик, аби туди заглянути.

Якоїсь більш надійної схованки я не можу вига-

дати, оскільки в усі шухляди й тумби Зіна Федо-

тівна обов'язково зазирне. Мені здається, що

саме з метою ревізії вона й навідується до нас.

Якби теща дізналася, що її доня курить, обо-

в'язково звинуватила б мене: мовляв, це ти, скур-

вий сину, став причиною морального падіння моєї

дівчинки...

Але якщо й доклав тут хтось руку, то це не я.

Тільки ж спробуй тепер доведи, що дружина моя

і курити ще до мене привчилася, і цноту без моєї до-

помоги втратила.

Поки Лариса у ванній заспокоює нерви, я хо-

джу кімнатою: два кроки від дверей до вікна, два

від вікна до дверей. Не стільки йдеш, скільки кру-

тишся на місці. Аж голова паморочиться.

Можна подумати, у мене нервів нема.

• 42

Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9

Може, я тому й не курю, що з такими нервами,

як у мене, неможливо недопалком у попільницю

втрапити.

Як мовиться, у кожного чоловіка своя карма:

хтось живе, як вареник у сметані, а хтось, як бичок

у попільничці.

НЕРВИ

Таки правда, нерви мої у гіршому стані, ніж оці

кімнатні капці — зносилися до краю. Вистав ці

капці до смітника — ніякий бомж не спокуситься.

А я з такими нервами мушу жити.

Автор за тридев'ять земель пером скрипить,

а мене шляк трафляє, він літерки в рядочки в'яже,

а з мене, мовби кишки вимотують. А вже коли

за свою довбану друкарську машинку засяде —

спасу мені нема.

Не нерви, а павутинка бабиного літа. А ко-

лись же були — дріт сталевий.

І ще: питання мене мучить: звідки у письменни-

ків задоволення від письма?

Я також пробував писати — не виходить. Стос

списаного паперу, задоволення ж — ніякого. Маю

підозру, що друкарська машинка у них відіграє

роль вібратора. Прийдеться напроситися (інший би

з нього щодня могорич вимагав) до автора на пи-

во — розпитати.

— Ну як воно, пишеться? — Поплескування

по плечу. — Пора, старий, на комп'ютер пе-

реходити.

43 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Та ж гонорарів не платять...

— Спонсорів шукай, старий. Усі знані пись-

менники давно зреклися механічного задоволен-

ня і перейшли на віртуальне.

— Оце закінчу роман, то, може...

Прибідняється гад.

— За це, старий, варто ще по одній. Ти замов,

а я поки в туалет збігаю.

Згадка про пиво викликає спрагу. Іду на кухню,

випиваю дві чашки води.

Не легшає.

А як мені може полегшати, коли я напевне

знаю, що комп'ютер у цього типа з'явиться раніше,

ніж у мене нові кімнатні тапки.

Сподіваюся вентилятор у його комп'ютері шу-

мітиме заспокійливо.

РУЧКА БЕЗ ДВЕРЦЯТ

Я й раніше не дуже високо котувався у жіно-

чок, що збираються в моєї дружини на кухні, а пі-

сля того, як став безробітним, вони мене мають

за ручку без дверцят. Кплять із мене з такою регу-

лярністю та ретельністю, ніби прийоми ближньо-

го бою на манекені відпрацьовують. Якщо вони

мені в лице такі жартики відпускають, то зовсім

не тяжко (тільки ж неприємно) уявити, з яким

багном вони мене позаочі мішають. Однак, аби не

виставити себе ще більшим йолопом, доводиться

ковтати усю ту жіночу жовч, що перепадає мені

разом із горнятком кави. Втішаю себе думкою.

• 44

Книга перша: Крихти хліба у бороді Ко ^н. ^ф уція 9

що, можливо, Сократ став видатним філософом

саме завдяки своїм сварливим дружинам. Інак-

ше б йому довелося випити цикуту значно раніше.

Цей достойник двічі брав шлюб: першою лаяти

філософа мала честь Ксантиппа, опісля це право

отримала Мірто. Тож якщо оці міні-шабаші, що

відбуваються в моєму домі на кухні не доведуть

мене до сказу, я також прославлюся як філософ.

Клянусь собакою.

НЕСВІЖЕ ЛІБІДО

Окрім Ліни найчастіше до Лариси вчащають

дві кобіти: перукарка Світлана та, віднедавна, ще

якась Роза, про яку я тільки й знав (бачив),

що вона з носом.

— Сам ти завжди зостаєшся з носом, — захи-

щає Лариса подружку. — А таку розумницю,

як Роза, ще пошукати треба. Тобі он валянків

не довіряють виготовляти, а вона кандидатську

дисертацію написала!

— А що їй з таким шнобелем лишається роби-

ти? — недбало стинаю плечем, зауваження стосов-

но валянків пропускаю повз вуха. — Тільки дисер-

тації писати.

Здавалося б, тема вичерпана, однак моя дружи-

на зайняла позицію, що давала всі підстави, аби її

кваліфікувати як активний глухий захист, а якби

Лариса була китаянкою, то цей її стиль у східних

єдиноборствах носив би назву стилю їжачка.

45 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Ображаючи моїх подруг, свідомо чи підсві-

домо ти намагаєшся принизити особисто мене, —

не кліпнувши оком, знайшла чергову безпідставну

причину для чергової сімейної сварки. Я завжди

в окремих випадках захоплювався широтою її мис-

лення. їй, аби лиш дід Мазай був, а заяча шапка

сама знайдеться.

— Давай домовимося, що доктору Фрейду

у нашій спальні під ліжком нема місця, у гробу б

він перевернувся з усією своєю підсвідомістю, —

я не втримався, щоб не копнути ошкірений череп

батька психоаналізу. — Якби я цю Розу тобі

на подарунок із поліна вистругав з отаким ру-

бильником, тоді б ти мала підстави для претен-

зій. Я тільки констатую факт. Твоя Роза — це ніс

на кривеньких ніжках. А коли ти почуваєшся

приниженою в тіні її нюхала — я тут ні до чого.

Не розумію, чого тобі закортіло на мене обра-

зитися?

— А якби я обізвала тебе членом на коліщатах,

ти б не образився?

— Ну, знаєш! — я образився. — Як підказує

мені мій доволі скромних розмірів ніс: від тебе

й твоїх подружок тхне несвіжим лібідо...

ОДВІЧНИЙ ВИБІР ЖІНКИ

Та хай він скапає той ніс. Просто до слова при-

йшовся. Мені жодного діла нема до усіх тих по-

друг та їхніх зовнішніх і внутрішніх органів. Навіть

якби в кожної з них на фейсі красувалося по дві

• 46

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

гіпертрофовані кирпи — я пережив би це безболіс-

но й безрадісно. З філософським спокоєм,

її Якби ж вони тільки мовчали.

Довелося мені недавно підслухати притчу.

У тролейбусі один мужик оповідав іншому про

жінку, яка чимось так провинилася перед плем'ям,

що старійшини вирішили її покарати. І присудили

їй зашити або рот, або статевий орган — на вибір.

А оскільки знайшлося якесь пом'якшення її вини,

то жінці дали право вибору.

— І яким, думаєш, був вибір жінки? — запитав

оповідач слухача.

У цей час тролейбус під'їхав до зупинки й за-

гримів дверима, мужики вийшли. Я ледве стри-

мався, аби не вибігти за ними слідом, щоб почути

завершення притчі.

Конфуцій у подібних питаннях не авторитет.

Фрейд, ясна річ, з цього приводу розродився б ці-

лою теорією. Мене ж цікавить, яке рішення жінка

прийняла на практиці. Відповісти мені на це міг би

хіба що Левко. Старший прапорщик мусить знати.

Особисто я тій жінці не порадник.

КАНАРЕЙКА НА ФІКУСІ

Якби ж мова йшла про мою дружину та її под-

руг, я б їм вибору не дав.

— Ти б собі вуха позатикав, замість того, щоб

нам роти зашивати.

Доля рації в Ларисиних словах є, не запере-

чую. Глухий Бетховен музику писав, я ж навіть

47 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

на піаніно не граю. Запросто міг би вуха ватою за-

коркувати, а зверху ще й воском залляти. Однак

цим жіночкам тільки поступися, то завтра будеш

змушений осліпити себе, а післязавтра погодити-

ся на кастрацію...

Так що — ні, дорогі леді, це ви, будьте добрі

заткніться!

Леді ж десь мають окремих джентльменів із їхні-

ми побажаннями. Леді балакають про літературу:

— Правильно Забужко про чоловіків писала:

усі вони козли, імпотенти та затрахані педера-

сти, — схвалює поступ вітчизняної літератури пе-

рукарка Світлана.

І тут я кидаюся з вилами на потяг:

— Забужко такого про чоловіків не писала!

Мусить же хтось гідність чоловічу відстоювати.

— Але вона мала це на увазі, — жінки схрещу-

ють на мені погляди.

Чому я ранимий та ніжний повинен це терпіти?

Не хочу бачити цих тіточок у своєму домі, хочу,

щоб на підвіконнях стояли вазони з квітами. Хочу

канарейку на фікусі. Хочу бодай раз на тиждень

Єву. Голу, але ще не спокушену. Хочу маленького

раю. Натомість маю пекло кухні з безсоромними

бабиськами.

У медсестрички Ліни на оці новенький сим-

патичний лікар. Але він тільки про хворих

дбає, тільки про хворих. Прямо якийсь фанат

болящих.

• 48

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

А ти б усміхнулася до нього великими й ма-

губамрі...

Чого доброго від цих вульгарних ослиць може

шитися моя дружина?

ч Терпіти не можу цієї вузьколобої та збоченої пе-

рукарки. Уявіть собі: зачіски вона робить не на

людських головах, а на лобках! Я пережив справж-

|ИЙ шок, коли від неї ж довідався про це.

— А що тут такого?!

$ Як завжди, Лариса, наче пройда адвокат, нама-

гається «відмазати» колежанку.

Я гніваюся:

— Може, й ти не проти таким чином гроші

заробляти?

— А що тут такого?! — повторює Лариса.

Фраза в її устах звучить щораз переконливіше.

Я вражений до глибини душі:

— Ти мене дивуєш! — Іншими словами, це озна-

чає, що я був про Ларису кращої думки. Для мене

важливо, аби вона відчула усю глибину й прикрість

мого розчарування.

Лариса всім своїм виглядом демонструє, що плю-

вати вона хотіла на всі мої розчарування із цен-

тральної вежі замку Любарта. Стенає плечиком:

— Вона справжній професіонал, висококлас-

ний спеціаліст, майстер своєї справи...

— Знаю я ці справи! — обриваю дружину. —

Зовсім подуріли! Одні від жиру казяться, а інші їм

готові... Гидко й подумати!

4-4-2167 49 •

ф Василь Слапчук. Дикі квіти

Обурення спонукає мене стати під знамено цно-

ти. Втім, радше навпаки: вроджена (можливо,

що й набута) цнота змушує обуритися:

— А де ж моральні критерії? Де власна гідність?

Сором, врешті-решт?!

— Щось я не пам'ятаю, щоб ти згадував про мо-

ральні критерії, коли тобі в лікарні клізму стави-

ли, — корчить єхидну мордочку, ну що, мовляв,

піймав об лизня. — Чи ти вважаєш, що порядну

жінку клізма прикрашає, що їй одне задоволення

длубатися у твоїй дупі?

Якщо по правді, то я навіть трохи розгубився:

у Лариси талант валити із хворої голови на здорову.

— Ну ти й порівняла! Праця санітарки хоча й не

престижна, але благородна, бо ставити людям кліз-