КРИХТИ ХЛІБА У БОРОДІ КОНФУЦІЯ

УДК 821. 161. 2-311

ББК 84. 4. УКР6-44

С 47

Серію засновано у 2003 р.

І5ВК 966-8408-86-1

І5ВИ 966-8408-87-Х (серія)

«Факт», 2004

Я народився для того, щоб вічно таке описувати: я не знаю цих людей, і вони не мої квіти.

Річард Бротіган.

«Етюд про каліфорнійські квіти»

Бог був садівником, а людей і сьогодні можна порівняти з квітами, але ці квіти — дикі.

Асиль Яким. «Квіти на узбіччі»

Книга перша:

КРИХТИ ХЛІБА У БОРОДІ КОНФУЦІЯ

Любов, — сказав він. — Все, що мені потрібно — це любов. ХарукіМуракамі, «Денс, денс, денс... » — І це, по-вашому, мужчина? —

Громадянин запитує.

Джеймс Джойс. «Улгсс»

Давай, тату, розповідай.

Юстейн Гордер. «Апельсинова Дівчина»

ЗВУК - голос - слово

Кромішня темрява. А в ній — перший спалах думки. Втім, навряд чи з'ява думки нагадувала спалах. Думка ледве жевріла, як мокра погано розкурена цигарка. Та й думкою цей хаотичний і сліпий порух матерії називався тільки умовно. Радите йшлося про ідентифікацію пітьми й сковзкий здогад про власну у ній присутність. Усвідомлення себе було лише частковим. Наразі мені не вдалося збагнути: я огорнутий цією непроглядною тьмою чи є її мислячою частиною? Я ще не повністю знайшов себе, не з'ясував своїх форм і об'ємів. Трохи дивно не знати своїх

меж, однак., не скажу, щоб це мене надто непокоїло. Я перебував у благодатному спокої. Повна відсутність будь-яких думок і цілковите оніміння чуттєвих рецепторів... Звук, що виник десь далеко-далеко в глибині темряви не заскочив мене зненацька, не здивував і не потривожив. Можливо, що саме він і пробудив мене до існування, дав поштовх моєму буттю у цій непроглядній тьмі. Цілком ймовірно, хоча я б не став наполягати на цій гіпотезі, оскільки

не мав бодай дрібної (але підпертої аргументами) певності, що особисто якимось чином не причетний до походження звуку. Не знати, яким органом чуття, але я відчував, як він із зусиллям розтинає густу пітьму й наближається щораз ближче, однак не стає гучнішим. Звук, це був голос, добирався до мене крізь чорну товщу темряви, як світло зорі:

— С-т-е-п-а-н-е!

Відчуваю дотик голосу, безболісно спостерігаю, як він проникає всередину мене, блукає там, не знаходячи відголосу, збивається в грудку слова.

— Степане! — звучить у менц ніби в мушлі.

Звук — голос — слово. І знову: звук — голос — слово. Звук — голос — слово. І далі... Аж поки

не стає суцільним словом.

• 6

Книга перша: Крихти: ліба у бороді Конфуція •

Слово окреслює мої межі. Я повторно знаходжу себе.

СТЕПАН — ЦЕ Я

Хтось невидимий мені наполегливо кличе невидимого мені Степана:

— Сте-епа-ане-е!

Степан не озивається.

Голос абсолютно безбарвний, непроглядна тем-

рява відфільтровує інтонацію, стирає почуття й емо-

ції, що зазвичай запліднюють слово. Не можливо

здогадатися, у чоловічих чи жіночих устах народжу-

ється голос.

— Степане!

Степан мовчить.

А що коли його окликає Творець?! Степан мав би відповісти: «Я тут», — а не ховатися у кущах, як Адам, соромлячись власної наготи. Втім, цілком ймовірно, що голос належить спокуснико-

ві, і Степан правильно робить, не погоджуючись на діалог. Зрештою, Степан може знаходитися ще

у глибшій тьмі, ніж я зараз, і голос, адресований йому, розсіюється так і не досягнувши мети.

Чомусь із приязню думаю про цього загадкового мовчазного Степана. Напевно, він непоганий

хлопець. Хто б став кликати мерзотника? Можливо, від Степана залежить чиєсь життя або доля нації... А що нація потребує рятунку — незаперечний факт. Весь світ домагається реконструкції. І вся ця непомірна робота чекає на Степана...

7 •

# Василь Слапчук. Дикі квіти

— Степане! Степане!

Голос наближається й посилюється. Спокій пе-

рестає бути основою темряви, яка вже не така щіль-

на, як перше. Морок збурюється й вирує, кудись

переміщається. Якась ворожа сила торсає мене, роз-

дираючи на шматки.

— Степане!., твою мать!

Як спалах блискавки, наче вибух на бензоко-

лонці... Думка ця хоча й не розтинає пітьми, й не

висвітлює істини в усій її незбагненній красі, однак

саме вона перетягує моє Я із підземелля підсвідомо-

сті у підвал свідомості.

Моє повернення до реальності відбувається

навпомацки, у підвалі свідомості також темно,

попри те зсередини я освітлений здогадом/знан-

ням («Степан — це я»), за яке хапаюся мов за ря-

тувальний круг.

МУНДШТУК ЗІ мною

Темрява відступила. Перше, що я побачив, була

жовта пляма лампочки під стелею. Час від часу її

заступала чиясь кудлата постать. Мені ще не роз-

виднилося настільки, аби я детальніше роздивився

(вдалося лише визначити, що це жінка) та з'ясу-

вав, кому цей силует належить. Однак я розсудив,

що було б неввічливо й надалі не озиватися до того,

хто так довго і наполегливо повторює моє ім'я.

— Чого треба?

Не впізнаю свого голосу. Слова прозвучали

грубо й розмазано. І взагалі, це були не ті слова,

• 8

Книга перша: Крихти хліба у бороді Конфуція #

які я збирався сказати. Таке враження, ніби мо-

вив їх хтось сторонній — третій.

— Боже ж ти мій! — знеможено вигукує жінка.

А ця фраза явно не у мій бік. Не судилося мені

стати для жінки божком. Не тільки золотого тільця

з мене не вийшло, за дерев'яного боввана ніяка мене

не має. Вона мене ні за що не має. Заплющую очі.

Мені бракує сил, аби одночасно дивитися й говори-

ти. А я про щось хотів запитати цю жінку. Забув...

Хто я? На це запитання я вже собі відповів.

Ідентифікація відбулася. Ага!.. Де я? Ось що мене

мучить. На мить розклепивши повіки, ковзаю по-

глядом по стіні, що викладена білими кахлями.

Нагадує приймальний покій лікарні.

Либонь, мене збило авто. Бо ж, як дорікає во-

на, усі порядні люди їздять на легковиках, тільки

один я (а через мене й вона) ходжу пішки. Стан

мій, очевидно, надзвичайно тяжкий — тіла зов-

сім не відчуваю. Недарма ж ця жінка так побива-

ється. Але це не вона.

Де ж вона? Це ще одне запитання, на яке я хо-

тів би отримати відповідь.

— Степане, вставай, — жінка шарпає і трясе

мною, намагаючись обхопити мене й підняти, наче

важкого лантуха.

Роблю зусилля, щоб підсобити їй, посилаю

імпульси в усі члени тіла, але марно. Лампочка

відривається від стелі й летить кудись понад моєю

головою. Квапливо стулюю повіки, аби не бачити

цього катаклізму.

# Василь Слапчук. Дикі квіти

Жінка не випускає мене зі своїх рук. Відтак

дуже скоро долівка й стіни повертаються на місце.

— Не можу, — видушую з себе.

До мене повернувся тільки розум. Сили мої ще

не мобілізовані.

— Ну й мундштук з тобою!

Жінка сердита. Жінка лається. (Так лаялися

музиканти в шкільному духовому оркестрі. Я грав

на альтові). Жінка зникає. (Я так і не встиг її

роздивитися. )

Жінка не повинна такого говорити смертельно

травмованому чоловікові.

А вона б сказала. Вона б мені ще не таке сказала.

Вона мене не любить...

Зараз я відкину сором і буду плакати...

Щось важке навалюється на мої груди, і я знову

провалююся в густу темряву.