4. Церковне законодавство.

а) про помісні і вселенські собори. Ще у перші три століття історії християнства церква вирішувала свої догматичні і канонічні питання вирішувала на соборах єпископів. З IV століття після усунення гонінь ця форма вирішення церковних справ досягає свого розвитку. Собори даного періоду були різноманітні за причинами скликання, місцем і часом проведення і т. п. Апостольські правила приписували скликати помісні собори двічі на рік – один раз через три місяці після Пасхи, другий – у жовтні. Вони збирались, як правило, для вирішення догматичних питань, а також питань благоустрою церкви.

Першим собором, канони якого збереглися був Ельвірський собор (між 300 і 324 роками). На ньому узаконено целібат. Нікейський собор залишив 20 канонів.

До Константина собори скликались представниками церковної влади, однак з часів Константина Вселенські собори (а іноді і помісні) скликались імператорами, які вважали, що вони мають право бути присутніми на соборах, керувати ними, підтверджувати чи відкидати їх рішення на сонові своєї верховної влади. Як на помісних так і на вселенських соборах були присутніми клір і миряни. Починаючи з IV століття імператор і його сановники представляли на соборах всіх мирян. Рішення на соборі могли приймати тільки єпископи, а пресвітери і народ могли лише радити. Однак соборні постанови тільки тоді могли вступити в дію, коли їх приймала вся церква.

б) апостольські канони. Так звані “апостольські постанови” вважаються твором апостолів завдяки Клименту Римському. Їх загальне число на Сході доходило до 85, а на Заході – 50. “Постанови святих апостолів” – цим іменем називався церковно-юридичний збірник, у якому розрізняють три частини. У першій частині утверджується думка про апостольське походження збірника. Друга частина присвячена різним молитовним взірцям, вказівкам щодо катехуменату і хрещення. Третя частина – вчить про харизму, посвячення на різні ступені кліру з повним текстом літургії. У самому кінці йде мова про ті служіння, для яких не була потрібна хіротонія.

в) розкол донатистів. Життя африканської церкви, яка у ІІІ столітті досягла високого розвитку, було порушене розколом донатистів. Їх походження криється у принципових розходженнях між життям карфагенської і римської церков. На поч. IV століття карфагенським єпископом був Менсурій, який не був схильний перебільшувати роль мучеництва, зокрема він дозволив владі забрати з церковної бібліотеки декілька книг, що вважалося зрадою церкви. Він осуджував тих, хто навмисне шукав мучеництва, за це ригористичні християни докоряли йому. Його наступником був обраний архідиякон Цеціліан, однак частина кліру намагалась усунути його від влади під тим приводом, що єпископ, який його рукопокладав, був відступником. Собор 312 року позбавив Цеціліана посади, а на його місце обрав Майоріна, якого у 313 р. наслідував Донат. Однак наступні собори осудили Доната, та його прихильники відкололись від церкви. Імператор Константин намагався полагодити суперечку, скликавши з цією метою у 314 р. Арльський собор. 33 єпископи, які взяли у ньому участь підтримали Цецилія і осудили донатистів. Окрім того собор підтримав Римську практику щодо єретиків, за якою їх не слід перехрещувати, а просто помолитися з покладанням рук. В наступні роки протистояння розгорілося з ще більшою силою, імператор віддав їх прокляттю, однак бунтівники виявилися вірними своїм поглядам, крім цього їх підтримувала майже вся Африка. Розділення закінчилося тільки після завоювання Африки сарацинами у VII столітті. Сутність вчення донатистів може бути виражена у наступному:

· тільки та церква може бути істинною, яка не допускає у спілкування з собою явних грішників,

· таїнства тільки тоді є дійсні, коли той, хто їх звершує має моральну чистоту, тому ті, хто переходять з інших християнських спільнот мають перехрещуватися,

· донатисти вважали себе “церквою мучеників на противагу” “церкві зрадників”,

· допускали покаяння для тяжких гріхів,

· вони противились імператорським постановам, і вважали за краще померти, ніж покоритись їм.

[1] Лев Великий (пом. 461 р. ) – про його життя до того як він став єпископом відомо мало. Ймовірно, що родом він з Тоскани. У 440 р. став єпископом Риму, намагався зміцнювати владу свого престолу як в метрополії, так і в найбільш віддалених провінціях. Не визнавав влади Константинополя над Західними церквами. Збереглося 143 його послання і біля сотні проповідей.