Легенди Карпат

Легенди Карпат

1. Як виникли Карпати

Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яворами, берестами й тополями, текли потічки та річки, багаті на пстругів та іншу дрібну й велику рибу.

Володарем долини був велетень на ймення Силун. Коли йшов Силун, від його кроку земля здригалася. Розповідають, що Силун добре розумівся на ґаздівстві. Мав безліч усякої худоби. Череди корів та волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці! Тисячі качок та гусей плавали в ставках, багато курей кудкудакало на фермах. Жив цей ґазда у прекрасному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до самих хмар. Палац був вибудуваний на труночку, висипаному людськими руками, мав стільки кімнат, що легко можна було заблудитися. А в помешканні — добра всякого!

Вночі Силун спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати у сріберному кріслі.На широкій долині слуги землю обробляли, хліб вирощували, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі трудилися, багатство примножували, та не собі, а Силунові.

Слуги і служниці жили не в палаці, а далеко від нього, в дерев'яних зрубах та землянках. Не хотів господар, щоб у світлицях смерділо гноєм чи людським потом. Ні чоловіки, ні жінки, ні літні, ані молодь не сміли покидати маєток Силуна і йти собі шукати іншої роботи. Мусили жити і вмирати кріпаками.

Поміж цієї челяді служив у Силуна один хлопець на ймення Карпо Дніпровський, що прийшов сюди від берегів Дніпра. Він подався у мандри ще десятирічним хлопчиком шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно, і мусив їм чимось допомогти.

Служив Карпо рік, другий, п'ятий. Як і всі, косив траву, орав і сіяв пшеницю та жито, ячмінь і овес, збирав хліб. Не тільки за себе працював, а й іншим допомагав, бо жалів слабеньких. Полюбили його всі слуги і служниці. За чесність, працьовитість, справедливість. Карпо ненавидів тих, хто панові дуже низько кланявся, до самих ніг нахилявся. Тяжко йому було дивитись, як Силун усе забирає, а народ голодує.

Коли Карпові сповнилось від роду двадцять літ, вирішив додому повертатись. Був певний, що за добру працю пан йому заплатить і він, Карпо, повернеться до матері не з порожніми руками. Тільки про це тепер і думав. Усе міркував, як із паном поговорити про розрахунок.

Раз уночі він вийшов надвір освіжитися. Проходив коло наймитських хатинок і побачив раптом якусь тінь. Скоро впізнав Силуна. Той ішов подивитися, як худоба ночує, чи все в порядку. Карпо подумав, що саме час поговорити з паном.

Коли Силун наблизився, Карпо дав про себе знати кашлем.

— Чому ти тут, Карпе? — озвався Силун, упізнавши хлопця.— Чи не дівча виглядаєш?

— Не дівча,— відповідає Карпо, — а вас, світлий пане.

Маю з вами поговорити. Служив я вам довго й чесно, та маю додому вертатися, аби матінку живою застати... Платню за службу хочу попросити.

Силуп спочатку подумав, що слуга жартує, бо досі ніхто не наважувався на те, щоб проситися геть від нього. Та й платні ніхто не вимагав. Але Карпо й не думав відступати:

— Я чесно служив, світлий пане. І моя робота, гадаю, щось коштує.

— Нікуди не підеш! — розізлився пан.— То вже я знаю, коли й куди мої слуги повинні ходити.

— Я піду, пане,— настоював Карпо.— Лише ще раз вам мушу сказати, що моя робота чогось коштує.

Це вже була нечувана зухвалість, якої пан простити не міг.

— Туди, під землю, тебе відпущу! — лютився він, показуючи пальцем униз і приступаючи до парубка.— Там буде твоя платня.

Та хлопець не відступив ані на крок.

— За мою роботу, пане, прийдеться платити,— ще раз нагадав, ніби й не чув панської погрози. Ця відповідь ще гірше розізлила Силуна, скипів так, що аж очі кров'ю налились, а з рота вогонь сапнув. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю. Ударив так, що аж яма зробилася.

Але слузі нічого не сталося, звівся на ноги і відчув у собі непереможну силу — то, мабуть, землиця йому подарувала за те, що робив на ній. Схопив Карпо Силуна, вдарив ним об землю, далі ще раз і ще раз, не витримала матінка-землиця тих ударів, розкололася. І опинився Силун у підземній печері, в яку гадав загнати непокірного слугу. Даремне він хотів вибратися на поверхню — земля закрилася, і не можна було знайти жодної щілинки.

Тоді вдався Силуп до своєї сили. Вдарив ногою у земну кору — вона вигнулася, та не відчинилася, вдарив другою — вигнулася ще більше, а відчинитися не хоче. Пробував головою пробивати, плечима витискати — марно, кулаками гатив — теж не допомогло.

Але від його ударів на землі гора за горою робилася, і чим дужче кидав собою Силун-велетень, тим вищі гори піднімались навколо. А найдужче бив собою там, де Гуцульщина, і там гори вигналися найвищі.

Уранці як прокинулись наймити і побачили, що сталося, дуже здивувались. Навколо — гори, а там, де був палац, нічого не лишилося, усе провалилося у прірву. Раптом з-під землі вдарила вода, заповнила ту прірву. Чудувалися люди, а скоро зібралися на велику раду: як далі бути, як жити.

Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським, бо було сине-синє, як небо. А горам на честь Карпа дали ймення Карпати.

Люди зажили по-новому. Одні залишились па рівнині, інші подалися в гори. Орали, сіяли, хліб вирощували, худобу доглядали. Навчилися ліси рубати, хати будувати. Кажуть, що Силун ще й тепер не стих під землею, пробує вирватися, але вже не викидає гори, бо постарів і моці такої не має. То вже не вирватись йому на поверхню ніколи!

2. Гора Говерла

Якось угорський барон Янош Нодь довідався, що ніхто з мадярів ще не побував на найвищій, тоді ще безіменній горі в Карпатах. Він і надумав собі першим вийти на вершину і назвати її своїм ім'ям. Взяв із собою двадцятеро дужих слуг на конях, кожен зі слуг взяв ще коня, навантаженого харчами та спорядженням, — і рушили в дорогу.

То було якраз серед літа. Вся Угорщина знала про похід Нодя, який мав принести славу не тільки підкорювачу вершини, але й державі, а про те, що на цій вершині не раз побували прості селяни, ніхто й не згадував.

Аж через два місяці доїхав Янош Нодь до невеликого карпатського села, що загубилося в горах, і здивувався. Чи справді на ту гору так важко вийти? Та ж до її вершини рукою подати.

Літнє сонце нестерпно пекло. Але йти було приємно. Хвойні праліси охолоджували людей і коней. Ще два дні йшли до підніжжя гори. Там барон зупинився і наказав отаборитись, щоб відпочити, відновити сили.

Два дні люди відпочивали. Залишивши трьох чоловік та коней у таборі, барон з рештою ще на світанку вирушив на гору. Небо було чисте-чисте, жодної хмарини.

Довго йшли, в декого і взуття розбилося. Продирались крізь густі хащі, дибали через колюче каміння, перелізали через товсті колоди, повалені бурею. Знемагали, падали. Гордого пана це почало дратувати. Одного слугу, що хотів вертатися назад, пан спересердя пристрелив.

Уже вечоріло, коли змучені люди вийшли з лісу. Перед ними простяглася широка полонина, яка ніби сягала неба. Не відчував утоми тільки Нодь. Побачивши перед собою за кількасот метрів вершину, він аж летів до неї, щоб тільки першим стати над Карпатами.

Ніхто й не помітив, як небо затягнули важкі хмари. Схаменулися тільки тоді, коли посипав лапатий густий сніг. Подув холодний вітер, знялася хуртовина й завирував буран. Рятуючись від бурі, люди розбіглися хто куди. Даремно Янош Нодь зупиняв їх — його ніхто не чув. За ніч намело стільки снігу, що люди ледве тягнули ноги від замету до замету.

Лише третина людей повернулася до табору. Вони були змучені, голодні, перемерзлі. Решта загинули в бурані. Не повернувся й барон Янош Нодь.

— Говирло! Говирло! — змучено повторювали ті, що повернулися. Це мадярською означало, що вся вершина засипана снігом.

Такого дива люди, які прийшли сюди з далекої мадярської рівнини, ще не бачили: щоб серед літа та й сніг.

Відтоді й гора названа Говерлою — сніжною горою. А вона й справді сніжна. Великі купи снігу і влітку лежать в западинах, урвищах. Та й погода тут часто міняється: сніг на Говерлі серед літа — не дивина.

3. Аннина гора (Покутсько-Буковинські Карпати)

Жила колись у селі Вашківцях (Сокирянського району Чернівецької області) на Буковині бідна, але дуже вродлива дівчина Анна. Коли виходила в неділю чи в свято на толоку, то сопілки й цимбали аж захлиналися від захвату, а парубків ніби ще одне сонечко осявало.

Якось такої днини у селі з'явилися три верхівці—турок, татарин, а з ними — молодий боярчук. Дівчина зі своїм коханим легінем так витанцьовували, що нічого навколо себе не бачили. Зненацька турок підійшов до неї, поклав руку на її плече й сказав:

— Маєш танцювати тільки зі мною...

Подивилася на нього Анна, потім перевела погляд на свого коханого й каже:

— Кинь цього магометанина в яр.

Хлопець схопив турка за барки, потяг до крутого яру й кинув його туди з такою силою, що яничар полетів аж у річечку, яку відтоді турки почали називати Карапчевом — Чорною річкою.

А музика не змовкає. Толока аж гуде від веселої тропотянки. Анну просить до танцю побратим її коханого. А татарин очей від неї не відводить:

— Зі мною будеш танцювати.

— З татарським псом не танцюю, — відказує Анна, обертається до побратима свого коханого й каже:

— Візьми татарина за чуприну і кинь у той яр...

Не минуло й хвилини, як татарин опинився на дні глибокого яру.

Музика так грає, що на тополях аж листя лопотить. Анну просить до танцю другий побратим її коханого. А всі легіні дивляться тепер тільки на молодого боярчука — що він робитиме? Але той не просить Анну до танцю, а сідає на коня, пускає його учвал і за хвилю зникає.

Анна підносить руку вгору. Музика стихає.

— Боярчук утік звідси, щоб привести турків і татар. Нам треба братися за зброю.

За короткий час легіні поприходили з шаблями, сокирами, вилами, довбнями. Музика грає далі, але танці вже не такі жваві, як раніше. Всі напружено чекають. Незабаром у село увірвався великий ворожий загін.

Бій був нерівний. Падають один за одним легіні. І от лишилася живою тільки красуня Анна: вороги хотіли схопити її живою. Кинулася дівчина до високої гори:

— Люба горонько, земле рідна, захисти мене, порятуй від страшної ганьби...-

Гора почула благання дівчини і розкрилася. Але лише на мить, щоб прийняти тіло Анни. А її довга русява коса, якою бавився вітер, заплуталася між кущів і трав. Коли туди добігли магометани, коса раптом стала сріблястим струмком.

Відтоді гору біля Вашківців називають Анниною горою.

4. Гора Кичера (Полонинсько-Чорногірські Карпати)

Поблизу Репинного є гора Кичера, й полонину названо теж Кичерою. Оповідають, що ті назви походять від прізвища двох братів-вівчарів Кичер — Федора і Штефана.фф

На тій полонині брати-вівчарі пасли сільську отару, і покохали обидва легіні одну дівчину-красуню Олену. Вона якийсь час носила їм полуденки від громади. Брати таїлися один від одного зі своїм коханням. Проте Олена, звісно, знала, але не показувала, котрого любить, бо не хотіла завдати болю другому. А любила молодшого брата Штефана.

І Федір це якось зрозумів. Довго мовчав, терпів. А потім вибухнув. Сварка межи братами закінчилася нещастям. Федір — старший брат — убив молодшого, Штефана. Убивство сталося на очах у Олени. До Репинного вона так і не повернулася. Може, її вовки роздерли, а може, зі скелі плигнула, руки на себе наклала. А Федір збожеволів. Бо і брата втратив, і кохану.

Тож полонину ту, де сталося нещастя, відтоді й називають Кичерою.

5. Полонина Лаура (Покутсько-Буковинські Карпати)

На Буковині між Красноїльським (Сторожинецького району Чернівецької області) та Іжевцями розкинулася велика полонина. Відколи світ, відтоді там худобу випасали. В давні часи полонина належала, звісно, дідичу Іжеску. А в нього без ліку худоби було і слуг у господарстві доста.

Дідич мав три дорослі дочки. Найстарша, Стелла, віддалася за сусіднього парубка із заможної родини, середульша, Кокуца, — за повітового урядовця, а наймолодша, Лаура, всім рішуче відмовляла, кожен з тих, хто сватався, їй був не до серця.

Старий батько Іжеску раз у раз картав найменшу дочку:

— Роки йдуть, всі багаті хлопці женяться, а ти сидиш, казнакого чекаєш!

— Не піду я за немилого, тату! — відмовляла дівчина. Але старий хотів розширяти свою господарку і знову наступав:

— То йди за Флорю, доню. В нього землі, худоби багацько. Житимеш і горя не знатимеш!

— Ні, тату! Ні землею, ні худобою серце не потішиш.

Але про кохання своє батькові не зізнавалась, знала, що старий зробить усе, щоб його зруйнувати. Що не день Лаура ходила на полонину. Виходила на самий верх, лягала там на угрітій сонцем траві і, уставивши очі в бездонну небесну блакить, лежала так цілими годинами. А думки пливли так, як оті хмарки білі в небі — такі ж чисті, такі ж химерні. За день квітів та ягід назбирає, принесе додому. А на запитання, чого щодня на ту полонину бігає, любов'ю до квітів відбивалась.

Та не йняв їй віри старий Іжеску. Вночі тихенько встав, загорнувся у ведмежі шкури і собі подався на полонину, аби підстерегти, що робить тут його наймолодша донька. І коли сонце висипало тепле проміння, а роси заблискотіли лелітками, він уже зачаївся під смерекою, виглядаючи свою доньку.

Попервах повз нього пройшов вівчар Івоніка з отарою. Надзвичайної вроди був хлопець. Високий, стрункий, чорні кучері спадали на його світле чоло, щоки пашіли рум'янцем, а на флоярі як вигравав! Сів неподалік на пеньок, вийняв з-за пояса сопілку і заграв вівчарську думу. З-за горба, немов квітка чарівна, виринула Лаура. Підійшла і обвилася навкруг вівчаря, гладила його кучері, цілувала губи. Вона кохала Івоніку й пішла б у світи далекі, аби тільки з ним бути разом. Вона пішла б навіть вночі по місяцевій срібній струні, аби тільки з коханим не розлучатись.

Старого у сховку аж пропасниця затіпала, коли вздрів таке. Але стримався і повернувся додому. Розповів старий дружині про те, що бачив.

Змовилися батьки силою віддати Лауру за сина багатія. Призначили весілля. Напекли і наварили, всіх багачів покликали, відтак і Лаурі вінок на голівку поклали.

А коли почет молодого наблизився, Лаура крізь сльози вигукнула:

— Не піду за багацького сина, я для Івоніки-вівчарика суджена! — і тут же перекинулася в квітку полонинську — едельвейс.

Оповідають, що й дотепер, коли молодик настає, на полонині з'являється дівчина-квітка й гукає на свого Івоніку. А у відповідь лунає невидимий голос в місячній ночі, в дзюркотінні струмка чути шепіт солодких уст, у смерековому шумі — сопілкові флоєрні співи.

Отож, цю полонину між Іжевцями і Красноїльським назвали ім'ям доньки дідича, що навіки покохала вівчара Івоніку.

6. Легенда про дівочий ліс

У давні-давні часи лихо прийшло на зелену Буковину. І не зеленою вона тоді була, а червоною. Од крові людської почервоніла. Бо турки і татари повбивали людей, а кого не вбили — у неволю забрали, а оселі людські спалили. Ті, хто врятувався, у гори відступили, і там, у темних дрімучих лісах, село заснували. Обгородили його кам'яними брилами, земляними валами, аби ніхто не міг доступитися, бо знали, що бусурмани не спиняться, шукатимуть їх, лізтимуть у гори й нетрі лісові за здобиччю.

Отож село над Черемошем жило у стані неперервної тривоги. І таки довідались турки про гуцульську фортецю в горах і рушили шукати її. Блукали довго нетрями, рік або й два, одяг їхній перетворився на дрантя, а мармизи ще " більше почорніли, бо їжі їм вже давно бракувало. І нарешті великий загін турків вийшов на околицю села. Побачивши худобу, яку випасали Івасик і Маринка, голодні турки заходилися рубати корів, а вівці тим часом порозбігалися хто куди.

— Івасику, любий! Біжи хутко в село і дай знати людям, — сказала Маринка. — А я спробую затримати турків, поки наші до оборони приготуються.

Івасик поспіхом через чагарники-малинники вибрався на плай, а далі блискавкою помчав до села-фортеці.

А Маринка побігла до турецьких вогнищ, де виголоднілі бусурмани смажили м'ясо. Визирнула з-за кущів - так, щоб турки її побачили, і кинулась навтіки, наче злякавшись. Турки за нею. Наздогнали.

— Веди, мала бестіє, на дорогу, що до твого села веде! — грізно кричали бусурмани.

А Маринка їх вела туди, де найгустіші зарості, де найглибші ущелини і холодні води.

— Щось ти крутиш, дівко! — злилися турки.

— Ні, панове, ходімо скоріше, зараз село буде.

І довго вони ще йшли. Ніч застала їх у лісі. І не так сталося, як туркам гадалося. Маринка завела їх у таке місце, аби ніколи більше не змогли звідти вийти. А коли добре стемніло, небо, немов батогами, почали пороти блискавиці, тріскала громовиця, до землі згиналися дерева, декотрі навхрест перепліталися, інші буря вивертала з корінням і кидала долі. Навкруги клекотіло, стогнало. І раптом розкололися гори, і у провалля ринула вода. Зробилося велике озеро і поглинуло всіх турків. А на шпилі найвищої гори лишилася стояти Маринка. Уцілів і турецький паша.

Вихопив він шаблю і стяв Маринчину голівку. Заструменіла гаряча кров. І де та крівця на камінь впала — калиною там стала. І простягнув до неї руку турок, але враз спопелів. А на тому місці, де озеро виблискувало, появився густий смерековий ліс. Цей ліс люди назвали Дівочим.

Певне, чували, що смерек у Карпатах є доста? Це правда, а як хто не йме віри, най приїздить в Карпати і побачить смерекові ліси, а серед гір квітучі села, а в них живуть люди, чиїх предків урятувала дівчина Маринка від смерті.

7. Долина нарцисів

Про Долину нарцисів люди переповідають кілька легенд.

Перша легенда

Одна з них є переспівом давньогрецького міфу про Нарциса: у незапам'ятні часи юнак блукав цими краями і натрапив на потічок Хустець серед мальовничої долини. Вода в ньому була чиста і прозора, як сльоза. Нарцис задивився на своє відображення у воді, наче у кришталевому дзеркалі, закохався у нього і залишився тут назавжди. А після його смерті поле вкрилося білосніжним серпанком квітучих нарцисів.

Друга легенда

Друга легенда оповідає про татарське лихоліття. Коли ординці напали на Закарпаття і взяли приступом Хустський замок, закарпатці припинили опір і піднесли у дарунок переможцям подушки, понабивані нарцисовими квітами — на знак покори і вірного служіння новим володарям. Ординці сприйняли це як належне, і звісно, не знали, що нарцис — отруйна квітка, і той, хто засне на подушці з нарцисів, більше не прокинеться. Отже, вранці в ординському таборі мало хто побачив схід сонця. Нажахані татари втекли зі страшного краю і ще багато років не потикали в нього носа.

8. Легенда про Прута та Говерлу

В одному з гірських селищ жив собі легінь Прут. За що його так прозвали , вже ніхто не пам'ятав. Може , що мав високий гнучкий стан , чи вже дуже спритний був до роботи . Якось забарився Прут , працюючи в горах , і вирішив не повертатися додому,а заночувати в лісі. Стара смерека гостинно простелила ковдру із зеленого моху і вкривала його своїм пахучим убранням. Втомлений хлопець швидко заснув. І якийсь дивний сон йому привидівся. Ніби біля нього сидить дівчина. Вона вся в зеленому, очі в неї зелені, і довга, додолу коса. Вона лагідно й сумно дивиться на Прута, тихенько гладить його волосся. Щось стиха наспівує.

Прут ніяк не може надивитися на лісову красуню. Та коли простягнув руку, щоб торкнутися її, дівчина щезла. Прокинувся Прут. Тихо-тихо. Тільки зірки виблискують в далекому небі. Аж дивиться - повисло щось на смерековій гілці й світиться дивним і таким зеленим вогнем. Підійшов, взяв у руки. А воно й далі світиться. Так тихо й ласкаво.

Між тим щезли зірки, і зажеврілося небо на сході у променях вранішнього сонця заблищала роса. Десь здалеку долетів перший, ще не сміливий спів пташини.

А трохи згодом уже весь ліс ожив. Величезне сонце підіймалося із-за гір. Здавалося, що не воно підіймається, а сині гори, вклоняючись, дають йому шлях. Задивившись на всю ту красу, Прут забув про свою дивовижну знахідку. А коли глянув, то побачив : на руці лежала звичайна зелена стрічка. Вона вже не світилася : мабуть, згасла з першими променями сонця. Заховав ту стрічку Прут, а про себе вирішив будь-що відшукати красуню дівчину.

Наступного вечора Прут знову не пішов додому. Сховавшись за велику смереку, він чекав на лісову красуню. Розтанули гори в нічній темряві, повисипали зірки на небі... Раптово, наче з-під землі, з'явилася дівчина. Вона, тихесенько відхиляючи віти, йшла до старої смереки. Дівчина присіла на шершаве коріння, що повпивалося в землю, і заспівала. Спочатку тиха, а потім все гучніша пісня полетіла поміж гори.

Далека луна підспівувала дівчині. Захоплена піснею, вона не зчулася, як збоку підкрався Прут. Міцно схопив її і пригорнув до себе. Довга зелена коса змією обвила їх. Прут задивився в ясні очі, і йому здалося, ніби вся краса Карпатських гір злилася в них, глибоких і чарівних. Дівчина все ще перелякано тремтіла в його руках.

-Хто ти?

Ніби не живі, до цього часу злякані вуста ледь-ледь розпустились в посмішці, але мовчали.

-Хто ти? - знову запитав Прут.

Вона схилила голову набік, посміхнулася :

-Говерла.

" Говерла, Говерла..." - прошепотів вітер.

"Говерла, Говерла..." - полетіло ген-ген удалину і затихло.

З того часу майже не приходив Прут додому. Цілими ночами з Говерлою блукав по горах. Кохання, велике й щире, переповнювало їх серця. Неосяжне, як те синє над горами, воно кликало за собою. Але потроху перша радість кохання стала затуманюватися. У Прута в долині жила старенька мати. А Говерла не могла піти до людей без дозволу батька, гірського царя.

Тато, почувши про любов Говерли до Прута, розгнівався і прокляв свою доньку. Задрижали гори, загуркотіло, обсипаючись, каміння, застогнали проліски, на шаленім вітру затремтіли. Пішов гомін, страшний гомін по горах :

"Прокляв, прокля-яв!.."

Прибігла Говерла до старої смереки, притулилася до неї й залилася слізьми.

- Смереко-матінко, нема мені долі : занапастив її батько. Не пустять мене гори з прокляттям до людей. А без Прута я загину. Навчи, люба, що робити ?

Обняла смерека зеленим гіллям дівчину й щось зашепотіла.

- Добре,- мовила Говерла. - Прощавай, смереко, прощавайте, гори, прощавай, мій голубе Пруте. Як неналежатиму тобі, той не буде мені життя тут,- і ступила на край прірви.

Ніби земля розверзлася, так загуло навкруги. Страшенна злива попригинала дерева. Вітер, мов скажений, виламував все на своєму шляху. Він з розгону вдарявся об гору, виривав дерева, гнав долі насіння і летів до сусідньої гори, одним подихом зрушуючи в долину величезні кам'яні брили. Блискавка на мить освітлювала спотворюванні гори. Поламані дерева, що стогнуть поривами вітру, скидалися на страхіття. Вони простягували до вітру свої повикручувані коряві лапи, благали : " Перестань, пер-рр-е-ста-ань!.."

Аж на ранок вщухла буря. Величне сонце піднялося оглянути Карпати - і здивувалося. На місці старої долини виросла гора. Вона сягала аж до хмар і вітала сонце білою вершиною. А на долині стояли люди, дивуючись новій красуні горі. Тільки в Прута щось тривожно на серці. Побіг він на гору.

- Говерло, Говерло, де ти ?!

- Це я - гора..- і біла ромашка, всміхаючись, роняє кришталеву сльозинку-росину.- Так, так, це я, Пруте...

Не повернувся Прут до людей. Тільки згодом побігла межи гір гомінка річка. Вона прокладала собі шлях в ущелинах, спадала з стрімких скель і бігла далі, чиста, як сльоза. Бігла швидко, ніби боячись, що не встигне розповісти щось тим величним вічнозеленим горам. І прозвали люди ту річку Прутом, а височенну гору, біля ніг якої в'ється Прут,- Говерлою.... Задивилася Говерла в ясні чисті води Прута, а він гомонить до неї, мов розказує про своє вічне кохання.

⇐ Предыдущая 1 23