Міжнародні протоки

1. Сучасна політична карта значною мірою є відображенням тисячолітньої історії людської цивілізації.

У давньому періоді визначальну роль у розвитку людської цивілізації відігравали такі країни, як Єгипет, Вавилонія, Греція, Індія, Китай, а пізніше Римська імперія. В межах сучасної України у цей період існувало Боспорське царство, Скіфська держава.

Занепад і крах Римської та Парфянської імперій (V—VII ст.) започатковують середньовічний період формування політичної карти світу.

Епоха Великих географічних відкриттів, поява перших демократій (XV—XVI ст.) ознаменовують відлік нового періоду формування політичної карти.

Особливо великі зміни відбулися в XIX—на початку XX ст. Усього суверенних країн на земній кулі в 1900 р. існувало 55. Завершення повного поділу світу на початку XX ст. ознаменувало й завершення нового періоду формування політичної карти.

Визначальними подіями першого етапу (1914— 1939 рр.) новітнього періоду було виникнення цілої групи незалежних країн, а також розкол світу на дві системи за ідеологічним принципом. Так, на політичній карті Європи з'явились такі держави, як Польща, Чехословаччина, Угорщина, Фінляндія, Литва, на короткий час Українська Народна Республіка та ін. Усього в 1939 р. була 71 суверен-на країна. Розкол світу полягав у тому, що після завершення Першої світової війни була утворена величезна держава з тоталітарним режимом і командно-адміністративним типом економіки — СРСР.

Завершення Другої світової війни (1939— 1945рр.) започаткувало відлік другого етапу новітнього періоду формування політичної карти світу. Уже тільки в результаті війни, яка призвела до значних територіальних змін, на 1947 р. число держав зросло на 10 порівняно з довоєнним часом.

Характерною ознакою другого етапу було утворення в Європі та Азії соціалістичних країн. Між двома системами розпочалось економічне суперництво, розгорілась ідеологічна й політична боротьба за сфери впливу, яка ввійшла в історію під назвою "холодної війни".

Визначальною рисою другого етапу новітнього періоду формування політичної карти світу було те, що десятки країн Африки, Азії, Карибського басейну в 1950—1960-і рр. проголосили незалежність, визволившись з-під колоніального гніту. На початку 1960-х рр. величезна колоніальна система практично припинила своє існування. На 1962 р. у світі існувало вже 127 держав.

На початку 1990-хрр. розпочався третій етап новітнього періоду формування політичної карти світу. Він ознаменувався припиненням "холодної війни", об'єднанням Німеччини в єдину державу. Найважливішим результатом його стала поява майже 20 нових національних держав.

3. Етапи формування державної території України. На протязі VII ст.. до н. е. - III ст. н.е. територію України заселяли племена кіммерійців, скіфів та сарматів, які й створили перші державні утворення на території України.

У III-VIстоліттях територію України населяли представники племінного союзу антів.

У VI-VIIIстоліттях на територію України приходять племена східних слов’ян – поляни, сіверяни, древляни, тиверці, уличі, дуліби, білі хорвати. Вони утворили свою державу – Київську Русь, яка проіснувала до XII століття.

В XIII-XVIукраїнські землі перебувають під владою монголо-татар, Литви, Польщі, Угорщини та Османської імперії.

В XVI столітті виникає Запорізька Січ – центр боротьби українського народу за самовизначення.

В 1654 році Гетьманщина приєднується до Московії, а в 1667 Україна виявляється розділеною на дві частини: Лівобережна (з Києвом) відходить до Московії, Правобережна – до Польщі.

Наприкінці XVIIIстоліття Західноукраїнські землі входять до складу Австро-Угорщини.

7 листопада в Києві проголошено утворення Української Народна Республіка (УНР), а 13 листопада 1918 у Львові –Західноукраїнської Народної республіки (ЗУНР).

В 1922 році частина території України входить до складу СРСР, а в 1939 року до неї приєднуються й західні землі України.

1940 рік – приєднання до України північної Буковини й Піденної Бессарабії

1945 рік – до України приєднується Закарпаття

1954 рік – Верховна Рада СРСР передає УРСР Кримську область

24 серпня 1991 року – Верховна Рада України приймає Акт проголошення незалежності України й затверджує самостійну незалежну суверенну державу – УКРАЇНУ.

Таким чином державна територія України сформувалась внаслідок довготривалих історичних процесів.

4. Політична карта світу є особливо динамічною. Вона відображає і фіксує основні політлко-географічні процеси, пов'язані з кількісними та якісними змінами.

Кількісні зміни:

1) приєднання щойно відкритих земель.;

2) територіальні придбання або втрати внаслідок війн. Часто такі території є предметом суперечок між країнами, які брали участь у військових конфліктах.;

3) об'єднання або розпад держав. Тільки XX ст. ознаменувалося розпадом таких значних держав, як Австро-Угорщина, Російська імперія, Османська імперія, згодом — Радянського Союзу;

4) добровільні поступки або обмін між країнами ділянками суходолу — так звані цесії (англ. cession— передача, поступка) — передання всіх суверенних прав на певну територію однією державою іншій за угодою.;

5) акреції (англ. accretion— розростання, приріст, збільшення) — нарощування території. Наприклад, відвойовування суходолу у моря шляхом намивання території та створення так званих «сміттєвих островів» з утилізованих промислових та побутових відходів (Японія)..

Якісні зміни:

1) історична зміна суспільно-економічної формації. Найпоширенішим прикладом є встановлення капіталістичних відносин на території деяких колоній;

2) отримання країнами політичного суверенітету. Найчастіше це було набуття суверенітету без змін кордонів;

3) запровадження, нових форм, державного устрою та правління. Одним із варіантів цьою було скасування монархічного ладу чи його встановлення.;

4) утворення І розпад міждержавних політичних спілок І організацій.;

5) поява і зникнення на планеті «гарячих точок» — осередків міждержавних та внутрідержавних конфліктів. Тільки на початку 90-х років XX ст. у світі їх було десятки;

6) зміна столиць Це досить поширені явища, які мають різноманітні економічні, політичні передумови.;

7) зміна назв держав, столиць і населених пунктів.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. кількісних змін на політичній карті світу відбувається дедалі менше, а якісні набувають більшого значення, що передусім пов'язане з посиленням інтеграційних процесів.

5. Світовий океан є складним утворенням, у якого різні частини водної товщі відрізняються між собою. Океаносфера розділяється в основному материками, які посилюють відмінність океанів залежно від ступеня їх відокремленості. Здебільшого кожен з океанів має свої характерні течії, припливи і відпливи, вітри, температури, розподіл солоності, будову дна, рослинний і тваринний світ, іхтіофауну тощо.

Внутрішні води — річки, озера, моря, розташовані на одному материку чи в межах країни, області тощо.

Територіальні води — це акваторії поміж береговою лінією і лінією морського кордону держав. До територіальних вод належать затоки, не довші ніж 10 миль, фіорди та естуарії рік.

Територіальне море (територіальні води) — це морський пояс, розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави і розташований під її повним суверенітетом.

АРХІПЕЛАЖНІ ВОДИ - води між островами архіпелажної держави.

Вну́трішнє мо́ре — в океанографії здебільшо закрите від сполучення з океаном море, якому притаманні обмежений (порівняно з окраїнними морями) водообмін із Світовим океаном, та система морських течій, що виникають завдяки різниці в температурі та солоності води (на відміну від океанських, що виникають завдяки вітрам).

Прилегла зона — це пояс морських вод, що прилягає до територіального моря, у межах якого прибережна держава має право здійснювати контроль із метою недопущення порушень визначених правил (митних, фіскальних (податкових), імміграційних або санітарних).

Виняткова (морська) економічна зона — прилеглі до територіальних вод прибережної держави території моря і континентального шельфу, максимальною шириною до 200 морських миль від найближчої точки берегової лінії, в межах яких держава має виключні права на розвідку, добування і керівництво всіма природними ресурсами даного регіону, створення і використання штучних островів, безпечних для довкілля установок і споруд, а також проведення наукових досліджень і зобов'язана охороняти і підтримувати екологічний баланс і порядок у цій зоні.

Виключна морська економічна зона України — це акваторії Чорного моря зі всіма природними ресурсами, прилеглі до України, які лежать за межами державної території України (її територіальних вод, хоча самі територіальні води теж можна вважати продовженням економічної зони) і по праву вважаються водами відкритого моря.

Континентальний шельф — це затоплена морем частина материкової території. Необхідність міжнародно-правового регулювання режиму континентального шельфу є природним наслідком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальний шельф багатий нафтою, газом, у його надрах залягають залізо, марганець і т.п. Відкрите море (міжнародно-правовий термін) -частина Світового океану, розташована за межами територіальних вод будь-якої держави. Відкрите море знаходиться у спільному використанні всіх держав.

Міжнародні протоки

Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплаванні, створенні єдиної системи морських шляхів. Протока — це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою. Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних.

Гібралтарська протока є природним водним шляхом, що з'єднує Середземне море й Атлантичний океан. Вона розташована між південним краєм Піренейського півострова Європи і північно-західної частини Африки.

Під Балтійськими протоками мають на увазі три протоки, що забезпечують вихід із Балтійського в Північне море й Атлантичний океан.

Протоки Ла-Манш і Па-де-Кале, як називають їх французи, відокремлюють берега Франції від берегів Великобританії. Англійці, незважаючи на те, що це протоки, називають їх Англійським і Дуврським каналами.

Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами.Суецький канал відкриває шлях з Індійського океану в Середземне море через Баб-ель-Мандебську протоку і Червоне море, прокладений територією Єгипту

Панамський каналКанал розташований у найбільш вузькій частині Центральної Америки.

МІЖНАРОДНІ РІКИ -ріки, які перетинають тер. двох або більше д-в або є кордоном між ними і мають суднопл. сполучення з морем. До таких М. р. належать Амазонка, Дніпро, Дунай, Ельба, Конго, Ла-Плата, Майн, Нігер, Одер, Рейн та ін. Окр. частини М. р. входять до держ. території відповідної прибереж, д-ви і знаходяться під її суверенітетом.

6. Державний кордон — позначена на поверхні землі (суходолу або водного простору) або у&вна, але позначена на карті лінія та уявна вертикальна поверхня, яка проходить чер[езнеї у повітряному просторі та у надрах землі, що визначає межу території держави і відокремлює її від іншихщержав і відкритих морів.

1. Офіційні державні кордони. Це кордони між державами, залежними територіями, колоніальними володіннями окремих держав на суші. Вони зизначають межі державної території, і в цьому їх осноенє призначення. Існують два типи встановлення державного кордону — делімітація й демаркація.

Делімітація (лат. сіє — відокремлення та Іітев— межа) — визначення за угодою між урядами суміжних держав загального напрямку проходження державного кордону і нанесення його на географічну каргу.

Демаркація (фр. сІетагбаИоп— розмежування) — проведення лінії державного кордону на місцевості й позначення його відповідними прикордонними знаками.

2. Кордони територіальних вод. їх встановлюють за зовнішньою лінією територіальних воА, що прилягають до території держави в; межах 12 морських миль (1 морська миля = 1852 м) від узбережжя.

Сухопутні та морські державні кордони склалися історично. За нормами міжнародного права вони є непорушними. В 1975 р. у Гельсінкі на Нараді з безпеки та співробітництва в Європі було прийнято положення про визнання кордонів між державами та країнами, які склалися після Другої світової війни.

3. Формально недержавні кордони. До них належать: — кордони за міжнародними угодами; — тимчасові договірні кордони; — демаркаційні (розділові) кордони — розділяють Саудівську Аравію та Ірак (нейтральна зона); — кордони економічних зон на морі.

Економічна зона на морі (морська економічна зона) —- район поза межами територіальних вод завширшки 200 морських миль, у якому приморська держава має суверенні права на розвідування й розробку живих і мінеральних ресурсів моря.

Кордони поділяють також за їх конфігурацією — морфологічними ознаками. За такою класифікацією виділяють кордони:

— геометричні («проведені по лінійці», тобто переважно за паралелями та меридіанами); — звивисті.

У політико-географічній теорії кордони класифікують за природними особливостями, залежно від того, по яких природних об'єктах вони проведені: — орографічні (гірські); — рівнинні і т д.

Залежно від походження, історії та тривалості існування державні кордони бувають:

— накладені кордони, які немовби «розрізують» уже сформовані етнічні, культурні й соціальні спільноти, наприклад у колоніальному суспільстві;

— субсеквентні — кордони, які виникли після формування певних соціально-культурних і економічних спільнот, але не ігнорують їх, а певною мірою враховують межі між ними;

— реліктові — кордони, успадковані від минулих історичних періодів. Особливо поширені в політико-адміністративному поділі, але чимало їх й серед державних кордонів. Україна межує з сімома державами: Росією на сході та північному сході, Білоруссю на півночі, Польщею на північному заході, Словаччиною та Угорщиною на заході, Румунією та Молдовою на південному заході. Протяжність всіх кордонів України складає 6500 км.

7. Територія- це частина земної поверхні з певними межами, які відділяють її від інших ділянок землі. Територія держави - це визначена на основі норм міжнародного права частина земної поверхні (суходіл, внутрішні акваторії, повітряний простір над ними), на які поширюється виключний суверенітет цієї держави.

Розмір території країни - це один з її постійних параметрів, який впливає на різноманітні сфери громадського життя країни, і насамперед, на її соціально-економічний розвиток.

Що більша територія країни, то різноманітніші й багатші її природні ресурси. Великі розміри території зумовлюють значну розмаїтість навколишнього середовища. Країни з більшою територією мають значно більше можливостей для створення і розвитку різноманітних галузей господарства та могутнішого наукового потенціалу. Чим менша територія країни, тим помітніша роль в її економіці зовнішньоекономічної складової

Конфігурація відіграє велику роль у формуванні територіальної структури країни. Наприклад, дві країни приблизно однакової площі - Болгарія і Куба мають різну конфігурацію, що суттєво впливає на особливості територіальної організації господарства і політичних процесів.

Анклав- частина території держави, повністю оточена територією інших держав.

До держав поняття «анклав» застосовується, тільки якщо вони повністю оточені інший (однієї) країною. Приклади: Ватикан, Мальтійський орден і Сан-Марино в Італії, Лесото в ПАР. У цьому випадку поняття «ексклав» не застосовується зовсім.

Піванклав- частина держави, оточена територією іншої держави на суші, але має вихід до моря. є Бруней, який оточують Малайзія і Південно-Китайське море, а також Португалія, оточена Іспанією і Атлантичним океаном.

Чистий ексклав — несуверенних регіон, відокремлений від основної території країни і оточений більш ніж однією державою (тобто не є анклавом

Чеський коридор (Чесько-югославський територіальний коридор, Бургенландський коридор) — один з найбільш суперечливих проектів територіального розмежування в Центральній Європі

Польський коридор термін використовувався в період між світовими війнами, за для позначення польської території, яка відокремила німецький ексклав Східна Пруссія від німецької провінції Померанія.

8. Столиця — офіційне головне місто держави або адміністративного утворення федеративної чи конфедеративної держави (такого як область, край, автономна республіка, провінція, штат, департамент), в якому, як правило, знаходяться вищі органи влади та управління: Резиденція глави держави (території) (монарха, президента, губернатора), парламент, центральні міністерства і відомства, Верховний суд. Деякі з цих структур можуть розташовуватися в інших містах держави.

політичні функції столиці:

1) тут розміщені і діють найвищі органи влади - парламент, уряд. Верховний суд;

2) як правило, розміщені центральні органи головних політичних сил країни - партій, рухів, суспільно-політичних організацій;

3) розташовані іноземні державні представництва - посольства, консульства, місії;

4) найчастіше відбуваються зустрічі головних політичних діячів держави з представниками інших країн, міжнародні політичні форуми і т. п.

Отже, столиця виконує як внутрішні, так і зовнішні політичні функції. Для всіх громадян держави вона є центром найважливіших політичних рішень, для зовнішнього світу - репрезентує державу як суверенне політичне утворення на карті світу.

Існують різні класифікації столиць. Головні їх ознаки: генезис столиці, її положення, функції і т. п.
За генетичним принципом виділяються т. зв. родові столиці, що виникають в населеному пункті, звідки походить чи де має свою резиденцію керівник держави - монарх, гетьман і ін Класичним прикладом може бути столиця Україна за гетьмана Богдана Хмельницького - Чигирин або при Мазепі - Батурин. Інша група - це історично стабільні столиці. Як правило, родові столиці довго в цій ролі не тримаються. Історично стабільними є ті загальнодержавні центри, які мають саме вигідне географічне положення і висловлюють загальнодержавні, а не локальні інтереси. Прикладами таких столиць є Париж (Франція), Софія (Болгарія), Прага (Чехія) або Будапешт (Угорщина).

Третя група - це так звані сітучіуіоь ^ іі, столиці. Вони виникають внаслідок екстремальних ситуацій, коли головна столиця не може виконувати свій функції - найчастіше під час окупації її ворогами, стихійних лих та ін Наприклад, коли більшовики в 1919 р. окупували Київ, уряд Директорії перенесло столицю в Кам'янець-По-Дольський, коли в 1918 р. поляки окупували Львів, уряд ЗУНР перемістило столицю спочатку до Тернополя, а потім в Івано-Франківськ (Станіслав).
Нарешті, четверта група - так звані штучні столиці, що встановлюються загарбниками (окупантами) на територіях, які формально отримують статус політично самостійних. Класичним прикладом є започаткування з 1917 по 1934 рр.. столицею Україна Харкова.

За положенням всі столиці діляться на центральні та периферійні, в т. ч. приморські.

9. На політичній карті світу існує чотири типи політико-територіальних утворень: держави, залежні країни і території, спірні території, території Антарктики.

Головною ознакою держави є наявність суверенітету.

Державний суверенітет — незалежність держави, що полягає в праві на власний розсуд вирішувати свої внутрішні й зовнішні справи без втручання в них будь-якої іншої держави.

Залежні території. їх часто називають колоніями.

Колонія — (лат. colonia — colу — заселяю, живу) — країна або територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), не має політичної, економічної самостійності; управління нею здійснюється на підставі спеціального режиму.

Перші колоніальні імперії — Іспанська і Португальська — утворилися з настанням періоду Великих географічних відкриттів. Криза колоніальної системи розпочалася після Першої світової війни й особливо посилилася після Другої світової війни. На початку XX ст. площа колоній у світі становила приблизно 57,9 млн км2, наприкінці сторіччя — майже 135,4 тис. км2 із населенням до 12 млн осіб.

Форма колоніальної залежності буває різною. Відповідно залежні території можуть мати такий статус: Заморські території. Формально мають ті самі органи влади, що й одиниці адміністративного поділу метрополії: Підопічні території. Це залежні території, які керуються створеною після Другої світової війни системою міжнародної опіки за дорученням і від імені ООН. До одержання цими територіями незалежності, наприклад, Каролінські, Маршаллові Острови були під опікою США, частина Каролінських Островів — острови Палау — під опікою ООН. На даний час Маріанські Острови перебувають під опікою США. Домініон (англ. — володіння, влада). Це самоврядні частини у складі Британської імперії, які визнали главою англійського короля (королеву): Канада з 1867 р., Австралія з 1901 р., Нова Зеландія з 1907 р., Південноафриканський Союз з 1910 р. Після утворення Британської Співдружності термін «домініон» вилучено з ужитку.

Спірні території. Це території, на які претендують дві або більше держав. У світі існує до 300 пунктів і територій, які є предметами суперечок, а в 100 з них наявна гостра конфліктна ситуація. Головними причинами таких ситуацій є: • несправедливі договори про кордони або незадоволеність ними країн; • нав'язані силою кордони (наприклад, колонізаторами); • поділ території, на якій мешкає один народ або РЕЛІГІЙНА група; • складність встановлення кордонів по природних об'єктах (наприклад, в Африці, Південно-Західній Азії).

Основні спірні території об'єднують у такі групи:

1) території, які ООН визнає «де-юре» і вимагає надання їм незалежності:

2) території, які існують «де-факто», але не визнаються ООН:

3) фактично спірні території:

Наявність спірних територій на планеті часто зумовлює виникнення осередків міжнародної напруженості, так званих «гарячих точок». Причинами їх появи також можуть бути соціально-політичні протиріччя, що мають національно-релігійне забарвлення (Ліван, Кіпр, Північна Ірландія—Ольстер, Туреччина, Іспанія, Росія та ін.), боротьба внутріконтинентальних країн за вихід до моря тощо. Багато міждержавних суперечок пов'язано з кордонами колишніх колоніальних країн. Наприклад, в Африці територіальні суперечки стосуються 20 % площі континенту, не демарковано майже 40 % протяжності державних кордонів. Багато державних кордонів африканських країн не збігаються з етнічними межами, що породжує конфлікти (Сомалі, Західна Сахара, Уганда, Кенія та ін.). Країни Латинської Америки пред'являють одна одній до 10 територіальних претензій.

10.Форма правління впливає на суспільно-політичне життя країн, традиції, інколи – на менталітет населення, але не визначає ні рівня соціально-економічного розвитку, ні особливостей внутрішньополітичного стану країн: так, деякі монархії (наприклад, у Європі) часто є більш демократичними, ніж окремі республіки.

У світі існує 4 форми правління: республіка, монархія, країни Співдружності та джамахірія. Країни розподілені за цими формами правління й регіонами свого розташування наступним чином:

Республіка. Республіка – форма правління, за якої суверенні права на владу належать або всім дієздатним громадянам, або їхній більшості. За республіканського устрою правління від імені народу здійснюється представницькими органами, які обираються або прямим голосуванням, або на основі процедур непрямого народного волевиявлення (через довірених осіб, вибірників тощо).

Існують кілька типів республік:

Парламентська республіка – верховенство має парламент, перед яким уряд несе колективну відповідальність за свої дії, роль президента у державному управлінні поступається ролі парламенту, а уряд очолює прем’єр-міністр.

Президентська республіка – в руках президента поєднані повноваження глави держави і голови уряду (США, Бразилія, Аргентина тощо).

Президентсько-парламентська республіка – роль президента і парламенту урівноважена (Росія, Україна тощо).

Монархія – форма правління, за якої верховна державна влада формально (цілком або частково) зосереджена в руках одноосібного керівника держави – монарха.

Як правило, влада монарха довічна й передається у спадок, але існують дві монархії, які мають елементи республіки.

Особлива ситуація у Ватикані, де Папу Римського, який має світський титул Світлішого князя, довічно обирають на колегії кардиналів (конклаві), серед яких право голосу мають лише кардинали віком до 80 років, і їх кількість не повинна перевищувати 120 осіб.

Монархії різняться за своєю формою:

Абсолютна (необмежена) монархія – форма правління, за якої глава держави – монарх є головним джерелом законодавчої та виконавчої влади (здійснюється залежним від монарха апаратом). Монарх здебільшого встановлює податки і розпоряджається фінансами. Парламент або взагалі відсутній, або є дорадчим органом.

Конституційна (обмежена) монархія – форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, а виконавчі – уряду. Монарх юридично є верховним главою виконавчої влади, главою судової системи, формально призначає уряд, замінює міністрів, розпоряджається військами, може скасувати прийняті парламентом закони і розпустити парламент. Але фактично ці повноваження належать уряду.

Теократична монархія – форма правління, за якої політична і духовна влада перебувають у руках церкви.

Форма державного устрою – територіально-організаційна структура держави, що встановлює порядок поділу країни на частини та взаємовідносини центральних і місцевих органів влади.

Її головними функціями є: ступінчасте розміщення органів влади і державного управління; забезпечення збору податків та інформації; контроль центру над місцями; здійснення гнучкої економічної, соціальної та регіональної політики; проведення виборчих компаній тощо.

За цією класифікацією виділяються такі форми державного устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація), конфедеративна держава (конфедерація).

Унітарна держава – форма державного устрою, за якої територія держави не має у своєму складі федеративних одиниць (штатів, земель тощо), а поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (департаменти, області, райони).

Унітарна держава має такі ознаки: єдина для всієї країни конституція, єдина система органів влади, суспільні процеси керуються централізовано.

Федеративна держава – форма державного устрою, за якої декілька державних утворень, що юридично мають певну самостійність, об’єднані в єдину союзну державу.

Федерації мають такі ознаки: - територія федерації складається з територій окремих її суб’єктів (штатів, кантонів, земель, республік, провінцій тощо); - суб’єкти федерації здебільшого наділені законодавчою владою; - компетенції між федерацією та її суб’єктами розмежовуються союзною конституцією; - у більшості федеративних держав парламенти складаються з двох палат, одна з яких забезпечує представництво федеральних одиниць; - кожний суб’єкт федерації має свою правову й судову системи; - у більшості федерацій існує єдине союзне громадянство і громадянство союзних одиниць; - федерація, як правило, має єдині збройні сили, загальнофедеральний бюджет.

- історико-географічні федерації (утворились шляхом історичного об’єднання федеральних одиниць в єдину державу);

- національно-етнічні федерації (федеральні одиниці в таких країнах утворені на основі врахування етнічних меж та національних інтересів їх населення).

Конфедеративна держава – постійний союз суверенних держав, створений для досягнення політичних або військових цілей.

Конфедерація утворює центральні органи, які мають повноваження, делеговані їм державами-членами союзу. Ці органи не мають прямої влади над державами, які входять в конфедерацію. Їх рішення приймаються і здійснюються тільки за угодою держав, що належать до конфедерації. У конфедерації немає єдиної території та громадянства, єдиної податкової та правової систем. Правова основа конфедерації – союзний договір, тоді як у федерації – конституція.

Конфедеративні держави недовговічні: вони або розпадаються, або перетворюються на федерації (Австро-Угорщина, США).

11. Як відомо, у міжнародному праві існує два основних види міжнародних організацій:

міжнародні міжурядові організації (ММУО) - організації, створені на основі міжнародної угоди, яким держави делегують певну частину своїх суверенних прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих організацій залишається до певної міри обмеженою, адже вони діють у рамках тільки тих повноважень, що передали їм держави;

міжнародні неурядові організації (МНУО) - організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати за декількома ознаками:

за предметом діяльності: політичні, економічні, кредитно-фінансові, військово-політичні, з питань охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.; за колом учасників: універсальні - їхніми членами є практично всі держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних Націй), регіональні - їх членами є держави певного географічного регіону світу (наприклад. Організація Американських держав), субрегіональні - їх членами є групи держав усередині географічного регіону (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва), міжрегіональні - у їх діяльності беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, членами якої є як європейські держави, так і держави Середньої Азії); за порядком прийняття нових членів: відкриті - відповідно до статутних документів їхнім членом може бути будь-яка держава без особливих для цього умов та згоди членів організації, закриті - конкретні учасники цих організацій і їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних документах таких міжнародних організацій, а також передбачені спеціальні умови та процедури для вступу до організації; за сферами діяльності: організації з загальною компетенцією - вони вправі розглядати будь-яке питання міжнародного життя (наприклад, ООН, ОБСЄ), організації зі спеціальною компетенцією - коло аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їхніх статутних документах і стосується певної сфери міжнародного життя (наприклад, ВООЗ, МОП); за цілям і принципам діяльності: правомірні - вони створюються відповідно до міжнародного права; протиправні - вони створюються з порушенням загальновизнаних норм міжнародного права з цілями, що суперечать інтересам міжнародного миру і міжнародної безпеки.

Стосовно міжнародних неурядових організацій (МНУО) можна виділити певні їх ознаки міжнародних організацій, а саме: створення відповідно до міжнародного права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.

Також застосовують до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, насамперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО поділяються на такі групи: політичні, ідеологічні, соціально-економічні, профспілкові організації; жіночі організації, а також організації з охорони сім'ї та дитинства; молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвітні організації; організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення; організації місцевих (регіональних) влад.

Однак слід мати на увазі, що суб'єктами міжнародного права є тільки ММУО - добровільне об'єднання суверенних держав або міжнародних організацій, створене на основі міждержавного договору або резолюції міжнародної організації загальної компетенції для координації діяльності держав у конкретній галузі співробітництва, що має відповідну систему головних і допоміжних органів, володіє автономною волею, відмінною від волі її членів.