Етапи розширення ЄС

ПОЛІТИКА РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПИ

Наближення ЄС до українських кордонів об’єктивно зміцнює вплив європейської спільноти на Україну. Головний позитив цього процесу – впровадження в Україні європейських стандартів

Задля того, щоб зрозуміти всю складність проблем і перспектив розширення ЄС, ці питання розширення Європейського Союзу необхідно розглядати в органічному зв’язку з поглибленням його інтеграційних процесів, що пройшли у своєму розвитку кілька етапів.

Перші етапи поглиблення європейської інтеграції характеризуються тим, що вони відбувалися на відносно обмеженій території, яка охоплювала лише шість країн – Бельгію, Італію, Нідерланди, Німеччину, Люксембург, Францію.

В економічному сенсі ці країни керувалися принципами досить сильного колективного протекціонізму, що протягом певного періоду сприяв становленню Європейських Співтовариств як одного з найпотужніших центрів глобальної економічної системи, перетворенню підприємств цих країн на конкурентоспроможних суб’єктів господарювання, здатних протистояти потужним американським транснаціональним корпораціям. Економічне становлення Співтовариств створювало і передумови для зміцнення політичних позицій країн-членів, що значно підсилювалися започаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом – і формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Прогресуючий процес поглиблення європейської інтеграції, досягнення її первісних цілей створив умови для територіального розширення Європейських Співтовариств, а згодом – і Європейського Союзу. Ця мета була продиктована геополітичними і геоекономіними інтересами зміцнення своїх позицій в епоху, коли почали формуватися нові риси світової економіки, що на сьогодні називаються глобалізацією.

Уперше рішення про необхідність одночасного поглиблення інтеграції та приєднання нових членів було прийнято у Гаазі в грудні 1969 року, тобто практично одночасно із завершенням створення спільного ринку «шістки».

Етапи розширення ЄС

З того часу вже відбулося шість етапів розширення ЄС: у 1973 році до «шістки» приєдналися Велика Британія, Данія й Ірландія; у 1981-му – Греція; у 1986-му – Іспанія та Португалія; у 1995 році – Австрія, Фінляндія, Швеція; у 2004 році – Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія; у 2007-му – Болгарія і Румунія.

Швейцарія, Ліхтенштейн і Норвегія у різний час теж подавали заявки на вступ до ЄС. Однак Норвегія двічі відмовлялася від приєднання після проведення референдумів у 1972 і 1994 роках. Заявки подані Швейцарією і Ліхтенштейном були відкладені після референдуму у Швейцарії 1992 року, за результатами якого було вирішено не приєднуватися до Європейської економічної зони.

Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006-го представники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС до 2010 року.

Туреччина є офіційним кандидатом на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005 року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини лише у 2015 році. Туреччина має здійснити значні якісні соціальні й економічні реформи. Інша сторона проблеми – лише 3% території Туреччини належить до Європейського континенту.

Причиною відмови ЄС протягом 12 років визнати Туреччину країною-кандидатом, а потім протягом 5 років розпочати переговори про членство, була невідповідність цієї країни політичному критерію членства, широка опозиція членству Туреччини в ЄС у середині Євросоюзу. Офіційна відповідь ЄС будувалася за формулою «Так, але…». ЄС не міг формально відмовити Туреччині у членстві, оскільки це було зафіксовано у базовій двосторонній угоді, однак обумовлював визнання її кандидатом, а потім започаткування переговорів досягнення Туреччиною стандартів ЄС у сфері демократії, прав людини, рівності тощо.

Лише проведення турецьким урядом значних реформ, серйозний тиск Туреччини на уряди країн-членів, підтримка цієї країни з боку Німеччини і нових країн-членів змусили ЄС погодитись на початок переговорів про членство.

Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року.

Норвегія, Ісландія і Ліхтенштейн, як члени Європейської економічної зони, є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства.

Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія і Сербія офіційно визнані потенційними кандидатами.

Негативний досвід у вступі до ЄС має Марокко, що подала заявку на членство в ЄС також у 1987 році. Відповідь ЄС, на відміну від Туреччини, була негативною. Головним аргументом був той факт, що Марокко географічно не є європейською країною і не відповідає статті Договору про ЄС. Однак у відповіді ЄС значне місце зайняв також опис невідповідності Марокко цінностям Євросоюзу. Зокрема, ЄС відзначив брак демократії у цій країні, порушення прав людини, включаючи тортури, політичні ув’язнення, наявність смертної кари, окупація Західної Сахари тощо.

Марокканська заявка з плином часу почала вважатися історичним казусом чи навіть непорозумінням, однак, на думку багатьох експертів, така інтерпретація є не зовсім об’єктивною.

Таким чином, на сьогодні до Європейського Союзу входить 27 країн-членів, з територією 3,19 млн. км2, загальною чисельністю населення майже 0,5 млрд. чол. і ВВП у розмірі трлн. 820 млрд.

Кожен етап розширення збільшував територію, чисельність населення і сукупний економічний потенціал Союзу, але, водночас, – зменшував економічні показники з розрахунку на душу населення. Здійснюючи стратегію, спрямовану на розширення свого соціально-економічного і політичного простору, жертвуючи поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня членів Співтовариства. Ця стратегія виходить з того, що завдяки ширшому інтеграційному простору, в перспективі вдасться отримати істотні геоекономічні та геополітичні переваги.

У той же час, з поглибленням інтеграційного процесу об’єктивно наростали проблеми із забезпеченням однорідності європейського простору. Ця особливість пов’язана з включенням в орбіту інтеграції нових членів, які за рівнем соціально-економічного розвитку є менш підготовленими до участі у вищих формах об’єднавчого процесу. Правомірність такого висновку ілюструє, зокрема, те, що лише 13 з 27 членів (Австрія, Бельгія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Словенія, Фінляндія, Франція) ЄС є учасниками зони євро. Ця неоднорідність може ще збільшитися після прийому до складу ЄС нових членів, більшість з яких знаходяться на нижчому рівні економічного розвитку, порівняно з іншими членами ЄС.

Слід також зазначити, що минулі етапи розширення відбувалися на більш низьких етапах інтеграції.

І i ІІ – на стадії існування єдиного ринку за відсутності елементів політичного союзу.

ІІІ – на початку переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, при лише поставлених цілях формування спільної зовнішньої політики.

ІV – вже після утворення єдиного внутрішнього ринку, але за відсутності економічного і валютного союзу, остаточно сформованих єдиної зовнішньої політики і політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції i внутрішніх справ;

V і VІ – це розширення, що відбувалося безпосередньо на стадії завершення формування економічного і валютного союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки.

Таким чином, до V і VІ етапів розширення ЄС підійшов, перебуваючи на завершальній стадії економічної інтеграції – створення економічного і валютного союзу, а також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий результат був досягнутий протягом понад 50 років через складаний i поступовий процес інтеграції, формування правової бази і механізмів співпраці. Країни, що приєднувалися до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до об’єднання на проміжних етапах розвитку Союзу й могли брати участь у формуванні його стратегії й інституційної структури.

Вступ нових членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС.

3 розпуском Варшавського договору і Ради Економічної Взаємодопомоги, політичний центр у Європі пересунувся на Захід. Радянський Союз розпався на 15 окремих держав. Виник певний вакуум впливу, що мав бути заповнений. За цих умов Євросоюз інтенсифікував свої відносини з країнами Центральної Європи, що призвело до формування курсу на новий етап розширення ЄС. Це рішення, на відміну від тих, що приймалися на попередніх етапах розширення, мало більше політичне, ніж економічне підґрунтя.

Останніх два розширення є безпрецедентними з точку зору кількості країн, що приєдналися до ЄС. Вступ 12 нових країн-членів збільшив територію ЄС на третину (34%), а чисельність населення – на 28%. Це створило внутрішній ринок у майже 500 млн. споживачів, що більше, ніж у США й Японії разом. Водночас, сукупний ВВП об’єднання збільшився при цьому лише на 4,8%, оскільки більшість країн-членів за економічними показниками серйозно відстають від середніх рівнів ЄС.

12 Следующая ⇒