ЗЕФІР У ШОКОЛАДІ

Виталий МИХАЙЛОВ(г. Покровск, Украина)

НОМИНАЦИЯ «МАЛАЯ ПРОЗА»(на украинском языке)

Подноминация «Любовь»

ЗЕФІР У ШОКОЛАДІ

Лариса Іванівна прокинулася від вибухів. Вона вже збиралася залізти під ліжко (так она робила завжди, коли починалися обстріли), коли раптом отямилася. Тут не повинно бути вибухів. Піднявшись з підлоги , вона подивилася у вікно. По склу стукав дощ. Перший травневий дощ. Гримів грім. Дощ швидко вщух, ледь почавшись. Лариса Іванівна почала збиратися. В неї сьогодні було багато справ. По перше – требі йти в банк. Зняти грощі, потім співбесіда на роботі, потім треба знайти собі житло. Завтра повертається її подруга із родиною і цю квартиру треба залишити. Так, справ дуже багато. Але вона вірила, що все буде добре.

В банку було багато людей, але Ларисі Іванівні пощастило справитися до обіду. Співбесіда теж пройшла дуже гарно, і їй запропонували посаду, як ні як, але ж у неї було дві вищі освіти. Ближче до вечора вона знайшла дуже приємний варіант із квартирою. Наприкінці дня, вона зайшла до великого супермаркету. Треба щось купити повечеряти. Зупинившись біля відділу із солодощами, вона помітила її улюблений зефір у шоколаді. Лариса Іванівна замислилася, повертаючись на кілька місяців назад.

В її місто прийшла війна. В це було неймовірно повірити. Вона щоразу запитувала в себе:

- Чому саме в її місто? Чому саме?

Відповіді не було. Місто, в якому і до війни було не так багато мешканців, зараз виглядало майже пустим і безлюдним. Вона йшла своїми рідними вулочками і не впізнавала свого улюбленого міста. Такої тиши вона ніколи ще не чула. Центральна площа, яка раніше, у мирні часи завжди була гомінка – мовчала. Багато магазинів не працювало. Банкомати не робили. Грощі закінчувалися. Вона була у відчаї. Що робити далі? Вона ходила на работу, але не знала дадуть їй зарплатню або ні? Новини були тривожні. Але наприкінці тижня, вона таки отримала частину зарплатні.

- Хочу щось солодкого… - сказала Лариса Іванівна скоріше собі, ніж чоловіку.

Магазини, що були розташовані біля її будинку, вже давно не працювали. Треба йти ближче до центру. Але і в центрі міста, магазини працювали не усі. Она зайшла в один, але там нічого не було із солодкого. Другий – теж нічим її не порадував. А ось у третьому, було повно народу. Люди брали усе що можливо – хліб, сірники, сіль, цукор, туалетний папір.

- Хто останній? – спитала вона.

- Будете за мною – відповів тремтячим голосом дідусь.

За нею зразу зайняла чергу молода мати із дитиною років трьох.. Лариса Іванівна не знала, що із солодощів було у магазині. Але вона вірила, що щось має бути, раз стількі людей. Стояти довелося дуже довго. Такі довгі чергі вона бачила ще дуже маленькою дівчинкою у застійни часи. Відстоявши приблизно дві години, вона таки потрапила в середину магазину. На одній із полиць вона розгледіла її улюблений зефір у шоколаді. Людей попереду було щезабагато. Невже їй не дістанеться? Позаду неї, маленька дівчинка почала плакати від утоми. Але їх ніхто не пропускав поперед себе. Лариса Іванівна примусила себе не дивитися на полицю. Попереду ще було сім чоловік. Зефір купували. Брали небагато, та отже брали. Дівчинка вкотре розплакалася.

- Ставайте попереду – не витримала дитячого плачу Лариса Іванівна.

- Дуже вам дякую!- відповіла молода мама.

Черга повільно просувалася далі. Лариса Іванівна подивилася у бік полиці. Зефір ще був. Десь приблизно кілограм. Попереду два чоловіка. Дідусь може і не візьме. Але вона помилилася. Дідусь узяв пів кіло. Отже залишалося ще приблизно із пів кило. Молода матуся узяла хліб, молоко, кілька пакунків макароних виробів і вже готувалася розрахуватися, коли дівчинка знову заплакала.

-Хочу цукерку?

- У вас є цукерки? – запитала молода матуся.

- Ні, цукерки вже на жаль закінчилися.

Дівчинка знову почала плакати.

- Хочу цукерку?

- Тьотя відповіла, що цукерок немає.

- А я хочу?

- Та візьміть зефір у шоколаді – сказала продавщиця.

- Будеш їсти зефір?

- Так.

Дічинка перестала плакати.

- Скількі вам?

- А скількі є?

- Залишилося ось може із пів - кіло.

- Тоді, давайте увесь.

Лариса Іванівна із жахом дивилася як зефір складала у сумку молода матуся.

- Дякую ще раз, що пропустили нас.

Лариса Іванівна усміхнулася.

- Що вам? – спитала в неї продавщиця.

Пройшло майже пів року. Як же вона хотіла зефір у шоколаді. Він снився їй уночі. Вона мріяла,як закінчиться війна і вона візьме цілий кілограм. І ось нарешті… Але, поки вона поверталася у спогади, якась дівчинка узяла дві останні коробки. Лариса Іванівна не хотіла вірити своїм очам. Вона із сумом дивилася на порожнє місце, де тількі що був її улюблений зефір у шоколаді.

- Не сумуйте – посміхнувся до неї молодий хлопець, розложуючи товар по полицям. – Зефір ще є.

Він подав їй дві коробки. Вона притисла їх до себе і попрямувала до каси.

⇐ Предыдущая 12