Annotation 14 страница

 
 Хата Гаврила Малиночки була досить примітна в селі. Вона щовесни ставала все нижчою та нижчою, бо ж поставили її нашвидкуруч комунари, аби показати, як вони можуть працювати в гурті. Оскільки за цю роботу ніхто нікому не платив і навіть зайвий раз їсти не давав, люди працювали абияк. Не помолились перед закладенням хати, не поклали хрест під фундамент, там, де мав би в хаті стояти стіл, вибрали до того ж місце, на якому зроду-віку ніхто з селян не будувався. Казали, місце там пропаще. Комунари на селянські балачки не зважали й згородили садибу впродовж кількох днів. Було це в тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому році, і за вісім літ хата стала схожа на столітню розвалюху. Гаврило до того ж був нікудишній хазяїн. Руки в нього стояли лиш на те, аби малювати. До цієї справи він був мастак. Колись-то порозмальовував усім, хто бажав, ворота мальвами, а кому навіть цілими кінними баталіями, як-от покійному тепер уже дідові Пилипу. Старий дуже любив за життя різні розповіді про козаків, сам, бувало, щось придумував і видавав за почуте чи й за прочитане — хоча читати не вмів. — Це мені один перехожий незнайомець повідав, — бувало, говорив дітлахам, які слухали ті розповіді. Або: — Читав я оце у «Віснику» гоповіданнє про, значить, козачі звитязництва разні… Упросив Пилип Гаврила втяти йому на тильній стіні хати знадвору батальну картину. Коні в Гаврила виходили трохи дивними — не такими, як їх бачили в селі, а якимись кострубатими — з маленькими голівками й тонкими ногами. Сільський люд, розглядаючи Пилипову стіну, розмірковував: — І де він таких худих коней бачив? — Кінь має бути міцний. На ньому ж працювати треба. А це шо? — Та шо ви тямите? — гнівався дід Пилип та виганяв цікавих із подвір’я. — То не для роботи коні, то для боротьби коні. Свою хату, незважаючи на хиткість стін, Малиночка розмалював чисто всю чорнобривцями, папороттю та дівчатами у вишитих сорочках і з вінками в руках. Дружина Малиночки, Галя, ще як дівкою була, так полюбила дивного чоловіка, босоногого, з однією торбинкою в руках, де лежали фарби та пензлі, що погодилась всупереч волі батьків вийти за нього заміж. Одружились, тоді по часі вступили до колгоспу, там їм швиденько-показово встановили цю хату, і зажили вони щасливо, дітей народили. Аж поки не зайшло до хати перше горе — помер щойно народжений малюк. І аби ж то помер від якої хвороби, а так — від голоду. Оскаженів тоді маляр, щось ніби надломилось у його добрій від Бога душі. А ще як злягла дружина, а за нею й мати його, яку хвору привіз із рідної Калинівки. А тоді захворіла дочка-любця, яку й назвали від великого між собою кохання Любою. Виходив Гаврило надвір, і тяглась у нього рука до обмальованих стін. А в руці затиснений шматок вуглини. Гаврило як у напівсні малює під очима в гарненьких дівчаток чорні кола, заштриховує темним пуп’янки квітів. Але не всі, а лиш через один. — Може, все минеться якось? — ніби й питає, а ніби й стверджує Гаврило. Відкидає подалі вуглину, витирає почорнілі руки снігом, вмивається ним, аби остудити емоції, на йде від хати вдалину, через город, через кладочку, під якою дзюрчить струмок, який ще не замерз, бо занадто прудкий. Йде і мріє про картини, які хотів би написати. Ось великий світлий будинок, і його Галя здорова ходить навколо, дивуючись красі хати, ось діти — усі, включно із маленьким синочком, якого вже ніколи й ніхто не поверне. У Гаврилових думах синочок уже величенький, у чистій сорочці. А надворі буянить зеленню весна, пахне смачною їжею, його мама пильно спостерігає, як син, стоячи посеред подвір’я, готується до написання родинного портрету. Він керує дітьми, дружиною, матір’ю, аби ті стали, як слід. Дивиться на сонце, приклавши замащену фарбою долоню до лоба, вивіряючи, аби світло падало на гурт. — Я напишу. Обов’язково усіх їх напишу, — бурмоче Гаврило, вивільняючись з-під мрій, як з-під п’яного дурману. Він витягає з кишені великого ножа, з яким останнім часом не розлучається, підходить до одного з дерев, довго перепрошує в дуба (і нащо, спитали б люди, у того дерева перепрошувати, воно ж не людина? ) та ріже з нього задубілу кору. Мов навіжений, бере довгу смужку до рота і смокче її. Відкидає. Ріже ще одну і, замість смоктати, лиже побілілим язиком внутрішню частину кори, сподіваючись вилизати звідти трохи дубового соку. Впевнившись, що кора може використовуватись як їжа, натісує ще кілька смужок, а тоді, ставши на коліна, розгрібає сніг руками. Шматує торішнє пожухле листя лезом ножа. Випорпує з-під сніжно-болотяно-листяного покрову невеличкі зморщені жолуді і, виклавши їх на брудну долоню, довго перебирає та рахує. — Кожному по три… ні, краще по п’ять. Гаврило повзає між дубами, шукаючи ще і ще жолудів, а тоді зненацька натрапляє на щось червонясте під снігом. Відсахується, бо думає, що то під білою ковдрою лежить хтось убитий. Хвороблива уява художника малює оголену жінку, тіло якої таке саме біле, як і цей сніг. Біля скам’янілої від подиху смерті шиї — краплі-бурульки крові. Од тих крапель простягається чорний тонкий пасочок перерізаного горла. Гаврило струшує із себе видиво, заплющивши очі й крутячи головою, та сутужно стогне. Придивляється уважніше. На снігу й під снігом — китиця яскравої, торкнутої морозом калини. Гаврило бере одну бубку та обережно, мов на вівтар, кладе до рота. Довго насолоджується гірчасто-кисловатим смаком, а тоді знімає з язика пласку кісточку та роздивляється її на пучці вказівного пальця. Знову кидає кістяне рожеве серце в рот, і чути, як під зубами воно ламається. Малиночка активно розжовує кісточку, оцінює терпкий смак і насамкінець, як вирок, виголошує: — Годиться! Стоячи на колінах, постукує великими руками по повних від жолудів кишенях, які повідвисали під вагою улюбленого серед вепрів харчу. Обережно, аби не поранити тонкі шкірки соковитої калини, перекладає китицю собі на долоню і, витягнувши руку вперед, йде додому. Він дивиться на калинове ґроно, як, напевно, прадавній герой легенд Данко дивився на вирване із грудей серце. — Їсти можна із кісточкою. Вона смачна. Спочатку не дуже, бо язик німіє, а потім, коли звикаєш, стає смачно, — розповідає Гаврило дітям, ділячи між ними червоні бубки. Сам не їсть, спостерігає, як рожевим зафарбовуються дитячі бліді губи. Дружині, матері та Любі варить із калини чай. Кожну поїть із ложечки і стає до роботи. — Ану когорта, несіть-но із сіней жорна, — кажучи, витягає з кишень почорнілі жолуді, які втратили свіжість глянцевого покрову та гарний колір. — Їм ніби хтось голови проломив важким прикладом, — каже старший син Демид, розглядаючи батькові знахідки. Демид вдався в батька — так само образно мислить, дивно бачить світ і малює. Хоча Малиночка його не вчив цього, як і самого Гаврила ніхто ніколи не вчив художньому хисту. Демид пішов далі, він добре різьбить. Ото, ляже під дерев’яне материне ліжко на підлогу, розповідає їй історії, аби розрадити після смерті маленького братика, і теше щось. А Гаврило, як зазирнув під ліжко, а там — цілий музей. Кожна звичайна квадратна дерев’яна ніжка обліплена обличчями — стражденними й веселими, ґронами винограду (і де те селянське дитя їх бачило? ) та чомусь серпами й молотами — це вже знати де набрався — у школі. Але якось так хлопчина різьбив, що ті серпи усе були приставлені до облич, а молоти нависали над головами. Батько похвалив сина без слів, подивився в чорні очі й погладив по русій голові. А тоді виправив на ліжку ряднину так, аби вона звисала аж до підлоги, й мовив, ніби виправдовуючись: — Колись-то все покажемо. А зараз най буде під завісою. Розумів, якщо прийдуть непрохані гості, хоча не мали б до таких, як він, навідуватись, та побачать ось такі картинки із життя селян, — усі вони швидко опиняться не на благодатних українських чорноземах, а у вічній мерзлоті далеких російських земель. Справжньою окрасою цієї хати був дубовий стілець, з різьбленою спинкою. То Демид постарався. На спинці — яблучка, колоски, первоцвіт. І усе так доладно припасоване — душа радіє. Меншенький Пантюша, бува, як їсти хоче — гризе ті дерев’яні яблучка, думає, дурненьке, що вони справжні, їстівні. До таких, як Малиночка, буксирні валки не навідувались. Але одного разу, ще як Галя була вагітною, чоловік чув, як, проїжджаючи повз його хитку хатину, спинились та гомоніли один із одним червоні мітли. — Спеціально, чи що, хату не поправляє? Може, у нього там усередині аж тріщить від зерна, а ми ото подивились на це одоробало й поїхали собі. Га? — питав один, натякаючи на те, що можна було б потрусити й цих бідолах. — Та там троє душ дітей і баба чекає на четверте. Шо з них візьмеш? До того ж колгоспники. Обідранці ше ті, — доводив інший голос. — Батько місцевий юродивий — художником себе називає, а робить нічо не вміє чи не хоче… — член буксирки на хвилю задумався. — Троє дітей та баба. А що ж вони жеруть? Фарби, чи що? — під гучний регіт підводи поїхали далі, а Гаврило зітхнув із полегшенням. Адже трохи ті буксирники мали рацію — у підвалі в Гаврила було сховано торбину кукурудзи та півмішка картоплі. Та ще висівки. Усе це багатство колгоспник тишком-нишком наносив із колгоспного поля впродовж осіннього збирання збіжжя. Просто кажучи — він крав. Йому наказував красти інстинкт самозбереження, і підштовхнула до такого вчинку мати, яка якось увечері, стоячи на колінах перед образом, молилась до Бога й питала в нього, чи минеться біда, і тут-таки, ніби й за Бога, відповідала: — Не буде вам добра, великий голод насувається. Усе зроблять супостати, аби виморити народ, аби не дожив він до кращих часів. Почувши таке одкровення, Гаврило машинально, працюючи в колгоспі, клав у кишеню картоплину чи жменю висівок. Ховав ті висівки до торбинки. А торбинка була прив’язана на шиї й ховалась під широкою сорочкою. Щодня боявся, що хтось побачить його крадіжку, що засудять та відвезуть далеко від родини, від вагітної дружини, яка так потребувала його допомоги. Не могла вона працювати на току, важко носила дитину бо. А за те, що в останній місяць не виходила на роботу, не дали їй жодного трудодня. Харчуватись доводилось лиш тим, що напрацював чоловік. Йому видавали в колгоспній їдальні скибку хліба та баланду — на воді зварені висівки. Вариво він висьорбував, бо ж не понесеш у роті додому, а хліб ніс. Ділив між п’ятьма, йшов до підвалу й зсипав у мішок принесену здобич. Допоки нікому не зізнавався, що готується до ще більшого голоду. Сам знав — як прийде той мор, Малиночки будуть готові, не дадуться голодній смерті до лап. Чекав з нетерпінням появи на світ Божий ще одного дитяти. Тішився, усе розповідав дружині, тримаючи її за руку й сидячи на краєчку ліжка, як вони заживуть потім весело та щасливо, й скоса поглядав на свою матір, аби та не бовкнула щось про голод, що насувається. Коли Галі прийшов час пологів, Малиночка спустився до підвалу та дістав кухоль пшениці. Її також наносив з колгоспу. Вимолов у жорнах, замісив тіста. Свекруха, незважаючи на хворобу, допомагала Галі народжувати — була-бо повитухою все своє життя, знала, як це робиться, й не одного пройдисвіта прийняла в цей світ. Старші діти, закачавши рукави, місили тісто й упівголоса співали пісень, намагаючись заглушити стогони та крики матері. Коли батько дерев’яною лопатою виймав рум’яну паляницю, почув, окрім жінчиного крику, ще писклявий дитячий. Відламав від гарячого буханця шматок, підкинув у долоні, аби не обпекти руку, подув та майнув до кімнати, де відбувалось священнодійство. Увійшовши, простягнув жінці хлібчик, поцілував у лоба й з любов’ю подивився на малюка. — Це звідки? — спантеличено запитала змарніла дружина й взялася їсти хліб. — Неважливо. Їж. Відпочивай. — Клади малого до грудей, най також їсть, — порадила мати Гаврила й пішла замочувати закривавлені пелюшки. Цілісінький тиждень Галя прикладала Серафима до грудей. Але маля верещало й, присмоктуючись до годівниць і не знаходячи там поживи, кричало ще більше. — Немає молока, — печалилась жінка. — Так звідки ж воно буде, якщо так їсти? — казала мати, а Гаврило знов і знов замішував тісто й пік хліб. Ніби найшло на нього що. З’їдене дружиною не ставало в пригоді — молоко так і не з’являлось. Гаврило оббігав півсела в пошуках коров’ячого молока, аби бодай чимсь погодувати немовля. Приходив до Стецюків, Солодовників та Маладик, у них-бо ж завжди була худоба. Вони ж щораз давали. Коли Малиночці потрібно було позичити бодай чогось: від цвяха до кварти молока — він йшов до заможних односельців. — Позичте, — казав, — те-то й те-то. У відповідь отримував не слова, а те, що просив. Ще й казали на останок: — Та хіба ж молоко позичають? У тебе й корови нема, аби віддати. Бери так. — Я відроблю, — запевняв Малиночка. — Я вам задарма так хату розмалюю, що… Заможники не бажали, аби їм хати малювали, тому лиш махали на Гаврила руками й посміхались. А тепер… тепер не ті часи. У Гаврила хоч висівки є, та картопля, та ось ще жменя пшениці лишилась. А у тих — усе відібрали. «Але ж чи вистачить на нас сімох усього цього добра та аж до наступного врожаю? » — риторично питався. Із них сімох до настання зими лишилось лиш шестеро. Малюк помер прямо в матері на порожніх грудях. Галина не хотіла відпускати похололе тільце й усе відмовлялась вірити, що Серафима вже немає серед живих. З того часу й не піднімалась. Злягла відразу за нею й мати. Але ж то й не дивно — жінці сім десятків було минулої осені. А в грудні захворіла Любця. Висівок ставало все менше, картопля закінчувалась, кукурудзу майже всю з’їли. У колгосп перестали привозити бодай-що із міста, худоба дохла. Малиночка ходив на уклін до Гілька. Той грізно мовив: — Не маю чим годувати й тих, хто працює. А ти оце прийшов. Молока йому дай. Зараз! Гаврилові діти охляли, а сам Гаврило ніби став несповна розуму. Після того як повернувся з роздобутків та приніс жолудів і калини, у хаті закипіла робота. Старший син тер жолуді разом із кукурудзяними жовтими бібками й усе цікавився, що із цього варитиме Гаврило. Той, не втрачаючи ентузіазму, розповідав, що це будуть спеціальні коржики, які він сам назвав жолудяники. Діти питали: — Неньо, а вони смачні? — А як же ж? — дивувався чоловік і бачив, що його бліда та змарніла дружина зі свого ліжка ніжно посміхається. — Такої смакоти ще ніхто у Веселівці не їв. Ми будемо першими. — Пити, пити… — тихо попросила Люба й якось дивно захрипіла. На її голос блискавично зреагував Демидко, кинувся до слоїка з червоним калиновим напоєм, лийнув обережно до глиняної, розмальованої батьком чашечки та поніс сестричці. Гаврило весело продовжував розповідати про жолудяники, їхню користь для здоров’я та росту, крутив замість сина жорна й запевняв Любу, маму та Галю, що вже після цієї заморської страви вони піднімуться й хвороба куди й подінеться. — Будь-яка хвороба, їй-бо, боїться, як вогню, жолудяників. А якщо ще й запити калиновим соком… Любцю, скажи, що це не що-небудь, а справжня панська страва. Любцю! — батько просив дочку озватись, але замість неї озвався її брат: — Любця пішла. — Уже пішла? — продовжував підтримувати позитивну атмосферу в хаті батько сімейства. — О, я ж кажу, жолудяники підніма… Раптом він зрозумів, що має на увазі хлопчина, кинув швидкий погляд на дружину. «Почула чи ні? » — встиг подумати і побачив по її скорботному виразу обличчя, що таки почула й зрозуміла раніше за нього. Хотілось Гаврилові вибігти негайно із хати й мчати без упину кудись світ за очі, за далекий і недосяжний горизонт, хотілось умить померти й не бачити цього скорботного погляду матері, яка втрачає вже друге дитя й нічим не може зарадити. Хотілось йому падати на коліна та молити Бога забрати всіх їх разом до себе в одну мить, аби не мучитись, аби не страждати й не бачити більше жодної смерті близької й рідної людини. Галя, ймовірно, відчула порухи душі свого чоловіка, спромоглась підвестись із ліжка, дійти похитуючись до Гаврила, обняти, приголубити й разом із чоловіком наблизитись до мертвої десятилітньої дочки. Демид так і продовжував стояти над сестрою з керамічною чашечкою в руках. Він навіть не розігнувся і, здавалось, усе ще намагався напоїти дівчинку, але її склеплені вуста не приймали більше ніяких подачок з цього світу. Відкриті очі якось осудливо вдивлялись у стелю. Батько опустив дочці повіки. На ранок сам поховав на цвинтарі. Над могилою стояв він та двоє його синів, які весь час супроводжували напівбожевільного неня. Так дітям веліла мати. За один місяць, за отой страшний грудень, батько із синами тричі ходив на цвинтар. У невідкладних справах. Спершу біля хреста маленького Серафима, підписаного блакитною фарбою, виріс інший — із зеленим написом. Блакить од дощів встигла посіріти. Серафим, який не прожив і десяти днів, асоціювався в батька саме із цим небесним кольором. Другий хрест позначений був зеленим, бо Люба над усе любила літо й казала завжди, що зелень навколо неї примушує її душу радіти. «Буде тобі, доню, зелень», — бубонів Гаврило, наносячи на хрест залишки зеленої фарби зі спеціального тюбика. Ці тюбики, а було їх у художника-самоука всього сім, колись за роки три до того, як мандрівний Гаврило дістався до Веселівки, йому подарував на залізничній станції в Уладівці незнайомий дядько. Він побачив, як Малиночка на невеличкий аркуш різкими рухами наносить лінії чорним вугляком. Уздрів, що той намагається швидко схопити профіль симпатичної товаришки-червоноармійки, яка саме разом із іншими солдатами стояла на пероні в очікуванні транспорту. Чоловік підсів ближче до Малиночки й поцікавився, звідкіля той узявся та куди йде. Хотів був заманити Гаврила до Харкова, обіцяв прилаштувати до художнього училища, але вільна душа художника-самоука воліла лишитись на батьківській землі. Наостанок незнайомець витяг зі свого саквояжа коробочку фарб та кілька пензлів різного розміру і без особливих передмов дав усе це багатство Гаврилові. Поки той отямився, дарувальник уже махав йому з вікна потяга, який відправлявся в бік столиці. За п’ять діб по тому, як поховав дочку, біля двох дитячих виросла доросла могила. Хрест був лаконічно підписаний білилами «Феодосія Малиночка. 1861–1932». У божу неділю, ще за тиждень чи днів десять по тому (Гаврило втратив лік тим дням), клаптик землі, де спочивали найближчі Гаврилові люди, збагатився четвертим хрестом і четвертою могилою. На свіжовитесаних дошках чорно-червоним вималювалось ім’я коханої дружини — одна літера чорна, інша червона. — Любила ваша матуся ці два кольори. Казала, якщо вони поодинці, то видаються страшними, а разом око звеселяють. Бо ж червоне — це життя, а чорне — то смерть. І разом увесь час вони ходять, життя та смерть, червоне та чорне, — розповідав хлопцям батько, а ті слухали, але мало що чули. — Відмучилась! — додав наостанок Гаврило, витер рукавом сухі очі та почалапав до спустошеної від жінок хати. Хлопчики плентались за батьком на відстані, бо не могли швидко рухати ногами. Йшли й мовчали, з великою силою торували засніжену дорогу, а Гаврило вже складав плани на майбутнє. Першим ділом спустився до погреба й порахував, що лишилось із їжі. — На тиждень ше вистачить, — сказав дітям і дивно посміхнувся, аж у малих поза шкурою мороз пройшов. Хлопчики залізли на піч і не потикались звідти впродовж десяти діб, допоки батько носив їм у полив’яних тарілочках різне вариво. — Оце, скуштуйте, хлопці, це ж яка смакота, — примовляв, подаючи на піч сіру рідину. — Тату, це бевка^[6]? — питав молодший із братів. — Посоли. — Нема солі, сину. Де ж бо їй узятись. Не сіяли цього року солі, — у скрутних обставинах, може, й не хотів жартувати, а так виходило. Це дійсно була несолона бевка. До того бридке, що від нього хотілось бевкати, звідси й назва. А що іще міг запропонувати батько дітям? Хіба що бовтушку^[7]. — Там є ще бурячки буде на завтра бовтушка. Чи навіть латури наварю. Латурою називав Гаврило розведене на воді кукурудзяне борошно. З усього цього раціону вона була найменш огидною на смак. Діти сьорбали бевку і вкладались спати. — Спіть, соколята, — ніжно казав їм батько. — Воно уві сні менше їсти хотітиметься, — а сам сидів та чекав, допоки малі поснуть. Як хлопчики засопіли розмірено й голосно, випурхнув нечутно із хати — як був босий, у спідній сорочці та підштаниках. Оце лиш зачепив рукою жупана свого, виходячи в морозяну ніч. Блукаючи колами навколо оселі, присадкуватої й незграбної, але розцяцькованої малюнками, у несамовитому гніві вихопив з цебра, що висіло під дашком на цвяшкові, щось чорне та взявся замальовувати ці вицвілі від вологи та облуплені на вітрі орнаменти й кольорові малюнки. Совав обома долонями, а в кожній — по чималій вуглині. Аж сміявся від задоволення, аж гиготів. Працював не відчуваючи холоду. Коли малюнки повністю зникли під густим шаром вугляної завіси — милувався зробленим, одійшовши на кілька кроків подалі від хати. — Так краще, — казав до когось невидимого за тином. — А, їй-же-бо, так краще. Правда, дядьку Пилипе? — кидав до сусіднього обійстя. А звідтіля тиша гробова. І та тиша ніби кличе Гаврила до себе, ніби тягне з усієї сили, приманює. Гаврило скочив до відерця, що до піддашшя причеплено, та понісся до тину, перемахнув його в один стрибок і сам здивувався такій прудкості. Адже ось кілька хвилин тому й ходити вже не міг, а тут таке. Подивився на небо. «Овва, — чоло поморщилось, — не хвилинами вже час мірено, а годинами». І дійсно, допоки чоловік порався біля хати, ніч вихудла та почала тікати від світанку. — Тра’ поспішати, Гаврило. Шо ж ти такий нерозбитний? — питав себе й тут-таки знову брався за роботу, але вже біля будинку покійного Пилипа. До сизого ранку орудував, возив по розцяцькованій батальними битвами сусідській стіні вугляками, які спеціально в іржавому відрі приніс із собою. Шкарубкі вуглини здирали зі стін відсирілий тиньк, а що не одколупувалось, то поринало в масну чорноту. — От, вам, от, вам! — шипів від злості, захлинаючись холодним зимним повітрям. — Якщо чорне, то чорне, — грозив вдалечінь брудним кулаком. — Якщо прийшов сатана, то не треба нам казати, що все буде на користь. Не буде! — розрізав чорними широкими смугами усміхнених козаків та напружених коней, зводив нанівець усі мрії на оте свобідне козацьке майбуття. Над ранок приплентав додому і не отямився, як двері відчинив, як поріг переступив. Увійшов та й упав знеможений на холодну, підмерзлу підлогу. Його чорні від вугілля пальці за інерцією шкребли суху втрамбовану глину, ніби намагаючись продерти якийсь тунель, прокопати вихід з ситуації, у яку він та його родина потрапили. Він стогнав та намагався підвестись. Марно! Насамкінець чоловік затих, відчув, що не може керувати власним тілом. А лиш усвідомив це, як його обійняв важкий сон. Цей сон навалився на чоловіка, притис його боляче до себе, відібрав волю, а разом із волею забрав біль, страх, голод. Цей сон давав зрозуміти, що нічого кращого, ніж забуття, придумати не можна. «Напевно, так виглядає смерть з того боку», — думає Гаврило. А далі лише темнота… і тиша. Довга, протяжна тиша. Повний вакуум, повне безчасся.
 Гаврило крізь пелену мороку і не хоче, а намацує ланцюжок чиєїсь бесіди. Он там, у самому дальньому куті цієї темноти і цієї тиші, раптом ніби щось бубонить. Чи посвистує. І знову навалило на нього сном, розплескало німотою, відібрало відчуття. Знову темнота… і тиша… і раптом біль. «Навіщо ж біль? » — обурюється Гаврило, і сама думка його лякає. Лякає те, що він знову може думати і знову може страшитись. І знову ці звуки, це бу-бу-бу і посвистування, але що більше Гаврилові болить, то більш те бубоніння схоже на людський голос, на голос дорослої людини. Це не його хлопчики щебечуть, це щось чуже. «Мо’, архангел? » — наливається надією. Нечуваною силою волі примушує себе прислухатися уважніше й, пірнаючи в чужі розмови, виривається із глевкого і такого приємного забуття. Виривається у світ болю, ненависті, розбрату. Не відразу розуміє, де знаходиться і хто біля нього. Величезної сили докладає, аби відкрити бодай одне око, й бачить, що він все ще лежить на долівці, лише перевернутий горичерева, біля його голови — брудний черевик. Гаврило силується повернути голову, аби побачити, кому той черевик належить. Але не може впоратись з таким простим завданням, голова не підкорюється його бажанням. За короткою паузою в розмові впізнає гостя по голосу. — Навряд чи вишкрябається… — каже той гість голосом Гілька Кривого. — Це ж тра’ до такого дожитись, га? А ше на хорошому щіту був чоловік. От, піди взнай, шо в кого на умі. Помре, як пить дать. Не сьогодні, то завтра. Я вже таких от надивився. Це вже всьо… Голова колгоспу розводив філософію, взявшись у боки та по-хазяйськи стовбичачи над Гаврилом, мов камінний хрест. — Ви як собі знаєте, а дітей треба забирати, — повідомляє якась жінка, невідомим Гаврилові голосом. Її фраза несеться, ніби як здалеку. — А хоч би й сьогодні. Гаврило знову відкриває очі й намагається перевести погляд туди, звідки несеться голос жінки. Він бачить, що хтось у чоловічих галіфе і в шнурованих черевиках, які бувають у літунів, стоїть на лежанці й заглядає на піч. Туди, де, Гаврило знав, сплять його Демид і Пантюша. Де він їх залишив. Учора. Чи, може, й не вчора? Бозна-скільки він провів у тій тихій темряві. — Дак, а я шо ж, товаришко. Я ж не протів. Хотів би от ше раз ваше прізвище полюбопитствувати, бо шо-то забув. — Крум, — як щось відгризла, гаркнула та невідома Гаврилові товаришка, виставившись нарешті в повний зріст. Товаришка зістрибнула з лежанки й, обтрушуючи долоня об долоню, хотіла щось ще сказати голові колгоспу. Та її спинив стогін. — А-а-а-а, — стогне Гаврило, даючи зрозуміти чужим людям у своїй хаті, що він ще живий, що немає чого тут хазяйнувати й ставати брудним взуттям на людське ліжко. Голова колгоспу схиляється низько над Гаврилом, вдивляється йому в самісінькі зіниці, заглядає, як буксирник у порожню комору, й голосно говорить: — Гаврило, колгосп нічим не може допомогти тобі, ти ж знаєш, яка ситуація. Гаврило стуляє повільно повіки, мовляв, усе зрозуміло. Зараз хоче одного, аби ці двоє пішли геть. А хлопчики вже його якось одкачають. І головне — хоче, аби Гілько не кричав над ним, як над глухим. Бо цей крик віддавався в голові пудовою гирею. — Давайте, чи що, перенесемо товариша з підлоги, — запропонувала товаришка й вхопилась Гаврилові в пухлі й обморожені ноги. Гількові хоч і не надто подобається ця ідея, кривинда ж, не зручно йому людей переносити, але береться за безвольні Гаврилові зап’ястки. Волочуть мало не по підлозі, закидають на той лежак, де щойно стояла товаришка Крум. Гілько виглядає задоволеним собою, плескає Гаврила по костистих грудях. — Значить, шо тобі, Гаврило, сказати. Постанова, значить, є у нас. Постанова правильна, я щитаю… Гілько раз по раз обертається на жінку в надії, що вона візьметься щось казати. Ан, ні — мовчить, як стіна. Доводиться продовжувати голові. — Хлопців твоїх ми заберемо до цейго… до дитячого будинку — там вони вижиють. Людями стануть. Тут таке, або — або… Може, даже начальниками великими зробляться. Гілько дурнувато посміхається та дивиться на фіранку, з-за якої повистромляли великі голови на тонких шиях два братики. Демид і Пантюша суворо й недовірливо споглядають дядька Гілька, зі страхом зиркають на тітку в чоловічому вбранні і лише тоді переводять обважнілі погляди на батька, який важко дихає. Гаврило з останніх сил увіп’явся ледь розплющеними очима в синів. Ох, і змарніли ж вони, ох, і змінились. Наче дідки поставали. Хотів був простягнути до них руки — не зміг. Знов у безсиллі стулив повіки, а сам думає лиш про солодкий і довгий сон, із якого його оце нагло висмикнули своїм бубонінням. І навмисне ж позбавили його сну. Аби ще більше познущатись. Збудили, бач, щоб пояснити дурному Гаврилові: «Шановний трудівник ви наш, Гаврило Малиночка, нарешті ви ось-ось заснете навіки. А щоб вам, товаришу Малиночка, там, на тім світі, не йнялось, щоб крутило вами як мотовилом, ми вам розповімо оце зараз, як ми мучити будемо діточок ваших, як ми їх по світу пустимо, як оддамо в чужі, немилосердні руки». Малиночці хотілось сміятись на все горло, таким ураз щасливим він себе відчув. «А дзуськи вам, а не моїх дітей», — крізь той нечутний сміх говорив сам до себе, потайки, щоб навіть губою не повести, щоб не викрити своїх намірів цим двом. У голові крутилось одне слово «свобода» і більш нічого. Відчував іще, як холоне частина тіла десь біля серця. «Це ж мій ніж», — згадалось. У спідній нагрудній кишені вибродженого жупана так і лежав ніж. Він своєю смертоносною сталлю холодив Гаврилові серце. Холодна зброя муляла й настирно вимагала від Малиночки якнайшвидше звільнити її з тісних лабетів кишені та дати нарешті довогоочікувану волю. Гаврило зібрався весь із силами й виштовхнув коротке питання: — Коли? — мляво пробелькотів. — Та хіба я знаю, коли ти одійдеш… — почав був пояснювати Гілько, а товариш Крум перехопила його пояснення й додала, зрозумівши, що має на увазі Гаврило: — Я почекаю, допоки ви не… Не відбиратиму ж дітей від живого батька. Вони потім образу ту збережуть. А нам цього не треба. Але… — хотіла ще щось сказати, та затнулась і відійшла подалі, аби не бачити Гаврилового погляду. — Ми завтра прийдемо, — сказав вдавано бадьоро Кривий, поклав на стіл не більший від сірникової коробочки квадратик схожого на збитий гній хліба. — Це малим, щоб не загнулись оце за ніч. Діти відразу по тому, як двері за ескортом зачинились, злізли з печі, обережно, щоб не наступити на батька. Та хоч би й наступили — не зробили б йому боляче, невагомими-бо стали. Хлопчики підійшли непевно до столу й довго роздивлялись той хліб, не знаючи, їсти його чи ще почекати. — Їжте, — звелів батько. — Мені не треба. Уже не допоможе, — тихо додав. Демид ослухався неня, поділив той шматок на три частини й поніс одну з них батькові. Пантюша ходив за братом як прив’язаний, боявся й на крок відстати. Гаврило неквапом звівся на ліктеві, подивився з неабиякою ніжністю на дітей, розділив свою пайку на дві крихітні частинки й повернув синам. Діти залізли на лежанку і там, сидячи біля Гаврила, їли. А з’ївши хліб, поснули, приклавши голівки батькові на коліна. Гаврило до ранку дивився на дітей, на їхні роздуті від голоду животики, слухав їхній стогін крізь моторошний сон і усе думав-думав-думав. Страшне думав. Але інше не йшло в голову. Час від часу бачив перед собою ту жінку, що прізвище в неї коротке й вбивче якесь, а згадати його й не міг.
 ***