Присвячується К. М. Ж. 5 страница

Його спів взяв до уваги чоловік ноги якого кликала музика і наче магнітом привили до молодого барда що саме догравав пісню.

Зхилившись біля нього і побачивши цікавість заплаканими очима чоловік розповів що ірландія сниться йому по ночах і минуло вже сім років з того часу як він покинув свої края. Він давно мріє повернутись та немає як, тут його господарство, його дівчина й робота.

- Та ж не продам я це все, ж не поїду просто так в нікуди, тому будем радіти тим чим маємо. - Пояснював чоловік, із непритворнем болем що змінювався радістю зустрітого земляка.

Якім часто зустрічав таких людей які не здійснивши мрію не знаходять нічого кращого чи заспкоїти себе тим що її здійснити не можливо.

- Мрії требують жертви, щоб щось отримами треба чимось пожертвувати. Якщож ні ти залишишся тут завжди в глибені знаючи що ти міг би, і від цього тобі ще ваще. - дивлячись в очі з невеликою твердість говорив Якім, а коли запанувало мовчання добавив:

- Пливи зі мною! На припливі в мис причалить “Лінда” з курсом на Ейрін.

На що чоловік промовчавши прискорив ходу щоб не дати відповіді, і за якись час злився із товпою з якої Якім і далі виглядав незнайомку.

День був похмурий, зонце хзовалося ллянохолодним полотном туману а земля із безраховністю камінь відблискувала вологою.

До вечора багато пісень було зіграно, багато балад розказано, і мелодій розспівано, та від незвички скільки грати пальці барда вкрилися мололями і подекуди ранками що нагадували про себе під час гри. Та його торбувало зовсім не це, очікуваної зустрічі не було дівчина не входила і не виходила з фортеці чи може просто, він цього не помітив. Не встих він закінчити думку як з дверей бібліотеки побачив виходячу незнайомку. Вогнисте волосся зразу кинулося з товпи, що розтікалося по плечах як молодий вогонь по сухому хворості. Він схопився ніби в його руках була вся його доля, взяв Елізбар і прискорив хід аж поки не достиг незнайомки. Ще дві вулиці, і один переулок і вона повернула у високі деревяні ворота, тричі постукавши в них відкрилось віконце а потім здоровецькі зо девять футів двері в яких вона зникла.

- Ну і що далі? - засудливо пролунало в голові.

Та Якім знав що буде потім жаліти якщо зараз нічого не зробить. Тому зібравшись думками він став обходити будинок навколо, як мисливець оглядає і обходить всі пастки в лісі. По обидві сторони воріт була камяна огорожа в шість футів, гордо красуючись неприступністю. В подвірї сусіднього трактиру Якім знайшов добрячий шмат дерева що допоміг яому перелізти огорожу карапкаючись по каміннях і водночас бережливо тримаючи Елізбар. Навіть коли ноги торкнулись землі Якім відверто не знав що робить. Він опинився всаду який вистиляли яблуні арбутиси і мандаринові дерева, між якими на довгій лоджії він побачив незнайомку, навколо згущувалась темінь навколо саду заплутуючись в гілках дерев. Лиш одна вогнянисто біла постать стала під мандариновим деревом біля камінного чомірку. Присівши Якім витягнув Елізбар із наплечної сумки бринькнувши останніми струнами. Чорнильниця, подумав він.

Навколо була тишина, природа співала тихо і по чарівному таємно, він підійшов блище і сів на один із пеньків так щоб незнайомку було ледь видно між гілками дерев і заграв:

В темному небі є таємниця

На струнах зірок що тихо насниться

Витає краса, вогниста роса

Дика й безмежна, й та не згаса.

В темному небі є таємниця

Вогнями зірок літає Жар-птиця

Ранить грозами пір”я жаринки

Падає сльозами, цвіт мандаринки

А коли сонце із небом кохалось

На землі в світанку дитятко рождалось

Із далеких світів прилетіла цариця

Вогнями зірок цілувала Жар-приця

В темному небі є таємниця

Вогнями зірок літає Жар-птиця

Ранить грозами пір”я жаринки

Падає сльозами, цвіт мандаринки

Блакиттям зірковим налилися очі

Брови тоненькі кольору ночі

Волосся із сонця в тієї людинки

А на щочках поцілунки жаринки

В темному небі є таємниця

Вогнями зірок літає Жар-птиця

Ранить грозами пір”я жаринки

Падає сльозами, цвіт мандаринки...

Отання струна дзвеніла повільно притихаючи а малий барабан в грудях калатав та коли Якім підняв очі побачив що її за деревом не було. Він завмер на мить..

- Що ви робите в моєму саду? - строго за спини чувя тендітний голос

- Певно то саме що і ви в моїй голові, - відповів Якім зустрівшись поглядом. Вони обоє мовчали, дивлячись одне на одного наче вічність а потім дівчина перервала тишину:

- Я дукую за пісню, але тепер, вам пора йти..

- А я ще побачу Жар-птицю? - підхопившись спитав Якім в догонку дівчині що направилась до будинку прискрорюючи крок.

- Загадайте бажання коли з неба впаде цвіт мандарину — весело відповіла вона заходячи до будинку.

Якім усміхнувся, радість мінялася з ніжніст. Тихо вливаючись в думки залишаючи надію тепла. Підійшовши до дерева якім зломив маленьку гілочку мандарину і поставив біля арфи

- Не хочеться з відси йти, і не треба — подумав він, взявши під голову сумку а на плечі плащ, він ліг на лоджії і заснув під мандариновим деревом.

Високі гори вкривали зелені масиви що розливались по пагорбах посвідчуючи зеленими чубчиками і вершками кедрів, а біля піддніжжя у загороді різвились коні найстарший з яких біг галопом попри огорожу зриваючи землю під копитами. Перегукуючись із ритмом мелодії що доносилась з черепного будиночка за яким...

- Ви нікуди не пішли? - прозвучало раніше чим Якім встиг відкрити очі, і заміть черепного будиночка на пагорбах ірландії він дивився на лілову сукню рижоволосої дівчини вираз обличчя якої виявляв невдоволення. Витримавши мить мовчання що напружено стояла між ними дічина добавила:

- Бардам тут не місце!

- Якім..

- Препрошую?

- Мене звати Якім

- Дурак ти а не Якім, як би батько побачив, висів би на стінах фортеці наступного ранку.

- Я уже одного разу упустив тебе, в друге цього не допущу.

Знову запанувала тишина, вони дивисись один на одного безмовно і тихо, так як дивляться люди на захід сонця. А опісля дівчина сама того не розуміючи сказала:

- Опів на девяту я буду йти до бібліотеки, чекай мене там.

- Ааа, а якже ж...

- Жозефіна — сказала вона в оглядку усміхнувшись, і знову війшла в дім на цей раз тихіче і граційніше криючись від погляду молодого барда що зараз слухав мелодію світу, яка лунала по особливому світло.

Так же худко як і ввечері Якім перебрався за огорожу, обійшов дім і сів біля деревяних воріт на залізних кованих завісах.

Чекати було нестерпно, час в такі моменти тягнеться як сир в пекарні містера Грімма, повільно і важко.

Та невдовзі його очікуванням прийшло завершення, деревяні двері заскрипіли завісами і з темноти кородору показалась Жозефіна.

- Я просила чекати біля бібліотеки.

- Я ніколи не слідую правилам, тай хто тебе туди проведе. - добавив Якім завчасно усміхнувшись

Нічого не промовивши Жозефіна направилась знайомими вуличками минаючи сирний провулок, не раз поглядаючи на хлобця що видавався їй цікавим і точно не схожим на інших, він поводився нестандартно і впевнено що ій і подобалось. Вони говорили, питаючись і дізнаючись одне про одного легенько обводячи уяву про нового компаньойона. Жозефіна розповіла що вчить дітей письму і читанню а Якім про те як плавав у морі і як потрапив сюди, та розмова обірвалась коли перед їхніми очима постала міська бібліотека, так швидко і незамітно.

Вони зупинились, Якім мовчав краєм ока поглядаючи на Жозефіну.

- У вечері, коли будуть звонити звони на вечірню я буду повертатись до дому. - говорила вона так ніби знову хоче зустрітись.

- Жозефіна..

- так?

- До зустрічі! - пролунало радісно із неприхованою надією на що Якім отримав усмішку тендітних уст.

До вечора залишалось ще багато і бар продовжив грати збираючи пунти на корабель який зовсім скоро мав причалити в місцей порт. Між піснями, пригрітий промінями обідяшнього сонця що ледь тепло дотикалось зимової землі, Якім дістав вірного слову і дописав в низу сторінки:

Ніхто ще не заблукав слідуючи за своїм внутрішнім голосом, це те що зове нас завжди на вірну дорогу, якокою б безглуздоб для розуму вона не була б. Варто просто навчитись чути, і довіряти внутрішньому голосу і з часом він приведе до того що хоче серце.

Церковні колокола порушили тишину, довго очікувані звуки кликали людей на вечірню молотву а Якіма до дверей бібліотеки, він опускав будь які думки, він не думав для чого ц робить просто хотьв знову побачитьсь, і навіть жадав цього. Жадання не видались мадними до того як останній колокол розлився по місту із фортечних воріт показалась Жозефіна.

Її усмішка видалась ледь скованою, було видно наче її щось тривожило, та привітавшись з Якімом вони направили в сторону дому вибравши як виявилось найдовший маршрут. Зупинившись біля моста вони стали роздивлятися місто що покривалось темним полотном розвіюючись тільки біля масляних ліхтарів маяка, над яким поволі вияснішували зорі. Якім теж довбре говорив валійською і чим довше вони говорили тим жвавішою ставала розмова, вони сміялись, дивувались, жартували і просто слухали тишину. А кли стемнішало повернулись до дому Жозефіни, і Якім помітив як усмішка знову стала скованою.

- Приємно було прогуляться з гарною компанією. Та на майбутнє раджу забути це місце. Мій батько військово командуючий англійської армії, і може кинути тебе до котифельні якщо побачить біля мене. - з легким жалем мовила Жозефіна.

- Англійської.. ? - майже безмовно сказав Якім наче бажаючи добре не почути відповідь.

- Так, армії корони, і людина уж сильно строга.

- Щераз дякую за компанію- добавила Жозефіна три рази постукавши у віконце деревяних дверей. А опісля взаємно помахавши рукою граційно зникла за зачининими ворітьми.

Ті... хто гнобив його його землю, хто приносив смуток і біль, хто забрав його рідних, і зройнував його мрії... саме тими була армія корони. І саме ціїї посади він ніяк не хотів почути в лиці батка дівчини що була йому так до вподоби.

Він повільно йдучи повернувся до лачуги обдивляючись брибережні землі зуминяючись на темному морі з безкінечними хвилями що переливались місячним світлом за яким крилась його рідна земля.

Змучено лягши на хворост він ще якись час перебирався думками а потім віддавшись Морфею міцно заснув.

Вранішній холод бадьорить як ніщо інше, особливо якщо в далечині чути вий голодних вовків. Проснувшись ще з самого ранння Якім чув бажаття поспішити до порту аби перепитати про “Лінду” і час її прибуття. І його бажання видалось не марним, від капітана ниськобортого норманськго дракара Якім дізнався що “Лінда” не заходила в порт Льорнхол і прибуде в Кердіган завтра в день при попутному вітрі.

Його наповняла радість, радість здійснення мрій, будь за що біль він хотів потрапити до до рідного дому до землі що повниться піснями і радістю. А мова така рідна — ірландська, ніколи раніше не думав що можна скучати по рідних словах що мови якою ти думаєш так до болі може не вистачати.

Все було добре, завтра прибуде корабель, у кишені є двадцять пунтів на дорогу і ще пять на їду, і його тут ніщо не тримає. Та от за останнє Якім не був повністю впевнений, зупинившисб на мить і нюрнювши в казан думок з головою він вигукнув:

- Ну тай що!

Я же дурно зєднювати людину із поступками її родини, а ще більше із поступками які не робила її родина.

Причал, вулиця, провулок, ринок, ще один поворот і Якім опинився на сирному провулку попри який вранці мала йти Жозефіна. Та в планах молодого ірландця не було прощатись, зупинившись під дашком будинку він таки дождався його вогнистої дівчини, що поволі йшла в тому ж ліловому платті, і оглянувши вулицю виринув з провулка впевнено крокуючи до неї.

Дехто з тих людей що йшли вулицею до ринку бачили як молодий хлопець підхопивши закинув дівчину на плече і худко поніс в вузенький сирний провулок, за мить зовсім зникнувши з зору.

- Ааааа.... Перестаньте.. Якім? .. Ти здурів?!

- Не упущу поки не перестанеш кричати.

- Кудитти мене несеш, постав на міце!

Як тільки тендітні ніжки торкнулися землі Фолькленду Якім отримав червоного ляпаса по щоці і обуреного погляду із стиснутими кулаками.

-Оглянись.. - сказав він ледь усміхнено на обурення Жозефіни

Проігнорувавши прохання, дівчина згодом оглянулася, за її спиною стікав водоспад розливаючись по яскраво червоних каміннях скелі, постукуючи порогами і збурюючись між ними. Над рікою звисали берези упутивши свої гілля ледь не доводи а у їх піддняжні просідались камінці що змішувались землею відходячи від річки.

- Я завтра відпливаю до ірландії, хотів попрощатись.. - тихо і монотонно проговорив Якім бачучи що раніше Жозеіна тут не бувала і захоплена красою природнього дива.

- Я пропускаю занняття.. батько мене вбє! - сказала з усмішкою дівчина і довго не думаючи обняла Якіма.

Телі руки скорвзнули по його, манючи легеньким запахом розового дерева. Він від чував як по його тілу пролітають тисячі фей ледь дотикаючись до шкіри тендітними крильцями.

- зажди я приготовив — сказав Якім відправившись що заростей суку неподалік річки з яких він виніс завчасно приготовлену Елізбар

Якім накинув полотном каміння і вони сіли разом на підняжжі червонявої скелі.

- Давай ту що ти грав в саду — ледь не нароком пролунало із її тендітних уст.

Помилувавшись мить її усмішкою Якім зіграв пісню про Жар-птицю а потів ще декілька і ще, Жозефіна зачаровано слухала порою ясніючи чи туманючись залежно від мелодії.

Вони гуляли лісом, виходили на беріг милувалися морем чи повертались до лачуги щоб підсмажити рибу яку Якім взяв на ринку вибравши найсмачнішу. Якім розказув про дивовижну ірландію, про белтейн, традиції і повні смівів і музики міста. Жозефіра розповідала про себе, про те як пішла не межі з батьківською строгістю на навчання а саме зараз батько підшукує вигідну “партію” для неї.

Так пройшов час до самого вечора, і коли почало холоднішати бард накинув на плечі Жозефіни свого оливкового плаща і обнявщи став відганяти холод. Ще мить і мимоволі їхні губи зустрілись ніби гріючись від холоду наливаючи жаром серця. Поцілнок обірвався і Жозефіна відійшла далі зробивши декілька кроків, а потім тихо мовила:

- Я просто марно колись довіряла людині і зараз... боюся пробувати знову..

Якім нічого не відповівши підійшов блище, його обійми тепер були лекшими і ніжнішими, вони мовчали спілкуючись тишиною, яку знову перервав голос Жозефіни:

- Мені так спокійно з тобою, так просто і тепло і це правда... правда мені нехочеться прощатись..

- Так не прощайся, якщо кличе серце то пливи зі мною до ірландії — сказав Якім ніжно обернувши її обличчям до себе, нащо дівчина ледь засміялася, а потім притихла замерехкотівши смарагдовими очима.

- Цеж безглуздя.

- Так, але без них життя таке нудне — говорив Якім так ніби прожив його всього.

Він взяв Жозефіну за руку і повів дорогою по краю Фолькленду вони більше мовчали чим говорили але це не означає що що вони не розмовляли, часом мовчки можна сказати більше чим самими голосними словами.

Зазвонили церковні звони, Жозефіна мала повертатись до дому так як навчання в бібліотеці вже закінчилось.

- Я буду відпливати опівдні, на каравеллі “Лінда” -тихо й не бажано мовив Якім, ховаючи очей щоб не наштовхнутись на погляд

- А я буду памятати нашу зустріч, і тебе який час був чудовий поряд з тобою. - солодковато тихо говорила Жозефіна нахиляючись щоб поцілувати. Гарячі уста вигнали будь які думки і бард не знайшовши що сказати обняв ще сильніше.

- Ми попрощались? Вона пішла - пролунало в голові коли він озернувся, коли навколо нікого не було, вона уже давно пішла...

Повертатись до лачуги було ваще чим завжди, він нарешті міг відправитись до дому, до того місця якого так манило якого він так чекав. І саме тоді коли випала найочікуваніша мить, мить відправлення — бажання губилося в сумнівах. Якась частина його хотіла залишитись а якась строго питаладля чого? ...

Відпустивши всі помисли при світлі останнього огарка свічки він записав у вірному слову:

Найбільшою цінністю в людини є її свобода, тільки людина яка не бажає іншій щастя наважиться позіхати на неї. Заставити людину любити більш чим неможливо і більше чим безглуздо, тільки давши абсолютну свободу можна в нагороду отримати любов. Не варто боятись того що втратиться. Втратись може тільки оманливе а справжнє ніколи не загубиться адже воно твоє.

Навіть природа вирізняла цей день особливим, сонце розігрівало простори а легкий туман крився ховаючись в землю.

Моряки піднямались на свої кораблі а робітники грузили товари на судна, ніхто не зупинявся і не вдивлявся в море лише один довговолосий хлопець із арфою в руках що стояв на причалі уважно спостерігав за тим як високопарусна пятишпильна каравелла ставала все більшою і більшою на бездонному полотні морської пучини.

- Сер, візьмете до Кьорку, без каюти одного?

- Сплати матману двадцять фунтів і можеш лишатись — ледь змірявши Якіма очима старий капітан в синьому мундирі мовив хриплим голом.

Гроші були сплачені а часу перебування корабля вистачило щоб прикупити в порті їжі і піднятись на судно. Якіму було радісно і водночас неспокійно, сам того незамітивши він став біля борта корабля роздивляючись всіх хто піднімався на “Лінду” його очі шукали вогнистого волосся із надією що випалювала груди.

Тринадцять чоловік піднялося не рахуючи якіма і ще четверо спустилося, корабельники підняли на борт заготовленої провізії і згодом два матроси почали відшвартовувати корабель знімаючи плетений канат від двох балок вкопаних на причалі.

А Якім стояв, ще мить ще можна заскочити на корабель — думав він, та весь причал і містки гавані з пляжем були пусті, ні в кому із людей якім не впізнавав Жозефіну.

І ось той момен якого він в глибені серця боявся, паруса піднялися і корабель ліг на курс ірланського моря.

Кердіган із його високою фортецею і гострими верхами звінниці повільно зникав з виду, так він плив, він добився того чого бажав. Він повертається до дому, він повертається один.

- В темному небі є таємниця...

Ні. це не його голос, не голос капітана чи буть кого із моряків, це знайомий голос що пролунав за спини дотинкувшись до його серця.

В голві стало дурно, а по тілу пробіг вогонь коли він за собою побачив нікого іншого як Жозефіну яка тендітно усміхнувшись поцілувала його і виранивши добавила:

- Життя скуке без божевіль...

Вогонь в каміні саме догорав, дубові поліна зовсім зпопеліли коли батько дочитував історію під час читання якої молодший з синів притулившись до стінки крісла солодко заснув. Ніжно взявши на руки батько відніс рижоволосого хлопчака до його ліжка накривши теплим пуховим одіялом а потім повернувся до кімнати щоб поставити на полицю пожовклу книгу з потертостями на першій сторінці якої можна було прочитати:

“Вірний Слову”...