Annotation 10 страница

Це не добре. Це не добре. Анналізине серце б’ється занадто швидко. Серцебиття дедалі сильнішає, проте воно не зовсім нормальне, не регулярне. Я тримаю руку на її шиї, відчуваючи пульс, що стає все швидшим і швидшим… Потім я перестаю його відчувати, не відчуваю нічого. Пульс зник. Ось уже вдруге. Минулого разу він знову відновився після десятисекундної паузи. Я відраховую десять секунд: п'ять шість сім вісім ну ж бо ну ж бо десять одинадцять от чорт от чорт Аж ось удар, слабенький, як і раніше, тоді ще один, і ще, щоразу впевненіше. Це вже повтор, якась схема. От чорт! Якщо це схема, то так буде знову і знову. Я й далі тримаю руку на шиї Анналізи. Ван ще не повернулася, і я не знаю… Повіки Анналізи тріпотять і розплющуються. — Анналізо? Ти мене чуєш? Вона дивиться на мене, але не бачить. Її серце знову починає битися все швидше і швидше, сильніше й упевненіше… занадто швидко. А тоді вже вчергове зупиняється. — Анналізо, Анналізо! чотири п'ять шість сім вісім дев’ять будь ласка, прошу дихати прошу прошу… Вона заплющує очі. Ой ні, ні, ні… І от я знову його відчуваю, слабенький, але пульс, її пульс. Він знову прослуховується, і вже не такий швидкий. А може, я просто намагаюся сам себе переконати в цьому? Анналіза не розплющує очей. — Анналізо! Це Натан. Я тут. Ти прокидаєшся. Я тут. Не квапся. Дихай поволі. Поволі. Її пульс стає, здається, стабільнішим, він швидкий, але вже не такий страхітливо нестримний, як перед цим, і тіло її, здається, теплішає. Я тримаю її за руку, таку тонесеньку, таку кістляву, що мені аж страшно. — Анналізо! Я тут. Ти прокидаєшся. Я з тобою. Її повіки знову тріпотять, і вона розплющує очі. Дивиться перед собою, але й далі не фокусує погляду на мені. Щось у її очах є неприродне — вони ніби мертві. У них не видно жодних сріблистих проблисків. І я знову відчуваю, що її серцебиття починає пришвидшуватися, знову розганяється, усе швидше і швидше. Ой ні! У неї розплющені очі, але її серце гупає так стрімко й гучно, що воно, здається, ось-ось вирветься з грудей, а тоді… — Ні. Ні. Анналізо. Ні! Намацую пульс, хоч і знаю, що її серце знову зупинилося. Не можу більше рахувати. Не можу цього всього бачити. От чорт. Чорт! Може, треба зробити масаж серця абощо? Для цього її треба покласти на тверде. Просуваю руки під її тіло й піднімаю її вгору, а вона така легесенька, занадто легка. Обережно кладу її на підлогу, бо не знаю, що маю робити далі. Кладу руки їй на груди і тисну на них, штовхаю. Здається, є якась пісенька, в ритмі якої це треба робити; я невиразно пригадую, як щось таке мені розповідав Арран. Вона швидка. Це все, що я пам’ятаю. Натискаю їй на груди, масажую серце, примушую його битися знову. Хоч насправді я й не знаю, як це робити… Не знаю, як правильно, але мушу продовжувати… Мушу не зупинятися… — Натане… Що діється? Це Ван. Вона навколішках біля мене. — Її серце весь час зупиняється… Вона розплющила очі, але вони якісь мертві, а серце зупинилося знову. — Ти все правильно робиш. — Я вже, здається, зламав їй ребро. Не знаю, як сильно маю тиснути… — Ти все робиш добре. Ребра зцілюються. Ван торкає Анналізину шию, її чоло і щоки. Тоді передає мені сигарету. — Щохвилини випускай їй у рот одну свою затяжку, аж поки закінчиться сигарета. Це зміцнить її серце, хоча й може послабити твоє. Роблю затяжку, а коли видихаю дим в Анналізин рот, відчуваю, як мені легенько паморочиться в голові. Роблю ще одну затяжку й нормально себе почуваю, та коли видихаю, голова йде обертом, немовби віддаю Анналізі всю свою силу. Мої губи так близько від її вуст… Дивлюся в її очі, але вони не змінилися. Роблю чергову затяжку і коли видихаю в Анналізин рот, мої губи торкаються до її. Погляд у неї не змінюється. Знову затягуюся й видихаю, трохи незграбно торкаючись її вуст, а тоді дивлюся в її очі й помічаю, як вони зблиснули. — Натане? — Так, я тут… Відчуваю, як Ван торкає мене за плече й бурмоче: — Тепер я вас залишу. Анналіза питає: — Це все насправді? — Так. Ми обоє справжні. — Добре. Це напівслово, напіввіддих. — Так, дуже добре. Ти спала, була зачарована. — Мені холодно. — Я спробую тебе зігріти. Ти дуже довго спала. Її погляд сфокусований на мені; очі стають дуже синіми, у них поволі рухаються сріблисті проблиски, і вона каже: — Мені так холодно… Її рука намагається знайти мою, і я беруся за неї. Накриваю її ковдрою й лягаю поряд, щоб вона зігрілася, і говорю до неї. Просто повторюю одне й те ж саме: — Я тут, усе буде добре, ти довго спала, не треба квапитися… Вона місяцями спала, але це її, здається, виснажило. Її тіло занадто худе, з-під шкіри випинаються кості, і тепер, коли вона прокинулася, видно, яке зморене в неї обличчя. Анналіза виглядає кволіше й хворобливіше, ніж тоді, коли спала. Ми лежимо разом, я пригортаю її до себе, щоб зігріти. Вона запитує: — Ти щось курив? — Так. Ми поділилися сигаретою. Але там був не тютюн, а щось інше. Вона нічого не відповідає. Я вже думаю, що вона знову заснула, і тоді Анналіза промовляє: — Натане… — Так? — Дякую тобі. І засинає. Набираючись сил

Анналіза спить у моїх обіймах. Ми лежимо вже не одну годину, і це добре. Це те, за що я боровся і чого чекав. Хоч не можна сказати, що все ідеально. Анналіза страшенно худа й ослаблена. Чутно стук у двері. Не хочу рухатися, щоб не розбудити Анналізу. Вона тулиться обличчям до моїх грудей, а її чоло вже тепле. Мені гаряче. Я аж зіпрів. Відчиняються двері, й мене обвіває крижаний вітер. Але це не Меркурія. — Як там вона? — Габріель каже це майже чемним голосом. Він стоїть у дверях до спальні. Має роздратований вигляд. — Спить. Вона ослабла. Дуже ослабла. Думаю, що їй бракує їжі. І пиття. Так мені здається, — намагаюся дотримуватися ділового тону, ніби обговорюю якусь медичну проблему, а не стан дівчини в моїх обіймах. Тиша. Довга тиша. Потім Габріель іде геть зі словами: — Скажу Несбіту, щоб він про це подбав. Я хочу подякувати йому, але це ще більше його роздратувало б, та він і так уже пішов. Анналіза все ще спить. Невдовзі з’являється з Несбіт з мискою в руках. — Суп. З деякими стимулюючими складниками від Ван, — він ставить миску перед ліжком. — Габріель чомусь має паршивий настрій. Не можу второпати, шо з ним; як-не-як, ми ж ту дівку врятували. Я запитую в нього: — Котра зараз година? — Не маю поняття. А шо таке? — Мабуть, уже стемніло, але я почуваюся добре. — А, ти про це. Так, уже ніч. Ван каже, шо Меркурія зачарувала бункер. Шоб він був придатніший для житла. Вражаючі чари. Ван навіть не знає, як це робиться. Тепер пригадую. Меркурія зачарувала схожим закляттям і той котедж у Швейцарії. Після того, як Несбіт іде геть, я обережненько буджу Анналізу. Вона розплющує очі й каже: — Я якась запаморочена. Дивно себе почуваю. — Ти місяцями була під дією чарів, — не кажу, що вона цілком зачахла, але, по-моєму, відбулося саме це. — Місяцями? — Два місяці. — Ого, нічого собі поспала, — вона сідає й роззирається. — Де це ми? — У Меркуріїній оселі, у Норвегії. — А де Меркурія? — Вона померла. Анналіза на кілька секунд замислюється, а тоді каже: — То ми тепер у безпеці? — Ага, приблизно так само, як і будь-де, — подаю їй миску. — Тобі це треба з’їсти. — А як ти мене знайшов? Що сталося з Меркурією? Розкажи про все, що відбувалося, поки я спала. — Розкажу, якщо їстимеш. — Гаразд. Я зголодніла. Годую її супом. Вона сьорбає малесенькими ковточками, а я розповідаю, і ось нарешті миска спорожніла, а я вже переповів їй усе, навіть про свій Дар, навіть про те, як убивав Ловців, і про те, як убив Провідницю. Вона ставить кілька запитань, але небагато. Здебільшого мовчить, всотуючи інформацію. Запитує про Альянс і каже, що це звучить цікаво. А ще вона розпитує про мій Дар, і я намагаюся їй пояснити, хоч це нелегко, і врешті-решт я просто кажу, що зі мною відбуваються трансформації. Вона наполягає на тому, що вбивство Ловців для власного захисту — річ цілком зрозуміла, проте нічого не говорить з приводу Провідниці, лише зауважує: — Якби не ти, я б тут померла. Отже, я все їй розповів. Хоча, звичайно, не все. Я не сказав їй, що один із тих Ловців, яких я вбив, був її братом, і що я вбив його, роздерши йому горло. Не згадав про те, що знаю смак його крові. Взагалі про кров не згадував. І не сказав їй, що у звірячій подобі хочу пожирати інших тварин, таких як сарни, лисиці та щури. Не сказав їй, що мені подобається бути звіром. І тим паче не сказав їй, що кілька годин тому я цілувався з Габріелем. Але я знаю, що зараз ще не час для цього. Анналіза мало не померла. Вона й досі почуває себе недобре, а мені просто хочеться насолодитися тим, що ми разом. Анналіза дивиться на мене й запитує: — Що сталося? Хитаю головою. — Нічого. Просто хвилююся за тебе. Твоє серце постійно зупинялося. — Але зараз мені вже трохи краще. Хочу побачити, чи зможу ходити… Підводжуся перший, Анналіза спускає з ліжка ноги, встає й починає хитатися. — Нічого собі! Знову голова обертом.. Я хапаю її й вона тулиться до мене. — Але все добре, коли ти поруч. Вона спирається на мене, а я її підтримую. Вона крихка, наче скло. Намагаюся занадто сильно її не стискати, пам’ятаючи про її ребра. — Тобі боляче? — запитую. Вона хитає головою. — Хіба трішечки, — каже і кривиться від болю, коли торкаюся до її грудної клітки. — Зате я жива. І пробудилася, — вона усміхається мені. — І вже почалося зцілення. Я відчуваю це. Торкається рукою моєї щоки. — Ти врятував мене, Натане. Шукав мене й ризикував заради мене життям. Ти мій принц, який прийшов мені на порятунок. — Ніякий я не принц. Анналіза нахиляється до мене й цілує в губи. — Хто б ти не був, я тобі вдячна, — відходить на крок і дивиться на мене. — Ти виглядаєш втомленим. — Виявляється, рятувати людей від лихих відьом — це виснажливо. — Тепер уже тобі треба відпочити, — вона озирається. — Ой, дивися. Ліжко! Дуже доречно, — і тягне мене до нього, приказуючи: — Ходімо сюди разом. Я дозволяю їй підвести мене до ліжка, вона лягає на нього, а я лягаю біля неї. Анналіза так приємно пахне. Навіть проспавши стільки часу, вона пахне свіжістю і самою собою. Каже: — Ти справді мій принц, мій герой. Більше ніхто у світі не зміг би зробити те, що зробив ти. Навіть ніхто з моєї родини. Та що там казати по мою родину… А ти, той, кого всі називали лихим… ти ризикнув життям, аби врятувати мене. Вона пригортає мене. Я заплющую очі. Так добре лежати біля неї, вона така тепла й запашна, і я обіцяю собі зранку розповісти їй про Кірена. Вона цілує мене в губи, боязко і трохи незграбно як для Анналізи. Я відповідаю їй поцілунком, тулячись до її тіла, і раптом вона починає плакати. І я знаю, що вона плаче від полегшення, від того, що залишилася живою, і втираю їй сльози. А вона дивиться на мене, і її очі іскряться. Мої пальці й вуста відчувають м’якість її шкіри, і я цілую їй обличчя й шию. І вона також обціловує все моє обличчя. І ми обіймаємо одне до одного, я поклав голову їй на груди і чую, що її серце б’ється трохи пришвидшено, але я кажу собі, що вона вижила завдяки мені і що завдяки мені б’ється її серце, і це дуже добре, це дуже добре… Копаючи

Прокидаюся в ліжку біля Анналізи, так близько, що відчуваю тепло її тіла. Я не звик спати з іншими людьми, це дивне відчуття, дивне, але й приємне. Вона пахне сама собою, хоч цей запах уже не настільки свіжий. Я хочу її поцілувати. Розплющую очі. Вона усміхається мені. Вже не така бліда, як раніше. — Як ти? — запитую. — Краще. Набагато краще. А ти? — Добре. Але зголоднів. — Нам пощастило, бо Несбіт уже приніс сніданок. Мабуть, він скористався цим як виправданням, щоб роздивитися мене й побачити, чим ми тут займаємося, але в будь-якому випадку ми маємо харчі, бо я також уже вмираю з голоду. — Здається, я щось чув крізь сон… Зазвичай я негайно прокинувся б, почувши чийсь голос, але цього разу спав як убитий. Ми їмо кашу, якої вистачило б на десятьох, а ще джем, мед і родзинки. Анналіза з’їдає цілу велику миску й лягає горілиць, кажучи, що добре себе почуває, але від неї тхне. — Нічого не тхне. — Але мені таки треба в душ, — підводиться і йде дверей, кажучи: — Мені вже набагато краще. І голова зовсім не крутиться. Мабуть, це натяк на те, що вона може сама піти у ванну. Я залишаюся в ліжку, чекаючи на неї, і знову засинаю. Прокидаюся від клацання дверей, що відчиняються. Відчуваю, що мої сили відновилися, і мені приємно, що мене розбудив ледь чутний звук, хоч не вельми приємно те, що замість Анналізи в кімнату заходить Несбіт. — Добре поспав, друзяко? Думаю, відповідь йому не потрібна. Він збирає миски з кашею й каже: — Час швидко збігає. Треба вже вставати. — Я зачекаю на Анналізу. — Вона із Ван. Ти спав добрих кілька годин, друзяко. Анналіза й Ван перевіряють бункер… Тут справжні лабіринти, можна заблукати. А я розпалював на кухні плиту і прибирав у залі. Ну, а Габріель… — він хихоче, — …Габріель освоює професію гробаря, і ти маєш бути його помічником.
Ми з Габріелем розкопуємо пагорб. Робота йде поволі. Ґрунт у цьому місці твердий і сухий, у ньому багато великого каміння і коренів. Тож спершу мусимо роздовбувати землю киркою й кайлом, а вже потім братися за лопати. Це триває годинами, і ми працюємо мовчки, бо вже після перших п’яти хвилин роботи я усвідомлюю, що Габріель не збирається реагувати на будь-які мої слова. Закінчуємо під кінець дня, коли починає падати дощ. Небо потемніло, повіяло крижаним вітром. Дощ швидко переходить у град. Я на самому дні великої могили. Викидаю нагору лопату і прошу Габріеля допомогти мені вибратися звідти. Не певний, чи він спеціально примушує мене чекати чи просто покинув мене тут, але постоявши хвилину-дві під холоднющим дощем, я розумію, що мушу сам давати собі раду. Видряпуюся назовні, борсаючись у багнюці, яка вкриває мене з голови до ніг. Габріель спостерігає за мною, сховавшись під деревом. Я волів би сказати щось про нього і про себе, а також про Анналізу, але, як завжди, не знаю з чого почати, тому кажу: — Таке враження, ніби ти хотів би назавжди залишити мене там, — показую кивком на викопану могилу. Він не удостоює мене відповіддю й натомість запитує: — Ти долучишся до Альянсу? — Я ж казав, що так, і… — Усі знають, що Чорні чаклуни рідко виконують обіцянки. — А я не Чорний чаклун, Габріелю. Я Напівбілий. І хочу робити правильні речі. Думаю… — І що, на твою думку, правильного в тому, щоб приєднатися до них? — Соул лихий. Його треба зупинити… Я розповів про Альянс Анналізі, і вона вважає, що їхня справа добра. Вона теж хоче долучитися. Габріель нахмурюється. — Звісно, хоче. Щоправда, для того, щоб зупинити Соула, потрібно буде вбивати, і не раз. Гадаю, що Анналізі, най-найбілішій відьмочці, яка шляхетно й гідно стоїть на захисті добра, це дуже сподобається. Аж поки вона не зіткнеться з цим особисто, віч-на-віч. — Навряд чи хто-небудь із нас має найменші ілюзії… Габріель відвертає голову, і ми якийсь час мовчимо. Я ще ніколи не бачив його таким і розумію, що намагатися бодай щось пояснити йому — безглуздо. Беру лопату й рушаю до бункера. Він загороджує мені шлях і каже: — До речі, кажучи про особисте, про віч-на-віч… Ти розповів їй про себе? Сказав їй про свій Дар? — Так… здебільшого… — Здебільшого? Знизую плечима. — А про Кірена їй сказав? Заперечно хитаю головою. — Але плануєш сказати? — Так. Тільки не зараз. — Ніколи не вважав тебе боягузом… Проте, мабуть, я ще погано розбираюся в людях. — Габріелю, я намагаюся зробити все, що можу. Я не вмію говорити, як належить, і знаю, що мушу все їй розповісти, але це важко. Проте ми справді розмовляємо, говоримо про різні речі. Ти знаєш мене, і дуже добре знаєш мій Чорний бік, та Анналіза бачить іншу мою половину. І я дуже боюся, що вона, можливо, так ніколи й не зрозуміє і не сприйме мене таким, як ти. Мене це жахає. Та це зовсім не означає, що вона не знає той інший бік моєї натури, добрий. Вона завжди вміла його розгледіти. Я хочу бути з нею. Хочу бути добрим. Габріель дивиться на мене. Його обличчя поцятковане крапельками дощу, хоч мені й здається, що то сльози. — Я її люблю. Завжди любив. І ти це знаєш. — А я? Розумію, що він має на увазі мої почуття до нього і наші цілунки. — Ти мій товариш, Габріелю. — І ти всіх друзів так цілуєш? — але це він вимовляє значно м’якше, ніж решту запитань. Його це справді цікавить. — Тільки тебе. Ми замовкаємо. Я хочу щось сказати, але мені знову бракує слів, і я не наважуюся до нього доторкнутися. Знаю, що цього робити не варто. Габріель каже: — Знаєш, якщо ми вступимо в Альянс, то нам ще пощастить, якщо закінчимо життя в чомусь такому, — киває головою на могилу. — Бо якщо попадемося, то нас різатимуть на дрібні шматочки, і я навіть не хочу уявляти, що з тими шматочками робитимуть, — штрикає лопатою землю й додає: — Сподіваюся, що закінчу життя бодай у могилі. Моя сестра й того не має… Я киваю. — Коли сидів у клітці, то завжди знав, що будь-якої миті мене можуть убити. Якби впіймали мого батька, я точно не мав би шансів вижити. Думав, що мене закопають десь біля тієї клітки. І навіть не мріяв про те, що матиму могилу, плакальників і всяке інше. А тепер, якщо мене впіймають, катуватимуть і… ну тобто, якщо таке станеться, якщо я саме так помру, то значить так і мало бути. Я цього не хочу і зроблю все, щоб цьому запобігти, але подивімося правді в очі: у моєму житті ніколи не буде спокою та гармонії. Я можу куди завгодно тікати, але раніше чи пізніше по мене все одно прийдуть, Габріелю. Незалежно від того, вступлю я в Альянс, чи ні. І ти це знаєш… Я мрію про спокійне життя біля річки, але воно мені не світить, принаймні доки живі Соул і Волленд, а у світі є Ловці. Я завжди озиратимуся через плече, але так чи інакше Ловці мене впіймають… Мушу битися в строю Альянсу й сподіватися, що коли все закінчиться, я житиму так, як мрію. Без переслідувань, за межами клітки. Я хотів би прожити так бодай один-однісінький день. Знаючи, що ніхто за мною не женеться. Ніхто не полює за мною. Насолодитися цим днем. Але спершу на мене чекає бій. — Він буде лютий, Натане. Цей бій. — Меркурія колись сказала мені, що я народжений убивати. Напевно, вона не передбачала власної смерті від моїх рук. Але я починаю думати, що вона мала рацію. Саме це мені судилося. Саме тому я тут. Габріель хитає головою. — Нікому не судилося вбивати. І тобі теж. — А ти? Що ти робитимеш? — Якщо ти підеш у бій, я теж битимуся. — Якщо ти в це не віриш, Габріелю, то краще не чини так. — Я не можу без тебе, Натане. Я хотів залишити тебе у цій могилі й піти геть, але не зміг. Я не можу відійти від тебе бодай на десять кроків, бо мені стає боляче. Я ціную, мов скарб, кожнісіньку секунду, коли ми разом. Кожну секунду. Ти навіть уявити собі не можеш… — він дивиться собі під ноги, а потім просто мені в очі. — Я назавжди залишуся твоїм другом. Допомагатиму тобі кожним своїм подихом. Буду з тобою. Я люблю тебе, Натане. Я полюбив тебе того самого дня, коли зустрів, і з кожним днем люблю дедалі більше. Не тямлю, що мені казати. — Але це не означає, ніби я вважаю, що ти все робиш правильно. Альянсу ти цікавий тільки тим, скількох людей зумієш убити. І, гадаю, вб’єш ти їх чимало. А щодо дівчини, яку ти, за твоїми ж словами, любиш, і яка не знає про тебе найголовнішого, бо ти боїшся їй сказати правду… Ну, я так собі думаю, що ти недаремно цього боїшся, адже вона тебе не зрозуміє, просто не зможе. І чим більше ти вбиватимеш і чим більше вона пізнаватиме інший твій бік… — він знизує плечима. — Думаю, врешті-решт вона почне тебе жахатися. Сподіваюся, що Габріель уже закінчив, але він додає: — А я любитиму тебе завжди. Навіть коли мене поховають у чомусь такому… — киває на могилу. — Я все одно тебе любитиму. Вічно. Габріель іде у бункер, а я стою під дощем, який змиває бруд з мого одягу. Феїрборн мій

Ми всі опинилися на кухні в пошуках їжі й тепла. Габріель знову нормально зі мною розмовляє, хоч Анналіза поряд, проте між собою вони не перемовилися ще й словом. Анналіза вперше зустріла Габріеля у Женеві й відразу відчула, що він її недолюблює. Я розповів їй про його почуття до мене, і вона здивувалась, але сказала: — А я думала, що він зненавидів мене через те, що я Біла відьма. Принаймні тепер я трохи краще розумію ситуацію. Я не сказав їй, що Габріель не довіряє їй і вважає, що вона мене зрадить. На кухні є плита, десь така, як була у хатині Селії в Шотландії, і я сиджу біля неї, а мої чоботи підперті до плити й сушаться. Мокрий одяг парує. Кухня доволі дивна. Тут немає ні холодильника, ні морозилки, ні, звісно ж, мікрохвильовки, зате в коморі є щедрий запас харчів. Там стоять різні бляшанки, горщики й баночки. Три кусні шинки, в’язанки цибулі й часнику, лантух з картоплею і круглі сири на поличках. А ще Несбіт знайшов чималі запаси вина. — Завтра вранці поховаємо Меркурію й Перс. Удосвіта, — сповіщає Ван. — А потім? Що ти збираєшся робити? — запитує в неї Габріель. Ван дивиться на мене й каже: — Через чотири дні має відбутися зустріч з лідерами Білих повстанців у Базелі. Я вирушаю туди. І хотіла б, Натане, щоб ти поїхав зі мною, якщо до нас долучаєшся. — Я уже казав, що долучаюся, і не змінив свого рішення. А ти обіцяла віддати мені Феїрборн. — Так, обіцяла. І сподівалася, що ти хочеш якнайшвидше його отримати, — Ван витягає з куртки портсигар і продовжує: — Несбіте, прошу повернути Натану Феїрборн. Несбіт дістає ножа зі шкіряної сумки, що стоїть біля ніг Ван. Тримає його в руках, розглядає. Я знаю, що він не збирається просто так віддавати його мені, для Несбіта це було б занадто банально. Він дивиться на мене, посміхається, тоді простягає ножа Габріелю. — Хочеш його мати, Габбі? Габріель заперечно хитає головою. — Та чого ти. Бери. Бери ножа і штрикни мене. Тепер уже Габріель усміхається. — Спокуслива пропозиція, — простягає руку, тоді раптом вагається і боязко дивиться на мене. — Ти вже його випробовував? Киваю. — Двічі. Одного разу на собі, а другого — на Джессіці. Й обидва рази у мене було таке відчуття, ніби цей ніж живе своїм окремим життям. Має власну душу. Він жадав різати й колоти все, що завгодно. Несбіт і далі, шкірячись, простягає ножа Габріелю. Кажу: — Прошу тебе, Габріелю, штрикни його, щоб менше шкірився. Зробиш нам усім послугу. Габріель бере в руки Феїрборн. Лівою тримає піхви, а правою — руків’я. Пробує витягти ножа. Виглядає дивно, майже комічно: Габріель спочатку легенько його тягне, а тоді щосили смикає. Таке враження, що ніж застряг у піхвах. — Що, не вилазить? — дивується Несбіт. Габріель зиркає на мене. — Ні. Несбіт бере ножа й також намагається витягти його з піхов. Ван пояснює: — Він зроблений для тебе, Натане. Для твоєї родини. Цей ніж упізнає свого власника й слугуватиме лише тобі, твоєму батьку, його батькові й так далі. Це надзвичайно потужна річ. Ці чари: вміння тебе впізнати, можливість існувати сто й більше років — унікальні. Несбіт кидає мені ножа. — То він нікому, крім тебе, й не потрібен. Ловлю Феїрборн, підводжуся, обходжу стіл довкола й легко видобуваю його з піхов, приставляючи вістря до Несбітового підборіддя. — Він справді хоче тебе проштрикнути, Несбіте, — кажу я. Та це не просто мої слова: ніж дійсно прагне різати, він видається живим у моїх руках. Щось у ньому є — темне, зловісне і смертоносне. Феїрборн прагне крові. Це надто серйозна зброя, щоб просто познущатися над Несбітом. Я дивлюся на Феїрборн. Держак у нього чорний і лезо теж, що трохи дивно. Якось незвично бачити цей шорсткий метал, що зовсім не має відблиску, але гострий, неначе бритва. Ніж важкий. Я запихаю його назад у потерті піхви з чорної шкіри, і Феїрборн неохоче туди повертається. Знову його видобуваю, і ніж мало не стрибає мені в руку, але я вдруге примушую його повернутися в піхви і починаю нарешті його відчувати. Ще раз висмикую, а тоді знову рішуче ховаю. Шрами

Це трохи нагадує мої давні фантазії, тільки що в реальності це набагато краще, тепліше і, так би мовити, пітніше, ніж я колись уявляв. Намагаюся не робити зайвих рухів, щоб не розбудити Анналізу. Зараз вона скрутилася біля мене клубочком, хоча вночі наші ноги й руки були переплетені, і це було добре, це є добре. Нічого поганого в цьому немає. Прокинувшись уночі, ми були розпашілі й пестили одне одного. Вона обмацала всі мої шрами. Розглянула їх. Розпитала про них. Я розповів їй про кожен свій шрам. Їх багато, тож це тривало доволі довго. Проте мені було неважко розповідати про них. А ще я розповів про свої татуювання і про те, що зі мною зробив Волленд. Шрами у мене на зап’ястку огидні, але це просто шрами. А от татуювання нагадують про лиховісність Ради. Не хочу, щоб мені про це нагадували, та не маю змоги позбутися татуювань. Шрами на спині знову ж таки цілком інакші. Вони виглядають найгірше. Мабуть, вони і є найгірші. Анналіза сказала: — Той день усе змінив. Я навіть не уявляла, що збирався робити Кірен. Коли він звелів мені бігти додому, я побігла. Думала, що розповім про все батькам, і вони його зупинять, навіть не задля тебе, а задля самого Кірена, щоб він не потрапив у халепу… Та коли я прибігла додому, тато не захотів мене слухати. Він підтримав Кірена. А мама, як завжди, в усьому погодилася з ним. Тато нагадав, що мене попереджали не зустрічатися й не розмовляти з тобою. Батьки сказали, що Кірен мене оберігає й поводиться саме так, як і належить доброму братові. І ще тато сказав, що він також має вчинити, як добрий батько, щоб я збагнула, наскільки ти лихий. Він сказав, що ти нічим не кращий за будь-якого Чорного чаклуна, можливо, навіть гірший, бо ти Маркусів син. Сказав, що тобі не можна довіряти, що я просто наївна дівчинка-відьмоліток, яку ти обрав собі за жертву. Він говорив і говорив, безперестанку. Про те, що тобі не можна довіряти, що ти виростеш і станеш Чорним чаклуном, що твоя суть, безсумнівно, Чорна, що… — вона завагалася, — що твоя мати також була злою, навіть ще гіршою за Маркуса, бо мусила би знати, що станеться, і що саме через неї був замордований її чоловік і народився ти. Вона знищила добру репутацію своєї родини, і понад усе мій тато не хотів би, щоб я закінчила так, як вона, як твоя мати. Зрозуміло, що він мене любив і все робив лише з любові до мене, і замкнув мене на ключ у спальні тільки тому, що любив… Мабуть, я найбільше ненавиджу його саме за дурість… Я запитав: — А ти не думаєш, що твій батько справді тебе любить? Тобто… я розумію, що виглядає, ніби ні, але… — Ні. Це був просто набір слів, і він навіть не намагався мене зрозуміти. Йому йшлося тільки про самого себе. Він сказав, що я сидітиму під замком, аж поки збагну як погано вчинила, обдурюючи родину й зустрічаючись із тобою. Мама прийшла й почала повторювати те ж саме, що казав тато, — на очах в Анналізи виступили сльози. — Коли й вона не змогла мене напоумити, батько прислав до мене на розмову Коннора, сподіваючись, що той приведе мене до тями. Бо тільки з Коннором я завжди знаходила спільну мову. Він уміє бути дуже делікатним, але Кірен з Ніелом тиснуть на нього, і він прагне не відрізнятися від них, щоб догодити татові. Коннор — найслабший з трьох братів, той, якого я відлупцював ще у школі, хоч він був на два роки старший за мене. Анналіза вела далі: — Коннор переконав мене, що слід принаймні вибачитися. Бо інакше, сказав брат, мене ніколи не випустять із хати. Він порадив таке: «Вдай, що ти визнала провину, дочекайся Дарування, а тоді тікай». Я знала, що він має рацію. Батько міг би скільки завгодно тримати мене під замком, тому я вдала, що визнаю провину. Сказала, що вони всі праві, що я вчинила погано, бо ти закрутив мені голову. Пообіцяла надалі бути хорошою. Мусила по черзі вибачитися перед татом, мамою і братами. Мені повідомили, що відтепер я не матиму права виходити будь-куди без супроводу когось із родини, — вона знизала плечима. — Це все тривало кілька років, але врешті-решт мені вдалося втекти. Тоді мене охороняв Коннор, і він дав мені можливість вирватися на волю. Я хотіла, щоб і він також утік, але брат відмовився. Я сказав: — То я мав би бути вдячний Коннору. Але насправді не почувався здатним на таке. Бо й далі їх усіх зневажав. Анналіза лагідно погладила мене по спині й мовила: — Кірен розповів, що вони з тобою зробили. Він показав мені твоє фото на своєму мобільнику. Ти був без свідомості, а твоя спина — у кривавих пухирях. Я вже хотів був перервати її й повідомити, що Кірен здох. Але вирішив, що ще таки не час. Анналіза сказала: — Коли я побачила це фото, то відразу зрозуміла, що мушу вирватися на волю. Я знала, що ніколи більше не зможу жити з такими жорстокими людьми. Розуміла, що мушу дочекатися слушної нагоди, але була переконана, що врешті-решт зумію втекти. Я була така нещасна, проте щодня знаходила сили, думаючи про тебе. Я знала, що ти живий. Це мене рятувало. Я пригорнув її до себе й міцно обійняв. — Іноді майже втрачала надію. Ніколи й не мріяла, що ми з тобою знову будемо разом, тим паче ось так: вільні. Я відказав: — Коли був ув’язнений, мені допомагали вижити різні думки. Думки про добрих людей у моєму житті: Аррана, Дебору, бабусю й тебе. І у мене була одна особлива мрія, пов’язана з майбутнім. У цьому уявному майбутньому я жив у прекрасній мальовничій долині біля річечки, і то було мирне життя. Я рибалив, полював, жив спокійно, — тут я завагався, але все ж таки продовжив. — Я й далі про це мрію. Про те, щоб жити десь спокійно й гарно… з тобою. — Так приємно це чути, — Анналіза знову мене поцілувала. — Коли ти говориш про річечки й гори, ти змінюєшся. Стаєш інакшим. Мабуть, це і є твоє справжнє єство. Саме так я люблю про тебе думати: ти у цілковитій гармонії з природою, по-справжньому щасливий. І вільний.
Лежачи тепер із нею, обіймаючи її і пригадуючи цю розмову, я знаю: хоч ми видаємося такими різними, насправді це не так. Адже Анналіза також була самотньою бранкою. Поховання

Ми стоїмо довкола могил. Я, Габріель і Несбіт опустили туди тіла, загорнуті в гобелени. Ван і Анналіза долучилися до нас. — Може, хочеш сказати прощальне слово, Габріелю? — запитує Ван. — Сподіваюся, тобі є що згадати про Меркурію. Ти ж її найкраще знав. Габріель виструнчується і говорить щось по-французьки. Мені здається, це якась поезія. Вона мелодійна й не надто довга. Тоді він спльовує на землю й каже вже по-англійськи: — Меркурія була боягузливою, жорстокою й напівбожевільною, але вона любила свою сестру Мерсі, а ще вона любила Розу. Меркурія була видатною Чорною відьмою. Світ багато втратив з її відходом. Бере жменьку землі і просто жбурляє її у могилу, замість того, щоб розсіяти. — Гарно, Габбі, гарно, — каже Несбіт, човгаючи ногами. Він також набирає в жменю землі й підкидує її, ніби намірився грати в кості. — Меркуріє, такі, як ти, народжуються раз на тисячу років. Світ стане нуднішим без тебе, але й набагато безпечнішим, — кидає землю в могилу. Стає над могилкою Перс. — А ти була мала паскудниця. Краще б я відразу тебе застрілив. Ван також бере жменьку землі. — Можливо, колись у майбутньому такі відьми, як Меркурія, зможуть жити мирно. А Перс була малим дівчиськом-відьмолітком й робила те, що вважала правильним. Ван розсіює землю понад обома могилами. Я набираю в пригорщу землю й висипаю її в Меркуріїну могилу. Вона була дивовижна. Прекрасна у своїй нестямності, але я її вбив, і мені нічого сказати. Проте я пам’ятаю, як вона любила Розу, тож я набираю ще одну жменьку землі й також кидаю її в могилу, для Рози. Тоді набираю ще одну пригорщу і кидаю її в могилу Перс, для неї і для Провідниці. І ще одну — для всіх Чорних магів, убитих одне одним, і для Білих, для всіх померлих і загиблих. Підкидаю цю землю в повітря й дивлюся, як вона падає вниз. Нічого не кажу. Не можу знайти для цього всього слів, їх просто немає. Несбіт спантеличено спостерігає за мною. Анналіза стоїть поруч. Стоїть тихенько й непорушно. Ван іде назад у бункер, тоді Анналіза торкає мене за руку й каже, що вона теж вертається туди. Габріель бере лопати, що лежать біля входу. Жбурляє одну мені, й ми починаємо закидати могили землею. Складання карти