УРОКИ ЯВЛЕННЯ 5 страница

Вона заховала пушок у пудреницю, а ельфиня-домовичка випросталася. Своєю головою вона ледве сягала сидіння Гепзібиного крісла, її тонка мов папір шкіра звисала з тіла так само, як і хрустке льняне простирадло, що в нього вона була закутана, наче в тогу.

— Як я виглядаю? — Гепзіба крутила головою, щоб побачити себе в дзеркальці з різних боків.

— Чудово, мадам, — пискнула Гокі.

Гаррі припустив, що в Гокі був записаний у контракті обов’язок брехати у відповідь на такі запитання, бо Гепзібу Сміт аж ніяк не можна було назвати привабливою.

Задзенькав дзвінок біля дверей і ельфиня та її господиня аж підскочили.

— Швидше, Гокі, швидше, він уже тут! — крикнула Гепзіба, й ельфиня подріботіла з кімнати, такої захаращеної різними речами, що важко було уявити, як можна ступити хоч крок і не звалити щонайменше десяток предметів: там були шафи, напхані лакованими скриньками, стелажі, заставлені тисненими золотом книжками, полиці з небесними сферами та глобусами, а також безліч квітучих рослин у вазонах, що стояли на мідних посудинах: словом, кімната була схожа одночасно на магічну антикварну крамничку і оранжерею.

Ельфиня-домовичка повернулася за кілька хвилин у супроводі стрункого юнака, в якому Гаррі легко впізнав Волдеморта. Той був у простому чорному костюмі, мав трохи довше, ніж у школі, волосся й запалі щоки, але все це йому личило: він здавався ще вродливішим, ніж колись. Волдеморт перетнув захаращену кімнату з упевненістю, що свідчила про неодноразові попередні візити, і низько схилився над пухкенькою ручкою Гепзіби, ледь торкнувшись її вустами.

— Я вам приніс квіти, — сказав він тихо, витворюючи з нічого букет троянд.

— Ох ти бешкетник! — пискнула стара Гепзіба, хоч Гаррі помітив заздалегідь поставлену на столику біля неї порожню вазу. — Ти балуєш літню даму, Томе... сідай, сідай... де Гокі... ага...

Ельфиня-домовичка вбігла до кімнати з тацею маленьких тістечок, яку поставила біля ліктя господині.

— Пригощайся, Томе, — запропонувала Гепзіба, — я ж знаю, що ти любиш мої тістечка. То як справи? Щось ти блідий. Забагато працюєш у тій крамниці, я вже сто разів тобі казала...

Волдеморт усміхнувся для годиться, й Гепзіба теж манірно вишкірилася.

— То яку ти цього разу вигадав причину для візиту? — запитала вона, кокетливо кліпаючи віями.

— Містер Беркс хоче запропонувати кращу ціну за панцир ґоблінської роботи, — пояснив Волдеморт. — П’ятсот ґалеонів, на його думку, це дуже справедливо...

— Стривай, стривай, не так швидко, бо я подумаю, що ти тут лише заради моїх дрібничок! — закопилила губки Гепзіба.

— Мене сюди заради них і прислали, — спокійно промовив Волдеморт. — Я ж лише вбогий помічник, мадам, і мушу виконувати, що мені накажуть. Містер Беркс звелів довідатись...

— Ох, містер Беркс! Та ну його! — махнула ручкою Гепзіба. — Я покажу тобі таке, чого містерові Берксу не показувала ніколи! Томе, ти вмієш тримати язика за зубами? Обіцяєш не казати містерові Берксу, що в мене це є? Він од мене не відчепиться, якщо довідається, що я тобі це показувала; а я цю річ не продам Берксові, та й нікому не продам! Але ти, Томе, зможеш оцінити її за історичну цінність, а не за те, скільки ґалеонів вона коштує...

— З радістю подивлюся все, що мені покаже пані Гепзіба, — сказав Волдеморт, і Гепзіба знову захихотіла, як дівчинка.

— Я попросила Гокі знайти... Гокі, ти де? Я хочу показати містерові Редлу наш найцінніший скарб... власне кажучи, принеси їх обидва...

— Несу, мадам, — пискнула ельфиня-домовичка, і Гаррі побачив дві шкіряні коробочки, одну на одній, що перетинали кімнату немовби за власним бажанням, хоч він і знав, що їх тримає над головою крихітна ельфиня, пробираючись між столиками, пуфиками й підставками для ніг.

— Ось, — зраділа Гепзіба, забираючи в ельфині коробочки, ставлячи їх собі на коліна й готуючись відкрити ту, що лежала зверху, — думаю, Томе, що тобі це сподобається... ох, якби мої родичі довідалися, що я тобі це показую.. . вони вже дочекатися не можуть, коли воно потрапить їм у руки!

Вона відкрила накривку. Гаррі підійшов трохи ближче, щоб роздивитися, й побачив маленьку золоту чашечку з двома вишуканими ручками.

— Томе, чи ти знаєш, що це таке? Візьми в руки, подивись уважно! — прошепотіла Гепзіба, а Волдеморт простяг руку з довжелезними пальцями, взяв чашечку за ручку й вийняв з шовкової тканини, в яку та була загорнута. Гаррі здалося, що він помітив у його очах червоний блиск. Пожадливий вираз його обличчя дивним чином віддзеркалювався на лиці Гепзіби, з тією лише відмінністю, що вона спрямувала пожадливий погляд своїх крихітних очиць не на чашечку, а на вродливого юнака.

— Борсук, — пробурмотів Волдеморт, розглядаючи вигравіювану на чашці тваринку. — То це належало...

— Гельзі Гафелпаф, про що ти й сам добре знаєш, розумнику! — Гепзіба нахилилася вперед, аж затріщав корсет, і грайливо вщипнула його за впалу щоку. — Хіба я не казала, що ми далекі родичі? Про це з покоління в покоління переказували в моїй родині. Чудова річ, правда? А ще й наділена могутніми силами, хоч я їх так до ладу й не випробовувала, я її тільки надійно зберігаю...

Вона забрала чашечку з довгих Волдемортових пальців і акуратно поклала назад у коробочку, причому так ретельно й обережно її там умощувала, що навіть не помітила, як по Волдемортовому обличчі ковзнула тінь, коли він мусив віддавати чашку.

— Ну от, — радісно сказала Гепзіба, — а де ж та Гокі? О, так... ти ж тут... забери, Гокі...

Ельфиня слухняно взяла коробку з чашечкою, а Гепзіба глянула на плоскішу коробочку, що лишилася в неї на колінах.

— Думаю, Томе, це тобі сподобається ще більше, — прошепотіла вона. — Нахилися, хлопче, щоб краще бачити... авжеж, Беркс знає, що я ним володію, бо саме в нього я його й купила, але тепер, я не сумніваюся, він мріє знову ним заволодіти, коли мене не стане...

Вона клацнула точеною філігранною защіпкою й підняла накривку. Там на гладенькому малиновому оксамиті лежав важкий золотий медальйон.

Цього разу Волдеморт простяг руку, не чекаючи запрошення, і підніс медальйон до світла, щоб уважно його розглянути.

— Слизеринів знак, — тихенько сказав він, дивлячись, як виграє світло на вишукано оздобленій літері “С”.

— Саме так! — вигукнула Гепзіба; її захопило те, як зачаровано дивився Волдеморт на медальйон. — Я заплатила за нього високу ціну, але просто не могла випустити з рук. Такий неймовірний скарб! Я просто мусила мати його у своїй колекції. Берке його, очевидно, купив у якоїсь нещасної, а та, мабуть, десь украла, гадки не маючи про його справжню вартість...

Тепер сумніву не було: Волдемортові очі на цих словах спалахнули червоним сяйвом, а суглоби пальців, що тримали ланцюжок медальйона, побіліли.

—... припускаю, що Беркс заплатив їй жалюгідну суму, але ось він який, цей медальйон... гарний, правда? І знову ж таки, йому приписують могутні властивості, але я тільки зберігаю...

Вона простягла руку, щоб забрати медальйон. На якусь мить Гаррі здалося, що Волдеморт його не віддасть, але медальйон вислизнув з його пальців і знову опинився на червоній оксамитній подушечці.

— Отак-от, любий Томе. Гадаю, для тебе це була насолода! Гепзіба глянула на нього, і Гаррі вперше побачив, як зів’яла її дурнувата усмішка.

— З тобою все гаразд, хлопчику?

— О так, — спокійно відповів Волдеморт. — Усе чудово...

— Мені здалося... але це, мабуть, гра світла... — Гепзіба рознервувалася, і Гаррі здогадався, що й вона помітила миттєвий червоний спалаху Волдемортових очах. — На, Гокі, віднеси й замкни... тими закляттями, що й завжди...

— Треба вертатися, Гаррі, — тихо сказав Дамблдор і, поки крихітна ельфиня виносила коробочки, він схопив Гаррі за лікоть, і вони помчали крізь небуття у директорський кабінет.

— Гепзіба Сміт померла через два дні після цієї сценки, — повідомив Дамблдор, сідаючи й пропонуючи Гаррі теж сісти. — Міністерство засудило ельфиню-домовичку Гокі за випадкове додавання отрути у вечірнє какао господині.

— Не може бути! — сердито вигукнув Гаррі.

— Бачу, ми в цьому однієї думки, — додав Дамблдор Авжеж, є дуже багато схожого між цією смертю та загибеллю Редлів. В обох випадках вину взяв на себе хтось інший, хто добре пам’ятав причину смерті...

— Гокі зізналася?

— Вона пригадала, що замість цукру ненавмисне додала в хазяйчине какао, як згодом виявилося, смертельну й маловідому отруту, — пояснив Дамблдор. — 3 цього зробили висновок, що ельфиня не мала злого наміру, просто вона старенька й неуважна...

— Волдеморт видозмінив їй пам’ять, так само, як і Морфінові!

— Я теж дійшов такого висновку, — погодився Дамблдор. — І так само, як і в ситуації з Морфіном, у міністерстві були заздалегідь схильні звинувачувати Гокі...

—... тому, що вона була ельфинею-домовичкою, — закінчив речення Гаррі. Він ще ніколи не відчував так симпатії до заснованого Герміоною товариства захисту ельфів “С. С. Е. Ч. А”.

— Саме так, — підтвердив Дамблдор. — Вона була старенька, і зізналася, що додала щось у напій, тому ніхто в міністерстві не мав бажання затягувати розслідування. Як і у випадку з Морфіном, коли я врешті напав на її сліди й зумів видобути з неї спогади, її життя вже добігало кінця... її спогади, зрозуміло, нічого не доводять, крім того, що Волдеморт знав про існування тієї чашки й медальйона.

Коли Гокі вже засудили, Гепзібина родина виявила, що зникли два її найбільші скарби. Минув якийсь час, поки вони остаточно в цьому переконалися, бо вона мала багато схованок і надзвичайно ревно оберігала свою колекцію. Та ще перед тим, як вони в цьому переконалися, юнак, що працював помічником у крамниці “Борджина й Беркса” і регулярно відвідував небайдужу до нього Гепзібу, звільнився з роботи й щез. Його працедавці не знали, де він дівся; його зникнення стало для них великою несподіванкою. І потім ще дуже довго вони нічого не знали й не чули про Тома Редла.

— А зараз, Гаррі, — сказав Дамблдор, — якщо ти не заперечуєш, я хотів би зробити ще одну невеличку паузу і звернути твою увагу на деякі моменти цієї історії. Волдеморт скоїв ще одне вбивство: чи сталося це вперше, відколи він убив Редлів, я не знаю, хоч думаю, що так. Тепер, як ти вже бачив, він убивав не заради помсти, а задля наживи. Він захотів здобути дві легендарні реліквії, що їх йому показала та бідолашна й заморочена ним стара жінка. Так само, як колись він обкрадав інших дітей у сиротинці або вкрав перстень у свого дядька Морфіна, тепер він просто втік, прихопивши Гепзібині чашку й медальйон.

— Та це ж, — насупився Гаррі, — це просто божевілля... ризикувати всім, кидати роботу заради цих...

— Для тебе, може, й божевілля, але не для Волдеморта, — заперечив Дамблдор. — Сподіваюся, Гаррі, з часом ти збагнеш, що для нього означали ці речі, але погодься, не так і важко припустити, що він побачив у медальйоні щось таке, що мало належати йому.

— У медальйоні можливо, — погодився Гаррі, — але навіщо було брати ще й чашку?

— Вона належала одній із засновниць Гоґвортсу, — нагадав Дамблдор. — Мені здається, що він відчував непереборний потяг до школи, тому й не зміг відмовитися від предмета, пов’язаного з історією Гоґвортсу. Були, напевно, й інші причини... сподіваюся, свого часу я зумію їх тобі продемонструвати.

А тепер останній спогад із тих, що я хотів тобі показати, — хіба що ти зумієш добути спогад професора Слизорога. Десять років розділяє спогад Гокі і цей; ми можемо лише здогадуватися, що робив Лорд Волдеморт усі ці десять років...

Гаррі знову звівся на ноги, а Дамблдор вилив у сито останній спогад. — А чий це спогад? — поцікавився Гаррі.

— Мій, — відповів Дамблдор.

І Гаррі пірнув за Дамблдором у цю рухому срібну масу, приземлившись у тому ж кабінеті, який щойно покинув. На сідалі умиротворено куняв Фоукс, а за письмовим столом сидів Дамблдор, дуже схожий на того Дамблдора, який стояв біля Гаррі, хоч обидві його руки були цілі й неушкоджені, а на обличчі, мабуть, було трохи менше зморшок. Єдина різниця між сучасним і тодішнім кабінетами була та, що в минулому падав сніг; блакитні сніжинки сіялися в темряві за вікном й збиралися на підвіконні.

Молодший Дамблдор, здається, когось чекав; і справді, за кілька секунд після їхнього прибуття у двері постукали, і він сказав:

— Заходь.

Гаррі ледве встиг стримати зойк. До кабінету зайшов Волдеморт. Його риси не були ще схожі на те, що виринуло на очах у Гаррі з великого кам’яного казана два року тому; очі не були ще яскраво-червоні, лице не було ще таке змієподібне, ще не нагадувало маску, але це вже не був колишній вродливий Том Редл. Обличчя ніби хтось обпалив і розмив; було воно воскове й дивно викривлене, білки очей набрали незмінного кровожерливого виразу, хоч зіниці ще не перетворилися на добре знайомі Гаррі щілинки. Волдеморт був у довгому чорному плащі, а обличчя мав бліде, наче сніг, що поблискував у нього на плечах.

Дамблдор за письмовим столом не виявив ані найменшого подиву. Очевидно, про цей візит було домовлено заздалегідь.

— Добрий вечір, Томе, — невимушено привітався Дамблдор. — Може, сядеш?

— Дякую, — сказав Волдеморт і сів, куди йому показав Дамблдор... на той самий стілець, з якого щойно встав у теперішньому часі Гаррі. — Я чув, ти став директором, — сказав він трохи пронизливішим і холоднішим, ніж досі, тоном. — Гідний вибір.

— Я радий, що ти схвалюєш, — усміхнувся Дамблдор. — Що тобі запропонувати випити?

— Я б не відмовився, — відповів Волдеморт. — Дорога була далека.

Дамблдор підвівся і підійшов до шафи, у якій тепер тримав сито спогадів, але тоді там було повно-повнісінько пляшок. Подав Волдемортові келих з вином, налив і собі, а тоді повернувся у своє крісло.

— Отже, Томе... чим я заслужив на таку приємність? Волдеморт, потягуючи вино, відповів не відразу.

— Мене вже не називають Том, — сказав нарешті він. — Тепер я відомий під ім’ям...

— Я знаю, під яким ім’ям ти відомий, — чемно всміхнувся Дамблдор. — Але для мене ти назавжди залишишся Томом Редлом. Нас часто дратує у старих учителях, що вони не забувають, з чого починали їхні вихованці.

Він підняв келих, мовби п’ючи за Волдеморта; той залишався незворушним.

Проте Гаррі відчув, що атмосфера в кімнаті трохи змінилася: Дамблдорова відмова вживати обране Волдемортом ім’я сприймалася як заборона Волдеморту диктувати умови зустрічі, і Гаррі бачив, що Волдеморт саме так це й зрозумів.

— Я здивований, що ти так довго тут тримаєшся, — сказав Волдеморт після короткої паузи. — Мені завжди було цікаво, чому такий чаклун, як ти, ніколи не мав бажання покинути цю школу.

— Бо для такого чаклуна, як я, — відповів Дамблдор, усміхаючись, — немає нічого важливішого, ніж передавати древні знання, формувати й відточувати юну свідомість. Якщо я не помиляюся, тебе теж колись вабила роль учителя.

— І зараз вабить, — відповів Волдеморт. — Я просто дивувався, чому ти... до тебе так часто звертаються за порадами з міністерства, тобі, здається, двічі пропонували посаду міністра...

— Якщо точніше, то тричі, — виправив Дамблдор. —Але міністерська кар’єра мене ніколи не приваблювала. І знову, мені здається, в цьому ми схожі.

Волдеморт без посмішки кивнув головою і відпив ще ковточок вина.

Дамблдор не порушував мовчанки, що запала між ними, але з доброзичливим виглядом чекав, коли заговорить Волдеморт.

— Я повернувся, — сказав той за якийсь час, — пізніше, мабуть, ніж цього очікував професор Діпіт... однак я повернувся, щоб знову попросити те, чого не зміг отримати тоді через мій, за його словами, надто юний вік. Я прийшов попросити в тебе дозволу повернутися в цей замок, щоб стати вчителем. Ти, мабуть, знаєш, що я багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов. Я можу показати й розказати твоїм учням таке, чого вони не навчаться від жодного іншого чаклуна.

Дамблдор довго дивився на Волдеморта поверх келиха, перш ніж знову заговорив.

— Так, я знаю, що ти багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов, — спокійно погодився він. — Чутки про твої діяння, Томе, дійшли до твоєї старої школи. Мені б не хотілося вірити, що вони правдиві бодай наполовину.

На Волдемортовім обличчі не ворухнувся жоден м’яз, коли він прорік:

— Велич викликає заздрість, заздрість породжує злобу, злоба плодить брехню. Ти мав би це знати, Дамблдоре.

— То ти називаєш “величчю” те, що робиш? — делікатно запитав Дамблдор.

— Безперечно, — відповів Волдеморт, і його очі спалахнули червоним полум’ям. — Я експериментував; я бував на межі й сягав чарами туди, де ніхто ще не наважувався бувати...

— Певними чарами, — спокійно виправив його Дамблдор. — Певними. Бо є такі чари, щодо яких ти залишаєшся. .. вибач мені... цілковитим неуком.

Волдеморт уперше посміхнувся. Це був глузливий вищир, зловісний оскал — гірший за найлютіший погляд.

— Давня суперечка, — м’яко сказав він. — Одначе, Дамблдоре, я ще не бачив підтверджень твого припущення, що любов могутніша за мої чари.

— Можливо, ти не там шукав? — припустив Дамблдор.

— А де ж знайти краще місце для моїх пошуків, ніж тут, у Гоґвортсі? — запитав Волдеморт. — Дозволиш мені повернутися? Дозволиш мені поділитися своїми знаннями з учнями? Я пропоную тобі себе і свій талант. Я в твоєму розпорядженні... Дамблдор підняв брови.

— А що буде з тими, хто зараз у твоєму розпорядженні? Що станеться з тими, хто називає себе... ходять такі чутки. .. смертежерами?

Волдеморт, як помітив Гаррі, не сподівався, що Дамблдор про це знає; Волдемортові очі знову спалахнули червоним, а щілинки-ніздрі сіпнулися.

— Мої друзі, — сказав він після секундної паузи, — робитимуть свою справу й без мене.

— Я радий, . що ти вважаєш їх друзями, — сказав Дамблдор. — Бо в мене склалося враження, що вони твої слуги.

— Ти помиляєшся, — заперечив Волдеморт.

— Отже, якщо я вирішу відвідати сьогодні “Кабанячу голову”, то не побачу там, як їхня компанія... Нот, Розьє, Мульцибер, Дологов... чекає твого повернення? Справді вірні друзі, якщо в такий сніг серед ночі забралися так далеко лише для того, щоб побажати тобі успіху у спробі здобути посаду вчителя.

Поза сумнівом, Волдемортові було неприємно довідатися, що Дамблдор детально знає, з ким він подорожує; однак він блискавично опанував себе.

— Ти, як завжди, всезнаючий, Дамблдоре.

— Та ні, просто товаришую з тамтешнім шинкарем, — просто сказав Дамблдор. — А зараз, Томе...

Дамблдор поставив порожнього келиха й випростався в кріслі, склавши докупи в характерному жесті кінчики пальців.

—... поговорімо відверто. Чому ти прибув серед ночі, оточений посіпаками, проситися на роботу, якої, як ми з тобою знаємо, ти зовсім не прагнеш?

Волдеморт зобразив холодне здивування.

— Роботу, якої не прагну? Та навпаки, Дамблдоре, я навіть дуже її прагну.

— Так, ти прагнеш повернутися в Гоґвортс, але не хочеш бути вчителем — так само, як не хотів ним бути у вісімнадцять років. Чого тобі треба, Томе? Хоч раз попроси відверто.

Волдеморт посміхнувся.

— Якщо не хочеш давати мені роботу...

— Та вже ж не хочу, — підтвердив Дамблдор. — І не сумніваюся, що ти цього й очікував. Проте ти прийшов, ти попросив, а отже, ти маєш якусь мету.

Волдеморт звівся на ноги. Він уже зовсім не був схожий на Тома Редла; обличчя його пашіло люттю. — То це останнє твоє слово?

— Останнє, — теж підвівся Дамблдор.

— Тоді нам більше нема про що говорити.

— Нема, — погодився Дамблдор, і його обличчя оповив глибокий смуток. — Давно минув той час, коли я ще міг налякати тебе палаючою шафою й примусити розплатитися за твої злочини. А як би я цього хотів, Томе... як би я хотів...

Ще мить, і Гаррі закричав би, попереджаючи Дамблдора: він був упевнений, що Волдемортова рука смикнулася до кишені з чарівною паличкою; але ця мить минула, Волдеморт повернувся спиною, вийшов і двері за ним зачинилися.

Гаррі відчув, як Дамблдорові пальці знову стиснули його руку, й за кілька секунд вони вже стояли у тім самім кабінеті, лише на підвіконні не було снігу, а Дамблдорова рука знову була чорна й нежива.

— Навіщо? — одразу запитав Гаррі, дивлячись Дамблдорові у вічі. — Навіщо він приходив? Ви про це дізналися?

— Маю певні здогади, — відповів Дамблдор, — але не більше.

— Які здогади, пане директоре?

— Розкажу тобі, Гаррі, тоді, як здобудеш отой спогад професора Слизорога, — сказав Дамблдор. — Коли матимеш цю останню частинку складанки, все, сподіваюся, стане ясно... нам обом.

Гаррі аж кипів з цікавості, і хоч Дамблдор уже підійшов до дверей і відчинив їх йому, він не зразу зрушив з місця.

— Пане директоре, він що — знову хотів отримати посаду вчителя захисту від темних мистецтв? Він не сказав...

— Безперечно, він цілився саме на цю посаду, — відповів Дамблдор. — Наслідки нашої короткої зустрічі це тільки підтвердили. Бачиш, після того, як я відмовив у цій посаді Лордові Волдеморту, жоден учитель захисту від темних мистецтв не втримався в нашій школі більше як рік.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —

Незнаходжувана кімната

Увесь наступний тиждень Гаррі сушив собі голову, як переконати Слизорога поділитися з ним справжнім спогадом, однак жодної геніальної думки мозкові хвилі не принесли, тож він знову взявся за те, чому присвячував найбільше часу, коли бував розгублений: за перечитування підручника настійок — у надії, що Принц нашкрябав там на полях щось корисне, як це досі бувало багато разів.

— Ти там нічого не знайдеш, — твердо заявила Герміона у неділю пізно ввечері.

— Не починай, Герміоно, — сказав Гаррі. — Якби не Принц, Рон тут зараз не сидів би.

— Сидів би, якби ти уважно слухав Снейпа ще в першому класі, — не здавалася Герміона.

Гаррі пропустив її зауваження повз вуха. Він щойно знайшов закляття (“Сектумсемпра! ”), нашкрябане над інтригуючою приміткою “Для ворогів”, і йому аж свербіло його випробувати, але на очах у Герміони такого не зробиш. Тому він нишком загнув кутик потрібної сторінки.

Друзі сиділи біля каміна у вітальні; там уже нікого не було, крім кількох колег-шестикласників. Трохи раніше тут панував гамір, коли всі повернулися з вечері й побачили на дошці оголошень нове повідомлення про дату іспиту з явлення. Ті, кому вже виповнилося або мало виповнитися сімнадцять років у день іспиту, двадцять першого квітня, могли записатися на додаткові тренування, що мали відбуватися (під посиленим наглядом) у Гоґсміді.

Рон запанікував, коли прочитав оголошення; він досі не опанував явлення й боявся, що провалить іспит. Герміона, котрій уже двічі вдалося явитися, була трохи впевненіша, а Гаррі, якому виповнювалося сімнадцять аж за чотири місяці, все одно не мав права складати іспити, незалежно від того, готовий він був би до них чи ні.

— Зате ти вмієш являтися! — нервово буркнув Рон. — У липні складеш запросто!

— Мені лише раз це вдалося, — нагадав Гаррі; на минулому уроці він нарешті спромігся зникнути і знову матеріалізуватися всередині свого обруча.

Згаявши море часу на те, щоб побідкатися через своє невміння являтися, Рон тепер квапився закінчити складнючий реферат для Снейпа; Гаррі й Герміона вже його написали. Гаррі не сумнівався, що отримає за нього низьку оцінку, бо він не погоджувався зі Снейпом щодо найкращих методів боротьби з дементорами, але його це не турбувало: усі його думки зараз були про Слизорогів спогад.

— Кажу тобі, Гаррі, що той дурний Принц тобі не допоможе! — підвищила голос Герміона. — Примусити когось зробити те, що ти хочеш, можна лише закляттям “Імперіус”, але воно заборонене...

— Я це знаю, дякую, — буркнув Гаррі, не зводячи очей з книжки. — Тому я й шукаю щось інше. Дамблдор казав, що сироватка правди тут не подіє. Має бути щось інше — якесь зілля чи закляття...

— Ти йдеш не тим шляхом, — не вгавала Герміона. — Дамблдор каже, що лише ти можеш здобути той спогад. Це означає, що ти єдиний можеш переконати Слизорога. Отже, підсипати йому зілля не треба — це міг би зробити хто завгодно...

— Як правильно писати “збройний”? — запитав Рон, щосили трусячи пером і дивлячись у пергамент. — Це ж не може бути “3... А... Д... ”

— Ні, не може, — підсунула до себе Ронів реферат Герміона. — І “оракул” теж починається не з літер “С... Р... А... ”. Що це в тебе за перо?

— Самозвіряльне перо від Фреда й Джорджа... але, мабуть, чари вже вивітрились...

— Мабуть, — показала Герміона на назву реферату, — бо треба було писати про те, як подолати дементорів, а не “туалеторів”, і я не пригадую, щоб ти міняв ім’я й прізвище на “Руні Ввазусруні”.

— Ой! — приголомшено глянув Рон на свій пергамент. — Тільки не кажи, що доведеться все переписувати!

— Усе нормально, ми це виправимо, — підсунула Герміона до себе реферат і вийняла чарівну паличку.

— Я люблю тебе, Герміоно, — сказав Рон, падаючи на крісло і втомлено тручи очі.

Герміона ледь-ледь зашарілася й сказала:

— Дивися, щоб Лаванда не почула.

— Не почує, — буркнув собі під ніс Рон. — Або й почує... і порве зі мною...

— Чому ти сам з нею не порвеш, якщо так цього хочеш? — здивувався Гаррі.

— А ти хоч раз із кимось поривав? — спитав Рон. — Ви з Чо просто...

— Розійшлися і все, — договорив за нього Гаррі.

— Якби ж і в мене з Лавандою так вийшло, — похмуро сказав Рон, дивлячись, як Герміона мовчки торкається кінчиком чарівної палички кожного написаного з помилками слова, після чого всі орфографічні помилки самі виправлялися. — Але що більше я натякаю, що треба було б усе це припинити, то чіпкіше вона за мене хапається. Так. ніби я зустрічаюся з нашим велетенським кальмаром.

— Ось, — сказала Герміона хвилин за двадцять, віддаючи Ронові реферат.

— Дякую аж підскакую, — зрадів Рон. — Можна позичити в тебе перо, щоб дописати висновок?

Гаррі, що так досі й не знайшов нічого корисного в нотатках Напівкровного Принца, роззирнувся; у вітальні вже не було нікого, крім їхньої трійці, бо Шеймус щойно пішов спати, проклинаючи Снейпа з його рефератом. Чути було тільки потріскування вогню та рипіння Герміониного пера, яким Рон дописував останній абзац реферату про дементорів. Гаррі закрив підручник Напівкровного Принца, позіхнув, коли це...

Лясь.

Герміона тихо зойкнула; Рон заляпав увесь реферат чорнилом, а Гаррі вигукнув:

— Крічер!

Ельф-домовик низько вклонився й пробубонів, звертаючись до власних вузлуватих пальців на ногах:

— Хазяїн казав, що хоче отримувати регулярні звіти про те, що робить панич Мелфой, тож Крічер і прибув, щоб дати...

Лясь.

Біля Крічера з’явився Добі з чохлом для чайника, надітим на голову набакир.

— Добі теж помагав, паничу Гаррі Поттер! — пискнув він, змірявши Крічера обуреним поглядом. — І Крічер повинен казати Добі, коли він вирушає до Гаррі Поттера, щоб вони могли звітувати разом!

— Що це таке? — запитала Герміона, ще й досі вражена цією несподіваною з’явою. — Гаррі, що це означає?

Гаррі завагався з відповіддю, бо він не казав Герміоні, що Крічер і Добі стежитимуть за Мелфоєм; ельфи-домовики для неї дуже дражлива тема.

— Ну... вони для мене стежили за Мелфоєм, — пояснив він.

— День і ніч, — каркнув Крічер.

— Добі вже тиждень не спав, паничу Гаррі Поттер! — гордо заявив Добі, хитаючись на ногах.

Герміона була обурена.

— Добі, ти не спав? Гаррі, невже ти їм наказав...

— Та вже ж ні, — поспіхом заперечив Гаррі. — Добі, можеш спати, чув? Та чи хтось із вас щось вивідав? — квапливо запитав він, не даючи Герміоні змоги втрутитися.

— Панич Мелфой походжає зі шляхетністю, що личить його чистокровності, — закректав Крічер. — Своїми рисами він нагадує мою зграбну хазяєчку, а його манери...

— Драко Мелфой — поганий хлопчисько! — сердито пискнув Добі. — Поганий хлопчисько, який... який...

Усе його тіло, від китиці чайного чохла на голові, до кінчиків шкарпеток затремтіло, а тоді він метнувся до каміна, наче хотів у нього пірнути; Гаррі це нітрохи не здивувало; він упіймав ельфа за поперек і вже не випускав. Кілька секунд Добі пручався, а тоді обвис.

— Дякую вам, паничу Гаррі Поттер, — важко дихаючи пропищав він. — Добі ще й досі нелегко говорити погано про своїх колишніх хазяїв...

Гаррі його відпустив; Добі поправив на голові чохол для чайника й виклично сказав Крічерові:

— Крічер повинен знати, що Драко Мелфой погано ставився до ельфів-домовиків!

— Справді, ми не хочемо слухати про твою любов до Мелфоя, — додав Гаррі Крічеру. — Починай з того, що ж він робить.

Крічер знову сердито вклонився й сказав:

— Панич Мелфой їсть у Великій залі, спить у спальні, відвідує різні уроки...

— Добі, скажи краще ти, — урвав Гаррі Крічера. — Чи робив він щось таке, чого не повинен був робити?

— Паничу Гаррі Поттер, — пискнув Добі, і в його великих круглих очах віддзеркалилося полум’я в каміні, — Добі не бачив, щоб хлопчисько Мелфой порушував якісь правила, але його й далі буває важко виявити. Він регулярно відвідує восьмий поверх з різними учнями, що стоять на сторожі, поки він заходить у...

— Кімнату на вимогу! — Гаррі ляснув себе по лобі “Прогресивною методикою зіллєваріння”. Герміона з Роном глянули на нього. — Ось де він зникав! Ось, де він... робив те, що робив! І ось чому він щезав з карти! Це ж треба! А я там не бачив ніякої кімнати на вимогу!

— Може, Мародери й не знали про цю кімнату, — припустив Рон.

— А по-моєму, в цьому й полягають чари кімнати, — сказала Герміона. — Якщо захотіти, щоб вона стала знекартлена, то вона стане.

⇐ Предыдущая 23 24 25 26 272829 30 31 32 Следующая ⇒