КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ДУНАЄВСЬКА ЛІДІЯ ФРАНЦІВНА

УДК 398. 2 (477)

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПРОЗА (ЛЕГЕНДА, КАЗКА). ЕВОЛЮЦІЯ ЕПІЧНИХ ТРАДИЦІЙ

Спеціальність: 10. 01. 07 - фольклористика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ - 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському унівеситеті імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, академік НАН України, Вервес ГригорійДавидович, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України; доктор філологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділом фольклористики Пазяк Михайло Михайлович, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України; доктор філологічних наук, старший науковий співробітник, професор Деркач Борис Андрійович, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Провідна установа:

Київський національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, кафедра української літератури, м. Київ

Захист відбудеться «_14_» жовтня 1998 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26. 001. 15 при Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252017, Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розіслано «14» вересня 1998 р.

Учений секретар спеціалізованої ради

доктор філологічних наук, професор Л. В. Грицик

Актуальність теми дослідження. Українська народна проза сформулювалася і функціонує в загальній системі фольклору. Вона стала суттєвим фактором впливу на художню літературу, театр, малярство, музику, кіномистецтво. Від початку минулого століття, яке можна назвати «золотим віком» у збиранні та публікації легенд, казок, повір’їв, переказів, до сьогодні епічні жанри зазнали декількох етапів відродження. Першим став період інтенсивного відтворення їх мотивів, сюжетів, образів у художній літературі (скажімо, у творах Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Білецького-Носенка, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Сомова, М. Гоголя тощо). Другим - публікації фольклорних творів у збірниках, альманахах, періодиці (видання Я. Головацького, І. Вагилевича, М. Шашкевича, І. Срезневського, П. Куліша, І. Рудченка, П. Чубинського, І. Манжури, М. Драгоманова, І. Франка, Б. Грінченка, В. Гнатюка та ін. ). Третім - дослідження художньої природи казкових жанрів, яке почалося фактично з другої половини ХІХ століття.

Найвагоміші результати виявлення елементів поетичної специфіки української народної казки, легенди, повір’я належать таким видатним ученим, як О. Потебня, М. Драгоманов, М. Сумцов, В. Гнатюк, наукові висновки яких про міфологічні мотиви (О. Потебня), міграційні сюжети (М. Драгоманов, В. Гнатюк), історично-побутові явища (М. Сумцов) до сьогодні є фундаментальними не лише у вітчизняній, а й у всій європейській фольклористиці.

До 20-^х років ХХ століття поетична структура казок, повір’їв, легенд вивчалася набагато інтенсивніше, ніж інші непісенні жанри фольклору (наприклад, загадки, прислів’я, замовляння, вертеп тощо). Саме міфологічна проза спонукала учених ХІХ століття до пошуку різних наукових методів і напрямів у фольклористиці, утворення наукових шкіл - міфологічної, міграційної, історико-географічної, антропологічної, ідеї яких відображені й у працях українських дослідників, зокрема, М. Костомарова («Слав’янська міфологія»), О. Потебні («О доле и сродных с нею существах», «О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий»), М. Драгоманова («Два українських фабльо та їх джерела», «Українські народні оповідання у французькій мові»), І. Франка («Як творять слов’янську міфологію», «Пісні та казки про Правду і Неправду»), В. Гнатюка («Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків», «Деякі уваги над байкою», «Словацький опришок Яношік в народній поезії» та ін. ). На початку ХХ століття опублікована монументальна праця Г. Булашева «Украинский народ в своих легендах, религиозных верованьях. Космогонические украинские народные взгляды и верования», в якій учений здійснив етнографічну та психологічну спробу аналізу міфологічного світогляду українського народу на рубежі ХІХ - ХХ століть, звернувшись головним чином до оповідальних традицій, міфологічної народної етики та обрядовості. Багато цінного фольклорист-дослідник почерпне з наукових розвідок цього періоду В. Милорадовича, П. Іванова, В. Дашкевича, Х. Ящуржинського, П. Єфименка, Т. Рильського. У 20-^х роках ХХ століття через відомі політичні обставини і, як наслідок, вульгарно-соціологічну тенденцію в науці - боротьбу з національною свідомістю, котра споконвіку живилася історичною пісенністю та прозою, вилученням будь-яких проявів релігійності, незалежно од її характеру, відбулося певне переакцентування фольклористичної проблематики, внаслідок чого міфологічна проза стала своєрідним «табу» на довгі роки. До середини 90-^х років шкільна програма, наприклад, включала окремі казки про тварин та соціально-побутові казки, а міфологія взагалі не бралася до уваги. У вузівських курсах фольклору до того часу не знайдемо розділу про замовляння як жанр.

Лише 1976 року вийшло перше академічне видання «Казки про тварин» в упорядкуванні І. П. Березовського, у 80-^х роках - монографія О. Бріциної «Соціально-побутова казка» (у ній здійснено суто структуральний аналіз новелістичної казки), збірник «Легенди і перекази», в якому підбір сюжетів відповідає створеному радянською наукою стереотипу історичної та соціально-побутової проблематики фольклорних зібрань. Отже, до 80-^х років радянська наука в Україні свідомо ігнорувала міфологічні жанри - замовляння, міфологічну легенду, чарівну казку - як продукти первісної синкретичної ідеології. Саме цим пояснюється відсутність монументальних досліджень про ці епічні твори, хоч у видавництвах дитячої та художньої літератури систематично виходили казкові збірники, серед яких новизною матеріалу відзначалися упорядкування та вступні статті В. Бойка, В. Юзвенко, П. Лінтура, І. Чендея, М. Івасюка, С. Пушика.

Всупереч соціологічній тенденції дослідження народної міфологічної прози з початку 90-^х років стали монографії «Українська народна казка» (1986) автора цієї роботи, «Українська міфологічна легенда» (1992) В. Давидюка, дисертаційне дослідження «Поетика фольклорної прози східнослов’янських народів про Другу світову війну» (1993) Н. Пазяк, «Народні легенди та перекази українців Карпат» В. Сокола (1995), «Первісна міфологія українського фольклору» (1997) В. Давидюка. Кожна із цих праць дає уявлення про жанрові поетичні особливості легенди і казки, генезу ряду міфологічних мотивів, зв’язок з історичною дійсністю.

Сьогодні не лише у фольклористиці, а й у літературознавстві все більша увага звертається на міфологічні витоки народної символіки як кодування національного характеру (дисертація та праці В. Нарівської «Національний характер як художньо-естетичний феномен української на російської прози 50 - 70-^х років ХІХ ст. », дослідження М. Новикової, І. Шами «Символика в художественном тексте. Символика пространства (на материале «Вечеров на хуторе близ Диканьки» Н. В. Гоголя и их английских переводов)» тощо.

Якщо праці М. Новикової відзначаються філософською глибиною, великим науковим фактажем, національним фольклорним матеріалом (наприклад, «Прасвіт українських замовлянь», передмова до книги «Українські замовляння» (1993)), то дослідження багатьох літературознавців часто тяжіють до загальнотеоретичних висновків з галузі фольклористики інших народів, залученням до аналізу мотивів української народної епіки.

Відсутністю дослідження про українську міфологічну прозу як систему народної епіки в її еволюції зумовлена актуальність цієї роботи.

Предмет дослідження. Предметом дослідження дисертації є українська народна міфологічна проза (міфологічна легенда, чарівна казка та казки про тварин) в записах та публікаціях ХІХ і ХХ століття, архівні матеріали ІМФЕ НАН України, бібліотек, кафедри фольклористики і науково-методичного фольклорно-етнографічного центру Київського університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження - це виявлення еволюції епічних традицій української фольклорної прози - міфологічної легенди, чарівної казки і казок про тварин, їх поетичного мікро- і макросвіту. Дана робота передбачає:

* осмислити художню своєрідність української народної міфологічної прози в системі фольклору, національної культури взагалі;

* розкрити жанрову специфіку легенди і казки, їх конгруентні величини і конгруентні поняття;

* визначити головні типи персонажної системи міфологічної легенди, чарівної казки і казки про тварин, їх інтенсіональний контекст, смислову роль;

* встановити явища інтерполяції міфологічних праобразів української оповідальної творчості в розрізі національної свідомості та історичних реалій;

* проаналізувати функціонування символічних підсистем фольклорних мотивів (космогонічної, просторової, хронологічної, числової, кольористики);

* розкрити казуальну імплікацію сюжетних елементів легенди і казки, виявити сентенціональні зв’язки традиційних формул, притаманних досліджуваним жанрам;

* осмислити процес видозміни сюжетів, мотивів, образів, їх асиміляції під впливом культурних перетворень сучасного суспільства.

Теоретико-методологічною базою дисертації є наукові здобутки вітчизняних і зарубіжних учених-фольклористів, етнологів, філософів про художню структуру народної прози, міфологічні уявлення українського народу - таких діячів як: М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, І. Франко, В. Гнатюк, М. Грушевський, С. Савченко, Г. Булашев, Г. Клінгер, Р. Волков, М. Возняк, Г. Сухобрус, О. Дей, І. Березовський, М. Пазяк, Р. Кирчів, В. Бойко, Н. Шумада, В. Качкан, С. Мишанич, В. Юзвенко, М. Новикова, В. Давидюк, Н. Пазяк, В. Сокіл, Л. Бріцина та ін.

В процесі дослідження автор спиралася на досягнення зарубіжної науки - праці Д. Фрезера, Е. Тейлора, Л. Леві-Строса, Р. Барта, О. Фрейденберг, Є. Мелетинського, В. Проппа, С. Токарєва, М. Еліаде, В. Іванова, Е. Померанцевої, М. Новикова, Н. Савушкіної, Л. Барага, Н. Криничної, К. Кабашникова, Н. Рошияну тощо.

Для вирішення поставлених завдань дисертант керувалася історично-генетичним, порівняльним, структурно-типологічним і контекстуальним методами сучасної фольклористики.

Наукова новизна дисертації полягає в переосмисленні художньо-ідеологічної функції міфологічної прози як системи оповідального народного мистецтва, розкритті витоків ряду мотивів, образів, їх національних та міжетнічних особливостей, виявленні спільних і відмінних рис міфологічної легенди, чарівної казки та казок про тварин в контексті дослідження їх поетичних мікросистем - символіки часу, простору, чисел, кольористики, що у вітчизняній науці фактично здійснюється вперше.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось як складова наукових тем кафедри фольклористики, фольклорно-етнографічного центру і кафедри теорії літератури та компаративістики:

«Народна культура України. Порівняльний аспект (фольклор, етнографія в контексті з іншими видами мистецтва)»;

«Фольклористика та етнологія в духовному відродженні України»;

«Література і фольклор як наукова та освітня проблема».

Теоретичні результати дисертації можуть бути використані при вирішенні фундаментальних проблем сучасної фольклористики. Дослідження містить важливі дані для широкого кола фольклористів, літературознавців, народознавців, істориків, філософів. Результати праці використовувались і використовуються в нормативних курсах народнопоетичної творчості, спецкурсах, спецсемінарах, вузівських програмах, підручниках, навчальних посібниках, при написанні студентами курсових, бакалаврських, магістерських дипломних робіт. В цьому практичне значення роботи.

Апробація роботи. Основні положення дисертації відбиті у публікаціях, виступах на наукових конференціях, курсах лекцій з народнопоетичної творчості на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка, для культурологів у Національному університеті Києво-Могилянська Академія, на факультеті журналістики в Міжнародному університеті лінгвістики і права, курсах підвищення кваліфікації працівників культури (Києво-Печерська Лавра), курсах підвищення кваліфікації працівників освіти (Київ, Донецьк, Чернігів, Суми тощо). Положення роботи апробовані на Європейському симпозіумі «Фольклор і сучасний світ» (Київ, 1990), республіканських конференціях «Проблеми викладання народознавчих дисциплін в середніх та вищих навчальних закладах» (Рівне, 1993), «Актуальні проблеми викладання фольклору, мови, літератури у вищих навчальних закладах» (Мелітополь, 1997), на ряді конференцій в Київському університеті (філологічному факультеті, Інституті українознавства). Більшість виступів опубліковано.

Зміст дисертації відбитий у статтях, монографічних дослідженнях: «Українська народна проза (легенда, казка). Еволюція епічних традицій» (Київ, 1997, 18 др. арк. ), «Українська народна казка» (Київ, 1986, 7, 7 др. арк. ), підручнику для університетів «Українська народнопоетична творчість» (Київ, 1983, у співавторстві - Грицай М. С., Бойко В. Г., 27, 5 др. арк. ), зокрема, розділах: «Загадки», «Легенди і перекази», «Казки», «Пісні-балади» та ін., передмовах і коментарях до упорядкованих автором фольклорних збірників: «З живого джерела. Казки в записах українських письменників» (Київ, 1990, 35 др. арк. ), «Золота книга казок» (Київ, 1990, 27 др. арк. ), «Українські народні казки. Скарбниця світової казки» (К., 1995, 25 др. арк. ), «Семиліточка. Серія літератури для школярів. Народна проза в записах українських письменників XIX ст. » (Київ, 1993, 15 др. арк. ), «Летючий корабель. Народна проза в записах письменників ХІХ-ХХ ст. » (Київ, 1996, 18 др. арк. ), «Чарівні казки» (Київ, 1994, 15 др. арк. ), «Українські народні казки» (Київ, 1991, 19 др. арк. ) та ряді інших; у наукових коментарях до 1 тому «Історії української літератури» М. С. Грушевського (Київ, 1993, 1 др. арк. ) тощо.

Дисертаційна робота обговорювалася на засіданнях кафедри історії української літератури (окремими розділами) та на спільному засіданні кафедри історії української літератури і фольклористики.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів та висновків.

У першому розділі «Легенда і казка. Генеза жанрів з погляду ХХ століття» відзначається відсутність єдиних підходів наукової класифікації народної прози взагалі, фантастичної зокрема.

Казкова і неказкова фантастична проза здавна привертала увагу багатьох європейських учених, слов’янських особливо. Ще на початку минулого століття такі видатні міфологи як К. Мюлер, М. Мюлер, Х. А. Лобек, Ф. Крейцер, А. Кун, В. Шварц, Ф. Лібрехт, В. Мангардт, Е. Тейлор, Я. Грімм, О. Афанасьєв, О. Потебня намагалися знайти міфологічні витоки сюжетів, образів і мотивів фантастичних епічних жанрів, пропонували різні методи дослідження через аналіз космогонії, теократії, релігійності різних етносів, антропоморфізм, анімістичність як форм первісних вірувань, які спроектували їх образи у символіку. Середина, ІІ половина ХІХ століття ознаменувалися пошуками історичних джерел народної епіки, компаративістським встановленням генези образів легенд і казок, збиранням та обліком численних сюжетів, мотивів, персонажів. Від «Исторической поэтики» О. Веселовського, каталога сюжетів Аарне-Томпсона, порівняльних праць М. Драгоманова в Україні до структуралістського методу тартуської школи фантастична епіка стала об’єктом для серйозних досліджень багатьох слов’янських учених.

На думку американського ученого А. Дандиса, традиційно дослідження фольклору впродовж останніх двох століть тяжіло не до синхронії, а до діахронії. Акцент виразно робився на питаннях генези та розвитку фольклорних мотивів, а не на їх структурі. Фольклористи кінця ХІХ століття, стверджує А. Дандис, «були більше стурбовані тим, як поставав фольклор, ніж тим, чим він був»¹. У цьому руслі проблем сформувалися міфологічна, антропологічна школи, здобутки яких стали надбанням ХХ століття.

1928 року російський учений В. Пропп у праці «Міфологія казки» застосував лінгвістичну методологію до народної епіки, грунтуючись на ученні Жозефа Бедьє «Les Fabliaux» (1893), який першим усвідомив, що казки містять змінні та сталі елементи. На жаль, Бедьє, звівши ці елементи у схему, не вияснив їх художньо-естетичної природи, закономірностей функціонування у фольклорному тексті. Глибшим, синхронічним дослідженням про народну прозу, зокрема, казку, стала праця В. Проппа, у якій учений запропонував головними структурними одиницями народної казки вважати функції персонажів, бо лише вони

_______________________

^1.Алан Дандис. Від естетичних до емічних одиниць у структурному дослідженні казок. - У кн.: Записки наукового товариства імені Шевченка. т. ССХХХ. Праці Секції етнографії та фольклористики. - Львів, 1995, с. 271-273.

константні, а всі інші елементи - змінні. Класична казка, на думку В. Проппа, членується на 31 можливу функцію, послідовність яких у різних творах переважно однакова, але сума може бути різною.

Учений дійшов революційного на свій час висновку, що основними частинами казки є функції дійових осіб і саме їх треба виділяти як домінанту характеристики сюжету і жанру. Експеримент В. Я. Проппа був підхоплений багатьма ученими, знайшов чимало вдячних послідовників, але цей метод найпридатніший для характеристики окремих різновидів жанрів, до того ж для осмислення тих чи інших функцій персонажів якщо не у варіантах, то в часі.

Спроба розвинути вчення В. Проппа, повернути його в «ширше русло» належить американському ученому К. Пайку, який запропонував тримодальне структурування емічних елементів для аналізу казок: спосіб зображення, спосіб вияву та спосіб дистрибуції через дослідження мінімальних одиниць способу зображення - мотифему та аломотив.

Метод К. Пайка, його ідея мотифем та аломотивів у межах певного жанру (в його випадку - у казці), дозволяє, як і метод В. Проппа, визначати рівень майстерності чи пам’яті окремого оповідача, аудиторії, в якій звучить фольклорний твір, історичні (часові) та географічні (просторові) особливості тексту. Застосування емічних одиниць придатне для граматичного (структурного) вивчення жанрової природи фольклору, епіки, зокрема, але незручне для спостереження естетичної природи народної оповідальної традиції взагалі. Дослідження художньої природи легенди і казки вимагає ширших підходів - етичних, які включали б як історичні, так і інші наукові методи, перш за все, для усвідомлення своєрідності та відмінності цих різновидів оповідальної творчості, об’єднаних їх міфологічною генезою, конгруентними величинами, інтерполяцією чи контрадикторними поняттями, що свідчать про спільні чи відмінні ознаки цих жанрів.

Розмежування естетичної функції легенди та казки давно не підлягає сумніву, бо це питання розвитку первісної синкретичної ідеології, яка еволюціонувала в них по-різному. Історичний процес ці жанри відображають різними художніми методами, незалежно від періоду творення і побутування.

Переважна більшість дослідників схильні вважати казку осколком міфу (Ф. Боас, С. Томпсон) і навпаки - міф - казкою¹.

Російський міфолог Є. Мелетинський наголошує на постійному «змішанні» науковцями понять міфу і казки, зокрема, вказує на те, що у давньогрецькій традиції, якій належить сам термін «міф», це слово означало оповідання, оповідь, байку тощо².

Вважаючи міф певною символічною моделлю світу, чимало учених (А. Йоллес, Фрідріх фон дер Лайен, У. Баском) схильні до думки, що ідеальним відображенням його схематизму є казка, яка дійшла до нашого часу у формі стереотипних мовленнєво-

_______________________

1. Див.: The Anthropologist Looks at Myth - Austin - London, 1966.

2. Е. Мелетинский. Миф и сказка // Фольклор и этнография. - Л., 1970. -С. 140.

стабілізуючих елементів. Легенда, зокрема міфологічна, має чимало спільного з чарівною казкою - зооморфні персонажі, хтонічну, вертикальну та горизонтальну просторові межі. Проте, на відміну від казки, цей жанр «чуттєвіший», позначений психологічними ознаками.

Проблематика міфологічної легенди часто пов’язана з повір’ями, архаїчними віруваннями, «відвертим» анімістичним і тотемістичним сприйняттям природи. Це підтверджує функціональний аналіз її сюжетних мотифем, який засвідчує інтенсивнішу розвиненість цих первісних форм релігій, котрі простежуються в образах хатніх та позахатніх - польових, лісових, водяних духів, зооморфних перевертнів з ознаками пізнього дуалізму.

У диференціації чарівної казки та міфологічної легенди значну роль відіграє принцип відношення до дійсності, запропонований В. Проппом, підтриманий С. Азбелєвим, К. Чистовим, О. Деєм, В. Давидюком. Упорядник топонімічних легенд та переказів українців Карпат В. Сокіл вважає цей принцип суб’єктивним, посилаючись на думку І. Франка, висловлену у праці «Поза межами можливого», про різний рівень інтелектуального сприйняття оповіді, і пропонує вважати головним критерієм жанрової приналежності оповіді наявність у ній вірувань та релігійних мотивів. Не можна не погодитися з дослідником, що легенда ускладнена природничо-географічними, побутовими та іншими реаліями, проте в контексті казки викликає заперечення твердження, що ці мотиви не змінюють їх жанрової природи.

На наш погляд, найголовнішими контрадикторними поняттями легенди і казки все-таки є фактор художньої вигадки. Схематична структура чарівної казки - це відображення певного ритуального дійства, переважно чоловічої чи жіночої ініціації, яка, як видозмінене у пізніші періоди явище, набула умовно гротескного смислу, вкладеного у традиційні ініціальні та фінальні формули. Легенда ж, яка дійсно є епічною трансформацією вірування, часто оперуючи тими ж міфологічними персонажами та емічними одиницями, що й казка, має трагічну розв’язку або завершується констатацією певного факту. За влучним висловом В. Давидюка, їй притаманна зовнішня епічна позиція.

Зовнішня епічна позиція зумовлює емоційно-експресивні засоби оповіді, які в казці мають розважальний характер. Фактор епічної позиції притаманний і повір’ям, котрі лежать в основі багатьох міфологічних творів. Оповіді-повір’я українською фольклористикою тривалий час (фактично - до сьогодні) відносилися до міфологічних легенд, хоч, як нам здається, вони повинні бути вирізненими в окремий жанр. Однією з підстав «відділити» повір’я від міфологічної легенди є наявність у них інтенсивної «рухомої» варіативності аломотивів і мотифем.

Якщо чарівній казці та казкам про тварин притаманні міжнаціональні формотворчі ознаки, а міфологічна легенда часто також вкладається в сюжетні традиційні структури, хоч значно слабші, ніж казкові, то оповіді-повір’я здатні до втрати ряду сюжетних одиниць, складають різні за обсягом тексти, легше асимілюються.

Загалом проблема жанрології легендного матеріалу надзвичайно складна. У казці - стабільний склад персонажної системи, яка зумовлює її мотифемний ряд в контексті традиційних міфологічних символів: просторової та часової періодизації (ретардації), часової символіки; легенда ж ближча до новели, у ній часто відсутнє уповільнення дії через ретардацію.

Сюжетно-тематичний склад міфологічної легенди поліфункціональний. Єдиний принцип внутріжанрової класифікації, на відміну від чарівної казки, в українській фольклористиці досі не вироблений. В. Давидюк, наприклад, пропонує дві назви: хронікат і меморат. В. Сокіл вперше вводить в українську фольклористику міжнародний термін етіологічних та есхатологічних легенд, крім того, легенд біблійно-героїчних та агіографічних.

Масив легендного матеріалу настільки об’ємний, володіє властивостями контамінації, що здійснити його універсальну класифікацію за типами сюжетів практично неможливо. Правомірним є поділ за типами міфологічного персонажа: тотемічна легенда (про культ тотемного предка, про терафоморфні істоти), анімістична (демонологічна) (про культ духів природи, духів-господарів, блукаючих духів), космогонічна (есхатологічна, етіологічна), релігійно-магічна (про чаклунів, відьом, знахарів тощо), богатирська (про чарівного героя-визволителя).

І легендам, і казкам притаманний міфологічний персонаж, котрий переважно перебуває у контрадикторній позиції до головного героя, хоч у казці чимало міфологічних образів є його помічниками. Міфологічна образність притаманна й казкам про тварин, в яких збереглися образи найдавніших архетипів - тотемів.

У другому розділі «Персонажна система легенди і казки» здійснюється огляд персонажного складу міфологічної прози в її розвитку. Однією із основних репродуктивних досліджуваних одиниць автор вважає архетип як категорію праобразу та його мотифемну позицію в сюжеті.

Поняття архетипу, введене у науковий обіг К. Г. Юнгом, бере свій початок ще в ранніх філософських системах, зокрема, у платонівській традиції тлумачення «першообразу», в концепції французького ученого Е. Дюркгейма, розумінні його як найзагальнішого міфологічного мотиву протоепічної форми О. Веселовським. Останнім часом трактування архетипу в слов’янському літературознавстві і фольклористиці помітно відірвалося від «юнгіанства», набуло ширшого значення. На думку С. Аверанцева, цей термін застосовується для позначення найзагальніших фундаментальних і вселюдських мотивів, початкових схем уявлень, що складають суть будь-яких художніх, зокрема, й міфологічних структур. При цьому враховується, що форма «володіє» відносною самостійністю, тим паче в такій архаїчній культурі як фольклор. Стійкість форми забезпечує поступальний розвиток змісту і змінюється разом з ним, хоч значно повільніше. Сучасне трактування архетипу спрощує його юнгівське розуміння як імперсональної енергії сім’ї, нації, як інформаційної системи душевних станів, які мають напівобразні ознаки. Він охоплює початкові схеми уявлень, і першообраз, і першоелементи, і міфологічні мотиви тощо.

Найдавніший тип архетипу легенди, казки, повір’я сформувався в міфі про тотемного предка, зародження якого учені вбачають в період раннього родового суспільства (приблизно - середній палеоліт)¹.

Такий архетип функціонував у культурі, якій не властива індивідуальна характеристика особистості, бо кожна особистість підпорядковувалася суспільним законам, вимогам общини, роду. Вони грунтувалися на тісній взаємодії людини з оточенням, на результатах її спостереження за природними циклами, від яких залежав спосіб існування кожного члена суспільства, за функціонуванням живих організмів, що заповнювали навколишній простір і повторювали фактично фази людського існування. В таких умовах індивід виявився злитим не лише із суспільством, а і з живою природою². На думку Н. Криничної, подібний персонаж

_____________________

1. Krinič nja N. Motivi ja funkti oi Tarinape-rinteen rakenteen ja synnyn kysymyksiá // Symposium Suomalais - neuvostolittolainen itá meren - suomalaisen filologian symposiumi 30. 8 - 2. 9. 1982. S 100-101.

2. Див: Келле В. Ж., Ковальзон М. Я. Теория и история: Проблемы теории исторического процесса. - М, 1981. Ст. 165.

став міфологічним узагальненням, втіленням древньої типізації, яка охопила усі вияви першосвідомості як у внутрішній, так і в зовнішній формі: зоо-, фіто- й антропоморфні ознаки. Він реалізувався не лише у фольклорному процесі общинно-родового ладу, а й у період середньовіччя, і дійшов певною мірою видозмінено до нашого часу. Первісний полісемантизм тотемного предка, притаманний протоепічному образові, в процесі розвитку суспільства еволюціонував від міфологічного до казкового та легендного.

Саме тому як для легенди, так і для чарівної казки характерні явища функціонування тотемного персонажа, який в казках про тварин в процесі еволюції культури набув побутового, розважального чи гумористичного смислу.

До найпоширеніших найдавніших тотемічних персонажів-праобразів належать хтонічні: вуж, змій, гадина (змія), рідше - черепаха в казках про тварин і в легенді (наприклад, казки «Наречений вуж» у записі П. Лінтура, «Про Гришу і змію» - збірник В. Лесевича, «Біла гадюка» - запис І. Малковича; казки про тварин: «Вуж і дитина» - запис В. Гнатюка, «Чоловік і гадюка» - запис Н. Присяжнюк, «Справедливий уж» - запис П. Томіна; легенди: «Чого кує зозуля» - запис Ю. Смирнова, «Гадюка» - запис І. Манжури).

Функціонування хтонічних образів у казках та легендах відображає еволюцію народного світогляду. В чарівній казці наречений вуж, наречена змія (як, до речі, і наречена-жаба) - це компонент ініціації. Персонаж повертається в людську подобу після ритуального перебування в подобі хтонічній (земне освячення). У казках про тварин вуж (змій, гадюка) - покровитель роду, сім’ї. Він бавиться з дитиною, допомагає в господарстві, але не прощає образи - мстить господарю або позбавляє покровительства, через що той швидко бідніє. Генезу цього сюжету, його зв’язок з найдавнішою індоєвропейською міфологією глибоко розкрив М. Драгоманов у статті «Байка Богдана Хмельницького».

Легенда ж відображає погляди на тотемного предка значно пізнішого періоду: рід нареченої (нареченого) хитрістю змушує його прибути на межу двох світів його, знищує його, як несумісного з прийнятою нормою життя.

Типовим для української фольклорної традиції є тотемний образ вовка. У чарівній казці - це чарівний помічник чи покровитель, якому приносилися жертви (кінь, якого з’їдає вовк (залізний вовк) на третій дорозі чарівного роздоріжжя). Він повністю «опікає» головного героя: допомагає здобути золоту птицю, золотого коня, чарівну наречену, оживляє його після заподіяної братами смерті або стає у пригоді, обдаровуючи здатністю перетворюватися у вовчу подобу («Про залізного вовка» - запис П. Чубинського, «Залізний вовк» - запис І. Манжури). В казках про тварин цей персонаж фактично втратив тотемну функцію, як тварина «поза домом» набув іншого смислу. Легендний образ вовка-вовкулаки є перехідним. Вовкулака - дводушник, часто з двома серцями - людським і вовчим, а це вже «нечиста сила». Він або засуджується («Дводушник» - запис П. Лінтура), або викликає співчуття («Чоловік-вовк» - запис В. Гнатюка, «Як жінка чоловіка вовком зробила» - запис М. Сіренка). Мотифема лаконтропії (в даному випадку - перетворення чоловіка у вовка) більше притаманний чарівній казці, ніж легенді. Тому вважаємо, що легенда відображає пізніший період функціонування цього тотемного персонажа.

В останні десятиріччя на міжнародних конгресах у Будапешті (1963) та Москві (1964) з проблем неказкової прози прийнята класифікація анімістичних персонажів легенд (на наш погляд, вони є стержневими в розвитку сюжетів), яка передбачає такі основні групи: духи природи, духи-господарі (хатні духи, божества), блукаючі духи.

Найдавнішими є образи першої групи, які відображають усвідомлення людиною себе як невід’ємної частки природи, покровительство її через духів. Пізніше вони як позахатні набувають негативних рис, можливо, під впливом християнської ідеології. Дуалізм сприйняття духів природи відображений в численних легендах про русалок, зокрема, в записах В. Милорадовича, А. Димінського, С. Руданського, В. Гнатюка, С. Пушика, І. Сенька, В. Давидюка та ін.

Найпоширеніший «національний» тип русалки - це образ водяної (лісової) богині з усіма антропоморфними ознаками. Українській традиції чужий тип «хвостатої» водяної дівчини, який зустрічається в західноєвропейському, особливо скандинавському, фольклорі. Християнська ідеологія наділила цей образ природного божества тероморфними рисами. В записах В. Милорадовича, наприклад, це «щось таке - тип криси», «таке щось дрібне, з великим мишачим хвостом» («Як чоловік пас корови на Купала»). Рідко цей образ зустрічаємо в казці. В поодиноких записах («Русалочка» - П. Лінтур, збірник «Три золоті слова») - це чарівна золотокоса дівчина, персонаж, який у трикатегорійній системі казки (Л. Дунаєвська, «Українська народна казка», 1986) функціонує як тип помічника-дарівника.

Міфологічна легенда «поглинула» русалку завдяки тісному взаємовпливу з повір’ями.

Русалки мисляться українцями і як образ покровительки роду - культу мертвих, оскільки в народній уяві - це переважно утоплена дівчина. Мотив утопленої дівчини-русалки з певним соціальним забарвленням яскраво відображений у літературі І половини ХІХ століття (Т. Шевченко, О. Сомів, М. Гоголь та ін. ). Домінує цей образ і у весняно-літньому календарному обрядовому святі Русалій (християнська Трійця).

Типовими для чарівної казки і міфологічної легенди є духи лісу, які, як і русалки, мають антропоморфні та божественні ознаки. У чарівній казці - це помічник-порадник героя-мандрівника. Він зустрічається в дорозі, у лісі, дає герою клубочок ниток, який доводить його до іншого лісовика, а той, в свою чергу, так само відправляє героя до «найстаршого брата», котрий остаточно допомагає хлопцеві. В клубочку ниток, одержаних од трьох лісових духів (чи богинь), простежується античний мотив нитки життя - адже герой проходить 3 фази (три ліси - три світи), в яких лісовий дух, який проживає в нетрях у першому лісі, має волосся до потилиці, бороду - до пояса; у другому лісі - біле «волосся до плеч», бороду - до колін; в третьому - біле волосся, як молоко, до п’ят, а бороду - до землі. В. Пропп вбачав у подібних образах відображення поглядів народу на жерців. Аналіз українських чарівних казок та анімістичних легенд свідчить, що в них функціонує архетип лісового предка, праобраз первісного анімістичного божества, який імплікований функцією ініціації. Автор не схильна поділяти погляди на цей архетип ні як на такий, що виник у мисливську добу (Л. Реріх, Е. Померанцева), ні як на такий, що відтворений землеробами, котрі боялися лісу (С. Токарєв, В. Давидюк). Вважаємо, що періоди мисливства, землеробства і пізніші часи лише вносили в його художню семантику певні риси під впливом деформації синкретизму, руйнівної дії християнської ідеології, яка спонукала до надання йому тероморфних асимілятивних рис лісового страховиська («Як лісовик виходив з лісу» - запис Л. Колесник). Вплив християнства позначився і на казковій традиції, де лісовий цар Ох («Про Оха-чудотвора» - запис І. Рудченка) наділений функціями злотворця. Він забирає на службу селянського сина, тричі спалює його на вогнищі (вбачаємо в цьому інтерполяцію мотиву ініціації) і намагається залишити його у себе на службі, бореться за це усілякими методами. Про християнський вплив на казковий персонаж лісового духа свідчать і назви варіантів цієї казки, яка іноді має риси легенди («Ох-чорт», «Про чорта, або лісового духа Оха» - записи А. Димінського).

Притаманний анімістичній легенді дух водяника, який, однак, у чарівній українській казці майже не зустрічається.

Пізнішими за часом творення є хатні духи, найтиповішим для українського фольклору серед яких є образ домовика. Еволюція цього персонажа в міфологічній свідомості - від покровителя-добротворця до такого, котрий іноді функціонує як злотворець, відображає стійкість дуалістичної свідомості. Домовик народжується із яйця-зноска, виношеного 9 днів під пахвою. У мотиві партеногенезу, притаманному певним чарівним казкам, втілені прапогляди древніх на яйце як символ життя, котрі відображені в оповідях «Зноско» (запис Б. Грінченка), «Красносвіт» (запис М. Павлика), в яких цей образ покровителя з яйця інкорпорований в ініціальну систему сюжету.

У записах ХХ століття, наприклад, відомої збирачки легенд Л. Іваннікової, яка чимало сюжетів зібрала на Хмельниччині, образ домовика іманентний сучаснику - він сидить на даху школи і читає старі газети, бродить по хаті в чорному плащі і тюбетейці, шапочці. Він і допомагає, і шкодить господарям, якщо розсердиться, особливо після солоної їжі або ображання дітьми. Сьогоднішня епічна традиція асимілює духа-домовика і з тотемним духом вужа, який за народними повір’ями та звичаями - «господар», «пастух корови».

До анімістичних образів дослідниця відносить і духів-покровителів скарбів, або духів самих скарбів, які часто мають властивості історично-національні - гайдамака (розбійник), козак, чумак, дитина тощо. Вони поєднують в собі і злі і добрі риси, притаманні світовим традиціям епосу скарбошукання.

Значну увагу в дослідженні звернено на народну космогонію, етіологічні та есхатологічні легенди про прасвіт і пралюдину, які досить часто позначені християнськими впливами. У них, на відміну від казки, у якій наявні архетипи Сонця, Місяця, Вітру як небесних божеств - помічників героя-добротворця, домінує зв’язок з народним побутом (Місяць, наприклад, пасе вівці або символізує вбитого, відродженого Богом брата - запис В. Сокола). Переважна більшість цих легенд втрачена під впливом християнства або набула рис історичних та агіографічних оповідей, глибоко проаналізованих і представлених І. Франком у його численних дослідженнях та публікаціях про українську народну прозу.

Концентрами української персонажної легендної системи автор дисертації вважає образи чарівників, відьмаків, відьом, чортів, знахарів. Завдяки стійкості народних традицій функціонування мотивів у давній казці ці образи наділені головним чином рисами помічників.

В період переходу до монограмного шлюбу зароджується образ відьми-мачухи, яка, на думку Є. Мелетинського, є представницею чужого роду, іноплемінною жінкою, і позначена усіма властивостями злотворця (казкові сюжети про дідову і бабину дочок). У легендному матеріалі - вона переважно також злотворець, маг на побутовому рівні, який володіє рисами перевтілення (в козу, решето, долото, огненний клубок, кобилу, собаку, кішку тощо). Шкідливішою вважається відьма учена (навчена), ніж «рожденна». Тут фіксуємо соціальний момент (можливо, періоду кріпацтва) ставлення до освічених жінок, які переважно були представницями багатих верств. Саме вони користуються мазями, чарівницькими напоями, які допомагають їм літати на Лису гору, відьомські бенкети тощо. Психологія боротьби з відьмарством закріпилася у європейській культурі середньовіччя і в Україні мала свої особливості, яскраво описані в етнографічних матеріалах П. Білецького-Носенка, А. Свидницького, І. Франка, М. Павлика, В. Гнатюка та ін.

Випробовування відьом через потоплення - найтиповіший звичай, зафіксований в етнографічній та художній літературі, хоч трапляється і пізніший - «церковний» - пізнавання їх перед хоралами церкви під час духовного співу тощо.

У двокатегорійній персонажній системі міфологічної легенди певне місце належить трансформованим архетипам - богатирям, етимологію яких М. Грушевський вбачає в билинному епосі. Вони близькі до казкових в контексті мотифем - випробовування коня, богатирський свист, гігантський зріст, змієборство тощо. Проте, персонажі чарівної казки - активні і пасивні герої: Котигорошко, Чабанець, Бух-Копитович, Ведмідь-богатир, Іван Сученко, Попович Ясат, царський, купецький сини - учасники ініціального обряду, в той час, як легендні - захисники та визволителі рідної землі, народу. Саме із цього погляду такі типи, як Ілля Муромець, Кирило Кожум’яка - це трансформовані образи билинного і легендного епосу, хоч укладачі збірників часто їх відносять до казкових оповідей.

В казках про тварин останки архетипів богатирів вбачаємо в образах Орла («Орел - цар птиць» - запис В. Гнатюка). Ще Я. Грімм звернув увагу на етимологію слів «орел» і «дую» у грецькій і латинській мовах. У «Старшій Едді» орел - велетень, який літає і крилами піднімає вітер. У пізніших традиціях, зокрема, слов’янській, це - символ влади, віщун.

Спільними для легенди і казки часто виявляються і антропоморфні персонажі Долі, Недолі, Злиднів, Правди і Кривди. Вони притаманні східній традиції так званих «зерцал», які зустрічаються у «Тисячі й одній ночі». Їх інтенсіональний контекст в українському фольклорі неодноразово відзначався дослідниками - П. Кулішем, М. Драгомановим, І. Франком, Лесею Українкою. Образ Правди і Кривди трактувався головним чином як персоніфікація соціальної несправедливості. На думку дисертанта, сюжет має агіографічні витоки, бо, як свідчить публікація А. Гардинером папіруса Британського музею, відомого під назвою Честер-Бітті ІІ (ім’я його першого власника), твір про Правду і Кривду був уже відомий у ХІІІ столітті до нашої ери і відображав єгипетський міф про Осіріса. Ідентичні головні колізії: вбивство Осіріса Сетом - осліплення Правди Кривдою, помста Хора Сету - помста сина Правди Кривді, воскресіння Осіріса - перемога Правди. Українська казкова традиція набула соціального забарвлення, зробила значний вплив і на пісню.

Аналіз міфологічної системи персонажів легенди засвідчує трансформацію їх архетипної семантики, контамінацію з повір’ями, що позначені усвідомленням страху, використанням оберегів, які синкретичному періодові культури, найбільше репрезентованому у казці, майже не відомі.

Спостереження над еволюцією міфологічної прози здійснені дисертанткою і у третьому розділі «Конгруентні величини легенди і казки». У цьому розділі досліджуються міфологічні мікросистеми світових образів - древа світового, світового океану, числових символів, формул, просторового інтер’єру.

На підставі аналізу автор робить висновок про конгруентність в легенді і казці таких величин, як певні тотемні образи (вовка, собаки, кішки), числова символіка, хатній інтер’єр, деякі риси древа світового, образ трьох доріг, гіперболізація богатирської сили, мотиви випробовування коня. Конгруентними є елементи сьогодення. Традиційні казкові та легендні персонажі набувають рис, притаманних сучасності: богатир, наприклад, заміновує міст, через який має повертатися до свого дому змій; коневі дають три кілограми цукру замість полум’я. Легендні герої повертаються додому з клубу, із зборів, ідуть по солому до ожереду, торгуються за картини, працюють у кузнях; чорт перебуває в коробці з золотом, його, чорта, продають разом із мотоциклом. В контексті міфологічного персонажа і сучасних життєвих реалій полягають сентенціональні зв’язки епічних оповідей.

Зосереджуючи увагу на таких сюжетних символах, як древо світове та його репрезентацію через вертикальну триєдність (у казці), автор звертає увагу на образ трьох доріг, який, як показує аналіз, є не площинним - горизонтальним, а вертикальним, про що свідчить ініціальний зміст третьої дороги, яку вибирає головний персонаж - добротворець. Про це свідчить мотив жертвопринесення коня вовкові, семантика якого також досить складна. У подібних сюжетах вовк з одного боку - тотемний предок-покровитель, з іншого, як пише В. Клінгер¹, - має ознаки духу, душі, що покинула тіло (в античній традиції, наприклад, душа убитого супутника Одісея). Саме на «третій дорозі» герой здобуває золоту пташку, золотого коня золотокосу красуню. На межі світу (на перехресті) він засинає, де вбитого братами його відроджує вовк і супроводить до домівки (роду), залишаючи перед домом. Вертикальний світ фактично притаманний казці. У легенді ж зустрічаємо цей праобраз лише в есхатологічних та етіологічних сюжетах.

_____________________

1. Витольд Клингер. Животное в античном и современном суеверии. - К., 1911, сс. 216-232.

Розвиток епічних традицій відображений і в числовій символіці, яка активно функціонує в казці і чарівній, і казках про тварин у персонажній системі, мотифемній структурі. Для казки притаманні традиційні числа 3, 6 (3+3), 7, 9, 12, 24. Легенда оперує цими ж величинами, але частіше акцентує на поняттях 9, 12, особливо в мотивах магії, за винятком богатирських сюжетів. Богатирі-семилітки, гіперболізовані фізично, типові і для казки, і для легенди, що свідчить про архетипну генезу цих образів. Певна увага в дослідженні зосереджується на просторових моделях - символах інтер’єру, психологічному паралелізмові, особливо

притаманному топонімічним легендам, який відсутній у чарівній казці та казках про тварин. Головними просторовими моделями у казці чарівній є підземний, наземний і небесний Світи з усіма національними етнографічними ознаками: хата, піч, погріб, тік, корито, криниця, ліс, дорога, ріка, поле; в легенді - ліс, дорога, поле, гори, ріка, море, хата (горище, погріб), клуня, сарай, небо - земля - океан (море) тощо.

Легенді, на відміну від казки, притаманна природна кольористика, яка найчастіше застосовується у вербальній магії: червоне, чорне, зелене, синє, біле.

Поетичні особливості легенди і казки здавна привертали увагу письменників, серед яких - імена найталановитіших діячів української літератури: Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Франка, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. Тичини, Г. Тютюнника, М. Вінграновського. В поєднанні народної міфологічної традиції та художньо-професійного вимислу полягають сентенціональні зв’язки, розвиток творчого народного мислення. Міфологічна проза стає інтердикцією сучасних літературних інтересів багатьох майстрів пера. ЇЇ мотиви та образи домінують у прозі В. Шевчука, В. Пепи, В. Рубана, в поезії І. Малковича. На наш погляд, саме у поєднанні народних і літературних традицій полягають еволюційні процеси епічної народної прози.

У висновках автором доведено, що система української фантастичної прози є наслідком реалізації в усній, а також писемній художній традиції первісного світогляду предків. Вона відображає різні періоди розвитку народу, його естетичного світу, що формувався під впливом багатьох факторів - релігії, історичних контактів, змін суспільних формацій. В епоху синкретизму сформувалася архетипічна система персонажів, найдавніші з яких мають тотемні та анімістичні риси, є складовими древніх ритуалів та обрядів. Сучасні записи засвідчують, що і сьогодні у міфологічних легендах та повір'ях певні тварини, птахи сприймаються як провісники, знамення, духи чи божества.

Казка, яка сприймається переважно не як правдоподібна оповідь, відображає перевагу в ній схематичних моделей, вона сприйняла мотиви, притаманні легенді - психологію страху перед явищами природи, демонологічний смисл образів. У ній домінують гіперболічні елементи, які проникають у модель колізій: гіпорбологічно зображуються функції епічного героя, що виявляються у його боротьбі із злотворцями. Внутріжанровий аналіз чарівної казки, казок про тварин та художньої структури легенди дозволяє зробити висновок, що насичення у ній реалістичних елементів, як і в міфологічній легенді, яка первісно тяжіла до міфу, призводять до перерозподілу якісної комбінації мотивів та аломотивів, зокрема, боротьби не з одним ворогом-чарівником, а з групою (множиною) ворогів. Якщо в міфологічній легенді чи чарівній казці за традицією герой змагається із злотворцем силою чи мудрістю, то в казці про тварин - винахідливістю, хитрістю. Як і казки чарівні та міфологічні легенди, казки про тварин мають ознаки міфологізму, зокрема, в тотемному світі персонажів, функціонування яких у пізніх записах свідчить про зміну суспільних вартостей.

Спостереження над поетичною системою міфологічної легенди і казкової прози свідчить про ті динамічні процеси, які призводять до втрати усної оповідальної культури, переакцентування традиційних оповідальних мотивів у художніх творах, котрі завжди " програють", якщо автор позбавлений розуміння художнього смислу, психологічної генетичної функції національних архетипів, мотифем та інших структурних одиниць, і, навпаки, у талановитих письменників, стають надбанням художньої літератури.

Основні положення дисертації викладено в ряді статей, передмов до збірників, найголовнішими з яких вважаємо:

1. Л. Дунаєвська. Українська народна проза (легенда, казка). Еволюція епічних традицій. - К., 1997, 360 с.

2. Л. Дунаєвська. Українська народна казка. - К.: Либідь, 1987, 156 с.

3. Грицай М. С., Бойко В. Г., Дунаєвська Л. Ф. Українська народнопоетична творчість. Підручник для університетів. - К.: Вища школа, 1983, 358 с.

4. Л. Дунаєвська. Фольклористика в Київському університеті. Проблема дослідження жанрів. // Народна творчість та етнографія. - К., 1985, с. 32-41.

5. Л. Дунаєвська. Ініціальні формули російської та української чарівної казки. // Вісник Київського університету. Українська філологія, № 24, 1988, с. 32-41.

6. Л. Дунаєвська. Напиймося з живого джерела // З живого джерела. Збірник казок у записах українських письменників ХІХ - ХХ ст. Передмова, примітки та адаптація текстів Л. Ф. Дунаєвської. - К., 1991, с. 5-17, 705 с.

7. Л. Дунаєвська. Примітки // М. Грушевський. Історія української літератури. - т. І, К.: Либідь, 1993, с. 369-387.

8. Л. Дунаєвська. Скарбниця світової казки // Українські народні казки. Серія: Скарбниця світової культури. Упорядкування, передмова, адаптування текстів, примітки Л. Дунаєвської. - К.: Веселка, 1995, с. 5-13; 540 с.

9. Л. Дунаєвська. Золота книга казок // Золота книга казок. Серія: Золота бібліотека школяра. Упорядкування, передмова, адаптування текстів, примітки, коментарі Л. Дунаєвської. - К.: Веселка, 1990, сс. 5-14; 573-580; 581 с.

10. Л. Дунаєвська. «Ця казка на білих лапах... » // Українські народні казки. Упорядкування, передмова, адаптування текстів Л. Дунаєвської. - К.: Веселка, 1991, с. 5-12; 367 с.

11. Л. Дунаєвська. Золота криниця // Українські народні казки. В записах письменників ХІХ-ХХ ст. Упорядкування, передмова, адаптування текстів Л. Дунаєвської. - К.: Веселка, 1990, с. 5-14; 318 с.

12. Л. Дунаєвська. Народна казка в літературі. // Література. Фольклор. Вип. І - К., 1991, с. 61-74.

13. Л. Дунаєвська. Нові тенденції розвитку української народної прози. // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Вип. ІІ - К., 1995, с. 15-25.

14. Л. Дунаєвська, О. Таланчук. Український фольклор в контексті міфології світу. // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - К., 1996, № 6, с. 48-74.

15. Л. Дунаєвська. Число-символ в українській народній прозі. // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Вип. ІІІ - К., 1996, с. 10-18.

16. Л. Дунаєвська, Л. Лук’янчук. Чарноцький А. З. - зачинатель слов’янської фольклористики. // Вісник Київського університету. Історія. Вип. 35 - К., 1997, с. 83-89.

17. Л. Дунаєвська. Загадки. Прислів’я, приказки. Казки. Легенди та перекази. // Наукові студії Рівненського державного інституту культури. Методичні рекомендації для дослідження пам’яток матеріальної та духовної культури Полісся. - Рівне, 1997, с. 45-48.

18. Л. Дунаєвська, О. Таланчук. Український фольклор і фольклористика в їх історичному розвитку. // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Українознавство. Вип. ІІ - К., 1997, с. 109-119.

АнотаціЯ

Дунаєвська Л. Ф. Українська народна проза (легенда, казка). Еволюція епічних традицій.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10. 01. 07 - фольклористика - Київський університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1998.

У дисертації з’ясовується поетична специфіка української народної прози в контексті еволюції епічних традицій. Об’єктом дослідження стали міфологічна легенда, чарівна казка та казки про тварин, жанротворення і розвиток яких найтісніше пов’язані з ідеологією первісного синкретизму та формуванням психологічно-естетичного національного коду. Новим у цій праці є визначення міфологічної прози як стійкої мікросистеми художнього фольклорного мислення.

Ключові слова: міфологія, легенда, казка, традиції, поетика.

АннотациЯ

Дунаевская Л. Ф. Украинская народная проза (легенда, сказка). Эволюция эпических традиций.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10. 01. 07 - фольклористика - Киевский унииверситет имени Тараса Шевченко, Киев, 1998.

В диссертации осмысливается поетическая специфика украинской народной прозы в контексте эволюции эпических традиций. Объектом исследования стали мифологическая легенда, волшебная сказка и сказки о животных, жанрообразование и развитие которых самым тесным образом связаны с идеологией первобытного синкретизма и формированием психологическо-эстетического национального кода. Новым в этой работе выступает определение мифологической прозы как стойкой микросистемы художественного фольклорного мышления.

Ключевые слова: мифология, легенда, сказка, традиции, поэтика.

Annotation

Dunaievska Lidia Frantsivna. Ukrainian Folk Prose

(legend, fairy tale). Evolution of Epic Traditions.

Dissertation to obtain academic degree of Doctor of Philology on a speciality 10. 01. 07 – Folklore Study. - Kyiv Taras Shevchenko University, Kyiv, 1998

The dissertation researches on poetic peculiarities of Ukrainian Folk Prose in the context of epic traditions’ evolution. Object of this study is mythological legend, magic fairy tale, fairy tales about animals, which are the most closely related – by their genre features and development – with an ideology of primal syncretism and formation of psychological and aesthetic aspects of the national code. The new achievement of this research is a definition of mythological prose as a micro system of creative folklore way of thinking.

The key words: mythology, legend, fairy tale, traditions, poetics.