Annotation 6 страница

Надворі Бернард і Джон поволі прогулювалися серед куряви і сміття. — Мені так важко це все усвідомити, – казав Бернард, – скласти докупи. Таке враження, що ми жили на різних планетах, у різні віки. Матір, і весь цей бруд, боги, старість, хвороби... – Він похитав головою. – Це просто незбагненно. Ніколи цього не зрозумію, хіба що ти поясниш. — Поясню що? — Ось це. – Він показав на пуебло. – І оте. – Бернард кивнув на маленьку халупу за межам села. – Все. Ціле твоє життя. — А що я маю розповісти? — Почни спочатку. Відколи себе пам’ятаєш. — Відколи себе пам’ятаю. – Джон насупився. Запала довга мовчанка. Було дуже спекотно. Вони об’їлися тортильєю й солодкою кукурудзою. Лінда сказала: — Іди до мене, малий. Вони лежали разом у великому ліжку. — Заспівай. – І Лінда заспівала. Співала «Треба добре ручки мити» і «Ой, дитятко, годі спати, час тебе декантувати». Її голос ставав дедалі тихішим і тихішим... Зненацька його розбудив гучний галас. Якийсь чоловік говорив щось Лінді, і Лінда сміялася. Вона натягла ковдру аж до підборіддя, але чоловік знову стягував її з неї. Його волосся нагадувало якісь чорні мотузки, а на руці в нього був гарний срібний браслет із синім камінням. Джонові подобався цей браслет, але йому все одно було лячно; він притулився обличчям до Ліндиного тіла. Лінда пригорнула його рукою, і він відчув себе безпечніше. Вона сказала чоловікові тими чудернацькими словами, що він їх не зовсім розумів: — Не тут, не з Джоном. – Чоловік зиркнув на нього, тоді знову на Лінду і неголосно їй щось повів. Лінда заперечила: – Ні. – Але чоловік нахилився до нього над ліжком, а його обличчя було величезне і страхітливе; чорні мотузки його волосся доторкнулися ковдри. – Ні, – повторила Лінда, і він відчув, як вона міцніше притулила його рукою. – Ні, ні! – Але чоловік боляче стиснув йому руку. Він заверещав. Чоловік схопив його за другу руку й підняв над ліжком угору. Лінда усе ще тримала його, повторюючи: – Ні, ні. – Чоловік сердито огризнувся, й раптом вона відпустила руки. — Ліндо, Ліндо. – Він хвицав ногами і звивався; але чоловік відніс його до дверей, прочинив їх, поклав його на підлогу посеред сусідньої кімнати, а тоді пішов геть, замкнувши за собою двері. Він скочив на ноги й підбіг до дверей. Ставши навшпиньки, він ледве міг сягнути великої дерев’яної клямки. Підняв її і штовхнув двері, але вони не відчинялися. – Ліндо, – волав він. Вона не озивалася. Йому пригадалася здоровезна кімната, доволі темна; там стояли якісь великі дерев’яні конструкції з причепленими до них нитками, довкола яких було безліч жінок... за словами Лінди, вони ткали ковдри. Лінда звеліла йому сидіти в кутку з іншими дітьми, а сама пішла допомагати жінкам. Він довго бавився з малими хлопцями. Зненацька всі почали галасувати, і жінки виштовхували Лінду геть, а Лінда плакала. Вона рушила до дверей, а він побіг за нею. Він запитав, чому вони розгнівалися. — Бо я щось поламала, – пояснила вона. А тоді також розсердилася. – Звідки мені було знати про те паскудне ткацтво? – вигукнула вона. – Паскудні дикуни. — А що таке дикуни? – запитав він. Коли вони повернулися додому, там уже стояв біля дверей Попе, котрий зайшов до хати разом із ними. Попе мав якогось великого гарбуза з рідиною, подібною на воду; але то не була вода, а якась інша рідина, що жахливо смерділа і від якої палало в роті й хотілося кашляти. Спочатку її випила Лінда, а тоді Попе, і Лінда почала безперестанку сміятися й дуже голосно розмовляти; а тоді вийшла разом із Попе в іншу кімнату. Коли вже Попе забрався геть, Джон зайшов у ту кімнату. Лінда так міцно спала в ліжку, що він не годен був її розбудити. Попе почав часто приходити. Він пояснив, що рідина в гарбузі називалася мескаль; але Лінда казала, що це можна було б називати й сомою; лише після неї людині ставало погано. Джон ненавидів Попе. Він їх усіх ненавидів... усіх тих чоловіків, які приходили до Лінди. Одного дня, коли він грався з іншими дітьми... він пам’ятав, що тоді було холодно і в горах лежав сніг... він повернувся додому й почув сердиті голоси у спальні. Це були жіночі голоси, і говорили вони якісь не зрозумілі йому слова; але він знав, що ці слова паскудні. А тоді раптово – торох! – щось перевернулося; він почув, як там забігали люди, а тоді знову щось хряснуло, після чого хтось немовби вдарив якогось мула, але не надто кістлявого; а тоді заверещала Лінда. «Ой, ні-ні-ні! » – репетувала вона. Він забіг у кімнату. Там були три жінки в чорних накидках. Лінда лежала на ліжку. Одна жінка тримала її за зап’ястя. Друга всілася їй на ноги, щоб Лінда не могла ними хвицнути. А третя шмагала її батогом. Раз, двічі, тричі; і Лінда щоразу верещала. Заплакавши, він схопився за край накидки тієї жінки. — Прошу, прошу. Вільною рукою вона його відштовхнула. Тоді знову шмагонула батогом, а Лінда знову заволала. Він ухопився жінці за її величезну темну руку і вчепився в неї зубами. Вона закричала, відсмикнула руку і штовхнула його з такою силою, що він аж упав. А тоді, поки він лежав на землі, тричі відшмагала його батогом. Йому ще в житті так страшно не пекло... немовби від вогню. І знову просвистів батіг. Але цього разу вже кричала Лінда. — Але ж чому, Ліндо, вони хотіли тебе скривдити? – запитав він того вечора. Він плакав, бо червоні рубці від батога на його спині завдавали йому страшенного болю. А ще він плакав тому, що ці люди чинили такі гидкі й несправедливі речі, а він ще був маленьким хлопчиком і нічим не міг цьому зарадити. І Лінда теж ридала. Вона була доросла, але їй бракувало сил чинити опір одразу їм трьом. Це було так несправедливо. – Чому вони хотіли тебе скривдити, Ліндо? — Я не знаю. Звідки мені знати? – Він ледве чув її слова, бо вона лежала на животі, занурившись лицем у подушку. – Вони кажуть, що ті чоловіки їхні, – додала вона; здавалося, ніби вона це каже не йому; ніби вона веде розмову з кимось у власному нутрі. Довгу розмову, якої сама не може збагнути; врешті-решт вона заридала ридма, як ніколи досі. — Ой, Ліндо, не треба плакати. Не плач. Він притулився до неї. Обвив руками її шию. Лінда скрикнула. — Ай, обережно. Моє плече! Ай! – І вона його відштовхнула, щосили. Він ударився головою об стіну. – Малий ідіоте! – зарепетувала вона; а тоді раптом почала нагороджувати його ляпасами. Одним ляпасом, другим... — Ліндо, – заволав він. – Мамо, не треба! — Я тобі не мама. Не буду тобі матір’ю. — Але ж Ліндо... Ой! – Вона ляснула його по щоці. — Цілком здичавіла, – верещала вона. – Плодити дітей, як тварина... Якби не ти, я б могла піти до Інспектора, могла б забратися звідси. Але ж не з дитиною. Бо це страшна ганьба. Він побачив, що вона знову намірилася його вдарити, й захистив лице рукою. — Ой, ні, Ліндо, прошу тебе, не треба. — Мала бестія! – Вона відсмикнула геть його руку; його обличчя було тепер беззахисне. — Ні, Ліндо. – Він заплющив очі, очікуючи удару. Але вона не вдарила його. За якусь мить він знову розплющив очі й побачив, що вона на нього дивиться. Він спробував їй усміхнутися. Зненацька вона обвила його руками й почала обціловувати. Іноді Лінда по декілька днів поспіль взагалі не вставала з ліжка. Лежала там зажурена. Або ж напивалася тієї рідини, що її приносив Попе, а тоді довго реготала й лягала спати. Інколи вона хворіла. Нерідко забувала його помити, а їсти в хаті не було нічогісонько, хіба що крім холодних тортиль. Йому пригадалося, як вона побачила вперше у його волоссі тих маленьких комах, як довго вона тоді верещала. Найщасливіші були ті часи, коли вона розповідала йому про Інше Місце. — І там справді можна літати, коли заманеться? — Коли заманеться. – І вона розповідала йому про розкішну музику, що лунала з ящика, і про всі чудесні ігри, про смачнющі наїдки й напої, про світло, яке спалахувало, коли натиснути маленьку штучку на стіні, про картини, які можна було не тільки бачити, але й відчувати на доторк, на запах, на слух, про ще один ящик, з якого струмували чудові пахощі, про височезні, мов гори, рожеві, зелені, сині та срібні будівлі, про те, що всі були щасливі й ніхто не сумував і не гнівався, й усі належали одне одному, а ще були ящики, в яких можна було бачити й чути, що діється на другому кінці світу, і немовлята в гарненьких чистих пляшечках... усе таке чистесеньке, і жодного гидкого смороду, жодного бруду... і люди ніколи не були самотні, вони жили всі разом і були веселі й радісні, немов під час літніх танців тут, у Малпаїсі, але набагато щасливіші, вони там щодня були щасливі, щодня... Він міг це слухати годинами. А інколи, коли він разом з іншими дітьми втомлювався від довгих ігор, один зі старійшин пуебло розповідав їм тими дивними словами про великого Перетворювача Світу, про тривалий бій між Правою і Лівою Руками, між Сухістю й Вологістю, про Авонавілону, який створив, замислившись вночі, густу імлу, а тоді з цієї імли витворив цілий світ; про Матір-Землю й Небесного Отця; про Агаюту і Марсайлему, богів Війни й Удачі; про Ісуса й Пуконґа; про Марію й Етсанатлегі, жінку, що постійно омолоджується; про Чорний Камінь Лаґуни, Великого Орла і Матір Божу Акомську. Дивні історії, які йому видавалися ще чудеснішими через те, що він не до кінця міг збагнути всі не знайомі йому слова. Лежачи в ліжку, він думав про Небеса, Лондон, Матір Божу Акомську, довжелезні ряди немовлят у чистеньких пляшечках, літаючого Ісуса, літаючу Лінду, видатного Директора світових інкубаторів і Авонавілону. До Лінди приходило багато різних чоловіків. Хлопчаки почали показувати на нього пальцями. Чудернацькими напівзрозумілими словами вони доводили, що Лінда погана; вони обзивали її невідомими йому прізвиськами, але він знав, що ці прізвиська образливі. Якось вони почали виспівувати про неї якусь пісеньку, знову і знову. Він пожбурив у них каміння. Вони відповіли тим самим; гострий камінчик порізав йому щоку. Кров не зупинялася; він був весь закривавлений. Лінда навчила його читати. Вона малювала йому на стіні вугіллям картинки: сидячу тваринку, немовлятко у пляшці; тоді почала писати букви. ІДЕ КІТ ЧЕРЕЗ ЛІД. А ТЕ КАЧА ДРІБНО СКАЧЕ. Наука йому давалася легко і швидко. Коли він уже навчився читати всі ті слова, що їх вона писала на стіні, Лінда відчинила свою велику дерев’яну скриньку й витягла з-під тих кумедних червоних панталончиків, яких вона ніколи не носила, тоненьку книжечку. Він її й раніше вже часто бачив. «Коли підростеш, – казала вона, – зможеш її прочитати». Ну, ось він уже й виріс. Його переповнювала гордість. — Боюся, вона тобі не видасться надто цікавою, – мовила вона. – Але іншої в мене немає. – Вона зітхнула. – Якби ти тільки бачив, які чудові читальні автомати були в нас у Лондоні! Він почав читати. «Хіміко-бактеріологічне зумовлення ембріонів. Практичні інструкції для бета-обслуги ембріональних складів». Минуло чверть години, заки він спромігся нарешті прочитати цю назву. Тоді він пожбурив книжку на підлогу. — Паскудна-препаскудна книжка! – крикнув він і залився сльозами. Хлопчаки й далі виспівували свою гидотну пісеньку про Лінду. А ще вони інколи глузували з того, що він ходить такий обшарпаний. Коли в нього роздирався одяг, Лінда не знала, як його залатати. В Іншому Місці, казала вона йому, люди просто викидають дірявий одяг геть і дістають собі новий. «Голодранець, голодранець! » – насміхалися з нього хлопці. «Зате я вмію читати, – заспокоював він сам себе, – а вони ні. Вони й зеленого поняття не мають про читання». Якщо він зосереджувався на думках про читання, йому було доволі легко вдавати, що він плювати хотів на їхні кпини. Він знову попросив Лінду дати йому ту книжечку. Що більше хлопці глузували й тикали на нього пальцями, то наполегливіше він брався за читання. Невдовзі він уже цілком добре міг прочитати всі слова. Навіть найдовші. Але що вони означали? Він поцікавився в Лінди; але навіть після її відповідей йому не все було зрозуміле. Хоч найчастіше вона взагалі не знала, що йому відповісти. — Що таке хімічні препарати? – запитував він. — Ну, різні там солі магнію й алкоголь для того, щоб дельти й епсилони були малими й недорозвиненими, а ще, скажімо, карбонат кальцію для кісток, ну, й таке всяке інше. — А як виготовляти ці препарати, Ліндо? Звідки вони беруться? — Ну, я не знаю. Вони містяться в пляшках. А коли пляшки порожніють, треба замовляти нові у крамничці з хімікаліями. Думаю, що їх роблять працівники цих крамничок. Або також замовляють їх на фабриках. Я не знаю. Ніколи не вивчала хімії. Я завжди працювала з ембріонами. І хоч про що б він запитував, відповідь була завжди однакова. Лінда ніколи нічого не знала. Старійшини пуебло завжди давали точніші пояснення. — Людське сім’я і сім’я всіх істот, сонячне сім’я, сім’я землі і сім’я неба... це все створив Авонавілона з Імли Зростання. Світ тепер має чотири утроби; і він запліднив цим сім’ям найнижчу з чотирьох утроб. І поступово сім’я стало проростати... Одного дня (Джон пізніше вирахував, що це мало бути невдовзі після його дванадцятиріччя) він повернувся додому й зауважив на підлозі у спальні книжку, якої ніколи раніше не бачив. Вона була вельми товста і видавалася дуже старою. Палітурку поточили миші; деякі сторінки були пожмакані і ледве трималися купи. Він підняв книжку й подивився на титульну сторінку: книжка мала назву «Повне зібрання творів Вільяма Шекспіра». Лінда лежала на ліжку, потягуючи з чашки той огидний смердячий мескаль. — Це Попе приніс, – повідомила вона. Говорила якимсь чужим, грубим і хриплим голосом. – Вона була в одній зі скринь ківи Антилопи. Пролежала там, кажуть, не одну сотню років. Гадаю, що так воно і є, бо я переглянула її, і там купа всіляких нісенітниць. Нецивілізованих. Але тобі може придатися для вправ із читання. – Вона востаннє сьорбнула з чашки, тоді поставила її на долівку біля ліжка, перевернулася на бік, раз або двічі гикнула й заснула. Він розгорнув навмання книжку. Як можна В смердючій, заяложеній постелі, В розпусті парячись, на купі гною Милуючись, кохаючись... ^[4] Ці чудернацькі слова гупали в його свідомості мов барабани під час літніх танців, якби ті барабани володіли даром мови; немов чоловіки, які співали Маїсову пісню, чудову-пречудову, аж наверталися сльози; неначе магічні заклинання старого Міціми над його пір’їнами, різьбленими паличками й уламками кісток і камінчиків: к’ятла тсілу сілокве сілокве сілокве. К’яї сілу сілу, цітл... але кращі за Міцімові чари, бо вони щось означали, вони промовляли до нього; промовляли дивовижно й лише напівзбагненно жахливу й чародійну сутність про Лінду; про Лінду, що хропіла на ліжку, біля якого на долівці стояла порожня чашка; про Лінду і Попе, Лінду і Попе. Він дедалі чимраз дужче ненавидів Попе. Людина може гарно всміхатися, залишаючись підступним гадом. Підступним, злим, безчесним, сласним гадом^[5]. Що насправді означали ті слова? Він тільки частково їх розумів. Але їхні чари були потужні, й вони далі гупали в його голові, а йому здавалося, що він ніколи досі й не знав, що таке справжня ненависть до Попе; ніколи цього не знав, бо не був здатний висловити словами цю палку ненависть. Але тепер у нього були ці слова, що нагадували бій барабанів, спів і магію. Ці слова і ця дивна-предивна історія, з якої вони взялися (він там нічого не міг збагнути, та все одно ця оповідь була чудова-пречудова)... тепер він знав, за що так ненавидить Попе; і ці слова робили його ненависть реальнішою; вони навіть самого Попе робили реальнішим. Одного дня, коли він, награвшись, повернувся додому, двері до спальні були відчинені, і він побачив Лінду й Попе, що спали разом у ліжку... біляву Лінду й майже чорного Попе, чия одна рука була попід її плечима, а другу свою чорну руку він поклав їй на груди, і довге його, заплетене в косички волосся обвивало їй шию, мов чорна гадюка, що намірилася її задушити. Його гарбуз і чашка стояли на підлозі біля ліжка. Лінда хропіла. Джонове серце немовби випарувалося з грудей, залишивши там порожнечу. Він і сам був порожній. Спорожнілий і захололий, його трохи нудило і в голові йому паморочилося. Він притулився до стіни, щоб зберегти рівновагу. Підступний, злий, безчесний... ^[5] Мов барабани, мов чоловіки, які оспівують маїс, мов чари, ці слова лунали і лунали в його голові. Він уже не був захололий, а навпаки, аж весь пашів. Його щоки палали, налившися кров’ю, кімната попливла й потемніла в його очах. Він заскрипів зубами. «Я вб’ю його, я вб’ю його, я вб’ю», – повторював він подумки. І раптом виникли нові слова:. Коли уп’ється він, чи буде в гніві, Чи в кровозмісних втіхах на постелі... ^[6] Магія була на його боці, магія все пояснила й дала наказ. Він вийшов зі спальні. «Коли уп’ється він... » Ніж для м’яса лежав на підлозі біля коминка. Він узяв його й пішов навшпиньках назад до дверей. «Коли уп’ється він, уп’ється... на постелі... ^[6]» Він підбіг до ліжка і пирнув ножем... о, кров!... знову пирнув, і Попе вирячив спросоння очі, замахнувся ще раз, але відчув, як його руку впіймали, стиснули і... ой-ой!.. скрутили. Він не міг поворухнутися, він був у пастці, а маленькі чорні очка Попе дивилися на нього впритул. Він відвернувся. На лівому плечі Попе були два порізи. — Ой, дивися, там кров! – закричала Лінда. – Там кров, дивися! – Вона ніколи не могла винести вигляду крові. Попе підняв свою другу руку... для того, щоб ударити його, подумав він. Він закляк, очікуючи удару. Але рука тільки схопила його за підборіддя й повернула обличчям до Попе, щоб він знову був змушений дивитися йому в очі. Дуже довго, сотню годин. І раптом... сам того не бажаючи... він розплакався. Попе вибухнув реготом. — Іди, – сказав він індіанською. – Іди, хоробрий Агаюто. Він вибіг в іншу кімнату, ковтаючи сльози. — Тобі вже п’ятнадцять, – мовив старий Міціма індіанською мовою. – Тепер я зможу тебе навчити працювати з глиною. Сидячи навпочіпки біля річки, вони працювали разом. — Насамперед, – сказав Міціма, беручи в руки грудку вологої глини, – виліпимо маленький місяць. – Старий стиснув грудку, перетворивши її на диск, а тоді загнув угору краї; місяць став маленьким горнятком. Поволі й невправно він відтворив делікатні рухи старого. — Місяць, чашку, а тепер змію. – Міціма скрутив інший шматочок глини, зробивши з нього довгий еластичний циліндр, тоді обернув його в коло і причепив до обідка чашки. – Тоді ще одну змію. І ще одну. І ще одну. – Кільце за кільцем Міціма ліпив стінки горщика; той був вузький, тоді розширювався і знову звужувався біля шийки. Міціма стискав і поплескував глину, гладив її й вишкрібував; аж ось нарешті перед ними стояв такої знайомої форми малпаїський глечик для води, лише він був не чорний, а кремово-білий і м’який на доторк. Його власний горщик, що був жалюгідною пародією на Міцімів, стояв поруч. Той аж розсміявся, порівнюючи їх. — Але наступний вийде краще, – запевнив він, зволожуючи іншу грудку глини. Ліпити, надавати форми, відчувати, як його пальці стають дедалі вправнішими й міцнішими, – це все приносило йому неймовірну втіху. — У здорової дитини, – наспівував він, працюючи, – на сніданок вітаміни. І Міціма теж собі мугикав пісню про те, як убивали ведмедя. Вони працювали цілісінький день, і весь цей час його переповнювала інтенсивна, всепоглинальна радість. — Наступної зими, – пообіцяв старий Міціма, – я навчу тебе, як робити лук. Він дуже довго стояв біля будинку, і ось нарешті там завершилася обрядова церемонія. Двері відчинилися, й усі повиходили назовні. Перший ішов Котлу, витягнувши перед собою міцно стиснуту долоню, немовби там був якийсь коштовний камінь. Слідом за ним з’явилася Кіякіме, також із витягнутою і стиснутою долонею. Вони йшли мовчки, як і решта процесії, що складалася з їхніх братів, сестер, кузинів і інших немолодих людей. Вони рушили месою поза межі пуебло. На краєчку кручі вони зупинилися, споглядаючи ранковий схід сонця. Котлу відкрив долоню. Там лежала дрібка кукурудзяного борошна; він подмухав на нього, пробурмотів кілька слів, а тоді пожбурив цю жменьку білого пороху в бік сонця. Кіякіме зробила те ж саме. Тоді наперед виступив Кіякімин батько і, піднісши вгору оздоблену пір’ям молитовну паличку, прочитав довгу молитву, а тоді жбурнув паличку вслід за кукурудзяним борошном. — Ось і все, – гучно проголосив старий Міціма. – Вони одружені. — Ну, – буркнула Лінда, коли вони вже поверталися, – я можу тільки сказати, що тут багато галасу з нічого. В цивілізованих країнах, коли хлопець забажав дівчину, він просто... Але куди це ти йдеш, Джоне? Він не озвався, а тільки хутко побіг геть, геть, куди завгодно, де тільки міг би побути на самоті. — Ось і все. У нього в голові безперестанку лунали ці слова старого Міціми. Все, ось і все... Мовчки і здалеку, але нестямно, розпачливо, безнадійно він любив Кіякіме. А тепер уже все. Йому було шістнадцять. Під час повного місяця в ківі Антилопи оповідатимуть секрети, творитимуть і народжуватимуть таємниці. Вони заходитимуть у ківу хлопцями, а виходитимуть назовні вже чоловіками. Всі хлопці були трохи перелякані та водночас нетерпляче цього чекали. І ось нарешті цей день настав. Сонце зайшло, й піднявся місяць. Він пішов разом з усіма. Темні постаті чоловіків стояли біля входу в ківу; в освічені червоним глибини вела драбина. Ті хлопці, що були попереду, почали вже лізти додолу. Раптово один з чоловіків підступив до нього, схопив за руку і висмикнув геть із гурту. Він вирвався і знову приєднався до решти. Цього разу той чоловік ударив його і шарпнув за волосся. — Не для тебе, біловолоско! А якийсь чоловік додав: — Не для сина тієї сучки. Хлопці зареготали. — Іди! – Він і далі тулився до гурту, тож чоловіки почали кричати: – Геть! Один із них нахилився, схопив каменюку і пожбурив її. — Геть, іди геть! На нього посипалося градом каміння. Закривавлений, він кинувся бігти в пітьму. З освітленої червоним ківи долинали співи. Останній із хлопців спустився драбиною вниз. Він залишився сам. Цілком сам, поза межами пуебло, на оголеній рівнині меси. Каміння під місячним сяйвом скидалося на відбілені кістки. Десь там унизу, в долині, завивали на місяць койоти. Синяки завдавали йому болю, з порізів і далі сочилася кров; але не тому він ридав; а тому, що залишився сам, тому що його вигнали самого-самісінького в цей залитий місячним сяйвом світ каменів-кістяків. Він сів на самому краєчку провалля. Місяць світив у нього за спиною; він зазирнув додолу, в чорну тінь меси, в чорну тінь смерті. Варто було зробити лише крок, лише один стрибочок... Він простягнув свою освітлену місяцем правицю. Кров і далі сочилася з рани на його зап’ясті. Що кілька секунд з неї зривалася крапля, темна, майже безбарвна у цього мертвяцькому світлі. Крап, крап, крап. Завтра, і завтра, і завтра... ^[7] Він збагнув для себе Час, Смерть і Бога. — Сам, завжди сам, – вимовив юнак. Ці слова озвалися тужливим відлунням у Бернардовій свідомості. Сам, самотній... — Я теж, – у пориві довірливості зізнався він. – Жахливо самотній. — Справді? – здивовано перепитав Джон. – Я думав, що в Іншому Місці... Адже Лінда мені завжди казала, що там ніхто не буває самотній. Бернард зніяковіло зашарівся. — Розумієш, – пробелькотів він, одвертаючи очі, – я, мабуть, трохи відрізняюся від усіх інших. Якщо хтось декантується інакшим... — Так, справді. – Юнак згідно кивнув. – Той, хто інакший, мусить бути самотнім. До нього всі ставляться по-свинськи. Знаєш, що мені перекрили абсолютно все? Коли інших хлопців вислали провести ніч у горах... знаєш, коли тобі має наснитися твоя священна тварина... то мені не дозволили піти з ними; зі мною не діляться жодними таємницями. Хоч я й сам це осягнув, – додав він. – П’ять днів нічого не їв, а тоді однієї ночі сам пішов у ті гори. – Він показав на них. Бернард поблажливо всміхнувся. — І що, тобі хтось наснився? – запитав він. Юнак кивнув. — Але я не повинен тобі казати хто. – Якусь мить він помовчав, а тоді сказав притишеним голосом: – Одного разу я зробив таке, чого ніхто з них не робив: я вдень, у спеку, простояв біля скелі, розставивши руки, як Ісус на хресті. — А це ще для чого? — Я хотів зрозуміти, що означає бути розп’ятим. Висіти отак під сонцем... — Але чому? — Чому? Ну... – Він завагався. – Бо я відчув, що мушу це зробити. Якщо Ісус зумів витримати. А потім, якщо хтось вчинив недобре... Крім того, я був нещасливий; це ще одна причина. — Якийсь доволі дивний спосіб лікуватися від нещасть, – мовив Бернард. Але, поміркувавши, вирішив, що, зрештою, в цьому щось є. Краще принаймні, ніж та сома... — За якийсь час я зомлів, – вів далі юнак. – Упав долілиць. Бачиш, тут шрам, де я порізався? – Він забрав із чола пасмо густого жовтавого волосся. На правій скроні відкрився рубець, блідий і зморщений. Бернард глянув, а тоді здригнувся і швидко відвів очі. Він був зумовлений на те, щоб відчувати в подібних випадках не так жаль, як огиду. Будь-яка згадка про хворобу чи ушкодження здавалася йому не тільки жахливою, але й відразливою й гидкою. Мов нечистоти або фізичні вади чи старість. Він поспіхом змінив тему. — Цікаво, чи не хотів би ти поїхати разом з нами в Лондон? – запитав він, роблячи перший крок в операції, стратегію якої він потай почав розробляти, відколи довідався в тому маленькому будинку, хто мав би бути «батьком» цього юного дикуна. – Маєш таке бажання? Обличчя юнака засвітилося. — Ти це серйозно? — Звичайно; тобто якщо я дістану дозвіл. — І Лінда теж? — Ну... – Він завагався. Ця бридка істота! Ні, це неможливо. Хіба що, хіба що... Бернард раптом усвідомив, що власне її огидність може стати у великій пригоді. – Та звісно! – вигукнув він, намагаючись виправити враження від своїх початкових вагань надмірною і штучною сердечністю. Юнак набрав повні груди повітря. — Невже це може здійснитися... мрія всього мого життя! Ти пам’ятаєш, що казала Міранда? — Яка Міранда? Але юнак явно навіть не почув цього запитання. — О диво! – вигукнув він; його очі сяяли, а все обличчя палахкотіло рум’янцем. – Які вродливі я створіння бачу! Яке прекрасне це поріддя людське! – Його рум’янець раптом став багряним; він думав про Леніну, цього ангела у віскозній сукні пляшково-зеленого кольору, що вилискувала молодістю й живильними кремами, пухкеньку, з такою милою усмішкою. Його голос затремтів. – Який чудесний світ новий оцей^[8], – почав було він, але тоді раптово замовк, кров відринула від його щік, і він став блідий наче папір. – Ти з нею одружений? – запитав він. — Я що? — Одружений. Ну, знаєш... назавжди. Це так індіанською кажуть... «назавжди»; і цього вже не зміниш. — О, Форде, ні! – Бернард не зміг втриматися від сміху. Джон також засміявся, але з іншої причини... він засміявся від щирої радості. — Який чудесний світ, – повторив він. – Який чудесний світ новий оцей, де отакі є люди. Почнімо негайно. — Інколи ти дуже дивно висловлюєшся, – сказав Бернард, спантеличено поглядаючи на юнака. – До того ж, чи не волів би ти зачекати, аж поки побачиш цей новий світ насправді? РОЗДІЛ 9

Леніна відчувала, що після цього химерного й жахливого дня вона має цілковите право на гарний і безтурботний відпочинок. Щойно вони повернулися до їхнього притулку, як вона заковтнула шість напівграмулькових таблеток соми, лягла на ліжко і за якихось десять хвилин поринула в мандрівку місячною вічністю. Принаймні вісімнадцять годин мало минути, аж поки вона повернеться у звичний часовий вимір. Бернард тим часом замислено лежав у пітьмі, так і не склепивши очей. Заснув він аж після опівночі. Вже добре після опівночі; але його безсоння було далеко не безплідне; він розробив план. Наступного ранку рівно о десятій з гелікоптера вийшов окторон у зеленій уніформі. Бернард чекав його серед агав. — Міс Краун зараз на сома-вакаціях, – пояснив він. – До п’ятої навряд чи повернеться. А отже, ми маємо сім годин часу. Він міг би полетіти в Санта-Фе, зробити все, що йому потрібно, і знову повернутися в Малпаїс набагато раніше, ніж вона прокинеться. — Їй тут безпечно залишатися самій? — Безпечно, як у гелікоптері, – запевнив його окторон. Вони сіли у вертоліт і майже відразу злетіли. О десятій тридцять чотири вони зробили посадку в Санта-Фе на даху місцевої пошти; о десятій тридцять сім Бернард уже зв’язався з офісом Світового контролера у Вайтхолі; о десятій тридцять дев’ять він розмовляв з четвертим за ранґом секретарем його фордичності; о десятій сорок чотири він переповідав свою історію першому секретареві; а о десятій сорок сім з половиною в його вухах пролунав глибокий і лункий голос Мустафи Монда. — Я насмілився припустити, – сказав, затинаючись, Бернард, – що ця справа видасться вашій фордичності такою, що має достатню наукову цінність... — Так, вона має достатню наукову цінність, – підтвердив лункий голос. – Нехай ці двоє прибудуть до Лондона разом із вами. — Вашій фордичності відомо, що мені треба буде дістати спеціальний дозвіл... — Потрібні розпорядження, – відказав Мустафа Монд, – уже надіслано Комендантові резервації. Можете негайно прямувати до його офісу. Гарного вам ранку, містере Маркс. У слухавці стихло. Бернард її повісив і квапливо піднявся на дах. — Офіс Коменданта, – звелів він зеленому гаммі-окторонові. О десятій п’ятдесят чотири Бернард уже тиснув руку Комендантові. — Дуже радий, містере Маркс, дуже радий, – поштиво прогудів той. – Ми якраз отримали спецрозпорядження... — Я знаю, – урвав його на півслові Бернард. – Я щойно розмовляв по телефону з його фордичністю. – Сказав це таким недбалим голосом, немовби мав звичку мало не щодня спілкуватися з його фордичністю. Тоді втомлено впав на стільця. – Якщо ваша ласка, попрошу виконати всі потрібні процедури якомога швидше. Якомога швидше, – багатозначно повторив він. Отримував від цього всього величезну насолоду. Три хвилини на дванадцяту у нього в кишені вже були всі потрібні документи. — Чао, – попрощався він поблажливо з Комендантом, котрий супроводжував його аж до самого ліфта. – Па-па. Він перейшов до готелю, прийняв ванну, насолодився вібровакуумним масажем і електролітичним голінням, послухав ранкові новини, якихось півгодини дивився телевізор, тоді неквапливо пообідав і о другій тридцять полетів назад у Малпаїс разом з октороном. Юнак зупинився біля їхнього притулку. — Бернарде, – покликав він. – Бернарде! – Відповіді не було. У своїх замшевих мокасинах він нечутно збіг угору сходами й поторсав двері. Вони були замкнені. Вони зникли! Зникли! З ним ще ніколи не траплялося такого жахіття. Вона ж сама запросила його відвідати їх, а тепер вони зникли. Він сів на сходи, заливаючись сльозами. За якихось півгодини він вирішив зазирнути у вікно. Там він відразу побачив зелену валізу з ініціалами Л. К. на покришці. У його грудях вогнищем спалахнула радість. Він знайшов на землі камінь. На долівку посипалися скляні друзки. Наступної миті він був уже в кімнаті. Відчинив зелену валізу; і ось уже вдихав Ленінині парфуми, наповнюючи легені її суттю, її єством. Його серце несамовито гупало в грудях; на якусь мить він мало не зомлів. Тоді, нахилившись над цим коштовним скарбом, він почав усе обмацувати, розглядати на світло, досліджувати. Застібка-блискавка на Леніниних шортах з віскозного вельвету спочатку викликала в нього збентеження, та коли він розв’язав цю головоломку, його охопив неабиякий захват. Угору, вниз; знову вгору і знову вниз; він був просто зачарований. Тоді її зелені капці – він ще в житті не бачив нічого прекраснішого. Він розгорнув кілька панталончиків на блискавці, зашарівся й поспіхом поклав їх назад; а от запашисту ацетатну носову хустинку він поцілував, а тоді обвив собі шию її шарфиком. Відкриваючи якусь коробочку, він розсипав із неї цілу хмарку пахучого порошку. Його долоні тепер були всипані ним, наче борошном. Він почав витирати їх об груди, плечі й оголені руки. Який розкішний аромат! Він заплющив очі, а тоді потерся щокою об свою запорошену долоню. Доторк до обличчя гладенької шкіри, запах у ніздрях цього мускусного пилу... Її така реальна присутність. — Леніно, – прошепотів він. – Леніно! Він раптом аж підстрибнув від несподіваного шуму й винувато озирнувся. Нашвидкуруч запхав усі свідчення свого злодійства назад у валізу й зачинив її; тоді знову прислухався й роззирнувся. Жодної ознаки життя, жодного звуку. Але ж він явно щось чув... так, ніби хтось зітхнув або рипнула якась дошка. Він підійшов навшпиньки до дверей, обережно їх прочинив й опинився на просторому сходовому майданчику. З другого боку майданчика були ще одні, напіввідчинені двері. Він підступив до них, легенько їх штовхнув і зазирнув усередину. Там на низенькому ліжку з відсунутими простирадлами лежала в рожевій піжамі-комбінезоні з блискавкою Леніна. Вона міцно спала й була така прекрасна в обрамленні своїх локонів, така зворушливо дитиняча з рожевими пальчиками своїх ніжок і насупленим сонним личком, така довірлива в беззахисності своїх обм’яклих рученят і немов розтопленого тіла, що в нього на очах виступили сльози. Намагаючись ступати вкрай обережно, що, зрештою, було зайвим, адже Леніну з її стану сома-вакацій можна було вивести раніше від визначеного часу хіба що пістолетним пострілом, він заслизнув у кімнату і впав навколішки біля її ліжка. Він дивився, переплівши пальці своїх рук, а його вуста ворушилися. — Її очі, – ледь чутно вимовив він, - Її хода, і очі, і волосся, І голос, і ті руки, ті біленькі, Перед якими біле все – чорнило, Що пише власну кару, тії руки, Що дотик їх – як пух проти долоні Жорсткої хлібороба... ^[9] Над нею почала дзижчати муха; він відігнав її помахом руки. — Муха, – пригадав він, - Вона ж торкатись зовсім вільно може Руки її – Джульєттиного дива. Блаженство раю красти в неї з уст, Що чисті і цнотливі, як весталки, І червоніють з сорому, за гріх Вважаючи свій власний дотик^[10]. Дуже повільно, непевним порухом людини, що хоче погладити боязливу і, можливо, досить небезпечну пташку, він простягнув до неї руку. Рука так і зависла там із трепетом, в кількох міліметрах від цих обм’яклих пальчиків, на межі контакту. Чи ж він наважиться? Наважиться торкнутися рукою недостойно^[11] цей... Ні, він не наважився. Пташка була занадто небезпечна. Він знову забрав руку. Яка ж вона прекрасна! Яка прекрасна! Тоді раптом йому стрілило в голову, що варто лише взятися за блискавку біля її шиї й різко потягнути вниз... Він заплющився і смикнув головою, як той пес, що трусить вухами, вилазячи з води. Мерзенна думка! Його охопив сором. Чиста й незаймана цнота... Він почув якесь гудіння у повітрі. Ще одна муха, що прагне вкрасти блаженство раю? Оса? Він озирнувся, але нічого не побачив. Гудіння ставало дедалі гучнішим, воно, як виявляється, долинало з-поза закритих віконницями вікон. Літак! Запанікувавши, він зірвався на ноги й вибіг у сусідню кімнату, тоді вистрибнув у відчинене вікно й помчав стежкою поміж високих агав, устигнувши зустріти Бернарда Маркса саме тоді, коли той висідав із гелікоптера. РОЗДІЛ 10

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 222324 25 26 27 Следующая ⇒