Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Annotation 13 страница



 

 
 Місто було повне Інквізиторів. Івга відчувала їхню присутність кожною клітинкою, кожною порою своєї багатостраждальної шкіри. Люди їхали і йшли, з дітьми на плечах, валізами і рюкзаками; центр Віжни, завжди закритий для вантажівок, був заповнений ними, мов якесь фабричне передмістя. І всюди, всюди, всюди була Інквізиція. До вокзалів не можна було підійти й близько; Івга швидко зрозуміла, що, коли вона відчуває Інквізитора, то за мить і він учуває її. Поки що її рятували натовпи — вона поринала в метушню переляканих людей; на вулицях, де на тисячу біженців — один Інквізитор, їй удавалося вислизнути від переслідувачів. Вона здалеку відчувала наближення патрулів і кидалася у протилежний бік… Однак наближався вечір, а з ним — комендантська година. Патрулів дедалі більшало, схованок — меншало; підворіття були геть ненадійним сховком, двері під’їздів наїжачувалися кодовими замками — та й що там робити, на горищі? Інквізитор-шукач учуває за багато метрів і крізь цегляні стіни. Рухатися, рухатися, бігти… Вона тікала. Вона мала попастись. Невідомо звідки з’явилася інквізиторська машина, перерізала шлях, і дівчина відчула владний наказ — стояти. Паралізована, підкорена і безпорадна, вона тулилася до стіни. У роті — залізний присмак. Можливо — крови. Можливо — страху; їй видавалося — білими лисячими зубами вона гризе іржаву колодку своєї клітки. * * *

 Ніхто ніколи не дізнається, чого вартував йому цей спокій. Він відчував погляди. Потилицею, спиною; всі, хто зібралися тут, знали — що Великий Інквізитор особисто впустив відьму. Він зрадив професійний кодекс, дав притулок одвічному ворогові, а потім дозволив обкрутити себе круг пальця. Знали, мовчали і чекали від нього вчинків. Клавдій сів. Обвів їх важким, зненависним поглядом. Вар Танас, його суперник. Чекає реваншу. Нервовий Мавин, споборник. Думає, чи не перекинутися до опозиції. Тома. Готовий кинутися. Без страху і жалю. Блідий куратор Корди, зовсім дезорієнтований. Опустив руки. Юриц. Смутний. Приречений на зміщення. Антор, з неприхованим докором у очах: «Старже, Старже, я служив тобі вірою і правдою, як же ж ти мене підставив». «Залізна зміюка», відчужений, з байдужими очима. Що йому до Старжа — аби тільки душити відьом… Усі зібрались. У Палаці Інквізиції вмираючої Віжни. Ті, хто не встигли виїхати, низками пробираються до передмість, а на їхньому шляху розкривається земля, вищиряється вузлами комунікацій, надрами каналізацій, шахтами метро; гвардійські частини не наважуються наблизитися до будівель, що кожної миті можуть поховати під уламками. Куратори можуть розповісти і не таке — як на пляж Одниці виповзло примарне страховисько, як на виноградниках Еґре визріли на лозах ґрона людських очей, як на полях Рянки з-під землі постали всі колись закопані там кості… І ще багато чого, недарма тепер стільки божевільних і неймовірно розплодилися нявки. — На початку нашого зібрання повідомлю: мій заступник домовився з керівництвом служби «Чугайстир». Їхні люди поширять свою діяльність і на відьом. Безумовно, перебільшувати цю допомогу не варто, але в нашому стані не можна гребувати і найменшою підтримкою. Готовий вислухати вас… Біля дверей сперла голову на долоні Федора. Плювати їй на всіх і все, але мучить одне питання: як міг Клавдій… чоловік її мрії… спати із цим дівчиськом-відьмою?! Думок Клавдія вона не чула. Як міг він пояснити їй, що не спав… Взагалі ні з ким — і вже давно. Таке втримання шкідливе для здоров’я, але дуже корисне для душі. Він давно вже не любив. Ціле життя… Втім, байдуже, що вона про нього думає. Нехай вигадує, наче він спокусився на молоденьку — легше буде зрозуміти. Вони готували його відсторонення. Вже поділили ролі; налякані війною з відьмами, куратори не забували ділити крісла… Клавдій дивився у вікно. На навислий над містом дим; коли схоплять неініційовану, ще лишається надія знайти її у в’язниці. Якщо ж вона встигне пройти обряд… Він ледве повернув на обличчя звичну машкару. Усіх діючих знищують на місці. Без суду. І спалюють тіла; він сидить тут, а руду десь там уже ведуть на страту… Як завжди, — сказав чорний барельєф жінки, яка могла б бути ким завгодно. Дюнкою, Івгою, навіть його давно померлою матір’ю. Ти ніколи не помічаєш того, хто поруч. А зміст твого життя кружляє довкола тебе і намагається потрапити на очі. Ти зайнятий. То іспити, то пришестя матки… Потім ти кличеш… І краще б ти цього не робив. Бо твій запізнілий заклик — ПОВЕРНИСЯ — викликає страховиськ. Потвор, які залишаються коханими. Які несуть смерть. * * *

 Перші метри довелося повзти на руках. Ноги, скуті велінням, відмовлялися слухати — але біль у здертих долонях повертав дієздатність. Івга загарчала від дикого бажання свободи і вирвалася з полону чужої волі. У зімкнутих щелепах наказу лишилися лише клаптики рудого хутра. За півгодини, коли знесилена Івга сховалася в сухій чаші фонтана в якомусь старовинному дворі, неприродну тишу порушив скрип візка, і дівчинка у витягнутій кофтині зупинилася неподалік… Чи був у неї вибір? Не ображайтесь, Клавдію… Ви ж бачите, що — ні.
 Уночі їхня крита вантажівка прорвалася крізь оточення. Жах, сліпуче світло прожекторів і тряскіт автоматних черг зосталися позаду; машину наче боронила незрима сила, і вона мчала гладенькою трасою, а в тенті позіхало всього п’ять круглих дірок. Хоча вже здавалося, що всі — застрелені. Безнадійно мертві… Жінки сиділи на дні кузова і тулилися одна до одної тремтячими спинами. Їм було страшно. Вантажівка завернула на розбиту дорогу. Ще трохи — і важкий шлях закінчиться. Тент дряпнуло гілля, рипнули ворота. Жінки не бачили нічого — довкола суцільна темрява. — Виходьте… Дощ. Ліхтарик у чиїхось руках: — Ви на останній станції, сестри. Ваші поневіряння закінчилися, і ми раді за вас. Новоприбулі мовчки вибралися з машини. Та, що зустріла їх, розчахнула перед ними двері низької напівпідвальної кімнати: — Чекайте. Терпіння, сестри, ви вже досягнули мети. Залізна груба. На столі — бідон із ложкою та купка бляшаних тарілок. Жарівка під стелею; у цьому відвертому світлі жінки набули, нарешті, зовнішности. За звичайних обставин вони ніколи не зустрілися б. Середніх років дама з хімічними кучерями з клітчастою валізкою в маленькій, тонкопалій руці; школярка з червоними від сліз очима, в спортивному костюмі, із зеленим рюкзаком у наліпках за спиною; гостролиця стара з темними, чоловічими долонями. І дівчина, руда, мов соняшник. Смертельно змучена. Івзі хотілося лягти. Але на підлозі було зимно, а на канапі, де вже сиділа жінка з валізкою, — надто мало місця… Її морозило. Там, біля фонтана, вона боялася… Що її відкинуть. Ще більше — що приймуть. І — до знетями — що мститимуться за зраду. Їй не дорікнули жодним словом. Ніяк не виказали свою обізнаність — і у відповідь вона відчула щось на зразок вдячности. Присіла на краєчок канапи, лишаючи місце для старої, але та пішла прямісінько до столу та заходилася біля паруючого варива. Хтось схлипнув; Івга підвела голову. Дівчинка в спортивному сиділа на своєму рюкзаці і глухо плакала. — Ти чого? — хрипко спитала стара. — До мами… хочу, — видихнуло дівча, ховаючи обличчя у колінах. — Нічого, — озвалася дама. — Скоро вже не будеш хотіти. Дівчинка схлипнула востаннє — і завмерла. — Не будеш, — підтвердила стара. — А чого будеш, ось знати б… Нечутно відчинилися двері. Четверо одночасно обернулись. Жінка в довгій, до підлоги, сукні без пояса. З чорним прямим волоссям. — Підемо, сестри… Останнє запитання — може, хтось не бажає йти? У Івги підтягнуло живіт. Жінка не дивилася на неї — але Івга підозрювала, що питання це з подвійним дном, з натяком; думки її безпорадно перебирали якісь непотрібні спогади, намагаючися зачепитись за головне… Вона стоїть на порозі провалля — усе, більше не буде часу згадати. Щось би добре на прощання… Чай. Гуси. Вогнище посеред снігу, жовтогарячий шалик, вишнева гілочка, смола, ледь відчутний запах… Усе. Жінка похилила голову: — Забудьте вашу скорботу, сестри. Ваша нероджена мати чекає.
 Всього лише спортзал. Шкільний. Порожній. Ґрати на вікнах… поверх звичної баскетбольної розмітки складне переплетення тонких чорних ліній. Ні, темно-іржавих, з полиском, наче кров. — Заходьте, сестри… Чиніть так, як велить вам ваша сутність. Підкорюйтеся своєму єству; прийде час помирати — вмирайте. Прийде час воскресати — воскресайте. Ідіть ниткою, стопа за стопою, не сходьте з дороги. Це ваш шлях, здолайте його весь. Івга не могла роздивитися мовчазних відьом у дальньому кінці залу. Її трусило, як у пропасниці; дівчинка ридала ридма. Я маю згадати, — панікувала Івга. Усвідомити життя. Я — востаннє я. Потім мене не буде. Клавдію! Клаве, пам’ятай мене. Як ту дівчинку з юности, як я заздрю їй… — Лягає шлях ваш. Нехай ляже рівніше. На підлогу впали чотири довгих мотузки. Чотирма несхожими конфігураціями: перед дівчинкою — майже прямою лінією, перед старою — складним лабіринтом вузлів, у дами — спіраллю, а в Івги… …плутаний клубок. Такий тугий і заплутаний, що навіть чорноволоса відьма здригнулася і переглянулася зі сестрами. — Не сходьте з дороги… Йдіть. Я не пройду, — зраділа Івга. Це пастка, вони все заздалегідь підлаштували… Вона безтурботно ступила на край мотузки — і тієї ж миті усвідомила, що пройде. До кінця. Спалахнув вогонь. І спортзал зник. Дівчинка крокувала залізницею, і дві блискучі смуги вказували їй шлях. Вона спотикалася. Важелі стрілок із каламутними очима ліхтарів вдоволено клацали за спиною. Позначали пройдений етап. Йшла і дивилася туди, де рейки губилися у млі. Вітер стояв стіною і тиснув їй на обличчя, мов прес. Відстала від потяга. Треба наздогнати… Вона знала, що дійде.
 Стара клигала сивою нескінченною волосиною. Під нею — темрява. Вона хиталася, ловлячи руками свідомість, що вислизала… пленталася і бачила себе молодою та сильною, як того дня, коли на сіннику застукав її білозубий бурлака, якому вона і встромила в печінку іржавий уламок коси. Вона знала, що досягне мети.
 Дама простувала кригою. Знизу, з-під прозорої луски, дивилися на неї її ненароджені діти. Два хлопчики і дівчинка; жінка знала, що не наступить на їхні обличчя, швидше в ополонку… Жінка плутала, поверталася власними слідами і все частіше наштовхувалася на низки інших, крихітних слідів. Зціплювала зуби й ішла. Вона дійде. У неї немає іншого виходу.
 Івга ступала кільчастим тілом жовтого смугастого змія. Його м’язи пружинили під ногами; вона безгучно плакала, зважуючись на кожний наступний крок, бо в кінці шляху її чекала пласка голова з роздвоєним язиком. Немиготливі очі дивилися жорстко і з розумінням; так інколи дивився на неї Клавдій. «Що ж ти матері не написала? » «Навіщо їй мої листи… я ж відрізана скибка…» «Що ж ти не написала? » «Тільки б вирватись, я напишу, приїду…» «…Не написала…» Івга пригиналася і пролазила в тугі петлі, у найвужчі кільця — їй допомагала блискуча, слизька, гладенька луска. «Я пройду… Зберегти б пам’ять. Поки що я все пам’ятаю. Хто я, де жила, кого любила. Пам’ять…» «…матері…» Вона стогнала від приниження. Відчувала себе все більш ницою, нікчемною істотою. Грудкою бруду… «Клаве, я вас ніколи не побачу». «Що…» «…Ніколи. Ні, не треба мене пам’ятати, забудьте…» «…ти…» У неї підламалися коліна. Вона впала, чіпляючися за змія. Страшне чекання хтозна-чого. Пласка голова хитнулась: «Тепер я тебе вкушу». «Ні! » «Час помирати — помри без страху» Івга закричала. Розчахнулася зміїна паща…
 Саме цієї миті на дівчинку вилетів з імли чорний потяг. Волосина під ногами старої урвалась. Тріснула крига під утомленою жінкою. Івга відчула вбивчі ікла у своєму тілі, хотіла заплакати, але не змогла: просто померла. Смерть її була чорною рівниною з темно-червоними горами на обрії. А над ними — небо — також червоне, мов розпечене вугілля. А потім — нічого. «Прийде час воскресати — воскресайте». І вона ожила. Відьма… «Пам’ятаю? » Підошви так само зіслизають зі слизького змія. Вільга… «Я — ще я? Я… пам’ятаю?! » Івга… Кінець шляху. — ХаОС не вічний. Візьміть свічки, сестри, завершимо ж обряд, як велить нам наша нероджена матір. … до нього з усієї сили. І стара, і дівчинка, і дама; першою закінчила шлях дівчинка, за нею — дама, через хвилину — стара. Тільки Івга ніяк не могла. «Я лишаюся собою. Але ж обряд майже завершено. Я марно боялася, я зберегла…» Біль. Удар. Судома зміїним тілом. — Всім стояти! Інквізиція! — Сестро, вперед! Заверш! — Стояти! Червоні гори впали. «Отже, все…» Все зникло. Повернулося ніщо. * * *

 Він із силою опустив на стіл судомно стиснутий п’ястук. Оратор — Тома з Альтиці — був уражений його нестриманістю; вирішив, дурненький, що реакція Великого Інквізитора викликана його звинуваченнями. Коли б ти тільки знав, Томо… Клавдій осміхнувся, мовчки вибачаючись. Дурень. Підібрав перлину, кинув до непотрібу і загубив нарешті… Цікаво, хто з них знає про його останнє розпорядження. Усім оперативним групам і патрулям наказано — виловлених РУДИХ відьом особисто доправляти до Великого Інквізитора. Бо Відьма-матка обов’язково має бути рудою… Як він радів цій своїй вигадці. І як же ж непевно, ненадійно виглядає це тепер. Хіба що дисципліна — останнє, що знищить загальний розпад. Розпад. Ядерний вибух у кишені. Сьогодні йому привезли одну. Фарбовану. З неглибоким «колодязем», але безтямно люту; перед стратою вона так і сипала пророцтвами про кінець світу та матку. Клавдій лише тепер помітив, що в кабінеті запанувала тиша. Всі дивляться на нього. Зловтішно. Стурбовано. Співчутливо. Запитально. Лише Викол — байдуже. Чого їм? А, відречення. Зараз він мусить підвестись і вимовити формулу про відставку. Однаково, чому. Він підвівся. Федора подивилася йому в очі. Гірко. «Як ти міг?! » — Панове… Я уважно вислухав ваші доповіді. Нічого собі — доповіді… — Власне, саме так і повинні йти справи у зв’язку з пришестям матки… нещодавно я мав розмову про це. З його світлістю. Дуже цікаво. — Герцоґ повністю погодився з моїм планом дій… Що засвідчує цей ось папір. Він витягнув копію документу. — Коли не заперечуєте, я прочитаю: «Ми, герцоґ Віжни Стефаній Сьомий, повністю підтримуємо генеральний план Великого Інквізитора Віжни Клавдія Старжа. Тому ми оголошуємо мораторій на кадрові перебудови у верхніх ланках Інквізиції, конкретно — на зміщення з посади Великого Інквізитора. Термін мораторію визначатиметься успіхами протидії активності відьом. » Він не дивився — дав можливість слухачам оволодіти собою. Не дивився на їхнє збентеження, їхні безпорадність і страх. Влада завжди бажала підкорити собі Інквізицію. Усі Великі Інквізитори протистояли цьому бажанню. А ЦЕЙ використовує його на свою користь. Тепер ВІН ніколи не відмиється. Або перемога — або трибунал. Він підняв очі. Тома набув такого нездорового кольору, що Клавдій схвилювався. Люди такої комплекції наражаються на велику небезпеку… удару. — Ну, ти даєш, — голосно здивувався Викол. — Все, панове, отримали своє… До роботи. Матку ловити. Тома мовчав. — Це вам так не минеться, Старже, — це Вар Танас. — Ви зрадили Інквізицію. Клавдію хотілося вихлюпнути роздратування, неспокій і тугу. І з якоюсь мінімальною користю, або хоч із задоволенням. — Мені начхати на Інквізицію. Нехай гине — але разом із маткою. Мені начхати на ваші амбіції; працювати треба. Всі — на місця. Хто не виконає найменшого наказу — буде зміщений у двадцять чотири години і переданий трибуналові. Мовчали. Дивилися. І Федора також. Із захопленням; за віщо, цікаво, жінки так люблять негідників. Так, що ладні вибачити блуд з молоденькою конкуренткою… Клавдія пересмикнуло від огиди. Він відвернувся. * * *

 Над її головою, низько-низько, нависало зле червоне сонце. Розпечене, мов сталева спіраль; вона стримувала стогін. Спробувала поворушитися — її руки були нерухомі. Ноги більше їй не належали. Навіть повіки не бажали коритись. Жовтого змія не було. Темрява. І червона пляма над головою. Вона здригнулась. Згадала… Я — це Я? Ніхто інший не оволодів мною, не оселився у моїй свідомості, в моїй пам’яті? Я — ще Я?.. Вона лежала на боці, у дивній скарлюченій позі; підлога тремтіла, гуркотів двигун. Машина. Червоне, пекуче над головою — інквізиторський знак на залізній стелі фургона, напівморок і пустка; сіре світло пробивається крізь щілини. Руки і ноги в дерев’яних скрепицях — немає нічого постійнішого за інквізиторські кайдани. Анітрохи не змінилися за тисячу років. Не те. Єдине, що має значення: я — це я чи ні? Мати… Трава… Гуси… Сумка… Цигарки… Її раптом охопив жах. Здалося, наче чогось не пам’ятає. Не може усвідомити себе, згадати материне обличчя. «Щоб ти була мені зараз назад! І за уроки! Знаю я…» Зморшки в куточках уст. Пасмо на чолі, смугастий рушник у руках. «Що ж ти матері…» Івга… Яка ти дурна. Коли ТИ ставиш таке запитання — звісно, це ТИ і є. Така, якою була вчора… Усього лише ти. Несподівано для себе вона розсміялася. Обряд не встиг завершитись. Вона така, як була; саме тому її не вбили на місці, а запхали в ці дурні скрепиці та везуть кудись… Сміх її захлинувся. Їй уже нічого не під силу змінити. Та й чи була коли небудь в неї ця сила?! Теж мені, відьма… немає сил думати; нехай буде, що буде. Жовте тіло змія. Крок, ще крок, ще… Хотілося сісти, протерти очі. Тільки от чим? Руки недосяжні. Руки мерця. Знеможно відкинула голову. Скривилася, коли на глибокій вибоїні голова підстрибнула, мов м’ячик. Заснути б. Забутись… Відпочити. Сон змилостивився над нею. Тіло повелося дуже дивно. Воно розтеклось, мов повінь, заповнило всю машину і через щілини просочилося назовні, де розпливлося по дорозі, підіймаючись аж до неба; Івга хотіла іншого сну. Не такого страшного. Аби мама, трава, літо… Але страх минув. Тіло руденького дівчати розійшлося світом. Ні, воно ввібрало в себе світ; вона відчувала, як гаснуть бліді вогники на обрії. Як тремтить небо та холоне земля, як лоскоче струмочок. І свербить місто. Повне… чогось… когось… не відчуває як слід, лише корчиться од сверблячки… Кожний ніготь, кожна волосинка її були живими і дивилися на світ власними очима. Безліч яскравих образів. Дороги і згарища… Сподівання і покликання… Жовтий смугастий змій. Крок. Івга відчула тугу і ніжність. Як тоді, коли дивилася їй услід матір, з порога… Зміїне тіло наклалося на цей спогад, обплело кільцями, але це не страшно…
 

 
 Фургон зупинився. Івга кричала. Туга і ніжність. Надто поглинає. Занадто глибоко і боляче. Тепер вона знає правду про світ. Це так прекрасно і нестерпно, наче сліпонароджений раптом побачив небо… — Чого виєш? Прозріння урвалось, і кілька секунд Івга напружено намагалася забути його. Забагато для рудої дівчинки… Не можна це носити в собі. Прозріння зглянулося і змеркло. Лишило невиразну тінь. * * *

 Під ранок він викликав робочих Інквізиторів. За ніч були допитані тридцять дві відьми. Відомостей було мало; ніхто й натяком не вказав на можливе знаходження матки. Клавдій ходив з кута в кут, і детальні карти селищ і містечок, областей і округів шурхотіли під ногами, мов осіннє листя. — Ще кілька днів — і ми програли. Помічники мовчали. Їхні сім’ї давно виїхали з Віжни — у перших лавах. І слухали тепер радіо з Віжни. Хоча тепер уже ні — на світанку радіо замовкло. Вікна зачинені наглухо. Не допомагає і кондиціонер — у всьому Палаці стоїть густий запах диму. Півміста палає. Телефон не працює. Зв’язок із провінціями тільки рацією. Віжна повна нечистот. Каналізація прорвана. Опало все листя на віжненських деревах. Герцоґ виїхав учора. Хаос у всьому світі. Світі відьом. Колись давно… півтори місяці тому… він катував одницьких відьом. І дізнався про долю людей на стадіоні; навіки забруднив руки, але ж урятував?! Коли б він знав засіб. З головою би занурився… аби зупинити це… Ще вчора, під поглядами кураторів, він був упевнений у собі, як ніколи. Сьогодні розуміє, що помилився. Перебільшив свої сили; матка не бажає двобою. Вона грається з ним, як кішка з мишеням. «… Я один… що добродійки мої нездатні… лякатися власного зла… Я один не можу сподіватися… Я маю приготувати для НИХ… Сьогодні ми зійдемося впритул…» Клавдій не відчуває. Воля його бездіяльна. П’ятеро помічників, які всю ніч провели в підвалах, ховають запалені очі. * * *

 — Патроне, ви звеліли доповісти… Відьма. Руда. З якогось села. Ви казали… Клавдій підвів важку голову. — Добре… Я подивлюсь. Дві безсонні ночі… Чи більше? У якому житті він спав хоча б п’ять годин поспіль? Вибрався з-за столу. Взяв фломастер, підійшов до стіни, зосередився і вивів знак «дзеркала». Не блискуче, але хвилин двадцять працюватиме. Набрав у груди повітря, подумки відтворив між собою та «дзеркалом» знак «лінзи»… Вдих. Видих; спочатку боляче — ганяти свою волю туди-сюди, віддзеркалюючи себе — як пальці в м’ясорубці… Але вже легше. Нові сили. Його власні, у кілька разів збільшені. Тепер він готовий до зустрічі… Зруйнував знак «лінзу». Розмазав знак «дзеркала», і той уподібнився до непристойного малюнка недорозвиненого підлітка. Він давно вже втратив надію побачити Івгу. І все ж іде… Ліфт не працює. Немає світла, смолоскипи з ритуальної декорації перетворилися на необхідність. Плащ. Коли недотримуватися традицій самому — чого чекати від охоронців? Запитальний погляд на чергового — блідий, мало знайомий Клавдію інквізитор: — У сто сьомій… супроводжувати? Клавдій кивнув. Сто сьома — не для дрібноти. Вже на залізних гвинтових сходах у підвал він відчув ЦЮ… Погану відьму. Не просто сильну — з вивертом. Чи то стяг, чи то щит; де її підібрали, звідки береться ця погань — мутанти, суміщені типи, жахливі «колодязі», нелюдська злоба?.. — Вони взяли її у Вейні, в нестямі… Ні, щоб одразу… Вибачте, патроне, ви ж казали — рудих… Будете дивитись? Заскреготав ключ. Сто сьома. Режим — жорстокий-прим. Чотири «дзеркала», стаціонарні скрепиці, у стелю вмуровано знак «прес». Він схилився до віконця у броньованих дверях. Вельма… Вона знала про його присутність. І дивилася, не відриваючись… Серце Клавдія спинилось. «Зупинився годинник залізний…» секунда, дві… Кліпнула. Опустила вії, знову позирнула — очі були мокрими. Дві прозорі кульки котяться по щоках, торкаються усміхнених уст, крапають з підборіддя… — І за чим ти плачеш? — Я думала… ніколи вже вас не побачу. * * *

 Вона не втомилась. Просто відчула потребу повернутися — і з деяким жалем полишила свій великий світ і увібгалася у маленьке, змучене скрипицями тіло. Спочатку було дуже важко. Зв’язані руки оберталися неволею духу, знак зі стелі тиснув, як важкий прес; біль віддзеркалювався і повертався удесятеро сильнішим. Вона не витримувала і вислизала у великий світ, аби з подивом умістити в себе ціле море протиріч і зависнути між небом і землею… між своєю головою і стопами. З новим потрясінням відчути свою колишню сліпоту. Людське тіло не має органів, які могли б сприйняти ці відчуття. Мозок не створений для такого розуміння; у неї мало б паморочитися у голові, а з очей мали б текти сльози — але ні голови, ані очей уже не було. Були переплетення доріг, вузли страху і віри, які розливалися крапельками надії і жалю… І ще багато сил, яким вона не знала назви, але відчувала владу над ними. Прозріння. Туга і ніжність… ВІДАННЯ, яке хочеться забути. Поверталася. Тіло, звичне, але в незвичному положенні; камера зі знаками «дзеркала» на чотирьох стінах, білі зап’ястки в скрепицях, руді волосинки, що заважають дивитися. Це я… Я не змінилась — змінився світ. Кардинально. А я… Вона знову заплющила очі. Палац над нею був порожній і ворожий. Тільки в підвалах жевріло життя — приречене, ув’язнене; Івга облизала запалені вуста. І до цього дійде черга. Згодом… «Прес» уже не мучив, але дратував; вона вдихнула, видихнула і втиснула величезний поршень назад у стелю. Хряснуло каміння; інквізиторський знак втратив обриси і силу. Івга труснула головою; перед очима метнулися вогняно-руді пасма, посипалася кам’яна крихта. Дзеркало… Вона посміхнулася. Знаки довкола неї затремтіли, попливли перед очима — і жахлива камера номер сто сім перетворилася на балетний клас; Івга побачила безліч своїх відображень, великих і малих, які губилися у глибинах дзеркального коридору. Івга на підлозі. У важких дошках з дірками. Споглядання скрипиць не сподобалося їй, і вона викреслила їх з картинки. Вона вдивлялася у себе так уважно, як ніколи. БАЧИЛА себе. Це я. Я, як завжди… І бачила вона очима інших. Байдужими. Підозріливими. Співчутливими. Очима поліцейського на вокзалі й чугайстра Прова; однокласників і брата; господині антикварної крамнички і ще чиїмись, що бажають роздивитися… Так дівчинка-підліток уперше стає перед свічадом без одягу і здивовано вивчає зміни у своєму тілі. Картинки були повчальними, інколи жорстокими — але в усіх очах вона впізнавала себе. Довго і сумно розглядала своє обличчя очима Назара. Поглянула очима матері, але одразу похнюпилась і втерла з щоки сльозу. Позирнула оченятами песика з площі Переможного… Лише очима Клавдія не наважилася скористатись. Свічада знепрозоріли; Івга поклала підборіддя на дерево скрипиці й ні про що не думала. Просто існувала — тільки б не заснути, бо вві сні обов’язково з’явиться спина змія. А Івзі не хотілося з ним зустрічатись. Їй хотілося побачити Клавдія. Вона знала, що він обов’язково прийде знову, і покірно, терпляче чекала. Він з’явиться, хоча б за службовими обов’язками… Ця думка несподівано налякала її. Коли раніше руда була для нього випадковою дівчинкою з дороги, тепер вона — ворог, ще й заплямований зрадою, з чого вона взяла, що він відчуває до неї щось, окрім… … того, на що вона заслуговує. Це виявилося жахливішим і від скрипиць, і від «преса». Вона не боялася ката, але страх перед Клавдієм ожив з такою силою, що виразно згадалася нудота від їхньої першої зустрічі й візитівка, яка лишила на долоні червоний опік. Його душа — порожній замок. І десь там никає привид його єдиної жінки. І не зносить суперництва. Івга — володарка великого світу, але над Клавдієм її влади немає і не буде. І не тільки тому, що він — Великий Інквізитор. Майнула смугаста спина. Ні, тільки не зараз; після ЦЬОГО світ змінюється знову й ініціація триває, як і шлях по жовтому змію. Не зараз, — затремтіла вона, — не хочу, аби ВІН бачив мене ТАКОЮ… Черговий інквізитор захвилювався. Рушив сходами вниз — Івґа розуміла, що він не один, але його супутник залишався непроникним для її чуття. Як і минулого разу… — Будьте ласкаві, відчиніть. Гарячий пекельний клубок у горлі… Черговий вагався: — Патроне, техніка безпеки… — Це наказ, Куле. Скрегіт замка. Ще одного; двері камер не рипіли, тут нічого не розраховано на ефект, тільки на надійність. Івзі навіть зараз важко було б відчинити ці двері зсередини… Смолоскип; дівчина примружилась, тільки тепер вона з подивом усвідомила, що була до того в суцільній темряві. — Патроне, не заходьте… Вплив знаків… а-а-а!.. Знала, куди вслід за тремтячим пальцем чергового дивиться Клавдій — на спотворений «прес». Злякається? — Йдіть, Куле. Той скорився несподівано легко. Вірогідно, зламався. За тридцять років у в’язниці він думав, що знає про відьом усе. Смолоскип палав рівним, спокійним вогнем. Тут не було протягів, повітря взагалі не рухалось. У дверях нерухомо стояла людина; ось чому вона не могла відчути його на відстані. Закутий у панцир. Фортеця; не дивно, що у його присутності більшість відьом непритомніли. Дивно, як це вона навчилася бути так близько… Близько. На краю; тепер вона вперше усвідомила його міць Інквізитора. Він був не схожим на інших. Провалля… Навіть тепер, переповнена своїм великим світом, вона не могла роздивитися у ньому дна. — Який ви… страшний, Клавдію. Він силувано всміхнувся: — Бачила б ти себе. Івга опустила вії. Абсолютна нереальність цієї розмови. Можливо, з деяким зусиллям вона зуміла б, хоч поверхово, зрозуміти його. Уже потягнулася до його панцира — але одразу ж відмовилась од свого наміру й опустила незримі безплотні руки. Він помітив це, але ніяк не зреагував. — Я так боялася, що ви не прийдете. — Але ж знала, що нікуди не дінуся?.. — Клавдію… неправда, що в душі… відьом під час ініціації вселяється інша істота. Що вони змінюються, перестають бути собою. Смолоскип у його руці хитнувся. — Івго… — Так. — Ти знаєш… ХТО ти? — Не може бути. Ні, це занадто… так не буває. Він підвів очі до стелі, і вона за ним: прес-знак майже повністю зник у візерунку тріщин. — Він заважав мені, — провинно сказала вона. — Але… це ж ні про що не говорить, новоініційовані відьми дуже сильні, я звичайна… Упродовж фрази вона поступово втрачала віру у власні слова, голос її дедалі тихішав, поки не змовк. Клавдій мовчав. — Клаве… — прошепотіла Івга. — Мені дуже багато потрібно вам сказати. — Кажи. — Світ… він не такий, яким ви його бачите… він інший. Я не можу пояснити… — Не можеш — навіщо і намагатися? — Але ж ви хотіли… — Що? — Зрозуміти відьом. — Більше не хочу. Він відвернувся. Здавалося, зараз він просто піде. Вже… — Клаве!! Її поривання було таким сильним, що вона таки торкнулася його захисту. Панцирні пластини інстинктивно зсунулись; Івга відсахнулась. Клавдій повільно озирнувся. Ні, рудій не треба було продиратися крізь його панцир. Достатньо було просто зустрітись очима, аби зрозуміти — йому гірко бачити її у скрепицях, вона відчула, як віддзеркалюється у ньому її власний біль. — Клавдію… я не вмію… сказати. — То мовчи. — Не йдіть. — Я тут. — Підійдіть до мене. Будь ласка. Підійшов. Встромив смолоскип у жирандоль; очі його були дивно зосереджені. Наче він знову подумки оперував багатозначними числами. — Івго, ти… Ти просто жахлива. Я ніколи в житті не бачив таких відьом… Вибач. Він здійняв руку, наче збирався подивитися на годинник. Звичним рухом звільнив зап’ястя з-під вилоги. Івга скрикнула. Стіни камери зімкнулись. Задихаючись од болю, вона згадала, як у театрі Клавдій накрив своєю волею одночасно з десяток відьом… Біль минув. Тепер вона сиділа в тісній клітці його волі; зусилля було неабияким, бо на обличчі Великого Інквізитора блищали краплинки поту. — Вибач… Я повинен скористатися перевагою в силі. Поки вона в мене є. Він ступив уперед — Івга заплющила очі й відчула дотик його долоні до власної, занімілої в скрипицях руки. — Івго. Їй хотілося зняти з нього почуття провини. Сказати, що скрипиці вже майже не заважають. Ще кілька кроків змієм — і вона подолає й клітку. Вона ледве стрималась, аби не сказати… — Добре… тільки не йдіть. * * *



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.