Annotation 12 страница

…Юнак приїхав здалеку. Від жорсткого ліжка в гуртожитку до жорсткої приймальної комісії в університеті було двадцять хвилин пішки, однак він намацав у кишені монету і спустився в метро. Не те щоб у нього були зайві гроші чи обмаль часу — просто не міг відмовити собі в задоволенні. Підземелля ще не зробилося для нього буденністю, а було казковим атракціоном. Іспиту він не складе. І до метро більше не зайде. Повернеться у свою глуху провінцію і житиме там тихим бухгалтером, загалом спокійно — коли не брати до уваги тих жахливих ночей, коли в далекому гуркоті електрички йому вважатиметься підземний перестук… Юнак придбав жетон — до зміни своєї долі. На станції було багатолюдно; сірий поїзд підійшов за десять секунд; усмоктав у себе метушливий натовп. Юнак і не намагався шукати вільне місце — одразу влаштувався біля скляних дверей кабіни машиніста. Йому пощастило — крізь подряпину у фарбі можна було роздивитись, як мчать назустріч рейки… Поїзд рухався з неймовірною швидкістю. Тонкими, дитячими голосами співали чорні дроти за вікнами… Юнак перетворився на комету… Раптом скляні двері вдарили його в обличчя. Поїзд загальмував так різко, як… юнак не зміг підібрати порівняння. На нього навалився здоровезний поліціянт. Поперекидалися сумки, по підлозі покотилися яблука. Заплакали діти. Поліцейський вилаявся. Його підтримали. — Метро, щоб його… — Дрова везе, гад!? — Звідки руки ростуть… — Палець зламали, блін! Я це не… — Тихо, зараз поїдемо… Тихо. А абітурієнт, який стояв біля скляних дверей, чув розмову в кабіні. Глухий голос машиніста і металевий — динаміків: — Двадцять сьомий, що в тебе? Нерозбірлива відповідь. — І на ручному? Не відчиняється? Лайка. — Двадцять сьомий, слухай мене… — На рейках!.. Боже! — Двадцять сьомий?! Збуджені голоси, важке дихання, лайка. — Двадцять сьомий, спокійно. Спокійно, чуєш? — Спаси і помилуй, Господи… Ні. Ні… Абітурієнт чув це — єдиний з пасажирів. Поїзд стояв, припливу повітря не було, хтось намагався відчинити вікно, хтось умовляв дитину; поліціянт відсунув абітурієнта і загрюкав у двері: — У чому справа, заснув? Не можна відкрити рота, сказати людям… У динаміках зашурхотіло: — Ш… Ш… Ш… Громадяни пасажири, управління метрополітену вибачається за… шшш… незручності… хвилинку терпіння… шшш… І саме в цю хвилину всі почули спочатку тихий, а потім усе нахабніший сміх. Не відвертий регіт. Так сміються, не розтуляючи губ — знущаючись, насолоджуючись, але тримаючи себе під контролем… І від звуку цього люди у вагонах збожеволіли. Найсильніші встигли відтіснити жінок і дітей, видушити вікна та вистрибнути… під колеса, бо поїзд рушив. Сміх не вщухав. Він линув з усіх динаміків, і люди на перонах збивалися у злякану череду, намагаючись якнайдалі відійти від колії, бо всі поїзди в тунелях завели жахливе нестримне коло. Абітурієнт бачив, як пролітають мимо станції. Білий спалах, зміна струму в пісні дротів — крик, гуркіт, темрява… Люди чіплялись одне за одного, вже не сподіваючись на самих себе. Вже ні на кого не сподіваючись. Сміх. Впокора і приреченість. Усе… «Інцидент у метро» тривав двадцять дві хвилини, поки жіночий голос презирливо гмикнув і віддалився. Зник. Коли підрозділи громадської безпеки спустилися в тунелі, підігнали до станцій поїзди з розбитими вікнами і понесли нагору ноші з потерпілими — тоді в потоці людей, які ледве трималися на ногах, під прозоре небо проклятого дня вибрався юний абітурієнт. Його свідчення, записані на службову відеокасету, сорок хвилин по тому потрапили на очі Великому Інквізиторові. Серед багатьох інших, однаково безладних і безпорадних. Завтра юнак повернеться додому. А за тиждень полисіє. Стрес. Втім, що доброго у волоссі? * * *

Старому було недобре — від самого ранку. Свято опинилося під загрозою; однак п’ятирічний онук, який збирався було влаштувати скандал, після розмови з матір’ю притих. Малий, що його голова ледь здіймалася над обіднім столом, уперше в житті зміг свідомо зіставити в душі «хочу на свято» й «дідусеві погано», і зробити вибір, й угамуватись; старий розчулився. Взяв себе в руки, поклав під язик пігулку та повів онука на традиційні перегони повітряних куль. Вчора гомоніли, що в зв’язку з останніми подіями свято відмінять, але старий знав, що цього не трапиться. Надто великі гроші літають на ньому, надто багато країн прислало своїх представників, надто серйозна річ — традиція, її так просто не скасуєш. Квиток вони купили заздалегідь. Недорогий — але, не піднімаючись зі свого місця, можна було розгледіти більшу частину поля. Коли кулі опиняться у небі, глядачами виявляться і ті, хто зовсім без квитка й юрмляться за огорожею — густим ланцюгом поліціянтів зі щитами і кийками. Хлопець на дідових колінах крутив головою і не знав, куди дивитися — на парад екіпажів, які рапортують Голові, чи на людей у шоломах, зі свистками та пістолетами. Старий глибоко зітхнув. Свіже повітря, легкий вітерець — йому було значно краще. Він майже не відчуває серця, і добре-таки, що не дозволив собі розклеїтись. Он як бурхливо радіє малий… Старт. Мотузки, що дотепер утримували на землі всі ці неймовірні споруди, з полегшенням луснули; трибуни заволали, вітаючи своїх улюбленців. Веселощі вихлюпувалися через вінця; малий товкся на колінах діда, галасуючи і підстрибуючи, і зачаровано слідкував за яскравими кулями, що піднімалися усе вище, — та й сам старий, хоча вже багато днів перебував у тихій депресії, відчув приплив свіжих сил. — Пішов! Пішов! «Яструб» вище від усіх, диви, діду!.. — Отже, дорогі глядачі, почався перший етап змагань, і ми… — Діду, диви, а в того червоного хвіст! А диви-и… Небо квітнуло. Кулі зависли в повітрі. Час од часу на трибуну падала тінь — тоді дід з онуком бачили сонце крізь тонку, барвисту тканину. Кулі ширяли, то зливаючися з блакиттю, то яскраво спалахуючи на її тлі — вони мінилися залежно від температури, вітру, ще хтозна від чого; гримів оркестр, хтось запустив ракету, і його одразу вивели за порушення правил. Щось горлав коментатор — старий не слухав його, зачарований видовищем. Коли вже йому це так цікаво, так несподівано… якими ж очима дивиться на це малий!?

Раптом «Яструб» — найбільша куля, що найдалі піднеслася у небо, скулилась, мов гниле яблуко, і почала падати. Злякано зойкнули трибуни; куля майже торкнулася землі — на щастя, далеко за огорожею, де не було людей, роздулася знову, і люди заволали вже від захоплення; в обрисах кулі проступила клоунська фізіономія — круглий ніс, відкопилені вуха, весело розтягнутий рот. — Оце так-так, — радісно сказав старий. — Раніше такого… поглянь-но, раніше такого не робили! Коментатор чомусь замовк, зате оркестр працював за трьох; «Яструб» здимався усе вище і роздувався; люди роззявили роти, бо куля зайняла майже півнеба. Інші виглядали просто комашками поруч із нею. — Диви-но! — чудувався старий. — Раніше такого… Трибуни вщухли. Кулі поводили себе дивно; одна оберталася, гасаючи по тугій спіралі; інша тремтіла і розгойдувала кіш, аж екіпаж судомно чіплявся за борт. Ще одна сплющилась, ще одна — витягнулася в бурульку… «Яструб» продовжував зростати. Коментатор мовчав; старий відірвав очі від неба. Посеред зеленого поля стояв Голова з білим, як тарілка, обличчям. Старий занепокоєно засовався. Обернувся до онука — і тому не побачив. А варто було. За мить до вибуху «Яструб» спалахнув, як солома; небом полетіли чорно-червоні клапті. Трибуни поринули в тишу, в якій блюзнірськи сурмив оркестр; потім захлинувся і він. І, наче дочікуючись паузи, зайнялася інша куля — з далекої країни, зелена зі сріблом, і на голови глядачів посипав вогняний дощ. Здійнявся вітер. Він підхопив багатоголосий зойк, закрутив його в смерч і підкинув угору — разом з ялинковими іграшками куль… Поліцейський ланцюг протримався п’ятнадцять секунд. Люди кинулися геть, безжально давлячи одне одного. Старий один дивився у небо. Тільки він бачив, як кулі захоплює вихор — за півхвилини вони вже були далеко, над житловими кварталами міста, де почали вибухати, почергово, витримуючи рівні паузи. Старий ясно уявив свій двір. Молодшого онука в синій колясці й доньку, яка розвішує пелюшки на пласкому даху; вогонь з неба… Більше нічого. Нестерпний біль у серці. Темрява.
Великий Інквізитор проглядав списки загиблих, але не помітив прізвище пана Федула, колись блискучого директора третього Віженського ліцею. Невідомо, про що нагадало б йому це прізвище. Хоча, зрештою, про що ж іще? * * *

«Надлишок пряности шкодить страві, як юнакові — надлишок веселощів. Куховарка знає, що запах тмину мені огидний. Добродійки мої творять на початку не вбивство навіть — балаган. Фарс, від якого кров стигне в жилах; чи граються вони, мов кішка з мишею, чи набирають сили в переляці натовпу? Але добродійки мої з кожним днем зростають на силі своїй, і люди тікають з міст, ховаються у ліси й урвища, дичавіючи… …А хто вам сказав, що світобудова, якою ми її мислимо, лишається незмінною навіки? …Звинувачують мене в крамолі… Добродійки мої не бажають перетворювати світ; так вовк, який живе в кошарі, не бажає змінювати довколішню сутність, він просто тамує голод. Темрява повила душу мою. Не знаю, що буде завтра…»
Увечері почалося стовпотворіння на вокзалах. Якась віщунка, що от уже півстоліття не виходить зі сирого підвалу в передмісті Віжни, повідомила про початок «Часу Відьом» — це для пересічного громадянина прозвучало як кінець світу. Звинувачуючи владу — відомо-бо, що відьма-матка ніхто інша, як коханка Великого Інквізитора… Офіційним повідомленням не вірили. За квиток третього класу платили ціну золота. На перонах репетували діти — у ці дні всі вони відчували страх і прокидалися по ночах із криками. Дорогами тягнулися валки машин і автобусів. Віжна порожніла на очах. Вулицями крутився чорний дим. Прокляті кулі спалили цілі квартали — уся пожежна служба Віжни день і ніч стояла на вухах. Пожежі не бажали вгамуватися; опікові центри переповнились. Пікети та демонстрації були заборонені державною Радою — тому людей, які прийшли вимагати захисту до Палацу Інквізиції, розігнали струменями води. Зробила свій внесок і природа: посеред літа вдарили осінні холоди. Липневі квіти померзли за одну ніч. Герцоґ затвердив постанову про введення у місті надзвичайного стану. Старж підписав наказ про арешт усіх без винятку Віженських відьом. На перехрестях встановлювали кам’яні плити із зображеннями знака Пса. З міського центру ритуальних послуг вилучили всі камені для надгробків, у підвалах Палацу над ними працювали п’ятеро потужних маркованих Інквізиторів; знаки мали послабити відьомську силу. Місто, заставлене плитами, нагадувало величезний цвинтар; Клавдій не тішив себе надією на ефективність подібних заходів. Невеличка незручність на ЇХНЬОМУ шляху — ось і все… Арештованих відьом вивозили в критих вантажівках. Неініційованих; діючі отримували вирок протягом доби. Конвоїри вимагали преміальних за ризик, бо при двох випадках втечі вбили трьох і чотирьох скалічили; кати потребували поповнення, бронежилетів і знову-таки преміальних. «Це дешевше, аніж платити пенсії нашим сім’ям». Міністр фінансів довго скнарився, але за допомогою герцоґа Клавдію вдалося витиснути кошти; ні радости, ні задоволення… «Бо матка… зачаїлася так близько, що я не можу спати. Сьогодні я зійдуся з нею…» — Патроне, Юліан Мітець дзвонить вам уже другий день. Особиста справа. З’єднати? — Треба було доповісти раніше. З’єднай. Клацання у слухавці. — Так, Юле, це я… — Клавдію… Сили небесні, Клаве, я вже не сподівався до тебе… — Зараз важко, Юле. У мене хвилина часу… Я слухаю. — Клаве, я… ти можеш сказати мені, що відбувається? Усі збожеволіли, ніхто не вірить звітам, відьми… Клаве, хоч натякни… Забиратися? За кордон? Але, кажуть, там теж… Клавдій присклепив повіки. У скло лупцював холодний дощ. Навіть зі снігом. — Немає потреби їхати… Сиди в себе. Тільки до Віжни не потикайся. І Назарові не дозволяй… Все обійдеться, не бійся. — Ти серйозно? Ти ВПЕВНЕНИЙ? — Вибач, справді немає часу. Зустрінемось… Запасися вином. Бувай. — Так… так, вибач. До побачення. Слухавка на важелі. А що на серці? Йому було неприємно, що Юліан не спитав про долю Івги. Хоча, яка була б відповідь? «Я сам потурбуюся про її долю, як потурбувався про долю всіх Віженських відьом»?

Спочатку був напад на конвой партії неініційованих відьом. Десять здоровезних хлопів, озброєних клюшками та парою дамських пістолетів, протягом восьми з половиною хвилин звільнили відьом, які потім як крізь землю провалились. Конвоїри присягались, що чули сміх, як у метро, а бритоголові громили відкидали тіні струнких, довгокосих жінок; Клавдій водив долонею над картою передмість, вислуховував доповіді районних Інквізиторів і час од часу кидав опергрупу до віддаленої, нічим не примітної місцини. Двічі знаходили ще теплі гнізда. Тричі облава виявилася вдалою — захопили двох досвідчених і чотирьох свіжоспечених. Від колишніх — звичних для Клавдія, підступних і прямолінійних, боязких і відважних відьом «мирного часу» — цих «добродійок» відрізняла повна байдужість до власної долі. Вони лишалися байдужими до обіцянь і тортур, їх не цікавили терміни власної страти. Навіть «новенькі», ініційовані всього кілька днів тому, не мали у своїх душах нічого людського. На слова «нероджена мати» очі їхні спалахували жовтим кпином — і це був єдиний доказ того, що полонянки не глухі. Клавдій не намагався зазирнути за допомогою Івги у світ їхніх спонук, виправдовуючися тим, що метод «перископа» неефективний; насправді ж виною цьому була огида до цих «нелюдей у людській подобі» та небажання занурювати в них Івгу. Хтозна, як відіб’ється на дівчинці… Наступною подією виявилося затримання «стриптизерки» дуетом молодих перспективних Інквізиторів. Це її він підозрював у тому, що… На цю думку його наштовхнув її шалик. Не сам собою, а те, як вона колисала його. Мати. Матка. Нероджена, але, можливо, вже народжена. Вона криво всміхнулася, вітаючи ворога, який уже одного разу поступився їй; це була небувало могутня щит-відьма, і не більше. З «колодязем» вісімдесят п’ять, залізним захистом і професійною безсоромністю нічної танцюристки. — Твоя мати зреклася тебе, Аню. Ні, він не збив її з пантелику. Бодай на мить. Знову зневажлива посмішка. — Інакше чому вона віддала тебе до моїх рук? Ти помреш сьогодні. Байдужість. — Де ВОНА, Аню? Де твоя мати? Вкажи мені шлях — вона не буде проти. — Ти так хочеш цього? Голос відьми, від якого затремтіли вартові в кутах. Пронизливий, вібруючий, насмішкуватий. — Ти помреш, Великий Інквізиторе. — Всі помруть. — Усі — також, але ти раніше… на вогнищі. Нероджена мати чекає тебе… буде чекати. — Чекає — чи тільки збирається? — Ти не зрозумієш. Задовольнися тим, що бачиш очима. Мені шкода тебе. Вона співчутливо посміхнулась. І до самої смерти не сказала більше жодного слова. * * *

П’ять хвилин по тому, як на стіл Клавдія ліг звіт про страту стриптизерки, трапилось ось що. До кабінету гарячково заскочив референт: — Патроне, там… до вас… Герцоґ… Клавдій з огидою поглянув на переповнену попільничку і повиту полотнами диму кімнату. Жоден герцоґ Віжни зроду не бував у цьому кабінеті, жоден Великий Інквізитор не вшановувався такою честю… Коли це, звісно, честь. Він підвівся назустріч гостю, витримуючи правильну пропорцію між власною гідністю та належною повагою. У жилах Клавдія не набралося б і склянки такої шляхетної крови, яка по вінця наповнювала герцоґа; його світлість був високим і сутулим, зі злегка відвислими щоками та глибокими ямками очниць. На дні цих ям сиділи хижі, отруйні, жорстокі очі. — Ви надто багато курите, пане Великий Інквізиторе. Гарний початок. Начебто неофіційний. З інтонаціями засмученого батька. Цікаво, чи не призначено на завтра позапланову Раду Кураторів. Таке вже бувало — таємно від Великого Інквізитора розсилалися запрошення, й одного чудового дня голова Інквізиції виявляє, що високе крісло вислизнуло з-під його сідниць. Герцоґ замислено озирався. Пройшовся поглядом трьома символами дізнання, зітхнув. Закашлявся. Клавдій увімкнув кондиціонер. Хто спадкоємець? Куратор Рідни і так пропустив п’ять років… І чим цьому вискочці Старжу така дорога ця обтяжлива влада на порозі кінця світу… Що він ладен зубами та нігтями чіплятися за неї. — Ви не запропонуєте мені цигарку, пане Великий Інквізиторе? Герцоґ не курив. Навіть колись виступав у передачі «Здоров’я», років десять тому, коли тіло його світлости ще було придатне для демонстрування у плавках, на бортику басейну. Клавдій згадав Івгу. Що це всіх їх потягнуло на куриво… Герцоґу він не відмовив. Вже з того, як його світлість узяв у руки цигарку і потягнувся до вогню, було зрозуміло — колись герцоґ димів, як тютюнова фабрика. Пам’ять рук… Ось тобі й «Здоров’я». — Я ознайомився з вашими звітами, пане Великий Інквізиторе. Клавдій знизав плечима — робимо, що можемо. — Стан справ у країні… хмм… Гідне продовження. Мляве пережовування варених слів, за якими стоїть щось. З чим, власне, і з’явився герцоґ. — У мене є підстави вважати, що стан цей дедалі гіршатиме. Жоден Інквізитор не буде оптимістичніший у своїх передбаченнях. І, відверто кажучи, жодного Інквізитора не буде також. Герцоґ затягнувся. Зараз дізнаємося, з чим завітав. Не розраховував на такий тон? Нумо, спробуй, докори! Герцоґ мовчав, тупив очі в підлогу; Клавдій з деяким неспокоєм відчув, що досі не може зрозуміти, з якої колоди герцоґ витягне свій козир. Якщо це взагалі — козир. — У моєму звіті, — Клавдій вирішив не знижувати обертів, — опущені деякі міркування, які я не хотів би довіряти паперу. Я готовий особисто… Але спочатку, мабуть, мені треба вислухати вас? Мовчання герцоґа зробилося просто нестерпним. Це вже не виховний захід, а вирок. Незрозуміло, що ще можна сказати після десяти хвилин такої мовчанки. Клавдій покрутив у пальцях наступну цигарку. Відклав. Сперся підборіддям на зчеплені пальці. Що ж, він почекає. — Півгодини тому записали моє звернення до народу, — повільно сказав герцоґ, і щось у його голосі змусило Клавдія здригнутись. — Звернення-напучування, із заспокійливою посмішкою і м’якими інтонаціями… Яке щастя, що я змалку навчений цьому. Вдаю, наче нічого не відбувається. І так переконливо, що багато хто вірить. Герцоґ понад силу відірвав очі від підлоги: — Клавдію, ми ніколи не були друзями… Те, що я зараз скажу — тільки для вас. Я відчуваю себе капітаном корабля, який під бравурну музику йде на дно. Мені телефонували… Глави сусідніх країн, ви розумієте, про кого я… У них те саме. Як просто. Таємниця, яка привела герцоґа в кабінет Великого Інквізитора, виявилася звичайним страхом. Тим більше неприємним, що носій його боягузом не був. — У мене, Клавдію, купа доносів на вас. Заяви від деяких кураторів, що звинувачують вас у всьому… в коханках у вас відьма, яка має на вас значний вплив… Ні, у мене й гадки не було тиснути на вас. Частина моїх інформаторів стверджує, що серед усіх ваших жінок ця — особливий випадок. Ви її безтямно кохаєте і захищаєте, тоді як до всіх інших застосовуються найжорстокіші заходи. Є й така версія: ви ведете подвійну гру. Ви вже відловили цю саму… матку. І вона живе у вашій квартирі. Ви тримаєте її, поки неініційовану, як убивчий козир. Бачите, Клавдію, якою мірою я відвертий. Ось воно як. І все важче втримати на обличчі машкару спокою. До чого ж свіжий погляд у інформаторів пана герцоґа. Клавдій поглянув чужими очима на себе, який іде з Івгою під руку. Дивне враження… При бажанні можна побачити і «кохання», і «козир у рукаві». — Інакше кажучи, — повільно вимовив він, — ви підозрюєте мене всього-на-всього в… зраді? Щось таке щире здригнулося у його голосі — навіть герцоґ зніяковів: — Ні, що ви, Клаве… Я поставив вас до відома. Що доводить мою довіру до вас як до керівника важливого відомства. Відомство відьомства… — Інквізиція не відомство, — похмуро поглянув на герцоґа Клавдій. — Вона — Імперія, вона сама по собі. Зізнайтеся, ваша світлосте — ви були страшенно засмучені, коли її очолив саме я. Герцоґ подивився на свою руку з цигаркою. — Пане Старже. Яка різниця… ТЕПЕР? — Хіба ніякої? — здивувався Клавдій. — Вам мариться змова. Так, певний час я докладав певних зусиль… але не тепер, коли… Напружені погляди. Першим відвів очі Клавдій. — Добре. Відвертість за відвертість. Ця жінка — відьма з загостреним сприйняттям. Я використовую її в роботі. Вона була нареченою сина мого друга, і тому я вважав за необхідне… трохи допомогти їй. Це все; щодо матки, будь-який експерт підтвердить вам — майбутня сутність відьми не встановлюється до обряду ініціації. Більше того, у перші години після цього вона перебуває в «плаваючому» стані — робоча відьма може дорости до воїна. З тієї ж Івги з її надзвичайною чутливістю може вийти найординарніша відьма з мілким «колодязем»… Притому я зроблю все можливе, аби вона ніколи не ініціювалася, а мої почуття — навіть кохання, за визначенням ваших інформаторів, ніколи не вплинуть на мої вчинки. Це я можу вам ґарантувати; я сказав усе, що ви хотіли почути? — Дякую, — повільно озвався герцоґ. — Дякую… Ваші жінки — ваша особиста справа. Ваші методи роботи… також. Тепер скажіть мені — що відбувається? Клавдій зручно відхилився на спинку крісла. Він говорив п’ятнадцять хвилин, й очі герцоґа потроху набували колишньої хватки. Клавдію здавалося: у череп йому вгвинчуються два сталевих шурупи. — Дякую за урок альтернативної історії, — пробурмотів герцоґ, коли Клавдій закінчив. — П’ять неврожайних років поспіль, чума і голод — це, звичайно, приписують відьмам. Але хто винен у тій смуті чотиристарічної давнини, державній зраді, кривавому розбрату між наступниками герцоґського престолу? — Списати на відьом усі людські гріхи… Хоча ненавиджу відьом, але відчуваю до них щось на зразок споріднености. Вони не чужі мені. Це професійне; князьки догоджали своїй гордині. А відьми просто коряться своїй природі. В очах герцоґа стояв подив. — Минуло чотириста років… І до них знову прийшла матка. Останні слова Клавдія зависли під стелею. Як дим. Як вирок у залі суду. Герцоґ нервово смикнув відвислою щокою: — Гуманісти… сволота. Догрались. Відьмолюбство, щоб його… Клавдій відчував себе боксером важкої ваги, чий суперник — пір’їнка. — Були спроби і «варіанту-нуль». Відьом не меншало, зате життя людей робилося нестерпним. Одноманітність, жорстокий режим, вічний страх. Унаслідок — ще більше крови… — І?.. — Безглуздо докоряти собі в «гуманізмі». Ми йшли єдиним правильним шляхом… А матку треба знищити. — Вона на нашій території? — Традиційно. Пам’яті Атрика Оля. Знову мовчання. Не цікаве. Без напруги. Раунд завершився вже давно. — І ви знаєте, як… він це вчинив? Клавдій завагався. «Так» — брехня… «Ні» — тактична помилка. Герцоґ пожував губами: — Ходив на неї зі срібним ножиком? Чи не з отим, що у вас на стіні? На стіні, праворуч од входу, і справді висів срібний кинджал, який урвав низку злочинів відьми з Одниці. На стадіоні… «Багато… м’яса…» — Ймовірно, йому вдалося знайти її нервові центри. І нанести влучний удар. За допомогою архаїчного рупор-заклинання. — Архаїчно… — Що? — Рупор… це добре. Але відтоді пройшло чотириста років… Клавдій утомився. Страх герцоґа не зменшився, але зробився куди виразнішим. — Я далекий од паніки, Старже. Але… В сучасної армії є засоби трохи ефективніші за… «традиційні надбання». Я вам дам… це виглядає, як телефонна трубка. Допуском буде відбиток вашого пальця у поєднанні з кодом; Вам потрібно буде тільки ввести координати і час. Знайдіть свою матку якнайшвидше, поки наші злякані сусіди не закидали нас бомбами. І добре було б, якби це не був населений пункт. Розумієте? — Не розумію. — Розумієте, чого вже там… Можливо, це й образливо, але Інквізиція в нашому світі — не найпотужніша сила. Ядерний вибух у потрібному місці в потрібний час… звісно, це в останню чергу. Спочатку випробуйте свої заколення і заклинання. Клавдій мовчав. Яке зубожіння… власних сил не вистачає — техніка допоможе. Герцоґ смикнув щокою: — Можливо, вам дивно, що я ТАКОЮ МІРОЮ вам довіряю? Клавдій згадав Гелену. «Ви були добрим…» — Ваша світлість може бути впевненим, що я виправдаю цю довіру, — сухо озвався він. — Як і в тому, що я не скористаюся… цим засобом. Я приймаю вашу пропозицію — лише задля вашого спокою. Герцоґ невпевнено кивнув. Його, начебто, таки трохи відпустило. * * *

— Отже, ви мене таки здаєте?.. — Івго, це ж не в’язниця. ЖОДНА віжненська відьма не має тепер права на волю… Зрозумій. Погляд її був вершиною красномовства. Клавдій багато б дав, аби не робити цього — але далі зволікати не було жодної можливости. Він повинен поважати власні накази. Візит герцоґа підтвердив правило: не хочеш, аби в домі слідили слуги — витирай ноги біля порога. Івга не могла більше жити в нього на квартирі, але ж не до в’язниці її! Він звільнив у ізоляторі одну з кімнат для персоналу — з усім, що було необхідно для життя, навіть із подобою затишку. Але, оформляючи її як профілактично затриману, відчував він лише сором і роздратування. І почуття вини — він уже бачив перед собою ображене обличчя дівчини з сухими лютими очима. Гнівним рудим вогнищем на голові. — Івго, — вибач! Вибач мені! — Коли ці паскудні часи закінчаться… Вони ж бо обов’язково закінчаться… Знімемо тобі квартиру. З вікнами на річку. Можемо навіть з табличкою: «Тут живе абсолютно вільна відьма». Але зараз… Треба хоч подобу створити… для твоєї ж безпеки. — У вас через мене самі неприємності, — сказала вона втомлено. — Чутки, плітки, незадоволення. А я думала, вже на кого-кого, а на вас вплинути важко… Бий, заслужив… Хоча, власне, за що?! — Хочеш, допоможу зібратись? — Мені збиратися недовго. Все життя так… трусики-шкарпетки в сумку, куртку-джинси на себе, квиток — і вперед. Тільки цього разу… востаннє. …Власне, за що? — Не ображала б ти дарма людину, яка заради тебе… гаразд, мовчу. — Чому? — вона скинула голову. — Вийде чудовий монолог: «Я так багато для неї… а вона…» Він зітхнув і повернувся до дверей; вона наздогнала його і раптом обійняла за плечі. Так міцно і несподівано, що він завмер. — Клавдію… Мені сумно. Не залишайте мене. Єдина людина, якій можна, начебто, вірити… Візьміть мене на вечір до себе. Як дитину беруть, аби завтра веселіше було дибати до притулку. Він накрив долонями її руки на своїх плечах. «Нестямне кохання». Стандарт мислення — коли чоловік у літах і при владі опікується красивою дівчиною… Чи це Чугайстир постарався? Йому згадалося його лисеня. В’язень. Вільнолюбна істота, народжена в і для в’язниці. — Івго, ти дуже ображена на мене? — За що? Клаве, я ж розумію, я все… Вибачте мені. Прийміть мене… на один вечір. Я навіть, коли хочете… Він обернувся. Руда почервоніла. — Ні… я не те мала на увазі… Клаве, не дивіться так. Вибачте. Я так багато бачила… чоловіків, яких за одне… ЦЕ легко купити. А я про вас ТАК ніколи не думала. Ви тепер подумаєте, що я… Ну що я за дурепа… хто мене за язик… — Не плач. Нічого я такого не думаю. — Справді? — Я трохи знаюся на відьмах. Не плач. * * *

Це був найдовший вечір у її житті. Першу його половину вона провела в цілковитій самотності, у величезній квартирі на Штурму, перед темним екраном телевізора. Холодний захід сонця занурив житло Клавдія у недобре червоне світло — на щастя, ненадовго і дівчина перейшла спочатку в смерк, а потім у морок. Тоді вона понад силу підвелася увімкнути лампу. Кімната в іншому, теплому світлі не заспокоїла її. Руда повернулася у крісло і знову втупилася у порожній екран. Її життя знову змінювалося. Знову кардинально і несподівано; Івга ще не усвідомила, що трапиться завтра — але інтуіція, загострена роками поневірянь, не лишала надії… Вона відпочивала в обіймах м’якого крісла і не намагалася спрямувати потік неквапних думок. Це остання можливість відпочити. Думала і про в’язницю. Бо, хоч як обманював себе Клавдій, ґрати перед відьмою вже ніколи не піднімуться. Особливо в Час Відьми. Надто ж, коли ВОНА — Івга Лис. Можливо, це манія переслідування, як у Торки. Отже, кожна неініційована цим закінчує… І манією величі також. Вона сиділа перед вимкненим телевізором, і в ній зростала впевненість, що всі в’язниці світу готові перегризтися між собою, повиламувати одна одній зуби ґрат, аби тільки захопити у свою утробу цю лисицю, яка жити не може інакше, окрім як на волі. За минулий місяць вона постаршала на багато багато років. Не Назар її покинув, і не вона його — ні, просто мрія її — з сонячним ранком і брязкотом посуду під руками коханого — втратила зміст, уже абсолютно неможлива та недосяжна. Світ, що оточував Івгу, змінився разом із нею. Раніше вона була звіром, який біжить осіннім полем, відкритим для поглядів і пострілів; були безжальні мисливці, але й високе небо, і ялинник, де можна заховатись; тепер мисливці незмірно ближче, а поле перетворилося на скляну дошку, і знесилена лисиця бачила перед собою такі жахливі провалля, яких її слабкий розум раніше не міг і уявити. Івга сумно зітхнула. Учора їй снилось… Болюче переплетіння видінь; шугання над деревами, кипляче вариво, зоря на іржавій голці, неможливо довгий похорон, коли мрець уже зотлів, а процесія усе йшла, йшла… Вона стогнала вві сні й прохала помилування… Їй снилося, що вона вагітна, але нічого, крім радости, не відчуває. Її величезний живіт був легкий, а дитина розмовляла з нею, і горло зводило від майже нестерпної любови. Снилася колиска, наповнена запахом немовляти — запаморочливий молочний запах. А ще — ванночка з плаваючою в ній квіткою, і білосніжна, ніжна тканина, що розгортається, розгортається у нескінченність… Видіння наклались. Вона стояла на пагорбі. Ні, вона летіла; почуття, що захоплювало її дух, було скоріше фізіологічне. І ззовні, зі всіх боків, згори та зісподу, ловила відгуки — спочатку слабкі, потім сильніші… наче вона смолоскип, оточений тисячею дзеркал. Або матір, до якої біжать забуті діти, що зросли в розлуці… Прокинулася на мокрій подушці. Зі злиплими від солі віями. Вчора… На кухні вдарив годинник. Івга схопилася; босоніж пройшла до коридору, постояла біля вхідних дверей. Піднесла до очей свій власний, старий, багато разів ремонтований… На годиннику пів до одинадцятої. Клавдія не було; темне місто за вікнами мовчало; лише зрідка порушував його звук військового двигуна, а темряву — промені прожекторів. Поки дивилася на годинник, він зупинився; Івга повернулася до лампи, покрутила коліщатко, постукала по скельцю. «Зупинився годинник залізний
Ім’я моє закуй у залізо
У світ жорстокого заліза
Тендітну квітку…»

Десь там, у Палаці, зосереджено нищив її сестер незбагненний Клавдій Старж. Раптом їй зробилося нестерпно жахливо від думки, що він не повернеться. Що вона так і буде сидіти, чекати, думати — а він не прийде. Ні, він знає, що вона… тут. Повернеться… Хоча, що йому до неї? Її бажання, її страх? Інструмент. Дзеркальце для перископа; колишня наречена товаришевого сина, ну як не допомогти… Вона трусонула головою. Не хотілося вірити власним думкам. Тому, чому вона тільки-що дала назву. Ця людина — занедбаний замок. З привидом. Ніхто не докопається до таємниці, що схована в надрах його підземель. Даються взнаки «художньо-прикладні здібності». «Ти любиш… красиві фрази? » Цей чоловік зовсім далекий од неї. Вона — випадковий перехожий; викликає жаль, а не співчуття, цікавість, а не захоплення. Вона ввімкнула повне світло. Зраділа, що разом із напітемрявою зникла і туга, здатна довести її до сліз; посміхнулася відображенню в люстерці. Вона вже знала, що ніколи не повернеться сюди, і тому рушила вздовж стіни, проводячи рукою по шпалерах, ґобеленові, книжковій полиці — прощалася. Двері до кабінету… Туди вона не входила ніколи. Не тому, що двері вічно зачинені — просто зі страху. І — поваги… до його таємниці. Канапа. Висока тумба зі свічником… Не думала ж нічого шукати. Наче щось штовхнуло під руку — присіла й повернула донизу маленьку ручку. Дверцята легко відчинилися, на Івгу дихнуло пилом, бо тумба виявилася доверху набитою теками. Обережно стала на коліна. Потягнула верхню теку; розв’язала зав’язки, пробігла очима — адреси, телефони, імена. Бланки заяв і звернень, доручення на мотоцикл — десятирічної давнини. Архів? Сумбурне, випадкове, непотрібне. Що залишається після людського життя… Івга зітхнула. Останньою лежала зелена папка на кнопках. Протягаючи руку, Івга ще не знала, навіщо. Купка чистого паперу. Товстий чорний зошит. Давній, ледве відчутний запах. Невже парфуми? «Конспект з теорії культури… ліцеїстки Докії Старх» «… організація, структура в адміністративному розумінні слова… спотворює найпрекрасніші вчення…» Вона гортала сторінку за сторінкою. «Культурологічний прошарок… у взаємовідносинах з релігією…» Із зошита випав згорнутий удвоє аркуш. Івга підібрала, він розгорнувся в руці — почерк докорінно відрізнявся від «ліцеїстки Докії Старх»: «Не в нижній кав’ярні, а в новій, о тринадцятій тридцять, я тобі намалював, як пройти…» Нескладне креслення. «…Дюночко, кожна хвилинка твого дорогоцінного запізнення — цвяшок мені, сама розумієш, у яке місце. Втечи з пари. Вічно твій — я». Івга облизала губи. Вона тремтіла так, наче пробралася у заборонене — але замість того, аби сховати зошит, вона перегорнула кілька сторінок наперед. Новий аркуш — з учнівського записника: «Дюнонько, не дуйся, я не винен. Люблю тебе. Не гнівайся. Клав. » Івга закрила зошит. Застебнула іржаві кнопки. Метушливо запхнула теку на місце. Клацнула залізною ручкою — і цієї миті почула обертання ключа.
Клавдій заснув у кріслі. Івга ввійшла з гарячим чаєм — і нерішуче зупинилась. Як не щастить чаю. Ніколи його не випивають. Ніколи. Навіщо тільки готують? Руки Клавдія спочивали на бильцях. На обличчі така нескінченна втома, що вона відчула себе маленькою дівчинкою. «Мені б твої проблеми, Івго…» Поставила тацю на столик, підійшла та сіла на підлогу біля крісла. Ну ось, а вона хотіла йому сказати… Утім, усе на краще. Сказати можна і зараз. Навіть краще — нехай не чує. — Клавдію… Клаве… Десь там, далеко, спали білі гуси. І бачили вві сні, як добряче скубуть Великого Інквізитора. — Клаве… Взяла важку руку. Її можна було безкарно тримати в долонях. — Вибачте мені, будь ласка. Я би так хотіла… Але не можна. Це… так не буває. Все, чого я хочу — ніколи не буває… Пробачте мені… Підвелась. І Назар також спав. І не прокинувся. Нечутно вийшла у вітальню, витягнула з-за вішака свою давно спаковану сумку. «Не хотілося б завдавати вам клопоту — але я не можу в неволі. Не можу…» Клавдій сторожко реаґує на клацання замку, але вона блокувала заскочку. «Мені не хотілося б… Але я, здається, скоро буду тягарем для вас… я чужа, випадкова, мені слід бути байдужою — але байдужою бути я ніяк не можу». Дощ. Як тоді, коли сиділа тут під дверима. «Клавдію… ну що мені було робити?!! » Місто мовчало. Розділ 11

⇐ Предыдущая 42 43 44 45 464748 49 50 51 Следующая ⇒