Annotation 6 страница

— Заходь. Івга примружилася від раптової повені світла. Чомусь вона чекала побачити тут бруд і злинялі шпалери — вплив темного, занедбаного під’їзду; передпокій був чистим і навіть красивим, єдиним його недоліком були малі габарити. Втім, не єдиним; ніс дівчини смикнувся од запаху нежилого помешкання. — Проходь… Тут складно розійтися удвох. Масивний вішак був порожній, і вона затріпотіла, коли вішала куртку. — Це… хто тут живе? — Іноді я, — Інквізитор витягнув з ящика для взуття жіночі пантофлі. — Інколи ніхто… Ось, перезуйся. Майже нові; Івга завагалась. Їй рідко доводилося одягати чужі речі, і щоразу вона зазнавала внутрішнього дискомфорту, здавалося, колишній господар одягу залишив у ньому часточку від себе. Тепло свого тіла… чи свою тінь. Інквізитор поглянув скоса, хотів щось сказати — але мовчки пішов до кімнати. Івга рвучко подолала сумнів і ступила в пантофлі. Вони були трохи завеликі. Кімнатка була на зразок передпокою — розкішна, проте дуже мала; два м’яких крісла та книжкова шафа займали майже весь її простір. Вільні були лише стеля і вузька смужка килимка. На книгах шар пилюки — дівчина зневажливо повела носом. — Ніхто тут не прибирає, — байдуже зауважив Інквізитор. — Можеш спробувати, якщо хочеш. У шафці — чиста білизна, у ванній — гаряча вода… Що знайдеш, то твоє. Користуйся, але не забувай ставити на місце… — Це також — ваше помешкання? Інквізитору було би легше, якби вона здогадалась. А так — зайві… що? Невже муки сумління? — Загалом… так. Якоюсь мірою… моє. Продукти в сумці. На кухні холодильник, посуд, консерви… Телефон у спальні, хочеш — подзвони. Одна умова, Івго — не переступай порога. Навіть коли пожежа. Вона понад силу всміхнулася: — Ну, коли пожежа, я мабуть… Інквізитор не підтримав її посмішки: — Ні. Був би нормальний замок — я замкнув би тебе без роздумів. Та, оскільки це все ж таки квартира, а не камера, твій здоровий глузд буде твоїм єдиним обмеженням. Тому що, Івго… Очі його сухо зблиснули. Івга відчула залізний обруч на голові. От так заручини — буває, достатньо і пальця… Боже, що за маячня. — …роблячи послугу своєму другові… Мітецю, я роблю те, чого мені ніяк не можна… Але коли тебе візьме патруль — а він тебе обов’язково візьме, варто тобі тільки з’явитись у місті, — ти опинишся в ізоляторі на загальних підставах. Зрештою, також не кінець світу — але ж ти хочеш уникнути цього? Вона квапливо кивнула: — Я… так. Дякую, я не… — От і добре, — Інквізитор і так знав усе, що вона могла сказати. — Сюди ніхто не прийде, тут ти в повній безпеці. Сиди тихо, лисичко. До зустрічі. — До… побачення, — вичавила вона з себе. На давно немитому віконному склі здригалися краплини минулого дощу; Івга притулилася до нього гарячим чолом і дивилась, як чоловік у довгому плащі неквапно перетинає маленьке подвір’ячко. Його розкішна зелена машина виглядала тут випадковим гостем, але дітиська на гойдалці не лускаються від цікавости. Підійшли, подивились — і повернулися до своєї розваги; отже, це не вперше — нескромний «ґраф» перед скромним будинком. «Якоюсь мірою… моє». Тиша порожньої квартири неприємно тиснула. Івга постояла біля вікна, поки не від’їхала машина, зітхнула, засмикнула запорошену штору і навшпиньках підійшла до вузьких дверей спальні. То ось воно що. Вона відчула себе дурним дівчиськом. Звісно, навіщо ж іще тут жіночі пантофлі?! З огидою позирнула на свої ноги. І так само — на величезне двоспальне ліжко, яке займало дві третини тісної спальні. Самотній вільний чоловік, не обтяжений велінням серця. Пік кар’єри, верх суспільної піраміди, не тягатиме ж він своїх… баб… на офіційну квартиру. Він достатньо забезпечений, аби утримувати дім побачень. Щось середнє між борделем і готелем… Бортель. Івга повернулася до кімнати і звично сіла на підлогу, потилицею до м’якої спинки крісла. Думки її, нещодавно зайняті гіркими роздумами про неможливість утечі, раптом отримали новий, не зовсім доречний напрямок. Отже, варто їй зазирнути до шафи… Або під ліжко. Напевне там знайдеться гребінчик. З довгими волосинками між зубчиків. А у ванній лежить помада зі слідами повних хтивих уст. І щось із нижньої білизни, напівпрозоре, десь за етажеркою… Вона презирливо скривилась. Є в цьому щось протиприродне; чоловік, який підбирає випадкових жінок… Тьху. Хоча навряд чи вони такі випадкові, Великий… не ризикуватиме ні здоров’ям, ані репутацією. То, може, жінок для нього підбирає канцелярія? Гнилий присмак у роті… Чому вона повинна думати про це? Про всіляку гидоту, до якої їй байдуже. Тим більше, що, можливо, існує вона тільки в її уяві… Збоченій уяві, коли так. Вона вельми зіпсована молода відьма. Вельми відьма. Вельма. Цікаво, як далеко зайде її фантазія… Може, він приймає на цьому ліжку саме молодих, зіпсованих, свіжих відьом? На мить Івзі стало так незатишно, наче вона сіла на цвях. Саме собою згадалося обличчя, непроникне, мов панцерні двері: «Роблячи послугу… другові… я роблю те, чого ніяк не…» Теж мені, протокол у людській подобі. Плювати він на неї хотів. На всі її жіночі й відьомські чари; може, він украй рідко потребує… цього. А може, украй пересичений. Що не кажи, велика людина… цей Інквізитор. Вона здригнулася. «Вчора я цілий день… катував жінок. А ти… мене… підтримала». Уся втома останніх днів з ночами без сну важким ярмом осіла їй на плечі. Ні, про ЦЕ вона думати не буде. Відштовхне від себе… Понад силу підвелася і пошкандибала до ванної. Помади на поличці не було; Івгу це не переконало. Під етажеркою ж точно… Вона хлюпнула собі в очі теплу воду. Постояла, вивчаючи власне сіре обличчя в овалі дзеркала; склеїла йому міну і почвалала до спальні, де в одязі впала на ліжко. Вже засинаючи, вона раптом побачила біля краю постелі чоловіка в темному халаті; Івга скрикнула і сіла, витріщаючись у порожній проріз дверей. Маньячка. Ти так мрієш, аби тебе зґвалтували?.. * * *

Попільничка переповнилась. Клавдій відкинувся на спинку жорсткого крісла і приплющив очі. Коротенький відпочинок… Котра, до речі, тепер година? Гнучка, надійна машина інквізиції — його надбання. Як і те, що з папірця із підписом наказ його одразу обертається обшуками, облавами й арештами. Недарма він сидів у цьому кріслі п’ять останніх років; можна тільки здогадуватись, як саме проклинають його сотні відьом — у далеких провінціях і на сусідній вулиці… Він похмуро посміхнувся. Тривога, що вовтузиться у його душі ще від зустрічі з Мітецями, ледь притлумилась, але не зникла. Епідемію в Рянці пригашено, трагедії в Одниці вдалося запобігти, але ніхто не розуміє, звідки цей раптовий спалах зла у відьомських душах, і без того не янгольських. І звідки ця нова ґенерація, невтримно агресивна, з небачено глибокими «колодязями» і повною відсутністю мотивацій… Невже це ті сіренькі, неініційовані відьмочки, котрих у кожному місті по кількасот на суворому обліку? І з чого це їм усім одразу закортіло в нове життя, точніше, у нову смерть?.. Щось трапилося з їхнім почуттям самозбереження. Зовнішня перемога — спокій у країні — кожної миті може обернутись… Ну, перехапають тисячу — хтозна чи не виповзе з невідомої діри ще три?.. Він пограв самопискою. Перо, яке може одним розчерком… Добре, хоч чорнило не червоне. Він хворобливо скривився. Навіть той амбітний юнак, який багато років тому переступив поріг інквізиторської школи, навряд чи припускав, що доведеться сидіти в такому… проваллі. Смерть погані… Ха! Серед його вчителів був дехто… розумний, поважний… він був переконаним прибічником «варіанту нуль». Офіційна Інквізиція старанно декларувала непричетність до самої ідеї «варіанту», однак не забороняла своїм членам розмірковувати про його незаперечні переваги. Йшлося про те, що відьма в суспільстві зайва. Будь-яка… Кожна. Клавдію захотілося роздратовано пожбурити самописку. Натомість він акуратно поклав її на стіл. На селекторі тріпнувся зелений вогник. — Слухаю. — Смерть погані… патроне, прийому вимагає Гелена Торка, номер… — Я знаю його, Міто. Вона сама? — Решту, патроне, сімдесят двох… зранку… Я розподілила… Їх уже прийняли. Ґлюр і заступники. А Торка… — Я прийму її. — Так, патроне, — сумирно видихнув селектор. Серед сили відьом Віжни не більше десяти мали такий привілей — підлягати особистому контролю Великого Інквізитора. Клавдій сам запровадив це правило, і за п’ять років воно зробилося звичкою; Старж не марнував часу. Привілейовані особи були винятково цікавими співрозмовницями. Гелена Торка очолила Біженський оперний приблизно тоді ж, коли Клавдій — Інквізицію і втриматися на своїй посаді вдавалося їй тільки завдяки Старжу. «Наш новий Великий — людина широких поглядів…». Гелена була «глухаркою», неініційованою відьмою — попри численні спокуси, імпульсивність характеру і свої майже п’ятдесят років. Вона була надто прив’язана до багатьох речей; головне — до свого театру. Як відданий пес. Двері нечутно причинили ззовні; жінка з обличчям під темною вуалькою на капелюсі полохливо здригнулась. Клавдій ніколи не приймав її тут — для регулярних контрольних зустрічей з представницею богеми більше пасувала кімната поверхом нижче, подібна до ґримерної, з великим дзеркалом і м’якою отоманкою; обстава робочого кабінету не навіювала ні спокою, ані довірливости, швидше, навпаки. Ніяку відьму не потішить інквізиторський символ дізнання, вирізьблений просто на дерев’яному обшитті стіни. У трьох примірниках. — Добрий вечір, Гелено, — Клавдій підвівся, одночасно намагаючись послабити удар. Директриса оперного ніколи не відзначалася захистом. Навіть посереднім. — Вітаю, мій Інквізиторе, — жінка ледь схилила голову. — Важкі… часи. — Нелегкі, — Клавдій почекав, поки жінка сяде в крісло. Витягнув цигарку. І знову сховав. — Я, мабуть, неприємний зараз? Надто тисну? — Нічого, — тонкі вуста під тінню вуалі страдницьки посміхнулися. — Витримаю. Урешті-решт, саме заради цього… незабутнього відчуття я просиділа в приймальній шість годин. — Вибачте, Гелено, — сухо озвався Клавдій. — Думаю, ви розумієте. Голова в чорному капелюшку повільно кивнула. — До справи, — Клавдій сів. — Сьогодні не контрольний день. Що спонукало вас, зайняту людину, вирвати з свого життя цю чверть доби? — Я не потурбувала б вас, — тонкі губи ще раз спромоглися на усмішку, — коли б не вважала свою справу дуже важливою. — Театр? — Школа. Ви знаєте, мій Інквізиторе, театр опікується хореографічною студією. Нові кадри… — Розумію. Що? — Вчора… взяли п’ятьох дівчаток. Сьогодні вранці — ще двох. — Скільки ЇХ усього? ВАС? — Це надзвичайно талановиті діти, — директриса повільно підняла вуаль, відкриваючи тонке біле обличчя з синіми прожилками на скронях. — Дівчатка. Від чотирнадцяти до шістнадцяти. — Скільки? — У школі — десять. — Багато, Гелено. — Це мистецтво, — жінка царственим рухом скинула підборіддя. — Не я вигадала, що талановиті діти часто належать до… НАС. Клавдій відкинувся на жорстку спинку. Закономірність ця не була відкриттям — серед дівчаток, схильних до «прекрасних мистецтв», колосальний відсоток юних відьом. Неініційованих, звичайно. — Гелено, ви не… казали їм про необхідність стати на облік? Жінка мовчала. — Скільки з десяти стали? Тонкі губи ледь ворухнулись: — Двоє. — Гелено? Що я маю вам зараз казати? Жінка повільно підвелася. Із зусиллям — але ґраційно. Навіть гордовито. — Клавдію… — вона ступила до столу, і це був крок жертви, яка з власної волі настромлюється на ніж, бо наближення додало їй болю: — Дозвольте мені так вас називати… Клавдію, це особливі діти. Вони… — вона намагалася не дивитися на знаки на стінах. — У театрі півтора десятка відьом. УСІ на обліку, я слідкую за цим. Але не підлітки. Для яких це надто… боляче. Дехто з них ще навіть не усвідомив, що вони ізгої. Виродки. Що єдиний дім, де від них не відвернуться, — їхній театр, їхнє гніздо… Сімох забрали, це — невиліковна травма. Вони ж бо не розуміють, за що. Одна залишилась, чекає арешту. Вже добу не може їсти. Вона зробила ще один крок, обличчя її перетворилося на страдницьку маску: — Я благаю. Ну, спаліть мене вісім разів. Але відпустіть дітей, вони ні в чому не винні, вони живуть тільки балетом, без них не буде театру… Клавдій примружив очі: — Назад, Гелено. Не треба. Відійдіть. Жінка відступила. Опустилася у крісло — не впала, а саме опустилася. З гідністю. — Я не кат, — повідомив Клавдій глухо. — Не схоже? Жінка хотіла щось сказати, але не наважилась. — Гелено, кожна відьма, що не стоїть на обліку, сьогодні стає смертельно небезпечною. Я не можу ознайомити вас із подробицями, але ситуація у вашій школі — злочинна. Тому травма, яку завдали вашим дівчаткам, — ваша провина. Їх треба було… розумієте? — Я не заперечую своєї вини, — запалені очі жінки гостро сяйнули. — Я готова відповісти. Але не їхнім коштом. — А моїм? Чи взагалі невинних людей? Як інакше я досягну виконання законів, коли не буду карати за порушення? Жінка мовчала. Клавдій дивився, як з її обличчя повільно сходить рум’янець, що проступив під час натхненної промови. Так умирало її сподівання. — Надзвичайний стан, — він накрив долонею самописку, — триватиме ще… днів п’ять. Коли ситуація стабілізується… коротше, більша частина неініційованих так чи так вийде на волю. Через п’ять днів ви отримаєте ваших учениць і, сподіваюся, не повторюватимете своїх помилок. Так? — Мій Інквізиторе, — жінка дивилася сумно і строго. — Я неініційована. Проте мій досвід… можливо, я могла б повідомити вам дещо цікаве. У відповідь на… пільги. Нашим дітям. Деякий час Клавдій мовчав. Жінка знову похилила голову. — Ви хочете торгуватися, Гелено? Зі мною? Чи я неправильно зрозумів? — Правильно, — жінка дивилася повз його очі. — Надзвичайний стан викликано… незрозумілими змінами у відьмах. Спалах активности. Агресія. Зростання числа ініціацій. Нові «кадри» величезної сили. Їхня дивна, просто таки протиприродна солідарність. Так? Обличчя Клавдія залишалося незворушним, однак це вартувало йому зусиль. — Неініційована, але відьма, Інквізиторе… І достатньо начитана. У мене є припущення, яке здається мені близьким до правди. Ви можете сказати «не треба, я знаю». Тоді я піду. Але коли… коли мої міркування зможуть допомогти вам — навіщо гребувати ними? Тим більше, що це… від щирого серця. З найкращого ставлення. Присягаюсь. — Гелено, — повільно промовив Клавдій. — Кажуть — остання балетна прем’єра викликала справжній фурор. Брешуть? — «Лелеки», — прошепотіла жінка. — Скільки вам потрібно квитків? Коли?.. — Гелено, інший на моєму місці… хоча би мій попередник… Знаєте, що би він зробив з вами? — Йому я би не сказала… що кажу вам. — Це має мені лестити? Кутики її вуст ледь піднялись: — Можливо, мій Інквізиторе. Деякий час вони дивилися у вічі одне одному. — Говоріть, Гелено. Жінка рвучко набрала повітря у груди, аж гойднувся важкий медальйон у вирізі чорного шовкового плаття. — Матка. Відьми від природи роз’єднані. Це надає можливість… людям співіснувати з ними. Вони — роз’єднані оси. Та коли з’являється матка, все змінюється. Одиначки перетворюються на сім’ю. Єдиний організм з безліччю жал. Зграю. Війна неминуча, і… жорстока війна. Але якщо ви вб’єте матку, світову рівновагу буде відновлено. Гелена Торка перевела подих. Клавдій витягнув цигарку, кілька хвилин боровся з собою, програв — і мовчки закурив. Гелена напружено всміхнулась. Взяла з сумочки ґлянцеву пачку, клацнула запальничкою і затягнулася також; їй одразу стало спокійніше. Обличчя ледь розпружилося, відтануло, на щоки повернувся легкий рум’янець. — Я також люблю… старовинні рукописи, — Клавдій дивився на співрозмовницю крізь хмару рідкого диму. — Ви впевнені, що «Одкровення ос» — не підробка? Жінка замружилась: — Я впевнена. Я розповіла, що знала. Як з цим учинити… Вирішуйте. Клавдій роздумливо пошкріб підборіддя. Глибоко затягнувся: — Ваші міркування не мають тієї вартости, якої ви їм надаєте. Боюся вас засмутити. Я не відьма… але знаю куди більше. На жаль. Жінка мовчала. Цигарка в її пальцях ледь здригнулась. — Попри це я ціную вашу відвертість, — він упіймав її погляд і криво посміхнувся. — Віддайте список до канцелярії. Подумаємо, що можна зробити. * * *

Івга прокинулася мокра від поту. У коридорі горіло світло — вкладаючися пізно ввечері, вона забула… просто не схотіла вимкнути. І тепер лежала під чужою ковдрою, потопаючи в запаху чистої білизни з пральні. І слухала, як потроху заспокоюється злякане серце. За вікном безпросвітна темрява. Ліжко — нескінченне біле поле. Івга відчувала себе випадковим подорожнім, який замерзає в заметі. Їй і справді було зимно — але не ззовні, а зсередини. Вона підвелась. Щулячись і зітхаючи, натягнула на голе тіло светр. Підійшла до вікна. В сусідньому будинку світив єдиний вогник. Хто не спить серед глухої ночі? Навряд чи поет. Імовірніше хворий. Або нянька при малій дитині… Вона затремтіла, коли згадала свій сон. Хоча, загалом, нічого страшного — просто дівчисько в кофтині. Наче вона нахиляється над візком і дістає з прикрашеної залізної коробки… Тут Івга прокинулась. Не бажала знати, що саме приготувала для неї «школярка». Вона ввімкнула світло; четверта ранку — найгірший час. Маленький телевізор, влаштований так, аби дивитися його з постелі, слухняно блимнув екраном; денні новини, кліпи з оголеними красунями, рекламні ролики… Івга присіла на край ліжка, охопила голе коліно холодними пальцями. Що, коли дівчисько знайде її і тут?! То й що, — похмуро подумала вона. Так чи так, треба вирішувати. Або Назар, або… Думка її спотикнулась. Що — «Назар»? Згадати про Назара — впертися у глухий кут. Краще не треба. Голова ж бо кругла, куди повернеш, туди і думатиме. Руда стерла з обличчя гумову посмішку, від якої боліли губи. Сховалася під ковдру; чудове все ж таки ліжко. Велике, пружне, надійне, мов фортеця. «Полігон ваших фантазій». Вона закусила губу. Відучора її переслідувало неприємне відчуття, наче вона в постелі — третя. Часом вона навіть бачила чужий одяг на ворсистому килимку; в її уяві виникала купа мереживної білизни і — чорний халат Великого… На більше її не ставало. Далі був поріг, перед яким найхоробріші з фантазій лякливо відступали. Але зуміла ж вона в мить великого страху побачити в думці ту відьму — школяркою біля дошки? Чому ж не уявити Великого — голим? Під одягом-бо всі голі. Покрови однаково ховають і рельєф атлетичних м’язів, і немічну в’ялість. І… Кліп урвався. Натомість… Івга затріпотіла. — …Так! Відьми! Ось уже тиждень ні про що інше не чую. Обличчя людини на екрані лишалося розмитим, розпадалося мозаїкою; він сидів на лаві, за спиною в нього паслися на газоні голуби, а просто перед носом бовванів чорний мікрофон у чиїсь руці. Голос чоловіка звучав вередливо й одночасно владно: — Пани Інквізитори, — голос зробився саркастичним, а губи за рухомою машкарою напевне жовчно скривились, — ще чотири роки тому провели під моїм керівництвом абсолютно переконливий експеримент. Я знаю цю жінку, знаю, де вона живе. Ні, панове журналісти, поки я не можу вам сказати. Однак, коли Верховна Інквізиція і надалі буде чхати на будь-яку пристойність, я продемонструю копію наказу пана Великого Інквізитора, номер двісті сорок-штрих. Я тримав його в руках. Так, панове! В Інквізиції вже зараз є засіб, що дозволяє звільнити відьму від відьомства! Очистити якоюсь мірою! Відкоректувати! Але це невигідно Інквізиції. Увесь галас довкола відьом — лише привід, аби вимагати гроші. За рахунок усіх нас! За твій, хлопче, і за мій! «Хлопець» з мікрофоном про щось запитав. Або техніка його давала збої, або ж було задумано так, що питань репортера не чути. Той, на лаві, відповів таким темпераментним жестом, що з-за машкари на мить виринуло гостре, чисто виголене підборіддя: — Панове, всіх нас учили рахувати! Програма обробки відьом вартує значно дешевше, аніж утримання цієї орди дурисвітів! Обличчя зникло; весь екран зайняв собою молодик з лакованим чорним волоссям. Він говорив швидко і з притиском, от тільки Івга не могла зрозуміти, про що. Гладенька, лакована, мов зачіска, мова. «Очистити…» * * *

«…Бо суспільство людей тяжіє до порядку, а ВОНИ — втілений хаос. ВОНИ — град, який побиває засіви; ти намагався зрозуміти град? Вони — оси. Мед їх гіркий, а жало смертельне; вбиваючи їх поодинці, ти лише роздратуєш рій. Убий матку — і рій розсиплеться…» З усієї численної літератури, що була написана про НИХ за останні триста років, дев’ять десятих не витримувало ніякої критики і тягнуло, у кращому випадку, лише на «легенди». У гіршому — на зразок безсоромної брехні. Ту ж єдину, що заслуговує на довіру, десяту частку давно підібрала Інквізиція. У колекторах Інквізиції, приміщеннях з постійними температурою і вологістю, зберігалися старовинні томи, готові розсипатися на порох од єдиного дотику. Фотокопії знаходились у розпорядженні Клавдія, але, на жаль, плутані тексти мали скоріше художнє, аніж пізнавальне значення. Сучасні ж дослідження не в стані були сказати нічого нового. Принаймні, Клавдію; колись він і сам сподобився на таке-от марнування паперу. Коли був куратором в Егре, столиці виноробства. Різко дзенькнув жовтий телефон без диску. Клавдій кисло скривився. Голос герцоґа здавався незвично доброзичливим: — У такий пізній час — на бойовому посту? — Книжки читаю, ваша світлосте. Аби зайвий раз переконатися, які ми всі дурні. Герцоґ так і не вирішив, чи виходить цей жарт за межі пристойности, тож йому не залишалося нічого іншого, як продовжити в тому ж тоні: — Вас можна поздоровити? Навіть найзавзятіші відьмоненависники тепер нібито задоволені? — Тільки не я. Ніколи не був відьмоненависником. — Знаєте, дехто поговорює про порушення громадянських прав. — Відьми позбавлені цих прав з першого ж у історії громадянського кодексу. — Злісна ви людина, Клавдію. — Так, ваша світлосте. — Прослідкуйте, аби репресії… більше нікого не зачепили. Я хочу, щоб у країні настав нарешті спокій. — Це наше спільне бажання. — Що ж… як там у вас — «смерть погані»? — Смерть погані, ваша світлосте. Короткі гудки. Клавдій поклав жовту слухавку.
Біля обох виходів з Палацу чергували люди: здебільшого жінки, здебільшого — немолоді. Не пікетниці — прохачки, які бажали побачити Великого Інквізитора — особисто; Клавдій знову брав гріх на душу. Коли він пішов назустріч Гелені, чому не зглянутися на становище цих нещасних матерів, чиїм донькам випало народитися відьмами в звичайних сім’ях? Цікаво, хто батьки Івги? Чи ким вони були — бо дивно, що вони відпустили її ось так вештатися по світу, на тоненькій крайці між ініціацією і в’язницею. Він вийшов через третій хід, підземний. Подумки попросив вибачення у прохачів, вліз у службову машину і через п’ятнадцять хвилин натрапив на людину, яка чекала у дворі, в напівмороці. Прохачі рідко сюди приходили. Хіба що в повному розпачі… Темна постать відділилася від стіни і заступила вхід. Клавдій відчув рух охоронця у машині і здійняв руку, забороняючи стріляти; людина біля під’їзду злякалася різкого жесту й відсахнулась: — Клавдію… Ну що в них за стиль… Скрадатися у темряві, чаїтися за рогом… Не зі зла, із глупоти. — Вітаю, Назаре. Підемо. * * *

Усі вікна помешкання були широко відчинені, надворі галасували діти і цвірінькали горобці. Якийсь хлопчисько на ровері терпляче викликав подругу на ім’я Люра. — А потім?.. Я виступав з лекцією на тему: «Неініційована відьма, сім’я, право і побут». Назар, на жаль, вражаюче нетямущий… у цій царині. Я по змозі заповнив прогалини в його знаннях. — Люро-о! — кликав роверист. — Вийде-еш?!. Івга дивилась, як Інквізитор п’є каву з цигаркою. І як протяг витягує у вікно смуги сірого диму. — Люро-о!.. — І… що він сказав? — «Дякую». Вона не хотіла, аби так було. Аби почуття, які приховувала, віддзеркалювалися на обличчі. Усі. — Я також… вражаюче. У галузі неініційованих… Бо раніше я думала… Що коли така зачаїться, її ніхто не виявить, — вона поглянула на співрозмовника майже з викликом. — Біда в тому, що, хоч і неініційована, вона таки лишається відьмою. Навіть нікому не роблячи зла. Навіть узагалі нічого не роблячи… Вона МОЖЕ зробити. Ось межа, об яку століття ламали зуби ті, хто писав закони і ті, хто намагався втілити їх у життя. Бо ж коли людина невинна — за що її карати? За ймовірність злочину? — А ця імовірність… яка? — Івга відчула, як стрімко сохне в горлі. — Шістдесят два відсотки, — повідомив Інквізитор. — Тридцять вісім — ніколи не ініціюються. Ніколи не нападуть. Проживуть довге щасливе життя і народять купу дітей. Відьми плодючі, чи то плідні… Здоров’я у них — тільки позаздрити. Господаркою нехтують, але в мистецтвах досягають великих успіхів. Розумні. Оригінальні. Все це я розповів Назару. Навіть із перебільшеннями. — А як дізнатись, — Івга підняла очі, — яка… в яких ти відсотках, у тридцяти восьми, чи?.. — Люро-о! — надривався хлопець за вікном. — Сюди-и!.. Інквізитор було підвівся, але подітися на маленькій кухні більше не було куди, і він знову сів на підвіконня. Поставив поруч свою каву. — Назар мене також спитав. Власне, все це я розповідав йому ще тоді… Гм… після твоєї втечі. Але він був настільки засмучений, що нічого не запам’ятав. — Люро-о! Інквізитор раптом вихилився у вікно і ревнув голосом театрального харцизяки: — Люро, ану виходь негайно! Дзенькнув дзвінок ровера. Хлопчисько-залицяльник злякався і втік. — Знаєш, Івго, — Інквізитор посміхнувся, — мені ж також… цікаво. Не тягати по тюрмах невинних, не лишати на волі лиходійок. Але визначити це неможливо. Збіг обставин, внутрішні властивості, яких не розгледіти… до слушної нагоди. Спокійне сімейне життя з коханим дає значну гарантію того, що відьма залишиться доброю і законослухняною. Але — не абсолютну. Розумієш? — І це ви також сказали Назару, — припустила вона. Інквізитор знизав плечима: — Ти помітила, я намагаюся бути чесним? З ним… і з тобою. — Дякую. — За що, Івго? — Ви мені життя… убили. — Не перебільшуй. — Буде справедливо, коли ви тепер мені… допоможете. — Допоможу, звісно… Ти, власне, до чого? Івга нервово зціпила пальці рук під столом: — Я не хочу бути відьмою. Пауза. Веселий спів за вікнами. Жвава бесіда під сусіднім під’їздом; імовірно, Люра таки вийшла. — Нас не питають, Івго, ким ми хочемо бути. Я народився хлопчиком, ти — дівчинкою. — Ні. Я чу… я знаю, що відьму можна… позбавити відьомства. Аби вона була, як інші. Інквізитор скривився. Гидливо зазирнув у своє горнятко, ніби був упевнений, що побачить там таргана. — Я навіть здогадуюсь, від кого ти це «чу». Тобто знаєш. Кому лише не дозволяють говорити в мікрофон! — Ви скажете, що ніколи не ставили таких… дослідів? Ніколи не займалися таким? Скажете мені це, дивлячися у вічі? Інквізитор роздратовано поставив горня: — Давай-но завершимо цю розмову. Не треба довіряти людям із «ящика». Ні в чому. Пальці Рудої збіліли: — Де ж ваша… чесність? Їхні погляди зустрілись. Вона відчула раптовий приплив нудоти. … Нарешті вона впевнилася, що Інквізитор везе її до ізолятора; і до звичного дискомфорту від його близької присутности додалося прикре почуття приречености. З цим почуттям і провела цілу дорогу. Збоку, на вітровому склі наліплена картинка — весела відьма на помелі. Погана прикмета, знак бузувірського почуття гумору; Івга відчула, як якась іржава пружина, що все стискалася і стискалася у ній, украй напружилась. Інквізитор вів авто підкреслено неквапно, коректно, мов учень; невдовзі центр, у якому вона хоч трохи орієнтувалась, залишився позаду, і потягнулися приміські райони — одноманітні, запорошені, чужі. За містом Інквізитор повернув праворуч, і дорога машина велично вступила на путівець. Жовта споруда за молодим ялинником — приземкувата, двоповерхова, схожа одночасно і на в’язницю, і на стайню; Івга охопила плечі руками. — Мені доведеться дещо показати тобі, — не обертаючись повідомив Інквізитор. — Саме те, що тобі належить… побачити. Івга з ненавистю поглянула на його доглянуту потилицю. І понад усе їй захотілося садонути по ній чимось важким. Теж мені, розпорядник долями. «Шістдесят два», «тридцять вісім»… «Саме те, що тобі належить…» За яким правом він поводиться з нею, ніби з лабораторним щуром? Ні, мовби з вірусом. Добрий лікар… Напад люті заскочив її зненацька. Наче раптом луснула луска довкола ядра її втрат, принижень і страхів. Вона не встигла підготуватись. Зуби її хряснули. Очі запнула кривава поволока; неймовірно, як у одній людській істоті може вміститися стільки злости… Наступної миті вона вчепилася у волосся чоловіка за кермом. Мало не вчепилась. Бо він таки упіймав її руку. Різко смикнув на себе. Машину занесло; рука Інквізитора вхопила її за шию і вдавила обличчям у тверде плече. — Кат!.. Вона шарпнулась. Авто теж; Івзі здалося, що зараз вона перелетить уперед і впаде на кермо, висаджуючи скло ногами. — Кате! Своло..! Пусти-и… Руки, які почали дряпати і рвати, ослабли від раптового болю; такого, наче голову викручують з плечей, мов корок із пляшки. Машина зупинилась. Івгу відпустили; руде пасмо зачепилося за ґудзик на його комірці, і вона ледве не скальпувала себе, коли відсахнулася. — Усіх вас, — засичала вона крізь біль. — Ненавиджу… Кати… Вона на хвилину засліпла. Може, від сліз, а може, просто посутеніло в очах; дверцята, на які вона налягла в пошуках виходу, подалися, і дівчина випала з авто на узбіччя. Імла перед очима розійшлась. Саме для того, аби побачити камінь; стогнучи від болю, підняла і пожбурила. Бічне скло пішло сотнею тріщин, перестало бути вікном; вона відчула шалену радість… Каміння більше не було, лишалися слова: — Я… тебе… чіпала? Я тобі щось погане?!. Я злочинниця? Злодійка? Та я у житті… і ти мені будеш вказувати? Назару… Чи я щось кому винна?! На вузькій дорозі не було жодного авто, тільки по далекому шосе повзла сіра вантажівка. У полі вив собака, а Інквізитор стояв, виявляється, поруч, і зверху вниз дивився на Івгу. — Я не боюся тебе, — вона подивилася просто в його звужені очі. — Я НІКОГО не боюсь. Зрозумів, гаде?! Інквізитор мовчав.

Вона через силу підвелася — не хотілося стояти на колінах перед ним. — Ти… негідник. Ти… у нас би син народився! З Назаром! Тепер уже все… радий? Що ми не будемо… що в нас не буде… ніколи! Радій… ти хіба кого-небудь любив? Ти не вмієш, душа в тебе… у панцирі. Їй виразно і гостро уявився ранок з плямами сонця на підлозі й брязканням посуду… з запахом молока. Вона вишкірилась, відганяючи видіння; щелепи її зводило від ненависти: — Я ж нічого не хотіла! Нічого особливого! Тільки, щоб мене… у спокої… дали просто жити… як усі люди! Але якась паскуда вирішила, що я так, хробачок… Змієням уродилася… Так?! Їй видавалося, сльози в очах ось-ось закиплять. — Аби хапати… Катувати… Примушувати… Павучисько… Зрадник! Вона сама не знала, звідки виринуло останнє слово — з якогось натхнення. Бо обличчя Інквізитора таки нібито здригнулось. На мить; це вже дещо! Вона розтягнула губи в переможній посмішці: — Не подобається? Правда очі ріже, так? Вузьким, темним лабіринтом вона наче проштовхується до чогось… чим зможе поранити його по-справжньому. Навіть, можливо, вбити. — …Зрадник. Тобі ще відімститься. За те… ТЕ, як ти з нею повівся! Вона поняття не мала, що каже. Але ціль була поруч — Інквізитор сполотнів, та ще й як — Івга й не думала, що це можливо… — Так! Нічого тобі не забудеться, бо ти садист, тобі катувати — єдина втіха в житті… лишилася. Ти навіть тих… — вона захлинулась, але продовжила, — баб, в кублі своєму… мордуєш, так? Як щурів? Інакше не цікаво?! Ось воно, вразливе місце. Їй так кортіло ДІСТАТИ його, що з язика самі злітали слова, до яких вона в житті б не додумалася… у нормальному стані: — Тобі ж любити — нема чим! Бо люблять не тим, що в штанях… Душею, а вона в тебе кастрована! Тому ти і катуєш жінок. Тому що… пам’ятаєш — тобі було приємно тоді, коли ВОНА помирала! Ти відчув, як це солодко, коли… Він не рушив з місця, тільки зіниці його раптом розширились — і вона отримала удар. Такий, що потьмяніло в очах, голос зірвався від крику, а на светр ринула кров з носа. Тепла рідина на губах, руках… Руда боялася крови. Від одного вигляду її втрачала свідомість; цього разу це врятувало її. Вона отямилася за хвилину. Обличчям у траві. Голова, мов м’яч, по якому гупають десятки ніг в бутсах. У вухах дзвін і ґвалт трибун. Рев і оплески… Вона зарюмсала. Не від жалю до себе — од неможливости витримати цей біль. І душі. І тіла… Крізь віртуальний шум стадіону продерся гуркіт мотоцикла. І поступився стурбованому голосові: — Пане, може, допомогти? Спокійна відповідь. Кожне слово чітко вимовлене… але Івга не може зрозуміти, про що мова. — На спину ж треба… Обличчям униз — ще гірше. Знову спокій у відповідь. Злегка роздратований. — Добре, пане, нехай одужує. Шум віддаляється. Трава під обличчям червона і слизька… Я відьма. Вони ПОВИННІ бути злими.
Клавдій провів мотоцикліста очима. Почекав, поки щезне за поворотом. І ще — поки мине тремтіння. Руки трясуться, аж цигарка мало не падає. Він був надто доброї думки про себе. Як про людину зі сталевими нервами і стовідсотковим захистом; та ось прийшло шмаркате дівчисько, навмання тицьнуло пальцем — і стоїть Клавдій Старж на узбіччі й тремтить… Нічого собі — «дівчисько». Нічого собі — «навмання». Так, завиграшки, виокремити в його душі найважчий, найпекучіший тягар. І перетворити на зброю. Ні, вона не зрозуміла, що зробила. Просто хотіла вжалити — що ж, свого вона досягнула… Бачив він досвідчених, ініційованих відьом, які намагалися зробити з ним щось подібне. Тоді він сміявся й обертав їхню зброю супроти них самих, а зараз… Не втримався. Треба визнати, вона це витримала мужньо. Він ударив майже з усієї сили. Цілком утратив над собою контроль. Давно йому не натовкали носа… Йому захотілося сісти в машину і поїхати за патрулем; натомість він підійшов до простертої дівчини і сів поруч. Добрий захист. Чудове здоров’я. Кров — дрібниця. Хлюпнула з носа і вже запеклась. Він раптом згадав, як у дитинстві годинами простоював біля клітки з лисицями. Єдине лисеня, яке народилось у неволі, брудна затуркана істота, в яку чим тільки не кидали — це саме лисеня чекало його в дощатому будиночку; коли ж долікувалося, повзло на животі через усю клітку і через ґрати тикалося гострою мордою в його долоню. Куди потім поділося воно? Що відвернуло Клавдія від сумних відвідин звіринця?.. Все, досить сентиментів. Він — Великий Інквізитор, який ледве не прибив до смерти молоду неініційовану відьму.
Вода в каністрі була несподівано холодною. До ломоти в зубах. Це добре. Івга ловила пружний щедрий струмінь; бризки намочили светр, начхати, однаково — пропав. Що за літо, коли треба ходити в светрі. Минулого року в цей час була спека… Звичайні думки «ні про що» були захисною реакцією. Вона думала про траву і кульбабу. Про погоду і візерунок в кутику її носовичка, купленого в «Галантереї» два місяці тому… — Що болить? Боліло, здається, все. Але якось знехочу, тупо. І при кожному порухові голови — морок перед очима. — Що ж ви зі мною панькаєтесь? Здайте в ізолятор, та й годі… — Лягай на спину. Хустинку на обличчя. Вона вибрала місце без кульбабок. Не хотілося руйнувати білі кульки; раз зіб’єш — назад не повернеш. — Дуже боляче було? Нестерпно… Знизала плечима: — Дурниці… Трішки. Її голову підняли; потилиця лягла на жорстке і тепле. На коліна, причому в мить дотику її вдарило слабким розрядом струму. — Не смикайся… так треба. Батьки в тебе живі? — Навіщо… — Просто так. Цікаво. — Мати. Я їй з півроку не писала. — Не любиш? — Люблю. Тому і… думала — влаштуюся… тоді напишу, втішу… — Може, хворіє? Може, їй допомогти треба? Не писала — звідки ти знаєш, що вона жива-здорова? Івга помовчала. Понад силу розтулила повіки — у небі порожньо. Безхмарно. Безпташно. — Мені брат сказав… він гарний хлопець, надійний. Старший брат. Молодший — той лобуряка… Сказав — їдь собі. Коли з’явишся — і тобі буде гірше, і всім. Відьми — вони всі безрідні? — Не всі. Але більшість. — Шістдесят два відсотки? Повз них проїхала машина. Ледь уповільнилась — але не зупинилась. — Назар не… ніколи не одружиться зі мною. Він не може побратися з відьмою. Це нормально. Ви ж також не змогли б. Інквізитор посерйознішав: — Я… Я зміг би. Від подиву вона навіть трішки підвелася. Слабість одразу взяла своє — Івга знову відкинулась. — Скажи, Івго. Ти пам’ятаєш, що ти мені казала? — Я прошу вибачення, — видушила вона. — Вибачення не прийнято. Пам’ятаєш? Могла б повторити? — Ні. Я… забула. — А ЗВІДКІЛЯ ті слова прийшли, пам’ятаєш? — Не знаю… Кров, яка зовсім було зупинилась, полилася знову. Івга притиснула до обличчя мокру хустинку.
(ДЮНКА. КВІТЕНЬ)
Зранку він попросив вибачення у Юлека. Втішений примиренням, той весь день сюркотів, як коник, і робив Клаву безліч дрібних приємностей. Клавдій не поїхав у місто. Чесно відсидів заняття і повернувся до кімнати, де влігся на ліжко поверх ковдри і міцно заплющив очі. Учора він ледь уникнув загибелі. Безглуздої і страшної; уяві його не бракувало подробиць, він шкірою відчував відгомін того болю, який був уготований йому вчорашнім збігом обставин. Дивним збігом. «Нави, зазвичай, спілкуються з людьми задля того, аби вбити. Зрівняти шанси…» Зрівняти… Вічно мокре волосся… Цікаво, вона пам’ятає, як знайшла смерть… у воді? Що відчувала? Як рвалися легені? Як судомилося тіло? Як хотілося кричати, але язик провалився у горло?.. І він також помер би у воді. Іншою смертю, але… Гарна парочка. Дюнка в купальнику і він у піні… Він зціпив зуби. Чугайстри брехали. Кожний кат шукає собі виправдання — убитий, мовляв, був напрочуд гидким суб’єктом. Нявки — не люди… Докія — не людина?! І він заплакав од щемкого каяття.
Каяття надало йому сил. На світанку наступного дня він уже цілував подругу в уста, які швидко теплішали, і почуття провини перед нею було таке велике, що навіть не довелося долати бар’єр першого дотику. Дюнка була жива, вона дивилася злякано і закохано, і Клав сказав їй, що сьогодні виконає будь-яке її бажання. Хоче бачити її щасливою. Дівчина закліпала. Клубок підступив йому до горла — так давно він пам’ятав цю її звичку. Знак розгублености, подиву, збентеження; «кліп-кліп» довгими віями. Тільки цілковитий кретин зможе після цього повірити, що «це не люди. Порожня оболонка…» У нього звело щелепи. Від люті. — Я хочу… — несміливо почала Дюнка. — На повітря. До лісу… Весна ж. Клав закусив губу. Місто та передмістя — повні небезпек і ворогів, але бідна дівчинка, як вона знудьгувалася у чотирьох облізлих стінах. Як їй задушливо і самотньо… — Підемо, — прошепотів він. — Погуляємо… За дві години дороги він утомився, як за цілий день безперервного іспиту. Вони тричі змінювали машини, і шлях їхній виглядав химерною кривою — зате жодного разу не зустріли ні поста дорожньої інспекції, ані наряду поліції. Патруль чугайстрів вони бачили лише одного разу, здалеку. Клав завмер і відчув, як у його руці крижаніє волога Дюнчина долоня; кілька довгих секунд світлофор витріщався жовтим оком, потім змилосердився і спалахнув зеленим, машина повернула геть од патруля… За містом панувала весна. Вони вийшли з машини на півдорозі поміж двома кемпінгами — й одразу ж заглибились у ліс. Дюнка замітала полами плаща перші зелені травинки, картатий кашкет її з’їхав на потилицю; Клав тримався поруч і ледве тамував бажання закурити. Двічі вони зустріли такі самі парочки, одночасно полохливі й доброзичливі; Дюнка посміхалася і махала їм рукою. Клав м’яв пачку в кишені та відчував, як крижана брила, яка з’явилася у грудях опісля зустрічі з чугайстрами, потроху тане і зникає. Ніхто не забере в нього кохану. Ані силою, ані брехнею. Ось так. Вони сиділи перед крихітним вогнищем, підкладали до нього пухирчаті ялинкові гілочки і дивились одне на одного крізь тремтливе повітря. Здавалося, обличчя Дюнки танцює. Темні пасма на чолі, вологі очі, вуста… Солонуваті на смак. І зовсім не холодні. Язик шерхкий, мов у кошеняти. А шкіра пахне не водою — весняним димом ялинкового багаття. Він часто дихав, стримуючи… сльози, чи що? Не пам’ятає він своїх сліз. На могилі Дюнки, начебто. Давно. Тільки тепер він повірив нарешті в її реальність. Твердо, без сумнівів. Обійняти… Споночіло. Зненацька. І навально. Весна — усе ж таки не літо. — Дюно, чуєш, наче поїзд. Колеса стукотіли цілком виразно. Залізо до заліза. — Підемо туди, — тихо попрохала вона. Це були її перші слова за кілька щасливих годин; мабуть, вона змерзла і боїться. Хоче додому… Личинка здорового глузду дряпнула його гострою незручною лусочкою; ВОНА не мерзне. Геть, — сказав він почварі. Зняв куртку. Накинув на Дюнчині плечі поверх плаща — і впіймав вдячний погляд. У грудях стало тепло та тісно — змерзла дівчинка. Моя… Простували навмання. Зовсім смерклося. Вогко і незатишно. Від землі підіймалась імла; знову застукотіло залізо, ближче і лівіше. Клав пришвидшив кроки. Дюнка спотикнулась. — Не втомилася? Коли що, я тебе на руки… — Ні-і… — Як знаєш. Хвилин за десять у млі з’явилися далекі вогники. Не станція — швидше, роз’їзд. Чотири… ні, шість пар мокрих од сльоти рейок, громіздка стрілка, ледь видна в тумані споруда — чи то барак, чи то майстерня. Окремо — будиночок доглядача; хрипло гавкнув собака. У дитинстві Клав боявся залізниць. Надто яскрава уява не витримувала видива важких, невідворотних коліс — одразу вбачала під ними… Він хворобливо помасував зап’ястки: — Тут навіть електрички не зупиняються. Підемо, Дюнечко, я розпитаю, куди нам тепер… — Давай залишимося тут, — прошепотіла вона. Клав не розчув. Не захтів: — Що? — До ранку. — Ну, — він невпевнено знизав плечима. — Може, у нас і не залишиться іншого виходу. Але ж уночі зимно? — Ні, — впевнено сказала Дюнка. В будиночку доглядача нікого не було; пес похмуро гарчав на ланцюзі, на дверях записка: «Яруше, я пішов до дев’ятої, занеси хлопцям у ґараж». Про всяк випадок Клав постукав з хвилину і підбадьорив себе тим, що, коли десь тут є «ґараж», то й автомобіль знайдеться… — Дюно!.. Далеко-далеко виник невиразний шум, що, проте, упевнено наближався. Поїзд. Клав огледівся. Морок наче змовився з туманом — власного носа не видно, не те що невисокого перону, де, за домовленістю, чекала його Дюнка. Білі ліхтарі не світили, а світилися — самозакохані, нікому, крім себе самих, непотрібні. Мов полуди. Брязкіт коліс. Клав відчув тремтіння рейок під ногами і спитав себе: якою, власне, колією йде потяг? Грюкіт. Запах заліза та гарива; Клав наштовхнувся грудьми на холодне каміння і з подивом зрозумів, що це перон. Не такий уже й низький. Лютим, безжальним світлом три сліпучих ока прорізали габу мряки, струменисту і глевку. Збурений гудок мало не роздер Клаву вуха; він одним стрибком злетів на перон і відскочив од його краю. Поїзд мчав, не знижуючи швидкости через таку дрібноту, як роз’їзд; тупа, самовпевнена купа заліза. Напевне, машиністу повідомили, що шлях відкрито, а доглядач пішов у «ґараж». Що йому до двох закоханих, які заблукали в імлі… Клав стенувся: — Дюнко! Голос його потонув у гуркоті. Поїзд був пасажирський, далекого прямування; над головою Клава миготіли бліді плями вікон і розводилися по перону, іржавій огорожі, траві та чагарниках… І по обличчю дівчини, яка стояла неподалік. — Дюнко… Грюкіт урвався. Клав мимохіть торкнувся вух; стукіт коліс неприродно швидко зник, наче потонув у ваті. — Гей… Дюнка стояла внизу. Він бачив тільки її очі, що гарячково виблискували у мороці: — Підемо, Клаве… Злізай. Він незграбно зістрибнув і мало не підвернув ногу. Спробував упіймати її долоню — але вхопив порожнечу. — Ідемо ж… Здалеку тонко вискнув тепловоз, і Клав знову відчув, як завібрували незримі рейки. — Ходімо… Йому примрілося, що від очей її світла більше, аніж од ліхтарів. Він ступив до цього сяйва, наче зачарований; у голосі Дюнки виразно бриніло нетерпіння: — Пішли. Він слухняно рушив услід, через несподівано високі шпали, намагаючися не ступати на слизькі, мов крига, смуги рейок. Віддалений шум поїзда не наближався — але і не віддалявся; тьмяний вогник попереду зі скреготом пересунувся убік; автоматична стрілка надала йому нового напряму. Клав не бачив Дюнки. Він відчував її присутність — трохи попереду. Раптом озирнулась; очі її спалювали темряву. Дощенту: — Клаве… я тебе… — Я також, — заквапився він. — Я люблю тебе. Зачекай!.. Три білих ока виринули нізвідки. Хвиля гуркоту. І — гудок, від якого нутрощі Клава злиплися в один судомний клубок. Надто багато часу пішло на те, аби зрозуміти, праворуч кидатися чи ліворуч; тепловоз мав величезну, темно-червону морду з двома фосфоресцентними оранжевими смугами, широкою і вузькою; у центрі залізної пики Клавдій або роздивився, або вигадав круглу емблему машинобудівельного заводу. Стирчить уперед залізна борода; падає людське тіло і котиться під неї. Під гуркотливе черево, що перетворює кістки на борошно… Сльота. І зірок немає. Він лежав на животі й обома руками чіплявся за всохлий жмут минулорічної трави, а поруч, на відстані десяти сантиметрів, скреготало чорне залізо. Так, що тремтіли і земля, і людина, яка лежала на ній. Він устиг зійти з колії своєї долі. Коли ця сама доля з’явилася в образі потворного товарняка, що підкрадається непомітно. * * *

⇐ Предыдущая 36 37 38 39 404142 43 44 45 Следующая ⇒