Annotation 4 страница

Одниця зустрічала Клавдія задушливою ніччю, вогнями і броньованим автомобілем на краю бетонки — чорної, наче лакованої. — Смерть погані, патроне. Лише через півхвилини він упізнав голос. Глибокий і сильний голос оперної співачки. Треба ж, як вона змінилася за минулі три роки. Не постаріла — але переінакшена кардинально, чи виною цьому неприродно-жовте світло ліхтарів?.. Тоноване скло машини надавало зовнішньому світові казковости, примарности, хисткости; Одниця сяяла вогнями і посмішками реклами, пускала приїжджому бісиків. Клавдій раптом згадав, як років тридцять тому вперше приїхав сюди з матір’ю, і теж уночі, взяли таксі в аеропорту, а чарівне місто за вікном бачилося… — Куратор Мавин приготував звіт, патроне. За першою вимогою… — По ночах я не дотримуюсь етикету, — зронив Клавдій глухо. — Не втомлюй мене, Федоро, я й без того… Як діти? Пауза. Машини, котрих на нічних вулицях виявилося чимало, поштиво поступалися місцем неспішному броньовику; коротко підстрижена потилиця водія за синім склом накладалася на відблиски вогнів і здавалася планетою в оточенні безлічі зірок. — Діти… добре, — повільно відповіла Федора. — Все… добре. — Не знав, що ти в Одниці, — визнав Клавдій. Федора блідо посміхнулась: — Віжна не в стані вслідкувати за всіма кадровими перебудовами. — За три роки ти добре просунулась. — Стараюся. — А як в тебе стосунки з цим задиракою Мавином? Пауза; Клавдій зрозумів, що правильно поставив запитання. Не так сформулював. — Досить теплі, — нарешті озвалася жінка. — Але не близькі… коли ти це хтів дізнатися. Клавдій вчасно втримався від недоречно зухвалого «не хтів». — Твій візит не планувався, — коротко гиготнула жінка. — Надто раптово… Мавин засіпався — боїться тебе. — Ти ба?! — здивувався Клавдій. Жінка раптом зашарілася. Опустила очі: — Знаєш… Мені було би простіше, коли б ми лишалися у межах етикету. Простіше — ще не краще; Клавдій утримався від значущої фрази. Ще подумає, ніби він хоче повернути колишнє… Хай Бог милує! — Межі, то межі, — примирливо сказав він. Федора відвернулась: — Надто пізно… Тепер це мене образить. Залізний характер, зміїний розум — і підозріливість невродливого підлітка. Ні, він ніколи не міг їй допомогти. Ні в чому. І не зможе. — Як гадаєш, чому я приїхав? Знову напруга в холодних очах. Майже переляк; або знову облудна гра світла? — Клавдію, — майже скоромовка, — Клаве… Вона вперше назвала його на ім’я. Поспіхом, наче боячись обпекти язика. — Клавдію, у нас великі неприємності. В мене, у Мавина… В нас усіх… — Так? — Так. Улітку смертність в окрузі традиційно зростає. Нещасні випадки в горах, на воді… Отруєння, молодіжні бійки. Приплив туристів — надто складно визначити… коли за чиєюсь смертю стоїть відьма. Але за останні два тижні ми засудили на смерть десятьох. Вироки ще не… Клавдій мовчав. Федора хвилювалася; за всю історію Інквізиції жінок, які служили їй, можна було перелічити на пальцях. Вони, зазвичай, відзначалися своєю жорстокістю і непримиренністю — у Федори було надміру і того, і другого. Але тепер вона хвилювалася, і Клавдій не хотів завадити їй у цьому. Корисний досвід. — За останній місяць, патроне, рівень ініційованих відьом-новачків зріс удвічі… «Колодязі» — сімдесят п’ять, вісімдесят… Неймовірна агресивність. І — ланцюг. Раніше такого не було, кожна відьма — одиначка. Тепер… — Чому ж куратор Мавин не звертався зі звітом? — прошурхотів Клавдій одним з своїх найстрашніших голосів. І відчув, як відсахнулась, зіщулилася Федора: — Він… Спочатку ми думали, що це помилка. Потім — що це ми десь недогледіли і тепер розплутуємо. Звісно, звітувати про… власну неспроможність… — Я зрозумів, — Клавдій повернувся до звичайного тону. — Не кажи йому про нашу розмову. Нехай сам розповість. Машина зупинилася перед ледь підсвіченою будівлею — пам’яткою архітектури. Найстаріший і найкрасивіший Палац Інквізиції в країні. — Клаве… Він відчув, що його тримають за руку. — Клавдію… ти ж усе розумієш? Що відбувається? Ти це зупиниш, так? Розчинилися дверцята. Водій шанобливо вклонився, запрошуючи їх вийти. Неприємно вражений її слабкістю, він хотів відповісти щось невизначено-заспокійливе — але цієї миті з ночі виринула Маґда Ревер. З якої пелюстками осипався на долівку м’ятий діловий костюм… Він побачив Федору без одягу. Такою, як запам’ятав — м’якою і жіночою, з важкими персами та надто широкими, за сучасними мірками, стегнами. З родимкою на правому плечі… Жеребець! На очах у підлеглих!.. — Виходь, — різко сказав він. Надто різко, але вирішив не згладжувати. Його боротьба з собою тривала напружену хвилину і вартувала нової сивини — добре, тепер він буде жорстоким. І з Федорою, і… з ними. Кшталту Маґди Ревер. Покійної. Хоч би скільки було їх у благословенному окрузі Одниця.
(ДЮНКА. ЛЮТИЙ-БЕРЕЗЕНЬ)
За тиждень до початку весни він випрохав у приятеля-весляра ключі від котеджу на спортбазі. Під стелею жевріла лампочка в абажурі з павутиння, і тіла здохлих мух відкидали на фанерну стіну непропорційно великі тіні. Червоніли розпечені спіралі електричного каміна, в куті жовтогаряча купка рятівних жилетів, а вздовж стіни, наче вартові, червоні лаковані весла. Клав сідав на продавлене ліжко і чекав. Він не знав, звідки вона з’являється. Чи ходить вона через МЕЖУ, чи просто ховається у лозняку. Чи, може, під водою?.. Дерев’яні сходинки старого будинку тихенько поскрипували під її босими стопами. Від цього звуку він щоразу відчував миттєву слабість знетямлення. І переступання крапель — кап… крап… Зі скрипом прочинялися двері. Дюнка — мокре, не зібране в зачіску волосся на плечах. Прозорі струмочки води збігають пасмами. Тьмяно мерехтить зміїна шкіра вологого купальника… Спочатку йому було дуже важко. Він верз нісенітниці, аби приховати болючий дискомфорт і страх. У такі дні Дюнка мовчала, ледь посміхалася стуленими вустами і журливо кивала. З розумінням. Потім заспокоївся. Звик, почав по-справжньому чекати побачень — без тремтіння у колінах, зомлівань і нічних жахів. Дюнка звеселіла, і він нарешті повірив, у її повернення. Він говорив, вона слухала. Усі розмови були ні про що; інколи вона клала холодну долоню йому на плече, і він зціплював зуби, аби не здригнутися. Брав її руку до своєї. З крижаної вона раптом ставала гарячою, Клав торкався її губами і бурмотів, мов заведений: «Дюнко, я нікого, крім тебе… Ти не могла би повернутися зовсім? Підемо зі мною, будемо жити в місті, хочеш, я покину ліцей…» Вона мовчала і загадково посміхалася. Чи «так», чи «ні»… А потім зникала — тендітна постать з пальцем біля уст, уособлення вічного мовчання. Він залишався у спорожнілій кімнатці, ходив з кута в кут, рахував до ста і виходив «замітати сліди», буквально, старою мітлою. На стежині. Далі, в очереті, сліди губились; Клав відпочивав, дивився на ранні зорі, та йшов на автобусну зупинку, щоби через день приїхати знову… Юлек Мітець мовчки зрадів зміні в настрої сусіди. У Клава нарешті з’явилася дівчина — «стаціонарна», порядна, не те, що Лінка; Юлек вважав себе причетним до зцілення приятеля — недарма так довго і ненав’язливо підштовхував його до такої думки. Познайомив Клавдія з красунею Мірою, своєю власною подругою, і нехай у Клава з Мірою не склалось — врешті-решт, хлопець знайшов таки своє заспокоєння!.. Єдине, що не подобалося чемному Юлеку, — постійний запах тютюну, що оселився в їхній кімнаті. Клав курив, як хімкомбінат. Дешеві смердючі цигарки. На початку весни Клаву виповнилося сімнадцять. Хронічна душевна напруга, любов, радість і таємниця, які він постійно носив у собі, робили його напрочуд привабливим для дівчат; Юлєк тільки зітхав, коли знаходив під дверима чергове грайливе послання. Клав посміхався куточком уст, і життєлюбний незграба Мітець дивувався його просто-таки лицарській вірности. Треба ж, який однолюб, убік і поглянути боїться!.. * * *

Його звали Пров; на чистому майданчику сходів перед вузькими дверима його помешкання пахло вологим пилом і тютюновим димом. Івга закусила губу — цей запах, візерунок на брунатному дермантині та химерно вигнута ручка дверей нагадали їй той день, коли Назар уперше привів її на свою міську квартиру. Наче час, знущаючись, повернувся, і все, що трапилося з нею колись, тепер повторюється, наче в кривому дзеркалі. — Заходь. У передпокої запах був інший — клею, мила і ще чогось невизначеного; вона проковтнула в’язку слину. — Кави? Від думки про каву Івгу пересмикнуло. Всі ці дешеві кав’ярні з однаковими білими горнятками, погляди завсідників — недобрі, хтиві… Чаю б або молока, — з тугою подумала Івга, але губи зліпилися намертво, і вона мовчки похитала головою. — Їсти будеш? Руда голова згідливо хитнулась — поспіхом, навіть занадто. — Посидь поки… Розслабся, картинки ось подивись… Якийсь час вона тупо розглядала запорошений тенісний м’ячик, що визирав з-за ніжки шафи, потім осягнула, що сидить на краєчку м’якого крісла зі злегка потертими бильцями. Межі світу розширилися ще, і вона побачила низенький столик з купою журналів, канапу під кошлатим коцом і прямокутник сонячного світла на підлозі. Між світлом і тінню, самим термінатором, повзла сіра кімнатна муха. Івга зітхнула; налякана комаха здійнялася під стелю й закружляла довкола білого плафона з наклеєним на ньому оголошенням: «Зоопарк потребує: охоронця, прибиральника і слонопротирача задньої частини…» Івга облизала спаленілі губи і роздивлялася довкола вже свідомо. Сонячний промінь падав з-за серпанку — на підвіконні горщик з пінопластовою пальмою. На стовбурі — гумова мавпочка. На вершечку — надірваний пакетик червоного перцю. Дівчина через силу всміхнулась. Пров насвистував на кухні, хлюпав водою з крана, дзенькав посудом; од цих звичних, домашніх звуків у неї паморочилося в голові. Відхилилася на спинку крісла, заплющила очі. Хто б подумав, що шум води на кухні має таку чарівну силу. Приглушені кроки, брязкання посуду, сонячне світло… Це дійсно. Зараз. Немає ні нявок, ані інквізиції. Ні минулого, ні майбутнього. Її життя триває… триває, доки триває ранок… Вона посміхнулася вже впевненіше. У сонячному промені крутилися порошинки; строкаті шпалери видавалися ще строкатішими від розсипу наклеєних фотографій, картинок і журнальних вирізок. Івга відштовхнулася руками і підвелася. Зимова ковзанка, на кризі танцює жінка, одяг якої — лише ковзани та червоний шалик довкола шиї. Пров верхи на гімнастичному «козлі», що стоїть у річці. На цьому ж «козлі» вже четверо: троє чоловіків і дівчинка років дванадцяти, на їхніх витягнутих руках — величезний удав, живий, справжній… Кутик фото акуратно пробито голкою. На нитці: синій автобусний квиток, пластмасове кільце з тих, які видають школярам за перемогу у вікторині, і пакетик шипучого напою. Талісмани, значимі тільки для своїх власників… Морський берег. Замок з піску, на порозі сумний хлопчик років п’яти, голий, у ковпаці звіздаря, з підзорною трубою на колінах… Троє, які стали широким трикутником. У центрі його… Івга відсахнулась, але відірватися вже не могла. У центрі трикутника лежала жінка з дивно здеформованим тілом. Із продавленим усередину черепа обличчям… надувна іграшка, з якої випустили повітря. Івга хотіла зітхнути, та подих не виходив, наче горло повне вати. Минула ніч нікуди не поділась. І нікуди тепер не щезне. Ще знімок — несподівано великий, широкоформатний. Літній чоловік на асфальті, у калюжі крови. Скріпкою припнута жовта службова бирка — «смерть… падіння з висоти… внаслідок контакту з навою…» Чоловік у мокрому спортивному костюмі, на стічному люці. «Смерть… утоплення… з навою…» Ванна з темно-бордовою водою. Жовте обличчя — не визначити, хлопець чи дівчина. «Смерть… внаслідок… нав…» Ведмідь, який грає на лютні. Щось яскраве, літнє, якісь м’ячі і намети, діти, блискучі бризки… Спустошене тіло нявки. Оболонка, яку можна згорнути, наче килимок… — Досить витрішки ловити. Сніданок готовий… Пров за плечима. Івга тремтить. Широка долоня на талії. Заспокоює: — Мікстурки тобі… зараз. Нервова ти… понад міру… Нервова відьма — це сумно. Як-от крокодил — вегетаріанець. Слабка і покірна, вона пішла за ним; на сліпучо-білому столі парували м’ясним духом дві тарілки, прикрашені скибочками помідорів. — Руки ж помий… У ванній, праворуч од великого дзеркала — маленький акваріум. На піщаному дні — розколена амфора, кілька річкових мушель і презерватив у пакетику. Дві червоні рибки байдуже пропливали повз табличку: «У разі крайньої необхідности розбити скло молотком». * * *

— Не розумію я їх більше, — куратор Мавин учетверте за останню хвилину зняв окуляри, аби протерти скельця. — Вони втратили… обережність. Почуття міри. Якісь базові інстинкти. Не розумію, заради чого вони чинять… так, як чинять. Заради зиску? Та який там, до біса, зиск… Нестямна жорстокість, що завершується, зазвичай, на наших допитах. Незрозуміле лякає, а теперішніх відьом я не розумію зовсім… — Колишніх, отже, ти розумів? — жовчно поцікавився Клавдій. Мавин знизав плечима: — Мені подобалося так думати, патроне. Це допомагало мені… у справі. За вікнами кабінету розвиднювалося. Клавдій на мить забувся… треба трохи поспати. Перед тим, як влізти в плавки і — на пляж, золотий пляж, розпечену губу лагідного моря… — Я й плавок не захопив, — сказав він уголос. Мавин вимушено посміхнувся: — Пік сезону… Дивним чином співпав з… так би мовити, «часом несподіваних спадкоємиць». Скажімо, помирає від серцевого нападу поважна дама, ще не стара господарка перукарні. Єдиним спадкоємцем виявляється дівчисько з глухої провінції. І..? Після короткого занепаду салон знову набуває слави, причому клієнтура в більшості колишня ж… І — черги до психіатричної клініки. Кілька інфарктів, невмотивованих самогубств, раптовий виграш у лотерею, якась манікюрниця починає співати і сходить на вершину естрадної слави… І тоді ми ЇХ беремо. Та… надто пізно. Відьомське гніздо вже розповзлося, пустило щупальця; перукарки, вони чомусь особливо… Мавин затнувся, не в змозі підібрати слова. — Клієнткам уплітають «жаб’ячі волосинки», — безбарвним голосом повідомила Федора. — Обстрижені нігті, волосся… На замовлення? Чиє? Хто замовляє божевілля покоївки з мотелю, яка на один візит до салону півроку збирає гроші? Навіщо?.. Клавдій звів брови: — Але манікюрниця від чогось заспівала? — Манікюрниця… — Федора роздратовано скривилась. — Ми перевіряли її. Вона — побічний продукт. Або — злий жарт. Мавин зітхнув: — А в Одниці не так уже і мало перукарень, патроне. Та різноманітних салонів, де поруч з невинним татуюванням малюють на шкірі наївних клієнтів клин-знак і смок-знак. І розважальних закладів, де… — Мавин захекався. — Я вже мовчу про тисячі готелів, ресторанів, масажних кабінетів, приватних клінік… Клавдій утопив недокурок у мармуровій попільничці — повний несмак господаря, або хто там піклується про такі речі: — Я гадав, ти знаєш округ, у якому працюєш. Коли ти брався за цю роботу, то знав, на що йдеш; тепер ти з ображеним обличчям повідомляєш мені: вогонь, виявляється, пече, а оса жалить… Мавин знову зняв окуляри: — Попри все, в Одниці спокійно, патроне. Позірно, принаймні; заради цього… ми… добре. Але епідемія, наприклад, спалахнула в Рянці, а не… — Не зарікайся. Мавин зустрівся очима з Клавдієм — і раптом сполотнів: — Що? У нас? В Одниці? Що?! — Мені треба зробити одну справу, — Клавдій задумливо перерахував цигарки, що лишилися у пачці. — Маю поговорити з вашими смертницями. З тими десятьма, яких ще не страчено. Не дивися так, Федоро. Мені знадобиться камера і… Можливо, я буду їх катувати.
(ДЮНКА. БЕРЕЗЕНЬ)
Юлек не знав, що на свій день народження Клав пережив новий шок. Погане передчуття з’явилося ще на автобусній зупинці, де він зліз з рейсовика, щоби безлюдною весняною стежкою півгодини йти до спортбази. Ніяких зовнішніх причин — ані звуку, окрім далекого крякання, ані запаху, окрім звичайного духу мокрої землі, ані стороннього сліду на підталому снігу — але Клав напружився, у роті миттєво пересохло. Звичний шлях він подолав удвічі швидше. Біля воріт бази стояв мікроавтобус — жовтий, з блималкою. Ноги Клава вгрузли в землю до колін. Гади!!! Він вже майже бачив щільне коло, у центрі якого корчиться дівоча постать у купальнику зміїного кольору. Він майже відчував під зціпенілими пальцями скривавлену плоть її катів. І всіма силами кинувся туди, де, один проти багатьох, все одно зумів захистити… Він не зробив жодного кроку. Вдих. Видих. Повільно порахував до десяти і рушив уперед спокійно та неквапно, і на обличчі його ніхто не прочитав би нічого, крім хлопчачої цікавости. Чугайстри не танцювали. Їх було четверо, вони походжали берегом затоки, курили і баляндрасили; Клав ще не вслухався, але вже зрозумів — танцю НЕ БУЛО. Інші обличчя в чугайстрів, які танцювали. І постава, і хода. Отже, Дюнка… Клав відчув, як бліді знімілі щоки наповнюються гарячою кров’ю. Дюнка… є. З нею нічого не трапилось. Її не впіймали… З днем народження, Клаве. Сьогодні ти щасливий. Його давно помітили. Він почекав ще — стільки, скільки потрібно жвавому хлопчаку на подолання природної боязкости. І несміливо підступився: — Добридень… Тут щось трапилося, га? Знову ці погляди… Клав думав, що назавжди звільнився від страху перед ними. Виявляється — помилявся. — Здоров був, — старший з групи, невисокий, чорнявий, мабуть, з півдня. — Дозволь спитати твоє ім’я, і що ти тут робиш? — Клавдій Старж, третій віженський ліцей, хотів би зайнятися гребнею… — Просто зараз? Крига на воді, хлопче. Хіба що хокеєм займатися… Наступної миті ліцеїстові Старжу належало розколюватись. Червоніти під пильним поглядом і видавати страшну правду… Йому ХОТІЛОСЯ зізнатись. Так само, як буває, хочеться їсти або піти «до вітру»… Добре, що він виглядає молодшим від своїх років. Чугайстир знає — жоден хлопчисько не збреше під його поглядом. Тут і дорослому важко втриматися. І Клав закліпав віями, імітуючи сум’яття. Він займається звичайною справою — прибирає, ремонтує… Знову-таки, дивиться, чи всі замки на місці… Минулого року холодильник з тренерського будиночка поцупили… А штатного охоронця немає… — Ти сам сюди ходиш? Чи з другом? З подругою? Він хитнув головою, так що волосся вислизнуло з-під каптура. Ніхто в далечінь таку пхатися не схоче, йому й подобається, що не заважає ніхто… — Коли ти приїздив останнього разу? Кого тут зустрічав? Кого бачив? Він охоче «розвинув тему»: … різні бували. Хлопець вештався, поцупити щось хотів. Рибалки. Чаєм пригощали… Його грубо урвали. Звеліли стулити писка, бігти додому та ніколи більше не повертатися сюди. Тут НАВ… Дріботів і озирався, доки не вийшов за ворота спортбази. На півдорозі до зупинки звернув з дороги в невисоке молоде смереччя, сів на вогку глицю і закурив. Вони хотіли вбити Дюнку. Змусити померти знову. Але вона пішла: він точно знає — Дюнка врятувалася, їй вже нічого не загрожує. Цього разу. * * *

Руда лежала на канапі, на кошлатому коці. Не знімала ні светра, ні джинсів. Притулилася плечем до стіни; Пров сидів у неї в ногах, і його поза ні до чого не зобов’язувала. Спокій і доброзичливість, ніякого тиску — та все ж вона не зможе підвестися, поки він її не відпустить… Можливо, Івга вбачає підступність, якої немає… Просто зі страху. Хоча чого боятися, коли ти не нявка?.. — Чого ти боїшся? — наче впіймав її думки Пров. Вона покрутила головою на подушці. — Нічого… «Мікстурка», яку вона покірно випила за його м’яким наказом, справді не була ні наркотиком, ані снодійним. Якесь зілля. Приємне. Заспокійливе. Втім, їй однаково. Подобається бути під його владою. Ціпеніння покори — і цілковита погідність. Так почувається гарна, дорога річ. — Хочеш помитись? Івга розтулила важкі повіки: — Що? — Душ. Забрьохалася ж, як поросятко… Вона кволо посміхнулась: — Так… Коли рибки… у ванній… не злякаються. Надто пізно зрозуміла, що фраза з натяком, і почервоніла. Пекуче, до сліз. — Рибки звикли, — усміхнувся Чугайстир. Рука його лягла Івзі на живіт. Івга зарюмала. Вона не знала, котре з своїх нещасть оплакувати першим. Сильнішою виявилася гіркота від того, що їй ніколи не бачити спокійного ранку з брязчанням посуду. Не буде падати сонце з віконця, і Назар… так, Назар не покличе її снідати. Івга життя віддала би за один такий ранок. За багаторазово осміяне щастя — бути, як всі… — Я відьма, — сказала вона Прову, ковтаючи сльози. Той серйозно кивнув: — Не привід, аби лити сльози. — Ти… не гребуєш? Тобі не гидко?.. Пров дивився на неї довго і так уважно, хоч ховайся під коц. — Ти боїшся мене, — він задумливо провів пальцем під нижньою губою. — А тебе коли-небудь боялись?.. Руда схлипнула. Невловимим рухом Чугайстир подався уперед. Боляче притиснув до канапи пасмо волосся, і вона зрозуміла, що від нього пахне м’ятою. Чи то від зубної пасти, чи то від жуйки. — Зараз будемо мститися твоєму… тому, хто професорський син, — його рука обережно вивільнила її волосся. — Просто зараз… Дурень він, правда? — Правда, — прошепотіла вона, із завмиранням зазираючи в чорні очі з нерухомими зіницями. — Заплаче він, коли дізнається, як ми йому помстились? — Заплаче… — повторила дівчина пошепки. І побачила бліде, зі стиснутими вустами обличчя Назара. Усе це серйозно. — Ти ж начебто втомлений… після чергування, — видихнула вона, судомно чіпляючися за власну нерішучість. — Я вже відпочив. Іди, рибок погодуй… Рушник візьми. Зелений. Корм у коробочці біля дзеркала… Рибки їли жадібно. Двері ванної не замикались — просвічувала дірка від замка; Івга безсило покрутила в ній пальцем. Чого вже там… Не на заколення ж іде. Не на смерть. Не в коло чугайстрів… Не в підвали Інквізиції. Не в задушливу контору, де відьом беруть на облік… Власне, Назаре, чого ти чекав? Ти бачиш, який у мене мізерний вибір. Не хочу ні на облік, ані на вогнище… На панель, до речі, також. Хоча… «Панове, відвідайте екзотичний бордель „Шабаш у постелі“, ви будете зачаровані нашими темпераментними відьмами…» Вона скучила за гарячою водою. Жадібно зішкрібала з себе ночі в залах чекання, запах метро і дезодоранту — набрид. Остогид. Купить собі інший, хоч на останні гроші, але сьогодні ж… Вона хотіла зняти з себе шкіру, як змія. Поновитися, відкинути колишнє, непотрібне, сіре життя. Наче стару панчоху. Та, наприклад, не оглядаючись, полюбити доброго Прова… На ту добу, що лишалася йому до нового чергування. «Змійка» на мішку. Змійка, блискавка, червоні рибки, які жадібно хапають грудочки корму. Страшний тлін нявки на траві. Струмені гарячої води… Чугайстир делікатно стукнув у двері: — Не втопилася? Піранії не з’їли?.. Зелений рушник виявився завбільшки з простирадло. Вона стовбичила перед Провом, обгорнута, як пам’ятник за секунду до відкриття. Стискувала в опущеній руці вогкий од пари одяг. — Зачекай, — Пров ступив до ванної. Розстебнув штани. — Я їх також того, погодую… Якусь мить Івга стояла в темному коридорі й слухала шум води. * * *

Вони примчали на стадіон через півгодини після початку концерту, коли трибуни вже підспівували й аплодували, а натовп, що бажав пройти за огорожу без квитка, злегка розсіявся і заспокоївся. Над полем плавали кольорові дими, і по них гасали шалені вогні прожекторів. — Ти нікуди не підеш, — сказав Клавдій Федорі. У мікроавтобусі, повному озброєних людей, було незвично тихо. Як у залі суду за мить до винесення вироку. Чи в лікарні… — Патроне, — Мавин кашлянув, на скельцях його окулярів стрибнули відблиски. — Великий Інквізитор не… тут оперативна робота. Локальна операція на моїй дільниці, за яку відповідаю тільки я. Клавдій погодився. Дочекався, поки Мавин полегшено зітхне, і повідомив холодним офіційним тоном: — Виходячи з надзвичайної ситуації, я вважаю свою особисту участь доречною і необхідною для спільної справи. Оперативна група, — він обвів поглядом людей у автобусі, — переходить під моє безпосереднє керівництво. Смерть погані… Мавин мовчав. Клавдій трохи постояв перед ним, аби підкреслити ефект, відчинив дверцята і стрибнув на асфальт. Площа перед стадіоном була неймовірно загиджена. Клавдій бридливо переступав через зім’яті пластикові стаканчики, шматки газет і шкуринки яскравих південних фруктів, обходячи величезну кам’яну чашу — тарілку, повну вируючого людського варива… Страва. Зупа. Запізнився? З боку сцени нагляд було потроєно. Похмуро позирали охоронці з кобурами напоказ. Від Клавдієвого значка вони розступились — злякано, наче юрба сільських хлопчаків. Над стадіоном стрибала пісня — і непогана, мабуть; шкода, Клавдій ніколи вже не відчує її привабности. Мов хірург, який у балеті бачить лише напружені м’язи і жили, він чує замість музики настирливий шум, глухі ритмічні удари, що не співпадають з ритмом серця. Заважають зосередитись. Не зупиняючись, він витягнув праву руку вбік і донизу. Ті, хто йдуть за ним, не дилетанти. Ох, як давно йому доводилося виїзджати на операцію, давно… Другий заслін, у цивільному. Магічна дія мигтючих Інквізиторських значків; сполотнілі обличчя. Дівчатка з кордебалету, у прозорих штанцях на спітніле тіло; дама в строгому піджаку, з професійно твердими зморшками в куточках стулених губ: — У чому справа, панове? Ви… — Верховна Інквізиція. Третій заслін. Громило, якому плювати на значки; Клавдій не хотів паскудити руки об нього. Коли відчуває відьму. Усе виразніше. Там, за зачиненими дверима… — Назад! Стояти, кажу!.. Погрожує чимось… пістолетом, чи що. Стане розуму вистрілити… У такій штовханині… Клавдій відступив убік. Нехай громилами займаються ті, кому належить; він відчуває відьму. Вже і забув, що вони не народжуються у кімнатах для допитів; не пам’ятає, як виглядає справжня вільна відьма… Подав знак — хтось із групи стрибнув і вдарив у двері плечем. Крихка фанера, а з вигляду така… Грюкіт. Тонкий скрик; усе тоне в ритмі галасливої пісні. Кімната розкішна. Якесь мальовниче ганчір’я на оксамитових отомаиках; у глибоких дзеркалах нескінченний ряд світильників. Двоє жінок — одна в куті на колінах, затулила обличчя руками; друга завмерла за спинкою крісла, в руках її коробочка з гримом, а очі… Клавдій відсахнувся; два довгих, гострих леза пройшли в нього під вухами і встромились у шию. Відьма була неймовірної сили. Жахливої. — Назад, Інквізиторе. Знову скрик. Жінка на колінах у куті. — Назад. Або на трибунах з’явиться багато свіжого м’яса. Він мовчав. Не час марнувати сили на розмови. — Ти чуєш мене, Інквізиторе? Пісня урвалась. Ефектно, на злеті, різко, мов підстрелена; стадіон вибухнув аплодисментами… Клавдій кинувся. Губи відьми страшенно скривились. В обличчя Старжеві вдарив струмінь страху — панічного, нудотного, нелюдського… він устиг викинути перед себе руки — зіниці відьми стали вертикальними, як у кішки: — На… зад… Знову спалах страху — удар батога, але вже ослаблого, що ось-ось вислизне з руки; — … інк… візи… торе… Металевий вогонь у руках. Срібло. Вигнутий гострий язик. Відьма відкинулась — ґраційно, навіть красиво; потім різко зігнулася навпіл і впала. Удар руків’я до паркету. Все. Ота, на колінах, тихенько заскиглила. На сцені вдарила музика і загунявили кілька дівочих голосочків одразу. Клавдій жестом зупинив людей, які юрмилися у дверях. Підійшов до простертого тіла. Провів над ним долонею, наче гладив. Рука нічого не відчула — ніби на паркеті було порожньо. Він узяв мертву жінку за плече і з зусиллям обернув обличчям догори. Кров відьми. Чорна, мов смола. Клавдій тільки зараз помітив, що на ній синій халатик гримера. Між двома нагрудними кишеньками руків’я срібного ритуального кинджала, що дарує миттєву та гарантовану смерть. Прекрасна доля для кожної відьми. Гарний кінець.

— Що… тут… панове, ви… Інквізитор озирнувся. Відсунув ліктем перелякану зірку, яка з жахом тупцювала на порозі своєї гримерної. Як там покійниця висловилася: «свіже м’ясо?.. » Стяг-відьма, пророчиця. «Одниця, так, так!.. » Що вона ще навіщувала?.. За дверима, перед фронтом переляканої юрби адміністраторів і служок, стояв куратор Мавин, й очі його палали холодно та хижо.
(ДЮНКА. КВІТЕНЬ)
— …То куди вас? Пасажирів двоє. Хлопець років шістнадцяти та дівчисько в довгому чорному плащі; піднятий комір закриває її обличчя до самих очей. — Проїзд Миру? Ого, у цей час такі затори… — Ми не поспішаємо. Машина ледь повзла. Клав утискався спиною в шкіряне сидіння і міцно стискав у руці холодну Дюнчину долоню. Тепер усе буде по-іншому. Він не дозволить полювати на неї, він нікому її не віддасть. Багатолюдна Віжна — не порожня спортбаза, спробуй вистежи серед мільйонів єдиний Дюнчин слід… Він винайняв кімнату в центрі. Спустошив заповітний рахунок, заведений з метою придбати спортивну машину. Комірчина на п’ятнадцятому поверсі тісного, наче вулик, будинку, де навіть сусіди не знають один одного; тепер у них з Дюнкою буде справжнє спокійне життя. Наче нічого ЦЬОГО і не було… Він здригнувся, стиснув руку міцніше. Йому було страшно. Він боявся за Дюнку — але і Дюнки також. І чи не більше. Його мозок не міг подолати цю суперечність; Докія померла… Докія повернулась… Вона в могилі — і сидить поруч… Зусиллям волі він заборонив собі замислюватися. Про життя не можна думати — жити не захочеться. Не будемо випереджати час, будемо вирішувати проблеми в міру їх надходження… На Дюнчиній спині проступає пляма вологи. Мокрий купальник проступає крізь плащ… — Тобі не зимно? Заперечення. Тепер їй не буває зимно. Ніколи. І пальці крижані, мов зима… Вона відчула його настрій, трохи обернулася. Стиснула його долоню — ледь-ледь: — Клаве… Не… залишай… мене.
Кімнатка завбільшки з автобус. Над вулицею балкон — напівкруглий, з іржавими перилами. У Клава, коли вийшов покурити, одразу запаморочилося в голові, бо під ногами текли назустріч один одному два безупинних потоки — блискучий метал, сліпучі фари, роздратоване гудіння… Оси. Стривожений рій. Ночі — наче і не було. Неприродне світло. Дюнка на продавленому дивані. Скинула плащ і залишилася у своєму проклятому зміїному купальнику. — Зніми його, — пошепки попрохав Клав. — Давай його… спалимо. Вона слухняно кивнула. Не чекав. Скинула шлейку з плеча. Другу; Клав дивився, не здогадався відвести очі. У ТОМУ житті він не бачив її оголеною. І не може судити, змінилася вона З ТИХ ПІР чи ні… Її груди були біліші від решти тіла. Смага… Не бронзова, а сіра, мов попіл. Ні, це світло з вулиці… Дівчина підвелась, аби стягнути зміїну смужку зі стегон. Клаву закортіло замружитися. Купальник перетворився на мокрі пута, що скрутилися у неї на колінах. Його пройняв жар. Він мимохіть вхопився за пряжку власного паска; Докія звільнилася від купальника і випросталась: — Клаве… Волосся на голові його стало сторч. Він мало не скрикнув — так боляче зіштовхнулися в ньому два однаково сильних, однаково безжальних знання. Кохане тіло. Його дівчина. Його жінка. Вперше… Мокре волосся. Крижані долоні. Босі сліди на померзлому піску. Задушливий запах квітів на кладовищі та обличчя її у жалобній рамці… Він бачив її мертвою. ЯК тепер йому… — Клаве… не… жени… мене… — Ні, — сохле горло, холод у грудях, — але… — Не бійся… Я люблю тебе… Кохаю… Обійми мене, Клаве, я так довго… Кров на підборідді: він прокусив свою нижню губу. — Не зараз… — Клаве… Не можу, — скорився він. Не… Можу. Дюнка стояла поруч, руки холодні, мов рибки. Наче довго пробула в річці. Справді, довго. Він усилує себе повірити, що час відступив на дев’ять місяців. Що зараз червень, завтра іспити, Дюнка просто перекупалася і перемерзла. Примусить забути похорон і жахливий запах квітів. Розволошеної землі. Забути. Негайно. — Клаве… — Зараз, Дюнонько. Зараз… У цього поцілунку був присмак крови. — Клавдію… Він зціпив зуби. Він вирішив. Розділ 4

⇐ Предыдущая 34 35 36 37 383940 41 42 43 Следующая ⇒