Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Annotation 1 страница



 «Відьомська доба» — одна з найкращих книжок Дяченків. Втім, це можна сказати чи не про все, що виходить з-під їхнього пера, чи то пак — пер. Чи вилазить з їхнього принтера. Читачі, що на дух не переносять фантастики, можуть спокійно братися до читання — якість гарантована. За позірною легкістю, за прозорістю письма — темний жах одвічних питань. Це — теж про кохання. Про Любов, яка ламає стереотипи, традиції, змиває тавро рабства з душі, підіймає людину до рівня Бога. Саме вона, така всесильна, рятує світ від рутини, що тягне у болото немічності й самознищення.
 У художньому оформленні книжки використані фрагменти старовинних гравюр та робіт В’ячеслава Лосева           

       Марина та Сергій ДяченкиПрологРозділ 1Розділ 2Розділ 3Розділ 4Розділ 5Розділ 6Розділ 7Розділ 8Розділ 9Розділ 10Розділ 11Розділ 12Епілог

 

  
 
 … з археологічних розкопок душі Дяченки видобувають живу воду, і тоді — «таке відчуття, що ось-ось зрозумієш головне». Це власне, про будь-який з їхніх творів… Костянтин Родик
 

 

 
  Марина та Сергій Дяченки
 Відьомська доба
 

  Пролог
 

 

 
 На те, що він намагався зробити, ось уже кілька століть існувала неоголошена, але сувора заборона. Те, що він налагодився вчинити, лякало його самого — та він уміло відганяв од себе страх. Дві сухі палички — одна в одній — були ідеально притерті. Приготовано хмиз і мох — всохлі, ламкі, готові зі вдячністю прийняти кожну, найменшу іскру. Та перше ніж приступити до важкої праці, він поклав долоні на землю й попрохав її зглянутися. За спиною його мовчали високі смереки в пишних шатах до п’ят. Нижнє, почасти мертве віття тремтіло, наче втомлені чорні руки; неохайною бородою звисав зелений мох. Мовчав і туман, що схилом сповзав у долину; мовчали далекі гори — сірі, як і небо. Побрязкував дзвіночок — добрий господар повісив його на шию барана з теплим тонким руном. Добрий господар, сріблясте дзенькотіння… Від приземкуватого житла, непомітного в імлі, повівало димом. Він перевів дихання. Повільно зняв годинника, запхав глибоко в кишеню, помасував зап’ястя; востаннє озирнувся довкола — і взявся до роботи. Чисте полум’я народжується саме так — тертям дерева до дерева. Чиста ватра здійметься до неба, і на кілька годин людина опиниться у безпеці. Коли ж відгорить, аж до ранку треба буде стерегти грань, аби ТА не з’явилась… Втім, ОТА може прийти й тепер — коли він за роботою і беззахисний. ВОНА вже відчула загрозу і, можливо, нервово принюхується, ловлячи подуви, вітерці, запахи… Можливо, ВОНА вже поспішає сюди; чоловік озирнувся знову і потроїв зусилля. На тому, що він чинив, тяжіло тавро заборони — та хіба ж був у нього інший вихід? Хіба міг він інакше захистити — себе, дітей, худобу, дім?.. Най ті, зі села, відкупляються. Намагаються ЇЙ загодити; його пращури роками не з’являлись у долині і не лягали на сільському цвинтарі — лише тут, на горі, вдома… Ні до кого не піде він на уклін. Він сам зарадить собі. Дерево пахнуло димочком, що підійнявся з-під його рук. Ще трохи… Коли ВІДЬМА не з’явиться зараз — він майже переміг. Дим. Солодкий запах. Ритуальна фраза, пучка землі, солі — ось воно, чисте полум’я… Якусь мить він блаженно відпочивав; потім підвівся й підкинув хмизу. Вогонь. Вузлуваті сині пасма. Чисті… Зі самого ранку він проведе через остигле вугілля дітей — і вони будуть здорові. Проведе корову — і діти будуть ситі… І пройде сам. Зашиє в торбинку чорну вуглину, почепить собі на груди і сміливо погляне в очі… Коли зустріне її. Він здригнувся. Йому здалося, що іскри в темно-сірому небі летять НЕ ТАК. Тут? ВОНА? Чи привиділось?.. Він до болю в очах озирав сутінки — близькі стовбури і далекі схили; іскри сипали тепер ЯК НАЛЕЖИТЬ. Отже, примарилось. Почекаємо… Знову сів. Зчепив пальці на руків’ї віковічної, мов смереки, бартки. Ватра палала. Гарячий гнучкий язик вилизував небо; чоловіку здавалось, що світ довкола чорніє, не в змозі змагатися барвами з чистим полум’ям. Що сліпне, а в очах його танцюють вогняні кола, що немає нічого у світі, крім цього світла, яке повнить його силою. Він стулив повіки і жовтогаряче змінилось яскраво-червоним. Десь озвався пугач, завовтузилися під землею миші… Червоне коло на внутрішній поверхні повік. Чоловік бачив, як серед білого дня з натугою сходить стрімкою стежиною його жінка, вагітна молодшим сином. Він дивився, як обережно ставить вона набряклі ноги, як полохливо хапається за його простягнену до неї руку — і туга, ніжність, біль утрати стискували йому горло, так, що не передихнути. Металевий зблиск непорушного топірця. Тиша. Час зупинився. Він розплющив очі — тепер йому ввижалися діти, що сторó жкою низкою проходили вугіллям. Старший, з постійно опущеними кутиками вуст, похмурий і жорсткий — у свого суворого діда обличчям і характером; середній, схожий на матір — білявий, зі здивованими зеленими очима та рубчиком над верхньою губою; молодший, який не знав материного молока, ледве переступає тонкими слабкими ніжками… Чоловік поривчасто зітхнув. Він дивився у вогонь, і йому вдавалось, наче і гори, і ліс позирають туди ж. Наче вони здригаються, зачудовані його сміливостю; давно вже ніхто не творив тут чистої ватри, одна лише іскра якої здатна дощенту спалити півсвіту… Вітер змінив напрям. Чоловік продовжував сидіти нерухомо, але тепер очі його не припиняли бодай на мить обмацувати темряву за вогняним колом. Може прийти і Чугайстер. Придибати, аби танцювати біля багаття — кепське, кепське сусідство… Далеко, у мороці, на порозі приземкуватого будинку пискнув приймач. Північ. Ледь помітна напруга пробігла підсвіченим гіллям смерек, ледь помітний подув; чоловік теж напружився, і спина його захолола. Примарилось? Стогони… Шелех… Зблиски… Чи ні?.. — Геть, відьмо, — мовив він, повільно зводячи бартку. Жінка стояла на межі освітленого кола. І він, уже готовий кинутись, ударити — відсахнувся. Та, котра прийшла на чисте полум’я, не була відьмою. Біле, мов молоко, тіло. Знекровлене обличчя; кожною рисою знайоме, тільки очі надто великі, більші, аніж за життя. Ім’я її так і не зійшло з його вуст, що більше не корилися йому; жінка повільно похитала головою, не відводячи дивного, прозорого, журливого погляду. Тонка шкіра просвічує наскрізь. До щему рідне обличчя. — Ти… прийшла… а діти… сплять. Що ще він міг сказати?! — Діти… сплять. Я скажу їм… що ти… приходила. Заперечний порух голови. Він підвівся. Зробив крок. І ще… Ще; варто простягнути руку — і пальці відчують тканину її сорочки. Тепло її шкіри. Дотик волосся. І все повернеться. Забув про чисте вогнище. Забув про відьму — безтямно тягнувся у темряву, за тією, під чиїми ногами не хилилися трави. Вона відступала, наче ваблячи, всміхалася збентежено безтілесними вустами. — Заче… кай… Обличчя її раптом змінилось. Тепер у тьмяних очах жінки стояв жах; вона дивилася йому за спину. Він озирнувся. Там, де серед темряви палало полум’я, стояв Чугайстир. Лісовик, що полює на нявок. Який прийшов задля того, аби зжерти цю жінку, нявку, нав. І хоча біла постать уже розчинилась у мороці лісу — чоловік знав, як легко Чугайстир наздожене її. За мить. Він ступив уперед, білими пальцями стискаючи непотрібну бартку. Що Чугайстрові до малого топірця з гострим лезом. Людям відомий лише один спосіб зупинити його. Ненадовго… Широким жестом чоловік розкинув руки: — Потанцюймо? Потанцюймо, дядьку! Лісове породження мовчало, на широкому обличчі, вкритому кільчастим хутром, проступив глум. Надто близько нявка, жадана здобич. Чугайстир не припинить полювання навіть заради улюбленої втіхи… — Танцюймо?! — чоловік хвацько присів, і бартка в його руках закрутилася широким сяйливим колом. — Навіщо стоїш на моєму шляху? — спитав Чугайстир. Голос — наче поскрип старої смереки. Чоловік зупинився і трохи не впустив топірця. — Нявка несе тобі смерть, — чорні собачі губи Чугайстра розтягнулися в усміху. — Та все ж ти не хочеш, аби я знищив її? Чоловік мовчав, Чугайстир нахилився до нього: — Хай ти здолаєш відьму — нявки тобі не здолати, бо вона — це почасти ти сам… Ти не боїшся жити — та все ж не бажаєш, аби я знищив твою наву? Людина мовчала. — Добре ж, — сказав Чугайстир, і від голосу його злякано здригнулись ялиці. — Най твоя нявка затягне тебе в імлу понад урвищем. Лісовик пішов. Смерекове віття на шляху його не тремтіло.  Розділ 1
 

 

 
 … І тоді Івга дозволила собі розпружитись. Уперше за останній час. Людина, яка всі ці дні сторожко вивчала її, нарешті заспокоїлась і навіть розцвіла. Від якогось із жартів рудої, мов соняшник, дівчини її майбутній свекор розреготався до сліз — коли ж відсміявся, зажадав, аби невістка припинила величати його «професором», а називала, як належиться — «тато». І вона розквітнула й собі. Так починався вечір у родинному колі… І коло вогню; Івга сама розкладала багаття посеред галявини для вечірок. … — Серденько аби бажало, інше все ж аби могло! — Професор виявився просто-таки «душею товариства». — Там, де двоє, скоро й третій, там, де троє, стане десять; п’ємо, щоби було, діти, нас чимбільш у цьому світі!.. У високих вікнах її майбутнього дому палало червоне призахідне сонце. Вікнах будинку, своїм череп’яним дахом і, головне, балконом, повитим виноградною лозою схожого на етикетку від пляшки старого вина. Тремтів у височині сяйливий мідяний флюгер. Через двір чвалав Назар, несучи під пахвою кошик зі стравами, і постійно щось губив — то рушник, то серветки, то картоплину. А «тато» наладнав мандоліну; репертуар цього поважного чоловіка складався здебільше з пустотливих, грайливих пісень. Від сміху Івга двічі впустила у вогнище канапку; «душа товариства» зблискував очима і плів таке, від чого проступав сором’язливий рум’янець навіть у Назара. Раптом професор притиснув струни долонею, поглянув у полум’я — і почав зовсім іншим тоном, щось співуче, з драматичним сюжетом, де і морячка, і зеленоволоса русалка жадали отримати красеня-капітана… Назар ліг у траву, і голова його впокоїлася на колінах Івги. «Тато» незворушно відкоркував чергову пляшку, одним ковтком відсьорбнув півкелиха і заспівав студентську ліричну; Івзі кортіло підспівувати, але вона не знала ні слів, ані мелодії, і тому просто відкривала і закривала рота, як риба, аж раптом у ніжну мелодію втрутився гуркіт двигуна. — Хтось їде, — сонно повідомив Назар. Івга знову напружилась. Вона не любила ні новин, ані змін. І взагалі — сюрпризів. Тим більше зараз, коли вона розімліла, розчинилась у своєму щасті. Коли в неї немає сил боронити свою хистку внутрішню рівновагу. Непроханий гість — агресор, що вдерся в її світ, де врешті-решт, опісля стількох поневірянь, панують порядок і спокій… Вельми крихкий спокій. Сторонній звук, і його наче й не було. Назар з жалем забрав голову з її колін. Підвівся; радо посміхнувся батькові: — У Клавдія нова машина? Зелений «ґраф» з антеною? Професор одразу відклав мандоліну: — Клав?! Оце так-так… Нумо, діти мої, розважатимемося до ранку… Дівчина мовчала. Недобре, коли помітять її розчарування. Певно — це старий друг і треба йому зрадіти. Навряд чи зла людина спричинилася б до такої бурхливої радости професора. І Назар не почав би баламутити біля воріт: гойдатися на стулці й, на кшталт ґвардійця, віддавати честь тому, хто сидів за кермом. — А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю… Руда, та що з тобою?! Зелена машина повільно вкотилася у двір. Ввічливо, наче вишколена жива істота — але фари її здалися Івзі порожніми очима страховиська. Кусень хліба став їй у горлі — ні проковтнути, ні виплюнути; із закутків її тіла здіймалася каламутна нудота. Вона пам’ятала це відчуття — але тоді, вперше, було воно не до порівняння слабшим. Та тепер… — Івго, що з тобою?! Назар уже трусив руку того, хто вийшов з машини; Івга бачила тільки спину прибульця. Біла сорочка. Темне волосся. Доглянута, гладенька, волосок до волоска, потилиця… — Івго?! — Запаморочення, — ледве видушила вона з себе. — Вибачте, мені б до будинку… Прилягти… Просто перед нею спалахнули його підозріливі, стурбовані й щасливі очі: — Руда?! Ти?.. Дідом буду, ні?.. Назар вів прибульця до вогнища; тепер Івга могла роздивитись усміхнене обличчя несподіваного гостя. Незнайоме. Ні, не його бачила вона того разу, ні… Назар відчув недобре й одним стрибком опинився поруч. Від дотику його рук відпустило — втім, ненадовго. — Вибачте, — вона змучено розтягнула губи, намагаючись дивитися повз гостя. А той усе ще всміхався. Здається, співчутливо. Назар узяв її на руки. Притиснув до себе, мов кошеня, і поніс додому, ошелешено зазираючи в очі: — Руденька… Чи ти з’їла що, чи… Руденька… Слухай, може лікаря?.. Вона всміхнулася так заспокійливо, як тільки змогла. Він вніс її на ґанок. Не зважаючи на кволий протест, втягнув на другий поверх — легко, тільки сходинки жалібно вискнули; коліном відчинив двері до її кімнати, вклав до ліжка і сів поруч, не випускаючи її рук. — Соромно, незручно… — вона закусила губу. Назар хитнув головою, струшуючи з чола жорсткий чубок: — Пусте… Клавдій — своя людина. Івга зітхнула — так глибоко, що повітря дісталося аж до п’ят. Нудота минала, але гарячкове тремтіння не припинялося. Бідний Назар, яка несподівана брехня. Як щиро він зрадів… Вона, виходить, даремно морочила собі голову, і всі ці сльози в подушку також дарма. Назар… Вона відчула наплив такої шаленої ніжности, аж довелося сховати обличчя. Ніжности і сорому. Тому, що вона мимохіть збрехала. Причина її сьогоднішньої млости не має нічого спільного з радісним очікуванням нащадків… — Руденька, га?.. Вона провела пальцем по синій жилці на його твердій чоловічій руці: — Незручно. Піди до них, скажи… Я зараз… Він ковтнув слину. Знову спитати не наважився; провів долонею їй по щоці. Підвівся, відійшов до дверей; повернувся. Поцілував її у маківку. Зірвався з місця, підстрибнув аж до стелі й хитнув важку люстру, аж дзенькнули ґрона підвісків. — Хлопчисько… — Івга понад силу розтягнула губи в усмішку. — Послухай… А Клавдій — хто? Назар звів брови: — Тобто? Вона не змогла сформулювати чіткіше і змовчала. — Клавдій, — Назар почухав за вухом, — він чудовий… Батьків старий друг. Ну, а ще він Великий Інквізитор міста Віжни. Ось і все. — Угу, — Івга заплющила очі. — Йди. Знову зойкнули дерев’яні сходи — Назар стрибав через дві сходинки. Івга споглядала за грою тіней на стелі. Прохолодна постіль її пекла, мов вогонь.
 Обидвоє мовчали, і досить довго. Не було потреби в словах; вони мовчазно насолоджувалися літнім вечором, багаттям і товариством один одного. Гість мляво мружився, вогник біля вуст його повільно поглинав тендітне тільце дорогої цигарки; господар тримав над полум’ям шматок масної шинки на шпичаку. З дому вийшов Назар. Підійшов, розгублено розвів руки: — Ось так вийшло, Клавдію… А я мріяв вас познайомити. Той, кого звали Клавдієм, похитав головою — усе зрозуміло. — Що ж ти покинув її?.. — уїдливо спитав професор соціології Юліан Мітець, — …саму? Назар схвилювався: — Я, власне, тільки хотів… Клавдію, ну, вона вибачення… Гість нетерпляче махнув рукою — зрозуміло, годі теревенити. Назар провинно всміхнувся і поквапився назад; двоє чоловіків біля вогнища простежили за ним поглядом. — Пам’ятаєш? — спитав стиха професор. — Стосовно Назара. Я побоювався… Клавдій кивнув: — Еге ж… Він ніяк не дорослішав. Професор переможно скинув голову: — Що роблять з нами жінки, Клаве!.. Вип’єш? Гість із найзагадковішим виразом обличчя витягнув зі внутрішньої кишені пласку, мов камбала, пляшечку: — А я от тільки вчора з Еґре, столиці виноробства. Такого ось хабара мені підсунули. Заздрісно? — Не може бути! — з театральним подивом вигукнув професор. — Але ж як доречно, друже, просто напрочуд! Обидва розумілися на вині, професор і пив, як знавець, — ретельно і зосереджено, милуючися рубіновою рідиною в бокалі. — А в мене онуки будуть, — нарешті повідомив він. — Повно-повнісінько, цілий дім. Я так і думав, що ти знову тиняєшся провінціями. Я телефонував… — Справи, — невиразно озвався гість. — Діла праведні заради загального блага. У тебе буде гожа невістка, Юле. Коли весілля? — Думаю, десь у жовтні. — Ще не визначились? — здивувався гість. Господар благально скинув руки: — Не смійся, я всього тиждень, як… Назар мене познайомив. Боявся, що розгніваюсь. — Але ти не вергав громи… І добре, — схвалив Клавдій. Професор заходився коло мандоліни. Гість дивився, як турботливо підтягує він струни, і собі потягнув з вузької золотавої пачки нову цигарку: — Юле… Господар чомусь здригнувся. Облишив свою справу й з подивом утупився в гостя: — Га? Клавдій видобув з багаття гілку, розжарену на кінці: — Юле… От же… Не знаю, як сказати. — Відьом своїх лякай, — насупився професор. — Мене не треба. То?.. Гість глибоко ковтнув дим, не зводячи з приятеля примружених, ледь запалених очей: — Звісно, ти знаєш, що вона відьма? — Хто? — по-дурному перепитав Юліян. — Твоя невістка, — гість ще раз затягнувся. — Майбутня невістка. Як її, до речі?.. — Івга, — механічно відповів господар. Рвучко підвівся. — Що?! — Івга, — роздумливо повторив Клавдій. — Ти розумієш, що кажеш? — глухо поцікавився професор. Його співрозмовник відвів погляд: — Юлеку… За двадцять п’ять років цієї пекельної роботи… Я визначаю ЇХ навіть за розмитими чорно-білими фото. І, що найсумніше, ВОНИ мене також… ЇМ од мене млосно. Івга занедужала не тому, що вагітна, а через те, що поруч опинився лютий я. Професор сів. — Недобре, що ти не знав, — зітхнув Клавдій. — Я думав, що… Але це можна пробачити, Юле. Вони, особливо молоді, ще й з глухої провінції… Дуже бояться. Можливо, вона Назару сказала? — Помовч, — пробурмотів Юліян, безтямно тягнучи одну і ту саму струну. — О, чорт!.. У руках його опинився кілочок од мандоліни. А за мить по тому — у згарищі, і жарини тривожно спалахнули синім вогнем. Його співрозмовник витримав паузу: — Власне, нічого жахливого не… Є стільки щасливих сімей, де жінка — відьма. Ти знаєш, скільки в одній лише столиці легальних ЇХ? Тих, кого ми просто тримаємо на обліку? Струна, яку урвав господар, скрутилася спіраллю. — Юлеку… — Замовч. З дому вийшов Назар. Трохи збентежений, навіть засмучений: — Сказала — поспить. Їй краще… ніби… Батьку?! Професор відвернувся: — Будь такий ласкавий, звари нам кави. Хлопець не ворухнувся. Коли він нервував, то починав кліпати, як лялька, яку міцно трясуть. Нервовий тик. — Батьку… — Назаре. Гість несподівано посміхнувся: — Усе гаразд. Іди… Обидва напружено мовчали, поки за хлопцем не зачинилися двері кухні. І ще кілька довгих обтяжливих хвилин. — Юлеку, — повільно мовив гість. — Ти розумний хлопець… Завжди був. А тепер, хай йому біс, я починаю думати, що краще б мені цей маленький факт — приховати. Коли-небудь потім, у спокійних умовах… — Що ти верзеш?! Професор відкинув мандоліну, що жалібно дзенькнула. Гість несхвально знизав плечима — але змовчав. — Ти… — господар звів подих. — Відьма… У моєму домі… з моїм сином… Таємно… Яка гидота. Гидота, Клаве… Підвівся, вбив руки глибоко в кишені; голос його набув вимогливих ноток: — Я прошу тебе, Клавдію, поговорити з Назаром просто зараз. Я не бажаю… Жодної хвилини… — Юле? — здивувався Клавдій. — Що я можу йому сказати? Кінець кінцем, коли він любить її… — Любить?! Якийсь час Юліан кружляв довкола вогнища, не знаходячи слів. Нарешті всівся на місце — і за виразом його обличчя гість зрозумів, що той узяв таки себе в руки, міцно і надійно. — Я так зрозумів, — безбарвним голосом почав професор, — ти зобов’язаний забрати її? Задля обліку і контролю. — Я — ні, — гість закурив третю цигарку, — цим займаються дещо інші люди. От наказати, аби її… це я, і справді… — Прошу тебе — не в моєму домі, — мовив господар глухо. — Я не хотів би… — Та навіщо її брати?! — його співрозмовник збив з елегантних сірих штанів чорну сніжинку кіптяви. — Сама прийде, куди треба і, запевняю тебе, жоден сусіда… — Начхати мені на сусідів! Обличчя господаря наллялося жовчю. Якби годину тому хтось був свідком свята зі співами, він був би вражений зміною, що сталася з Юліаном Мітецем. — …На сусідів, але не на сина; ініційована відьма чи ні… Ти дивишся на це очима, чорт, спеціаліста, а я… — професор затнувся. Підвівся. Пішов до дому. — На місці твого сина я б не послухався, — сказав йому в спину Клавдій. Назар з’явився через півгодини; про людину, що зазнала раптового потрясіння, говорять — постаріла на очах. З Назаром сталося зворотнє — молодий чоловік, який нещодавно на руках вніс свою майбутню дружину в дім, тепер був зляканим, смертельно ображеним хлопчаком. — Клавдію? Друг сім’ї, поки лишався на самоті, покінчив з пачкою своїх цигарок і тепер дивився, як тліє серед вугілля порожня коробка. — Назаре, вона сама тобі розповіла б. Не сьогодні завтра… Але не сказати твоєму батькові я не міг. Це було б, м-м-м… негарно з мого боку. Непорядно. Так? Назар ковтнув гострий, гіркий клубок. — Може, вона сама не знає? Раптом?! Клавдій завагався, чи не збрехати. Але зітхнув і похитав головою: — На жаль, ВОНИ завжди і все знають про себе. — Вона брехала мені, — сказав Назар глухо. Клавдій засмучено знизав плечима. * * *

 Івга не спала — натягнула на голову ковдру, скрутилася клубком і уявила себе равликом. У хатинці, в мушлі — затишно і тепло, усе, що за стінами — байдуже і безпечне… Але уявлення закінчилось, а вечір — ні; хтось ходив будинком, перемовлявся стиха… Запрацював двигун. Зайшов Назар. Не вмикав світла, мовчки стояв у напівмороці, біля самих дверей; Івга напружилась, але почати розмову сміливости не вистачало. — Як ти? — спитав Назар, і вона зрозуміла, що він знає… — Як почуваєш себе?.. Як? — спитала себе Івга. Як воша в перукарні. Легкий дискомфорт. Назар мовчав; під його поглядом вона була саме цією дрібною тварючкою, що облудно потрапила в цей великий, прекрасний, людський світ. — Ну, добраніч, — сказав Назар дерев’яним голосом і причинив за собою двері. … Кілька хвилин дівчина була нерухома — тільки все міцніше стискали руку її зуби. І ось схопилась, увімкнула торшер і заходилася рвучко збирати речі. Гарячкова робота допомогла їй звільнитися від думок; патрала шафу, вивертала тумбу… Шмаття виявилося несподівано багато, а старенька дорожня сумка, супутниця в мандрах, — маленькою і немісткою. Вона відзвичаїлася від такого життя. Коли все майно — у старій спортивній сумці. Розслабилася, розімліла… Усвідомлення втрати прохромило її, наче іржава голка. Вона опустила руки, сіла на підлогу і закусила губу, аби не розридатись. Згодом, згодом, усі сльози — потім… Руда таки розквилилася б, коли б інша думка не поклала крижану лапу на її тремтяче плече: Інквізиція. Не та провінційна, з чиїх пазурів вона вислизала багато разів; Справжня, Велика Інквізиція, яка може дозволити собі «ґраф» — шикарне авто кольору мокрої жаби. Івга так нервово вимкнула торшер, що мало не обірвала шнура. Нечутно підійшла до вікна; чудовий літній вечір поступався диву ночі — зоряної, безтурботної, співучої… Вчора у цей самий час вони з Назаром… Вона ляснула себе по щоці. Ляпас урвав недоречну думку, і гострий внутрішній біль змінився зовнішнім і вульгарним; Івга бачила в темряві відносно погано, але таки краще, ніж будь-яка інша людина… Коли та не відьма або не інквізитор. Сумка вже розбухла, мов ота здохла корова, яку вона бачила в дитинстві… І вражень вистачило надовго. Дівчина поривчасто зітхнула. Більшість Назарових подарунків довелося безжально викинути. Вона звільнилася б од них зовсім, але тепла сіра куртка ще ох як знадобиться, коли почнуться дощі, а в нових кросівках так зручно крокувати битим шляхом — зранку і до вечора… Серед речей вона натрапила на білу сорочку Назара — і дві довгі хвилини сиділа, пригортаючись обличчям до порожнього рукава. Комір був просякнутий Назаровим запахом — Івга відчувала запахи не дуже добре, але значно краще за будь-яку іншу людину… Якщо людина та не відьма… Або не інквізитор. Їй страшенно закортіло бодай щось узяти на пам’ять. І написати Назару — хоч слово, хоч букву… Нестерпно, коли він буде думати про неї… …так, як вона на те заслуговує. Вона відхилила дверцята шафи й довго дивилась у ясне, але запорошене дзеркало. Руда, з провінційно круглими щоками і наївними веснянками, ледь кирпатим носом, по-дитячому пухкими вустами… і поглядом досвідченої, але вкрай утомленої, зацькованої лисиці. Сезон полювання відкрито… Слово «Інквізиція» підхльостувало, мов батіг. Нечутно ступаючи в повній темряві, Івга відчинила вікно, закинула за плече сумку і легко перехопилася через підвіконня. Другий поверх її майбутнього дому міг би бути й невисоким третім; якийсь час вона сиділа в траві, перечікуючи біль у забитих ногах. Кімната Назара була темною; в буфетній світилось. Чим зайнятий зараз колишній «тато»? Можна уявити, яке обличчя було в нього, коли… Цього разу дівчина не била себе — ляпас може долинути до чужого вуха. Люто скубнула себе за стегно — дурна думка зникла. Ось так просто, тільки синець буде бузковий, огидний… Добре, хоч Назар його не побачить… Вона зірвалася з місця. За кутом завмерла. Сюди не досягало світло ліхтаря; гілка яблуні з крихітними недоростками-плодами жалібно пошкрябувала цегляну стіну. І тінь од неї була знівечена, жалюгідна… Тамуючи подих, дівчина обережно визирнула; хвіртка замикається на звичайний гачок, і ні душі довкола — та все ж серце її тьохнуло глухо і приречено. Машина. Зелений «ґраф» стояв там, де підбіг до його дверцят веселий Назар. Що це, вона ж бо чула гуркіт двигуна?! Може, професор виводив з гаража свою… —Івго. Поруч. За спиною. Тоскні, беручкі сироти; і вона не відчула наближення?.. — Не хвилюйся… Я не буду тебе чіпати. — Ви вже зачепили мене, — прошепотіла вона, не обертаючись. Хоча могла б і не грубіянити. — Вибач, — сказав Великий Інквізитор. І, мабуть, зробив крок уперед, бо Івга миттєво відчула млявість і нудоту — щоправда, в якомусь притлумленому варіанті. Вірогідно, він уміє ЦИМ керувати. — Я хочу піти, — сказала вона, притискаючися спиною до стіни — під похнюпленою гілкою яблуні. — Можна? — Можна, — несподівано легко погодився Інквізитор. — Але на твоєму місці я дочекався б ранку. Якось це… На втечу скидається. Так? — Так, — руда кивнула, тулячи до грудей сумку — не найліпший щит. — Що ви зробите зі мною? — Я особисто — нічого, — у голосі Інквізитора їй почувся докір. — Але коли ти протягом тижня не станеш на облік — тебе можуть покарати… Примусовими роботами в товаристві подібних до тебе, неініційованих, але в більшості своїй розлючених і несимпатичних. Навіщо?.. — А вам що до того, — сказала вона в стіну. Нудота видряпувалася усе вище — ще трохи, і розмова завершиться найнеприємнішим чином. — Куди ти підеш? Вночі, на шосе? Втікачка дихала часто і глибоко. Ротом. — Коли… — кожне слово давалося через силу, — ви… запропонуєте підвезти мене до міста… я відмовлюсь. — Даремно, — констатував Інквізитор. — Але — справа твоя… Йди. Вона завела сумку за спину; тінь її зробилася схожа на старого кволого верблюда. — Івго. Дівчина вгамувала бажання озирнутись; в руку її ковзнув жорсткий прямокутник: — Коли виникне потреба… А вона таки виникне… не погребуй, подзвони. Я Назара… пам’ятаю з пелюшок. Прив’язаний до нього… якоюсь мірою. Заради нього — я допоможу тобі. Не будемо робити дурниць, так? — Так, — сказала вона… Вона чи луна. Проминула хвіртку свого колишнього майбутнього дому. Пройшла повз будинок сусідів; на другому поверсі інтимно проглядав з-за тонкої фіранки нічник, упівголоса бурмотів про щось магнітофон. Мабуть, про вірну і вічну любов. Івга вкотре здолала спалах розпачу; зупинилася під ліхтарем, понад силу розціпила зсудомлені пальці. Великий Інквізитор Клавдій Старж, Віжна. Палац Інквізиції, приймальня, телефон… Домашня адреса: площа Переможного Штурму вісім, квартира чотири… Телефон… Вона зім’яла картон і запхала в щілину між стовбуром ліхтаря і чиєюсь примхливою огорожею. На мокрій долоні залишився червоний прямокутник запаленої шкіри. Наче від опіку. * * *

 Рейсовий автобус завітав до неї на світанку, коли вона вже й не чекала. Івга кілька годин прокуняла на зупинці, на жорсткому сидінні порожнього павільйончика, прокинулася від холоду і станцювала на вологому шосе щось на зразок запальної мамби; шкода — Назар не був свідком цього танку відчаю. Стрибаючи на слизькій дорозі, вона мовчки висловила світові свою невтішну думку про нього. Вибилась із сил і зігрілася одночасно; саме цієї миті доля поблажливо поплескала її по щоці; з-за далекого повороту виринув червоний, як калина восени, автобус. У салоні було тепло, навіть задушливо; вузьким проходом між м’якими спинками Івга пройшла в кінець автобуса й сіла на порожнє сидіння поруч зі смутною жінкою, чиє обличчя аж до очей потопало в закоті теплого светра. Літній пасажир у кріслі навпроти шарудів газетою; назви були якісь ватяні, без форми й сенсу, Івзі кинулась у вічі лише одна фраза: «І оскільки агресивність будь-якої відьми з роками зростає…» Літній перегорнув газету, не дозволяючи Івзі пригледітися. Жінка поруч була вкрай виснаженою і, швидше за все, хворою; над широким коміром светра невиразно вимальовувалося бліде, як крейда, чоло, під рідкими бровами втомлено кліпали тьмяні відчужені очі. Другий сусіда — хлопець у такій куцій рибальській куртці, що з рукавів її по лікті виглядали його великі маслакуваті руки, — солодко спав. Ось і все; Івга стулила повіки. Їй примарилось, наче вона спить у ліжку Назара в його тісній міській квартирці; над демонстративно бідним і дещо занедбаним студентським житлом плив розкішний абажур — іспанський ґалеон під усіма вітрилами. Назар тиждень милувався ним у вітрині антикварної крамниці, а коли, нарешті, з’явився купувати, за прилавком стояла вогняно-руда дівчина з очима веселої лисиці… Івга посміхалася уві сні. Її рука, що міцно стискала бильце крісла, була на жорсткому плечі Назара; вітрильник сяяв зсередини, і тому на кожну річ у кімнаті лягала химерна тінь. М’яко хиталася палуба… Здригнулась і завмерла; аніж так просинатися, краще взагалі ніколи не бачити сновидінь. Автобув стояв… і в тиші салону було щось неприродне. — Шановні пасажири, служба «Чугайстир» просить вибачити за невеличку незручність… Вона розплющила очі. Маслакуватий хлопець також прокинувся і злякано вирячився на тих, хто постав у проході. Їх було троє, і їм було тісно. Той, хто скоромовкою вимовляв давно завчену фразу, був жилавий і сухорлявий; інших двох Івга не розгледіла. На всіх трьох — облягаючі чорні костюми та вільні лейбики зі штучного хутра; у кожного на шиї — ланцюжок зі срібною пластинкою-посвідченням. Салон мовчав. Івга напружилась і схилила голову. — Плановий огляд, — продовжував сухорлявий. — Попрошу всіх залишатися на своїх місцях… Осіб жіночої статі попрошу дивитися мені в очі. Руда втягнула голову в плечі. Пластиковий килимок на підлозі ледь поскрипував під м’якими кроками сухорлявого; двоє його супутників трималися на відстані метра позад нього. Щось обурено мовила огрядна жінка з перших рядів — чугайстри не звернули на неї уваги. Івга чула, як розпружуються, навіть жартують пасажири, які залишаються в них за спиною; сусідка її з головою втонула у вовняному комірі. Сухорлявий зупинився перед Івгою. Вона покірно здійняла свій зацькований погляд — наче зважуючись на обтяжливу, але необхідну медичну процедуру. Чугайстир упіймав його та хижо подався допереду, його зіниці вхопили її і потягли в незриму, проте чітко відчутну безодню — але на півдорозі розчаровано кинули, наче мішок із ганчір’ям. — Відьма, — вимовили губи сухорлявого. Точніше, починали вимовляти, коли тісний простір салону пронизав зойк. Сусідка Івги волала, мов божевільна, і голос її намертво уґвинчувався у вуха. Івга відсахнулась і ледве не впала на маслакуватого хлопця. Знекровлене обличчя, яке нарешті виринуло з сірого коміру, було спотворене жахом; виснажені руки, якими жінка намагалася затулитись, здавалися пазуристими лапами птаха: — Н-ні… Ні… Двоє виступили з-за спини сухорлявого й потягнули її до виходу; услід їм паралізованим автобусом плив шепіт: нявка… нава… нав… Сухорлявий затримався. Скоса позирнув на руду дівчину; наче струшуючи дрібку, провів по губі пальцем. Постояв, вагаючись — і рушив до виходу. «Нявка… тут… в автобусі… нявка», — бурмотіли збуджені, злегка захриплі голоси. Біля дверей Чугайстир обернувся: — Наша служба вдячна вам за сприяння у затриманні особливо небезпечної істоти, що називається навою. Щасливої дороги… Івга не бажала дивитись, але все ж озирнулась і поглянула у вікно. Та, яка нещодавно сиділа поруч, усе ще кричала, тільки глухо, й автобусне скло майже поглинало звук. Нявка стояла на колінах, на узбіччі, і неприродно великі очі її були заволочені жахом. Широко роззявлений рот; Івзі видавалося, що чує разом із криком слова недоладної молитви.
 



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.