Annotation 29 страница

Справу про те, де шукати мудрості, серйозно поставлено на порядок денний. Старовинні мудреці втеряли свій авторитет; Платон^[490] — латка для дірявих казанів; Арістотель^[491] — мрійник; Марк-Аврелій^[492] — брехун, на Езопа^[493] — Індіана вже забрала собі авторське право; Соломон^[494] — дуже вже мудрий, а з Епіклета^[495] й списом нічого не виковиряєш. Доведено, що мурашка, яка протягом багатьох років правила для шкільних хрестоматій за зразок ума й працьовитості, — простісінький метушливий ідіот, і що він ні за що ні про що тратить стільки часу й праці. Сову тепер висвистано. Чотоквайські звичаї втратили свою культурність і чотоквайці почали вже гратись у діяболо. Сивобороді діди являють продавцям патентованих речей до волосся сяйливі свідоцтва. В альманахах, що їх видають щоденні газети, трапляються друкарські помилки. Професори з коледжів поробилися... Ні, краще не зачіпатимемо осіб... Од того, що ми сидимо по класах і риємось у різних енциклопедіях та в торішніх театральних афішах, ми не порозумнішаємо. Як сказав поет: “знаття багато, а мудрості нема”. Мудрість — це роса: ми не відчуваємо її, а вона просякає в нас, освіжає нас і допомагає рости нам. Знаття — це сильна струя з води, направлена на нас із шланга. Вона розмиває наші корені. Так будемо краще набиратися мудрості. Але треба знати, як це робиться. Коли ми знаємо що-небудь, ми це знаєм; але часто ми не досить мудрі для того, щоб бути мудрими, і... Та краще будемо оповідати далі.
Якось одного разу я знайшов на лавці в маленькім міськім парку десятицентовий щомісячний журнал. Принаймні таку суму він спитав з мене, коли я сів на лавці поруч його. Я не мав сумніву, що в цім цвілім, бруднім і пошматованім журналі були які-небудь погані оповідання. Потім виявилося, що то альбом. — Я газетний репортер, — сказав я, щоб іспитати його. — Мені доручено описати які-небудь злопригоди тих нещасних, що проводять ночі тут, у парку. Можна поцікавитися, чому ви приписуєте те, що ви спустилися до... Мене перебив сміх моєї покупки, сміх такий іржавий і невковирний, що я мав певність, що він залунав уперше за кілька днів. — Ах, ні, ні, — сказав він. — Ви не репортер. Репортери так не говорять. Вони прикидаються, ніби вони так само з нашого десятка. Я з першого погляду можу взнати репортера. Ми, паркові постояльці, привчаємось добре розумітися на людях. Сидимо ми цілими днями й стежимо за людьми, що повз проходять. Першого — кращого, що пройде повз мою лавку, я можу так угадати, що ви здивуєтесь. — Ну що, починайте, — сказав я. — Як по-вашому, — хто я? — Я б сказав, — почав знавець людської природи після непростимого вагання, — що ви... ну, скажемо, брали підряди, або служили в крамниці, або були малярем... Ви присіли в парку, щоб випалити сигару і вирішили втягти мене в маленький вільний монолог. Навіть, ви швидче штукатур або адвокат... Тут, знаєте, ніби темніє... Дружина вам не дозволяє палити вдома. Я нахмурився. — Але, якщо розміркувати, як слід, — говорив далі знавець людей, — так я б сказав, що у вас нема й дружини. — Нема, — сказав я, нетерпляче вдаючи, — нема, нема, нема в мене дружини! Але буде, клянусь Купідоновими стрілами! Коли тільки... Очевидно, голос у мене зірвавсь і змовк від непевності й відчаю. — Я бачу, що у вас своя пригода, — сказав брудний бродяга, — зухвало, як мені здалося. — А ну лиш беріть назад свої десять центів та плетіть своє прядиво. Я сам цікавлюсь горем і радощами невдалих, що проводять свої вечори в парку. Мене це почало бавити. Я з великою цікавістю подививсь на задрипаного бродягу. У мене справді була своя пригода. Чому б і не розповісти йому. Я її не розповідав нікому зі своїх друзів. Я завжди був замкненою людиною. Це, очевидно, через свою соромливість і вразливість, а, може, й через те й через те разом. І я здивовано внутрішньо усміхнувся, відчувши потребу вилити все оцьому незнайомому мені бродязі. — Джек, — сказав я. — Мак, — виправив він. — Мак, — сказав я, — я розповім вам. — Дать вам ваші десять центів назад в рахунок авансу? — запитав він. Я подав йому долар. — Десять центів, — сказав я, — це платня за те, що я слухав вашу пригоду. — З погляду щелепів — правильно, — сказав він. Починайте. І от, може бути, це здасться неможливим, усім закоханим, що виливають своє горе тільки темній ночі та місяцеві повновидому, — але це так; я вилив свою таємницю перед оцим останнім із людей, що їх можна підозрювати у співчутті закоханим. Я розповів йому про ті дні, тижні й місяці, що я присвятив їх поклонінню Мільдреді Тельфер. Я говорив про свій відчай, про сумні дні й безсонні ночі, про розбиті надії й упадок духу. Я навіть описав цьому нічному швенді її красу, її чесноти, її становище в суспільстві, розкіш, що оточувала її, як старшу доньку в людей, що належали до старовинного роду, чиї гордощі перебільшили долари міських мільйонщиків. — Та чого ж ви не підчепите ту леді? — спитав Мак, зсаджуючи мене на землю до звичайної людської мови. Я пояснив йому, що мої здібності такі невеликі, прибутки такі мізерні, а острах такий великий, що в мене не стало б сміливості заговорити з предметом мого поклоніння. Я сказав йому, що при ній я здібний тільки червоніти й заїкатись, а вона дивиться на мене з чудесною, глумливою посмішкою, що може з глузду мене звести. — Вона ніби в групі професіоналів? — спитав Мак. — Родина Тельфер... — почав я з погордою. — Я хотів сказати, що вона в групі професіоналів щодо красоти, — сказав мій бесик? — Вона скрізь має великий успіх, — обережно відповів я. — Сестри є? — Одна. — У вас є ще які-небудь знайомі баришні? — А як же, багато, — одказав я. — Скажіть мені ось що: чи можете ви зробити щось таке на адресу якої-небудь іншої дівчини? Можете ви взяти її за підборіддя, підморгнути, або вщипнути її? Ви розумієте, що я хочу сказать? Аджеж ви ніяковієте тільки перед тою дамою, з професійной групи, правда? — З деякого боку ви змалювали становище до деякої міри правильно, — признавсь я. — Я так і думав, — похмуро сказав Мак. — Це мені нагадує мій власний випадок. Я вам розкажу про це. Я був ображений, але не показував цього. Що таке випадок якогось швенді, або хоч чий би він там був, проти мого! І поверх того, я дав йому долар і десять центів. — Ось полапайте мої мускули, — раптом завважив мій знайомий, напружуючи свій біцепс. Я механічно скоривсь. У гімнастичних гуртках хлопці завжди прохають спробувати. Рука в нього була тверда, як криця. — Чотирі роки тому, — сказав Мак, — я міг побити першу-кращу людину в Нью-Йорку, коли тільки та людина не вилізла за мотуз, що огорожує арену для боксу. Ваш випадок і мій — однаковісінькі. Я сам зі Східної Сторони — поміж Тринадцятою й Чотирнадцятою авеню, числа вже я тепер вам не скажу. Десяти років я був забіякою, а коли мені минуло двадцять, так жодний аматор у місті не міг встояти проти мене більш як чотири круги! Факт... Ви знаєте Вілла Мак-Карті? Ні? Він наглядає за курильниками в різних шикарних клубах. Так от, я бив усіх, кого мені Вілл приводив. Я був середньої ваги, але коли треба, так міг натренуватися й на тяжку вагу. На Східній Стороні не було місця, де б я не боксував: я виступав на добродійних вечорах і в приватних домах, і жодного разу не був битий. Але скажіть, будь ласка, як тільки я перший раз вийшов у коло професіоналів — так зразу ніби який-небудь новобранець. Хто його знає, що я ото, я — ну, просто зніяковів. Через те що ви ото так по формі та на людях — я ніби почав нервуватись. Я ні разу не взяв приза ні в одній із зустрічей. Легковіси й всіляка дрібнота розписувалися в мого арбітра, а як зчепляться зо мною, та як двинуть мені стусана — так я й лежу. Тільки ото я побачу натовп, а в передніх лавах — цілу масу джентльменів у вечірніх убраннях, тільки побачу, що за бар’єр іде професіонал, — і квит. Зразу слабну, ніби якесь імбирне пиво. — Ну, певна річ, минуло кілька часу, і вже ніхто мене не викликав і мені не доводилося боротися з професіоналами, та й з аматорами так само не дуже часто. А тільки я вам скажу, був я не згірш за багатьох, що виходили на арену або стояли за бар’єром. Це все через те, що я так зацілію, так і замру, як тільки вийду проти справжнього борця. Гаразд, сер, тут мені довелося кинути ту справу, а мене до неї так і тягло. Я, було, тинявся по городу та бив приватних громадян, не фахівців, просто для власного задоволення. Я бився з поліцаями в темних вулицях, з кондукторами, з візниками, з ломовиками, — аби можна було б затіяти з ними бійку. Я не вважав, які вони були на зріст і чи добре знали свою науку: з усіма розправлявсь. Коли б у клубі були взнали, що на волі я лушпарив кращих бійців, так тепер я б напевно носив чорну перлину в шпильці й фіалкові шовкові панчохи. Одного разу ввечері йду я собі по Бацері й міркую про різні речі; а назустріч мені йде компанія з гультяїв. Їх було чоловік шестеро-восьмеро, всі в довгохвостих сурдутах і в таких циліндрах, що, знаєте, не блищать. Один з тої ватаги ніби штовхнув мене з панелі. А я за три дні хоч би тобі раз побився. Ну, я, звичайно, кажу: — З превеликою охотою! — та як жахну йому по вуху. Ну, певна річ, була бійка. Той Джоні ловко бився, точнісінько, як у кінематографі. Все це діялось на боковій вулиці, поліції довкола не було. Той тип здорово знав свою справу, а тільки я його все-таки обробив за яких-небудь шість хвилин. Довгохвості втягли і його на якісь східці й почали обмахувати. Один з них підходить до мене й каже: — Чи знаєте ви, що ви зробили? — Що тут дивного, — кажу. — Просто стусанів трохи надавав. Тягніть краще свого Фреоді додому та скажіть йому, хай не береться за соціологію там, де не слід. — Слухайте, — каже він, — приятелю, я не знаю, хто ви такий, а мені хотілося б знати. Адже ви побили Реді Бернса^[496], середньої ваги, світового чемпіона. Він учора тільки прибув до Нью-Йорка, щоб виступити проти Джіма Джефриз^[497]. Коли ви... Коли я опам’ятався від непритомності, то лежав на підлозі в аптеці і весь був просякнутий пахучим нашатирним спиртом. Коли б я знав, що то Реді Бернс, так я б заліг у канаву й поліз би за ним іззаду замість того, щоб так ото його одлатати. Ох, якби я тільки стояв у колі й побачив би, що він перелазить через бар’єр, то я б миттю зник. Мак-песиміст хрипко засміявсь. — Боюсь, що я не бачу цієї паралелі, — сказав я холодно. — Я надто мало знайомий з призовою боротьбою. Бродяга, щоб більше мене переконати, торкнувсь пальцем до мого рукава тоді, як поясняв мені свою притчу. — Кожна людина, — сказав він з деякою самоповагою, — на що-небудь та заздрить, що йому до душі припало. У вас — та жінка, з якою ви боїтесь слова сказати. У мене — взяти приз за боротьбу. Ну, й ви програєте, так само, як і я. — А чому ви гадаєте, що я програю? — ласкаво запитав я. — Через те, — сказав він, — що ви боїтеся вийти на арену. У вас духу не вистачить вийти проти професіонала. Ваш випадок такий точнісінько, як і мій. Ви аматор; отже, вам краще й не потикатись за бар’єр. — Ну, мені час іти, — промовив я, встаючи й з перебільшеною увагою дивлячись на годинник. Не встиг я одійти футів на двадцять, як той лавочник покликав мене. — Дуже дякую за долар, — сказав він, — і за десять центів. А тільки ви ніколи не доб’єтесь її. Ви в аматорській групі. — Так тобі й треба, — сказав я сам собі, — не зв’язуйсь з бродягами. Отакий нахаба! Але поки я йшов, його слова крутились і вертілись у мене в мозку. Мене навіть злість взяла на нього. — Я йому покажу, — сказав я, врешті-решт, уголос. — Я йому покажу, що я так само можу побити Реді Бернса, навіть коли й знаю, хто він такий! Я побіг до телефонної будки й подзвонив до Тельферів. Мені відповів м’ягкий, ніжний голос. Мені та не впізнати того голосу? Рука, що нею тримав я трубку, затремтіла. — Це ви?! — сказав я, вживаючи тих безглуздих слів, що з них складається лексикон кожного, хто балакає по телефону. — Так, це я, — почув я низький, чіткий голос, родинну рису Тельферів. — А хто говорить? — Це, — кажу я, — це я, й мені конче треба в цю ж хвильку дещо вам сказати, — негайно й без ніяких ухилів. — Милосердний Боже! — промовив голос. — Ах, це ви, містере Арден. Я запитав себе: навмисне було зроблено наголос на першому складі, чи ні? Мільдреді уміла говорити такі речі, що над ними доводилося потім ламати собі голову. — Так, — сказав я, — надіюсь, що це так. А тепер будемо рубати, як слід. Як тільки я це промовив, так одразу ж подумав, — чи не надто це вже по-хатньому, коли можна так висловитися; але я не зупинивсь, щоб перепросити. — Ви, певна річ, знаєте, що я вас люблю й що я вже давно перебуваю в оцім ідіотськім стані. З мене вистачить всіх цих дурниць, тобто я хочу сказати, що я бажаю мати в цю хвилину відповідь. Вийдете за мене заміж, чі ні? Будь ласка, не роз’єднуйте! Станція, з’єднайте! Hallo! Hallo! Вийдете ви, чи ні? Цей прямий удар я направляв у підборіддя Реді Берсові. Відповідь була: — О, Філь, дорогий мій, звичайно, вийду! Я не знала, що ви... ви ж ніколи не говорили... о, будь ласка, приходьте до нас... Я не можу говорити в телефон того, що мені хочеться вам сказати! Який ви негарний! Ну, прошу вас, приходьте до нас! Прийдете? Так? Чи прийду я?! Я з усієї сили рвонув дзвінок на ґанку в Тельферів. Якась людська істота одчинила мені двері й провела до вітальні. — Хоч що там балакай, — сказав я сам собі, дивлячись у стелю, — од усякого можна навчитись. — Кажи — не кажи, а в Мака не дурна філософія. Йому не пощастило скористати зо свого досвіду, зате наслідки його досвіду маю я. Коли хочеш потрапити до професійної групи, так треба тільки... Думка моя увірвалась. Хтось сходив східцями. Коліна мої затремтіли. Я зрозумів тоді, що повинен був почувати Мак, коли професіонал перелазив через бар’єр. Я глупо озирнувся навкруги, чи нема де вікна або дверей, щоб можна було вдовгої. Коли б до мене підійшла яка-небудь інша дівчина, так я б не... Але в ту саму хвилину двері одчинились — і ввійшла Бесі, сестра Мільдреди. Я ніколи не бачив, щоб вона так була подібна до переможного ангела. Вона просто підійшла до мене й... і... Я раніше ніколи не помічав, які чудесні очі й волосся в Єлизавет Тельфер. — Філь, — сказала вона ніжним, вібральним голосом Тельферів, — через що ви не сказали мені про це раніш? Я увесь час гадала, що вам подобається сестра, аж до тої хвилини, коли ви до мене подзвонили. Напевно, ми з Маком назавжди залишимось безнадійними аматорами. Хоч я дуже радий, що в мене справа повернула саме так. Коловороти^[498]

Вождь червоношкірих^[499]
^{Переклад Ю. Іванова}

Здавалося, що це вигідне діло. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох — Білл Дрісколл і я — були на Півдні, в штаті Алабама. Це там нам прийшла в голову думка про викрадення дітей. Як казав потім Білл, це сталося “в момент тимчасового потьмарення розуму”; але здогадались ми про це багато пізніше. Є там таке собі містечко, пласке, як млинець, і, певна річ, зветься воно Вершина. Жителі його — неполохлива і самовдоволена порода селян, які завжди юрмами збираються на сільських святах. У нас із Біллом було близько шестисот доларів об’єднаного капіталу, а треба було ще рівно дві тисячі, щоб зайнятися перепродажем земельних ділянок у Західному Іллінойсі. Ми все обговорили, сидячи на східцях перед дверима готелю. Чадолюбство, казали ми, сильно розвинене у напівсільських місцевостях. І тому, та ще й з інших причин, викрадання краще було б здійснити саме тут, а не в радіусі дії газет, які розсилають усюди переодягнених своїх репортерів, створюючи непотрібний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати в погоню за нами нічого страшнішого, ніж констеблів, можливо, кількох сентиментальних собак-шукачів і двох-трьох викривальних заміток у “Щотижневому бюджеті фермера”. Здавалося, має бути непогано. Ми вибрали своєю жертвою єдиного сина одного з поважних городян на прізвище Ебенезер Дорсет. Батько — людина солідна і скупа — полюбляв прострочені закладні, був ревним і чесним збирачем пожертвувань у церкві. Син — хлопчисько років десяти, з обличчям у ластовинні і волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кіоску, поспішаючи до поїзда. Ми з Біллом сподівалися, що за викраденого синка нам пощастить витягти з Ебенезера дві тисячі доларів до останнього цента. Але заждіть, я вам усе розповім. Приблизно за дві милі від містечка стоїть невелика гора, вкрита густою кедриною. На другому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію. Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали в шарабані повз будинок старого Дорсета. Хлопчисько був на вулиці і кидав камінням у котеня, що сиділо на паркані. — Гей, хлопчику! — озвався Білл. — Хочеш цукерок і покататись? Хлопчисько поцілив Біллу в самісіньке око куском цеглини. — Це обійдеться старому в п’ятсот доларів, — сказав Білл, перелазячи через колесо. Хлопчисько бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але ми все-таки заштовхнули його на дно шарабана і поїхали. Відвезли хлопця в печеру, а коня я прив’язав у кедрині. Коли зовсім стемніло, я одвіз шарабан у невеличке село, де ми його наймали, миль за три від нас, а звідти прогулявся пішки назад до гори. Коли я прийшов, Білл заліплював пластирем синці і садна на своїй фізіономії. За великою скелею біля входу до печери горіло вогнище і хлопець з двома яструбиними перами у своєму рудому волоссі стежив, як кипить кава у казанку. Підходжу я ближче, а він націлив на мене палицю і каже: — А, клятий блідолиций, ти насмілився прийти у табір Вождя Червоношкірих, грози рівнин? — Зараз він ще нічого, — каже Білл, закачуючи штани і оглядаючи синці на ногах. — Ми граємо у індіанців. Цирк порівняно з нами — все одно, що види Палестини у проекційному ліхтарі. Я старий мисливець Хенк, полонений Вождя Червоношкірих, і завтра на світанку з мене мають зняти скальп. Святий Джеронімо! Цей хлопець здорово брикається! Так, сер, здавалося, що хлопчисько почував себе тут чудово, йому подобалось жити за містом, у печері, він геть забув, що сам полонений. Мене він зразу ж охрестив Зміїним Оком та Шпигуном і оголосив, що, коли його хоробрі воїни повернуться з походу, мене, тільки-но зайде сонце, засмажать на вогнищі. Потім ми сіли вечеряти, і хлопчисько, напхавши повен рот бекону та хліба, почав базікати. Він виголосив щось на зразок застольної промови приблизно такого змісту: — Мені тут дуже подобається. Досі я ніколи не жив у лісі, але одного разу у мене був ручний опосум, а на минулий день народження мені минуло дев’ять років. Ненавиджу ходити до школи. Щури зжерли шістнадцять штук яєць рябої курки тітки Джиммі Телбота. А чи є тут у лісі справжні індіанці? Я хочу ще підливи. Вітер дме тому, що дерева хитаються? У нас було п’ятеро щенят. Хенк, а чого у тебе такий червоний ніс? У мого батька сила-силенна грошей. А зірки гарячі? В суботу я двічі побив Еда Уокера. Не люблю дівчат! Жабу так просто не впіймаєш, треба ловити на мотузок. Бики ревуть чи ні? А чому апельсини круглі? А ліжка, щоб спати, у вас є в цій печері? У Амоса Меррея шість пальців на нозі. Папуги можуть говорити, а мавпи і риби ні. Дюжина — скільки це буде? Кожні кілька хвилин він згадував, що він червоношкірий, і, схопивши дрюка, який заміняв йому рушницю, підкрадався навшпиньки до входу в печеру поглянути, чи нема поблизу розвідників ненависних блідолицих. Час од часу він викрикував свій воєнний клич, від якого старий мисливець Хенк тремтів усім тілом. Цей хлопчисько з самого початку залякав Білла. — Вождь Червоношкірих, — кажу я йому, — а додому тобі не хочеться? — А що там робити? — відповідає він. — Дома нема нічого веселого. Я дуже не люблю ходити до школи. Мені подобається жити в лісі. Ти не відведеш мене назад додому, Зміїне Око? — Поки що ні, — кажу. — Ми ще поживемо тут, у печері. — Добре, — каже він. — Це просто чудово! Ніколи в житті мені не було так весело! Ми полягали спати годині об одинадцятій. Розстелили на землі кілька ковдр, поклали посередині Вождя Червоношкірих, самі полягали з обох боків від нього. Ми зовсім не боялися, що він утече. Він не давав нам заснути години три: тільки-но щось трісне в кущах або зашелестить листя, його юна уява одразу ж малювала йому банду розбійників, яка підкрадається до печери, — тоді він підстрибував, хапався за свою рушницю і кричав Віллу чи мені у вухо: “Тихше, приятелю! ” Я заснув тривожним сном і уві сні бачив, ніби мене викрав і прикував ланцюгами до дерева лютий пірат з рудим волоссям. На світанку мене збудив страшний вереск Вілла. Це не були крики, чи виття, чи гикання, чи ревіння, яких можна було сподіватися від голосових зв’язок чоловіка, — ні, це був просто непристойний, жахливий, принизливий вереск, так верещать жінки, коли побачать привид або гусінь. Страшно чути, як на світанку в печері нестримно верещить сильний, гладкий і відчайдушний чоловік. Я схопився, щоб побачити, що діється. Вождь Червоношкірих сидів у Вілла на грудях, ухопивши однією рукою за його волосся. В другій руці він тримав гострого ножа, яким ми звичайно різали бекон, і діловито й недвозначно намагався зняти з Вілла скальп, виконуючи вирок, який виніс йому вчора увечері. Я відібрав у хлопчиська ножа і примусив його знову лягти. Проте саме з цього моменту дух Вілла був зломлений. Він ліг на своєму краї постелі, одначе відтоді вже ніколи не спав, поки хлопець був з нами. Я трохи задрімав, але перед сходом сонця згадав, що Вождь Червоношкірих обіцяв, як тільки зійде сонце, засмажити мене на вогнищі. Я не нервував і не боявся, та все-таки підвівся, закурив люльку і прихилився до скелі. — Чого це ти так рано прокинувся, Семе? — спитав Вілл. — Я? — перепитую. — Щось у мене плече болить. Думаю, якщо посиджу, то, може, легше стане. — Брехун ти, — каже Білл. — Боїшся. Він обіцяв спалити тебе, як зійде сонце, і ти боїшся, що він це зробить, і зробив би, якби знайшов сірника. Хіба це не жахливо, Семе? Невже ти думаєш, що хтось платитиме гроші за те, щоб повернути додому таке чортеня? — Авжеж, — кажу я. — Саме таких хуліганів завжди до безтями люблять батьки. А тепер ви з Вождем вставайте і варіть сніданок, а я піднімусь на гору і зроблю розвідку. Я зійшов на вершину маленької гори і окинув поглядом місцевість довкола. З того боку, де місто, я сподівався побачити, як натовп дужих фермерів, озброєних косами та вилами, розшукує підлих викрадачів дітей. А натомість побачив мирний пейзаж, на якому вирізнявся тільки якийсь чоловік, що орав сивим мулом. Ніхто не обмацував баграми дно річки, не видно було і вершників, які роз’їжджали б туди й сюди, повідомляючи безутішних батьків, що досі нічого не знайдено. Сонний лісовий спокій наповнював ту частину Алабами, яка була перед моїми очима. — Може, ще не помітили, що вовки вкрали ніжне ягнятко з кошари. Боже, допоможи вовкам! — сказав я і почав спускатися з гори снідати. Підійшовши до печери, я побачив, що Білл, важко дихаючи, притулився до скелі, а хлопець цілиться кинути в нього каменюку завбільшки майже з кокосовий горіх. — Він засунув гарячу картоплину мені за комір, — пояснив Білл, — а потім роздавив її ногою. Я нам’яв йому вуха. Рушниця з тобою, Семе? Я відібрав у хлопця камінь і так-сяк уладнав цю суперечку. — Я тобі це запам’ятаю, — каже хлопчисько Біллові. — Ніхто і ніколи не бив Вождя Червоношкірих, не поплатившись за це. Стережись тепер! Після сніданку хлопець виймає з кишені кусок шкіри, обмотаний шворкою, і виходить з печери, на ходу розмотуючи її. — Що це він тепер замишляє? — непокоїться Білл. — Семе, ти не думаєш, що він утече? — Цього можна не боятись, — відповідаю я. — Він, здається, не такий уже домосід. Але нам треба вже розробляти якийсь план щодо викупу. В містечку не помітно великого хвилювання з приводу його зникнення; можливо, вони ще не усвідомили, що його нема. Рідні, може, думають, що хлопець провів ніч у тітки Джейн або у когось із сусідів. У всякому разі сьогодні його почнуть шукати. Сьогодні ввечері ми пошлемо листа його батькові і зажадаємо дві тисячі доларів за його повернення. В цю мить ми почули щось, наче бойовий клич — такий клич, певно, видав колись Давид, нокаутувавши чемпіона Голіафа^[500]. Виявляється, Вождь Червоношкірих витяг з кишені пращу і тепер розкручував її над головою. Я нахилився й почув важкий глухий стук і щось, наче зітхання коня, коли з нього знімають сідло. Чорний камінь, завбільшки з яйце, влучив Біллові якраз позаду лівого вуха. Він весь якось обм’як і впав прямо у вогнище, на каструлю з гарячою водою для миття посуду. Я витяг його і з півгодини поливав йому голову холодною водою. Мало-помалу Білл отямився, підвівся, помацав себе за вухом та й каже: — Семе, знаєш, хто мій улюблений герой у Біблії? — Зажди, — кажу я. — Потроху опритомнієш. — Цар Ірод^[501], — каже він. — Ти ж не підеш, не залишиш мене тут самого, Семе? Я вийшов з печери, піймав хлопчиська і тряс доти, доки всі його веснянки не заторохкотіли одна об одну. — Якщо ти будеш погано поводитись, — кажу йому, — я тебе зараз же відішлю додому. Ну, слухатимешся чи ні? — Я тільки пожартував, — відповідає він, похнюпившись. — Я й не думав кривдити старого Хенка. А за що він мене вдарив? Я добре поводитимусь, Зміїне Око, якщо ти не відішлеш мене додому і дозволиш мені сьогодні грати в розвідників. — Я не знаю, що то за гра, — кажу. — Це ви вирішуйте з містером Біллом. Сьогодні ви гратимете вдвох. Я зараз піду ненадовго в деяких справах. Тепер іди в печеру, помирись із ним, попроси вибачення за те, що ти його вдарив, а ні, то зараз же підеш додому. Я примусив їх потиснути один одному руки, а потім одвів Біллз, вбік і сказав, що йду у невеличке село Поплар-Ков, за три милі від печери, і з’ясую, як у містечку ставляться до викрадення хлопця. Крім того, я думаю, що краще надіслати в цей же день старому Дорсету безапеляційного листа з вимогою викупу, повідомляючи в ньому, як той викуп треба заплатити. — Знаєш, Семе, — каже Білл, — я готовий іти за тобою у вогонь і воду, я й оком не повів би під час землетрусу, гри в покер, вибухів динаміту, поліцейських облав, нападів на поїзди і циклонів. Я ніколи нічого не боявся, поки ми не викрили цю ракету, яку чомусь називають хлопцем. Він мене доконав. Ти ж не залишиш мене з ним надовго, Семе? — Я повернуся десь після полудня, — кажу я. — Твоє діло розважати і заспокоювати дитину, поки я прийду. А тепер напишімо старому Дорсету листа. Білл і я взяли папір та олівець і почали складати листа, поки Вождь Червоношкірих, загорнувшись у ковдру, важно походжав туди й сюди, охороняючи вхід до печери. Білл слізно умовляв мене призначити викуп тільки півтори тисячі доларів замість двох. — Я зовсім не намагаюсь принизити прославлені з моральної точки зору батьківські почуття, але ми маємо справу з людьми, а яка людина віддасть дві тисячі доларів за цього обсипаного ластовинням дикого кота! Я хотів би ризикнути: хай буде півтори тисячі доларів. Різницю можна віднести за мій рахунок. Щоб втішити Білла, я погодився, і ми з ним разом склали такого листа: “Ебенезеру Дорсету, есквайру. Ми надійно сховали вашого сина далеко від міста. Будь-які спроби знайти його — ваші чи навіть найдосвідченіших детективів — марні. Остаточні і єдині умови, на яких ви можете повернути собі його, такі: ми вимагаємо за його повернення півтори тисячі доларів великими купюрами; гроші мають бути сьогодні опівночі на тому ж місці і в тій же коробочці, що й ваша відповідь, — де саме, буде сказано нижче. Якщо ви згодні на ці умови, пошліть вашу письмову відповідь з ким-небудь сьогодні о пів на дев’яту вечора. За бродом через Совиний ручай по дорозі на Поплар-Ков є три великих дерева на відстані близько ста ярдів одне від одного, біля самої огорожі пшеничного поля праворуч. Під стовпом цієї огорожі, проти третього дерева, буде сховано картонну коробочку. Ваш посланець покладе відповідь у цю коробочку і негайно повернеться до міста. Якщо ви спробуєте нас видати або не виконати вимог, які ми виклали, ви більше ніколи не побачите свого сина. Якщо заплатите гроші, як ми цього вимагаємо, він повернеться до вас живий і здоровий через три години. Ці умови остаточні, і, якщо ви їх не приймете, ніяких дальших спроб встановити з вами зв’язок ми не робитимемо. Два відчайдушних чоловіки”. Я надписав адресу Дорсета, поклав листа в кишеню і вже зібрався рушити, коли цей хлопчисько підходить до мене і каже: — Ей, Зміїне Око, ти казав, що мені можна грати у розвідників, поки тебе не буде. — Грай собі, — відповідаю. — Ось містер Білл з тобою пограє. А що воно за гра така? — Я розвідник, — пояснює Вождь Червоношкірих, — і повинен скакати до укріплення, щоб попередити поселенців про те, що йдуть індіанці. Мені вже набридло самому бути індіанцем. Я хочу бути розвідником. — Гаразд, — кажу я. — Така забава начебто нешкідлива. Я думаю, містер Білл допоможе тобі поламати плани цих докучливих дикунів. — А що я маю робити? — питає Білл, підозріливо позираючи на хлопчину. — Ти будеш моїм конем, — каже розвідник. — Ставай навкарачки. Як же я без коня прискакаю до укріплення? — Ти вже краще розваж його, поки здійснимо наш план, — кажу я. — Пограйся трохи. Білл стає навкарачки, і в очах у нього з’являється такий вираз, як у кролика, що попав у пастку. — А чи далеко звідси до того укріплення, хлопче? — питає він хрипким голосом. — Дев’яносто миль, — відповідає розвідник, — і ти повинен поспішати, щоб встигнути туди вчасно. Ну, рушай! Розвідник стрибає Біллові на спину і лупцює п’ятами його в боки. — Ради Бога, — каже Білл, — повертайся назад, Семе, якомога скоріше! Я думаю, нам не треба було вимагати більше ніж тисячу. Слухай, перестань бити мене ногами, а то я зараз встану і задам тобі перцю! Я попрямував у Поплар-Ков, посидів там біля пошти і в крамниці, побалакав з фермерами, які приходили по покупки. Один бородань розповів, що він чув, ніби все місто наполохане тим, що у старого Ебенезера Дорсета хлопець зник чи, може, його вкрали. Саме це мені й треба було знати. Я купив трохи тютюну, поцікавився між іншим ціною на горох, непомітно вкинув листа у поштову скриньку і пішов. Поштмейстер сказав мені, що за годину через село проїде листоноша і забере пошту до міста. Коли я повернувся назад до печери, ні Білла, ні хлопчиська ніде не було видно. Я пошукав у околицях печери, раз чи два навіть гукнув, — але ніхто мені не відповів. Я закурив люльку і сів на порослий мохом камінь, чекаючи, що буде далі. Десь за півгодини в кущах почув я шелест і на невеличку галявину перед печерою вийшов, шкутильгаючи, Білл. Позад нього крався наш хлопчисько, ступаючи безшумно, як розвідник, і посміхаючись до самісіньких вух. Білл зупинився, зняв капелюха й витер лице червоною хусткою. Хлопець став футів за вісім позад нього. — Семе, — каже Білл, — я думаю, ти вважатимеш мене зрадником, але я нічого не міг вдіяти. Я доросла людина, не без мужності, вмію і захистити себе, проте бувають випадки, коли і самовпевненість, і самовладання йдуть прахом. Хлопець пішов. Я відіслав його додому. Кінець. Давно колись були мученики, — вів далі Білл, — які готові були скоріше прийняти смерть, аніж відмовитись від своєї улюбленої професії. Але нікого з них не піддавали таким надприродним тортурам, як мене. Я намагався зберегти вірність нашим грабіжницьким звичаям, але дійшов до краю. — Що сталося, Білл? — питаю. — Я проскакав усі дев’яносто миль до укріплення, ні на дюйм менше, — відповідає Білл. — Потім, коли поселенців урятували, мені дали вівса. Пісок — зовсім не смачна заміна вівса. А тоді цілісіньку годину я мусив пояснювати йому, чому нічого нема у дірках, чому дорога йде в обидві сторони і чому трава зелена. Кажу тобі, Семе, людина не може цього витримати. Я схопив його за комір і стягнув з гори. Дорогою він брикався, і тепер ноги у мене нижче колін геть у синцях; крім того, він двічі, а може, й тричі вкусив мене за великий палець, і тепер доведеться припікати чимось руку. Але він пішов, — мовить далі Білл, — пішов додому. Я показав йому дорогу до міста і дав такого стусана, що він зразу ж опинився футів, мабуть, на вісім ближче до міста. Жаль, що ми втрачаємо викуп, але треба було вибирати: або це, або Білл Дрісколл попав би в божевільню. — Білле, — озиваюсь я, — у вашому роді, здається, не було хворих на серцеві хвороби, правда ж? — Ні, — відповідає Білл, — нічого хронічного, за винятком малярії та нещасних випадків. А чому ти питаєш? — Тоді можеш обернутись, — кажу, — і глянути, що в тебе за спиною. Білл обертається, бачить хлопчиська, блідне, важко плюхається на землю і починає без усякої мети хапатися за траву і дрібненькі трісочки. Цілу годину я боявся, що він збожеволіє. Потім сказав йому, що, на маю я думку, треба негайно кінчати з усім цим, що ми встигнемо одержати викуп і чкурнути звідси ще до півночі, якщо старий Дорсет погодиться на нашу пропозицію. Тоді Білл підбадьорився навіть настільки, що всміхнувся через силу хлопцеві й пообіцяв зображати росіян у війні з японцями, як тільки почуватиме себе трохи краще. У мене був план, як одержати викуп, не ризикуючи, що супротивна сторона схопить нас, і цей план схвалив би кожен професійний викрадач. Дерево, під яким мали залишити відповідь, а потім і гроші, стояло біля дороги; понад дорогою тягнулась огорожа, а за нею по обидва боки — великі голі поля. Якби того, хто прийде по лист, підстерігала банда констеблів, вони б побачили його здаля посеред поля або на дорозі. Але де там! О пів на дев’яту я сидів уже на дереві, сховавшись не гірше деревної жаби і чекаючи на посланця. Рівно в призначений час під’їжджає на велосипеді хлопець-підліток, знаходить картонну коробочку під стовпом огорожі, вкладає туди згорнутий папірець і, натискаючи на педалі, мчить назад до міста. Я почекав ще годину і впевнився, що все зроблено чесно: ніякої пастки не було. Тоді я зліз з дерева, витяг записку, прокрався вздовж огорожі до самого лісу і ще за півгодини був у печері. Розгорнув записку, підсунувши ближче до ліхтаря, і прочитав її Біллу. Вона була написана чорнилом, нерозбірливим почерком, але сама її суть була така: “Двом одчайдушним чоловікам. Джентльмени, з сьогоднішньою поштою я одержав вашого листа відносно викупу, який ви просите за те, щоб повернути мені сина. Думаю, що ви вимагаєте забагато, і тому хочу зробити вам контрпропозицію, яку, мені здається, ви приймете. Ви приводи-те Джонні додому і платите мені готівкою двісті п’ятдесят доларів, а я за це погоджуюсь забрати його у вас. Приходьте краще вночі, бо сусіди думають, що він пропав, і я не можу нести відповідальності за те, що вони зроблять з кожним, хто приведе Джонні додому. Моє поважання. Ебенезер Дорсет”. — Великі пірати! — кажу я. — З усіх нахаб... Але я глянув на Вілла і затнувся. Його очі мали такий благальний вигляд, якого я ніколи раніше не бачив ні в безсловесних тварин, ні в тих, що розмовляють. — Семе, — каже він, — що таке зрештою ті двісті п’ятдесят доларів? Гроші ми маємо. Ще одна ніч з цим хлопчиськом — і я опинюсь у божевільні. Містер Дорсет не тільки справжній джентльмен, він, на мою думку, ще й марнотратник, коли робить нам таку великодушну пропозицію. Ти ж не збираєшся втратити таку нагоду, правда ж? — Відверто кажучи, Вілл, — відповідаю я, — цей батьків улюбленець і мене трохи нервує. Ми відведемо його додому, заплатимо викуп і чкурнемо якнайдалі. Ми відвели хлопця додому тієї ж ночі. Щоб він пішов, ми наплели, що батько купив йому рушницю з срібною насічкою та мокасини і завтра ми разом поїдемо полювати на ведмедів. Рівно о дванадцятій " годині ми постукали у двері Ебенезера. В той самий момент, коли за нашою пропозицією я мав би витягти півтори тисячі доларів з коробочки під деревом, Вілл відраховував двісті п’ятдесят доларів у руку Дорсету. Тільки-но хлопчисько зрозумів, що ми збираємось залишити його дома, він завив, як найбільша труба в оркестрі, і вчепився в ногу Вілла, наче п’явка. Батько відірвав його від ноги, як відривають липкий пластир. — Скільки часу ви його зможете тримати? — питав Вілл. — Сили в мене вже не ті, що колись, — каже старий Дорсет, але думаю, що за десять хвилин можу ручатися. — Цілком достатньо, — каже Білл. — За десять хвилин я перетну Центральні, Північні й Середньо-західні штати і добігатиму до канадського кордону. І хоч ніч була дуже темна, і Білл був дуже гладкий, а я непоганий бігун, мені пощастило догнати його тільки за добрі півтори милі від міста.

⇐ Предыдущая 41 42 43 44 454647 48 49 50 Следующая ⇒