Annotation 28 страница

Як ховався Чорний Білл^[477]
^{Переклад М. Тупайла}

Худорлявий, дужий, червоновидий чолов’яга з довгим гачкуватим носом і маленькими вогнистими очицями, блиск яких пом’якшували солом’яного кольору вії, сидів скраю залізничної платформи на станції Лос-Пінос, махаючи довгими ногами. Поряд із ним сидів ще один чоловік, гладкий, понурий і обшарпаний — певно, його приятель. До обох життя, як свідчив їхній вигляд, повернулося гострим боком. — Я тебе, Шинко, років чотири не бачив, — озвався обшарпаний. — Де ти був? — У Техасі, — відповів червоновидий. — На Алясці було надто холодно. А в Техасі тепло. Одного разу було навіть жарко. Зараз тобі розповім. Якось уранці я зійшов з експреса, коли він зупинився біля водокачки, й дозволив йому їхати далі без мене. Так я потрапив до країни ранчо. Будинків там іще більше, ніж у Нью-Йорку, тільки ставлять їх не за два дюйми, а за двадцять миль один від одного, тож хоч скільки нюхай, не узнаєш, що сьогодні у сусідів на обід. Дороги я не знайшов і почимчикував навпростець степом. Трава там по коліна, а мескитові гаї схожі на персикові садки. Таке враження, ніби йдеш по чиємусь маєтку і от-от звідкілясь вихопиться ціла зграя бульдогів і порве тебе ні за що. Та я відчухрав, либонь, миль двадцять, поки натрапив на фермерський будинок. Нічого собі хатинка, завбільшки із станцію надземної залізниці. Низенький чоловічок у білій сорочці й коричневому комбінезоні з рожевою хустинкою на шиї стояв під деревом біля ґанку і робив самокрутки. — Моє шанування, — кажу я. — Чи може такий собі чужинець сподіватися на вашу гостинність, дістати притулок, якусь поживу, а то й роботу? — О, заходьте, — відповідає цей тип дуже люб’язно. Сідайте, будьте ласкаві, на табурет. Я й не чув, як ви під’їхали. — А я ще не під’їхав, — кажу. — Я поки що підійшов. Не хочу завдавати вам клопоту, але чи не роздобуду я у вас кілька галонів води? — Ви таки добряче припорошилися, — каже він, — але наші купальні пристрої... — Я хочу напитися, — кажу. — На ту куряву, що зверху, не варто звертати увагу. Коротун налив мені коряк води з червоного глечика, що висів на бантині, й питає: — То ви шукаєте роботи? — Тимчасово, — кажу я. — Тут, здається, спокійний куточок? — Дуже спокійний, — відповідає він. — Мені казали, що іноді тут цілими тижнями не побачиш жодної живої душі. Сам я тут лише місяць. Це ранчо я купив у одного старожила, що вирішив податися далі на Захід. — Мені це якраз підходить, — кажу я. — Спокій і самотність часом корисні для людини. А ще мені потрібна робота. Я можу бути барменом, махлювати з копальнями, читати лекції, випускати акції, трохи боксую в середній вазі і граю на роялі. — А доводилось вам ходити коло овець? — питає коротун. — Ходити? — здивувався я. — Тобто чабанувати... пасти отару, — пояснює він. — Ну, стерегти отару. — О, — кажу, — розумію. Ви маєте на увазі ганятися за ними й гавкати на них, як вівчарка? А що, діло нехитре. Чесно кажучи, я зроду не чабанував, але часто бачив з вікна поїзда, як вівці жують траву, вони наче не дуже люті. — Мені потрібен чабан, — каже цей овечий фермер. — На мексіканців не можна покластися. У мене дві отари. Можете хоч завтра вранці вигнати на пасовисько моє стадо баранів, їх усього вісімсот. Платня — дванадцять доларів на місяць, харчі мої. Житимете в наметі там же, на пасовиську, біля овець. Їжу готуватимете собі самі, а дрова й воду вам привозитимуть. Робота не важка. — Згода, — кажу. — Я стаю до цієї роботи, навіть якщо доведеться прикрасити голову вінком, опиратися на костур, носити халамиду і грати на сопілці, як роблять пастухи на малюнках. Наступного ранку коротун допомагає мені вигнати баранів з кошари й приставити їх миль за дві в прерію, де вони починають скубти траву на схилі невеликого пагорба. На прощання господар ранчо дає мені безліч напучень: мовляв, ні в якому разі не допускати, щоб окремі барани чи групки їх відбивалися від цієї отари, а опівдні гнати всіх на водопій. — Увечері я привезу бричкою ваш намет, усе спорядження й провізію, — каже він. — Шикарно, — кажу я. — Основне, прихопіть провізію. Та не забудьте й про спорядження. І неодмінно привезіть намет. Якщо мені пам’ять не зраджує, ваше прізвище Золлікоффер? — Мене звуть, — каже він, — Генрі Огден. — Чудово, містере Огден, — кажу я. — А мене — містер Персіваль Сент-Клер. П’ять днів я чабанував на ранчо Чіквіто, а тоді відчув, що серце моє обростає вовною. Наближення до природи мало не наблизило мого кінця. Я був самотніший, ніж коза Робінзона Крузо^[478]. На своєму віку я бачив немало значно цікавіших співрозмовників, ніж оті барани. Щовечора одне й те саме: зажену отару до обори, потім спечу собі кукурудзяного коржа, засмажу баранини, зварю кави, ляжу в наметі завбільшки як серветка і слухаю, як навколо виють койоти і плачуть сплюшки. На п’ятий вечір, зачинивши на ніч моїх дорогоцінних, але некомпанійських мериносів, я пішов до будинку, відчинив двері й ступив на поріг. — Містере Огден, — кажу, — ми з вами повинні якось спілкуватись. Я нічого не маю проти овець, вони звеселяють ландшафт і дають бавовну для восьмидоларових чоловічих костюмів, але от коли йдеться про те, щоб поговорити за столом чи посидіти біля коминка, то з ними можна вмерти від нудьги, як на вишуканому файвоклокському прийомі. Якщо у вас є колода карт, чи дошка для гри у тріктрак, або літературне лото, тягніть усе сюди — й почнемо інтелігентне заняття, бо мені аж руки сверблять до якоїсь мозкової роботи, хоча б навіть вибити комусь мозок із голови. Цей Генрі Огден був фермер особливого ґатунку. Він носив персні, великий золотий годинник і старанно пов’язував краватку. Пика нахабна, окуляри на носі аж виблискували. Колись у Маскогі я бачив, як вішали злочинця за вбивство шістьох чоловік, так ото мій господар був точна його копія. А ще я знав священика в Арканзасі, про якого можна було подумати, що то його рідний брат. Та мені було начхати. Я прагнув будь-якої компанії, мене влаштовував будь-хто — праведний святий чи пропащий грішник, аби тільки не баран і не вівця. — Очевидно, Сент-Клер, — відповідає Огден, відклавши вбік книжку, — з незвички вам здалося там трохи сумно. Моє життя, відверто кажучи, теж минає одноманітно. А ви добре зачинили овець в оборі? Вони не розбіжаться? — Їх зачинено так само міцно, як роти присяжних під час судового процесу у справі вбивства мільйонера, — кажу. — І я вернусь до них раніше, ніж їм буде потрібна нянька. Огден видобуває звідкілясь колоду карт, і ми ріжемось у казино. Після п’яти днів і ночей, проведених на овечому тирлі, я відчув себе ніби на вечірньому Бродвеї. Коли мені траплялася велика карта, я так хвилювався, наче заробив мільйон на біржі. А коли Генрі Огден попустив віжки й розповів анекдот про даму в спальному вагоні, я сміявся добрих п’ять хвилин. Як видно, все в житті відносне. Чоловік може стільки набачитися всякої всячини, що потім навіть полінується глянути, як горить тримільйонний особняк, чи як зустрічають Джо Вебера, або як синіє Адріатичне море. Але хай він трохи попасе овець, і він рватиме кишки зо сміху, почувши “Погребний дзвін звістує тлін”, і матиме втіху, граючи в карти з дамами. Незабаром Огден дістає сулію бурбонського, і про овець уже ніхто не згадує. — Ви не пам’ятаєте, з місяць тому в газетах писали, — каже він, — про пограбування швидкого поїзда Канзас — Техас? Кур’єра поранено в плече й забрано тисяч п’ятнадцять доларів валютою. І кажуть, що все це діло рук однієї людини. — Ніби щось пригадую, — кажу. — Але подібні речі трапляються так часто, що вони не затримуються надовго в пам’яті техасця. І що було далі? Грабіжника заскочили на гарячому, його догнали, схопили, віддали до суду? — Йому пощастило втекти, — каже Огден. — А сьогодні я прочитав у газеті, що поліція напала на його слід десь у наших краях. Річ у тім, що всі вкрадені банкноти однієї серії — це перший випуск Другого Державного банку міста Еспінози. Поліція простежила, де грабіжник витрачав ці гроші, і слід привів сюди. Огден наточує з сулії ще бурбонського й підсовує пляшку мені. — По-моєму, — кажу я, ковтнувши ще наперсток королівського трунку, — цей залізничний грабіжник зовсім не кретин, якщо вибрав ці краї для тимчасової схованки. Овече ранчо, — кажу, — найкраща схованка. Кому спаде на думку шукати такого запеклого злочинця серед співучих пташок, ягнят і польових квіточок? А, до речі, — кажу я, вдаючи, ніби придивляюся до Генрі Огдена, — чи були в пресі якісь зовнішні прикмети цього бандюги-одинака? Скажімо, вказівки на зріст, комплекцію, кількість коронок у роті чи фасон одягу? — Нічогісінько, — відповідає Огден, — він був у масці, й ніхто його як слід не роздивився. Але відомо, що то славнозвісний залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, бо він завжди промишляє сам, і ще у вагоні знайшли носовичок з його монограмою. — Хоч би там як, — кажу я, — а Чорний Білл мені подобається. Що за шикарна ідея загубитися серед овечих просторів! По-моєму, його не знайдуть. — Оголошено винагороду в сумі тисяча доларів тому, хто його спіймає, — каже Огден. — Чхав я на ці гроші, — кажу я, дивлячись містерові Вівчареві просто в очі. — З мене досить і дванадцяти доларів на місяць, які я одержую у вас... Мені потрібно перепочити і ще відкласти якийсь долар на квиток до Тексаркани, де проживає моя овдовіла матінка. Якби Чорний Білл, — веду я далі, багатозначно дивлячись на Огдена, — скажімо, місяць тому забився сюди... і купив невеличке овече ранчо, і... — Годі, — каже Огден, підводячись із стільця й люто блискаючи скельцями окулярів. — Ви натякаєте на... — Нічого схожого, — кажу я, — ні на що не натякаю. Просто беру гіпотезу. Повторюю: якби Чорний Білл забився сюди й купив овече ранчо, і найняв мене няньчити ягнят, і при тому поводився б зі мною чесно й по-товариському, як оце ви, то йому не треба було б мене остерігатися. По-моєму, людина завжди людина, хоч би які ускладнення вона мала з вівцями чи залізницею. Тепер ви знаєте мою точку зору. Пика в Огдена почорніла — ну чисто тобі кавова гуща на дні казанка. Секунд за дев’ять він трохи відійшов і засміявся. — Ви молодець, Сент-Клере, — каже. — Якби я був Чорним Біллом, то не побоявся б довіритись вам. Давайте ще раз у сімку. Якщо, звісно, ви не гидуєте зіграти в карти з залізничним грабіжником. — Я вже виклав вам свої погляди в усній формі, — кажу, — і без ніяких задніх думок. Тасуючи після першої партії, я ніби ненароком запитую Огдена, звідки він. — О, — відповідає він, — я з долини Міссісіпі. — Гарне місце, — кажу я. — Часто, бувало, зупинявся. Хоча простирадла там вогкуваті, а їжа просто нікудишня. А я, — кажу, — з Тихоокеанського узбережжя. Може, бували коли-небудь? — Жахливі протяги, — каже Огден. — А ви якщо будете на Середньому Заході, то тільки згадайте моє ім’я, і вам дадуть грілку в постіль і наллють каву крізь ситечко. — Гаразд, — відповідаю, — я ж не намагався випитати номер вашого особистого телефону чи дівоче прізвище вашої тітки, яка викрала пресвітеріанського священика з Камберленда. Нащо воно мені. Я тільки хотів сказати, що в руках у вашого чабана ви в цілковитій безпеці. Та не бийте винову карту чирвою, вгамуйте свої нерви. — Досить про одне й те саме, — каже Огден і знову сміється. — Та якби я був Чорним Біллом і подумав, що ви мене запідозрили, то давно б порішив вас із вінчестера і цим вгамував свої нерви. Чи не так? — Не обов’язково, — кажу я. — Той, у кого вистачило мужності самотужки пограбувати поїзд, не зробить такої дурниці. Я доволі блукав по світу і знаю: дружба у них на першому плані. Не те, щоб я нав’язувався вам у приятелі, містере Огден, — пояснюю, — бо хто ж я? Всього тільки чабан на вашому ранчо; але якби обставини були кращі, то ми б могли заприятелювати. — Будь ласка, забудьте на деякий час овець, — каже Огден, і зніміть колоду. Минає ще днів чотири, і от якось, коли мої ягнята полуднували біля струмка, а я священнодіяв над кавою, переді мною виник, нечутно під’їхавши по траві, таємничий вершник у вбранні тієї особи, яку він намагався вдавати. Це був якийсь гібрид канзаського сищика, ковбоя Буффало Білла^[479] й гицеля з Батон-Ружа^[480]. Підборіддя й очі цього фрукта не говорили про те, що він має бойовий досвід, і я відразу збагнув, що це рядова нишпорка. — Пасеш вівці? — питає він мене. — Далебі, — відповідаю, — я так вражений вашою незвичайною кмітливістю, що в мене просто не вистачає духу твердити, ніби я підмальовую старовинну бронзу чи змазую велосипедні втулки. — Не дуже ти схожий на чабана, як подивитися на тебе та послухати твою мову, — каже він. — Зате ви, як послухати, розмовляєте точно так, на кого ви схожі. Тоді він питає мене, у кого я працюю, і я показую йому на ранчо Чіквіто, розташоване за дві милі в тіні невисокого пагорба, а він повідомляє, що я розмовляю з помічником шерифа. — Десь у цих краях ховається залізничний грабіжник на прізвисько Чорний Білл, — каже нишпорка. — Його вистежили до Сан-Антоніо, а може, й далі. Тобі не доводилося бачити тут якихось зайшлих людей або чути, що десь з’явився новий чоловік? — Ні, не доводилося, — кажу я, — хіба що в мексиканському селищі на ранчо Люміс, на Фріо, з’явилась одна нова людина. — Що ти знаєш про неї? — питає помічник. — Їй три дні, — кажу я. — А який на вигляд чоловік, у якого ти працюєш? — питає він. — Чи старий Джордж Ремі ще хазяйнує на ранчо? Він тут уже десять років розводить овець, але чогось йому не щастить. — Старий продав ранчо і подався на Захід, — кажу йому. Новий любитель овець купив у нього ранчо приблизно місяць тому. — Який він зовні? — знову питає помічник шерифа. — О, — кажу, — такий здоровенний гладкий датчанин, вусатий і носить сині окуляри. Не думаю, що він здатний відрізнити барана від бурундука. По-моєму, старий Джордж здорово його нагрів на цьому ділі. Проковтнувши ще масу такої ж нелегкотравної інформації й дві третини мого обіду, помічник шерифа їде геть. Увечері я розказую про цю зустріч Огденові. — Вони стискають щупальця навколо Чорного Білла, — кажу я і розповідаю про помічника шерифа, і про те, як я його зобразив помічникові, і що помічник про все це сказав. — Нащо нам морочити собі голову заради Чорного Білла, — каже Огден. — У нас і своїх клопотів доволі. Дістаньте-но ліпше з полиці бурбонське — й випиймо за його здоров’я,., якщо тільки, — гигоче він, — ви не відчуваєте ніякого упередження проти залізничних грабіжників. — Я вип’ю, — кажу, — з будь-ким, хто не кине друга напризволяще. А я думаю, — веду далі, — що цей Чорний Білл саме такий. Тож випиймо за Чорного Білла, і щоб доля нам усміхнулась. І ми випили. А тижнів через два наспів час стригти овець. Я мав пригнати своїх вихованців на ранчо, а гурт кудлатих мексіканців мав зрізати з них хутро секаторами. Отож надвечір, напередодні прибуття цирульників, я погнав своїх недосмажених баранів долиною на горбок, де дзюрчить прудкий струмок, на ранчо. Залишив їх у кошарі й побажав їм приємних сновидінь. Потім пішов до будинку. Генрі Огден, есквайр, спав, лежачи на своїй холостяцькій койці. Очевидно, його звалило з ніг антибезсоння, чи протинеспання, чи якась інша специфічна вівчарська хвороба. Рот його був роззявлений, жилетка розстебнута, і він сопів, як старий велосипедний насос. Дивлячись на нього, я поринув у меланхолійні роздуми. “Величний Цезарю, — подумав я, — ти спиш і рота не стулив; дивись, щоб вітерець туди не залетів”. Сплячий чоловік — це видовисько, від якого ангели можуть пустити сльозу. Чого варті тоді його мозок, м’язи, заощадження, витримка, протекції й родинні зв’язки? Він відданий на поталу своїм ворогам, а тим паче — друзям. І вигляд у нього не привабливіший, ніж у запряженої в найманий екіпаж шкапи, що, прихилившись до столичного оперного театру, марить о пів на першу ночі про аравійські рівнини. А спляча жінка — то зовсім інша річ. Не має значення, який у неї вигляд, аби тільки вона перебувала в такому стані якомога довше. Та хай собі, я випив бурбонського, свою порцію й Огденову, і зібрався якнайприємніше провести час, поки він задавав хропака. На; столі валялися книжки на різні місцеві теми: про Японію, осушення боліт і фізичне виховання, а також лежала купка тютюну, що було дуже до речі. Навтішавшись кількома самокрутками й гомеричним хропінням Генрі Огдена, я ненароком виглянув у вікно в напрямку загород для стрижки овець, де щось схоже на стежину відгалужувалося від чогось схожого на дорогу, що перетинала вдалині щось схоже на струмок. Я побачив таку картину: п’ять вершників під’їжджали до будинку. В усіх поперек сідел рушниці, і з ними той самий помічник шерифа, що розмовляв зі мною на вигоні. їхали вони сторожко, розімкнутим строєм, тримаючи рушниці напоготів. Придивляюсь і визначаю, хто ватажок цих кінних охоронців закону і порядку. — Добривечір, джентльмени, — кажу я. — Може, ви спішитесь і прив’яжете своїх коней? Ватажок під’їздить до мене впритул і водить дулом своєї рушниці так, ніби хоче взяти на приціл увесь мій фасад. — Стій, ні з місця, — каже він, — поки я з тобою належним чином не проведу відповідної бесіди. — Стою, — кажу. — Я ж не глухонімий і не виявлятиму непослуху вашим розпорядженням. — Ми розшукуємо, — каже він, — Чорного Вілла, який у травні місяці цього року пограбував швидкий поїзд на Канзас-Техаській залізниці, привласнивши собі незаконно п’ятнадцять тисяч доларів. Ми обшукуємо всі ранчо й перевіряємо кожного підозрілого. Як твоє прізвище і що ти робиш на ранчо? — Начальнику, — кажу я, — моя професія — Персіваль Сент-Клер, а звуть мене чабаном. Сьогодні я загнав до кошари своє стадо телят... чи то пак ягнят. Завтра мають прибути нишпорки, щоб поголити їх, тобто постригти під машинку... — Де господар ранчо? — питає мене ватажок. — Один момент, начальнику, — кажу я. — Чи не було обіцяно, так би мовити, премії тому, хто спіймає цього запеклого злочинця, якого ви згадали у своїй передмові? — Оголошено винагороду в сумі тисяча доларів, але тільки тому, хто його схопить і викриє. Що ж до якоїсь нагороди за повідомлення про його місцеперебування, то про це в оголошенні нічого не сказано. — Схоже, днями буде дощ, — кажу я, втративши раптом всякий інтерес до розмови, і дивлюсь у лазурну блакить неба, де немає ані хмаринки. — Якщо ти знаєш координати, дислокацію чи міграцію вищезгаданого Чорного Білла, — каже він своїм страшним поліцейським жаргоном, — то ти підлягаєш кримінальній відповідальності за приховування відомостей. — Чув від проїжджого, — прикидаюсь я дурником, — що один мексіканець у крамничці Піджіна в Нуесесі казав одному ковбоєві на ім’я Джек, ніби він чув, що двоюрідний брат одного вівчаря два тижні тому в Матаморасі бачив Чорного Білла. — Послухай-но, Язик-за-зубами, що я зроблю, — каже ватажок, прицінюючись поглядом, скільки можна буде у мене виторгувати. — Якщо ти наведеш нас на Чорного Білла, я заплачу тобі сто доларів з моєї власної... з наших власних кишень. Це немало, — каже він. — Адже по закону тобі нічого не належить. Ну, то як? — Гроші на бочку? — питаю я. Ватажок оперативно радиться зі своїми вояками. Вони вивертають кишені й досліджують їхній вміст. Усі гуртом натрусили сто два долари тридцять центів готівкою й купку жувального тютюну на тридцять один долар. — Під’їдь, начальнику, ближче, — кажу я, — й нахилися нижче. Він так і зробив. — Я чоловік бідний і упосліджений, — кажу йому. — Ганяю, мов той пес, за дванадцять доларів на місяць, намагаючись не розпустити тварин, які тільки й думають про те, щоб порозбігатися. Я, — кажу, — ще не дійшов до такого занепаду, як штат Південна Дакота, але й моє становище — катастрофа для людини, яка досі бачила баранів хіба що у вигляді баранячих відбивних. Я зубожів тому, що не справдилися мої мрії, і ще в цьому винні енна кількість рому та особливого сорту коктейлю, який подають на Пенсільванській залізниці на всіх вокзалах від Скрантона до Цінціннаті: суміш сухого джину, французького вермуту, соку з одного лимона й добрячої дози померанцевої гіркої. Якщо колись побуваєте в тих краях, неодмінно скуштуйте. І все-таки, — кажу, — я ще ніколи не підводив друзів. Я був вірним їм, коли вони жили розкошуючи, і ніколи не зрікався їх, коли попадав у халепу. Але, — веду далі, — тут не зовсім дружба. Дванадцять доларів на місяць — це скоріше можна назвати далеким знайомством. Червоні боби й кукурудзяний хліб — це навряд чи підходяща пожива для дружби. Я бідний чоловік, — кажу, — і маю матір удовицю в Тексаркані. В домі ви знайдете Чорного Вілла, кажу, — він спить на койці в кімнаті праворуч. Він той, хто вам потрібен; у цьому я пересвідчився з його слів і розмов. Зрештою, до певної міри він був мені другом, — пояснюю, — ніколи я не скотився так низько, ніякі скарби всіх копалень Гондоли не спокусили б мене зрадити його. Але, — кажу я, — щотижня половина бобів була червива, а дров завжди не вистачало. — Ви краще йдіть обережніше, джентльмени, — попереджаю я. Іноді він буває нестриманий і, пам’ятаючи про його недавню професію, можна ждати всяких сюрпризів, якщо заскочити його зненацька. Вершники злазять на землю, прив’язують своїх коней, знімають з передків усю амуніцію та іншу бойову техніку, й навшпиньки заходять до будинку. А я дибуляю назирці, немов Даліла, коли вона вела Філіпа Стейна до Самсона^[481]. Командир загону щосили термосить Огдена, щоб розбудити його. Тільки-но він схоплюється з койки, як іще двоє шукачів винагороди хапають його за руки й за ноги. Огден хоч худий, однак з біса міцний, і дарма що сили нерівні, так пригощає напасників, що любо-мило глянути. — Що це значить? — питає він, коли його нарешті подужали. — Ви попалися, містере Чорний Білле, — каже начальник. — Ото й усе. — Це порушення закону, — заявляє Генрі Огден, розлютившись іще дужче. — То було порушення закону, — відказує охоронець миру й добра. — Канзас-Техаський експрес вас не чіпав, а за пустощі з казенними пакунками по голівці не погладять. Він умощується Генрі Огденові на живіт і починає старанно й скрупульозно нишпорити в його кишенях. — Ви ще в мене попрієте за ці фокуси, — каже Огден, тим часом і сам уже добряче впрівши. — Я можу довести, хто я такий. — Я теж можу, — каже ватажок і виймає з внутрішньої кишені піджака Огдена жменю новеньких банкнотів Другого Державного банку міста Еспінози. — Жодна з ваших фальшивих візитних карток не скаже більше, ніж ця валюта, якщо ви почнете викручуватись. А тепер вставайте, поїдете з нами спокутувати свою провину. Генрі Огден злазить з койки й пов’язує краватку. Після того як у нього знайшли банкноти, йому наче заціпило. — Бач, до чого домудрувався, — захоплено каже шериф. Зашився в таку діру й купив собі невеличке овече ранчо. Адже тут і голос людський рідко почуєш. Хитра схованка, я такої ще зроду не бачив, — каже він. Один з його підручних іде до загороди для стрижки овець і знаходить там другого чабана, мексиканця на прізвисько Джон-Дивак; той сідлає Огденового коня, а всі шерифові помічники сідають на коней і, щільно оточивши свого бранця, ведуть його до міста, тримаючи зброю напоготові. Огден перед від’їздом перепоручає ранчо Джонові-Дивакові й віддає йому накази, як стригти і де випасати овець, немов би збирається невдовзі повернутись. А години через дві можна було бачити, як певний Персіваль Сені-Клер, екс-чабан із ранчо Чіквіто, маючи в кишені сто дев’ять доларів — платню за роботу і гроші за кров, їхав у південному напрямку на іншому коні, вкраденому на тому самому ранчо. Червоновидий чолов’яга замовк і прислухався. Вдалині між низьких пагорбів пролунав свисток товарного поїзда, що підходив до станції. Гладкий обшарпаний чоловік поряд із ним чмихнув і несхвально похитав кудлатою головою. — Що з тобою, Недопалку? — спитав червоновидий. — Знову киснеш? — Ні, я не кисну, — відповів обшарпаний і знову чмихнув. Тільки твоя розповідь мені не подобається. Ми з тобою приятелюємо п’ятнадцять років, щоправда, з різними проміжками, але досі я не чув, щоб ти кого-небудь видав поліції, ні разу не чув. А цей чоловік годував тебе, за його столом ти грав у карти, якщо казино можна назвати карточною грою. І все ж ти видав його поліції та ще й одержав за це гроші. Не думав я, що ти здатний на таку підлоту. — Цей Генрі Огден, — озвався червоновидий, — найняв адвоката і за допомогою алібі та інших юридичних викрутасів довів, що він ні в чому не винен. Так я потім чув. Нічого з ним не сталося. Він робив мені послуги, і я видав його без особливої радості. — А звідки ж банкноти, які були у нього в кишені? — спитав обшарпаний. — Я тільки-но запримітив нишпорок, підсунув йому, — сказав чорвоновидий, — поки він спав. Чорний Білл — то був я. Не лови ґав, Недопалку, онде наш персональний. Ми виліземо на буфери, поки паровоз набиратиме воду.

Мить перемоги^[482]
^{Переклад М. Тупайла}

Бенові Гренджеру, ветеранові війни, двадцять дев’ять років, і з цього можна визначити, про яку війну йдеться^[483]. Тепер він головний крамар і поштмейстер у Кадізі, маленькому містечку, над яким весь час віють вітри з Мексиканської затоки. Бен допоміг вибити іспанців з їхньої цитаделі на Великих Антільських островах, а потім, обійшовши пішки півсвіту в чині капрала, промарширував як учитель по палючих тропічних коридорах коледжу просто неба, де американці навчали філіппінців послуху. Нині, перекувавши багнет на ніж для різання сиру, він збирає гурток приятелів не в густих джунглях Мінданао^[484], а в затінку своєї веранди з гладенько обструганих дощок. Бен завжди більше цікавився ділом, аніж словами, але залюбки також розглядав і зважував мотиви вчинків, про що свідчить ця його розповідь. — Що, на вашу думку, — спитав він мене одного місячного вечора, коли ми сиділи в його крамниці серед ящиків та бочок, — що змушує чоловіків наражатися на небезпеку, знегоди, голод, бій, кулі й таке інше? В ім’я чого чоловік іде на це? Чому він намагається перевершити своїх ближніх, чому прагне бути хоробрішим, сильнішим, відважнішим і винятковішим навіть за своїх найкращих друзів? Що його спонукає до цього? Заради чого він робить усе це? Мабуть, не заради свіжого повітря й моціону. На що, по-вашому, Білле, сподівається, загалом кажучи, середньоарифметичний чоловік, коли пнеться із шкури на базарних площах, форумах, передовій, полях бою, майданчиках для гри в гольф, бігових доріжках та інших аренах цивілізованого й дикунського світу? — По-моєму, Бене, — відповів я розважливо, — можна спокійнісінько звести всі мотиви, які спонукають чоловіка шукати слави, до трьох: по-перше, честолюбство, тобто прагнення до загального захвату й оплесків; по-друге, жадібність, тут насамперед важить матеріальний бік успіху; і по-третє, кохання до жінки, яку він має чи хоче мати. Бен розмірковував над; моїми словами, а пересмішник на верхівці мескитового дерева біля веранди вивів тим часом дюжину трелей. — Ваше визначення, — мовив Бен, — досить вичерпне, якщо виходити з правил, викладених у прописах і хрестоматіях з історії. А я мав на думці Віллі Роббінса, давнього свого знайомого. Якщо хочете, я розповім вам про нього, поки ще не зачинив крамниці. Віллі був у нашій компанії в Сан-Огестині. Я служив тоді прикажчиком у Брейді й Мерчісона, оптова торгівля одягом і продовольством для ферм. Ми з Віллі належали до одного танцювального клубу, одного спортивного товариства й однієї військової роти. Він грав на трикутнику в нашій музичній капелі, яка тричі на тиждень учиняла десь у місті бешкет. Ім’я Віллі пасувало йому надзвичайно. В літньому костюмі він важив не більше, як сто фунтів, обличчя мав таке простодушне, що кожен, хто бачив його, мимоволі згадував дитячу пісеньку про Мері та її овечку. А от до дівчат він був такий ласий, що заради них поліз би навіть на колючий дріт. Вам, либонь, траплялися такі типи: химерне поєднання боягузства й відваги; важко сказати, чого в них більше — скромності чи нахабства. Проте вони ніколи не проґавлять ні найменшого шансу. Коли передбачалася, як пишуть у газетах, “радісна подія”, Віллі завжди був тут як тут і сяяв, мов король на іменинах, і водночас був засмучений, мов сира устриця, подана на стіл з малосольними огірочками. Танцював він так, наче хтось йому спутав задні ноги; словник його налічував приблизно триста п’ятдесят слів, і їх йому вистачало на чотири танцювальні вечірки щотижня, але щоб відбути дві вечірки з морозивом і прийняти в неділю гостей, Віллі мусив удаватися до плагіату. Він бачився мені якимсь гібридом мальтійського котеняти, мімози і актора збанкрутілої трупи “Дві сироти”. Я змалюю вам його фізіологію і психологію, а потім продовжу свою розповідь. Кольором шкіри й манерами Віллі скидався на жителя Кавказу. Волосся у нього було опалове, а говорив так, що нічого не розбереш. Голубуваті очі його були схожі на очі фарфорового песика, який стоїть у кутку на камінній поличці у вашої тітки Елен. Вдачу Віллі мав лагідну, і я ніколи не відчував до нього ворожості. Я не задирав його, як не задирали його й інші. І що б ви думали, наш Віллі втнув? По вуха закохався в Майру Еллісон, найжвавішу, найшикарнішу, найспритнішу і найвродливішу дівчину в Сан-Огестині, ось що! Вона мала найчорніші очі, найлискучіші кучері і найспокусливішу... Ні, ви помиляєтесь... Я не був її жертвою. Хоча міг бути... Просто я не настільки дурний. Бачив: її серце з самого початку полонив Джо Гренберрі. Решту залицяльників він випередив на кілька льє і першим розірвав фінішну стрічку. З Майрою було вирішено, товар, як кажуть, було продано, запаковано й доставлено покупцеві. Якось у Сан-Огестині, у місіс Спреггінс, полковниці, влаштували вечірку з морозивом. Для нас, хлопців, на другому поверсі відвели велику кімнату, щоб ми мали де залишити капелюхи, причесатись і надіти чисті комірці, які ми тримали за підкладкою капелюхів, — коротше кажучи, навести лоск задля таких вишуканих оказій. Трохи далі по коридору була ще кімната, де чепурилися Дівчата. Внизу ми, тобто члени сан-огестинського танцювально-розважального клубу, мали у вітальні п’ятачок — маленький майданчик для танців. Віллі Роббінс і я були в роздягальні — здається, ми так називали цю кімнату, — коли Майра Еллісон вибігла з кімнати для дівчат і подріботіла коридором до сходів. Віллі саме стовбичив перед дзеркалом, зосереджено пригладжуючи русявого чубчика, який, певно, завдавав йому немало клопоту. Майра, як завжди, була життєрадісна й пустотлива. Зупинившись, вона просунула голову до нас. Безперечно, це була дуже гарненька дівчина. Але я знав, як прихильно вона ставиться до Джо Гренберрі. Віллі це теж знав, але все одно витріщав на неї очі і скрізь ходив за нею хвостиком. Він був настирливий, хоча це й не пасувало до його білявого волосся і ясних очей. — Привіт, Віллі! — каже Майра. — Що це ви робите перед дзеркалом? — Стараюсь набрати хвацького вигляду, — відповідає Віллі. — Таж ви його ніколи не матимете, — каже Майра, заливаючись дошкульним сміхом — то був найдратівливіший звук у світі, хіба що постукування порожньої фляги об край сідла дратувало мене дужче. Коли Майра пішла, я глянув на Віллі. Обличчя у нього побіліло, мов сніг: безперечно, її репліка зачепила його, як кажуть за живе. Я не побачив у її словах нічого особливо дошкульного для чоловічої гідності, а, проте, Віллі страшенно образився. Ми наділи чисті комірці й спустилися вниз, але того вечора Віллі так і не підійшов до Майри. Зрештою він був телепень, я ніколи й не дивувався, що Джо Гренберрі обскакав його. На другий день потопили наш бойовий корабель “Мен”^[485], а незабаром хтось — здається, Джо Бейлі чи Бен Тіллмен^[486], а може, уряд — оголосив війну Іспанії. Звісно, кожен південець знав, що Північ самотужки не подужає таку велику країну, як Іспанія. Янкі почали кликати на поміч, і Джонні-бунтівники відгукнулися на той поклик. “Ми йдемо, батьку Вільяме, сто тисяч війська і ще багацько на додачу”, — так вони співали. Щезло все, що розділяло Північ, і Південь: і наступ військ Шермана, і ку-клукс-клан, і низькі ціни на бавовну, і окремі трамвайні вагони для негрів. Ми стали однією нероздільною країною — без Півночі, з невеличким Сходом, чималим шматком Заходу і Півднем завбільшки з першу іноземну наклейку на новому восьмидоларовому чемодані. Виявилося, що звитяжна армада Штатів ніяк не могла обійтись без четвертої сан-огестинської стрілецької роти чотирнадцятого техаського полку. Наша рота однією з перших висадилася на Кубі, вселивши паніку в серця ворогів. Я не збираюсь переповідати вам історію тієї війни; я притягнув її тільки для того, щоб розширити свою розповідь про Віллі Роббінса — як ото республіканська партія притягнула ту війну заради своєї перемоги на виборах 1898 року. Якщо коли-небудь хтось хворів на героїзм, то це, безперечно, Віллі Роббінс. Тільки-но ступивши на землю тиранів Кастілії, він кидався туди, де була небезпека, як кіт на сметану. Він неабияк дивував усю нашу роту, починаючи з капітана. Всі, природно, думали, що він хоче стати ординарцем у полковника чи писарем у інтенданта, але де там! Він зробився втіленням білявого хлопця-рубаки, що живий і з трофеями вертається додому, замість того щоб померти з важливою депешею в руках біля ніг полковника. Наша рота попала в ту частину кубинського пейзажу, де сталися найнепривабливіші й найменш оспівані воєнні епізоди. Ми щодня гасали в кущах, перестрілюючись з іспанськими військами, але особливого ентузіазму ніхто не виявляв. Війна була для нас жартом, а для них — зовсім нецікава. Те, що сан-огестинські стрільці б’ються за зоряно-смугастий прапор янкі, здавалося нам страшенним фарсом. А бісові сеньйорчики отримували мізерну платню, тож їм було байдуже, вважатимуть їх патріотами чи зрадниками. Час від часу когось убивали. Як на мене, це була марна трата життя. Колись у Нью-Йорку я бачив на Коні-Айленд, як одна із швидкісних машин на “американських гірках” зірвалася з рейок і вбила чоловіка в коричневому полотняному костюмі. Так от, щоразу, коли іспанці вбивали когось із наших, смерть здавалася мені такою ж безглуздою і марною, як на тому атракціоні. Але повернімося до Віллі Роббінса. Він жадав крові, почестей, влади, орденів, медалей і всіх інших видів військової слави. І вочевидь нехтував усі визнані форми небезпеки на війні: іспанців, гарматні ядра, пороховий чад, тушонку і протекції. Він мчав уперед, сяючи своїм білявим чубом і фарфоровими блакитними очима, знищував іспанців, наче бутерброди з сардинкою. Війна і канонади зовсім не псували йому настрою. Він витримував караульну службу, москітів, галети, дієту й гарматний вогонь з однаковим самовладанням. Жоден блондин, скільки їх було у світовій історії, за винятком Бубнового Валета й російської цариці Катерини, негоден був і в слід йому ступити. Раз, пригадую, невеличкий кавалерійський загін іспанців виїхав з-за поля цукрової тростини й убив Боба Тернера, старшого сержанта нашої роти, коли ми саме обідали. Як вимагають армійські статути, ми виконали звичайні тактичні маневри: вишикувалися, зарядили рушниці і, ставши на коліно, відсалютували ворогові вогнем. Так техасці ніколи не бились, але, будучи дуже важливим додатком і підмогою регулярного війська, сан-огестинські стрільці мали підкорятися бюрократичній системі зведення рахунків. Поки ми дістали свій бойовий статут, розгорнули його на п’ятдесят сьомій сторінці, кілька разів порахували від одного до трьох і від трьох до одного й загнали в наші гвинтівки холості патрони, іспанські кіннотники неквапно поскручували й позакурювали цигарки, а потім, зневажливо посміхаючись, так само повільно відійшли. Я одразу пішов до капітана Флойда й кажу йому: — По-моєму, ця війна не зовсім чесна. Ти знаєш не гірше за мене, що Боб Тернер був одним з найпорядніших хлопців, котрі будь-коли перекидали ногу через сідло, а він загинув через отих заводіяк із Вашингтона. І політично, і фактично він тепер мертвий. Це несправедливо. Чого вони воловодяться? Якщо вже їм так приспічило побити Іспанію, то чому вони не пошлють сан-огестинських стрільців, і десантну роту Джо Сілі, і загін шерифів із Західного Техасу, щоб ми вибили цих іспанців до ноги? Я завжди, — кажу, — чхав на правила боксу, вигадані лордом Честертоном. Якщо іще хоч хто-небудь із моїх особистих знайомих постраждає в цій війні, то я негайно подаю рапорт про вихід у відставку. Якщо ти можеш мене кимось замінити, Семе, — кажу, — то з наступного понеділка я демобілізуюсь. Я не бажаю служити в армії, яка не дорожить своїми людьми. Про мою платню не турбуйся, — кажу. — Я її залишаю міністрові фінансів. — Слухай, Бене, — каже мені капітан, — твої заяви та розправи щодо воєнних дій, уряду, патріотизму, караульної служби й демократії дуже правильні. Але я вивчав систему розв’язання міжнародних суперечок і моральність узаконеного вбивства, може, трохи докладніше, ніж ти. Так от, якщо хочеш, можеш подавати свій рапорт наступного понеділка. Але якщо ти це зробиш, — мовить Сем, — я накажу капралові взяти відділення солдатів, відвести тебе до тієї вапнякової кручі біля затоки і там увігнати в тебе стільки свинцю, щоб вистачило на баласт для підводного дирижабля. Я капітан цієї роти й присягав бути вірним Сполученим Штатам, незважаючи на деякі розходження в окремих питаннях. До речі, у тебе є махорка? — закінчує Сем. — Моя намокла, коли я плавав ранком у затоці. Усі ці факти, які не стосуються діла, я наводжу тому, що Віллі Роббінс стояв поблизу, прислухаючись до нашої розмови. Я тоді був другим сержантом, а він — рядовим, але серед нас, техасців і жителів західних штатів, не було такої субординації, як у кадровиків. Ми ніколи не називали свого капітана інакше, як Сем, за винятком хіба що тих випадків, коли поблизу крутилися генерали чи адмірали і треба було показати, що в нас є дисципліна. І ось Віллі Роббінс звертається до мене дуже серйозним тоном, який зовсім не пасував до його білявого чубчика й не відповідав дотеперішній репутації Віллі. — Тебе слід розстріляти, Бене, за такі погляди. Людина, яка не хоче воювати за свою країну, гірша від конокрада. Якби я був капітаном, ти б відсидів у мене на гауптвахті тридцять діб на самих біфштексах і тамалях^[487]. Війна, править Віллі, — благородне й славне діло. Ніколи б не подумав, що ти страхополох. — Я не страхополох, — відповідаю я. — Був би страхополохом, то тарахнув би тебе в лоб, щоб він утратив свою мармурову блідість. Я поблажливий з тобою, — кажу, — так само, як поблажливий з іспанцями, бо ти завжди нагадував мені шампіньйон. Чи ти, — кажу, — квола панночка, недороблений диригент котильйону, ти, скляна болванка й готовий шаблон, ти, солдатик, виготовлений з білої сосни десь у Німеччині, у цізальпінських Альпах, для різдвяного ярмарку, чи ти знаєш, про кого говориш? Ми з тобою оберталися в одному колі, кажу, — і я мирився з тобою, бо вважав тебе лагідним і простим. Я не розумію твого раптового захоплення рицарством і вбивством. Твоя вдача дуже змінилася. Що сталось? — Ти не зрозумієш, Бене, — каже Віллі, і лагідно всміхаючись, іде собі геть. — Вернись! — хапаю я його за полу шинелі. — Ти мене розсердив, незважаючи на дистанцію, якої я досі дотримувався у стосунках з тобою. Ти мрієш зробити кар’єру на своєму героїзмі, і я, здається, догадуюсь, з якою метою. Ти або божевільний, або маєш намір закрутити голову якійсь дівчині. Слухай, якщо тут замішана дівчина, то я маю щось показати тобі. Я б не зробив цього, якби не казився з люті. Я витяг із задньої кишені штанів сан-огестинську газету й показав йому одну замітку. Коротеньке повідомлення про шлюб Майри Еллісон і Джо Гренберрі. Віллі засміявся, і я зрозумів, що не допік йому. — Таж усі, — каже він, — знали, що до цього йдеться. Я чув про це ще тиждень тому. І він знову засміявся. — Тоді чого, — питаю я, — ти як несамовитий уганяєш за сліпучою веселкою слави? Хочеш стати президентом чи, може, належиш до клубу самовбивць? І раптом втручається капітан Сем. — Досить теревенити, джентльмени, марш до казарми, — каже він, — а то відішлю вас під конвоєм на гауптвахту. Забирайтеся обидва! А втім, поки ви ще тут, хто з вас має трохи жувального тютюну? — Ми пішли, Семе, — кажу я. — Вже пора вечеряти. А про що, по-твоєму, ми говорили? Я помітив, що ти закидаєш чимало гачків, сподіваючись піймати оту кульку, яку звуть славою... Що таке, власне, честолюбство? Заради чого день у день ризикувати головою? Що, по-твоєму, компенсує зрештою такий ризик? Я хочу вернутись додому, — кажу. — Мені байдуже, погорить Куба на цій війні чи випливе. Мені однаковісінько, хто правитиме цими чудовими островами — королева Софія Крістіна чи Чарлі Кальберсон. Своє прізвище я не хочу бачити в жодному списку, окрім списку тих, хто лишився живий. Але я не раз помічав, як ти, Семе, — кажу, — шукаєш бульбашку славнозвісності в гарматній горлянці. Якого дідька так старатися? Ти лізеш на рожен заради честолюбства, грошей чи задля якоїсь веснянкуватої дівчини, яка зосталася дома? — Бачиш, Бене, — каже Сем, удаючи, ніби хоче вийняти шаблю з піхов, — я твій начальник і міг би віддати тебе до трибуналу за боягузство й спробу дезертирства. Але я не зроблю цього. Я скажу тобі, чому домагаюся підвищення в чині, звичайних військових почестей і контрибуцій, що належить переможцеві. У майора платня більша ніж у капітана, а мені потрібні гроші. — Дуже слушно! — відповідаю я. — Тепер усе зрозуміло. Твоя система гонитви за славою базується на дуже глибокому патріотизмі. Але я негоден збагнути, — кажу, — чому Віллі Роббінс, маючи досить заможних батьків і до останнього часу будучи таким сумирним та неохочим до публічної уваги, як кіт із сметаною на вусах, зненацька став бравим воякою з явними бретерськими нахилами. Щодо дівчини, то вона в даному разі виключається, бо вийшла заміж за іншого. Боюсь, — кажу, — що тут ідеться про чистісіньке честолюбство. Очевидно, він хоче, щоб його ім’я прогриміло на скрижалях історії. Не інакше. Віллі показав себе справжнім героєм, що видно навіть без уточнення деталей його подвигів. Цілі години він буквально простоював на колінах, благаючи капітана послати його в найбезнадійніші вилазки й найнебезпечніші розвідки. У кожній сутичці він першим ішов урукопаш на ворога. Три чи чотири кулі продірявили його в різних місцях. Якось із вісьмома солдатами він взяв у полон роту іспанців. Капітанові Флойду цілі дні доводилося писати рапорти про його сміливість і посилати їх до штабу. На нього посипались ордени і медалі за все: за героїзм, за мужність, за прицільну стрільбу, за тактику, за дотримання субординації та інші маленькі достоїнства, що їх треті помічники військового міністра вважають вартими нагороди. Зрештою капітанові Флойду присвоїли звання генерал-майора, чи головнокомандувача, чи щось подібне до цього. Він гарцював на білому жеребці, оздоблений з голови до п’ят золотою фольгою, курячим пір’ям і капелюхом товариства тверезості. Розмовляти з нами йому не дозволялося за статутом. А Віллі Роббінса призначили капітаном нашої роти. А може, його тоді манив зовсім не вінок слави! Наскільки я розумів, саме він довів війну до кінця. Через нього вісімнадцять наших хлопців — його ж товариші — загинули в боях, початих ним самим і, на мою думку, взагалі непотрібних. Якось уночі він з дванадцятьма бійцями перейшов убрід ручай завширшки приблизно сто дев’яносто ярдів, видерся на якісь кручі, цілу милю крався крізь густий чагарник, подолав кілька кам’яних кар’єрів, аж поки дістався до якогось задрипаного села, де захопив у полон генерала на ім’я Бенні Відус. Бенні, на мою думку, невартий був усієї тієї мороки. Такий собі чорнявий чоловічок без туфель і манжетів, він був страшенно радий скласти зброю й віддатися на ласку переможця. Але цей геройський вчинок створив Віллі жадану рекламу. Сент-огестинські “Новини”, а також газети Галвестона, Сан-Луїса, Нью-Йорка й Канзас-Сіті помістили його фото й наплели про нього сім кіп гречаної вовни. Рідний Сан-Огестин просто схибнувся на цих оповідках про свого “доблесного сина”. “Новини” в редакційній статті слізно благали уряд відкликати регулярну армію та Національну гвардію й дати Віллі змогу власноручно закінчити війну. В статті говорилося, що відмова так зробити розглядатиметься як доказ того, що заздрість північан до південців і досі буяє пишним квітом. Якби війна тривала довше, то я просто не знаю, яких висот у золотих галунах і панегіриках досяг би Віллі, проте вона закінчилась. Віллі ще встигли присвоїти звання полковника, і він одержав три ордени рекомендованою бандероллю й застрелив із засади двох іспанців, коли ті саме пили лимонад. А через три дні було припинено вогонь. Після закінчення війни наша рота вернулася до Сан-Огестина. Більше нам нікуди було вертатись. І що ви думаєте? У пресі, по телеграфу, через спеціальних посланців і негра на ім’я Сем, який трюхикав на сірому мулі, рідне місто сповістило, що нам готують зустріч, привітальну, моральну й матеріальну, найбільшу з усіх, які будь-коли полохали птахів на піщаних рівнинах поблизу міста. Я кажу “нам”, хоча все це призначалося для колишнього рядового, капітана de facto й новоспеченого полковника Віллі Роббінса. Повторюю, місто схибнулося на цьому. Нас повідомили, що поряд із зустріччю, яку нам збираються влаштувати, mardi gras^[488] у Новому Орлеані скидатиметься на післяобідній чай з тіткою священика в якомусь глухому селі. Точно за розкладом сан-огестинські стрільці прибули в рідні пенати. На залізничній станції юрби народу вітали нас вигуками на честь демократа Рузвельта — колишнім кличем конфедератів. Було два мідних духових оркестри, і мер, і школярки в білих платтячках кидали на бруківку троянди, лякаючи коней, запряжених у трамваї, і... Та, мабуть, ви й самі бачили, як святкують у провінційних містах, далеких від моря. Народ вимагав, щоб новоявлений полковник Віллі сів у карету, яку визначні городяни й деякі члени муніципалітету тягли б до площі, але він тримався своєї роти і йшов на чолі її до авеню Сема Хустона. Будинки по обидва боки авеню майоріли прапорами й були всіяні публікою, і коли ми марширували колоною по чотири, кожен горлав “Роббінс! ” або “Привіт, Віллі! ” За все своє життя я не бачив людини знаменитішої за Віллі. Він мав щонайменше сім чи вісім орденів і медалей, дипломів і відзнак на фасаді свого мундира. Він засмаг до кольору вичиненої шкури, і йому, безперечно, було чим пишатися. На вокзалі нам сказали, що о пів на восьму в будинку суду спалахне ілюмінація і що в готелі “Люкс” будуть промови й урочистий обід. Міс Дельфіна Томпсон мала прочитати оригінальну поему Джеймса Віткома Райяна, а констебль Хукер обіцяв салют з дев’яти рушниць, конфіскованих ним того дня. На площі рота почала розходитися. Тут Віллі й каже мені: — Хочеш трохи прогулятися зі мною? — Можна, — відповідаю, — якщо тільки недалеко, щоб звідти було чути, коли вщухнуть крики й гармидер. Я голодний, — кажу, — аж умираю, так хочеться з’їсти чогось домашнього, але я піду з тобою. Віллі повів мене бічними вуличками, аж поки ми пройшли до білого будиночка на новій ділянці, де був газон розміром двадцять на тридцять футів, прикрашений битою цеглою та клепками від старих бочок. — Стій, — кажу я до Віллі. — Невже ти не впізнав цієї халупи? Джо Гренберрі збудував це кубельце ще до свого одруження з Майрою Еллісон. Чого тобі там треба? Але Віллі вже відчинив хвіртку. Він пішов цегляною доріжкою до ґанку, я — за ним. Майра сиділа на веранді у кріслі-гойдалці й шила. Волосся у неї було ніби поспіхом зачесане назад і зібране у вузол. Раніше я не помічав, що вона веснянкувата. Джо стояв обіч веранди в самій сорочці без комірця й непоголений і намагався видовбати серед уламків цегли та бляшанок з-під консервів ямку, щоб посадити фруктове деревце. Він подивився на нас, але не сказав жодного слова. Майра теж промовчала. Віллі, безперечно, мав дженджуристий вигляд — мундир, груди в орденах і медалях, а при боці шаблюка з золотою рукояткою. Ніхто б не впізнав у ньому того білявого шкета, якого дівчата зневажали і з якого насміхалися. Він якусь хвилину постояв, дивно усміхаючись, дивився на Майру, а потім і каже до неї, повільно цідячи кожне слово: — Хтозна! Може, й мав би, якби захотів! Оце й усе, що він сказав. Потім трохи підняв свого капелюха, і ми пішли. І раптом, коли він сказав ті слова, я пригадав вечірку з танцями, що була перед самою війною, пригадав, як Віллі причісував волосся перед дзеркалом, а Майра просунула голову в двері й кепкувала з нього. Коли ми повернулися на авеню Сема Хустона, Віллі й каже: — Що ж, бувай, Бене. Я піду додому, зніму черевики й трохи посплю. — Ти? — здивувався я. — Що з тобою? Будинок суду набитий людьми, все місто зійшлося туди, щоб ушанувать героя. А два мідних духових оркестри, а декламація, а прапори, а випивка, а закуска, що чекає на тебе? Віллі зітхнув. — Ай справді, Бене, — озивається. — Хай йому чорт, я зовсім забув про все це. — Ось чому я кажу, — закінчив Бен Гренджер, — що ніхто не знає, де починається амбіція, а тим більше, де вона кінчається. Сміливіш^[489]
^{Переклад О. Вишні}

⇐ Предыдущая 40 41 42 43 444546 47 48 49 Следующая ⇒