Annotation 27 страница

Зайшовши до курильного вагона трансконтинентального експреса, побачив там Джеферсона Пітерса, який один з усіх людей, що живуть на захід від річки Вобаш, має голову на в’язах і може ворушити одразу обома великими півкулями мозку та ще й мозочком на додачу. Поле діяльності Джефа не якесь там незаконне шахрайство. Вдовам і сиротам його боятися нічого: він забирає тільки лишки. Найчастіше він полюбляє уподібнювати себе до мішені у вигляді пташки, в яку перший-ліпшнй марнотрат або нерозважливий вкладник може пошпурити кількома зайвими доларами. Знаючи, що на Джефові голосові зв’язки добре впливає тютюн, я з допомогою двох грубезних і легкозаймистих сигар “брева” почув історію його останньої афери. — У нашому ділі, — сказав Джеф, — найважче знайти благородного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахраювати спокійно. Найкращі фахівці, з якими мені випадало здійснювати ту чи іншу комбінацію, іноді вдавалися до крутійства. Ось чому торік улітку я надумав податися в такий закутень, де ще не встиг побувати змій-спокусник, і глянути, чи не знайду там собі помічника, який має хист до злочинства, але ще не розбещений успіхом. Натрапив я на одне містечко, здавалося, цілком підходяще. Жителі ще не знали про те, що Адама^[467] витурили з райського саду, й розкошували як в Едемі^[468], даючи імена всіляким тваринам і вбиваючи гадюк. Містечко мало назву Маунт-Нібоу й розташоване було приблизно там, де сходяться разом Кентуккі, Західна Вірджинія та Північна Кароліна. Як? Ці штати не межують між собою? Дарма, в усякому разі десь там поблизу. Змарнувавши цілий тиждень на те, щоб переконати жителів містечка, що я не збирач податків, я одного разу заглянув до крамнички, де збиралися місцеві пустобрехи, і почав розвідувати обстановку. — Джентльмени, — кажу я, після того як ми вже потерлися носами й гуртом обступили барильце з сушеними яблуками, — по-моєму, ніде на землі немає таких людей, як у вашому місті. Ви безмежно далекі від будь-якого гріха чи крутійства. Всі жінки у вас хоробрі й доброзичливі, всі чоловіки чесні й запопадливі. Життя тут, певно, прямо ідилія. Мимоволі згадуєш, — кажу, — прекрасну баладу Гольдштайна “Покинуте село”, де є такі чудові рядки: Став здобиччю знегод лихих цей край;
Хто здатний чарам злим покласти край?
Суддя повільно їхав мимо, мамо.
Я стану королевою, і край.

— Ваша правда, містере Пітере, — каже крамар. — Таких доброчесних і млявих громадян, як ми, ви не знайдете в усіх Блакитних горах. Але ви, мабуть, не знаєте Руфа Тейтема? — Авжеж, не знає, — озивається міський констебль. — Та й де б вони могли познайомитися? Цей Руф, безсумнівно, найзапекліший негідник з усіх, що будь-коли уникнули шибениці. До речі, я згадав, що іще позавчора мав випустити Руфа з холодної. Він уже відсидів свої тридцять діб, які йому присудили за вбивство Янса Гудло. А втім, зайвий день чи два Руфові не завадять. — Щоб я провалився, — кажу я їхньою гірською говіркою. Невже в Маунт-Нібоу є такий душогуб? — Гірше, — відповідає крамар. — Він краде свиней. Я надумав розшукати цього містера Тейтема. Через кілька днів після того, як констебль випустив його з тюрми, я познайомився з Тейтемом і запросив його на околицю міста; ми сіли на якусь колоду й завели ділову розмову. Мені був потрібен компаньйон сільської зовнішності для одноходової комбінації, яку я збирався проробити під час запланованого турне по деяких містах Заходу, і Руф Тейтем був ніби створений для відведеної йому ролі, більш підходящої кандидатури годі було бажати. Він був здоровенний, як добрий гравець в бейсбол^[469], а очі мав блакитні й непевні, немов у порцелянового песика на каміні, з яким бавилася тітка Гаррієт, ще будучи маленькою дівчинкою. Волосся кучеряве, наче в дискобола в Римі, і колір його нагадував картину “Захід сонця у Великому Каньйоні”, намальовану американським художником і почеплену в салоні, щоб затулити каглу^[470]. Це було втілення Сільського Простака. Ви б пізнали його навіть на сцені вар’єте, з бавовняною шлейкою через плече й соломинкою за вухом. Я виклав своє діло й побачив, що пропозиція припала йому до душі. — Облишмо таку банальну дрібницю, як смертовбивство, — кажу я. — Чи зробили ви щось істотніше в галузі махінацій і крутні, на що ви могли б послатися — з гордістю чи без гордості, — як на доказ вашої фахової придатності? — А хіба, — каже він, по-південному розтягуючи слова, — хіба ви ще про мене не чули? В усіх Блакитних горах жодна людина — чи то негр, чи білий — не вміє так спритно вкрасти порося: не чутно, не видно, та ще й замести за собою сліди. Я можу поцупити порося, — веде він далі, — з хліва, з-під рундука, біля корита, у лісі, вдень і вночі, звідки завгодно і як завгодно — і ручаюсь, що ніхто не почує навіть кувікання. Весь секрет у тому, як узяти порося і як його нести. Сподіваюсь, — розповідає цей благородний спустошувач свинячих хлівів, — що колись мене визнають чемпіоном серед свинокрадів. — Гонор, — кажу я, — похвальна річ, і для Маунт-Нібоу свинокрадство неабияке досягнення, але на ширшій арені, містере Тейтем, ваше заняття вважатимуть безнадійно провінціальним. А втім, воно свідчить про вашу лояльність і надійність. Я беру вас у компаньйони. Капіталу в мене тисяча доларів готівкою, і завдяки вашому простацькому вигляду ми здобудемо на грошовому ринку кілька привілейованих акцій “Шукай вітра”. Я законтрактував Руфа, і ми рушили з Маунт-Нібоу в долину. По дорозі я муштрував його для задуманої мною операції. Перед тим я два місяці пробайдикував на Флоридському узбережжі й відчував приплив неабиякої енергії, а в голові у мене аж гуло від усяких планів та задумів. Я тоді хотів прочесати гребенем завширшки дев’ять миль увесь фермерський район на Середньому Заході, куди ми й подались. Але діставшись до Лексінгтона, ми застали там цирк братів Бінклі. Місто аж кишіло репаною голотою, що припхалася сюди з навколишніх сіл і грюкала своїми саморобними черевиками по бельгійському бруку вулиць. Я ніколи не пропускаю цирку без того, щоб не залізти в чужу кишеню й не розжитись якоюсь дещицею. Тому я найняв дві кімнати зі столом для Руфа й для себе недалеко від цирку, в домі однієї солідної вдови, яку звали місіс Піві. Потім я повів Руфа до крамниці готового одягу й спорядив його з ніг до голови як сущого джентльмена. У своєму новому вбранні, яке ми йому вибрали разом зі старим Місфіцьким, він мав дуже ефектний вигляд: яскраво-блакитний костюм у жовто-зелену кліточку, модна жилетка кольору засмаглої шкіри, червоний галстук і найжовтіші в місті черевики. Це був перший у житті Руфа костюм, досі він носив штани з домотканого полотна й просту сіру сорочку — одяг свого рідного краю. Не дивно, що він пишався своїм костюмом, наче дикий ігоррот — новим кільцем у носі. Того ж вечора я подався до цирку й організував неподалік гру в скойки. Руф мав удавати стороннього і грати проти мене. Я дав йому пачку фальшивих грошей для ставок і залишив стільки ж собі у спеціальній кишені, щоб виплачувати його виграші. Не те, щоб я не довіряв йому; просто я не можу скерувати кульку на програш, коли бачу, що ставлять справжні гроші. Щоразу, коли я намагаюся це зробити, пальці мої страйкують. Я поставив столик і заходився показувати, як легко вгадати, під якою скойкою горошина. Неписьменні телепні збилися щільним півколом і почали підштовхувати одне одного ліктями й під’юджувати робити ставки. Саме тут з натовпу мав вийти Руф, виграти кілька дрібних монет, щоб і іншим захотілось взяти участь у грі. Але де ж це Руф? Його немає. Двічі чи тричі вигулькнув десь збоку, бачу: стоїть, вирячивши баньки на афіші й набивши рот арахісовими цукерками, а близько так і не підійшов. Дехто із сміливців наважився поставити якусь дрібну монету, але грати в скойки без напарника — це все одно, що ловити рибу без наживки. Я припинив гру, маючи лише сорок два долари прибутку, хоч розраховував зідрати з цих неотес принаймні двісті. Об одинадцятій годині я вернувся додому й пішов спати. Мабуть, гадав я, цирк занадто сильна спокуса для Руфа, і він не встояв перед музикою та іншими принадами. Я вирішив добряче поговорити з ним уранці щодо принципів нашого бізнесу. Тільки-но Морфей^[471] припнув мої плечі до злиденного матраца, як увесь будинок сповнився якимись непристойними вульгарними вигуками, схожими на крик дитини, коли вона об’їсться зелених яблук. Я схоплююся з ліжка, відхиляю двері в коридор, гукаю господиню і, коли вона висовує голову, кажу: — Місіс Піві, шановна добродійко, будьте ласкаві, заткніть пельку вашій дитині, щоб чесні люди могли виспатися після важкого дня. — Сер, — каже вона, — це не моя дитина. Це верещить свиня, яку дві години тому приніс до себе в кімнату ваш друг містер Тейтем. І якщо ви її кузен, чи дядько, чи брат, то я буду вам щиро вдячна, якщо ви самі, шановний добродію, заткнете їй пельку. Я накинув якусь там одежину, необхідну в порядному товаристві, й пішов до Руфової кімнати. Він уже встав, засвітив лампу й наливав у бляшанку молока для рябого підсвинка, який верещав, аж заходився. — Як же так, Руфе? — кажу я. — Ви знехтували своїми обов’язками й звели нанівець усю мою гру. І поясніть, звідки тут свиня? Ви, як видно, знову взялися за своє? — Не гнівайтесь на мене, Джефе, — каже він. — Ви ж знаєте, що я небайдужий до поросят. Красти їх — це вже моя друга натура. А сьогодні трапилася така чудова нагода, що я просто не міг стриматися. — Ну й ну! — кажу я. — Може, ви й справді хворі на клептосвинію. Але хто знає, може, коли ми виберемось із смуги, де розводять свиней, ваше серце схилиться до якогось вищого й прибутковішого злочинства. Проте я ніяк не можу втямити одного: нащо вам обтяжувати своє сумління такою паскудною, недоумкуватою, зловредною, верескливою скотиною? — Це через те, Джефе, — каже він, — що ви не відчуваєте симпатії до поросят. Ви не розумієте їх так, як я. Ось це, приміром, обдароване непересічними розумовими здібностями й інтелектом. Щойно воно пройшлося по кімнаті на задніх ногах. — Гаразд, я йду спати, — кажу. — Постарайтесь, якщо зумієте, вмовити свого любого інтелектуала, щоб він трохи вгамувався. — Порося було голодне, — каже Руф. — А тепер воно засне й не кричатиме. Я завжди перед сніданком читаю ранкову газету, якщо тільки опиняюся в такому місці, де поблизу є друкарська машина чи хоча б ручний верстат. Другого дня я встав рано і знайшов на парадному ґанку “Лексінгтонський щоденник”, його щойно приніс листоноша. Мені насамперед упала в око об’ява на першій сторінці: П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ Зазначена сума буде виплачена без жодних розпитувань тому, хто поверне — живою й неушкодженою — славнозвісну європейську вчену свиню на прізвисько Беппо, яка пропала чи була вкрадена учора ввечері з виставочного павільйону цирку братів Бінклі. Дж. Б. Теплі, комерційний директор цирку. Я ретельно згорнув газету, поклав її у внутрішню кишеню й пішов до Руфа. Він був уже майже одягнений і годував свиню рештками молока та яблучним лушпинням. — Здрастуйте, здрастуйте, доброго ранку всім вам! — вітаюсь я весело й приязно. — То ми вже на ногах? І поросятко снідає? Що ви збираєтеся з ним робити, Руфе? — Запакую його в корзину, — каже Руф, — і відішлю моїй мамі в Маунт-Нібоу. Все ж буде їй якась забава, поки я вернусь. — Яке чудове поросятко! — кажу я, чухаючи йому спину. — А вчора ви обзивали його всякими поганими словами, — каже Руф. — То ж учора, — відповідаю, — а сьогодні воно здається набагато кращим. Бачите, я виріс на фермі й дуже люблю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця й ніколи не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе, — кажу, — я дам вам за цю свиню десять доларів. — Мабуть, я не продам цієї свинки, — каже він. — Будь-яку іншу продав би, тільки не цю. — А чому не цю? — питаю, потерпаючи від страху, що він уже щось пронюхав. — А тому, — відказує Руф, — що це був найвидатніший подвиг у моєму житті. Ніхто інший не зміг би цього зробити. Якщо колись у мене буде сім’я і діти, то я сидітиму біля каміна й розповідатиму їм, як їхній тато украв свиню з напхом напханого людьми цирку. А може, і онукам розповідатиму. Мовляв, знай наших. А було це так, — каже він, — там стоять два намети, з’єднані між собою. Свинка лежала на помості, прив’язана маленьким ланцюжком. У другому наметі я побачив велетня і даму, геть порослу кудлатим сивим волоссям. Я взяв свинку й поповз назад під брезентом, а вона хоч би тобі писнула, сиділа тихше від миші. Я сховав її під піджак і пройшов повз добру сотню людей, поки вибрався на темну вулицю. Ні, мабуть, що я не продам цієї свинки, Джефе. Я хочу, щоб мама зберегла її, це буде доказ мого великого подвигу. — Свиня не проживе стільки років, — кажу я. — Навряд чи вона дотягне до того часу, коли ви почнете розповідати біля каміна свої старечі байки. Вашим онукам доведеться повірити вам на слово. Я даю вам за цю тварину сто доларів. Руф глянув на мене здивовано. — Свиня не може становити для вас такої цінності, — каже він. — Нащо вона вам? — Розумієте, — відповідаю я, — з першого погляду, мало хто, побачивши мене, подумає, що я артист. І все ж у мені є артистична струнка. Я колекціоную свиней. Об’їздив увесь світ у пошуках рідкісних свиней. В долині Вобаш я тримаю ціле свиняче ранчо, а в ньому представники мало не всіх надзвичайних порід — від мериноса до польсько-китайських. Ця свиня, Руфе, — кажу я, — по-моєму, дуже цінної породи. Я гадаю, що це справжній беркшир. Ось чому мені хочеться придбати цю свинку. — Я б з дорогою душею зробив вам послугу, — каже Руф, — але в мене теж артистична натура. Бо коли людина може так віртуозно вкрасти порося, то вона — артист. Поросята — моє натхнення. Особливо це. Я не віддам його навіть за двісті п’ятдесят доларів. — Але послухайте, — кажу я, витираючи з лоба піт. — Для мене важить не так меркантильний бік справи, як мистецтво; і не стільки мистецтво, як любов до ближнього. Будучи експертом і аматором свиней, я вважаю за свій громадянський обов’язок придбати цю беркширську свиню для моєї колекції. Авжеж, сама свиня таких грошей не варта, але, виходячи з етики свиней як друзів і перших помічників людства, я пропоную вам за неї п’ятсот доларів. — Джефе, — відказує цей поросячий естет, — справа не в грошах, а в почутті. — Сімсот, — кажу я. — Хай буде вісімсот, — каже Руф, — і я вирву це почуття із свого серця. Я поліз до свого потайного пояса по гроші й відрахував йому сорок купюр по двадцять доларів. — Я візьму її до себе в кімнату, — кажу, — і замкну, поки ми снідатимемо. Я взяв свиню за задню ногу. Вона страшенно закувікала, немов паровий орган у цирку. — Дайте-но я, — каже Руф, бере свиню під пахву, притримує її рукою за писок і несе до моєї кімнати, як спляче немовля. У Руфа, відколи я причепурив його, з’явилася просто-таки хвороблива пристрасть до франтівства. Після сніданку він сказав мені, що піде до Місфіцького купити собі бузкові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, немов однорукий інвалід у кропив’яній пропасниці, коли він клеїть шпалери. Найняв старого негра з шарабаном; ми сунули свиню у мішок, зав’язали його мотузком і поїхали до цирку. Джорджа Б. Теплі я знайшов у невеликому наметі біля відкритого віконечка. Це був огрядний чоловік з гострими очима, здоровенним діамантом на чотири карати на червоному жакеті і в чорній ярмулці. — Ви Джорж Б. Теплі? — питаю я. — Можу заприсягтися, що це я, — відповідає він. — Так от, я привіз, — кажу. — Висловлюйтеся точніше, — просить він. — Ви привезли морських свинок для азіатського удава чи люцерну для священного буйвола? — Ні те, ні друге, — кажу. — Я привіз вам учену свиню Беппо, онде вона в мішку в моєму шарабані. Сьогодні вранці я натрапив на неї в моєму палісаднику, вона підривала квіти. Якщо для вас однаково, я хотів би одержати належні мені п’ять тисяч доларів великими банкнотами. Джордж Б. Теплі вискакує із свого намету і просить мене йти за ним. Ми ввійшли в один із виставочних павільйонів. Там на сіні лежить чорна, як смола, свиня з рожевою стрічкою круг шиї і їсть моркву із рук якогось чоловіка. — Гей, Маку! — гукає Джордж Б. Теплі. — Сьогодні вранці нічого не скоїлося з нашою всесвітньовідомою? — З нею? Ні! — каже Мак. — У неї апетит, мов у хористки о першій годині ночі. — Звідки у вас ці фантазії? — звертається до мене Теплі. З’їли вчора на ніч забагато свинячих котлет? Я виймаю газету й показую йому об’яву. — Фальшивка! — заявляє він. — Нічого про це не знаю. Ви ж самі бачили, як прекрасне всесвітньовідоме диво чотириногого царства споживало з надприродною мудрістю свій ранковий сніданок; воно не пропало, і його не вкрадено. А тепер бувайте здорові! Здогадавшись про все, я сів у шарабан і звелів дядечкові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв свиню з мішка, поставив її на землю рилом уперед, старанно прицілився і дав їй такого копняка, що вона вилетіла з другого кінця алеї на двадцять футів попереду від свого вереску. Потім, заплативши дядечкові Неду п’ятдесят центів, я пішов до редакції газети. Мені хотілося почути голу, неприкрашену правду. Я покликав до віконця агента по прийому оголошень. — Ми побилися об заклад і хочемо знати, хто виграв, — кажу я. — Чи не був той чоловік, який учора ввечері дав оцю об’яву, опецькуватий, з довгими чорними вусами і кульгавий? — Ні, — відповідає. — На зріст він приблизно шість футів і чотири з половиною дюйми, волосся у нього кукурудзяного кольору, а вифранчений, немов оранжерейна квітка. В обід я вернувся до місіс Піві. — Залишити мені на вогні трохи супу для містера Тейтема? — питає вона. — Якщо ви триматимете на вогні суп до його повернення, — кажу, — то вам доведеться перевести на паливо всі ліси й усі вугільні шахти на земній кулі, але й цього буде замало. — Тепер ви розумієте, — закінчив свою розповідь Джеферсон Пітере, — як важко знайти сумлінного й чесного ділового партнера. — Але ж, — почав я, гадаючи, що давнє знайомство дає мені право на таке зауваження, — правило має бути чинним для обох сторін. Якби ви запропонували поділити обіцяну винагороду, ви б не втратили... Джеф спинив мене поглядом, повним благородного обурення. — Ви змішуєте різні поняття, — сказав він. — Я намагався здійснити цілком законну й моральну спекуляцію. Дешево купити й дорого продати — хіба не це діловий принцип Вол-Стріту? Там “бики” і “ведмеді”^[472], тут свиня — яка різниця? Чим гірша свиняча щетина від бичачих рогів і ведмежої шкури?

Дороги долі^[473]

Знайдене виправлення^[474]
^{Переклад Ю. Іванова}

Стражник прийшов до в’язничної шевської майстерні, де Джиммі Валентайн старанно шив заготовки, і відвів його до канцелярії. Там начальник в’язниці вручив Джиммі помилування, підписане губернатором цього ранку. Джиммі взяв його з стомленим виглядом. Він відбув близько десяти місяців з свого чотирирічного строку, а розраховував пробути у в’язниці щонайбільше три місяці. Коли людина, що має на волі стільки друзів, як Джиммі Валентайн, попадає на відсидку, навряд чи варто навіть голити їй голову. — Ну, Валентайне, — сказав начальник, — ви вийдете завтра вранці. Візьміть себе в руки і станьте людиною. Ви непоганий хлопець в душі. Киньте зламувати сейфи, живіть чесно. — Я? — здивовано промовив Джиммі. — Таж я жодного сейфа не зламав у своєму житті. — Не зламав, — засміявся начальник, — звичайно, ні. Ану, глянемо. Як же це трапилось, що вас запроторили сюди за ту справу у Спрінгфілді? Може тому, що ви не хотіли довести своє алібі, боячись скомпрометувати когось з найвищих кіл суспільства? Чи це присяжні із злості вчинили з вами таке? З вами, безвинними жертвами, завжди трапляється чи перше, чи друге. — Я? — спитав бездоганно чесний Джиммі. — Та що ви, начальнику? Ніколи в житті я не був у Спрінгфілді! — Відведіть його назад, Кронін, — посміхнувся начальник в’язниці, — та видайте йому одяг, в якому він вийде. Відімкнете його вранці о сьомій і хай прийде сюди. Обдумайте добре мою пораду, Валентайн. Наступного ранку о чверть на восьму Джиммі стояв у канцелярії в’язниці. На ньому був огидного крою готовий костюм та пара грубих, рипучих черевиків, які держава надає у розпорядження своїм примусовим гостям, коли звільняє їх. Клерк вручив йому залізничний квиток та п’ятидоларову банкноту, з допомогою яких, на думку закону, він повинен був стати знову порядним громадянином та процвітати. Начальник в’язниці запропонував йому сигару й потиснув руку. Валентайна, № 9762, записали в книгах у графі “помилувані губернатором”, і містер Джеймс Валентайн вийшов на сонячне світло. Не звертаючи уваги на пташині співи, шелест зелених дерев та аромат квітів, Джиммі попрямував просто до ресторану. Там він пізнав перші солодкі радощі свободи у вигляді смаженого курчати та пляшки білого вина, а також сигари, сортом вище тої, яку дав йому начальник в’язниці. Звідти він, не поспішаючи, попрямував на залізничну станцію. Він кинув чверть долара у шапку сліпого, що сидів коло дверей, і сів на поїзд. Через три години він вийшов у невеличкому містечку близько кордону штату. Він увійшов до кафе якогось Майка Долана та потиснув руку хазяїнові, який одиноко стояв за стойкою. — Вибачай, що нам не вдалось зробити цього раніше. Джиммі, мій хлопчику, — сказав Майк. — З Спрінгфілда надійшов протест, і губернатор заноровився. Як живеш? — Чудово, — сказав Джиммі. — У тебе мій ключ? Він узяв ключ, піднявся по сходах і відімкнув кімнату в глибині будинку. Все лишилось так, як було, коли він пішов звідси. На підлозі ще лежала запонка Вена Прайса, зірвана з комірця цього видатного детектива, коли поліція взяла верх над Джиммі й арештувала його. Джиммі відтягнув від стіни складане ліжко, зсунув набік панель і витяг вкритий пилом невеликий чемодан. Він відкрив його і любовно оглянув найкращий набір зломницьких знарядь у Східних штатах. Це був повний набір, виготовлений з сталі особливого гарту: найновіші зразки свердел, знаряддя для пробивання отворів, коловороти та бури, відмички, лещата, буравчики, а також дві-три новигіки, які Джиммі винайшов сам і якими пишався. Понад дев’ятсот доларів коштувало йому виготовити все це у тому місці, де виготовляють такі речі для людей його професії. За півгодини Джиммі спустився вниз та пройшов через кафе. Тепер він був одягнений в елегантний, добре пошитий костюм і ніс у руці обтертий від пилу чемоданчик. — Маєш щось на увазі? — весело спитав Майк Долан. — Я? — сказав Джиммі здивованим тоном. — Не розумію. Я представник Об’єднаної нью-йоркської компанії крихких бісквітних печив та пшеничних круп. Ця заява викликала у Майка таке захоплення, що Джиммі змушений був тут же випити порцію газованої води з молоком. Він ніколи не вживав міцних напоїв. Через тиждень після того, як було звільнено Валентайна, № 9762, було вчинено майстерний злам сейфа у Річмонді, штат Індіана, причому його автор не залишив ніяких слідів. Викрадено було всього лише вісімсот доларів. Ще через два тижні патентований, вдосконалений, зломостійкий сейф у Логанспорті було відкрито так, наче він був зліплений з глини, і загальна сума втрат становила півтори тисячі доларів у дзвінкій монеті; цінні папери та срібло лишились незайманими. Цими справами зацікавилась поліція. Тоді раптом трапилось виверження старомодного банківського сейфа в Джефферсон-сіті і з його кратера вилетіло банкнотів на суму близько п’яти тисяч доларів. Втрати набули тепер досить значних розмірів, щоб стати предметом уваги Вена Прайса. Порівняли факти, і з’ясувалась велика подібність методів в усіх цих зломах. Бен Прайс дослідив місця, де були вчинені грабунки, і вирік: — Це автографи Денді-Джиммі Валентайна. Знову взявся за своє. Погляньте на цей секретний замок, — його висмикнули з такою легкістю, наче це не замок, а редиска в сиру погоду. Тільки він має лещата, якими це можна зробити. А дивіться, як чисто пробиті засувки! Джиммі ніколи не просвердлює більше одного отвору. Так, я гадаю, безсумнівно, містер Валентайн. На цей раз він своє відсидить без усяких скорочень строку або цих дурниць з помилуванням. Бен Прайс знав звички Джиммі. Він вивчив їх, розслідуючи спрінгфілдську справу. Далекі переїзди, швидкі втечі, ніяких спільників та смак до вищого товариства — все це допомогло містеру Валентайну набути слави злодія, якому щастить уникати кари. Було повідомлено, що Бен Прайс іде по слідах невловимого зломщика, й інші власники зломостійких сейфів відчули себе спокійніше. Якось після полудня Джиммі Валентайн з своїм чемоданчиком виліз з поштової карети у Елморі, маленькому містечку, розташованому за п’ять миль від залізниці, серед дубових лісів штату Арканзас. Джиммі, схожий на юнака спортивного типу, який тільки-но повернувся додому після навчання в коледжі, попрямував дощаним тротуаром до готелю. Якась молода дівчина пересікла вулицю, пройшла повз нього та зникла за дверима, над якими висіла вивіска: “Елморський банк”. Джиммі Валентайн заглянув їй у вічі, забув, хто він, і став іншою людиною. Вона опустила очі та трохи почервоніла. Юнаки з манерами та зовнішністю Джиммі були рідкістю в Елморі. Джиммі впіймав за комір хлопчика, який тинявся біля дверей банку, наче був одним з його акціонерів, і почав розпитувати його про місто, підгодовуючи його час від часу десятицентовиками. Через якийсь час дівчина вийшла з таким виглядом, наче їй нічого невідомо про молодого чоловіка з чемоданчиком, і пішла геть. — Ця молода дівчина, здається, міс Поллі Сімпсон? — спитав Джиммі, вдаючись до невинних хитрощів. — Ні, — відказав хлопчисько. — Це Аннабел Адамс. Її тато власник цього банку. А навіщо ви приїхали до Елмора? Це золотий ланцюжок? У мене скоро буде бульдог. А є у вас іще десятицентовики? Джиммі пішов до “Готелю плантаторів”, зареєструвався як Ральф Д. Спенсер і взяв номер. Спираючись на стіл, він розповів клерку в готелі про свої плани. Він сказав, що приїхав до Елмора на постійне проживання і збирається зайнятись комерцією. Що чути, скажімо, про торгівлю взуттям у місті? Він думав про взуттєвий бізнес. Чи є якісь можливості? На клерка справили враження костюм та манери Джиммі. Він сам був чимсь на зразок законодавця мод для негусто позолоченої молоді Елмора, але тепер усвідомлював свої недоліки. Намагаючись зрозуміти спосіб, яким Джиммі зав’язував свою краватку вільним вузлом, він охоче давав інформацію. Так, повинні існувати непогані можливості у взуттєвій галузі. У місті немає спеціального магазина взуття. Ним торгують мануфактурні та універсальні магазини. Торгівля взагалі йде досить жваво. Він сподівається, що містер Спенсер вирішить залишитись у Елморі. Він переконається, що в їх місті приємно жити, та й люди тут дуже товариські. Містер Спенсер вирішив зупинитись на кілька днів у місті та ознайомитись з умовами. Ні, не треба кликати хлопця. Його чемодан досить важкий, він занесе його сам. Містер Ральф Спенсер, фенікс^[475], що постав з попелу Джиммі Валентайна, який згорів у полум’ї раптового та всезмінюючого кохання, залишився у Елморі та благоденствував. Він відкрив взуттєвий магазин, і торгівля йшла непогано. У товаристві він також користувався успіхом і мав багато друзів, йому пощастило здійснити й те, чого прагнуло його серце. Він познайомився з міс Аннабел Адамс, і його все більше й більше захоплювали її чари. Під кінець року становище містера Ральфа Спенсера було таке: він здобув пошану товариства, його торгівля взуттям процвітала, він заручився з Аннабел і мав через два тижні одружитись. Містеру Адамсу, типовому провінціальному банкіру, подобався Спенсер. Аннабел пишалася ним майже так само, як кохала його. У родинах містера Адамса та заміжньої сестри Аннабел він почував себе так, ніби вже став їх родичем. Одного дня, сидячи в своїй кімнаті, Джиммі написав такого листа, якого послав на надійну адресу одному з своїх старих друзів у Сент Луїсі: “Дорогий друже! Я хотів би, щоб у наступну середу ввечері о дев’ятій годині ти був у Саллівена в Літл-Рок. Я хочу, щоб ти закінчив для мене деякі дрібні справи. Я також хочу зробити тобі подарунок: мій набір інструментів. Знаю, що ти будеш радий одержати їх: інших таких не добудеш і за тисячу доларів. Так от Біллі, я кинув старі діла вже рік тому. Придбав гарний магазин. Чесно заробляю на життя і за два тижні збираюсь оженитись на найкращій дівчині в світі. Тільки це і є життя, Біллі, — чесне життя. Навіть за мільйон я не торкнувся б тепер і долара чужих грошей. Я збираюся, коли оженюся, все продати та вирушити на захід: там буде менше небезпек, що доведеться розплачуватись за старе. Кажу тобі, Біллі, вона ангел. Вона вірить в мене, і нізащо в світі я не зробив би тепер нечесного вчинку. Будь же у Саллі, бо мені треба з тобою бачитись. Я захоплю інструмент з собою. Твій старий друг Джиммі” У понеділок увечері, після того як Джиммі написав цього листа, Бен Прайс без усякого розголосу прибув до Елмора на тряському найманому візку. Він спокійно прогулювався вулицями міста, поки не з’ясував усе, про що хотів дізнатися. З аптеки, напроти взуттєвої крамниці Спенсера, він добре розглядів самого Ральфа Д. Спенсера. — Збираєтесь оженитись на дочці банкіра, чи не так, Джиммі? — тихо промовив Бен сам до себе. — Ну, що ж, не знаю! Наступного ранку Джиммі снідав у Адамсів. Він збирався у цей день поїхати у Літл-Рок замовити собі костюм для весілля та купити що-небудь гарненьке для Аннабел. Вперше він залишав місто з того часу, як прибув до Елмора. Минуло більше року відтоді, як він вчинив свою останню “справу” і він гадав, що тепер можна рискнути й безпечно виїхати. Після сніданку всією сім’єю вони попрямували до центра міста — містер Адамс, Аннабел, Джиммі та одружена сестра Аннабел з двома дочками, п’яти й дев’яти років. Коли вони проходили повз готель, де й досі жив Джиммі, він збігав нагору до себе в кімнату і взяв з собою чемоданчик. Потім вони пішли далі, в напрямку до банку. Там стояв запряжений візок Джиммі й чекав на нього Долф Гібсон, який мусив відвезти його на залізничну станцію. Всі увійшли за високі поруччя з різьбленого дуба до операційного приміщення і разом з усіма Джіммі, бо майбутнього зятя містера Адамса радо вітали всюди. Клеркам було приємно, коли з ними здоровкався красивий, люб’язний молодий чоловік, який збирався оженитись на міс Аннабел. Джиммі поставив свій чемоданчик долі. Аннабел, серце якої було переповнене щастям і жвавістю молодості, наділа капелюх Джиммі та схопила чемоданчик. — Хіба з мене не вийде хороший комівояжер? — сказала Аннабел. — Господи, Ральфе, який він важкий! Наче він повний золотих злитків. — Там партія нікельованих ріжків для взуття, яку я збираюсь повернути, — спокійно промовив Джиммі. — Щоб не витрачатись на пересилку, думаю відвезти їх сам. Я стаю страшенно економним. У елморському банку тільки-но зробили підвал з сейфом для зберігання цінностей. Містер Адамс дуже ним пишався і кожного примушував його оглядати. Підвал був невеличкий, але мав нові патентовані двері. Вони замикались трьома сталевими засувами, які мали годинниковий механізм і ставали на місце від одного повороту ручки. Містер Адамс, сяючи усмішкою, пояснював його дію містеру Спенсеру, який ввічливо слухав, але, здавалося, не дуже розумів ці пояснення. Двоє дітей, Мей та Агата, були захоплені блискучим металом, чудернацькими годинниками та кнопками. Поки вони були зайняті цим, до банку ввійшов, наче прогулюючись, Бен Прайс і став, спершись на лікоть та поглядаючи час від часу за поруччя. Касирові він сказав, що йому нічого не треба, він тільки почекає тут одного знайомого. Раптом пролунав жіночий зойк і знялась метушня. Непомітно для дорослих дев’ятирічна Мей у запалі гри замкнула Агату в підвалі. Вона зачинила двері на засуви та повернула ручку комбінованого замка так, як це робив містер Адамс, коли показував сейф. Старий банкір кинувся до ручки і рвонув її з усієї сили. — Двері не можна відчинити, — простогнав він. — Годинник та сполучний механізм не заведені. Мати Агати знову істерично скрикнула. — Тихо! — сказав містер Адамс, піднімаючи тремтячу руку. Замовкніть усі на хвилину! Агата, — покликав він якомога гучніше. — Слухай мене! У тиші, що настала, до них долетів ледве чутний вереск дитини, яку в темному підвалі охопив панічний жах. — Дитинко моя дорога! — голосила мати. — Вона помре від жаху! Відчиніть двері! О, зламайте їх! Невже ви, чоловіки, нічого не можете зробити? — Ближче ніж у Літл-Року нема нікого, хто міг би відчинити ці двері, — промовив містер Адамс тремтячим голосом. — О Господи! Що робити, Спенсер? Дитина... вона не витримає там довго. У підвалі не вистачить повітря, а крім того з нею зробляться судоми від жаху. Мати Агати, втрачаючи розум, била в двері підвалу кулаками. Хтось навмання запропонував динаміт. Аннабел повернулась до Джиммі, її великі очі були повні болю, але вона ще не втратила надії. Жінці здається, що нема нічого неможливого для мужчини, якого вона обожує. — Чи не можете ви зробити що-небудь, Ральф? Спробуйте! Він глянув на неї з дивною, м’якою посмішкою, яка з’явилась на його губах та в його проникливих очах. Аннабел, — сказав він, — ви подаруєте мені цю троянду, яку ви носите? Ледве вірячи, що вона правильно його зрозуміла, Аннабел зняла бутон троянди, приколотий до її сукні, і дала йому. Джиммі віткнув його у жилетну кишеню, швидко скинув піджак і засукав рукава. З цього моменту зник кудись Ральф Д. Спенсер, а його місце зайняв Джиммі Валентайн. — Відійдіть геть від дверей, усі відійдіть! — коротко скомандував він. Він поставив на стіл свій чемоданчик і відкрив його. Здавалося, що з цієї хвилини він перестав усвідомлювати присутність інших. Тихо насвистуючи про себе, як він завжди чинив за роботою, Джиммі швидко розклав по порядку дивні блискучі знаряддя. У глибокій мовчанці, не рухаючись, всі стежили за ним, наче зачаровані. За хвилину улюблене свердло Джиммі м’яко врізалось у сталеві двері. Через десять хвилин, побивши свої власні зломницькі рекорди, він відімкнув засуви та відчинив двері. Агата, майже непритомна, але ціла й неушкоджена, впала в обійми матері. Джиммі Валентайн надів піджак, вийшов за поруччя і попрямував до вихідних дверей. Коли він ішов до виходу, йому здалося, що він почув далекий знайомий голос, який покликав: “Ральф! ”. Але він не зупинився. У дверях на його шляху стояв якийсь огрядний чоловік. — Здоров, Бен! — сказав Джиммі з тою ж чудною посмішкою. — Знайшов нарешті, так? Ну, гаразд, ходімо. Тепер, мабуть, вже все одно. Тоді Бен Прайс повівся досить дивно. — Я гадаю, ви помилились, містере Спенсере, — сказав він. — Мені здається, що ми з вами не знайомі. Хіба це не вас чекає там візок? І Бен Прайс повернувся та пішов вулицею геть. Вибране^[476]

⇐ Предыдущая 39 40 41 42 434445 46 47 48 Следующая ⇒