Annotation 25 страница

Індіанський лікар^[433]
^{Переклад Н. Дубровської}

Джеф Пітере потрапляв у стільки пригод, здобуваючи гроші, скільки є порад на вариво з рису в Чарльстоні штат Південна Кароліна. Найбільше люблю я його оповідання про молоді роки, коли він на вуличних перехрестях продавав мазі та ліки проти кашлю, жив око в око з простим людом, а з долею навкулачки бився за свій останній шеляг. Чкурнув я колись до Рибальської Гори, в Арканзасі, — оповідав він, — убравшись в оленячі шкури та мокасини, з довгим волоссям на голові та тридцятикаратним діамантом на пальці. Я його одержав від одного актора в Тексарконі. І от тільки не знаю, що він у біса зробив з тим чепеликом^[434], що я проміняв йому. Я був доктор Воф-Ху, знаменитий індіанський лікар. Тоді-то були в мене однісінькі ліки, а саме — Живуща Гіркота. Добуто їх було із цілющих рослин та зілля, що їх випадково знайшла Та-Ква-Ла (це була вродлива жінка голови племені Чок-То), збиравши бур’ян на присмаку до страви з вареного собаки. Мені не дуже пощастило в останньому місті; отже, було в мене всього п’ять доларів. Я пішов до аптекаря в Рибальській Горі й він дав мені півдюжини восьмиунцевих пляшок та затичок. Етикетки на мішанину я приніс із собою з останньої стоянки. Життя знов почало мені здаватися прегарним, коли я повернувся до готелю: в моїй кімнаті вода з-під крана бігла справно, й пляшки з Живущою Гіркотою вишиковувалися на столі десяток за десятком. Гадаєте, шахрайство? Ні, сер. Там було на два долари настоянки з хинної кори та на десять центів анілінового чорнила, в тих ліках. По кількох роках я навідувався туди і люди знов питали їх у мене. Я найняв того ж вечора візка й заходився продавати ліки на головній вулиці міста. Рибальська Гора була місцем вогким та малярійним. Отже, тут саме до речі була мішанина гіпотетичних, серцево-легеневих, протизолотушних мікстур, такий я визначив діагноз; Есенція моя пішла, наче горілка в ярмарок. Я вже продав два десятки пляшок по п’ятдесят центів за кожну, коли це почув, що хтось смикає мене за полу. Я зрозумів, що то за знак; отож, скочивши додолу, я тицьнув п’ятидоларового папірця просто до рук чоловіка з німецькою срібною зіркою на рукаві. — Констебль, — сказав я, — який прекрасний вечір. — Чи маєте ви дозвіл від міської управи продавати цей напій, що ви величаєте урочисто ліками? — Ні, не маю, — відказав я. — Я й не знав, що у вас управа є. Якщо мені пощастить завтра її знайти, то я візьму дозвіл, коли це так потрібно. — Я мушу вашу комерцію перепинити тим часом, — промовив констебль. Я пошабашував та й вернувся до готелю. Тут я розповів господареві про цю подію. — О, марна надія, щоб тут пішло у вас гаразд, — озивався він. — Єдиний тут лікар, Госкінс, — зять міського голови, і вони ніколи не дозволять шептунові практикувати в місті. — Хіба ж я лікарюю, — відмовив я, — в мене є державний дозвіл на роздрібну торгівлю, але я вже візьму й тутешній дозвіл, коли це так треба. Другого ранку я пішов до канцелярії голови, але там мені сказано, що він ще не приходив. Ніхто не знав, коли він прийде. Отже, доктор Вофху, знов похнюпившись, засів у готелю, запалив найкращу сигару та й став чекати. Коли це панич у синій краватці сів і на стілець поруч мене й спитав, котра година. — Пів на одинадцяту, — відказав я, — а ви Енді Текер! Я бачив, як ви працюєте. Це ж ви розсилали в Південних Штатах пакет: “Комбінація Великого Купідона”? Дивіться, там була заручна каблучка з чилійським діамантом, шлюбний перстень, машинка м’яти картоплю, пляшка втихомирного сиропу ще й портрет Дороті Вернон^[435]. Все за п’ятдесят центів. Енді було дуже приємно почути, що я його пам’ятав. Він був прегарний вуличний працівник: та навіть більше — він шанував свою професію й задовольнявся трьомастами відсотками зиску. Його засипали запросинами торгувати недозволеними ліками та насінням, але він ніколи не збочував із своєї стежки. Мені потрібний був товариш. Отак ми з Енді й умовились об’єднатись. Я розповів йому про становище в Рибальський Горі і про те, як погано стоять фінансові справи через оте родичання влади з “рициною”. Енді оце саме приїхав ранковим потягом. У нього самого свистіло в кишені й він сподівався нашкребти трохи доларів у місті, оповістивши загальну підписку на збудування крейсера на фабриці “Евріка”. Ми вийшли з хати, сіли на ґанку й обміркували справу. Уранці другого дня об одинадцятій годині, коли я сидів самотою, ввійшов до готелю якийсь дядько Том^[436]і допитувався лікаря, щоб той прибув до судді Бенкса, що тяжко занедужав. Цей суддя й був міським головою. — Я не лікар, — відповів я. — Чому ви не підете по справжнього лікаря? — Пане, — відказав він, — доктор Госкіпс поїхав на село до якихось хворих за двадцять миль. Він єдиний лікар на все місто, а маса^[437] Бонкс дуже зле себе почувають. Вони послали мене по вас, будь ласка, щоб ви прийшли. — Як ближній до ближнього, — сказав я, — то піду й огляну його. По цій мові я застромив у кишеню пляшку Живущої Гіркоти й подався нагору до головного палацу. Це був найкращий будинок у місті з мезоніном і двома залізними псами на подвір’ї. Цей голова Бенкс лежав на ліжку, закутаний по самі вуса. З середини в нього виходило щось ніби гуркіт, та такий, що в самому Сан-Франциско народ, мабуть, подався рятуватись до парків. Молодий парубок стояв біля постелі й подавав йому склянку води. — Докторе, — мовив голова, — я страшенно нездужаю. Я от-от помру. Чи не можете ви якось порятувати мене? — Пане голово, — відповів я, — я ж не регулярний і не дипломований учень S. Q. Zapius’а^[438]. — Я ніколи не був на медичних курсах, — сказав я. — Я так прийшов, по-братерському подивитись, чи не можу я стати в пригоді. — Я вам дуже дякую, — сказав він. — Докторе Воф-Чу, оце мій небіж, містер Бідл. Він пробував втихомирити мою хворобу, та без жодних наслідків. Ой, люди добрі! Ой-ой-ой! — завів він. Я кивнув головою до містера Бідла, сів біля постелі й помацав голову хворого. — Дайте мені оглянути вашу печінку... то-пак язика, хотів я сказати, — додав я. Тоді він вивернув свої повіки й підкотив очі. — Відколи це ви занедужали? — спитав я. — Мене вхопило — ой, ой! — цієї ночі, — сказав голова. — Змайструєте що-небудь проти цього, як вам здається? — Містере Фідле, — звернувся я до панича, — чи не хочете ви відхилити трохи завіску на вікні? — Бідле! — зауважив він мені. — Чи не з’їли б ви трохи шинки з яйцями, дядю Джеме, як ви почуваєте? — Пане голово, — сказав я, приклавши вухо до правої його лопатки й наслухаючи, — ви схопили тяжке перезапалення правої клавікордової дужки. — Милосердний Боже! — заголосив він. — Чи не можете ви натерти її чимсь, чи вправити її, чи щось там таке? Я взявся за шапку та й поступив до дверей. — Ви ж не підете, докторе? — залементував голова. — Невже ви підете звідси й покинете мене на смерть із цих... перенадсаднин акордової... ніжки, чи може це бути? — Докторе Ху-Ха, — подав голос містер Бідл, — звичайна людяність забороняє тікати від ближнього у лихій біді. — Докторе Воф-Ху, коли ви подужаєте вимовити, — відзначив я. Тоді я повернувся до ліжка й відкинув своє довге волосся. — Пане голово, — сказав я, — одна вам лишається надія. Від ліків вам не полегшає. Але є інша сила, дужча за зілля, хоч і в зіллі її досить, — мовив я. — А що ж воно таке? — спитав він. — Наукові демонстрації, — відповів я, — тріумф розуму над сальсапарілою. Віра в те, що немає ніякого болю ані хороб, крім тих, що походять від нашої недуги. Визнайте свою кволість. Демонструйте! — Про яку це інферналію ви кажете, докторе? — спитав голова. — Чи ви, бува, не соціаліст? — Я кажу про велику доктрину психічного фінансування — про світлосяйну школу впливу на віддалі, підсвідоме лікування облуди й менінгіту, про цей предивний хатній спорт, відомий під назвою особистого магнетизму. — Чи не можете ви його вжити, докторе? — запитав голова. — Я сам із Єдиних Синедріонів і виявлених протоплазмів Внутрішньої Кафедри, — мовив я. — Криві знов балакають, а сліпі штовхаються, коли я роблю над ними паси. Я — медіум, і колоратурний гіпнотезер і спіртуозний контролер. Тільки через мене на останньому сеансі в Ен-Арборі покійний голова Спілки Виробництва Оцту та Гіркої міг повертатись на землю та заходити в розмову з своєю сестрою Джон. Ви бачите, що я продаю на вулицях ліки для бідних. Я не прикладаю до них особистого магнетизму. Я не кидаю його між порох, бо вони не надбали собі навіть пороху. — Може, ви прикладете його до мене? — спитав голова. — Слухайте, — відмовив я, — всюди, де я не бував, у мене була, сила сутичок з медичними товариствами. Проте я не лікарюю. Однак, щоб урятувати вам життя, я вживу фізичних засобів, коли ви згодитесь не чіплятись до мене за дозвіл на торгівлю. — Звичайно, згоджуюсь, — сказав він, — тепер беріться до роботи, докторе, бо біль почався знов. — Мій гонорар складе двісті п’ятдесят доларів, з гарантією, що ви одужаєте за другим разом, — підкреслив я. — Чудово, — згодився голова. — Я заплачу їх. Гадаю, що моє життя варте таких грошей. Я сів край ліжка й утопив погляд просто йому в очі. — Тепер, — сказав я, — виганяйте ваші думки про хоробу. Ви здорові. У вас немає ні серця, ні дужки, ні лопатки, ні мозку, ані чого іншого. Ви не почуваєте ніякого болю. Ви знаєте, що ви помилились. Тепер ви почуваєте, що той біль, якого у вас і не було — попустив, правда? — Мені таки трохи полегшало, докторе, — сказав голова, — щоб я пропав, коли ні! Тепер побрешіть ще трохи, про той опух з лівого боку, що в мене немає, і я гадаю, мене можна буде підперти й подати мені трохи ковбасок з гречаним пиріжком. Я зробив кілька магічних рухів руками. — Тепер, — мовив я, — запалення минулось. Права частина периферії піддалась. Вас знемагає сон. Ваші очі не можуть довше дивитись. Тим часом хворобу приголомшено. Тепер ви заснули. Голова поволі заплющив очі й заходився хропти. — Ви спостерігаєте, містер Тідл, — звернувся я до молодого хлопця, — дива сучасної науки. — Біллі, — відказав він. — Коли ж ви остаточно вигоїте мого дядю, докторе Пу-Пу? — Воф-Ху, — зауважив я. — Я прийду знов завтра об одинадцятій годині. Коли він прокинеться, дайте йому вісім крапель скипидару і три фунти біфштексу. Бувайте здорові. На другий день уранці я знов прийшов вчасно. — Ну, — містер Бідл, — мовив я, коли він відчинив двері до спальні, — як ся має ваш дядько сьогодні? — Здається, йому багато краще, — сказав містер Бідл. Обличчя й колір обличчя були у голови як у найздоровішої людини. Я походив коло його вдруге, і він сповістив, що хвороба покинула його остаточно. — Тепер, — сказав я, — вам слід би полежати ще з день або зо два й ви одужаєте цілком. То щастя, що я нагодився до Рибальської Гори, пане голово, — провадив я, — бо всі засоби корнукопеї, яких уживають лікарі зі звичайною освітою, не могли б вас урятувати. А тепер, коли помилка ваша пішла за водою, а хвороба виявилась облудою, згадаймо про щось веселіше, а саме про гонорар у двісті п’ятдесят доларів. Тільки, будь ласка, ніяких чеків, я гидую підписувати своє ім’я на чеках, як з лиця, так і з вивороту. — Я тут наготував гроші, — відповів голова, вийнявши гаманець з-під подушки. Він відлічив п’ять п’ятдесятдоларових купюр і затримав їх у руці. — Подайте розписку, — звелів він Бідлеві. Я підписав папірця, й голова віддав мені гроші. Обережно поклав я їх у свою бокову кишеню. — А тепер робіть своє діло, пане урядовцю, — мовив голова, оскирившись, як зовсім не подобає хворій людині. Містер Бідл поклав руку мені на плече. — Вас заарештовано, докторе Воф-Ху, а інакше Пітере, — проголосив він, — за лікування без дозволу, що забороняється державним правом. — А ви хто такий? — спитав я. — Це я вам скажу, хто він такий, — обізвався голова, сівши на ліжку. — Він шпигун, що служить у Державному Медичному Товаристві. Він за вами стежив у п’ятьох графствах. А вчора він до мене звернувся й ми виробили план, щоб вас залучити. Гадаю, що вже ви ніколи не лікарюватимете більше у наших краях, містер Факір. Як ви казали, на що я нездужаю, докторе? Голова зареготався. — Щось складне, але в усякім разі це було не пом’ягшання мозку, сподіваюсь. — Шпигун, — вилаявсь я. — Він самий, — ствердив Бідл. — Мені треба буде здати вас шерифові. — Побачимо, як ви це зробите, — сказав я, тоді згріб Бідла за пельку й мало не викинув у вікно. Та він висмикнув револьвера й заткнув його мені під бороду, отож я й утішився. Далі він надів мені на руки кайданки й вийняв гроші з моєї кишені. — Свідчу, — сказав він, — що це ті самі купюри, які ми з вами позначили, містере Бенкс. Я здам їх шерифові, коли ми дістанемось до його канцелярії, а він пришле вам на них розписку. Їх буде показано, як доказ злочину. — Гаразд, містере Бідл, — мовив голова. — Ну, а тепер, докторе Воф-Ху, — правив він своєї. — Чому ж ви не демонструєте? Хіба ви не можете вжити свого магнетизму та всякими штуками скинути пута? — Рушаймо, сер, — обізвався я згорда до Бідла, — я згоджуюсь цілком на ваші плани. Тоді я озирнувся на старого Бенкса й брязкнув своїми кайданами. — Пане голово, — промовив я, — незабаром прийде час, коли ви повірите, що особистий магнетизм є великим досягненням і, будьте певні, що в цьому випадку він досягне своєї мети. Звичайно, так і сталось. Коли ми наблизились до воріт, я сказав: — Тепер ми можемо стрінути людей, Енді, гадаю, чи не краще їх скинути та... Та? Ну, розуміється, це був Енді Текер. Це був його план. І саме цим способом ми здобули грошей, щоб розпочати спільну комерцію. Сільська розвага^[439]
^{Переклад Н. Дубровської}

Спомини з Джефа Пітерса треба витягати. Коли його попросити розказати яку пригоду, він запевняє, що життя його було таке позбавлене всяких подій, немов найдовша Тролопова повість^[440]. Проте, коли його розворушити, то він і розженеться. Отож, я в потік його думок і закидав вудки з різними принадами, аж поки щось не наклюнеться. — Я спостерігав, — казав, наприклад, я, — що фермери з західного краю, дарма що заможні стали, раз у раз уганяють за своїми колишніми демократичними божками. — Все бігає о своїй порі, — відповів Джеф, — уганяють фермери, паруються буркуни, скрипить клен-дерево та разливається річка. Я дещо на фермерах знаюсь. А раз натрапив на такого, що, здавалося, відбув уже свою пору. Однак Енді Текер довів мені, що я помилився. — Кожен фермер є вічне немовля, — казав Енді. — Це людина, що протискується до передніх лав крізь усякі перешкоди. Він кісточка й хрусточка нашої країни, і я не знаю, щоб ми робили, коли б його не було. Одного ранку ми з Енді прокинулись, маючи шістдесят вісім центів у кишені. Прокинулись у жовтому, сосновому готелі, у самому куточку Південної Індіани, в країні найсмачніших гречаних пиріжків. Як ми тут скочили з поїзда минулої ночі, не можу вам розповісти; але він промчав проз містечко так швидко, що те, що здалось нам ресторацією з вагонного вікна, виявилось нашим. Це був складний пейзаж, що містив у собі аптеку та водокачку, дві цілком окремі установи. Чому ми сплигнули на першій-ліпшій станції, — це стосується до пригоди з маленьким золотим годинником та купою аляскинських діамантів, що ми не потрапили збути напередодні за Кентукійським кордоном. Прокинувшись, я почув, що співають півні і що тхне ніби випарами азотово-соляної кислоти; а ще почув, що щось важке упало додолу коло нас та хтось вилаявся. — А, ну, Енді, веселіш, — обізвався я. — Ми на селі. Оце саме хтось кинув об землю золотим виливком. Ходімо й візьмемо те, що сам фермер дасть нам у руки; а тоді — смик! — та й гайда. Фермери завсіди були для мене ніби запасний капітал. Коли мені бувало скрутно, фермери раз у раз мене рятували своїм гаманцем. Взагалі фермери не були для нас спокусливою здобиччю, бо ми з Енді були високого ґатунку спеціалісти, але ж часом ми їх уважали за річ корисну. Коли ми зійшли вниз, то побачили, що потрапили до найпрекраснішої фермерської округи, яка тільки десь була. Милі за дві від нас стояв на пагорбку великий білий будинок у гайочку. Круг нього широко розполонилось агрокультурне збіговисько полів, токів, пасовиськ та флігелів. — Чий це будинок? — спитали ми господаря. — Ці, — відказав він, — оселя, лісові, земельні та садові дільниці належать фермерові Езрі Пленкетові, найпоступовішому з наших громадян. Після снідання у нас з Енді лишилось вісім центів, ми заходились кидати жеребок на долю сільського багатиря. — Нехай я піду сам, — сказав я. — Нас двоє проти одного фермера — це занадто. — Згода, — мовив Енді, я люблю додержувати спортивних умов, навіть коли доводиться облуплювати гречкосіїв. А яку вибрали ви принаду, щоб зловити цю особу, Езра? — О, — відповів я, — перше, що трапить під руку з валізи. Мабуть, візьму кілька квитків на одержання нового прибуткового податку; рецепт, як робити конюшинний мед з сиру та яблучних лушпайок; а ще намисто з перлів, що знайшли ми у вагоні, та кишеньковий золотий виливок, та ще... — Цього буде досить, — сказав Енді. — На щось з цього запасу Езра піде. І чуєте, Джефе, щоб цей прехороший телепень заплатив вам гарненькими, чистими, новими папірцями. Це ганьба для нашого міністерства хліборобства, внутрішніх справ і законів про гігієну, які папірці нам часом дають ці фермери! Мені доводилось одержувати від них такі пакунки, мов то була в’язка мікробів, що втікла з Червоного Хреста. Отож я пішов до стайні та найняв бричку за “спасибі”. Розігнався я до Пленкетової ферми та й став. Там сидів чоловік на сходах. Він був одягнений у білий фланелевий костюм, із діамантом на пальці, мав спортивну шапочку та рожеву краватку... — Це якийсь літній гість, — кажу сам до себе. — Я бажав би бачити фермера Езра Пленкета, — сказав я до нього. — Ви його бачите, — відповів він. — Що там у вас на думці? Я не міг мовити й слова. Стояв тихо й промовляв до себе вщипливі слова з веселої пісеньки “Людина з мотикою”. Коли я подивився на цього фермера, то дрібні винаходи, що лежали в моїй кишені для вбирання в шори міднолобих хлопців, здались мені безнадійними. Такими безнадійними, як спроби пограбувати М’ясний Трест з підробленою рушницею. — Ну, — обізвався він, дивлячись мені просто в очі, — кажіть. Я бачу, що ваша ліва кишеня геть випнулась від сили всякого добра. А ну, лише витягайте зразу золотий виливок. Мене вже більше цікавлять виливки, ніж шахрайські двомісячні векселі та байки про срібні копальні. Я відчув, наче дурість шпигнула мені в мозок і поплутала мої ідеї й міркування: проте, я витяг свій золотий виливок і розгорнув хусточку. — Один долар вісімдесят центів, — вирік фермер. Він зважив його на руці. — По руках? — Олова в ньому та й то більше, ніж на ці гроші, — відмовив я згорда і поклав виливок у кишеню. — Згоджуюсь, — відповів він. — А я був надумався взяти його до колекції, що оце збираю. Минулого тижня я придбав “п’ятитисячний” виливок за два долари й десять центів. Саме тієї хвилини в хаті задзвонив телефон. — Зайдіть, лишень, до хати, парубче, — звернувся він до мене, — погляньте на мої світлиці. Часом тут почуваєш себе самотньо. Я гадаю, що це мене викликає Нью-Йорк. Ми увійшли. Кімната була наче в Бродвейського маклера: високі бюрка з ясного дуба, два телефони, канапки та фотелі, обтягнені іспанською шкурою, олійні малюнки у позолочених рамках по футові принаймні завдовжки, а в куточку телеграф вистукував свіжі новини. — Алло, алло! — відгукнувся цей чудний фермер. — Це Реджент театр? Атож, це Пленкет з Бур’янового Центру. Лишіть чотири місця в оркестрі на п’ятницю ввечері, ті мої звичайні. От-от-от! До п’ятниці — прощавайте. — Я їжджу до Нью-Йорка щодва тижні, — сказав фермер, повісивши трубку. Чекаю вісімнадцятигодинного експресу в індіанополісі, протягом десяти годин лечу стрілою вночі залізницею і повертаюсь додому по сорока вісьми годинах... ще встигаю глянути, як курчата сідають на сідало. О, первісний лицаре, люди печерного віку потроху вбиваються в колодочки, навіть відвідують річні зібрання різних асоціацій. Як вам здається, парубче? — Здається, я примічаю, — відповів я, — якусь мовби зміну в аграрних традиціях, що на них я покладав своє довір’я. — Певна річ, голубчику, — відповів він. — Все на світі вдосконалюється... Знов телефон урвав його мову. — Алло, алло! — озвався він. — О, це Перкіж з Малинової Луки! Я ж вам сказав, що вісімсот доларів це забагато за такого коня. Ви його привели сюди? Гаразд. Покажіть його сюди. Ану, одійдіть від апарату. Тепер пустіть його риссю по колу... Швидче! Так, я все чую. Так само — ще швидче... Оце так. Тепер ведіть його до телефону. Щільніше. Підсуньте ближче його ніздрі. От-от! Тепер стривайте. Ні. Мені не потрібний цей кінь. Що? Ні, ні за яку ціну. Він засікається, а до того ще й дихавичний. Прощавайте. — Ну, голубчику? Ви людина з давно минулих часів. Тепер і дурень надумає щось краще, ніж накривати мокрим рядном якогось оспалого фермера. Тепер огляньтесь і подивіться, який у нас живий зв’язок зі щоденними подіями. Він показав мені на столі машинку з двома навушниками, схожими на монети, вроблені в дерево. Я їх нап’яв і почав дослухати. Жіночий голос читав перелік убитих, про всякі нещасливі випадки та інші політичні пригоди. — Те, що ви чуєте, — сказав фермер, — це підсумок щоденних новин з Нью-Йоркських, Чиказьких, Сент-Луїських та Сан-Франциських газет. Їх подають до нашого сільського інформаційного Бюра й звідти свіженькими переказують передплатникам. На цьому столі ви бачите головні газети та тижневики цілої Америки. А так само спеціяльно дослані відбитки з майбутніх чисел місячників. Я взяв один аркуш і побачив сам, що на ньому стояло: “Спеціяльні попередні коректури. У липні 19... року місячник “Вік” подасть... ” і таке інше. Тоді фермер подзвонив комусь, — може, управителеві своєму, чи що, — і наказав йому продати череду з п’ятнадцятьох джерсейських баранів по шістсот доларів за голову, ще засіяти пшеницею дев’ятсот акрів поля і ще приставити на станцію у молочний вагон двісті бідонів молока поверх норми. Тоді він запалив найкращу сигару, вийняв пляшку зеленого шартрезу^[441], далі пішов подивитись на телеграфну стрічку. — Акції Консолідованого Газового Товариства піднеслись на два пункти, — сказав він. — О, дуже добре. — А мідяні акції вас не цікавлять? — спитав я. — Завертай голоблі, — гукнув він, замахнувшись, — а то я нацькую собаками. Я ж казав уже вам — не гайте дурно часу. Трохи згодом він сказав: — Голубчику, коли це вас не образить, то я сказав би, що ваша присутність починає задовольняти мене через край. Ось мені треба написати розвідку про “Химеру Комунізму” для одного місячника, крім того, взяти участь у зібранні Товариства Расових Перегонів. Звичайно, тепер ви добре зрозуміли, що вам ніколи не здобути моєї прихильносте до своїх порад, хоч які вони там. Що ж, сер, я не міг надумати нічого іншого, як завернути й піти до свого візка. Коняка повернула й привезла мене назад до готелю. Я взяв її на припону й пішов до Енді. В його кімнаті я розповів йому все про фермера, слово по слові; я сидів і щипав настільник, мов людина, позбавлена здібності міркувати. — Я цього не розумію, — промовив я й заспівав журливу й недотепну пісеньку, щоб сховати своє приниження. Що до Енді, то він довго міряв кімнату сюди й туди, а сам кусав лівий кінчик вуса. Так він раз у раз робив, коли щось обмірковував. — Джефе, — сказав він врешті-решт, — я вірю тому, що ви оповіли про це “начищене” мурло. Але це мене не переконує. Мені здається просто неймовірним, що він міг справді втратити вже всі риси ідилічного тюхтія. Ну, а тепер скажіть, ви ж ніколи не вважали мене за людину з спеціальними релігійними нахилами, чи правда, Джефе? — спитав Енді. — Розуміється, ні, — заспокоїв його я і додав, щоб не образити його почуття. — Проте мені доводилось не раз спостерігати членів церкви, що в них ці самі нахили теж не так дуже виявлялись, щоб полишати сліди на білій хусточці... Коли б їх нею, наприклад, потерти. — Я завсіди глибоко студіював природу та її недосяжні твори, — казав Енді, — і я вірю в призначені шляхи Провидіння. Фермерів утворено з певною метою, ця мета є постачати засоби до життя таким людям, як ви та я. Інакше для чого ж нам дано мозок? Я вірю, що манна, якою Ізраїль сорок років живився в пустелі^[442], була тільки фігуративна назва замість фермерів. І вони зберігають це своє значіння до сьогоднішнього дня. А тепер я хочу перевірити мою теорію: коли ти фермер, то будеш використаний, — не вважаючи ні на яку оправу, ні на яке дороге різьблення, що дає фальшована цивілізація. — Ви вскочите так само, як і я. Цей скинув з себе пута вівчарні. Він обгородився всіма перевагами електрики, виховання, літератури й освіти. — Я спробую, — мовив Енді, — є такі Права Природи, що їх не переможе навіть Сільська Неплатна Почта. Енді забарився трохи в убиральні, а тоді вийшов звідти в картатому костюмі, — брунатна й жовта карта завбільшки, як ваша долоня. А камізелька на ньому була червона в синій горошок, на голові високий шовковий циліндер. До того я примітив, що він умочив свої безбарвні вуса у якесь, ніби синє, чорнило. — Великий Барнум^[443]! — скрикнув я. — Та ви ж чисто як клоун при цирковому артисті. — Атож, — відповів Енді. — Чи візок ще тут? Почекайте мене, поки я вернусь. Я не забарюсь. По двох годинах Енді ввійшов до хати й поклав на столі купу грошей. — Вісімсот шістдесят доларів, — оповістив він. — Ось я вам розповім. Він був удома. Роздивившись на мене, він заходився з мене глузувати. Я не сказав і слова, тільки вийняв шкаралущі з волоського горіха й почав качати по столі маленьку кульку. Свиснувши разів кілька, я вдався до відомої старої формули. — Ворушіться, джентльмени, — казав я, — і дивіться на маленьку кульку. За розглядини грошей не беру. Ось вона тут, ось її нема. Вгадайте, де маленька пустунка? Спритні руки дурять око. Глянув я з-під брови на фермера. Бачу, піт йому проступив на чолі. Він звівся й зачинив двері, що на ґанок, а сам почав дужче мене пильнувати. Нарешті промовив: — Об заклад на двадцять доларів, що вгадаю, під якою шкаралущею зараз кулька. — Після цього нема вже чого нового додавати, — провадив Енді. — В нього було в хаті всього вісімсот шістдесят доларів. Коли я йшов додому, він проводив мене аж до воріт. Сльози йому в очах стояли, коли він стискав мені руку. — Голубе, — казав він, — дякую вам за одиноку справжню приємність, що я зазнав раз за багато років. Це нагадало мені щасливі минулі дні, коли я був тільки фермером, а не агрокультурником. Нехай вас Бог благословить. Тут Джеф Пітере замовк, і я зрозумів, що його оповіданню кінець. — То ви гадаєте... — почав я. — Авжеж, — обізвався Джеф, — щось на зразок того. Ви ведете фермерів до поступу й до саморозваги політикою. А життя фермерове самотнє... Проте, треба сказати, що простий фермер в шкаралупки не гратиме. Кафедра філантроматематики^[444]
^{Переклад Н. Дубровської}

— Я бачу, що справа освіти одержала царський дарунок — більше, як п’ятдесят мільйонів доларів, — промовив я. Я переглядав окремі повідомлення у вечірніх газетах, а Джеф Пітере тим часом колупав у своїй терновій люльці уламком цвяха. — Отут і варто було б, — відказав Джеф, — заснувати нову кафедру, щоб вивчати філантроматематику. — Може це натяк? — спитав я. — Авжеж, — обізвався Джеф, — я вам ніколи не оповідав про той час, коли ми з Енді Текером були філантропами, правда? Це було вісім років тому в Арізоні. Ми з Енді були подались до Джіла-гір парокінним візком шукати срібла. Ми надибали срібні копальні й продали їх партіями в Техасі за двадцять п’ять тисяч доларів. У банку нам сплатили цей чек срібними грішми — по тисячі доларів у мішку. Ми наладнували ці мішки на наш візок і попростували на схід. Тільки проїхавши зо сто миль, ми трохи стямились. Двадцять п’ять тисяч доларів — воно бренить не так уже й пишно, коли читати, наприклад, річні звіти Пенсільванської залізниці, або слухати, як актор оповідає про свою платню. Але інша річ, коли ви маєте змогу пхнути мішок закаблуком і почути, як брязчать у ньому монети: тоді здається, що ви потрапили в банк о дванадцятій годині дня. На третій день ми дістались до чистенького містечка, кращого з усіх, які природа або людина коли створили. Воно стояло при взгір’ї й прикращене було деревами та квітками, а населене двома тисячами мешканців, щирих та тюхтіюватих. Здається, містечко звалось Флоресвілем, і природа не закаляла його ні залізницями, ні мухами, ні східніми туристами. Ми з Енді поклали свої гроші на ім’я Петерса й Токера до ощадної каси й найняли кімнату в готелі “Небесний Пейзаж”. По вечері ми вийшли на гору, сиділи й палили цигарки. Тоді мені вдарила в голову думка про філантропію. Я гадаю, що кожному босякові вона спадає певної пори. Коли людина обшахровує народ, то дійшовши певної норми, вона починає бентежитись. Їй кортить повернути добрим людям деяку частину. І коли допильнувати старанно та уважно, куди вона скеровує свою благодійність, то виявиться, що вона силується повернути гроші тим, від кого їх одержано. Сказати б, до певної міри гідростатичне явище^[445]; наприклад, А склав свої мільйони, продаючи гас бідним студентам, що ночами вчаться політичної економії та методів регуляції трестів. Отож, до університетів та коледжів вертаються його совісні долари. Або ось Б назбирав свої гроші з простого робітника, що працює руками своїми та начинням. Як йому повернути частину цих загарбаних фондів назад у його кишеню? — Ага, — каже тоді Б, — я це зроблю під назвою Освіти. Я обшахрав робочу людину, — мовить він сам собі, — але старе прислів’я каже: милосердя покриває тисячі гріхів. І от він кладе вісімдесят мільйонів доларів на бібліотеки і хлопчики, що носять робітникам обідати на роботу, одержують таким способом свою пайку милостині. Так от, як я сказав, мавши таку купу грошей, почав і я нездужати на філантропію. Це було вперше, що ми з Енді загребли таку силу грошей, але загальмували й замислились про те, як ми їх здобули. — Енді, — мовив я, — ми збагатіли — не так уже щоб над міру; однак, як до прикладу, то такі самі багаті, як от би Крези^[446]. Я почуваю, що мене бере охота зробити якусь ласку для людства. — Я думав про це саме, Джеф, — відповів він. — Ми довго дурили людей всякими способами та всілякими хитрощами — продавали самогорючі целулоїдні комірці, закидали Георгію^[447] ґудзиками на честь вигаданого кандидата в президенти Хока Сміта. Я з охотою взявся б до філантропії, тільки без того, щоб бити у цимбали Армії рятунку^[448] чи навчати святого письма за системою Бертільона^[449]. — Ну, то що ж ми закладемо? — спитав Енді. — Хіба влаштуймо дармовий бенкет для бідних? — Ні, ні, — відказав я. — Ми заробили надто багато грошей, щоб удаватись до звичайної благодійності. Проте цих грошей усе-таки замало, щоб повернути все, що ми використали. Отже, пошукаймо щось середнє між цими двома межами. Другого дня, вийшовши на прогулянку в околицях Флоресвіля, ми вгледіли на пагорбку велику будівлю з червоної цегли, що, здавалось, була незалюднена. Громада пояснила нам і оповіла, що перед кількома роками якийсь власник копалень почав улаштовувати тут собі резиденцію. Спорудивши будинок, він побачив, що в нього лишилось тільки два долари й вісімдесят центів на закінчення цієї роботи. То він ужив ці гроші на віски й потім плигнув з даху на таке місце, де й кісток його не зібрали. Тільки ми з Енді побачили цей будинок, як одна думка вразила нас обох. Ми постачимо сюди книжок, перочисток та професорів, спорудимо залізного пса й статуї Геркулеса^[450] й святого Іоанна^[451] на підвір’ї та закладемо найкращу у світі нештатну освітню інституцію. Отож, ми обговорили справу з почесними громадянами Флоресвіля, й вона припала їм до серця. Вони встругнули бенкет у пожежній установі, і от ми вперше зроду мусіли дякувати за честь, як добродії на ниві поступу та освіти. Енді при цій нагоді казав півтори години промову на тему про зрошення Долішнього Єгипту, і наприкінці нас почастовано було духовними мелодіями з грамофону ще й ананасним шербетом. Енді й я заходились виявляти філантропію, не гаявши дурно часу. Ми взяли на роботу всіх міських чоловіків, які тільки вміли відрізнити молоток від драбини, й розгородили будинок на класові кімнати та аудиторії. Замовили у Фріско цілий вагон парт, футболів, підручників аритметики, підставок на пера, словників, кафедр для професорів, дошок, кістяків, губок, двадцять сім мантій та шапочок для старшого курсу, і дали наказ вислати все, що годиться мати першорядному університетові. Коли тижневики вмістили мої з Енді портрети різьблені на крейді, то ми телеграфували до Чиказького наймального агента вислати нам негайно на адресу подавця шість професорів: одного — англійської літератури, одного — найновіших мертвих мов, одного — хімії, одного — політичної економії (бажано демократа), одного — логіки й одного, щоб міг викладати малювання, італійську мову й музику. А Есперанда — банк гарантував матню, яка хиталась між вісімсот доларів і вісімсот доларів п’ятдесят центів. Отож, сер, нарешті ми почали комерцію... А над входом вирізьблено було слова: “Всесвітній Університет. Петерс і Текер, куратори й власники”. А як настало перше вересня, то новаки плавом попливли. Перше прибули студенти з Тексону трьохтижневим експресом. Вони були здебільшого люди молоді, в окулярах і руді. Почуття їхні поділялись на два гатунки — самолюбство та любов до їжі. Ми оповістили про університет в усіх газетах штату, і нам весело було дивитись, як жваво відгукувалась країна на наш заклик. Двісті дев’ятнадцять дебелих парубків від вісімнадцятилітніх немовлят до поважних бороданів привабили звуки сурми нештатної освіти. Вони переробили все місто, обдерли його, як стару канапу, понапихали новим волосом, і не можна було надалі відрізнити Флоресвіль від знакомитого університетського Херворда^[452] або Гольдфільдса під березневу пору. Вони маршували вулицями сюди й туди, розгорнувши корогви “Всесвітнього Університету” — ультрамаринові та блакитні, й обернули Флоресвіль на найжвавіше місто. Енді сказав до них промову з балкона в готелі “Небесний Пейзаж” — і ціле місто святкувало. Тим часом, сказати б за два тижні, професори знезброїли студентів і позаганяли їх в аудиторії. Я не думаю, що на світі є втіха, що дорівнювалася б радощам філантропа. Ми з Енді купили два шовкові циліндри й удавали, що ховаємось від двох репортерів “Флоресвільської Газети”. Ця газета завела спеціального співробітника, що нас інтерв’ював, де б ми не з’явились на вулиці, а до того щотижня друкувала наші портрети у відділі, що був під заголовком: “Нотатки про освіту”. Енді двічі на тиждень читав в університеті лекції, а потім я сходив на кафедру й оповідав яку-небудь гумористичну історію. Енді був такий захоплений філантропією, як і я. Ми звикли, прокинувшись уночі, подавати один одному нові думки, якби ще краще звеличити цей університет. — Енді, — сказав я йому одного дня. — А от є одна річ, яку ми проморгали. Нашим хлоп’ятам потрібні дромадери^[453]. — Це ще що? — спитав Енді. — Ну що? Звичайно, це — щоб там спати, — відповів я. — В усіх коледжах вони є. — А, це ви думаєте про фуфайки, — сказав Енді. — Та зовсім ні, — відмовив я. — Я думаю про дромадери. Проте це ніяк не можна було розтлумачити Енді; отже, так ми їх ніколи й не замовили. Але, звичайно, я уявляв собі ті довгі спальні в коледжах, де школярі сплять такими лавами. Ну от, сер, “Всесвітній Університет” мав справжній успіх. Школярів до нас наїхало з п’ятьох штатів та територій, а про Флоресвіль слава йшла. Відчинився новий тир, де стріляли в мету, позичкова каса та два шинки; а наші хлоп’ята склали студентську пісню, що співалась ось як: Гей, гей, гей
Гоп, гоп, гоп,
Гоп, тара, тара.
Ой, ва-ва
Пітере, Текер
Університетові
Добродіїв пара!
Гіп, слава!

Студенти були чудовим гуртком молодих хлопців, і ми з Енді так ними пишались, наче вони належали до нашої власної родини. Коли це одного дня, наприкінці жовтня, прийшов до мене Енді та й питає, чи маю я якесь розуміння про те, скільки в нас у банку лишилось грошей. Я вгадував так тисяч на шістнадцять. — Наш баланс, — вирік Енді, — вісімсот двадцять один долар, шістдесят два центи. — Як! — заголосив я. — Невже ви хочете сказати, що ці чортячі олухи, ці пришелепуваті собачі морди, ці клаповухі злодійчуки з курячим мозком, ці коноводники висмоктали в нас стільки грошей? — Не менше й трохи, — відповів Енді. — То тоді під три чорти з філантропією, — скрикнув я. — Нема потреби, — тим часом сказав Енді. — Філантропія, — мовив він, — коли розвивається на доброму діловому ґрунті, є один з найкращих засобів до здирства. Я розгляну справу й побачу, чи не можна її до ладу направити. Якось на другому тижні сидів я та розглядав кошторис нашої освітньої установи і раптом натрапив на нове ім’я — професор Джем Дарнлей Мак-Коркл, кафедра математики: платня сто доларів на тиждень. Я вереснув так голосно, що Енді прибіг до мене чвалом. — Що це таке, — застогнав я. — Професор математики на платню більше як п’ять тисяч на рік! Як це могло статись? Може він вліз у вікно й сам себе призначив? — Це я викликав його телеграфом із Сан-Франциско тиждень тому, — відказав Енді. — Річ у тому, що заснувавши університет, ми просто помилково не подбали за кафедру математики. — Ну й штуку ви вшкварили, — озвався я. — Адже заплативши йому платню за два тижні далі, ми зробимо з нашої філантропії пшик. — Почекайте трошки, сказав Енді, — і побачите, як ми обернемо справу. Ми коло занадто шляхетної справи заходились, щоб отак кинути її на призволяще. До того ж, що більше я придивляюсь до дрібниць філантропічної справи, то вона здається мені вигіднішою. Я ніколи раніш не міркував про те, щоб її дослідити. Ви тільки поміркуйте, — вів далі Енді, — чому в усіх філантропів, яких я бачив на своєму віку, була сила грошей? Я повинен би був давно вже до цієї обставини придивитись пильніше й установити, що було причиною, а що наслідком. Я цілком звірявся на викрутні Енді в фінансових справах, отже й дав йому при цій нагоді повну волю. Тим часом університет наш цвів пишним цвітом, шовкові циліндри на нас із Енді сяяли, а Флоресвіль все віддавав нам шану, немов ми були мільйонерами, а не філантропами, що ось-ось збанкрутують. А студенти сповнювали місто рухом... Далі-далі з’явився у місті якийсь чужинець і відчинив картярню. Він почав загрібати гроші купами. Якось увечері і ми з Енді навернулись туди, ну й поставили теж пару доларів до гурту. Тут було з п’ятдесят наших студентів, що пили пунш, кидаючи великі гроші на синє та червоне, а банкир розкладав карти. — Що ж це таке в біса, Енді? — мовив я, — оці синочки кровожерів, повбирані в шовкові шкарпетки, накинули нам для неплатньої освіти свій курячий мозок, а грошви в них стільки, скільки нам з вами й увісні не снилось. Подивіться лишень на ці пакунки, що вони витягають із своїх задніх кишень. — Атож, — відповів Енді. — Вони здебільшого сини заможних власників копалень або шахтарів. Дуже сумно дивитись, що вони розмантачують своє добро таким способом. На Різдво всі чисто студенти пороз’їжджались по домівках святкувати. На прощання ми влаштували в Університеті бенкет, а Енді прочитав лекцію про “Сучасну музику й доісторичну літературу на островах Архіпелагу”. Кожен із членів факультету, пивши до нас, рівняв мене з Енді до Рокфеллера та до імператора Марка Автоліка^[454]. Тоді я стукнув кулаком по столу й гукнув професора Мак-Коркла; однак виявилось, що його в нашому гурті не було. Я бажав подивитись на людину, що, як гадав Енді, могла заробляти коло розперезаної філантропії по сто доларів на тиждень, ніби таке було їй призначення. Всі студенти виїхали з вечірнім потягом, і в місті зробилось так тихо, наче в школі торговельних кореспондентів глупої ночі. Коли я повернувся до готелю, то побачив, що в кімнаті Енді світилось. Відчинивши двері, я ввійшов. Там сидів Енді коло столу з банкіром, що з картярні, і ділив купу грошей, заввишки футів зо два. Папірці було позв’язувано пакуночками по тисячі доларів у кожному. — Вірно, — сказав Енді. — По тридцять одній тисячі на брата. Заходьте, Джефе, — звернувся він до мене, оце наша пайка прибутків за першу половину шкільного року у “Всесвітньому Університеті”, заснованому з філантропічною метою. — Чи ви тепер переконались, — спитав Енді, — що як коло філантропії заходитись комерційним способом, то вона показує себе мистецтвом однаково вдячним і тому, хто дарує, і тому, хто дістає? — Чудово, — скрикнув я захоплено. — Цього разу я визнаю, що ви гідні наукового титулу доктора. — Ми виїдемо вравну, — мовив Енді. — Ви б краще пішли та склали докупи ваші комірники, чохли та вирізки з газет. — Чудово, — відповів я. — Я все наготую. Однак, Енді, — сказав я, — мені хотілось би побачити цього самого професора Джемса Дарнлея Мак-Коркла, поки ми не виїхали. Мені дуже цікаво познайомитись із цією людиною. — Це дуже не важко, — відповів Енді, повернувшись тут до банкіра. — Джім, — сказав він, — потисніть містеру Пітерсові руку. Шлюбна контора^[455]
^{Переклад Н. Дубровської}

⇐ Предыдущая 37 38 39 40 414243 44 45 46 Следующая ⇒